[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2913-2924.]

Попередня     Головна     Наступна





Смакула Олександер (* 1900), фізик родом з с. Доброводів б. Збаража (Галичина), д. чл. НТШ, почесний чл. Т-ва Укр. Інженерів, Феллов Опт. Т-ва Америки та ін. По закінченні ун-ту в Ґеттінґені (Німеччина) 1927 — 30 — асистент у ньому, згодом керівник оптичної лябораторії Кайзер-Вільгельм Ін-ту в Гайдельберзі, 1934 — 45 — керівник однієї з дослідних лябораторій фірми Карла Цайса в Єні. З 1951 — проф. Технологічного Ін-ту Массачусетс, при якому 1964 заснував і очолив лябораторію фізики кристалів. Важливіші наук.-техн. досліди: центри забарвлення в кристалах (формула С. ще й нині заг. вживана), оптичні прикмети ненасичених сполук, діелектричні прикмети твердих тіл, усунення рефлексії в оптичних інструментах (патент 1935). Автор монографії «Einkristalle...» (Springer Verlag, 1962) та понад 80 друкованих наук. праць нім., англ. й укр. мовами.

[Смакула Олександер (1900 — 1983, Оберндейл, Массачусетс, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Смаль-Стоцький Іван (* 1905); справжнє прізвище Смаль), письм. родом з Полтавщини, тепер в Австралії; зб. оп. та нарисів «Потолочені хліба» (1954); повість «Клепачівський рейд» (1968), репортаж «Кінофільмова експедиція» (1970).


Смаль-Стоцький Роман (8. 1. 1893 — 27. 4. 1969), мовознавець і політ. діяч, нар. у Чернівцях син Степана С.-С. (див.); д. чл. НТШ (з 1934), довголітній гол. НТШ у ЗДА (з 1951) і през. Гол. Ради НТШ (з 1955); студіював у Відні, Ляйпціґу й Мюнхені у В. Вондрака, А. Лескіна, Е. Бернекера. У 1915 — 18 співр. СВУ (у таборах полонених); 1919 — дипломатичний представник ЗУНР, пізніше радник посольства і посол (1921 — 23) УНР у Берліні; з 1923 — проф. УВУ, 1924 — 25 неофіц. посол УНР у Лондоні (одночасно як проф.-гість читав лекції у високих школах), 1926 — 39 у Варшаві; проф. Варшавського Ун-ту і (1929 — 39) секретар Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві та ред. його вид. (понад 40 тт.); чільний діяч уряду УНР в екзилі (серед ін. посол УНР у Варшаві) і Прометейського руху та багаторічний гол. клюбу «Прометей» (з 1927) у Варшаві; 1936 був гол. мовознавчого відділу Конґресу поневолених Москвою народів. 1939 — 45 у Празі, згодом у Німеччині і (з 1947) у ЗДА, де в Мільвокі (Вісконсін) став проф. історії й дир. Слов. Ін-ту ун-ту Marquette (видавав Marquette Slavic Studies, 6 випусків); діяч Укр. Конґресового Комітету (з 1951 чл. його Політ. Ради), інформатор амер. світу про проблеми укр. життя і рос. ком. імперіялізм (зокрема в праці «The Nationality Problem of the Soviet Union and Russian Communist Imperialism», 1952).

Праці з словотвору «Нарис словотвору укр. прикметників» (1925), «Значення укр. прикметників» (1926), «Примітивний словотвір» (1929) — в дусі психологічного напряму Марті; з лексикології й етимології, зокрема про рум. й угор.-карп. запозичення: «Beiträge zur ukrainischen Wortforschung» в «Archiv f. slav. Philologie», (35, 1914); «Die ukrainische Sprache im Etymologischen Wörterbuch E. Bernekers», «Slavia» (5, 1926), а пізніше про нім. запозичення: «Die germanisch-deutschen Kultureinflüße im Spiegel der ukrainischen Sprache» 1942); коротший варіянт: «Slavs and Teutons. The Oldest Germanic-Slavic Relations» (1950). C.-C. досліджував також питання укр. нар. етимології, табуїзмів поль. партизанського сленґу та рос. мовної політики в УССР («Укр. мова в Совєтській Україні». 1936, друге вид. — 1969). У 1926 — 29 у співпраці з І. Огієнком видавав у Варшаві «Студії до укр. граматики» (6 випусків). Бібліографія праць С. — С. у зб. НТШ на його пошану (ЗНТШ, 177, 1963).

[Смаль-Стоцький Роман († Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]

О. Горбач, Р. М.


Смаль-Стоцький Степан (8. 1. 1859 — 17. 8. 1939), мовознавець і педагог, визначний політ.-гром., культ. і екон. діяч Буковини, нар. у сел. родині в с. Немилові Радехівського пов. (Галичина), д. чл. НТШ (з 1899), ВУАН (з 1918), Слов. Ін-ту в Празі (з 1928) та ін. У 1878 — 34 учився в Чернівецькому і Віденському (учень Ф. Міклошіча, у якого 1885 габілітувався) ун-тах; 1885 — 1918 — проф. Чернівецького Ун-ту, з 1921 — УВУ в Празі. С.-С. один з керівників нац.-культ. відродження Буковини. Противник москвофільства, чимало спричинився до перемоги народовців на Буковині; гол. студентського т-ва «Союз» у Чернівцях (1879 — 82), співзасновник т-в «Народний Дім», «Буковинський Боян», «Руська Школа» й ін., активний діяч «Руської Бесіди». 1892 — 1911 посол від нац.-дем. партії до бук. сойму (1904 — 10 заступник маршала; довголітній чл. Крайового Виділу і Крайової Шкільної Ради), 1911 — 18 посол до віденського парляменту. Спільно з М. Васильком та ін. С.-С. добився цілковитої рівноправности українців в адміністрації й політ. житті Буковини; завдяки його заходам і працям (він уклав першу шкільну граматику укр. мови — 4 вид.: 1893, 1907, 1922 і 1928) введено (1893) фонетичний правопис у сер. школах Буковини, а згодом розбудовано укр. (зокрема сер.) шкільництво. В екон. ділянці як гол. «Руської Каси» та «Сел. Каси» (з 1903) намагався розбудувати укр. кооперацію; невдача на цьому відтинку спричинила 1910 розбиття укр. гром. життя на Буковині і послаблення політ.-гром. діяльности С.-С. На зростання укр. нац. руху на Буковині вплинула також його наук. (серед ін. в праці «Буковинська Русь», 1897, С.-С. змальовує історію Буковини у зв’язку з Гал.-Волинською державою й ін. укр. землями), публіцистична (він був також багаторічним співред. газ. «Буковина», ред. газ. «Руська Рада») та пед. діяльність. Під час першої світової війни як діяч Союзу Визволення України вів культ. працю в таборі укр. полонених у Раштаті; 1917 гол. Бойової Управи Січ. Стрільців. 1919 посол ЗУНР у Празі, де жив до смерти; крім праці в УВУ, гол. Музею Визвольної Боротьби, перший гол. Укр. Могилянсько-Мазепинської АН. Похований у Кракові.

Як мовознавець С.-С. після студій про аналогію в історії укр. іменної відміни написав разом з Т. Ґартнером «Grammatik der ruthenisehen (ukrainischen) Sprache» (1913), де доводив, що укр. мова постала безпосередньо з праслов., а ідея прасхідньо-слов. мови позбавлена ґрунту. Цей погляд боронив і пізніше, особливо в праці «Розвиток поглядів про сім’ю слов. мов та їх взаїмне споріднення» (1925, 1927). Різко виступив проти поглядів В. Ганцова на формування укр. мови з двох говіркових груп, півн.- і південноукр. Виразні перебільшення (напр., твердження про особливу близькість укр. і серб. мов, заперечення дифтонгів у півн.-укр. говірках) перешкоджали прийняттю багатьох слушних ідей С.-С В останні роки життя зосередився на іманентній інтерпретації творів Шевченка, в свідомому відриві від іст. й літ. розвитку («Т. Шевченко. Інтерпретації», 1934 — 36 та ін. ст.). Позитивістична фразеологія сполучалася в мовознавчих і літературознавчих працях С.-С. з нац.-романтичною ідеологією.

[Смаль-Стоцький Степан (8.1.1859 — 17.8.1938). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Життєпис акад. С. Смаль-Стоцького, ЗІФВ УАН, кн. 1. К. 1919; Зб. Філол. Секції на пошану сторіччя С. Смаль-Стоцького. ЗНТШ, т. CLXXII. Нью-Йорк 1969.

Р. М.


Смарида (Smaris smaris), риба родини менових, ряду окунеподібних. Довж. 7 — 19 см, вага 11 — 29 г. Поширена у сх. частині Атлантійського океану, у Середземному, Чорному і Озівському морях. Пром. риба.


Смекалін Василь (1901 — 40), композитор, дириґент і педагог, родом з Вознесенського (тепер Миколаївської обл.). Закінчив Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка у Києві, в якому 1930 — 36 був викладачем. 1927 — 37 дириґент Київ. Опери. Твори «Урочистий марш» для духової оркестри, Рондо для двох фортепіян, обробки укр. нар. пісень.

[Смекалін Василь († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Смерди, назва для селян — вільних хліборобів Київ. держави 11 — 12 вв. На думку більшости дослідників (М. Владимирський-Буданов, спершу М. Грушевський, М. Максимейко, Б. Греков, М. Брайчевський та ін.), С. були заг. назвою для двох категорій селян: вільних, які згодом, з розвитком февдальних відносин, втрачали поступово свободу і співіснували поряд другої категорії — більше чи менше залежних С. На противагу до цього погляду ін. дослідники (В. Ключевський, пізніше М. Грушевський, С. Чернов, О. Пресняков, останньо С. Покровський) обстоювали наявність тільки однієї категорії С. — вільних, тобто тих, що жили на власних землях, та тих, що сиділи на княжих наділах. Відмінного погляду на С., як напіввільних або цілком залежних селян, посаджених на держ. землі й обкладених даниною, дотримуються деякі сов. дослідники (С. Юшков, Л. Черепнін, А. Зімін).

На відміну від холопів та ін. категорій невільних людей С. могли мати свою землю й майно, користуватися подекуди правом спадщини і виступати на суді свідками. За порушення законів, вони платили кару, як й ін. вільні люди того часу. Проте за вбивство С. карали такою ж мірою, як за вбивство холопа (раба). Назва С. зникає в Київ. Русі з кін. 12 в. Згодом С. згадуються для визначення залежних селян у джерелах Гал.-Волинської держави 13 — 14 вв., а інколи навіть у документах 15 — 16 вв. У Гал.-Волинській державі, почавши з 13 в., і пізніше на укр. землях під Польщею назву С. заміняє здебільша назва кметь.


Смерек Мирослав (* 1935), маляр-модерніст і педагог родом з с. Монастир на Ярославщині (тепер Польща); закінчив мист. фак. Торунського Ун-ту (1962). Серія «Народження фабрики», «Дахи», «Краєвид з вікна» (1966), композиції; З подорожі по Україні цикл картин і рисунків «Церкви» та пейзажі з Криму (1964). На творчості С. помітний вплив іконопису.


Смерека, ялина (Picea Dietrich), рід шпилькових дерев родили соснуватих; бл. 50 видів, поширених у поміркованій і холодній смугах Півн. півкулі. На Україні поширена С. звич. або евр. (P. excelsa Link. або P. abies Link.), 20 — 40 (50) м заввишки, до 1 м товщини; плодоношення з 15, у насадженнях з 25 — 30 pp.; вік до 150, іноді й 200 pp. C. тіньо- і вологовитривале дерево, витримує незначне заболочення, найкраще розвивається на суглинкових і супіскових ґрунтах. На Україні С. займає бл. 850 000 га або 12,5% всіх ліс. порід (третє місце після сосни і дуба). С. поширена насамперед у Карпатах (у Галичині й на Буковині та на сх. і півн.-сх. Закарпатті); у нижчій смузі лісів разом з буком і ялицею, у вищій (понад 900 — 1 200 м) становить суцільні (смерекові) ліси з убогим трав’яним настилом. Менші простори займає С. на Передкарпатті і Розточчі; невеликі острови (звич. як домішка до сосни і дуба) на Підляшші, півд.-зах. Поділлі й Чернігівщині. С. дає цінну деревину (вона біла, легка і м’яка), яку широко використовують у будівництві, деревообробній, целюльозно-паперовій пром-сті, у виготовленні муз. інструментів тощо; кора С. має 7 — 15% дубильних речовин. З С. добувають смолу, дьоготь, терпентину, живицю, деревний оцет; її розводять як декоративне дерево в парках, використовують у ліс. смугах тощо.

У Карпатах трапляється гірська форма звич. С., яку раніше вважали за окремий вид (P. montana). На Кавказі поширена С. східня [P. orientalis (L.) Link. et Carr.], в озелененні має значення С. енґельманська (P. Engelmannii Engelm.) і С. колюча (P. pungens Engelm.).


Смеречинська-Шуль Рожа (* 1914), музикознавець і муз. педагог; студіювала у Львові. З 1950 у ЗДА учителька Укр. Муз. Ін-ту. «Основи муз. мистецтва» (1973).

[Смеречинська-Шуль Рожа (1914, Львів — 1986, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Смеречинський Сергій (1892 — ?), мовознавець родом з сх. Поділля, керівник архівного управління у Вінниці. У ст. з фразеології і синтакси укр. мови: про предикативний інструменталь і номінатив та про релятивні речення («ЗІФВ УАН», тт. 19 і 25), як і в «Нарисах з укр. синтакси, у зв’язку з фразеологією та стилістикою» (1932), пропаґував вживання нар.-мовних синтаксичних конструкцій в усіх стилях, включаючи публіцистично-наук. Це стягнуло на С. атаки представників партійної критики (Г. Сабалдир, О. Матвієнко й ін.), репресії й арешт. Дальша доля невідома.

[Смеречинський Сергій (* Мечетна, Балтський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Смик Олександер (1900 — 42), архітект родом з Полтавщини, закінчив Київ. Художній Ін-т (1928; 1929 — 41 — його викладач). Серед ін. С. запроєктував будинок Управління шляхів у Ворошиловграді (у співпраці з А. Добровольським, 1935), житлові будинки на бульварі Т. Шевченка (1936 — 37) та на вулиці І. Франка (1937 — 38) у Києві. С. сполучав використання досвіду клясичної архітектурної спадщини з укр. нац. формами. Ст. «Укр. нац. форма в радянській архітектурі» («Архітектура Радянської України», ч. 5, 1940), та ін.

[Смик Олександер (* Нехвороща, Константиноградський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Смильський Петро (* 1915), лікар-дентист і укр. гром. діяч у Канаді, нар. у Давфін (Манітоба), проф. (з 1964) зубної хірургії у Торонтонському Ун-ті й автор низки праць з ділянки одонтології; діяч Укр. Гр.-Правос. Церкви, довголітній гол. дирекції Ін-ту св. Володимира в Торонто.


Смирнов Адріян (* 1908), фізик-теоретик, нар. у м. Новгороді, д. чл. АН УРСР (з 1967). 1932 закінчив Ленінградський Ун-т, з 1949 працює в АН УРСР (в Ін-ті Фізики, Лябораторії Металофізики, з 1955 — в Ін-ті Металофізики), з 1970 — її віцепрез.; з 1972 гол. ред. «Укр. Фіз. Журналу». С. автор бл. 100 наук. праць; основні з них стосуються теорії металів і стопів та теорії поля, зокрема квантової теорії упорядкованих і неупорядкованих стопів, дослідження порушень кристалічної ґратки упорядкованих стопів, розсіяння нейтронів і рентґенівських променів кристалічною ґраткою стопів.

[Смирнов Адріян (1908 — 92). — Виправлення. Т. 11.]


Смирнов Борис (1881 — 1954), маляр і графік родом з Владикавказу, викладач Моск. Художнього Ін-ту. 50 ілюстрацій до «Повного збірника творів Т. Шевченка» (1914), до його баляди «Причинна» і поезії «Думи мої, думи...» (1945), альбома «На Вкраїні милій» (1945 — 47); численні пастелі: «На березі Дніпра» (1917). «Світанок на річці» (1937), «Рання весна» (1948); акварелі: «Похорон Т. Шевченка на Чернечій горі б. Канева» (1944), «Плотарі співають „Реве та стогне Дніпр широкий“», «За читанням „Кобзаря“ в хаті на могилі Т. Шевченка» (1945), «Останній шлях Т. Шевченка» (1946). Твори С. зберігаються в Київ. Держ. Музеї Т. Шевченка.

[Смирнов Борис († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Смирнов Микола (1912 — 63), режисер і актор родом з Харкова, по закінченні Харківського Муз.-Драматичного Ін-ту (1933) актор і режисер Донецького Муз.-Драматичного Театру ім. Артема. Кращі ролі: Льовшин («Вороги» М. Ґорького), Таланов («Навала» Л. Леонова) та ін. Постави: «Лимерівна» П. Мирного, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Антеї» М. Зарудного, «Дванадцята ніч» В. Шекспіра й ін.

[Смирнов Микола († Донецьке). — Виправлення. Т. 11.]


Смирнов Олексій (1890 — 1942), режисер театру і кіна, з роду росіянин; закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв, учився у театральній студії В. Мейєрхольда. У 1918 — 31 і 1934 — 38, разом з дружиною Олександрою (псевд. Іскандер), на Україні у київ. театрах ім. Шевченка й ім. Франка, в Червонозав. театрі у Харкові, ім. Жовтневої Революції в Одесі, Муз.-драматичному на Донбасі та ін. 1931 — 34 — режисер укр. театру «Жовтень» у Ленінграді; з 1939 там таки у рос. театрах. Постави: «Міщанин-шляхтич» (Ж.-В. Мольєра), «Приборкана гоструха» (В. Шекспіра), «Невідомі солдати» (Л. Первомайського), «Бур’ян» (за А. Головком) й ін.

[Смирнов Олексій († Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Смирнова-Замкова Олександра (1880 — 1962), патолого-анатом, нар. у Переяславі у родині лікаря; з 1939 — чл.-кор., з 1951 — д. чл. АН УРСР. У 1905 закінчила мед. фак. ун-ту в Монпельє (Франція), з 1907 працювала в Києві: 1908 — 20 на Вищих Жін. Мед. Курсах, згодом (до 1930) в Мед. Ін-ті, з 1927 — в АН УРСР. Одночасно 1933 — 41 була керівником катедри патологічної анатомії 2 Київ. Мед. Ін-ту. У 1938 — 53 керувала відділом патологічної анатомії Ін-ту Клінічної Фізіології АН УРСР, з 1953 — лябораторією морфології Ін-ту Фізіології ім. О. Богомольця. С. опублікувала бл. 90 праць, основні з них присвячені вивченню патологічної анатомії інфекційних хвороб, передпістрякових захворювань, патанатомії ін. пухлин, променевої хвороби, вивченню неклітинних структур організму. С.-З. створила вчення про систему основної арґірофільної речовини і зробила важливі для науки висновки про природу* розвитку тканин.

[Смирнова-Замкова Олександра († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Смирнов-Замков Іван (* 1913), вчений у галузі органічної хемії родом з м. Чернігова. По закінченні Київ. Ун-ту (1935) працював у ньому. Має понад 25 друкованих праць з ділянки механізму органічних реакцій, гол. на межі розділу двох рідин.


Смислов Віктор (* 1909), інж. гідравліки й аеродинаміки родом з Чигиринщини; з 1963 — проф. водопостачання і каналізації Київ. Будів. Ін-ту; 38 друкованих праць з гідравліки і аеродинаміки.


Смідович Антін (1872 — 1916), санітарний лікар і гром. діяч, родом з Кам’янця Подільського. 1898 закінчив Київ. Ун-т, пізніше працював у Одеському (1899 — 1904), Воронізькому (1904 — 06), Херсонському (1906 — 08) і з 1908 у Катеринославському земствах. Брав активну участь у санітарно.-осв. праці, редаґував ж. «Врачебно-санитарная хроника Екатеринославского губернского земства», автор низки праць з питань санітарії. Учасник боротьби з епідемією холери на Катеринославщині, помер на цю хворобу.

[Смідович Антін († Катеринославщина). — Виправлення. Т. 11.]


Смідович (літ. псевд. Вересаєв) Вікентій (1867 — 1945), рос. письм., за фахом лікар, нар. у м. Тулі; 1890 та 1892 працював на Україні (у Юзівці на Донбасі) як лікар. Автор низки повістей, романів, оп., кн. «Записки лікаря» (видана укр. мовою 1903 у Львові), серії нарисів «Підземне царство» (1892; про життя донецьких шахтарів), історико-літ. праць; автор ст. «Любити Україну — любити Шевченка» (1939). Укр. мовою видані «Твори» (2 тт., 1956).

[Смідович (літ. псевд. Вересаєв) Вікентій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Сміла (IV — 12), м. на Придніпровській височині, над. р. Тясмином, р. ц. Черкаської обл., зал. вузол; 58 000 меш. (1973). Відома з першої пол. 17 в., 1648 — 67 — сотенне м-ко Чигиринського полку, у 18 в. населення С. брало участь у гайдамацькому русі; з 1797 — м-ко Черкаського пов. Київ. губ. 1838 поміщики графи Бобринські збудували у С. цукровий зав., що спричинило зростання населення (1860 — 7 000, 1897 — 15 200), з 1926 — м. У С. є цукровий комбінат (1970 виготовив 37 000 т цукру і 1 200 т цитринової кислоти), машино-будів. (з 1930, основна продукція: машини для цукрової, хлібопекарської і олійно-жирової пром-сти), електроремонтний, молококонсервний зав., броварня, швейна і мебльова фабрики; технікум харч. пром-сти.


Смілівський Іван (1762 — 1808), учений медик родом з України. Закінчив Києво-Могилянську Академію та Петербурзьку Медико-хірургічну школу, у 1790 здобув звання лікаря, потім працював військ. і пов. лікарем; з 1796 адьюнкт-проф. патології та терапії Петербурзької Медико-хірургічної школи, з 1799 — проф. Медико-хірургічної Академії, з 1805 — проф. гігієни, фізіології і патології цієї Академії. С. автор низки праць (зокрема про сухоти), переклав на рос. мову ряд підручників з фізіології, патології та мед. практики (Ф. Гільдельбранта, В. Куллена, Грегорі).


Смілівський Тимофій (1769 — 1815), ботанік і лікар родом з України, закінчив Харківський Колеґіюм і Петербурзьку Медико-хірургічну Школу (1795); викладач хемії та ботаніки цієї школи; з 1799 проф. Петербурзької Медико-хірургічної Академії, з 1802 чл. Рос. АН. Вивчав фльору Петербурзької губ., брав участь у розробці питань про заміну іноземних лікарських рослин місц., склав каталог рослин Ботан. саду в Петербурзі, переклав працю К. Ліннея з латинської на рос. «Философия ботаники» (1800).


Смілка (Silene L.), рід багаторічних, рідко однорічних рослин з родини гвоздикуватих, з супротивними листками, з білими або червоними пелюстками. На Україні — 23 види, ростуть на сухих луках, схилах, узліссях, на крейдяних і вапнякових відслоненнях і як бур’ян на городах. Деякі — декоративні. Найпоширеніші: С. широколиста [S. latifolia (Mill.) Rindle et Britt.]; C. поникла (S. nutance L.); C. тат. [S. tatarica (L.) Pers.]; C. укр. (S. ucrainica Klok.) та ін.


Смілянський Леонид (1904 — 66), письм. родом з Сумщини; 1928 закінчив Київ. Ін-т Нар. Освіти, у 1928 — 31 був в аспірантурі при Київ. філії Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка. Друкуватися почав з 1925, належав до літ. орг-цій «Гарт», «Молодняк» і ВУСПП. Якийсь час працював як журналіст і літ. критик. Виявив себе у жанрі прози, драматургії й кіносценарію (1956 фільм «Іван Франко»; 1959 екранізовано повість «Сашко»). С. розпочав з будівничої тематики: «Нові оселі» (1928), «Злочин бриґадира» (1930), повісті «Машиністи», «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), роман «Зустрічі» (1936) та ін. Під час другої світової війни переключився на психологічні оп.: «На заставі» (1941), «Топки погашені» (1941), «Підслухані новелі» (1942), «Серце» (1943). Іст. і біографічні повісті й романи С. відзначаються тенденційністю і фальшуванням іст. дійсности: «Михайло Коцюбинський» (1940), «Золоті ворота» (1942), «Євшан-зілля» (1943), роман у 2 тт. про Т. Шевченка «Поетова молодість» (1960 — 62); п’єси про Лесю Українку «Червона троянда» (1955) і про І. Франка «Мужицький посол» (1956) та ін. Окреме вид. «Твори в 4 томах» (1970 — 71).

[Смілянський Леонид (* Конотіп, Чернігівська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Смірнов Михайло (1833 — 77), історик, проф. Новоросійського Ун-ту в Одесі; праці з історії Галичини й Волині 14 — 15 вв., серед ін. «Судьбы Червонной или Галицкой Руси» (1860; укр. переклад в «Руській Іст. Бібліотеці», т. V, 1886).


Смірнов Павло (1882 — 1947), історик Росії; закінчив Київ. Ун-т, в якому був учнем М. Довнар-Запольського. 1912 — 20 — приват-доц., доц. і екстраординарний проф. (з 1919) Київ. Ун-ту; 1921 — 23 — проф. Київ. Ін-ту Нар. Освіти на катедрі історії Росії. 1923 заарештований і засуджений на процесі «Центру Дій», потім засланий до Туркестану. 1927 — 34 — проф. Середньоазіятського держ. ун-ту в Ташкенті. 1938 — 47 — проф. Історико-Архівного Ін-ту в Москві. Дослідник соц.-екон. історії Московщини 16 — 17 вв. Гол. праці: «Города Московского государства в первой половине 17 в.» (т. I, випуск 1 — 2, 1917 — 19), «Посадские люди и их классовая борьба до середины 17 ст.» (тт. І — II, 1947 — 48). ВУАН видала його монографію «Волзький шлях і стародавні руси. Нариси з руської історії VI — IX вв.» (1928).

[Смірнов Павло (* Сімбірськ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


«Сміх і Правда», двотижневий журн. гумору й сатири, виходив у Нью-Йорку 1925 — 28; ред. М. Ган.


Смішко Маркіян (* 1900), археолог родом зі Львова, д. чл. НТШ (з 1933); 1932 — 39 — асистент катедри археології Львівського Ун-ту, 1940 — 41 і 1944 — 51 завідував відділом Ін-ту Археології АН УРСР, з 1951 працює в Ін-ті Суспільних Наук АН УРСР (1951 — 55 і 1960 — 69 — заступник дир., з 1970 — старший наук. співр.). Розробляє питання походження та ранніх етапів розвитку сх. слов’ян, зокрема, полів поховань зах. укр. земель; уперше всебічно дослідив групу пам’яток липицької культури і культури карп. могил. «Kultury wczesnego okresu epoki cesarstwa rzymskiego» (1932), «Карп. кургани першої пол. 1 тисячоліття нашої ери» (1960) та ін.

[Смішко Маркіян (1900 — 1987, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сміян Сергій (* 1925), режисер родом з Києва; закінчив Київ. Ін-т Театрального Мистецтва; гол. режисер Запорізького Театру ім. Щорса (1950 — 51 і 1966 — 70), Львівського Драматичного Театру ім. М. Заньковецької (1961 — 65) та з 1971 — Київ. Театру ім. І. Франка. Поставив: «Отелло» (В. Шекспіра), «Кассандра» (Лесі Українки), оперу «Украдене щастя» (Ю. Мейтуса), «Здрастуй, Прип’ять» (О. Левади, музика М. Скорика), «Голубі олені» (О. Коломійця, музика І. Шамо) та ін.


Смовдь (Peucedanum L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини окружкових. На Україні — 11 видів. Найпоширеніші: С. гірська [P. oreoselinum (L.) Moench.], росте на пісках у соснових лісах, перев. на Поліссі й у Лісостепу. Запашна, пряна рослина, насіння містить до 3% етерової олії, застосовувалась у медицині як засіб проти хвороби шлунку; С. оленяча [P. cervaria (L.) Cuss.], запашна рослина, росте на ліс. галявинах і серед чагарників у півн.-зах. частині України. Коріння містить 2,7% етерової олії; С. дніпровська (P. borysthenicum Klok.); С. болотна [P. palustre L. = Calestanta palustria (Moench.) Koz.-Pol.], на болотах, по вільшняках, звичайно в Карпатах, на Поліссі й у Лісостепу; С. руська (P. ruthenicum M. В.), що зустрічається на степ. схилах, солонцях — обидва останні види застосовуються в нар. медицині при шлункових захворюваннях, а також як сечогінний засіб.


Смовзик звичайний, повзик (Sitta europaea L.), птах ряду горобиних; довж. тіла бл. 17 см, вага до 32 г. На Україні осілий птах Полісся, Лісостепу й Карпат. С. живиться комахами, взимку — насінням. Корисний.


Смовський Кость (1892 — 1960), військ. діяч, полк. Армії УНР, родом з Кубані (Полтавська станиця) ; командир Гайдамацької батерії, з якою 1918 здобув Арсенал у Києві; 1919 — Чорноморського гарматного полку, згодом — 10 гарматного полку, врешті (1920) І Бриґади Окремої Кінної Дивізії. На еміґрації у ЗДА.

[Смовський Кость († Міннеаполіс). — Виправлення. Т. 11.]


Смогожевський Ясон, гербу Юноша (1714 — 88), церк. діяч з шляхетської родини з Смогорова Волковиського пов. (Білорусь), василіянин. З 1734 студіював у Римі богословіє, після висвячення (1740) був проповідником у Полоцьку, згодом ген. вікарій полоцького архиєп. Ф. Гребницького. 1762 — 80 — архиєп. полоцький (по першому розборі Польщі його епархія опинилася у межах Рос. Імперії), пізніше уніятський київ. митр. Працю С. утруднював поділ київ. митрополії поміж 3 державами; осідком С. було м. Радомишль, де він і помер.

[Смогожевський (Смоґоржевський) Ясон. — Виправлення. Т. 11.]


Смогоржевський Олександер (1896 — 1969), математик родом з Вінничини; з 1930 працював у Київ. Політехн. Ін-ті асистентом, доц. і проф. (з 1938). Понад 95 наук. праць (у тому ч. 9 монографій і підручників); основні праці С. присвячені якісній і аналітичній теорії диференціяльних рівнянь динаміки, матем. фізиці, неевклідовій геометрії (гіперболічна теорія, теорія геометричних побудов у просторі Лобачевського) тощо.

[Смогоржевський Олександер (* Лісові Берлинці [тепер Лісове], Могилів-Подільський пов., Подільська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Смола Парфеній, псевд. Куца Валентина.

[Смола Парфеній, див. Куц Валентин. — Виправлення. Т. 11.]


Смоленська шляхта, провідна верства Смоленської землі 17 — 18 вв., здебільша білор. походження. Зберігаючи іст. традиції В. кн. Смоленського, яке існувало до поч. 15 в., й шляхетські права й привілеї, надані В. кн. лит. і королями поль., С. ш. послідовно боронила їх від зазіхань Москви після остаточного прилучення Смоленщини до складу Моск. держави у пол. 17 в. Москва урочисто зобов’язалася «во всем оберегать и прав и вольностей их (С. ш.) ни в чем не нарушить». Цим забезпечено було маєткові права С. ш., її становий устрій, зокрема шляхетське самоврядування, територіяльну військ. орг-цію, свободу віровизнання (серед С. ш., в масі правос, було й чимало католиків, рим. і грец. обряду), мовно-осв. права, побутові особливості тощо. С. ш. мала відбувати військ. службу, як окремий кінний «полк С. ш.» (він складався виключно з С. ш. — від командира до рядового солдата), на чолі якого був полк. (потім ген.-майор), якого на рекомендацію С. ш. затверджував цар; він був і офіц. лідером С. ш. Ця військ. орг-ція існувала до 1764, коли рос. уряд її скасував і поширив на Смоленщину звич. імперську військ.-адміністративну систему. У 17 в. С. ш. (і всією Смоленщиною) відав моск. «Приказ княжества Смоленского» (підлеглий Посольському приказові), а в 18 в. рос. Сенат, за допомогою місц. рос. губ. адміністрації (з 1740-их pp.). Частина С. ш., яка ще в 17 в. була переселена на Схід, на Уфімщину, зберігала права С. ш. й навіть офіц. називалася «Смоленским шляхетством Уфимского уезда», що мало своїх представників також у Законодавчій Комісії 1767. Рос. уряд, починаючи з Петра I, поступово обмежував права С. ш. (що викликало з її боку петиції й протести), а в 1764 — 65 скасував військ. орг-цію С. ш. і перетворив Смоленщину на звич. рос. губ., а С. ш. — на рос. дворянство.

Геогр. сусідство, іст. зв’язки й традиції, окремий правний статус С. ш., а також спільні екон. й почасти культ. й політ. інтереси, з одного боку, й колоніяльний наступ Москви — з другого, створювали й щораз більше зміцнювали зв’язки С. ш. з укр. шляхтою й коз. старшиною Гетьманщини. Гетьмани І. Самойлович і Д. Апостол та вища старшина (Миклашевські, Лизогуби, Гамалії, Дунин-Борковські та ін.) ріднилися з визначнішими родами С. ш. (Корсаки, Повало-Швайковські, Храповицькі, Енґельгардти, Рачинські, кн. Друцькі-Соколинські, Воєводські, Красно-Милашевичі, Потьомкіни, Пасеки, Ликошіни, Ридванські, Савицькі тощо). Родинні, а також екон. й культ. взаємини С. ш. і шляхетства Гетьманщини сприяли обопільному переселенню, продажеві й обмінові маєтків, переведенню смоленських селян-кріпаків на Україну тощо. «Полк С. ш.» брав участь у Чигиринських, Крим. і Озівських походах та ін. подіях й акціях на Україні того часу. С ш. тим охочіше підтримувала ці стосунки, що протягом 18 в., в умовах рос. панування й колоніяльної політики, відбувався швидкий процес збіднення й зубожіння маси С. ш. Ці зв’язки у 18 в. набрали таких розмірів, що рос. уряд вважав за потрібне «отводить малороссиян от свойства с смольянами» («секретнейший» указ цариці Анни Іванівни кн. О. Шаховському 31. 1. 1734). Особливо рос. уряд непокоїли політ. зв’язки С. ш. й Гетьманщини. Автономістичний рух на Смоленщині, що діставав підтримку сусідньої Речі Посполитої, мав певний вплив і відгук на Гетьманщині, зокрема в 1730-их pp. (справа Ф. Красно-Милашевича й кн. О. Черкаського) і в сер. 18 в. Недарма скасування автономії С. ш. в 1764 — 65 збіглося з ліквідацією укр. гетьманату, а на чолі рос. урядової комісії, яка запропонувала це скасування, було поставлено тоді вже кол. гетьмана К. Розумовського. Ще в кін. 18 в., за Павла I, рос. уряд був дуже стурбований т. зв. «Смоленською змовою» 1798, в якій поряд з видатними представниками С. ш. брали участь також укр. старшини рос. армії (ген. Павло Білуха-Кохановський, капітан Федір Лукашевич, брат В. Лукашевича, та ін ).

О. Оглоблин


Смоленський Леонид (1844 — 1905). педагог, учитель історії (серед його вихованців Т. Зіньківський, Є. Чикаленко та ін.) і гром. діяч, визначний промовець. Майже все життя прожив у Одесі, крім університетських студій у Києві, де познайомився з М. Драгомановим, ідеї якого пізніше проповідував. Один з керівників Укр. Одеської Громади.


Смолич Дмитро (* 1919), режисер, нар. у Петрограді, син Миколи С. Закінчив Оперно-драматичну студію ім. К. Станіславського у Москві (1941), 1941 — 55 режисер Київ. Театру Опери і Балету ім. Т. Шевченка, згодом гол. режисер Челябінського, 1958 — 62 Одеського, пізніше Білор. і з 1970 Київ. Театру Опери та Балету. Постави: «Кармен» Ж. Бізе (1947), «Галька» С. Монюшка (1949), «Богдан Хмельницький» (1954) і «Назар Стодоля» (1961) К. Данькевича, «Молода ґвардія» Ю. Мейтуса (1955), «В степах України» О. Сандлера (1962) та ін.

[Смолич Дмитро (1919 — 1987, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Смолич Микола (1888 — 1968), актор і режисер нар. у Петербурзі. З 1911 актор і режисер там таки (серед ін. 1923 — 29 мист. керівник Малого оперного театру) і в Москві (1930 — 38 гол. режисер Великого театру). 1938 — 47 мист. керівник і гол. режисер та дир. Київ. Театру Опери і Балету ім. Т. Шевченка, у якому серед ін. поставив «Перекоп» Ю. Мейтуса, В. Рибальченка й М. Тіца (1939), «Шевченко» В. Йориша (1940), «Честь» Г. Жуковського (1947), «Тарас Бульба» М. Лисенка (1941, 1947).

[Смолич Микола († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Смолич Юрій (1900 — 76), письм. і сов. гром діяч родом з Умані. Закінчив гімназію й учився в Київ. Комерційному Ін-ті, з першого курсу якого пішов на фронт санітаром, потім працював лікпомом і актором у червоноармійському театрі, з 1922 деякий час у театрі ім. І. Франка. З 1923 до другої світової війни жив у Харкові, працював інспектором театрів Головполітосвіти Нар. Комісаріяту Освіти УРСР, ред. ж. «Сіль. Театр» (1926 — 29) й «Універсального Журн.» (1928 — 29), належав до літ. орг-цій «Гарт» і «Вапліте», був одним з організаторів Техно-мист. групи А, після утворення Спілки Письм. України — ред. «Літ. журн.» (1934), до поч. другої світової війни гол. Харківської філії Спілки Письм. України. По війні жив у Києві, якийсь час був (1943 — 50) ред. ж. «Україна».

С. — один з основоположників укр. сов. прози. Перша його зб. оп. «Кінець міста за базаром» появилася 1924, дальші зб. «Неділі і понеділки», «Півтори людини» (1927). Проза С. 1920-их pp. характеризується експериментами й шуканням в галузі мист. форми, ориґінальністю й гостротою сюжетної будови. Твором «Останній Ейджевуд» (1926) С. поклав ночатки фантастичного роману в укр. сов. прозі, дальшим розвитком якої була його трилогія «Прекрасні катастрофи»: «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932) і «Що було потім» (1934). З кін. 20-их pp. у творчості С. помітне місце посідає сатиричний роман, спрямований гол. ч. проти укр. визвольних змагань й укр. нац. інтеліґенції («Фальшива Мельпомена», 1928; «По той бік серця», 1930), також про людей капіталістичного світу у їх зіткненні з сов. ладом й у відповідності з їх образами в сов. пресі («Сорок вісім годин», 1933). До визначніших творів С. другої пол. 30-их pp. належить автобіографічна трилогія, присвячена добі дитинства й юности його покоління, що формувалося в умовах війн і революцій поч. 20 в.: «Наші тайни» (1936), «Дитинство» (1937), і «Вісімнадцятилітні» (1938). За другої світової війни С. видав кілька зб. оп. («Народ воює», 1941; «Новелі», 1942, й ін.), темі війни присвячений і роман «Вони не пройшли» (1946). У 1950-их pp. C. повертається до подій громадянської війни на Україні: «Світанок над морем» (1956) і дилогія «Мир хатам, війна палацам» (1958) та «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960). Це публіцистичні романи-памфлети на історію УНР та її діячів; мист. вартість цих романів зведена нанівець ґротесковим стилем політ. аґітки. Одним з найвищих літ. здобутків С. є мемуарна трилогія «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) і «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970), в якій письм. в описах літ. життя Харкова 1920 — 30-их pp. став на позицію компромісу між правдою життя й офіц. насвітленням тієї доби в сучасній критиці, наслідком чого вийшло спотворення дійсности, з одного боку, а з другого — досить правдиве відтворення окремих епізодів внутрішньополіт. взаємин того часу. За це офіц. критика оцінила трилогію неґативно, і її вилучено з ужитку.

С. виступав і як публіцист з політ. памфлетами проти націоналізму («Вороги людства та їх найманці», 1953) і як критик-популяризатор: «Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953). Двічі вийшли «Твори» С. у 6 тт. (1958 — 59 і 1971 — 73).

Як гром. діяч С. був активний у діяльності Спілки Письм. України і довголітній гол. Укр. т-ва культ. зв’язку з українцями, що живуть за кордоном. Гол. за діяльність у цьому т-ві, спрямовану проти укр. еміґрації, С. відзначений 1970 найвищою нагородою СССР — званням героя Сов. Союзу.

[Смолич Юрій (7.7.1900 — 26.8.1976, Київ), в останньому p., м. б.: званням героя соціялістичної праці. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича, ж. Критика, ч. 12. Х. 1929; Старинкевич Є. Юрій Смолич, у кн. Укр. радянські письменники, т. 2. К. 1957; Піскунов В. Творчість Ю. Смолича. К. 1962; Укр. письменники. Біо-бібліографічний словник, т. 5. К. 1965; Шаховський С. Юрій Смолим. К. 1970.

І. Кошелівець


Смолій Іван (* 1915), письм. і журналіст (фейлетони під псевд. Клим Булька) родом з Галичини; з 1944 на еміґрації, тепер у ЗДА. Дебютував 1937 у Львові, там таки вийшла 1939 його п’єса «Життя на вазі». На еміґрації появилися: зб. оп. «Дівчина з Вінниці» (1947), «Манекени» (1956), «Зрада» (1959); повісті «Кордони падуть» (1951), «У зеленому Підгір’ї» (1960); казкове оп. «Сонцебори» (1960).

[Смолій Іван (1915, Махновець, Турківський пов. — 1984, Ютіка, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Смолка, р. на сх. Волині, ліва притока Случі, довж. 73 км, сточище — 645 км².


«Смолоскип», назва журн., в-ва, інформаційної служби й Орг-ції на оборону людських прав на Україні.

«С.» виходив 1952 — 68, як молодіжна стор. при «Укр. Слові» в Парижі до 1956, згодом — самостійний ж. (130 випусків); ред. О. Зінкевич. «С.» присвячував увагу студентській проблематиці і насвітлював та передруковував творчість «шестидесятників» з України.

В-во «С.» ім. Б. Симоненка засноване 1967 у Балтіморі (ЗДА), перевидає твори укр. Самвидаву і заборонені на Україні літ. твори. Досі вийшли поезії Л. Костенко, В. Голобородька, І. Калинця, О. Бердника, «Собор» О. Гончара, «Більмо» М. Осадчого, «Собор у риштуванні» Є. Сверстюка, «Золоті Ворота» ОБердника «Бумеранґ» (твори В. Мороза), самвидавні випуски «Укр. Вісника» (чч. І — II, III, IV, VI і VII — VIII), зб. самвидавних документів з України «Широке море України», спогади Д. Шумука «За східнім обрієм» та ін. У 1974 створено відділ «С.» «Smoloskyp Publishers» для вид. укр. самвидаву чужими мовами (гол. англ.), Видано англ. мовою твори В. Мороза. «Етноцид українців в СССР», «Укр. Вісник» (ч. VI і VII — VIII), три випуски — «Листів укр. жінок політв’язнів з мордовських таборів», інтерв’ю з політ. в’язнями пермських концентраційних таборів, листи о. В. Романюка.

Укр. Інформаційна Служба «С.» (з 1967, ред. О. Зінкевич) інформує укр. і чужу пресу про події на Україні (серед ін. про арешти, репресії, перебування в концентраційних таборах). До травня 1976 випущено 225 пресових повідомлень. 1974 створено англомовний відділ «Smoloskyp Information Service» для вид. подібних інформацій англ. мовою (ред. Б. Ясень; досі вийшло 28 повідомлень), з 1975 — есп. (в Буенос-Айресі, ред. О. Яхно).

«С.», Орг-ція на оборону людських прав на Україні, створена 1970 для оборони укр. політ. в’язнів. Видано 100 000 тематичних листівок англ. мовою про арешти й репресії на Україні, 250 000 буклетів і 22 000 портретів окремих укр. політ. в’язнів; зібрано понад 20 000 підписів проти тортур політ. в’язнів, на оборону укр. культ. діячів (В. Мороза, Н. Строкатої й ін.), ув’язнених в СССР, які передано Орг-ції Об’єднаних Націй та ін. міжнар. орг-ціям (цією акцією керує А. Зварун). «С.» є чл. Міжнар. Амнестії і бере участь у різних міжнар. конференціях і зустрічах (у конференції ООН Міжнар. Року Жінки в Мехіко, у «Переслуханнях Сахарова» в Данії, 1975).

О. Зінкевич


«Смолоскипи», місячник націоналістичної молоді, виходив у Львові 1927 — 28; ред. О. Боднарович.


Смоляк Виталій (* 1915), актор і режисер родом з сх. Поділля. 1935 — 41 актор Харківського Роб. Театру, з 1955 гол. режисер Полтавського Театру ім. М. Гоголя, 1965 — 66 — гол. режисер Харківського Театру ім. Т. Шевченка й ін. театрів, з 1974 — гол. режисер театру в Івано-Франківському. Кращі ролі: Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Голохвостов («За двома зайцями» М. Старицького); вистави: «В степах України» (О. Корнійчука), «Украдене щастя» (І. Франка), «Бравий солдат Швейк» (за Я. Гашеком) та ін.

[Смоляк Виталій (Віталій) (1915, Іванківці, Проскурівський пов. — 1982, Івано-Франківське). — Виправлення. Т. 11.]


Смолятич Клим, див. Клим (Климентій) Смолятич.


Смольський Григорій (* 1893), маляр родом з Калущини (Галичина); учився в школі О. Новаківського у Львові (1923 — 30) і в Парижі у вільній Академії Коляроссі (1934 — 35); чл. і учасник виставок ГДУМ, АНУМ, УОМ, Спілки Художників Львова та ін. С. — автор невеличких кольоритних пейзажів, зокрема з Гуцульщини (околиці Космача, Косова), паризьких етюдів («Нотр-Дам», «Міст на Сені», «На бульварі», портретів: автопортрет (1923), портрет батька (1925), С. Людкевича (1953), В. Стефаника (1959), І. Крип’якевича (1960); натюрморти, численні жанрові й іст. картини.

[Смольський Григорій (1893, Підгірки — 1985, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Смородина, див. Порічки.


Смотрицький Герасим († 1594), письм. і педагог з дрібної шляхетської родини з Поділля. Був писарем у Кам’янець-Подільському старостві, 1576 запрошений кн. К. Острозьким до Острога, де став одним з передових діячів вченого острозького гуртка; з 1580 С. — перший ректор Острозької школи (академії). С. — один з видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту кн. К. Острозькому, один з зразків найдавнішого укр. віршування (нерівноскладове), що нагадує укр. думи. Полемічні твори С. проти відступників від православія й сатира на духовенство загубилися. Збереглася лише його кн.: «Ключ царства небесного» (1587), перша друкована пам’ятка укр. полемічної літератури; складається з посвяти кн. Олександрові Острозькому, звернення «До народов руских...» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел» та «Календар римский новый». В останньому творі С. змагається за незалежність «руської віри», полемізує з єзуїтом Б. Гербестом, критикує кат. вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріянський календар. Твір С. не завжди дотримується теологічних арґументів, натомість використовує нар. гумор з приповідками і прислів’ями, написаний мовою наближеною до нар., і тому був приступний для широких мас.


Смотрицький Мелетій, до чернецтва Максим (бл. 1578 — 1634), ієрарх, церк. діяч, письм.-полеміст, проповідник, видатний філолог; син Герасима С. (див.) Народився у Смотричі на Сх. Поділлі, навчався в Острозькій школі і Віленській Єзуїтській Колеґії; бл. 1605 виїхав як вихователь з синами білор. маґната М. Соломерецького за кордон, слухав лекції в ун-тах у Ляйпціґу, Нюрнберзі й“ Віттенберзі. По поверненні (перед 1608) учителював у Братській школі у Вільні й бл. 1616 під тиском оточення, яке не схвалювало його зв’язків з уніятами, постригся у ченці у Свято-Духівському манастирі і разом з віленським братством виступив на оборону православія проти унії. У 1618 — 20 проф. і ректор Київ. Братської Школи; 1620 як архиєп. полоцький (висвячений єрусалимським патріярхом Теофаном, разом з митр. Йовом Борецьким і чотирма ін. єп.) вів боротьбу з унією, особливо з уніятським полоцьким архиєп. Йосафатом Кунцевичем. 1623 — 25 відбув подорож до Царгороду й Сирії-Палестини, роздобув грамоту у царгородського патріярха Кирила Лукаріса, що обмежувала привілеї ставропігіяльних братств. Це, як і його проунійне наставлення, спричинило конфлікт С. з правос. колами Києва; осамітнений, отримавши за перехід (спершу таємний) на унію 1627 манастир у Дермані, поселився в ньому і жив там до смерти. Унійні тенденції С. були засуджені на соборах правос. ієрархії в Городку на Волині (1628) і в Києві (15. 8. 1628), на якому С. був змушений зректися проунійних поглядів і писань. Після цього С. явно перейшов на унію і в своїх окремих публікаціях спростовував свої власні раніші антиунійні писання.

С. написав на церк. теми поль. мовою низку трактатів спершу на оборону православія: анонімний «’Αντιγραφή albo od powiedź na skrypt... Heresiae...» [і] «Harmonia» (1608), «Verificatia niewinności...» (1621), «Obrona Verificaciey...» (1621), «Elenchus pism uszczypliwych...» (1622), «Suplikacja... do obiego stanu duchownego i świeckiego Senatu ..» (1623), «Justifikacia niewinności...» (1623); серед них найвидатніший у високо-ліричному й помистецьки реторичному тоні під псевд. Теофіла Ортолога «Θρη̃νος to jest lament... wschodniey cerkwie ...» 1610); згодом на оборону унії: «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnych...» (1628), «Protestatia przeciwko soborowi w... r. 1628 w Kiiowie» (1628), «Paraenesis albo napomnienie...» (1629), «Exethesis albo expostulatia...» (1629). Перші викликали відповідь католиків (П. Скарґи, Іллі Мороховського, Л. Кревзи, Й. Рутського, І. Потія і Йосафата Кунцевича), другі — правос. (А. Мужиловського й О. Кисіля. під псевд. Ґ. Діпліца). Зразком високого проповідницького мистецтва С. є проповідь «Казанье на... погребъ... отца Леонтія Карповича... » (1620).

Найтривкішим твором С. виявилася його складена для потреб школи (на зразок латинських граматик зах. типу ars major) ц.-слов. граматика «Грамматіки славенскія правилное сvнтаґма...», надрукована 1619 в Єв’ю б. Вільни, яка була аж до «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris» (1822) Й. Добровського основою знань про ц.-слов. мову. С. унормував правописні вимоги різних рукописних трактатів та достосував їх до тогочасного вчення про фонетику грец. і латинської мов, штучно поширюючи (гол. за «Адельфотесом») грец. часокількісно-просодійні зразки на ц.-слов. матеріял, у тому ч. й грец. зразки віршування. Впровадивши вперше льокатив та (за латинськими граматиками) намітивши дієслівні аспекти й виділивши вигук та відкинувши артикль, С., однак, за грец. зразками переніс у ц.-слов. мову чужі граматичні форми й категорії.

Пізніші передруки «Граматики» С.: скорочена версія для шкільного вжитку в Крем’янці (1638), без змін у Снаґові (Румунія; видав 1697 А. Івіряну), з окремими додатками (без прізвища С.) у Москві (1648), вид. Ф. Полікарпова у Москві (1721, з використанням вид. 1619 і поправок 1648), єп. П. Ненадовіча у Римніку (Румунія, 1755). Граматика С. мала вплив на ц.-слов. граматики Ф. Максімова (у Новгороді, 1723), М. Ломоносова (1755 — 57), Аполлоса-Андрія Байбакова (1791); серб. — С. Вуяновського (1793), А. Мразовіча (1794) й Ґ. Захаріядіса (1830); болг. — Н. Рільського (1835); X. Павловіча Дупчаніна (1836); рум. — Д. Брашовянула (1757), М. Драґомірянула (1770 — 74).

Граматику С. досліджували Н. Засадкевич, О. Макарушка, М. Вайнґарт, В. Ващенко, О. Горбач (М. Smotryćkyj, Hrammatiki slavenskija pravilnoe syntagma, Jevje 1619, Kirchenslavische Grammatik (Erstausgabe), hrsg. u angeleitet von O. Horbatsch, Frankfurt am Main 1974; там і бібліографія).

[Смотрицький Мелетій, до чернецтва Максим (1577 [за ін. даними бл. 1572] — 1633), «’Αντιγραφή albo odpowiedi na skrypt...» (1608); «Θρη̃νος to jest lament...» (1610). — Виправлення. Т. 11.]

О. Горбач


Смотрич, ліва подільська притока Дністра, довж. 169 км, сточище — 1 800 км². Перев. шир. річища 10 — 15, найбільша — 40 м. В дол. частині С. творить мальовничий яр. На С. — м. Кам’янець Подільський.


Смотрич (V — 7), с. м. т. Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл., положене на сх. Поділлі над р. Смотричем; 3 800 меш. (1966); виробництво мист. кераміки. С. відомий з кін. 14 в.; 1448 одержав маґдебурзьке право, в 15 — 17 вв. — фортеця. 22. 7. 1919 — бій Армії УНР з большевиками.


Смотрич Олександер (* 1922), письм. родом з Кам’янця Подільського, жив у Харкові, на еміґрації у Торонто (Канада); освіта (і проф. праця) — муз. Почав друкуватися у Мюнхені (ж. «Арка», 1946). Зб. новель: «Ночі» (1947), «Вони не живуть більше» (1948), «Вибране» (1952), «Буття» (1973), 4 зб. «Вірші...» (1974 — 75).


Снєгірьов Євген (* 1927), прозаїк родом з Харкова, закінчив Харківський Театральний Ін-т, режисер Київ. Кіностудії хронікально-документальних фільмів. Зб. оп. «Літо вернеться» (1957), повість «Чи я мав право» (1962), оп. і повісті «Народи мені три сини» (1973); сатирична повість-памфлет «Золотий бутс» (1963; у співавторстві з Ю. Лубоцьким); крит. нариси.

[Снєгірьов Євген (Гелій) (1927 — 1978, Київ). 1977 написав кілька відкритих листів з протестом проти колоніяльного гноблення України й відмовився від сов. громадянства; того ж р. передав на Захід документальне дослідження процесу СВУ (1930), інсценізованого органами ҐПУ, в укр. й рос варіянтах (укр. вперше надруковано 1983 за кордоном, пізніше передруковано в Україні). Заарештований 22.9.1977, під час слідства важко захворів і в півпритомному стані підписав „покаянну“ заяву (опубліковану зфальшовано). Помер у спецлікарні 28.12.1978. — Виправлення. Т. 11.]


Снивода, р. в півн.-сх. частині Подільської височини, ліва притока гор. Бога; довж. — 58 км, сточище — 906 км², пересічна шир. річища в сер. течії 10 м, долини — 3 км; має рівнинний характер.


Снилик Зенон (* 1933), укр. журналіст і спортсмен у ЗДА, родом з Путятинців Рогатинського пов. (Галичина). Ред. (з 1962) тижневика «Ukrainian Weekly» (при газ. «Свободи»). Тричі чл. олімпійської збірної футболу ЗДА (1956 — 64) та її капітан, тричі чл. (двічі капітан) збірної ЗДА в пан-амер. ігрищах та збірної ЗДА за кубок світу; тренер і змагун укр. футбольних дружин; тенісист.


Снина (V — 3), м-ко на Пряшівщині у Сх.-Словацькій обл. (Словаччина), положене на півн. узбіччях Вигорляту у долині р. Цірохи; 10 000 меш. (1970), перев. українців. Машино-будів. зав.; машинобудів. технікум, гімназія, с.-г. школа; до 1960 округовий центр. В околицях С. є 44 укр. села з 25 000 населення (1961).


Снинський Камінь, один з найвищих верхів групи Вигорляту в Карпатах; висота 1 007 м.


Сниткін Петро (1890 — 1946), скульптор родом з Києва, закінчив Київ. Мист. Школу (1910, учень Ф. Балавенського); 1911 — 12 учився в Петербурзькій Академії Мистецтв. Статуетка «Святослав у бою» (срібло; 1910 — 11); статуї св. Андрея Первозванного у пам’ятнику кн. Ольги в Києві (1911, за проєктом І. Кавалерідзе), «Материнство» (1936) у Челябінську; твори батального жанру («Вирішальний удар», 1935 — 36) та ін. — віск; портрети. Помер у Теодосії.


Снігур (Pyrrhula pyrrhula L.), птах ряду горобиних, родини в’юркових. Довж. тіла 15 — 19 см, вага 32 — 34 г. На Україні — звичайний осілий птах Карпат і зимуючий усієї території. Взимку живиться ягодами, бруньками і насінням деревних порід.


Снігур Лука (1846 — 1928), майстер дерев’яного будівництва і різьбар, родом з с. Погара на Бойківщині. Збудував бл. 35 дерев’яних церков бойківського типу; кращі з них у селах: Росохачі і Оряві (1882), Гусному Вижньому (1890), Маткові (1899), Кривому (1922), Климці (1925); іконостаси в Кривому, Радичі, Должках.


Снігурівка (VI — 13), м. Миколаївської обл., р. ц. над р. Інгульцем (притока Дніпра), зал. вузол; 17 000 меш. (1975). Ремонтно-мех. і залізобетонних виробів зав., харч. пром-сть. Засноване 1812.


Снігурський Іван (1784 — 1847), церк. діяч, з 1918 перемиський єп., філантроп і меценат. Відновив навчання у духовній семінарії, організував разом з крилошанами І. Лаврівським та І. Могильницьким цінну бібліотеку та заснував крилошанську друкарню. С. закладав разом з І. Могильницьким парафіяльні школи (1832 — було у перемиській епархії 385 на 697 парафій та 24 тривіяльні школи і дві гол.), давав стипендії для студентів. Завдяки С. Перемишль став центром муз. освіти («Заведеніє пЂвческо-учительскоє»; катедральний хор; див. 1663 стор.).

[Снігурський Іван (* Берестяни, Симбірський пов., Галичина — † Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Сніжне (V — 19; до 1864 — Василівка), м. обл. підпорядкування Донецької обл.; 100 200 меш. (1975). Кам’яновугільні шахти, промкомбінат, зав. хем. машинобудування, швейна фабрика тощо. 4 проф.-техн. училища, гірничий технікум. Видобуток антрациту почато 1900. З 1938 С. — м. Зміни в кількості населення: 1939 — 16 200, 1959 — 68 800, 1970 — 64 000.


Сніжноягідник (Symphoricarpus L.), рід кущів з родини козолистих. На Україні — 3 види: С. білий (S albus Blake = S. racemosa Rich.), медонос; С. кулястий (S. orbitulacus Moench); C. зах. (S. occidentalis Hook.). Всі види, зокрема С. білий, культивують у садах і парках як декоративні.


«Сніп», літ. альманах — «укр. новорічник», вийшов у Харкові 1841. Видавець і ред. О. Корсун. У «С.» взяли участь М. Костомаров (драма «Переяславська ніч» та переспіви з Дж. Байрона), М. Петренко (ліричні вірші), О. Корсун, С. і П. Писаревські (вірші, байки), П. Кореницький (сатирична поема «Вечерниці» і переклади з чес. нар. поезії) і М. Писаревська (переклади з Петрарки).


«Сніп», тижневик для інтеліґенції, виходив у Харкові 1912 — 13, з ініціятиви і за ред. М. Міхновського, коштом М. Біленького. Між співр. І. Франко, Л. Пахаревський, М. Кононенко, Т. Згоральський та ін. (52 чч.).


Снов, р. на Чернігівському Поліссі, права притока Десни; довж. 233 км, сточище — 8 705 км². Перев. шир. долини 1,5 — 4 км, річища — від 4 до 14 м у верхів’ї, до 20 — 40 м у нижній течії, найбільша — 200 м. Основне живлення снігове. Замерзає в листопаді — грудні, скресає в квітні. Використовується для водопостачання, у нижній течії Судноплавна.


Сновське, кол. (до 1935) назва м. Щорс.


Снятин (V — 6), м. в Галичині, положене на сх. Передкарпатті над р. Прутом, р. ц. Івано-Франківської обл.; 7.200 меш. (1970). Харч, пром-сть, мебльовий комбінат, с.-г. технікум. Літ.-меморіяльний музей М. Черемшини. С. відомий з 1158, Центр Снятина; на першому пляні ратуша 1448 дістав маґдебурзьке право, з другої пол. 16 в. був важливим торг. (на це впливало положення на кордоні з Молдавією) і ремісничим центром; в кін. 17 в. занепав; за Австрії й Польщі пов. м.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.