[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2863-2876.]

Попередня     Головна     Наступна





Скляр Іван (1906 — 70), бандурист родом з Миргорода; учасник (з 1927) і керівник (1933 — 43) Миргородського Ансамблю Бандуристів, з 1943 соліст оркестри Держ. Укр. Нар. Хору (з 1964 ім. Г. Верьовки). С. автор численних пісень і творів для нар. інструментів (удосконалив бандуру та ін. інструменти).

[Скляр Іван († Миргород). — Виправлення. Т. 11.]


Скляренко Володимир (* 1907), режисер школи Л. Курбаса, родом з Києва. По закінченні Київ. Муз-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка (1926), працював у «Березолі», 1935 — 47 мист. керівник (1944 — 47 і дир.) Харківського Театру Юного Глядача (з 1944 у Львові), з 1947 гол. режисер Львівського, з 1952 — Харківського, з 1954 — Київ. Театру опери і балету, 1962 — 67 Театру ім. І. Франка у Києві. Драматичні вистави: «Невідомі солдати», Л. Первомайського, «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Міщанин-шляхтич» Ж.-Б. Мольєра, «Марина» М. Зарудного, «Скупий» А. Шияна та ін.; опери: «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Русалка» А. Дворжака, «Далібор» Б. Сметани, «Арсенал», «Милана» Г. Майбороди й ін.; оперети: «Володимирська гірка» Лукашова та ін. Викладав курси акторської майстерности й режисури в Харкові (1927 — 41) й у Львівській Консерваторії (1944 — 52).

[Скляренко Володимир (1907 — 1984, Київ). Перший постановник опери Г. Майбороди „Тарас Шевченко“ (1964). — Виправлення. Т. 11.]


Скляренко Семен (1901 — 62), письм., нар. у с. Прохорівці на Полтавщині. Закінчив Золотоніську гімназію, у 1920-их pp. працював як журналіст, спочатку в Чернігові, потім у київ. газ. «Пролет. Правда». Поезії почав друкувати з 1913; був співр. одного з перших сов. літ. ж. «Вир Революції» (1921), пізніше ж. «Життя й Революція». У прозі С. активно виступав з 1930, видавши понад 60 кн. оп., нарисів, повістей і романів; серед ін. кн. оп. і нарисів: «Вітер з гір», «Десять ченців», «Три республіки» (1930), «Водники-ударники» (1931), «Домаха Завгородня» (1934), «Пулино-Гута» (1935), «Оповідання про почуття» (1936), «Радість людського існування» (1937), «Завжди разом» (1942), «Рапорт» (1945), «Орлині крила» (1948) й ін. На 1930-і pp. припадає низка більших прозових творів С. виробничої тематики, зокрема роман про побудову Дніпрельстану «Бурун» (1932). Спрямований проти «укр. буржуазного націоналізму» роман-трилогія «Шлях на Київ» (1937 — 40), написаний за офіц. сов. концепцією тенденційного перекручення іст. подій доби укр. визвольних змагань. За другої світової війни С. працював військ. кореспондентом, і на цей час припадають його повісті з воєнної тематики: «Україна кличе» (1943) і «Подарунок з України» (1944). Критика відзначала схематичність повоєнного роману С. про відбудову колгоспів «Хазяїн» (1948) і незнання дійсности в написаному за наперед визначеною схемою романі про досов. минуле Закарпаття «Карпати» (1952). Найвищим досягненням у творчості С. є його іст. романи з останніх років життя: «Святослав» (1959), високо оцінений критикою (О. Білецький) за майстерне відтворення держ.-творчої діяльности київ. кн. і повноту зображення життя Києва тієї доби на базі використання багатьох іст. джерел, і «Володимир» (1962), з тими самими прикметами. За життя С. вийшли: «Вибране» (1948) і «Твори» (т. I — V, 1955).

[Скляренко Семен (* Келеберда, Золотоніський пов., Полтавська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Скляров Яків (* 1901), фізіолог родом з Полтавщини, 1931 закінчив Харківський Мед. Ін-т, з 1932 працював у Харківському, потім Чернівецькому мед. ін-тах, з 1952 — проф. Львівського Мед. Ін-ту. Праці присвячені питанням фізіології шлунковокишкового тракту та вищої нервової діяльности.


Скоба Антін (1853 — ?), сліпець-лірник з с. Багачки на Полтавщині; грав у Хорольському і Миргородському пов. і в Лубнях; майстерно виконував думи «Про піхотинця» і «Про удову», знав кількадесят псальмів. Рецитації, записані з фонограму, ввійшли до 13 т. вид. НТШ, «МУЕ» (1910).

[Скоба Антін (1863 — після 1908, Багачка). — Виправлення. Т. 11.]


Скобало Іван (* 1926), маляр-портретист і монументаліст родом з Станиславова; закінчив Львівський Ін-т Прикладного та Декоративного Мистецтва (1954); учень Й. Бокшая і В. Манастирського. «Гуцулка», «Дід і онук» (1961), «Портрет сестри» (1967); співавтор пано «Дружба народів» в аванзалі павільйону Виставки передового досвіду в нар. госп-ві УССР (1958).


Скобельський Петро (1849 — 1912), історик і педагог, гімназійний учитель у Бродах й у Львові, консерватор пам’яток Сх. Галичини (1901 — 12); іст. праці в звіті Акад. Гімназії у Львові та в «Зорі»; видав том грамот архіву кн. Санґушків у Славуті (1886) і документи львівської Ставропігії (в ювілейному вид. 1887); переклади на нім. Т. Шевченка і М. Шашкевича і з нім. мови.


Скобець Євген (* 1906), вчений у галузі неорганічної та аналітичної хемії родом з с. Матвіївки (Миколаївська обл.). По закінченні Ін-ту Нар. Освіти в Миколаєві (1929) працював у Київ. С.-Г. Ін-ті та Укр. С.-Г. Академії, з 1952 — проф. Понад 120 друкованих праць з ділянки електрохем. метод хем. аналізи, гол. з полярографії.


Скобликов Олександер (* 1929), скульптор родом з Донеччини; закінчив Київ. Художній Ін-т (1954; учень М. Лисенка). Побутово-тематичні композиції («Куховарка на цілині» 1961); портрети: «Юлія» (1958), «Т. Шевченко» (1964), «М. Калінін», «Л. Брежнєв» (1975); пам’ятники: В. Ленінові в Кривому Розі (1959) і П. Чайковському в Шахтарському (1965), обидва у співавторстві з М. Вронським; медалі («К. Ушинський», «М. Черемшина»).

[Скобликов Олександер (* Дружківка). — Виправлення. Т. 11.]


Сковорода Григорій (3. 12. 1722 — 9. 11. 1794), видатний укр. філософ і поет, нар. у с. Чорнухах Лубенського полку в коз. родині Сави й Пелагії. Здобувши початкову освіту в сіль. дяківській школі, 12-річний С. став з 1734 студентом Києво-Могилянської Академії і навчався там (з перервами) до 1753. За цей час у 1741 — 44 був співаком придворної капелі в Петербурзі; в 1745 — 50 перебував у складі царської місії під проводом ген. Ф. Вишневського на Угорщині, подорожуючи звідти по Словаччині й Австрії (Братіслава, Відень; перебування С. в Італії, Німеччині й Польщі документально не підтверджене) і в 1751 був викладачем поетики в Переяславському Колеґіюмі. У 1754 і 1755 — 59 був домашнім учителем у дідича С. Томари в с. Ковраях на Переяславщині, у 1760 і 1763 — учителем поезії в Харківському Колеґіюмі і в 1768 — 69 викладачем етики в його додаткових клясах. З 1769, в наслідок неприхильного ставлення до нього вищих церк. кіл, покинув пед. роботу і до кін. життя перебував у різних місцевостях Лівобережної і Слобідської України, гол. на Харківщині і Білгородщині, по манастирях чи у знайомих і приятелів-дідичів й ін. осіб. Як мандрівний філософ, продовжував свою філос. і літ. діяльність, писав філос. трактати й вірші, листувався з приятелями і викладав свої ідеї і погляди в диспутах і розмовах зі знайомими чи селянами. Філос. й поетичні твори С. поширювалися в рукописних списках, його пісні та псальми увійшли до репертуару кобзарів і лірників, а деякі стали нар. піснями. Помер С. в с. Пан-Іванівці (тепер Сковородинівка) на Харківщині в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Навчаючися в академії і наполегливим читанням С. здобув ґрунтовну освіту: вивчив латинську, грец., ц.-слов., поль., нім. й ін. мови та ознайомився з творами античних, середньовічних, ренесансових і сучасних йому філософів і письм.

Як поет, С. залишив зб. писаних у 1753 — 85 укр. літ. мовою того часу, з деякими елементами нар. мови, віршів п. н. «Сад божественных пЂсней» (30 пісень), кільканадцять пісень та фабул, написаних у 1770-их pp. здебільша латинською мовою, та зб. прозових байок (усіх 30) «Басни Харьковскія», створених у 1760 — 70 pp. Перекладав Ціцерона і Плутарха, латинські поезії Горація, Овідія та франц. поета 17 в. Мюре. З епістолярної спадщини С. збереглося багато важливих для вивчення його філос. й літ. творчости листів, писаних здебільша латинською мовою, зокрема до М. Ковалінського (властиво Коваленського) (79 листів), до Я. Правицького (13) й ін. осіб (33). С. мав також муз. талант: компонував, співав, грав на флейті.

Філос. творчість С. охоплює трактати, діялоги і притчі. З двох перших жанрів важливіші писані у 1760 — 80 pp.: «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» (1768?), «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (до 1769 — 70), «Симфоніа, нареченная книга Асхань о познаній самого себе» (1770 — 71), «БесЂда, нареченная двое...» (1772), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773 — 74), «Кольцо» (1773 — 74?), «Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира» (1774), «Икона Алківіадская» (1776), «Жена Лотова» (1780 — 88?), «Брань архистратига Михаила со сатаною. ...» (1783), «Благородный Еродій» (1787), «Убогій жайворонок» (1787), «Діялог. Имя ему — Потоп зміин» (1788 — 91).

Основні ідеї й концепції філософії й етики С. викладені в названих трактатах і діялогах, як також у його притчах і листах, у віршах (піснях) і байках. Основоположним для філос. системи С. є вчення про дві натури і три світи. Згідно з концепцією «двох натур», все, що існує, має дві природи: зовн. — видиму і внутр. — невидиму. Видимий зовн. світ — це тільки тінь невидимого. Єдино реальним світом, що його постійною і вічною основою, діяльною і рушійною силою є Бог. є невидимий світ. Бог (невидима натура) є безпочатковим началом світу, від якого все народжується, все бере свій початок. Концепція «двох натур» з її тезою «Бог є у всіх печах» надає філософії С. пантеїстичного, подеколи містичного характеру. Другим основоположним принципом філос. системи С. є вчення про поділ всього існуючого на три світи: великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Великим світом С. називає весь безконечний і безмежний світ речей, що в ньому ми живемо, всесвіт, основою побудови якого є невидима натура (Бог), що від неї залежна вся матеріяльна природа. Малим світом в концепції С. є людина, яка теж складається з видимої і невидимої натур, тілесної і духовної, тлінної і вічної, і тотожна з вічністю, з Богом і Христом. Третім світом, світом символів, було для С. Св. Письмо, Біблія, в його розумінні — книга про Бога, що є началом усьому існуючому. У Біблії С. розрізняв також видиме й невидиме, буквальне й алегоричне, і ставився критично або й заперечливо до поданих у ній фактів і подій, вимагаючи трактувати її, як книгу символів, тобто розуміти її тексти символічно, в переносному значенні.

Центр. у концепції «трьох світів» С. є вчення про другий світ — про людину, і тому основним змістом його моральної філософії (етики) є проблема щастя людини, ключ і розв’язку якої С. знаходив у самопізнанні, пізнанні світу і особливо у виконуванні людиною праці, відповідної її нахилам, абож, згідно з його визначенням, «сродної», притаманної природі даної людини, тобто такої, яка єдино може дати їй щастя й задоволення її потреб. Разом з тим С. засуджував прагнення людини до надмірностей, до непотрібних їй багатств і почестей (славо- сріблолюбія) і натаврував паразитизм, облуду і моральний розклад серед панівних тоді вищих верств, у тому ч. й церк. кіл. Велику увагу С. приділяв у своїй етиці також проблемі свободи («вільности»), вимагаючи її для всіх людей, без уваги на їх походження і суспільне становище, і виборюючи для себе самого незалежність від світу і життєвих потреб (відмова від чернецтва і священичої та пед. кар’єри). Свої ідеї й погляди пропаґував прикладом власного життя. Того ж вимагав і в пед. діяльності, проголошуючи, що той, хто хоче навчати інших, повинен довго вчитися сам і що слова та вчинки вчителя мають перебувати в єдності. Як і в концепції «сродної» праці, С. висловлював у своїх пед., дем. і гуманістичних за спрямуванням міркуваннях тезу, що основою виховання щасливої і корисної для суспільства людини має бути відповідність природі і що метою виховання повинно бути створення гармонійно розвинутої людини.

Наук. вивчення біографії і творчости С. базується гол. ч. на написаній за його розповідями і листами його учнем і приятелем М. Ковалінським біографії С., на його листах, автографах і пізніших списках його творів, що зберігаються гол. в рукописному відділі Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР у Києві та в бібліотеках й архівах Росії й ін. країн Европи і в ЗДА. Великий вклад у це вивчення дали укр. вчені: Д. Багалій, М. Петров, Д. Чижевський, П. Попов, І. Табачников, Л. Махновець, І. Іваньо. В укр. сов. науці, що в ній деякі дослідники намагалися донедавна представляти С. як матеріяліста, а то й атеїста, позначився, почавши з 1970-их pp., поворот до об’єктивнішого вивчення і трактування його ідей і поглядів.

Ідеї й думки С. мали великий вплив на творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Л. Глібова й багатьох укр. письм.; у рос. літературі на творчість письм. укр. роду — В. Капніста, В. Наріжного.

Авторами більших літ. творів про С. були: П. Тичина (Симфонія «Сковорода», 1971), В. Шевчук («Григорій Сковорода», 1969, друге вид. п. н. «Предтеча», 1972), І. Пільгук («Григорій Сковорода», 1971).

Гол. вид. творів С: Багалей Д. (ред.) Сочинения Григория Саввича Сковороды. X. 1894; Бонч-Бруевич В. (ред.) Собрание сочинений Г. С. Сковороды т. І; П. 1912; Григорій Сковорода. Твори в двох томах. К. 1961; Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах. К. 1973; (теж рос. мовою — М. 1973).

Література: Эрн В. Григорій Савич Сковорода. М. 1912; Багалій Д. Укр. мандрований філософ Григорій Савич Сковорода. Х. 1926; Чижевський Д. Філософія на Україні. Прага 1926; Oljantschyn D. Skoworoda — der ukrainisehe Philosoph des XVIII Jahrhunderts. Берлін — Кеніґсберґ 1928; Tschizewsky D. Skoworoda, ein ukrainischer Philosoph (1722 — 1794). Бонн 1930; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931; Його ж. Філософія Г. С. Сковороди. В. 1934; Білич Т. Світогляд Г. Сковороди. К. 1957; Редько М. Світогляд Г. С. Сковороди. Л. 1967; Беркович Е., Ставинська P., Штраймиш Р. Григорій Сковорода. Біобібліографія. Х. 1968; Попов П. Григорій Сковорода. К. 1969; Ніженець А. На зламі двох світів. Х. 1970; Від Вишенського до Сковороди. К. 1972; Копалівський А. (ред.) Григорій Сковорода. Біобібліографія. Х. 1972; Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. К. 1972; Табачников И. Григорий Сковорода. М. 1972; Філософія Григорія Сковороди. К. 1972; Tschizewsky D. Skoworoda — Dichter, Denker, Mystiker. Мюнхен 1974; Pascal P. (ред.) Skovoroda philosophe ukrainien. Париж 1976.

Б. Кравців


Сковорода-Зачиняєв (справжнє прізвище — Зачиняєв) Олександер (1887 — ?), педагог і психофізіолог, родом з Вороніжчини. До 1919 був дир. однієї з київ. гімназій. У 1920-их pp. співр. наук.-пед. Комісії й керівник лабораторії рефлексології УАН, проф. Ветер.-Зоотехн., Художнього і Муз.-Драматичного ін-тів у Києві, доц. Київ. Мед. Ін-ту. В 1930-их pp. заарештований. Дальша доля невідома.

[Сковорода-Зачиняєв Олександер (1877, Воскресенка, Задонський пов. — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Сколе (IV — 4), м., положене у Високому Бескиді над р. Опором, р. ц. Львівської обл. 5 300 меш. (1968). Щебінковий зав., мебльова фабрика, ліс. комбінат; відпочинкова місцевість, туристична база. С. засноване 1660 (існувало, мабуть, уже в 11 в.), у 1880 — 1920 — пов. м.


Сколоздра Володимир (* 1912), скульптор родом з с. Дроговижа Дрогобицького пов. (Галичина); учився у Львівській Мист.-Пром. Школі (1939 — 41). Працює в галузі станкової (перев. портрети) та монументальної скульптури: барельєф Т. Шевченка (1941), статуя «Олекса Довбуш» (у співавторстві з М. Рябініним, 1951), погруддя І. Франка (мармур), В. Стефаника (1953), Лесі Українки (1958), Людвіґа ван Бетговена; «Гомін Карпат» (1960), «Шевченко-солдат» (1963); пам’ятники В. Стефаникові у Львові (ґраніт) і в Едмонтоні (бронза; 1971).

[Сколоздра Володимир (1912, Дроговиже, Жидачівський пов. — 1980, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Скоморовський Келестин (1820 — 66), письм., гр.-кат. свящ. родом з с. Дашнян Бережанського пов. (Галичина), з 1849 — парох у с. Остап’є Скалатського пов. Поезії під псевд. Келестин Долиняненко, переклад з рос. трагедії А. Хомякова «Єрмак»; С. зібрав матеріяли до нім.-укр. словника, які згодом доповнив О. Партицький і видав під своїм прізвищем (1867).

[Скоморовський Келестин (* Долиняни — † Остап’є). — Виправлення. Т. 11.]


Скоморохи, проф. мандрівні співці й актори (лицедії), учасники нар. свят, обрядів, ігор; вперше згадані в літописах Київ. Руси 1068 та зображені на фресках собору св. Софії в Києві (1037). С. («веселі люди») розважали нар. маси співом, дотепами, музикою, танцями, драматичними сценками, акробатикою, дресованими звірями, користуючись у виступах масками (машкари) та втягуючи у гру глядачів; С. були також на дворах князів і вельмож. С. прославляли земні радощі, протиставляючи їх аскезі, чим викликали вороже наставлення до себе церк. і світської влади. Деякі традиції С. перебрали придворні блазні, штукарі на дворах вельмож. У кін. 16 в. мистецтво С. проникло у вистави церк.-шкільного театру, а далі розвивалося в балаганах, лялькових та ін. театрах. Згадка про С. збереглася у численних топографічних назвах осель на Україні (Скоморохи, Скоморошки, Скомороша).


Скоморохов Олександер (1874 — 1946), електротехнік родом з Ставрополя, з 1925 — проф. Київ. Політехн. Ін-ту, 1933 — 41 у Харківському Електротехн. Ін-ті; з 1944 зав. катедрою електричних машин Київ. Політехн. Ін-ту. С. автор одного з перших підручників електротехніки в УССР (1926), 1928 розробив (разом з А. Лобком) каскадну асинхронну муфту нового типу.

[Скоморохов Олександер († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Скопа (Pandion haliaëtus.), птах родини яструбиних, довж. 56 — 62 см, розмах крил 147 — 168 см, вага 1,3 — 1,9 кг. Поширений по всій земній кулі. На Україні дуже рідкісний гніздовий птах Полісся, пониззя Дніпра і Дунаю. Живиться майже виключно рибою.


Скополія (Scopolia Jacq.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини пасльонуватих. На Україні — два види, що ростуть по широколистяних лісах: С. карніолійська (S. camiolica Jacq. = Atropa carniolica Scop.) у Карпатах й у зах. і правобережному Лісостепу. Кореневище містить алькальоїди: гіосціямін, скополямін, атропін, що застосовуються при виразковій хворобі, нервових, серцевих та очних захворюваннях; С. трубкоцвіта (S. tubiflora Kreyer) в зах. Лісостепу. Лікарська рослина, з якої добувають алькальоїди: атропін і скополямін.


Скора Яків, львівський ливарник 14 в.; відлив дзвін для катедри св. Юра у Львові (1341), з дворядковим чітким написом і підписом; найстаріша ідентифікована пам’ятка укр. ливарництва.


Скорик Мирослав (* 1938), композитор і музикознавець родом із Львова; закінчив Львівську Консерваторію (1960) у клясі А. Солтиса і С. Людкевича та аспірантуру при Моск. Консерваторії (1964) у клясі Д. Кабалевського. З 1966 викладач композиції у Київ. Консерваторії. Твори для симфонічної оркестри: «Вальс», поема «Сильніше смерті», «Гуцульський триптих», концерт для оркестри «Карпатський», для струнної оркестри «Сюїта», «Партита», концерт для скрипки й оркестри, для хору й симфонічної оркестри кантата «Весна» на слова І. Франка та «Людина» на слова Е. Межелайтіса, для скрипки і фортепіяна. Соната для фортепіяна — цикл «В Карпатах»; рондо, варіяції, твори для дітей, сольоспіви на слова Т. Шевченка, музика до фільмів («Тіні забутих предків»), численні естрадні пісні. Праця «Особливості ладу музики С. Прокоф’єва» (1966); ст. в журн.


Скорина (Скарина) Франціск (Георгій) (1490? — 1551?), білор. першодрукар, гром. і культ. діяч, нар. у Полоцьку в купецькій родині. Студіював у Краківському і Падуанському ун-тах. 1517 — 19 у Празі заснував друкарню, в якій видав ц.-слов. мовою з білор. глосами «Псалтир» і «Біблію руску» (23 книги). Згодом у Вільні, у власній друкарні видав ц.-слов. мовою «Малую подорожную книжицу» (1522) і «Апостола» (1525). З 1530 у Кеніґсберґу, з 1534 (або 1535) знову в Празі, де й помер. Книги С. з його передмовами, поясненнями, післямовами, посвятами, віршованими вставками і добрим графічним оформленням були поширені на Україні; з них роблено численні списки, пристосовані до місц. мовних особливостей (найвідоміші списки Василя Шугая з Ярослава, Луки з Тернополя і Дмитра з Зінькова на Поділлі, всі приблизно 1568 — 69). Друки С. могли мати вплив на шрифт Острозької Біблії.

[Скорина (Скарина) Франціск (Георгій) (між 1485 і 1490 — перед 1552 [за УРЕС бл. 1490 — бл. 1540]). — Виправлення. Т. 11.]


Скоробогатько Віталій (* 1927), математик родом з Києва; 1951 — 61 працював у Львівському Ун-ті; з 1961 — старший наук. співр. Ін-ту Математики АН УРСР; з 1963 за сумісництвом проф. Львівського Політехн. Ін-ту. Понад 40 наук. праць, в яких основну увагу приділяє питанню існування розв’язки у крайових задачах для лінійних і нелінійних звичайних і часткових диференціяльних рівнянь, а зокрема для рівнянь і систем еліптичного типу.


Скоробогатько Ніна (* 1894), оперовий концертмайстер, вчилася (з 1911) у Київ. Консерваторії (кляса В. Пухальського); з 1923 у Київ. Опері. Автор кн. «Нотатки оперного концертмайстра» (1973).


Скородинський Андрій (1850 — 1912), просвітянський діяч, дир. канцелярії Т-ва «Просвіта» у Львові (1882 — 1908), співзасновник львівської філії т-ва і засновник першої читальні «Просвіти» у Львові, діяч Т-ва «Зоря».

[Скородинський Андрій († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Скородинський Микола (1757 — 1805), церк. діяч, вихованець Барбареуму, проф. пасторального богословія, декан і ректор Львівського Ун-ту, з 1799 — гр.-кат. львівський єп. Разом з перемиським єп. А. Ангеловичем старався про відновлення гал. митрополії.


Скоромовка, жанр нар. творчости: жартівливий вислів, побудований на збігові звуків, що створюють труднощі для швидкої й виразної вимови слів. Зміст С. найчастіше жартівливий: «Про Прокопа й про прокопенят»; «Ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами».


Скоропадська Анастасія (бл. 1671 — 1729), уроджена Маркович, дочка прилуцького орендаря Марка Аврамовича (див. Маркевичі), друга дружина (бл. 1700) гетьмана Івана Скоропадського (у першому шлюбі була за Костянтином Голубом, ген. бунчужним, шваґром гетьмана І. Самойловича). Енерґійна й владна жінка, мала великий вплив на І. Скоропадського й нерідко втручалася в справи гетьманського уряду. Маючи також зв’язки в рос. урядових колах, використовувала їх для збільшення своїх маєтків і дбала про інтереси своїх численних родичів (дочки: Євдокія Голуб, дружина ген. судді І. Чарниша і Уляна Скоропадська, дружина графа П. Толстого, полк. ніженського; Марковичі та ін.).


Скоропадська Єлисавета (1899 — 1975), по чоловікові Кужим, дочка гетьмана Павла С., нар. у Петербурзі, за фахом скульптор (училася в Петербурзі, у Берліні й у Фльоренції). Портрети, серед них гетьмана Павла С., графині М. Монтрезор, В. Коростовця, дітей та ін. Брала активну участь у діяльності Гетьманського руху на еміґрації як секретар свого батька, а з 1959 — верховний керівник Гетьманського руху. Автор спогадів про останні дні гетьмана Павла С. (в ж. «Державницька Думка», чч. 6 — 8, 1952).

[Скоропадська Єлисавета (1899 — 1976, Оберстдорф бл. Бремену, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Скоропадський Данило (1904 — 57), син гетьмана Павла С; політ. і гром. діяч, нар. у Петербурзі, за фахом інж. З 1919 на еміґрації в Швайцарії, Німеччині і (з 1939) в Англії. З 1932 допомагав батькові в керуванні Гетьманським рухом на еміґрації; з його доручення відбув у 1937 — 38 подорож до ЗДА і Канади, де відвідав укр. скупчення. По війні брав активну участь в орг-ції укр. життя у Великобрітанії, з 1949 почесний гол. Союзу Українців у Великобрітанії; 1948 перебрав Верховне управління Гетьманським рухом. Помер у Лондоні.


Скоропадський Іван (бл. 1646 — 1722), гетьман України (1708 — 22). Родом з Умані, 1674 перейшов на Лівобережжя, де був військ. канцеляристом у гетьмана І. Самойловича (1675 — 76), чернігівським полковим писарем (1681 — 94); 1698 ген. бунчужним, 1701 ген, осавулом (другим). Розумна й тактовна людина, С. не раз виконував важливі дипломатичні місії Самойловича (до Москви 1675 і 1676, до Криму 1681) й І. Мазепи (до Польщі 1690, до Москви 1693 і 1696, до Січі 1703). С. належав до тієї групи вищої старшини, що повнотою підтримувала Мазепу, з яким він був пов’язаний і особистою приязню. 1706 Мазепа призначив С. на уряд полк. стародубського, особливо важливий в обставинах Півн. війни й союзу України з Швецією; було відомо, що він готував С. на свого наступника. 1708 Мазепа, вже з швед. табору, писав С., щоб він старався «моск. військо зі Стародуба іскоренити». Цей лист був перехоплений росіянами, й С. лишився в моск. таборі. Не мавши ін. кандидата (Д. Апостол, хоч і ворог Мазепи, пішов з ним до шведів, а П. Полуботок не користався довір’ям Петра І), цар погодився на кандидатуру С., який і був обраний на гетьмана у Глухові 6. 11. 1708. Але Петро I ніколи повнотою не довіряв С., приховував від нього військ. пляни, відмовився затвердити пропоновані С. пункти нової угоди України з Москвою (Решетилівські статті 1709) й затримав (до 1710), видачу йому інсталяційної грамоти на гетьманський уряд.

Полтавська перемога Росії розв’язала руки Петрові I щодо України. Країна, спустошена війною, моск. репресіями, епідемією чуми, стала територією рос. військ. окупації. Росія не тільки тримала тут постійно своє військо (10 драгунських полків), коштом місц. населення, але щораз більше втручалася у внутр. справи України, які перед тим належали до компетенції гетьманського уряду. Коз. військо було передане під командування рос. генералів, а ген. артилерія була вивезена до Московщини. У Глухові, куди була перенесена столиця Гетьманщини (1709), моск. резидент (спершу А. Ізмайлов, а потім Вініус і Ф. Протасьєв) наглядав за діяльністю гетьмана, який мусів «радитися» з ним у всіх справах. Цар не тільки залишив за собою виключне право призначати ген. старшину й полк. (а іноді навіть і со ги.), але й наставляв, чи міняв на ці уряди зовсім чужих для України людей: росіян, молдаван, сербів, поляків. Репресії супроти кол. мазепинців та їхніх родин, депортованих на Московщину або на Сибір, конфіскація їх маєтностей і щедра роздача їх рос. вельможам, створення на Україні величезних лятифундій О. Меншикова та ін. чужих достойників й обмеження права зем. надань гетьмана, численні й чимраз більші мобілізації козаків і посполитих на важкі будови військ. укріплень, каналів (Ладоґа, Волга-Дін) і нової рос. столиці Петербурґу — все це утруднювало, а навіть паралізувало діяльність укр. уряду. Нарешті, 1722 Петро I утворив Малорос. Колеґію, яка значно обмежувала владу гетьмана й права укр. уряду. Екон. політика Росії на Україні по 1709 набирає виразно колоніяльного характеру: обмежуються або й забороняються торг. зносини Гетьманщини з Зах. Европою, чорноморськими країнами й Запоріжжям, гальмується розвиток укр. пром-сти (зокрема гутницької й салітряної); екон. і фінансове життя Гетьманщини піддається під монопольний контроль рос. уряду й купецтва. Чималих утисків зазнає також культ. і церк. життя (зокрема заборона укр. друку 1720). Все це погіршувало політ. й моральну атмосферу країни, тероризувало укр. людність, сприяло численним доносам на гетьмана та його уряд, кінець-кінцем дезорганізувало укр. нац. й гром. життя.

У цих важких умовах С. робив усе, що міг, щоб боронити права укр. держави та інтереси її населення. С. коректно ставився до свого попередника і навіть у своїх універсалах уникав офіц. моск. термінології щодо «изменника» Мазепи, називаючи його звич. «бувшим гетьманом» або «нашим антецесором». С. протестував проти рос. утисків, загарбань і здирств (навіть всесильного Меншикова), був проти утворення Малорос. Колеґії. Звич., всі ці заходи С. не могли вплинути на Петра I, який, всупереч своїм урочистим обіцянкам, у критичний момент переходу Мазепи на бік Швеції, зберігати автономні права України, вирішив ліквідувати гетьманський устрій. У колах укр. мазепинської еміґрації ім’я і пам’ять С. завжди залишалися чистими (екзильний гетьман Пилип Орлик згадував у своєму «Діяріюші» С. як свого «великого й любого приятеля»). С. помер 3. (14) 7. 1722 і був похований у Гамаліївському манастирі к. Глухова.

[Скоропадський Іван (1646 — 14.7.1722, Глухів). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин


Скоропадський Павло (15. 5. 1873 — 26. 4. 1945), політ. і військ. діяч, гетьман Укр. Держави (29. 4 1918 — 14. 12. 1918); нащадок Василя С., брата гетьмана Івана С., син Петра (див. Скоропадські) і Марії Андріївни Миклашевської (див. Миклашевські). Нар. у Вісбалені, дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині, вчився в Стародубській гімназії й закінчив Пажеський Корпус у Петербурзі. Військ. службу почав у Кавалерґардському полку, учасник рос.-японської війни (1904 — 05), з 1905 фліґель-адьютант, з 1906 — полк., з 1912 — ген.-майор царського почоту й командир ляйбґвардії кінного полку. Під час першої світової війни командував 1 бриґадою 1 ґвардійської кавалерійської дивізії, згодом 5 кавалерійською і 1 ґвардійською кавалерійською дивізією, а в кін. — 34 армійським корпусом у ранзі ген.-ляйтенанта. С. відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами.

Після березневої революції 1917, у порозумінні з Ген. Секретаріятом Укр. Центр. Ради, С. українізував 34 корпус, який був перейменований на 1 Укр. корпус. Ця дисциплінована одиниця (30 000 вояків) контролювала у жовтні-листопаді 1917 зал. р-н Вапнярка — Жмеринка — Козятин — Шепетівка, не допускаючи збольшевизовані частини півд.-зах. і рум. фронтів плюндрувати Україну й сіяти нелад. С. користувався популярністю серед військовиків і на з’їзді Укр. Вільного Козацтва (18. 10. 1917) був обраний його почесним військ. отаманом. Але неприхильне наставлення Укр. Центр. Ради до реґулярного війська, а до особи С. зокрема, змусіло його в кін. 1917 відмовитися від командування 1 корпусом, який згодом був демобілізований. Опинившися в опозиції до Укр. Центр. Ради й її соц. політики, особливо аґрарної реформи, С. організував Укр. Нар. Громаду, зформовану з військовиків і землевласників, яка з березня 1918 готувала переворот. Ця орг-ція здобула підтримку Укр.-Дем.-Хліборобської Партії і Союзу Зем. Власників, а також нім. військ. влади, незадоволеної соц.-екон. політикою Центр. Ради. На нараді (24. 4. 1918) з ген. В. Ґренером, фактичним керівником нім. війська на Україні, за підтримку німців у перевороті С. взяв на себе низку зобов’язань політ. і екон. характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

Держ. переворот і проголошення С. гетьманом Укр. Держави відбулися 29. 4. 1918 на хліборобському конґресі, скликаному Союзом Зем. Власників. Створений С. Гетьманський Уряд під головуванням Ф. Лизогуба провадив політику, узгіднену з німцями, захищаючи інтереси консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів); це й участь в уряді рос. кадетів та згодом (у кабінеті С. Гербеля) рос. монархістів з антиукр. наставленням (Київ став осередком рос. діячів і рос. офіцерських орг-цій) насторожували до нього укр. нац. демократію, яка відмовлялася брати участь у гетьманському уряді й 5. 8. 1918 оформилася в опозиційний Укр.-Нац.-Держ. (зголом Нац 1 Союз. Діяльність льокальної адміністрації, керованої здебільша місц. дідичами й кол. рос. урядовцями, карні експедиції, організовані ними за допомогою нім.-австр. війська та ін. реакційно-реставраторські акції викликали велике невдоволення й опір з боку сел. мас, з чого скористалися ліві елементи (сер. ін. большевики). Почалися страйки (зокрема, залізничників), саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й нім.-австр. військ. влади.

Не зважаючи на ці несприятливі обставини, уряд С. мав чималі досягнення в царині зовн. й внутр. політики. Укр. Держава провадила нормальні дипломатичні зносини з Центр. й рядом невтральних держав, устійнила свої політ. та екон. відносини з Кримом, Доном, Кубанню тощо, здобула визнання й підписання перемир’я з Сов. Росією (12. 6. 1918). Були упорядковані фінанси, налагоджено адміністрацію, центр. й місц. судівництво; засновано держ. ун-ти в Києві й Кам’янці Подільському, розбудовано укр. сер. й початкове шкільництво, утворено Укр. АН у Києві (14.11. 1918). Укр. Нац. Музей. Укр. Нац. Архів, Укр. Нац. Бібліотеку, Держ. Драматичний Театр тощо. У вересні 1918, після подорожі С. до Німеччини й успішних переговорів з цісарем Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовн. політиці, зокрема згоду німців на розбудову реґулярної укр. армії.

Намагання С. злагіднити опір укр. опозиції запевненням «незалежности Укр. Держави» (29. 10. 1918) не увінчалися успіхом, а спроба переорієнтуватися на Антанту допровадила 14. 11. 1918 до проголошення С. федерації з майбутньою Росією (див. стор. 378) і прискорила протигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорії УНР; 14. 12. 1918 С. зсікся влади й виїхав за кордон — до Швайцарії, а потім до Німеччини. Перебуваючи на еміґрації (до поч. 1945 у Ванзее б. Берліну), С. очолив Гетьманський рух (див. Доповнення), навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політ. і гром. орг-ції та діячі (В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.). Завдяки заходам С. утворено Укр. Наук. Ін-т у Берліні (1926 — 45). Під кін. війни С., важко поранений під час бомбардування станції Пляттлінґ (Баварія), помер і був похований у с. Меттея (зголом його домовину перевезено до Вісбадену).

С. одружився 1897 з Олександрою Дурново (дочкою рос. ген. Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої кн. Кочубей), з якою мав б дітей: серед них Марію, по чоловікові графиню Монтрезор (1898 — 1959), Єлисавету, по чоловікові Кужим (1899 — 1975; див.), Данила (1904 — 57; див.), Олену, по чоловікові Отт (* 1919).

[Скоропадський Павло, у 2 р. з кін. гасла, м. б.: Єлисавета, по чоловікові Кужим (1899 — 1976). — Виправлення. Т. 11.]

А. Жуковський. О. Оглоблин


Скоропадські, гетьманський рід, відомий з другої пол. 17 в., який дяв двох гетьманів України — у 18 в. Івана С. (лив.) й у 20 в. Павла С. (див.) і низку держ., військ. і гром. діячів. Від братів гетьмана Івана (синів він не мав): Василя С. († 1727), військ. канцеляриста (1676), сотн. березинського (1697 — 1709), чернігівського полкового обозного (1713 — 21), бунчукового товариша (1726), й Павла († до 1739), бунчукового товариша (1712) пішли дві лінії роду С: старша, яка існувала до 20 в., й молодша, що згасла ще у кін. 18 в.

Визначнішими представниками старшої лінії С. були: Михайло Васильович (бл. 1697 — 1758), політ. діяч Гетьманщини, вихованець Київ. Академії, бунчуковий товариш (1715, «первейший» 1733), учасник кавказько-пер. походів (1720 — 30), поль. 1733 — 34 рос.-тур. війни 1735 — 39, ген. підскяпбій (1741 — 58). Сини Михайла: Іван С. (1727 — 82), вихованець Київ. Академії (разом з братами Петром і Яковом) і нім. високих шкіл, ген. осавул (1762 — 81), депутат від шляхетства Глухівського пов. в Комісії «О сочинении проекта Нового Уложения» (1767), відомий укр. автономіст, якого вважали кандидатом на гетьмана, і Яків (1730 — бл. 1.785), що був ляйбґвардії майором. Внук Якова — Іван Михайлович (1805 — 87), прилуцький пов. (1844 — 47) і полтавський губ. (1847 — 52) маршалок, діяч сел. реформи 1861, дідич Тростянця, де він збудував палац 1 один з найкращих парків на Лівобережжі. Син Івана — Петро (1834 — 85), полк. кавалерґардів, учасник кавказьких воєн, стародубський земський діяч й пов. маршалок (1869 — 85); сестра його Єлисавета С. (1832 — 90), дружина Л. Милорадовича, відома укр. діячка (див. Милорадович Єлисавета). Син Петра — Павло (1873 — 1945), гетьман України 1918 (див.); син Павла — Данило С. (1904 — 57, див.). Праправнуком ген. осавула Івана С. був Георгій Васильович С. (1873 — ?), гол. Сосницької пов. земської управи (1905 — 07), чл. III і IV Держ. Думи.

О. О.


Скоропис, форма кириличного письма, виникла з півуставу в другій пол. 14 в., вживана зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої у 19 в. постало новочасне ручне письмо. Порівняно з півуставом С. притаманні: скорочування слів, виноси літер над рядок (з випусканням етимологічних -ъ, -ь, як і загалом з упрощуванням правопису: без великого юса ж, грец. літер, без діякритичних надрядкових значків придиху й наголосу), варіяції форми тих самих літер, залежно від їх сусідства, пов’язування літер у слові та закарлючкуваті розмахи пера. Форми літер С. змінювалися відповідно до канцелярських шкіл та місц. традицій, зокрема в 16 — 17 вв. У 17 в. укр. С. відрізнявся від білор. та рос. так більшою пов’язаністю літер у слові, як і формою окремих літер (напр., б, в, ж, ї, Ђ, я). Уніфікація форм писаних літер (без виносу над рядок) у 18 — 19 вв. як по канцеляріях, так і школах призвела до виникнення теперішього ручного письма у 19 в., (при чому на укр. землях в Австрії й Угорщині збереглися й розвинулися окремі власні форми літер (напр., я, є, д, т).


Скоропис-Йолтуховський Олександер (1880 — 1950), політ. діяч родом з сх. Поділля, чл. Укр. Студентської Громади в Києві і РУП (1902 — 05), пізніше один з керівників Укр. Соціял-Дем. Спілки; 1906 засланий на Сибір, звідки втік і з 1908 перебував у Австрії. 1914: — 17 один з гол. діячів Союзу Визволення України, заслужений у справі орг-ції культ. праці по таборах укр. полонених та укр. дивізії Синьожупанників; 1918 — губ. комісар-староста Укр. Держави, згодом УНР на окупованій австр. і нім. військом Холмщині, Підляшші й Зах. Волині. По їх окупації поляки інтернували С.-Й. З 1920 він жив у Берліні, був діячем Союзу Укр. Хліборобів-Державників, прихильником гетьмана П. Скоропадського й одним з ідеологів укр. монархізму, також співзасновником Укр. Наук. Ін-ту в Берліні й чл. його кураторії, 1945 попав у руки большевиків і помер на засланні. С. — автор розвідок на екон. і політ. теми: «На переломі» (1905, під псевд. Вишневський), «Значіння самостійної України для евр. рівноваги» (1913), про СВУ: «Мої злочини» («Хліборобська Україна», 1920 — 22).


Скороход Анатолій (* 1930), математик родом з Никополя; 1953 закінчив Київ. Ун-т, з 1956 його доц., з 1964 — проф.; з 1967 завідує відділом теорії випадкових процесів Ін-ту Математики АН УРСР (з того ж року її чл.-кор.). Автор понад 70 наук. праць, які в основному стосуються теорії випадкових процесів, зокрема стохастичних диференціяльних рівнянь, теорії марковських процесів тощо.


Скороходова Ольга (* 1914), педагог родом з с. Вілозерки (Херсонщина). При повній відсутності зору і слуху створила низку наук. і літ. праць; з 1944 у Москві, з 1961 — кандидат пец. наук і старший наук. співр. Ін-ту Дефектології Академії Пед. Наук СССР. Гол. твір (рос. мовою) «Як я сприймаю й уявляю собі навколишній світ» (1947).

[Скороходова Ольга (1914 — 1982, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Скороходько Антін (1883 — 1954), вчений у галузі зоогігієни родом з Канева. По закінченні Харківського Ветер. Ін-ту працював земським лікарем, у 1922 — 29 керівник катедри зоогігієни в Київ. Ветер.-зоотехн. Ін-ті (1924 — 26 його ректор), пізніше засланий на північ; з 1947 — проф. Київ. Ветер. Ін-ту. Праці з питань гігієни, догляду та утримання с.-г. тварин. Автор багатьох підручників, з них укр. мовою «Основи заг. гігієни с.-г. тварин» (1947).

[Скороходько Антін († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Скорульський Михайло (1887 — 1950), композитор родом з Києва. Закінчив Петербурзьку Консерваторію (1914), деякий час викладач муз. шкіл Житомира, з 1933 Київ. Держ. Консерваторії. Твори: опера «Свіччине весілля» (за драмою І. Кочерги) ; балети «Лісова пісня» (за драмою Л. Українки), «Бондарівна»; твори для оркестри: дві симфонії, концерт для фортепіяна й оркестри, увертюра, камерна музика (два фортепіянові квінтети, струнний квартет, тріо), фортепіянова соната, пісні на Слова Лесі Українки, П. Тичини, В. Сосюри та ін.

[Скорульський Михайло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Скорупський Володимир (* 1912), поет родом з Копичинеччини (Галичина), з 1944 на еміґрації — в Австрії й Канаді (з 1948). Друкувався в ж. «Назустріч», «Наші Дні», «Дорога» та ін. Зб. поезій «Весняний гомін» (1946), «Життя» (1947), «Моя оселя» (1954), «У дорозі» (1957), «Без рідного порога» (1958), «Із джерела» (1961), «Над могилою» — вінок сонетів (1963), «Айстри невідцвілі» (1972).

[Скорупський Володимир (1912, Копичинці — 1985, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Скотарство, див. Тваринництво.


Скотувате (V — 18), с. м. т. Ясинуватського р-ну Донецької обл. положене в Донецькому басейні; 5 700 меш. (1966). Засноване 1772.


Скрентон (Scranton), м. на півн. зах. ЗДА в стейті Пенсільванія; 104 000 меш., у тому ч. понад 2 000 українців, які тут оселювалися з 1870-их pp. (перев. працювали в копальнях вугілля). У С. є 2 гр.-кат. (укр.-кат. і закарп.) та 1 укр. правос. церкви, централя Укр. Роб. Союзу (з 1910) і його орган «Народна Воля», діє низка укр. орг-цій.


Скрипа Йосип (1894 — 1929), гром.-політ. діяч на Холмшині, родом з с. Седлиськів Замостського пов., учитель. 1922 — 28 — посол до поль. сойму, спочатку чл. Укр. Клюбу в поль. соймі, з 1924 — фракції УСДП; співпрацював з КПЗУ. Помер у Празі.


Скрипецький Самсон (1723 — після 1784), монах-василіянин, церк. маляр; працював у манастирях у Добромилі, Львові (св. Онуфрія), Жовкві, Уневі (тут намалював 1767 ікону для церкви Вицинського манастиря) і Чорткові.

[Скрипецький Самсон (світське ім’я Степан) (* Хирів бл. Самбора, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Скрипка, струнний муз. смичковий інструмент. На Україні набула поширення з 17 в. і стала нар. інструментом, увійшовши в нар. ансамбль троїстих музик. Відомі майстрі конструкції С. — Т. Підгорний, В. Мочалов та ін.


Скрипник Лев (1903 — 39), письм. родом з Донеччини. З 1919 в Червоній армії, по війні робітник у Донбасі, в Харкові (1927 — 28) й Одесі (1929 — 30). Разом з тим С. вів авантурницьке життя і, бувши у зв’язку з злочинним світом, багато мандрував. Перебування у місцях ув’язнення позначилося на тематиці його творів. Друкуватися С. почав з 1922; окремими вид. вийшли кн. оп. і повістей: «Вибух» (1928), «Двісті п’ятдесят перша верства» (1929), «Будинок примусових праць», «За все», «Маленька степова рудня», «Немає праці», «Шурко-Сконар» (1930), «Кортояк», «Смертна камера», «Таке життя» (1931); романи: «Рудня», «Новосмолянка» (1929 — 30, друковані в журн. «Металеві Дні») і «БУПР» (1932). С. помер у психоневрологічній лікарні в Полтаві.

[Скрипник Лев (* Ясинувата, Бахмутський пов., Катеринославська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Скрипник Леонид (псевд. Л. Лайн; 1893 — 1929), письм., за фахом інж.; чл. літ. об’єднання «Нова Ґенерація». Кн. «Нариси з теорії мистецтва кіно» (1928), роман «Інтеліґент» (1929), друковані у ж. повісті і романи («Епізоди з життя чудної людини», «Іван Петрович» й ін.).

[Скрипник Леонид († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Скрипник Микола (25. 1. 1872 — 7. 7. 1933), один з керівних больш. партійних і держ. діячів на Україні 1917 — 33. Нар. у слободі Ясинуватій Бахмутського пов. Катеринославської губ. в родині зал. службовця. Вчився в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за рев. діяльність. На пей час припадає його знайомство з укр. історією й літературою, зокрема з творами Т. Шевченка., П. Куліша, нар. творчістю. 1900 С. склав у Курську екстерном іспит за реальну школу і вступив до Технологічного Ін-ту в Петербурзі, де став спершу чл. укр. громади, але скоро від неї відійшов і пристав до ленінського крила рос. соц.-демократії. Заарештований уперше 1901, С. не закінчив навчання, став «проф. революціонером» і вів підпільну больш. роботу до 1917, зазнавши кількох арештів і заслань (з яких кілька разів утікав); перед і на поч. війни 1914 був якийсь час ред. больш. газ. «Правда», а в 1917 чл. гол. штабу Жовтневої революції — Петроградського військ.-рев. комітету. У грудні 1917 С. на больш. з’їзді рад у Харкові заочно обрано чл. першого сов. уряду на Україні (т. зв. Нар. Секретаріяту), і він, на доручення В. Леніна, виїхав туди з Петербурґу, ставши з березня 1918 гол. згаданого уряду, який під натиском нім. військ натоді опинився в Катеринославі, а пізніше в Таганрозі, де й перестав існувати. На т. зв. Таганрозькій нараді (19 — 20. 4. 1918) С. обрано гол. бюра для утворення КП(б)У, на першому з’їзді якої, що відбувся в Москві (5 — 12. 7. 1918), він виступав гол. доповідачем. Але після з’їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві, де якийсь час був чл. колеґії Всерос. ЧК і завідувачем її відділу для боротьби з контрреволюцією. У 1919 — 20 працював у Червоній армії, а з квітня 1920 повернувся на Україну, де був спершу нар. секретарем робітничо-сел. інспекції, 1921 — 22 — нар. комісаром внутр. справ, 1922 — 27 — нар. комісаром юстиції, з березня 1927 до лютого 1933 — нар. комісаром освіти, а останні місяці перед смертю — гол. Держпляну і заступником гол. Раднаркому УССР. С. відогравав також велику ролю у партійному керівництві, бувши з 1920 чл. ЦК КП(б)У і кандидатом у чл. (з 1923), а з 1925 чл. його політбюра, брав активну участь в орг-ції Комінтерну, в якому очолював делеґацію КП(б)У. Крім того С. був дир. Укр. Ін-ту Марксизму-ленінізму, гол. Укр. т-ва істориків-марксистів (з 1928), а 1929 став д. чл. УАН.

До революції 1917 С. ішов цілковито в течії рос. большевізму і з укр. визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна на Україну. Розуміючи вагу нац. питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролет. революції, яка. на його думку, мала принести справедливе розв’язання всіх соц.-політ. питань, у тому ч. й нац. Але в практичній діяльності С. наразився на вороже ставлення чужої нац. складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього укр., трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в нац. питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д. Лебедя, автора теорії боротьби двох культур. По усуненні їх з України С. став ініціятором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши нар. комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культ. будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і сер. шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у високих школах. Крім того, С. скликав у 1927 всеукр. (з участю вчених і з-поза УССР) правописну конференцію, в наслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений 1928, який усував русифікаційні впливи з укр. мови.

Політ. позиція С. в держ. будівництві УССР була суперечлива і неминуче мусіла закінчитися його поразкою. Як послідовний большевик-ленінець він був догматик, непримиренний до ворогів сов. влади, у тому ч. й до укр. націоналізму, ведучи боротьбу проти якого, сприяв винищенню значної частини старої укр. інтеліґенції, а пізніше й нац. опозиції в КП(б)У (шумськізм, хвильовізм). З другого боку, визнаючи, за тією ж ленінською схемою, «гол. небезпекою» великодерж. рос. шовінізм, С. ще нещадніше боровся й проти нього; постійно підкреслював самостійність укр. культури і незалежність її від рос. Виходячи з конечности держ. об’єднання всіх укр. земель, він багато уваги приділяв питанням життя українців поза УССР й охоче гуртував коло себе нац. свідомі кадри, що походили з зах. земель, особливо з Галичини. З цих самих позицій С. виступав у 1918 проти плянованого в ЦК РКП(б) відриву від України т. зв. «Донецько-Криворізької респ.» і домагався приєднання до УССР суміжних з нею етногр. укр. земель (Курщина, Вороніжчина), а також українізації віддалених укр. масивів (на Далекому Сході, в Сер. Азії тощо). Бувши активним публіцистом, С. залишив у всіх цих питаннях велику кількість брошур, ст. і промов, друкованих у пресі і почасти зібраних у не закінченому вид. його творів «Статті й промови»: т. І (1930); т. II, ч. 1 (1929) і ч. 2 (1931); т. IV, ч. 1 (1929), т. V (1930).

Така діяльність С. суперечила Імперіяльним плянам Москви, і П. Постишев, прибувши в січні 1933 з доручення Й. Сталіна на Україну, всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріялізації і колективізації приписував «контреволюційній» діяльності укр. націоналістів, що гуртувалися навколо С. і прикривалися його авторитетом. С. піддали гострій критиці й увільнили від керівництва нар. комісаріяту освіти. Не бачачи ін. виходу, С. попередив неминучу ліквідацію, поповнивши самогубство. Попри суперечності в політ. діяльності С., незаперечні заслуги у зміцненні позицій українства оточили його ім’я авреолею борця за суверенність України, на авторитет якого посилаються й діячі укр. опору останніх десятиліть. Тому, хоч формально у другій пол. 1950-их pp. С. реабілітовано, вся його літ. спадщина лишилася далі під забороною.

[Скрипник Микола († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Бабко Ю., Білокобильський І. Микола Олексійович Скрипник. К. 1967; Майстренко І. Сторінки з історії Ком. партії України, чч. 1. 2. Мюнхен 1967 — 1969; Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972.

І. Кошелівець


Скрипник Степан, див. Мстислав Скрипник.


Скрипченко Клара (* 1924), піяністка родом з Прилуки (Полтавщина). Вчилася в консерваторіях Харкова, Берліну і Мюнхену; з 1951 в Австралії. Виступає з самостійними концертами, в австрал. радіо, веде школу в Сіднеї.


Срипчинська Елеонора (* 1899) дружина Григорія Верьовки, хоровий дириґент і педагог, родом з Дубного (Волинь). Пед. працю провадила з 1919 в Нар. Консерваторії й ін. муз. школах Києва, з 1937 викладач, з 1965 — проф. Київ. Держ. Консерваторії. С. з 1920 дириґент аматорських і проф. хорів, з 1944 — помічник дириґента і концертмайстер Держ. Укр. Нар. Хору, 1964 — 66 його мист. керівник.


Скрипчинська Любов (* 1912), вчена в галузі с.-г. меліорації, родом з Краснодару, проф. Укр. Ін-ту Інженерів жодного госп-ва в м. Рівному. Праці присвячені питанням освоєння заплавних земель, рижосіяння в заплавах річок тощо.


Скритниця (Crypsis Ait.), рід однорічних рослин з родини злакових. На Україні — 3 види. Ростуть на сирих, часто засолених ґрунтах, по берегах водойм, утворюючи великі зарості. С. їдять с.-г. тварини, водоплавні птахи. Найпоширеніші: С. колюча [C. aculeata (L.) Ait.], C. комишовидна [S. schoenoides (L.) Lam.].


Скрутень Іван Йосафат (1894 — 1951), церк. діяч, василіянин родом з Сокальщини (Галичина), історик Церкви, визначний проповідник. Освіту здобув у Римі й Відні. 1921-24 — ред. ж. «Поступ», згодом «Записок Чину св. Василія В.», співр. газ. «Нива», ж. «Богословія» тощо; проф. (з 1928) філософії у Гр.-Кат. Богословській Академії у Львові, чл.-засновник Богословського Наук. Тва (1923), д. чл. НТШ (з 1930). У 1940 — 49-их pp. у Німеччині, пізніше в Римі. Праці і ст. гол. з історії Чину св. Василія В., про св. Йосафата Кунцевича тощо.

[Скрутень Іван Йосафат, м. б. Йосафат (світське ім’я Іван) (* Пархач — † Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Скруток (Скрутка) Олекса (1861 — 1914), маляр-академіст родом з Перемишля, студіював у Кракові в Школі Красних Мистецтв (1884 — 91) і в Мюнхені; педагог у Львові, пізніше в Перемишлі. Портрети (єп. Ю. Пелеша, К. Чеховича), пейзажі: «Голляндський рибалка» (1892), «Вечір на луці» (1893). «Тиша» (1894), «Пейзаж із ставком» (1895); іконостаси, рел. («Воскресіння Лазаря», 1900) й іст. (з коз. доби) картини.


Скряга Прокіп († 1770), бандурист з с. Остапи на Житомирщині; супроводив грою і піснями гайдамаків під час повстання 1768. Страчений поляками у Кодні.


Скуба Микола (1907 — 39), поет родом з Чернігівщини, чл. літ. орг-цій «Молодняк» і «Нова Ґенерація». Зб. поезій «Перегони» (1930), «Демонстрація» (1931), «Пісні» (1934), «Нові пісні» (1935); зб. «Сопілка», яка не вийшла у зв’язку з його арештом у 1937. Загинув на засланні; посмертно реабілітований, 1965 вийшли вибрані «Поезії».

[Скуба Микола (1907, Горбове, Новгородсіверський пов., Чернігівська губ. — 1937). Заарештований 12.9.1937 і розстріляний 14.10. того ж р. в Києві — Виправлення. Т. 11.]


Скубій Іван (1858 — ?), лірник-сліпець з с. Лелюхівки на Полтавщині. Виконував багатий репертуар дум та іст. пісень. Деякі думи в його виконанні записав О. Сластіон на фонограмі («Самійло Кішка», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Олексій Попович», «Самарські брати», «Сестра і брат»), вони вміщені у «МУЕ», т. 14 (1913).

[Скубій Іван (1858 — після 1909, Лелюхівка). — Виправлення. Т. 11.]


Скублевський Юхим (* 1889), фізик родом з Дніпропетровщини, проф. (з 1937), з 1962 завідує катедрою фізики в Івано-Франківському Ін-ті Нафти і Газу; 64 друковані праці з ділянок пластичної деформації, діелектриків та ін.


Скульптура у 194670 pp. Про укр. С. до 1945 див. ЕУ 1, стор. 821 — 24. В УССР С. сталінської доби знищило населення за перших днів нім. окупації 1941. По перемозі над німцями, сов. уряд почав відновлювати пам’ятники, передусім Сталінові, щоб по XX з’їзді КПСС (1956) і боротьбі проти «культу особи» знищити їх своєю чергою. На їх місце прийшли нові — Леніна та ін. діячів жовтневої революції, а також великої кількости «героїв Сов. Союзу» і «героїв соц. праці». Неґативні риси урядової С. тієї доби згодом відзначала сама сов. критика кладучи вину за них на «культ особи».

Найбільше розвинений жанр у С. УССР повоєнної доби і досі — портрет. Масово продукуються портрети «вождів» і «героїв», у яких «документально вірно» передаються риси портретованих.

Більше індивідуальні портрети (гол. діячів науки, культури, мистецтва) дали І. Шаповал (акад. М. Стражеска, 1949), О. Ковальов (акад. В. Філатова, 1952 і Б. Хмельницького, 1954), Е. Фрідман (акад. Л. Булаховського, 1962), Галина Кальченко (1958 — 75 створила цілу ґалерію портретів письм., музик і мистців; цікавіші Ванди Василевської, 1963, І. Кавалерідзе, 1967, Г. Косинки, 1969), М. Рябінін (Фіделя Кастро, 1967), І. Гончар (О. Гончара, 1949, М. Кривоноса, 1952), М. Лисенко (І. Мар’яненка, 1963), Я. Чайка (І. Айвазовського, 1954, А. Манастирського, 1959 — 60), Галина Петрашевич (Н. Ужвій, 1947, О. Корнійчука, 1949, 1951), В. Власов (С. Крушельницької, 1960). Ювілейні портрети створили І. Севера (І. Франка, 1955), Л. Біганич (Лесі Українки, 1959, М. Заньковецької, 1962), І. Самотос (1969) і Г. Кальченко (1972; два останні — Г. Сковороди), Я. Чайка (В. Стефаника, 1971) та багато ін.

У ділянці монументальної С. створено чимало пам’ятників, насамперед воєнних і партійних діячів. Серед них — М. Щорсові у Києві (1954) роботи М. Лисенка, В. Бородая і М. Суходолова (схожий на відомі кондотьєрські пам’ятники Донателльо і Вероккіо з доби ренесансу). Риси помпезности мають пам’ятники ген. Ватутінові в Києві (1948) Є. Вучетича і низка пам’ятників «двічі героям Сов. Союзу», що їх за окремим указом Верховної Ради будують по м. і с. України. До кращих з мист. погляду належать пам’ятники: О. Пушкінові (1962) і М. Лисенкові (1965) у Києві О. Ковальова та модерніший Т. Шевченкові у Москві (1964), створений групою скульпторів (М. Грицюк, А. Фуженко, Ю. Синькевич) та архітектів (А. Сницарєв і Ю. Чеканюк). Мало вдалий пам’ятник І. Франкові перед Львівським Ун-том роботи В. Борисенка, Д. Крвавича, Е. Миська, В. Одрехівського і Я. Чайки (1964). Ювілейні пам’ятники поставлено Т. Шевченкові в Канаді в Палермо (1951, М. Вронського) і в Торонто (1961; М. Ковтуна), В. Стефаникові перед бібліотекою у Львові (1971, В. Сколоздри, архітект М. Вендзилович) і Л. Українці у Києві (1973, Г. Кальченко).

Окрему численну групу монументальної С. в УССР творять неперсональні пам’ятники і меморіяльні ансамблі, присвячені іст. подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971 — 75 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітектів, через що втрачаються індивідуальні прикмети окремих мистців.

У ділянці композиційної С. слід відзначити «Бокораша» В. Зноби (1957), «Олексу Довбуша» М. Рябініна і В. Сколоздри (1951), групову С. «Перед боєм» з Б. Хмельницьким, М. Кривоносом й І. Богуном (О. Супрун і А. Білостоцького, 1954) та ін. Серед молодшої ґенерації укр. мистців помітне намагання модернізувати С., напр., праці Т. Бриж (серія до старослов. мітології: «Бог війни», «Бог землі, води», «Бог вогню», 1968 — 70), Віри Шатух («Пам’ять», 1969), І. Чумака («Слово о полку Ігореві», 1966) та ін. на сучасні теми.

Останнім часом чимало скульпторів працює в пластиці малих форм, зокрема в майоліці і теракоті: Б. Довгань («Волошки», 1960), В. Клоков («Біля струмка», 1962), О. Рапай-Маркіш («Чорт на козі», 1965, «Весілля», 1968), Я. Ражба («Мавка», 1960, «Теофан Грек», 1970, «Дон Кіхот і Санчо», 1971), В. Трегубова («Одарка», «Карась», 1970), В. Шатух («Приятелі», 1957) та ін.

У 1970-их pp. помітне відродження медальєрства в УССР (перша виставка медалів 1975 у Києві); серед ін. працюють у цій ділянці Г. Кальченко (медалі С. Гулака-Артемовського, Г. Сковороди, 1972; Л. Українки, 1974), Е. Мисько (І. Труша, 1969, О. Новаківського, В. Стефаника, 1972), О. Скобликов (М. Черемшини, 1974), І. Хотінок («До 700-річчя Данте Аліґ’єрі», 1965; «До 200-річчя від дня народження І. Котляревського», 1969), та ін.

С. укр. еміґрації у перші pp. по війні через постійні переселенчі проблеми не мала тривалої бази для нормального розвитку; проте скульптори активно виявили себе за т. зв. «таборової доби», особливо на виставках у Мюнхені (1947) і Реґенсбурзі (1948): Г. Крук, С. Литвиненко, Б. Мухин, А. Павлось, М. Черешньовський, М. Дзиндра. Г. Крук залишився в Мюнхені і своїми фігурними і портретними працями здобув визнання у нім. мист. колах. У Берліні працював В. Масютин, один з найяскравіших представників нац. мистецтва (залишив серію медалів-рельєфів укр. іст. постатей, бюсти гетьманів та сучасників). Усі ін., названі вище, у 1948 — 50 виїхали до ЗДА.

У ЗДА, у Нью-Йорку, жив О. Архипенко (1923 — 64), засновник модерної світової С. Він шукав «праформи» у творах, доведених до максимальної простоти, до гри площ і ліній, опуклостей і вглиблень, як і кольорів, які він використовував у С., що межувала з абстракцією. Він творив і реальний портрет (портрети-пам’ятники Т. Шевченкові й Франкові в Парку народів у Клівленді, портрети укр. діячів). На поч. 1950-их pp. Архипенко виставляв у Німеччині, Італії, Швайцарії; 1969 музей Родена в Парижі влаштував ретроспективну посмертну виставку його творів, яку згодом перебрав Смітсонський музей у Вашінґтоні. З 1948 — 50 у Нью-Йорку працювали: С. Литвиненко, що дав цілу ґалерію скульптурних портретів сучасників, низку фігурних композицій і пам’ятників; М. Черешньовський, що до С. прийшов від дерев’яної різьби, досконалість якої характеристична для його творів (портрети, композиції, пам’ятники Л. Українки у Клівленді і Торонто). У Філядельфії працює О. Капшученко, автор невеликих груп реалістичних фігур, здебільша типів сучасного міста, часто з соц. забарвленням і гумористичним теплим ставленням до людини. Модерного вислову надають своїй скульптурі, ґрунтуючися на фолкльорі і мітології. керамістка С. Ґеруляк у Нью-Йорку і Г. Пецух у Польщі. У ділянці скульптурного портрета працювали О. Лятуринська, Ф. Ємець (Каракас, Венесуеля), В. Сім’янців (ЗДА), К. Бульдин (Буенос-Айрес). На відомого скульптора Канади вибився Л. Молодожанин (між його творами портрети церк. і держ. діячів Европи, Канади і ЗДА, пам’ятники Шевченкові у Вашінґтоні і Буенос-Айресі).

У ділянці абстрактної С. у ЗДА і Канаді працюють К. Мілонадіс (кінетична С.), М. Урбан, М. Дзиндра, М. Гуненко, М. Голодик, В. Палійчук, В. Баляс, І. Букоємська, Р. Коваль, М. Бентов, І. Осадца, А. Перейма, Р. Костинюк, Е. Зеленак, П. Колісник та ін. молодші. У їх творчості відчутні різні сучасні стилі, від конструктивістичного до експресіоністичного. Деякі з названих мистців викладають в амер. високих мист. школах.

Література: Німенко А., Портнов І. Укр. радянська скульптура. К. 1957; Німенко А. Скульптура. VI т. Історії укр. мистецтва, стор. 282 — 320. К. 1968; Словник Художників України. К. 1973; Даскалова Р. Перша респ. виставка медалей, у ж. Образотворче мистецтво, ч. 4. К. 1975; Ст. в ж. Образотворче мистецтво. К. 1946 — 76.

С. Гординський


Скульський (Скільський) Андрій (кін. 16 в. — 1651), друкар і письм. родом із Львова; учився у школі Львівського Успенського Братства. Працював у братській друкарні складачем й управителем (1630 — 33, 1641 — 43); 1638 — 40 був з М. Сльозкою співвласником друкарні. 1643 — 46 працював у друкарні єп. А. Желиборського при церкві св. Юра у Львові, з 1646 в Уневі. 1651 за зв’язки з козаками поляки заарештували С. під Сокалем, тортурували і стратили. С. — автор і видавець діялогів «ВЂршЂ зъ трагодіи Хрістос пасхон Григорія Богослова» (1630), одного з перших зразків укр. драми.

[Скульський (Скольський, Скільський) Андрій (кін. 16 в. — бл. 1655 [за УРЕС † після 1651], Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Скумбрія, макрель, баламут (Scomber scombrus L.), риба родини скумбрієвих ряду окунеподібних. Довж. до 60 см (чорноморська 22 — 38 см, вага до 1,6 кг, у Чорному м. до 270 г). Поширена вздовж узбережжя Европи (від Білого м. до Середземного і Чорного морів, інколи заходить в Озівське м.) і Півн. Америки. Цінний об’єкт промислу.


Скуминович Теодор, церк. діяч, спершу учасник київ.-могилянського гуртка, 1642 перейшов на унію і для пояснення цього видав «Przyczyny porzucenia disunji...» (1643) і брошуру, відому з латинського перекладу «Epistola Paschalis in qua antiquum Calendarium Greco-Ruthenorum conformiter Gregoriano carrigitur» (1659). C. уготожнюють з його сучасником Т. Скумином, також руського роду, латинським єп. на Білорусі.


Скумпія, див. Райдерево.


Скунць Петро (* 1942), поет родом з Закарпаття. Зб. поезій: «Сонце в росі» (1961), «Верховинська пісня» (1962), «Полюси землі» (1964), «Погляд» (1967), «Всесвіт, гори і я» (1970); поема «На границі епох» (1968).

[Скунць Петро (* Міжгір’я). Зб. поезій „Розп’яття“ (1972), „Розривтрава“ (1979), „Сейсмічна зона“ (1983). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.