[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2849-2862.]

Попередня     Головна     Наступна





Січові Стрільці (СС), одна з найкращих реґулярних формацій Армії УНР у 1917 — 19, яка мала різні форми орг-ції: Гал.-Бук. Курінь Січ. Стрільців, 1 Курінь СС, Полк СС, Окремий загін СС, Дивізія СС, Осадний корпус Січ. Стрільців, Корпус СС, Група СС.

Гал.-Бук. Курінь СС був організований у Києві у листопаді 1917 з кол. полонених українців, що вийшли з австро-угор. армії, з метою захищати Центр. Раду перед наступом большевиків; командир — сотн. Олександер Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кін. існування формації СС нею незмінно командував полк. Є. Коновалець. По здобутті Києва 1. 3. 1918 1 Курінь СС залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк СС у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. 1/3 наддніпрянців). По відмові полку СС продовжувати військ. службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і СС розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запор. дивізії, в якій у 2 піхотному полку полк. П. Болбочана склали 3 курінь. У кін. серпня гетьман П. Скоропадський погодився на формування Окремого загону СС і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і техн. частина; заг. стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).

Окремий загін СС став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18. 11. 1918) СС перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва СС розгорнулися насамперед у Дивізію СС, на поч. грудня в Осадний корпус СС, до складу якого, крім Дивізії СС (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому ч. бл. 80% наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти больш. Росії Осадний корпус СС розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки кол. Дивізія СС, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кін. лютого Корпус СС відтягнено у запілля для реорг-ції, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29. 3. 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в р-ні Шепетівки й Крем’янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому ч. 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки СС) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу СС у складі Армійської групи полк. А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (заг. стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5 100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії ген. А. Денікіна Група СС відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в сер. жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв’язку з катастрофою обох укр. армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.

У 1920, в основному з кол. СС, зформувалася 6 Січ. стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини СС, ця дивізія до формації СС не належала.

До складу Групи СС входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об’єднаних у панцерний дивізіон, Кіш СС, Скорострільний вишкіл СС, техн., ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полк. Є. Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу кол. рос. армії, полк.: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також гол. командні пости були обсаджені старшинами кол. рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, техн. частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерій і навіть сотень. З гал. старшин були відомі полк.: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти СС), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону СС). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75%, а в артилерії і техн. частинах — 90%; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша СС і різних вишколів (пояк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).

У формації СС Армія УНР диспонувала військ. частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як гол. підпора протигетьманського повстання, СС мали великий вплив на Директорію УНР, але після від’їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини СС були творцями і чоловими постатями УВО — ОУН.

Література: Коновалець Є. Причинки до укр. революції. Прага 1928; 1948; Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932; Золоті Ворота — Історія Січових Стрільців 1917 — 1919. Л. 1937; Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпеґ 1954; Ріпецький С. Укр. Січ. Стрілецтво. Нью-Йорк 1956; Дашкевич Р. Артилерія СС у боротьбі за Золоті Ворота. Нью-Йорк 1965; Корпус Січ. Стрільців. Воєнно-іст. нарис. Чікаґо 1969; Євген Коновалець та його доба. Мюнхен 1974.

Л. Шанковський


Сіяк Іван (1887 — ?), політ. і військ. діяч, нар. у с. Ляшках Мурованих (б. Львова), за фахом правник. До 1914 діяч УСДРП (чл. гол. управи), згодом старшина УСС і Армії УНР; на поч. 1919 організатор повстання проти румунів на Хотинщині, на весні командир студентського станиславівського куреня, пізніше окремого Залізного загону Армії УНР (розбитий большевиками під Ставищем). Попав у больш. полон, лишився в УССР і працював на різних посадах в адміністрації, деякий час чл. сов. посольства у Варшаві, чл. ЦК КП(б)У, викладач у вузах Харкова і Києва (з 1930 дир. Укр. Ін-ту Лінґвістичної Освіти); 1933 заарештований і пізніше у концентраційному таборі розстріляний. Та сама доля спіткала його братів: Миколу (* 1872, викладача історії укр. права у Харкові) й Осипа (* 1880; гал. гром. діяча, гол. пов. комітету УНДО Тернопільського пов., заарештованого 1939).

[Сіяк Іван (1887 — після 1939?, Дал. Схід [за сов. джерелами 1937, без місця]). — Виправлення. Т. 11.]


«Сіяч», вид. т-во в Черкасах на Київщині, 1917 — 18 видало низку творів красного письменства (П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Б. Грінченка, А. Кащенка, Г. Коваленка, І. Нечуя-Левицького, І. Манжури, С. Черкасенка, І. Франка та ін.) і підручників для початкових шкіл.


«Сіяч», пересувний театр в УССР у 1923 — 27; обслуговував укр. (інколи і рос.) провінцію. Гол. режисер В. Красенко, дириґент І. Бойченко, між виконавцями М. Боярська, М. Малиш-Федорець, О. Петрусенко. В репертуарі укр. побутова клясика і п’єси М. Куліша, М. Ірчана та ін.


«Сіяч», місячник, орган Союзу Укр. Євангельсько-Реформованих Громад на Зах. Україні, виходив у Коломиї 1932 — 33; ред. пастори Т. Довгалюк і В. Боровський.


«Сіяч», рел.-церк. місячник, див. «Дніпро».


Скаба Андрій (* 1905), сов. партійний і держ. діяч, історик родом з с. Хорішків Полтавської обл., д. чл. АН УРСР (з 1967). По закінченні Харківського Ун-ту (1934) на пед. роботі, 1940 — 41 — керівник катедри нової історії у Львівському Ун-ті, 1946 — 49 — дир. Центр. Архіву Жовтневої революції УРСР, згодом ред. обл. газ. «Соціялістична Харківщина», 1951 — 59 — секретар Харківського обл. комітету КПУ, 1959 — мін. вищої і сер. спеціяльної освіти УРСР, 1959 — 68 кандидат у чл. През. (з 1966 — Політбюро) і секретар ЦК КПУ, з 1968 до 1973 дир. Ін-ту Історії АН УРСР. С. дослідник історії сов. суспільства і ком. партії та ред. низки зб. з історії УССР («Укр. РСР в період громадянської війни 1917 — 20 pp.», 1967 — 70), відповідальний ред. 4-томової «Радянської Енциклопедії Історії України». С. відомий як прихильник гострого курсу КПСС у. справі ідеології і нац. політики та оборонець політики секретар ЦК КПУ поборював шестидесятників і був за застосування репресій до діячів руху опору.

[Скаба Андрій (1905 — 1986, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Скабіоза (Scabiosa L.), рід зіллястих рослин з родини черсакуватих. На Україні 7 видів; ростуть на пісках, луках, схилах, у соснових лісах. Найпоширеніші: С. укр. (S. ucrainica L.), С. жовта (S. ochroleuca L. = S. columbaria var. ochroleuca Coult), C. голубина (S. columbaria L.)


Скавтинґ, див. Пласт.


Скадовське (VII — 13), м. і морський порт на березі Джарилгацької затоки Чорного м., р. ц. Херсонської обл.; 18 000 меш. (1975). Харч. пром-сть; С. кліматологічний курорт, щороку відвідує бл. 50 000 осіб. С. засновано 1894 як морську пристань на місці рибальського селища Алі-Агок на землях поміщика С. Скадовського.


Скадовський Микола (1846 — 92), маляр родом з с. Білозерки на Херсонщині; закінчив Моск. училище живопису, скульптури й архітектури (1869), згодом учився в Академії Мистецтв у Дюссельдорфі; ініціятор і співзасновник Т-ва періодичних виставок півд.-рос. художників в Одесі (1890). Жанрові картини: «Полювання» (1879), «Корчемний оратор» (1881), «Безпритульні» (1883), «Полювання його превосходительства» (1886), «Обід швачки», «По Володимирці» (1891), «Рекрути» та ін.; пейзажі: «Перед завірюхою» (1881), портрети. Твори С. зберігаються в ґалеріях Одеси, Москви й ін. м.

[Скадовський Микола († Білозерка). — Виправлення. Т. 11.]


Сказ, гостре, інфекційне захворювання людини і теплокровних тварин, яке виявляється в ураженні центр. нервової системи. Збудником С. є фільтрівний вірус. Зараження відбувається через слину хворої на С. тварини при укусі або ослиненні ушкодженої шкіри. Гол. заходом боротьби проти С. є профілактика (знищення хворих на С. тварин, профілактичне щеплення). Профілактичну вакцину проти С. запропонував Л. Пастер у 1885. З укр. авторів першу працю про С. написав Д. Самойлович. На Україні перші щепленя проти С. запровадив у 1886 М. Гамалія. Боротьбу з С. ведуть т. зв. пастерівські станції та пункти.


«Сказаніє і страсть і похвала св. мученику Бориса і Гліба». Оп. про страждання і хвала мученикам Борисові і Глібові, анонімна староукр. пам’ятка кін. 11 в. Поетичне оп. про забиття обох князів, з рясним уживанням поетичних засобів (серед ін. наслідування жалоб по померлих). Стосунок цього твору до літописного оп. і написаного Нестором «Житія» («Чтеніє») з певністю не з’ясований. Збереглося бл. 150 списків «С...» різних редакцій, найстарший у т. зв. «Успенском сборнике» 12 в.


«Сказаніє про Індійське царство», або «Повість про попа (царя) Івана», тенденційний грец. твір-утопія про володаря Індії, христ. царя-свящ. Іоана; виник у Візантії, був популярний у Зах. Европі і в 13 в. з’явився у сх. слов’ян, перекладений імовірно в Галичині. Впливи «С.» помітні в обробках деяких билин, у нар. казках, варіянтах духовної вірші про «Голубину книгу» та в книжній літературі.


Сказання, жанр розповідної літератури Київ. Руси про іст. діячів та давні події. Образи і сюжети в С. відзначаються поетичною вигадкою, хоч вони й розповідають про реальні події і про реальних осіб. С. наближаються до леґенд. Широко відомі С. про св. Бориса і Гліба, про Мамаєве побоїще тощо.


Скакальський Іов (1914 — 74), архиєп. УПЦ родом з Волині, закінчив Духовну Семінарію у Крем’янці, 1938 висвячений на ієромонаха. Під час другої світової війни духовник правос. вояків Укр. Дивізії «Галичина». З 1951 у Канаді, 1967 у ЗДА, 1968 єп., з 1971 — архиєп. і правлячий єп. УПЦеркви у Півд. Америці. Похований у Бавнд-Бруку (ЗДА).

[Скакальський Іов (* Крем’янець — † Курітіба, Бразілія). Автор кн. „Паломництво по Святих Місцях Сходу“ (1966). — Виправлення. Т. 11.]


Скакандій Василь (* 1941), графік родом з с. Середнього на Закарпатті; закінчив Київ. Художній Ін-т (1965; учень В. Касіяна, Г. Якутовича та І. Селіванова). Серія офортів: «Олекса Борканюк» (1965), ліноґравюри: «Леґенди Карпат» (1967), «За мотивами нар. пісень Закарпаття» (1968); портрет В. Стефаника (1970); ілюстрації до поеми «Апостол» Ш. Петефі (1968) та ін.


Скакун Микола (* 1924), фармаколог родом з Вінничини, проф. Тернопільського Мед. Ін-ту. Праці з питань фізіології і патології травлення, підручники з лікарської рецептури, порадники з лябораторних вправ з фармакології.


«Скала», назва укр. кат. читалень у Станиславівській епархії, що їх почали засновувати з 1931 з доручення єп. Г. Хомишина, як частину Католицької Акції. Діяльність «С.» була подібна до діяльности читалень т-ва «Просвіти». Вони були звич. керовані місц. свящ. Ч. «С.» 1936: 187 з 5 500 чл. (ч. читалень «Просвіти» у 1939 — 3 075, членства — 360 000). «С.» ліквідувала сов. влада.


Скала Подільська (до 1939 — Скала; V — 7), с. м. т. Борщівського р-ну Тернопільськії обл., положене на зах. Поділлі над р. Збручем; 4 500 меш. (1966). Зав.: холодного асфальто-бетону, плодоконсервний, хлібний, харч. комбінат. С. відома з 13 в. 1518 дістала маґдебурзьке право; у 16 — 17 вв. фортеця (гол. проти наскоків татар). Руїни прямокутного оборонного замка Лянцкоронських з сер. 16 в. Один з кращих на Україні парків (34 га).


Скала-Старицький Мирослав, див. Старицький Мирослав.


Скалат (IV — 6), м., положене на зах. Поділлі над р. Гнилою, р. ц. Підволочиського р-ну Тернопільської обл.; 4 300 меш. (1966). Фабрика побутової хемії, харч. комбінат, кукурудзокалібрувальний зав. Відомий з 1569 (як село), 1630 у С. збудовано фортецю; за Австрії й Польщі пов. м. Замок, збудований 1630, відновлений у 18 в.


Скалицева смуга, вузька (шириною на кілька км), низька смуга в Карпатах, яка простягається на довж. бл. 600 км від Відня на зах. по Мармароську котловину на сх. і відділює внутр. і вулканічні Карпати від зовн. Бескидів. С. с. відзначається надзвичайно складною геол. будовою; вона збудована гол. з м’яких мерґелів і флішу крейдяного та палеогенового віку, серед яких є тверді й високі юрайські вапнякові мальовничі скалиці. На укр. етнічній території С. с. становить більший простір на зах. — т. зв. Малі Пєніни з верхом Високі Скалки (1 052 м). Див. карту на 966 стор.


Скальковський Аполон (1808 — 98), економіст й історик родом з Житомира. Вихованець Віленського і Моск. ун-тів, з 1828 — урядовець канцелярії Новорос. ген.-губернаторства в Одесі, згодом довголітній секретар і ред. вид. Одеського Статистичного Комітету, один з засновників Одеського Т-ва історії і старожитностей, активний діяч Т-ва сіль. госп-ва Півд. Росії; з 1856 — чл.-кор. Петербурзької АН. С. — автор численних праць з історії й економіки Півд. України 18 — 19 в.; гол. з них: «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», тт. І — II (1836 — 38) й «Опыт статистического описания Новороссийского края», тт. І — II (1850 — 53; т. III залишився в рукопису). С. знайшов і зберіг архів Коша Запор. 18 в. (нині в Києві), на підставі якого написав низку праць, зокрема «История Новой СЂчи или последняго Коша Запорожского», тт. І — III (1840; друге вид. 1846, третє — 1885 — 86), «Наезды гайдамак на Западную Украину в 18 в.» (1845); документальні ст. з іст. Запоріжжя та Правобережної України 18 ст., серед них: «Филипп Орлик и Запорожцы» («КСт.», 1882), «Несколько документов из истории гайдамачества» («КСт.», 1885) та ін. Іст. праці С., не зважаючи на романтичний підхід, певну ідеалізацію Запоріжжя й шляхетське наставлення до історії гайдамаччини, завдяки документальній базі, зберігають свою вагу для іст. науки. С. також був автором публіцистичних ст., іст. романів тощо. У Ленінграді й Одесі зберігся цінний архів С., зокрема його досі не опублікований щоденник, розпочатий ще за студентських років, писаний спершу поль., а пізніше рос. мовою.

[Скальковський Аполон (Аполлон) (1808 — 1899, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Скарґа Петро (1536 — 1612), визначний поль. проповідник-єзуїт 16 — 17 в., відомий полеміст з протестантами і правос, предтеча і діяч Берестейської унії 1595 — 96. Найважливіші писання С. з цього питання: «O jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem» (1577) і під зміненим заголовком «O rządzie i jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem» (1590), «Synod Brzeski і jego obrona» (1597), «Na treny і lament Teofila Ortologa do Rusi greckiego nabożeństwa przestroga» (1610).


Скаржинський Віктор (1787 — 1861), дідич на Херсонщині, діяч сіль. госп.-ва, один з піонерів і пропаґандистів степ. і полезахисного лісорозведення. Поблизу Вознесенського (тепер Миколаївської обл.), у своєму маєтку Трикрати, С. організував передове на той час госп-во з поліпшеними сівозмінами. Заклав помологічний сад (221 ґатунок), дендрарій (281 вид.) з плянтацією шовковиці при ньому (150 га) і плодовий сад з виноградником (100 га). Організував ліс. розсадники і розробив аґротехніку вирощування садівного матеріялу стосовно до степ. умов. Акліматизував ряд деревних порід і кущів Півн. Америки і Зах. Европи.


Скаржинські, шляхетсько-старшинський рід білор. походження. Олександер-Михайло С. († бл. 1753) служив перекладачем з латинської й поль. мов при рос. армії у 1730-их pp., переселився на Україну й був сотн. 1 лубенської полкової сотні (1737 — 50). Від його синів — Івана С. (лубенського полкового хорунжого в 1773 й золотоніського пов. маршалка шляхетства), Михайла С. (сотн. 2 лубенської полкової сотні й лубенського пов. маршалка шляхетства) й Петра пішли три лінії роду С., які поріднилися з багатьма укр. старшинськими родами 18 — 19 в. (Скоропадські, Закревські, Значко-Яворські, Милорадовичі, Миклашевські, Судієнки тощо): лубенська, до якої належала серед ін. Катерина Миколаївна С. (1853 — 1924), фундаторка Музею укр. старовини у Лубнях (с. Круглик. 1874), пізніше в Полтаві; чернігівська, зокрема брати — Матвій (* 1830) й Іван (1836 — 97) Анастасієвичі С., чернігівські гром. діячі другої пол. 19 в., які чимало допомагали О. Лазаревському архівними матеріялами до історії Гетьманщини; херсонська, яка дала в 19 — 20 в. кілька визначних військ. і земських діячів, знавців госп-ва Півд. України, зокрема Віктора С. (1787 — 1861; див.).

О. О.


Скати (Batoidei), підряд (за ін. системою ряд) риб ряду акулоподібних. Довж. до 5 — 9 м, шир. до 6 м, вага до 500 кг і більше. Відомо 230 видів. С. поширені гол. ч. у морях, окремі у р. У Чорному м. живуть С. колючкуватий (Raja clavata L.), або морська лисиця, і морський кіт, або хвостокол (Trygon pastinaca L.).


Скварко Захар (1870 — 1925), гром. і екон. діяч родом з Перемищини; діяч Мостищини і Коломийщини, дир. Покутського Кредитового Союзу в Коломиї; брошури про програму й ідеологію Нац.-Дем. Партії, ст. про зем. справу.

[Скварко Захар (* Корманичі — † Коломия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Сквира (IV — 10), м. на Придніпровській височиш над р. Сквирцею, р. ц. Київ. обл.; 18 300 меш. (1975). Вперше згадується С. 1390; 1616 дістала маґдебурзьке право, 1648 — 70 — сотенне м-ко. 1797 — 1923 пов. м. Київ. губ. (характер — с.-г.-ремісничо-торг.). У червні 1919 осередок повстання Юрка Мазуренка проти большевиків, у серпні — бої Запор. групи з большевиками. Харч, і легка пром-сть, підприємства для обслуговування зал. транспорту.


Скворонов Володимир (* 1900), гігієніст родом з Харкова; у 1924 закінчив Харківський Мед. Ін-т; з 1945 його проф., керівник катедри гігієни харчування. Праці з питань харчування, розробив низку метод дослідів харч. продуктів.


Скворцов Іринарх (1847 — 1921), гігієніст, нар. в Самарській губ., у родині свящ. 1871 закінчив мед. фак. Казанського Ун-ту, з 1875 — доц. у ньому, з 1882 — проф. Варшавського, з 1885 — Харківського, з 1906 — Київ. ун-тів. Автор 150 друкованих праць, присвячених питанням гігієни, санітарії, історії медицини, та низки підручників: «Основные вопросы лечебной гигиены» (1895) «Основы гигиологии и гигиены» (1900), «Военно-полевая гигиена» (1904) та ін. С. був засновником гігієнічної школи, яка розглядала гігієну як науку в міцному зв’язку з фізико-хем. та біол. процесами у природі в цілому.


Скегар Григорій (1891 — 1957), укр. гром. діяч і публіцист у Канаді (з 1908) і в ЗДА (Чікаґо і Льос-Анджелесі), родом з Буковини; за фахом — лікар-дентист. Ст. в укр. і чужинецькій пресі, кн. «По Америці» (1940); переклади з укр. на англ. і з англ. на укр. мову; з 1946 — технік при продукції кольорових фільмів у Голлівуді.

[Скегар Григорій (* Погорилівка, Кіцманський пов. — † Льос-Анджелес). — Виправлення. Т. 11.]


Скелистий хребет, передовий хребет на півн. схилах В. Кавказу, в його зах. і центр. частинах; простягається від р. Білої на зах., до верхів’я р. Терека на сх. (див. Кавказькі гори, стор. 914 й карту на стор. 915). Довж. С. х. — 330 км, висота на зах. 1 200 — 1 700 м, на сх. — до 3 000 м, найбільша — 3 646 м (г. Каракая). С. х. являє собою куесту, побудовану з твердих вапняків гор. юри та з мерґелів і доломітів дол. крейди, створену в наслідок нерівномірного розмиву осадових порід; розчленований на ряд окремих масивів. У вищих частинах є сліди кол. зледеніння — кітли, морени тощо. На плято розвинені карстові форми: лійки, озера, зникаючі річки, кари. Півн. схили С. х. вкриті до висоти 1 800 м широколистяними лісами, півд.-степ. рослинністю, вище простягаються полонини.


Скельниця, сарна, чорна коза (Rupicapra rupicapra L.), рід антильоп, довж. тіла 102 — 140 см (хвоста до 14 см), висота в холці 65 — 86 см, вага 15 — 45 кг Живе невеличкими табунами в горах Европи та Малої Азії і на Кавказі. На Україні до 19 в. існувала в межах Карпат.


Скиба Анатолій (* 1930), скульптор родом з Сумщини; закінчив Львівський Ін-т Прикладного та Декоративного Мистецтва (1959; учень І. Севери). Станкова скульптура (перев. в дереві): «Довбуш», «Гуцул з люлькою» (1963), «Кобзарі» (1964), «Наш сучасник» (1965), «Механізатор» (1966); пам’ятники В. Котикові в Шепетівці (1958; у співавторстві з І. Самотосом), «Сел. повстання 1905» у с. Великі Сорочинці (Полтавщина; 1967) та ін.


Скибинський Григорій († 1712), вчитель богословія родом з України, у 1670-их pp. був у Москві, звідки поїхав на Зах., 8 pp. пробув у Римі і там 1688 перейшов з православія на унію, але повернувшися до Москви, знову став правос, проте називали його «еретиком-латинником». Залишив рукописні праці: підручник поетики «Brevis poetica...» та описи «Перечневое сказаніє о мирі» і «Сказаніє о граді Римі» (у 4 частинах).

[Скибинський Григорій (1660-і pp., Зах. Україна — 1716, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Скибицька Марина (1883 — 1949), оперова співачка, меццо-сопрано; 1907 — 26 — у Київ. опері. Кращі партії: Кармен (в однойменній опері Ж. Бізе), Фідес («Пророк» Дж. Меєрбера), Ортруда («Льоенґрін» Р. Ваґнера), Солоха й Морозова («Черевички» й «Опричник» П. Чайковського) та ін.

[Скибицька Марина (1884, Казань, Росія — 1943, Саратов). — Виправлення. Т. 11.]


Скидан Карпо († 1638), полк. нереєстрових козаків, один з керівників коз. протиполь. повстань: 1637 під проводом П. Павлюка і вдруге — на весні 1638 (разом з Я. Острянином). Важко поранений в бою під Жовнином, попав у полон; ймовірно страчений.


Скиргайло (Скіргайло) Іван (1354 — 97), лит. кн., син В. лит. кн. Ольґврда, рідний брат і найближчий помічник Володислава Яґайла, 1386 — 92 — його намісник у Литві; після угоди між Яґайлом і кн. Витовтом втратив своє значення. 1395 по смерті Володимира Ольґердовича одержав Київ. уділ. Помер у Києві, мабуть, отруєний. Бувши правос, підтримував руські впливи у В. Лит. Князівстві.


Скит, відокремлена обитель для ченців, що бажають вести суворіше, ніж у манастирі, життя. Побут ченців С. керується особливо вимогливим уставом. На Україні С. звич. знаходився поблизу свого манастиря (до Почаївської Лаври, напр., належав С. на Козацьких могилах, до Києво-Печерської — С. Феофанія; С. мали й деякі ін. манастирі). Існували також цілком самостійні С., напр., Манявський С.


Скити, в укр. науці в УССР з рос. — скіфи, група племен, споріднених з півн.-сх. іранською групою народів індоевр. сім’ї, які жили у 7 — 3 вв. до Хр. на території теперішньої України, згодом, до 3 в. по Хр., в Криму і називали себе «сколотами». Відомості про С. засвідчують грец. (особливо Геродот) і рим. автори та археологічні знахідки. За скитською генеалогічною леґендою, переказаною Геродотом, С. були автохтонами, за міґраційною (її передав також Геродот) — С. прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають С. автохтонним народом — нащадками зрубної культури, ін. — іміґрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на поч. 7 в. до Хр. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місц. племена кіммерійців. Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом ін. — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Надчорномор’ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, С. воювали то з кіммерійцями, то з асирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване С. царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами. С. пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pp., на думку сучасних дослідників — яких 90 pp. Зазнавши у 595 — 594 pp. поразки у війні з Мідією і втративши, своїх царів, С. вернулися в півн. Причорномор’я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, С. перебрали багато елементів сх. культури, зокрема у ділянках військ. справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму орг. й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прероґатив царя-деспота.

Повернувшися з Азії в степи Причорномор’я, С. прибрали назву «царських» (по-скитському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місц. народами, як і тими скитськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході С. в Азію, і створили могутнє політ. об’єднання, відоме відтоді у грец. джерелах як Скитія. Першою столицею скитської держави, було виникле в кін. 5 в. до Хр. Кам’янське городище (простором до 12 км², див. Доповнення), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Никополя.

Своєю воєнною силою й тактикою С. визначалися особливо в 514 або 513 pp. до Хр., відбивши під проводом своїх трьох царів наїзд царя Дарія I Гістаспа на Скитію. Найбільшої могутности С. досягли в кін. 5 і з поч. 4 в. до Хр. під проводом царя Атея, який об’єднав усіх С. від Озівського м. до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 С. перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 в. до Хр. С. мали під контролем грец. м. в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности С. відбували часто походи в Півд. і Сер. Европу. Пам’ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) бл. 500 р. спричинив чимале госп. зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.

Після появи у причорноморських степах сарматів і в наслідок безнастанних боїв з ними, військ. і держ. сила С. почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кін. 3 в. до Хр., С. перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скитський), яке досягло свого розквіту у 2 в. до Хр., коли С. здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1 — 2 вв. до Хр. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після наїзду готів у другій пол. 3 в. по Хр. Скитське царство в Криму перестало існувати. Самі С. розчинилися серед сарматських племен.

С. поділялися, крім царських, ще на С.-кочовиків, С.-хліборобів і С.-орачів. До скитських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих С.), алазонів і аґатірсів (див. також Скитія).

С., що жили в степу (зокрема царські), займалися кочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев’яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, м. ін. металюрґія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу ролю відогравала торгівля, зокрема з грец. м. півн. і зах. Причорномор’я, особливо торгівля худобою, збіжжям, шкурами й рабами.

Суспільний лад С. визначався глибоким суспільно-екон. розмежуванням. Соц. верхівку становили царі, їхні двори і військ. дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських С. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (нар. зборів). Суспільне розмежування С. засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скитських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій С. був виразно патріярхальний.

Про релігію С. збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скитські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гістії), після неї — Папай «батько» (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі — «земля» (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скитський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад. С. шанували також Геракла, бога війни, що відповідав грец. Аресові, та ін. У скитських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними були різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони. Скитських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скитських богів збережені на пам’ятках скитського мистецтва.

Література: Латишев В. Известия древних писателей греческих и латынских о Скифии и Кавказе, тт. I — II. П. 1893 — 1906; Minns E. Н. Scythians and Greeks. Кембрідж 1913; Ebert M. Südrussland im Altertum. Бонн і Ляйпціґ 1921; Vasmer M. Iranier in Südrussland. Ляйпціґ 1923; Rostovzeff M. Skythien und der Bosporus. Берлін 1931: Sulimirski T. Scytowie na Zachodniem Podolu. Л. 1936; Геродот з Галікарнасу. Опис Скитії (переклад Коструби Т., передмова Домбровського О.). Л. 1937; Граков Б. Скіфи. К. 1947; Rice T. T. The Scythians. Лондон 1952; Жебелев С. Северное Причорноморье. М.-П. 1953; Нариси стародавньої історії Укр. РСР. К. 1959; Пастернак Я. Археологія України. Торонто 1961; Тереножкин А. Лесостепные культуры скифского времени. М. 1962; Potratz І. Die Skythen in Südrussland. Базель 1963; Смирнов А. Скифы. М. 1966; Ильинская В. Скифы Днепровского лесостепного Левобережья. К. 1968: Петров В. Скіфи: Мова і етнос. К. 1968; Черненко Е. Скифский доспех. К. 1968; Artamonov M. The Splendor of the Scythian Art. Нью-Йорк — Вашінґтон 1969; Археологія Укр. РСР, т. II. К. 1971; Граков Б. Скифы. М. 1971; Charriere G. L’art barbare scythe. Париж 1971; Скифские древности. К. 1973; Артамонов М. Киммерийцы и скифы. П. 1974; From the Land of the Scythians. Metropolitan Museum. Нью-Йорк 1975.

Б. Кравців


Скитія, Скіфія, давня країна на території степ. і лісостеп. смуг сучасної України, заселена в 7 — 8 вв. до Хр. скитськими і нескитськими племенами; одночасно назва створеного під керівництвом царських скитів політ. об’єднання — скитської держави. Згідно з описом Геродота, С. являла собою великий квадрат з боками на 20 днів дороги (приблизно 700 км) з Чорним м. і Кримом на півд., пониззям Дунаю і Поділлям на зах., Озівським м. на сх. і ліс. смугою на півн. Пониззя Дніпра й частину Криму заселяли царські скити, на території сучасної Полтавщини жили скити-хлібороби, у пониззі Бога б. Ольвії калліпіди (гелленізовані скити), між Богом і Дніпром скити-орачі, що їх дехто вважає предками слов’ян, далі на зах. алазони й аґатірси (докладніше див. карту). Сусідами скитів з півд. зах. були тракійці, на півн. неври і меланхлени, на сх. будини і савромати, на півд. сх. (на території сучасної Кубані) меоти, на півд. античні грец. м. С. адміністративно поділялася на номи (округи), в яких жили окремі скитські і нескитські кочові й осілі племена, підвладні через своїх вождів царським скитам і зобов’язані платити їм данину й виконувати різні повинності. Столицею С. було з кін. 5 в. до Хр. Кам’янське городище (див. Доповнення), пізніше в Криму — Неаполь Скитський.

Крім С. Евр., снувала ще за Доном С. Азійська. Малою С. іноді називали стародавні автори скитську державу в Криму, а ще частіше завойовану скитами за Атея в сер. 4 в. до Хр. територію пізнішої Добруджі на правому березі Дунаю. Назви С., як і назви Сарматія, вживали інколи й пізніше аж до 19 в. на означення території сучасної України.

Б. Кравців


Скит Манявський, див. Манявський Скит.


Скитське мистецтво, мистецтво, розвинене союзом народів під збірною назвою скитів. Основним характером С. м. на Україні (разом з Кримом) і Кубані було поєднання сх. елементів з клясичними грец., які сюди йшли з грец. метрополії і з грец. поселень на півн. Чорномор’ї, що дало єдине в своєму роді витончене мистецтво. Його центром можна вважати столицю Боспорського царства Пантікапей. Безліч предметів С. м. знайдено в могилах, зокрема на Півд. Україні й Кубані; вони були не тільки імпортовані з Греції, але й витворювані на місці грец. і, безсумнівно, також скитськими майстрами. Особливо високого розвитку досягло ювелірство, що своїм артизмом і багатством часто перевищувало подібні твори самої Греції.

Основна риса С. м. це звіринна символіка. Тварини зображені реально, а водночас вони піддані законам орнаментальности і декоративности. Ці твори передавали заг., як прийнято думати, культові мотиви Близького Сходу, проте на Україні вони засвоїлися так, що їх можна відрізнити від творів Кавказу, де більше впливів Ірану й Урарту (кол. Вірменії й Грузії), не кажучи про мистецтво скито-алтайське, з впливами Китаю. До скитської звіринної символіки належали зображення оленів з жертовно підігнутими ногами і багатими орнаментальними рогами, леви, пантери, коні й ін. освоєні тварини, птахи, фантастичні ґрифони та сирени. Окрему ділянку творило зображення людини — її обличчя, цілої постаті чи багатофігурних композицій. На численних вазах, кубках, сагайдаках, піхвах, гребенях тощо зображено щоденне життя скитів: воєнні епізоди, хліборобська і пастуша праця (приручування коней і доїння овець, шиття шкури тощо), а також мотиви з грец. мітології й історії. Часто скитська звіринна символіка поєднується в одному творі з грец. геометричними орнаментами або грец. пальметами і квітками. Фантастичні ґрифони з левиними чи орлиними головами, що роздирали коней чи оленів, були уособленням злих сил, і їх зображування мало ймовірно за мету якесь магічне замовляння.

Найкращі твори С. м. знайдено в розкопаних т. зв. царських могилах півд. України й Кубані. Ще 1763 О. Мельґунов розкопав Литу могилу б. Єлисаветграду; систематичні розкопи почалися в 30-их pp. 19 в. (Куль-Оба б. Керчі). Ін. могили і городища, в яких виявлено багаті твори С. м. на Україні: Гайманова (див. Доповнення), Мелітопільська, Солоха, Товста, Чортомлик; на Кубані: Велика Близниця, Келермес, Костромська.

Від 4 в. до Хр. півн. Чорномор’я почало відходити від грец. традицій під тиском сарматських та ін. іранських племен, які з 3 в. почали витісняти скитів з півд. України. Нове С. м. виявилося в Криму, куди частково перейшли скити. Між будівлями їхньої нової столиці Неаполя Скитського був мавзолей для знатних скитів, яких поховано разом з їх кіньми. Там знайдено понад 1 300 мист. об’єктів, серед ін. фрески з сценами їзди на конях і ловами. Рештки скитських традицій виявилися в сарматському мистецтві, типовою рисою якого була багата інкрустація. Гол. його осередком був далі Пантікапей, куди вже проникли впливи ґотської культури, а в 6 — 7 вв. можна вже знайти слов. предмети, як це бачимо на срібних чоловічих фігурках з Мартинівки на Черкащині (зберігаються в Київ. музеї).

У 19 в. скитські скарби з України і з Криму забиралися до Петербурзького Ермітажу. Під час Крим. війни (1853 — 56) окремим царським указом велено перевозити туди всі золоті знахідки з України. Тільки в останніх десятиліттях низка знахідок С. м. світового значення, відкрита заходами АН УРСР, змогла залишитися в укр. музеях. Література: див. Скити.

С. Гординський


Скицюк Іван (* 1907), майстер декоративного розпису родом з Чорного Острова на сх. Поділлі; вчився в Київ. училищі прикладного мистецтва (1938 — 41). Декоративні пано: «Риби серед квітів» (1963), «Хрущі над вишнями гудуть», «Сичі в гаю перекликались» (1964); декоративні тарілки: «Калина», «Жар-птиця», «Червоний птах» (1967).

[Скицюк Іван. Серед живописних творів „Сагайдачний“ (1990 — 91). — Виправлення. Т. 11.]


Сківський Іван (1777 — 1850), василіянин родом з Волині, вчився у Віленському Ун-ті, навчав у василіянських школах в Умані, Барі, Любарі; 1824 архимадрит у Почаєві, 1831 вивезений до київ. військ. фортеці і засланий до Костроми; після повернення до Києва (1848) свящ. при латинській церкві св. Олександра.


Склад, відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосности), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосности (чи «нульової» голосности на поч. й у кін. слова); вершком С. в укр. мові буває лише голосний; межею складу уважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосности на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного С.); складоподіл модифікується однак ще й позафонетичними, словотвірними чинниками. За ступенем голосности звуки поділяються на голосні (а, о, е, и, у, і), сонорні (м, н, л, р), африкати (дж, дз, ч, ц), спіранти (й, в, ж, з, г, ф, ш, с, х) й експльозивні (б, д, ґ, п, т, к). За наростанням голосности С. буває відкритий (якщо її вершок наприкінці С.: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосности: під). У слові С. є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації. Укр. мова уникає безпосереднього стику двох вершків, другим з-поміж яких був би і, у й скорочує такі і, у до функційних приголосних й у (вона й він, вона а хаті), зносячи тим фонемну стійкість цих і, у (в чернігівських говірках так трапляється на стику двох о: до ’дної ями — у Тичини), а з другого боку, доповняє ’піввершки’ (з сонорним) до окремого С. за допомогою приставного чи вставного голосного (вітер, імла, іржати, діялектичне ільняний). Фонетичну природу С. в укр. мові досліджували: І. Зілинський, а лябораторно-експериментальними методами — Л. Прокопова, Н. Тоцька, Т. Бровченко, В. Брахнов, Валентина Перебийніс, Л. Близниченко й ін.

О. Г.


«Складка», літ. альманах, вийшло 4 кн. (1887, 1893, 1896 — у Харкові, 1897 у Петербурзі) ; видавець і ред. двох перших — В. Александров, наступних — К. Білиловський. У «С.» друкувалися поезії, серед ін. обох ред., В. Самійленка (і його драма «Маруся Чураївна»), Б. Грінченка, Я. Щоголева, П. Грабовського, І. Франка, М. Вороного, В. Щурата; оп. Г. Барвінок, Л. Старицької, Л. Українки, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського; спогади К. Білиловського, фантастична комедія «Вій» (за Гоголем) М. Кропивницького, переклади, етногр. записи.


Складковський (Składkowski) Феліціян Славой (1885 — 1962), поль. військ. і політ. діяч, за освітою лікар, близький співр. Ю. Пілсудського. Як мін. внутр. справ (1926 — 31) влаштував пацифікацію, 1936 — 39 очолював поль. уряд як ставленик Ридза-Сміґлого і був частково відповідальний за гострий протиукр. курс поль. політики напередодні другої світової війни. Помер на еміґрації.


Скліфосовський Микола (1836 — 1904), видатний хірург, нар. поблизу м. Дубосарів на Дністрі. По закінченні Моск. Ун-ту (1859), працював в Одеській міськ. лікарні, у 1870 — 71 проф. Київ. Ун-ту, пізніше проф. вищих мед. шкіл у Петербурзі й Москві. С. був визначним воєнно-польовим хірургом, один з перших запровадив у Рос. Імперії асептику та антисептику у хірургічній практиці, сприяв жін. мед. освіті, орг-ції мед. фак. при ун-ті в Одесі. Праці С. присвячені питанням воєнно-польової хірургії, травматології, хірургії органів черевної порожнини тощо.

[Скліфосовський Микола (* Дубосари, Тираспільський пов., Херсонська губ. — † Яківці, тепер у складі Полтави). — Виправлення. Т. 11.]


Скловський Борис (* 1909), піяніст-педагог родом з Миколаєва; закінчив Харківську Консерваторію; лавреат Всесоюзного конкурсу піяністів; викладач, з 1950 — проф. фортепіяна у Харківському Ін-ті Мистецтв.


Скловський Євген (1869 — 1930), педіятр родом з Києва. По закінченні мед. фак. Київ. Ун-ту працював земським лікарем (1892 — 96), згодом співр. Київ. Ун-ту. У 1906 організував у Києві першу на Україні консультацію для новонароджених, у 1911 — перші дитячі ясла; у 1918 — 20 керував відділом охорони материнства та дитинства Київ. Округового Відділу Охорони Здоров’я, у 1920 — 28 очолював катедру дитячих хвороб Київ. Клінічного Ін-ту. Праці С. присвячені вивченню туберкульози у дітей, дифтерії та ін. дитячих захворювань, боротьбі з дитячою смертністю тощо.


Скло мистецьке, галузь декоративно-прикладного мистецтва, одночасно і скляної пром-сти (див.). У 10 — 13 вв. скловиробні на Україні випускали різнокольорові і золочені смальти, культові писанки та іграшкові брязкальця, скляні прикраси, кольорові віконні шибки та фігурний посуд до пиття.

Спершу в виробництві С. м. стосовано техніку витягування та відливання С., на переломі 10 — 11 вв. опановано мистецтво видування, а згодом і рафінування маси дворазовим варінням, що давало чисте прозоре С. Знайдені посудини 10 — 13 вв. свідчать про наявність двох сортів виробів: дешевих з «простого», «зеленого» (пляшкового) або «лісного» С. і з високоцінованого «білого» або «кришталевого». Посуд того часу прикрашався накладними узорами з скляних ниток і стрічок (однотонних або кольорових) у формі спіральних або хвилястих ліній, а також геометричного орнаменту. Ця орнаментика стала основою укр. скляного виробництва і пізніших вв.

У 18 — на поч. 19 в. виробництво С. м. досягло найвищого рівня. Виникали нові добре обладнані гути, опановано техніку видування листового С. «халявним» способом та нові засоби оброблювання і прикрашування, гол. кольоровим емалем, а згодом різьбою, ґравіруванням і позолочуванням. Створено стиль укр. С. м., який полягав у тому, що робота над створенням форми виробу пов’язувалася органічно з його прикрашенням.

Своєрідним явищем укр. С. м. були фігурні вироби: пляшки, барильця з виглядом тварин (ведмедик, коник, баранець) і птахів (качка, одуд, півник), звич. ґротескні персонажі нар. казок, переказів, прислів’їв. Особливістю волинських виробів були вази-кошички, тонко вироблені ліпним склом, і свічники з філіґранню. На гутах Львівщини (Жовква) вироблялися павуки-люстра. У С. м. 18 — 19 в. застосовуються багаті види орнаментації: пластичні ліпні оздоби (геометричний орнамент, дрібна пластика), розписи емалем (на тонкостінних виробах перев. рослинний орнамент, рідше сюжетні зображення), розписи олійними фарбами (споріднені з нар. настінними розписами, здебільше рослинні), гранування (заглиблення) «ямками» (круглими) і «сложками» (овальними), з яких майстер формував орнамент з квіток (соняшник, ромашка), ґравірування (портретні зображення, герби) і позолота.

У другій пол. 19 в. виробництво С. м. під тиском пром-сти занепадає. Щойно з 1930-их pp. починають з’являтися предмети С. м. на скло-зав. УССР: рубінові «Кремлівські зорі» (1937), кришталевий водограй для сов. павільйону на міжнар. виставці в Нью-Йорку (1939), виконані на Костянтинівському зав. «Автоскло». Згодом щораз частіше С. м. застосовується в архітектурі та декоративно-прикладному мистецтві (павільйони Всесоюзної с.-г. виставки, метрополітен у Москві і «Київ. кільцева») і відроджуються вітражі («Переяславська рада» для павільйону УССР на виставці досягнень нар. госп-ва СССР, автори Г. Юнь, В. Давидов, С. Кириченко; «Дружба народів» за ескізом А. Мисіна та ін.), виконувані перев. Костянтинівським і Київ. склозав. З 1950-их pp. склозав. виконують одиничні порожнисті вироби для виставок, ювілеїв, нагород, використовуючи при декорації техніку гранування і глибокого травлення виробів з накладного скла (т. зв. техніка Гале). Тепер осередками виробництва С. м. є склозав. Києва, Львова (фірма «Райдуга»), менший у Стриї. Мистці на зав. Києва і Львова використовують спадщину нар. посуду, створюючи вироби для побутових потреб.

Колекції укр. С. м. зберігаються в Держ. Музеї Укр. Мистецтва в Києві, Львівському Укр. Держ. Музеї Етнографії та Художнього Промислу АН УРСР, у Сумському Художньому Музеї; іст. музеях — Київ., Львівському, Чернігівському; іст.-краєзнавчих у Луцькому (колекції С. м. 15 — 17 вв.), Крем’янці та ін.; Ленінградському Держ. Музеї Етнографії Народів СССР, Держ. Іст. Музеї в Москві та ін.

Література: див. Скляна промисловість.


Склютовський Лазар (* 1914), театральний декоратор і графік родом з Харкова, 1934 закінчив Харківський Художній Ін-т (учень О. Хвостенка-Хвостова). Оформлення вистав: «Демон» А. Рубінштейна (1948, у співавторстві з Л. Рабиновичем; Київ. Театр Опери та Балету), «Дівоче серце», О. Сандлера (1960; Київ. Театр Оперети); книжкова графіка: «Рамаяна» (1959), «Одіссея» Гомера (1964), альбом «Через п’ять морів та два океани» (1965), зб. п’єс О. Корнійчука (1972) та ін.


Скляна промисловість (стара назва — гутництво), галузь пром-сти, що виробляє будів.-техн. (віконне скло, скляні бльоки й труби), тарне (пляшки, консервну й парфюмерну скляну тару тощо), хем.-лябораторне та приладобудів., госп.-побутове (посуд, дзеркала тощо), електро-техн. і вакуумне, мед., оптичне й ін. види скла, скловолокно, мист. вироби зі скла і кришталю, до сер. 19 в. скло вироблялося на невеличких гутах; тепер скло відограє щораз більше значення в будівництві й в ін. ділянках пром-сти, і тому збільшується його продукція й асортимент виробів.

Сировиною для С. п. є насамперед різнозернисті кварцові піски, які повинні містити в собі не менше 85 — 90% кремнозему. Заг. запаси скляних пісків в УССР (всіх категорій) бл. 110 млн т. Вони розміщені гол. на Донбасі й у ліс. смузі; найбільші родовища: Авдіївське (Донецька обл.), Новоселівське (Харківська), Рокитянське (Рівенська), Глібівське (Чернігівська), Львівське. Щорічний видобуток скляних пісків на Україні понад 2 млн т; частину його експортують за межі України. Україна має також ін. високовартісну сировину для С. п.: соду, крейду, гіпс, поташ та ін.

Вже за античної доби на укр. землі імпортовано скляні прикраси, а згодом і посуд з Греції і грец. м. на півн. Чорномор’ї та зі Сходу. Пізніше їх місце зайняли рим., потім візант. вибори. Сліди місц. С. п. з 3 — 4 в. виявлено при розкопах у Комарові. Перший розквіт С. п. на Україні припадає на 11 — 13 вв., коли виробництво скла, зокрема скляних прикрас (див. Скло мистецьке) набрало масового характеру: скловиробні в Києві (б. Десятинної церкви і в Печерському манастирі), в Чернігові, Любечі, Галичі та ін.

По тат.-монгольській руїні виробництво скла занепало. У 14 — 16 вв. С. п. переміщується з міст на території, де був ліс і кварцовий пісок; замість кол. ремісничих майстерень, з’являються невеликі підприємства мануфактурного типу — гути (скляні зав.). Найдавніші відомості про гути маємо на Зах.-Укр. Землях з сер. 16 в. у староствах: Белзькому, Городецькому, Любачівському (гути в околицях Потелича). У 17 в. з’являються гути в старостві Львівському, на Закарпатті (к. Мукачева), а гол. на Волині, Київщині й з другої пол. 17 в. на Лівобережній Україні та на Слобожанщині (з кін. 17 в.). Під кін. 17 в. на Лівобережжі працювало бл. 25 гут. Їх будували здебільша промисловці-гутники і майстрі-орендарі (що творили цілі династії: Лосі, Білозерські, Богинські, Скабичевські, Чумаки тощо) на землях маґнатів і шляхти, манастирів і (на Лівобережжі) коз. старшини. Маючи підтримку з боку цих землевласників (чимало з них мали свої власні гути), а також з боку гетьманської адміністрації (особливо за гетьманування І. Мазепи), С. п. щораз більше поширювала мережу своїх підприємств. На гутах вироблювано віконне скло, різноманітний посуд (зокрема аптечний), пляшки тощо, а також кришталеве та оптичне скло. Ці вироби вивозилися до Московщини, Білорусі, Польщі та Прибалтики. С. п., у формі гут, найбільше поширюється у 18 в., зокрема на Чернігівщині; загалом на Лівобережній Україні у 18 в., в різні часи, працювало бл. 100 гут (майже всі на території Стародубського й Ніженського полків). У другій пол. 18 в. виникають тут і більші скляні зав. — мануфактури, які належали великим землевласникам (графи К. Розумовський, П. Рум’янцев-Задунайський, П. Завадовський та ін.). Найрізноманітніші вироби цих зав. (зокрема кришталеве скло й скляні мист. вироби) мали широкий збут на внутр. й закордонному ринках.

На поч. 19 в. на Україні було бл. 40 гут, в яких працювало бл. 1 000 робітників; їх було найбільше на Правобережжі, особливо на Волині, де було ще чимало деревного палива. Пересічно працювало на гуті 15 робітників. З сер. 19 в. стара гутницька пром-сть занепадає. Але вже у другій пол. 19 в. відбувається процес концентрації С. п. на капіталістичних основах. Заг. ч. зав. зменшується, але пересічні розміри їх і продукція зростають: 1883 30 скляних зав. Правобережжя, на яких працювало 458 робітників, дали продукції на 180 000 карб.; числа на 1900: 20, 2 711 і 1 549 000. На всіх цих зав. виробляли звичайний і аптечний посуд, тафельне й лямпове скло. Більшість зав. (і то найбільших) була в купецьких (гол. жид.) руках. Напередодні першої світової війни на Правобережжі було 17 скляних зав. з продукцією на бл. 2 млн карб.; найбільші з них: Рокитянський (Овруччина; 500 робітників, продукція — 700 000 карб.), Романівський (Новоград-Волинський.; 400 робітників, 200 000 карб.), Мірчанський (Київ. пов.; 195 робітників, 126 000 карб.). Під кін. 19 в. почали виникати великі скляні зав. на Донбасі, які працювали на мінеральному паливі (у Лисичанському й Константинівці). 1913 Донбас давав уже 2/3 продукції укр. скла. Кількість зав. на Україні 1913 була бл. 40 (зокрема на Донбасі — 10, на Волині — 15). Заг. продукція укр. скла становила 6,7 млн т.

Після занепаду під час революції С. п. почала відроджуватися у 1920-их pp. За офіц. даними 1928 — 29, на території Правобережної України діяли 14 скляних зав. з 5 398 робітниками, вартість продукції — 9,1 млн карб. Згодом С. п. двічі реконструйовано (у 1930-их і по другій світовій війні), модернізовано і створено нові зав. та нові, види продукції; виробництво сконцентровано насамперед на великих підприємствах (1940 було всіх 70, 1971 — 60); обсяг пром-сти мав зрости за 1940 — 70 у 4 рази. Виробництво основних видів С. п. в УССР на 1970 таке:

Види продукції

Одиниця виміру

1970

Скло віконне

млн м²

51,3

Скло поліроване

тис. м²

1 685

Сталініт неполірований

 " "

1 247

Скло армоване й візерунчасте

 " "

2 867

Пляшки

млн штук

657,4

Тара консервна

" " в перерахунку на 0,5 л

1 130,8

Посуд сортовий

млн карб.

40,3

Зміни виробництва скла в УССР за 1950 — 74 (тис. м²)


1950

1965

1974

Віконне (в натуральному обчисленні)

24 662

46 092

57 961

Поліроване

175

1 600

2 806

Армоване

238

2 190

4 132

Загартоване неполіроване

160

971

1 523

Частка УССР в заг.-союзній продукції С. п. (1970) — 22,0% (у тому ч. віконного скла — 22,0%), 1974 — 25,8% (полірованого скла — 22,4%, армованого й візерунчастого — 40,1%, консервної тари — 37,1%). На поч. 1971 в УССР нараховувалося бл. 60 підкриємств С. п., у тому ч. 6 зав. для виробництва листового й техн. скла, 14 — сортового посуду, 8 — пляшок, 6 — тарного скла, 9 — дзеркал та ін. С. п. зосереджувалася передусім на Донбасі (тут вироблялося 95% продукції віконного скла). Найбільші зав.: Костянтинівський склоробний (заснований 1897), Костянтинівський «Автоскло» (з 1897), Лисичанський (з 1935), Львівський, Запорізький склоробний, Херсонський скляної тари, Дзеркальна фабрика в Одесі, зав. художнього скла в Києві та ін.

Над наук.-техн. проблемами розвитку С. п. працюють Київ. філіял Держ. н.-д. ін-ту скла у Москві, н.-д ін-т скла зав. «Автоскло» в Костянтинівці й ін.

Див. також Скло мистецьке.

Література: Куприц А. О стекольной промышленности Волынской губернии. К. 1911; Біляшівський М. Старе укр. скло. ж. Сяйво, ч. 5 — 6. К. 1913; Модзалевський В. Гути на Чернігівщині. К. 1926; Гагенмейстер В. Гутне скло Поділля. Кам’янець Подільський 1931; Рожанківський В. Укр. художнє скло. К. 1959; Пономарьов О. Розвиток капіталістичних відносин у пром-сті України XVIII ст. Л. 1971; Щапова Ю. Стекло Киевской Руси. М. 1972; Петрякова Ф. Укр. гутне скло. К. 1975.

В. Кубійович, О. Оглоблин










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.