[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2924-2936.]

Попередня     Головна     Наступна





Соб, р. на Придніпровській височині, ліва притока Бога, довж. 125 км, сточище — 2 840 км². Шир. річища від 3 до 15 м у верхів’ї, до 60 — 80 м у нижній течії.


Собача кропива, див. Пустирник.


Собача петрушка звичайна (Aethusa cynapium. L.), зілляста однорічна, рідко дворічна рослина з родини окружкових. Росте серед чагарників, у лісах, особливо заплавних, а також як бур’ян по садах і городах. У більшій частині України, крім Степу. Свіже зілля містить 0.015% етерової олії. Рослину вважають за отруйну, але випадки отруєння трапляються рідко.


Собача риба, умбра (Umbra krameri Walbaum), з родини щукових; довж. тіла до 10 см. Нечисленна рибка, що поширена лише в сточищі Дунаю (Прут) та Дністра.


Собачки, урочище на правому березі Дніпра, поблизу с. Привільного Червоноармійського р-ну Запор. обл. (тепер залите Кахівським водоймищем), в якому у 1928 — 29 досліджувано сер.-неолітичну стоянку надпорізько-приозівської групи. Відкрито залишки наземних будівель, кам’яне знаряддя (мотики, шліфовані сокири, крем’яні наконечники стріл), кістяні гачки для вудок й ін. Глиняна кераміка, що залишилася тільки у фраґментах, прикрашена заглибленим орнаментом геометричних форм.


Собачко-Шостак Ганна (1883 — 1965), майстер декоративного розпису родом з с. Скопці (нині Веселинівка) на Київщині. Під впливом проф. мистецтва (Є. Прибильської, О. Екстер) перейшла від традиційного пар. розпису до декоративної графіки; працювала в техніці акварелі і ґваші. Її динамічні композиції асиметричні за формою, з довільним, повним фантазії малюнком рослинно-квіткових мотивів і птахів, з буйним кольоритом. До 1930-их pp. за її ескізами вишивали декоративні пано, килими. З 1932 жила на засланні в селищі Черкізово Моск. обл., там і померла. Твори С: «Весняна пісня» (1913), «Півні» (1916), «Укр. вінок» (1918), «Птах серед квітів», «Букет квітів» (1920), «Польові дзвіночки» (1922), «Птахи на кораблику» (1935), «Сови серед квітів» (1938) і, по довшій перерві, цикл пано «Квіти України»: «Мої улюблені квіти» (1963) і «Наддніпрянські квіти» (1964). Праці С. експонувалися з 1913 на виставках у Петербурзі, Києві і Парижі, 1914 в Берліні, 1915 у Москві, 1922 і 1924 — 25 у Берліні, Дрездені, Мюнхені, 1927 у Москві, 1936 у Києві й ін. 1965 персональна ретроспективна виставка в Києві. Твори С. зберігаються у музеях Києва та ін., репродукуються на листівках і в альбомах.

Література: Мєстечкін Г. «Ганна Собачко» (1965).


Собєський Ян, див. Ян III Собеський.


Собінов Леонид (1872 — 1934), видатний рос. співак, ліричний тенор, з 1897 соліст Великого Театру; співав у трупі М. Садовського (у Москві, 1891) партії: Андрія («Запорожець за Дунаєм») і Петра («Наталка Полтавка»); 1906 концертував на Україні і виступав у Київ. Опері; 1918 — 19 був гол. Всеукр. Муз. Комітету та мист. керівником Київ. оперового театру. На ґастролях на Україні (1925 — 27) співав свої партії укр. мовою: Льоенґріна (в однойменній опері Р. Ваґнера), Ленського (в «Євгеній Онєґін» П. Чайковського) та Левка (в «Майська ніч» М. Римського-Корсакова).


Собківське поселення, поселення білогрудівської культури, пізньої бронзової доби, залишки якого виявлено у с. Собківці, Уманського р-ну Черкаської обл., досліджене С. Березанською і Г. Тітенко у 1951 — 52; С. п. положене на правому, підвищеному березі річки, характеристичне зольниками, могилоподібними насипами з великою кількістю попелу та залишками госп. знаряддя (зернотерки, сокири, крем’яні серпи, кістяні голки, шила) і бронзових прикрас (спіраль, кільця, шпилька), я також багато кераміки (горшки, миски, черпаки та ін., деякі прикрашені заглибленими рисками). Населення С. п. займалося хліборобством і скотарством, а також полюванням та рибальством.


Собко Вадим (* 1912), письм., нар. у Москві; прозаїк-драматург і поет. 1939 закінчив філол. фак. Київ. Ун-ту; друкується з 1930: зб. поезій «Погляд вперед» і «Тракторобудні» (1932), «Мій товариш» (1933), поема «Мікрон» (1934) та ін., нарисів і оп. — «Монтажники» (1931), «Люди риштовань» (1933) та ін. Деяку популярність здобув пригодницькими романами «Граніт» (1937) і «Крейсер» (1940). Роман-трилогія «Шлях зорі» («Кров України», 1943; «Кавказ», 1946; «Вогонь Сталінграду», 1947) присвячений подіям другої світової війни. П’єса «Життя починається знову» і роман «Запорука миру» (1951) — з повоєнного життя в Німеччині. У дальших творах порушує проблеми будівництва, моралі: «Біле полум’я» (1952), Звичайне життя» (1957), «Київ. зошит» (п’єса, 1964), молоді й спорту (роман «Стадіон», 1954) та ін. Деякі твори С. перекладені мовами сателітних держав. Зб. «П’єси» (1958, 1969), «Вибрані твори в 2 томах» (1972).

[Собко Вадим (1912 — 1981, Київ). Романи „Срібний корабель“ (1961), „Перші краплини дощу“ (1968), „Почесний леґіон“ (1970), „Мадонна“ (1981), п’єси „Дух часу“ (1972), „Голос подруги“ (1977). Твори у 6-ти тт. (1981). — Виправлення. Т. 11.]


Собко Петро (1819 — 70), інж. з ділянок будів. механіки і залізниць родом з Києва. Закінчив (1840) Ін-т Корпусу Шляхів у Петербурзі, з 1849 — проф. цього ін-ту (перший у Рос. Імперії викладав будів. механіку як окрему галузь), 1853 організував лябораторію випробування будів. матеріялів; 1857 відряджений до ЗДА вивчати будову мостів. Залишив ряд праць з будів. механіки і зал. будівництва, у тому ч. підручники і посібники («Памятная книжка для инженеров и архитекторов», 1854); конструктор низки мостів й ін. споруд, у тому ч. славного висячого моста через Неву.

[Собко Петро († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Соболевський Григорій (1741 — 1807), лікар, ботанік і фармаколог, нар. у Глухові на Чернігівщині у шляхетській родині. Вчився у Шпитальній школі в Петербурзі, з 1761 в Парижі й Лейдені і там здобув звання д-ра медицини. З 1775 у Петербурзі викладач в обох петербурзьких шпитальних школах, з 1796 проф. ботаніки Петербурзького Медико-хірургічного училища (згодом Академії); з 1793 — почесний чл. Мед. Колеґії. С. 1779 склав опис лікарських рослин Рос. Імперії. Основна його праця «Санкт-Петербургская флора» (1799) вийшла латинською мовою (1801 — 02 — рос. у 2 тт.); він впровадив нову методу вивчення ботаніки та фармакології в мед. школах.


Соболевський Олексій (1857 — 1929), визначний рос. філолог-славіст, палеограф і фолкльорист, нар. у Москві, проф. Київ. Ун-ту (1882 — 88), пізніше Петербурзького, д. чл. Рос. АН. Досліджував староц.-слов. мову й історію рос. мови, як також їх літ. пам’ятки, у тому ч. й укр. київ. доби також з палеографічного боку (курс «Славяно-русская палеография», 1901 — 02), а також рос. усну словесність і діялекти («Очерки русской диалектологии», 1892) з описом укр. говірок. Відстоював рос. шовіністичну концепцію однієї «руської» мови з основними діялектами: «великоруським» (куди залічував і білор. мову) та «малоруським». У працях з історії рос. мови («Очерки из истории русского языка», 1884; «Лекции по истории русского языка», 1888) описав також фонетичні риси низки рукописів 12 — 15 вв. укр. походження, що їх С. тенденційно звав «гал.-волинськими», твердячи, ніби у Києві й Чернігові говорено тоді «по-великоруськи». Наявність цих рис у півн.-сх. київ. пам’ятках, як і в сьогоднішніх півн.-сх. укр. говірках, тлумачив приселенням сюди гал.-волинських мовців після тат. спустошень і відпливу місц. населення на півн. («Древнекиевский говор», 1905, «Известия ОРЯС»). Цим С. відновив теорію М. Поґодіна й викликав дискусію з А. Кримським. Не зважаючи на їхню упередженість, іст. праці С. мають велике значення завдяки багатству філол.-фахово відчитаних фактів старих текстів і завдяки увазі до реґіональних особливостей; більше, ніж хто ін., він прислужився до створення іст. діялектології сх.-слов. мов. Як діялектолог, С. поділяв укр. говірки на архаїчні півн. (до них зараховував і архаїчні карп.) та півд. Пробуючи подати етимології засвідчених античними авторами етнонімів, гідронімів, топонімів та антропонімів і сучасних місц. назв і прізвищ (гол. з України й Сх. Европи), виводив їх інколи без належного критицизму з мови скитів і сарматів («Русско-скифские этюды», 1928 — 29, «Известия ОРЯС»).

[Соболевський Олексій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г.


Соболєв Володимир (* 1908), петрограф і мінералог родом з Луганського; чл.-кор. АН УРСР (з 1951), д. чл. АН СССР (з 1958); проф. високих шкіл у Ленінграді, Іркутську, Львові (1945 — 58) і Новосибірську. Праці С. присвячені петрографії і мінералогії Сибірської плятформи та України (вивчав петрографію кристалічних порід Житомирщини і молодих вулканічних порід Карпат).

[Соболєв Володимир (1908 — 1982, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Соболєв Дмитро (1872 — 1949), геолог і палеонтолог, родом з с. Хрінелі Костромської губ.; проф. Харківського Ун-ту (з 1914). Праці С. присвячені питанням стратиграфії, тектоніки, геоморфології, реґіональної геології, прикладної геології та ін.; серед них з тектоніки і геоморфології Укр. кристалічного масиву, Донецького кряжа, В. Донецького басейну, з стратиграфії девону, про льодовикові формації України та ін.

[Соболєв Дмитро (* Хрипелі — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Соболь (Martes zibellina L.), ссавець родини куницевих, типовий мешканець тайги. Довж. тіла 34 — 52 см, вага 1,8 кг; тіло струнке, гнучке, хвіст (довж. 11 — 19 см) пухнастий, кінцівки досить короткі й товсті. Хутро від жовтобурого до чорнобурого, дуже густе, довге, шовковисте. С. у минулому був поширений у півн. частині ліс. смуги на Україні. Тепер в лісах від Печори на сх. до Тихого океану. Цінний мисливський звір, розводиться також на звірофермах на Україні.


Соболь Микола (* 1910), сов. партійний і держ. діяч родом з с. В. Рублівки Полтавської обл., за фахом інж.; 1954 — 58 — дир. Харківського Машинобудів. зав., 1958 — 60 — гол. раднаргоспу Харківського екон. р-ну, 1960—61 — гол. Укр. раднаргоспу, 1961 — 63 — перший секретар Харківського обл. комітету КПУ, 1963 — 66 другий секретар і чл. Політбюра ЦК КПУ, 1966 — 72 — перший заступник гол. Ради Мін. УРСР; 1961 — 71 — чл. ЦК КПСС.


Соболь Наум (1897 — 1967), театральний декоратор родом з Одещини; учився в мист. студії Ю. Бершадського в Одесі (1916 — 20); чл. АРМУ. Мист. оформлення вистав перев. в Харківському Театрі Муз. Комедії: «Еспанське каприччо» М. Римського-Корсакова (1926), «Сорочинський ярмарок» О. Рябова (1930-і pp.), «Цирк засвічує вогні» Ю. Мілютина (1959) та ін.

[Соболь Наум (1898, Кодима, Балтський пов., Подільська губ. — 1967, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Соболь Олександер (* 1909), провідний соліст балету Харківського (з 1925) і Київ. (з 1930-их pp.) театрів опери й балету. Партії: Бенно («Лебедине озеро» П. Чайковського), піруетиста («Гопак» у «Сорочинському ярмарку» М. Мусорґського), Еспади («Дон-Кіхот» Л. Мінкуса), Капітана («Червоний мак» Р. Ґлієра), Кемпбелла («Ференджі» Б. Яновського), Арлекіна («Карнавал» Р. ПІумана), Командора («Лавренсія» О. Крейна), Степана («Лілея» К. Данькевича) та багато ін.

[Соболь Олександер (* Білосток, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Соболь Федір (1885 — 1973), хормайстер родом з м. Валок (Харківщина); учився у Харківському Ун-ті і Муз. училищі. Дириґент (з 1920) Держ. Укр. Хору (пізніше ім. Леонтовича) у Харкові; 1924-31 — керівник муз. сектора при Держ. В-ві України, перекладач рос. муз. навчальних посібників. На поч. 1930-их pp. репресований; в кін. 1930-их pp. працював на Далекому Сході за фахом, з 1954 — на Кубані. Помер у Краснодарі.


Собор (з ц.-слов. собор — зібрання, збори), іноді означає те саме, що й Синод, але в Укр. Церкві, за винятком постійного Синоду, всі ін. церк. зібрання прийнято звичайно називати С. С. — найвища церк. законоправна установа на території тієї чи тієї юрисдикції, звич. із законодавчою владою. За прикладом св. Апостолів, що у 50-ому р. вперше зібралися на С. у Єрусалимі, всі важливіші церк. справи вирішувалися на менших чи більших С., які у перші вв. християнства відбувалися дуже часто. С. бувають: вселенські (чи екуменічні), помісні, провінційні (чи митрополичі) й епархіяльні. Сюди треба додати також єпископські конференції.

Вселенський С. — це зібрання всієї церк. ієрархії чи значної її частини, скликане для вирішення важливих церк. справ, гол. з питань віри, моралі та церк. правопорядку. У справах віри і моралі ухвали С. — непомильні. Досі всіх вселенських С. було 21, з яких перші 8 відбулися на Сході, а решта на Заході. Правос. Церкви визнають з них тільки 7 перших. Раніше на вселенських С. брали участь також представники держ. влади та мирян. За сучасним канонічним правом Кат. Церкви вселенські С. скликає папа. Правомочними до участи с кардинали, патріярхи, архиєп. та, правлячі єп. чи їм рівні владою (екзархи, адміністратори тощо), як і верховні настоятелі клірицьких монаших чинів.

Помісний С. — це зібрання єп. і представників духовенства (часом і мирян) помісної Церкви під керівництвом патріярха або верховного архиєп. У межах тієї чи тієї помісної Церкви це найвища церк. інстанція, яка має також і законодавчу владу. У Кат. Церкві рішення помісних і провінційних С. затверджує папа. Багато С. скликувано тільки для вибору патріярха, архиєп. та ін. єп. (їх називають також виборними С.). До проголошення сх. кат. права (1957) участь у помісному С. ніколи не була устійнена. Крім єп. і представників світського і монашого кліру, брали у них участь звичайно теж уповноважені держ. органів і мирян.

Провінційні С. (див. Синод) існують у митрополіях, які не є підпорядковані ані патріярхові, ані верховному архиєп. Участь і правосуддя цих С. майже такі самі, як і помісних С.

Епархіяльний С. (синод) — це зібрання представників духовенства, а часом і мирян однієї епархії під головуванням єп.

Соборчик — це мале зібрання, малий С., на якому збирається духовенство одного деканату (протопресвітерства) під керівництвом свого декана чи протопресвітера.

С. єпископів — це новіша, посередня установа між постійним синодом і помісним С. Він діє як дорадчий орган патріярха чи верховного архиєп., замість помісного С., зокрема коли обставини не дозволяють на його скликання. Участь у ньому беруть звич. тільки єп. тієї чи тієї помісної Церкви.

За новим сх. правом, в Укр. Кат. Церкві С. єп. має тільки адміністративну функцію, напр., вибір голови помісної Церкви, єп., призначення єпископських катедр, поділ епархій тощо.

Починаючи з минулого століття, зокрема по другій світовій війні, завдання С. частково виконують т. зв. єпископські конференції, в яких беруть участь тільки єп. тієї чи тієї країни чи помісної Церкви. Вони не мають законодавчої влади, хібащо їхні ухвали підтвердить Апостольський Престол. У Сх. Церкві єпископські конференції відомі ще з минулого ст. Їх передбачає також і нове канонічне право для Кат. Сх. Церков «Про Особи» (від 1957).

о. І. Патрило

Давня Укр. Церква (київ. митрополія) вирішувала важливі справи на помісних або епархіяльних С. Найдавніша вістка про наради єпископів збереглася з 1051. Поміж пізнішими важливий був С. 1415 (обрання митрополитів для епархій у Лит.-Руській Державі). Після Берестейської унії правос. й уніятська церкви на Україні відбували окремі С., хоч були спроби скликати спільні (С. 28: 10. 1629 у Львові). Особливе значення мав помісний С. 1640, що на нього митр. П. Могила запрошував «як духовних... так і... світських братій, що ревнують про благочестя і обізнані з церк. канонами», та на якому устійнено «Православне ісповідання віри». Після 1685 у Правос. Церкві на Україні не відбувалися С. Щойно з відродженням Укр. Правос. Церкви відбулися С. 1918 і 1921. На С. УАПЦ, крім ієрархії, духовенства, беруть участь і миряни. Поза межами України Правос. Церкви скликають С. періодично.

І. К.


«Собор Греко-Католицької Церкви 8 — 10 березня 1946 року», скликаний у Львові Ініціятивною групою у складі трьох свящ.: Г. Костельника, М. Мельника, Й. Пельвецького як представників трьох епархій Гал. Митрополії: Львівської, Перемиської і Станиславівської. Постанню Ініціятивної групи і скликанню С. передував масовий фіз. і моральний терор органів НКВД у 1944 — 46 над усіма ієрархами Укр. Кат. Церкви в Галичині з митр. Йосифом Сліпим на чолі і засудження їх таємним судом у Києві в березні 1946 на довгий час ув’язнення або заслання до таборів примусової праці.

Ініціятивна група оформилася 28. 5. 1945, оприлюднивши два листи — прохання до Ради Нар. Комісарів УРСР про затвердження її й звернення до «Всечесного гр.-кат. духовенства в зах. областях України» 18. 6. 1945. Рада НК УРСР через свого «уповноваженого в справах Рос. Правос. Церкви» затвердила Ініціятивну групу як «єдиний тимчасовий церк.-адміністративний орган Гр.-Кат. Церкви» з метою об’єднати її з Рос. Правос. Церквою. С. висловився за ліквідацію Берестейської унії 1596 і розрив з Ватиканом та возз’єднання з Рос. Правос. Церквою. У дійсності С. був неканонічний, бо скликання і ухвали С. порушили церк. канони; ще перед С. три чл. Ініціятивної групи перейшли на рос. православіє (два з них — М. Мельник і Й. Пельвецький — були таємно рукоположені на єп. Рос. Правос. Церкви), С. був підготований і керований за директивами патріярха Рос. Правос. Церкви і сов. політ. органів влади.

У дусі постанов цього С. відбулася поступова ліквідація Укр. Кат. Церкви в Закарп. обл. України (1946 — 49) та на Пряшівщині (1950).

Література: Діяння Собору Гр.-Кат. Церкви у Львові 8 — 10 березня 1946 р. Вид. Президії Собору Л. 1946; First victims of Communism (також італ. і нім. мовами), Рим 1953; Galter A. Le communisme et l’Eglise catholique. Париж 1956; Hrynioch I. Die Zerstorung tier Ukrainisch-Katholischen Kirche. Ostkirchliche Studien. ч. 2, Вюрцбурґ 1963.

о. І. Гриньох


«Соборна Україна», місячник у Відні 1921 — 22, заснований В. Вишиваним, ред. B. Андрієвський.

[„Соборна Україна“, тижневик, орган вільного козацтва монархістського напрямку, виходив у Відні з 12.10.1921 до 1922. — Виправлення. Т. 11.]


Соборно-Єпископська Церква, відлам Правос. Церкви на Україні у 1920 — 30-их pp., що його очолював єп. лубенський Теофіл (Феофіл) Булдовський (противники називали С.-Є. Ц. «Лубенський розкол» та «Булдовщина»). До С.-Є. Ц. приєдналися ті укр. свящ., які з канонічних міркувань відмежувалися від УАПЦ після Собору 1921 і безуспішно намагалися здійснити засади автокефалії, українізації і соборноправности в лоні Рос. Правос. Церкви (постанови Київ. Собору, забороненого владою, у вересні 1922). Зустрівшись з опозицією патріярхії та рос. єпископату до такої реформи в церкві, Булдовський (висвячений у 1923 на єп. лубенського), відокремився від Рос. Церкви і 1925 організував у Лубнях, разом з чотирма ін. правос. єпископами, «канонічну» укр. автокефальну С.-Є. Ц. Сов. влада, яка вбачала в С.-Є. Ц. засіб розбиття як Рос. Правос. Церкви, так і УАПЦ, спершу сприяла їй нарівні з обновленнями. С.-Є. Ц. на якийсь час здобула від обох цих церков кілька сотень парафій, найбільше у Полтавській, Катеринославській, Вінницькій і Херсонській обл.

У зв’язку з «нормалізацією» стосунків між Моск. патріярхією і сов. владою у 1927 і загостренням антирел. кампанії С.-Є. Ц. почала занепадати. Останню парафію С.-Є. Ц. (в Луганському) закрито у 1937. Булдовський дожив (у вимушеній відставці) до приходу німців і в листопаді 1941 очолив як митр. харківський і полтавський відбудову церк. життя на Лівобережжі. У липні 1942 він приєднався до відновленої УАПЦ, а по поверненні сов. влади у 1943 ухилився від церковнослужіння.

Б. Б., І. К.


Соборноправна Українська Автокефальна Православна Церква, одна з церков укр. православія, що оформилась на еміґрації по другій світовій війні. Члени СУАПЦ вважають, що вони продовжують УАПЦ митр. В. Липківського, виходячи з переконання, що укр. церкві властива засада соборноправности. Натомість зверхники відновленої 1942 УАПЦ не цілком поділяли ці погляди і мали застереження щодо канонічности акту 1921, яким тоді встановлено ієрархію. Ці розходження призвели до оформлення на церк. з’їзді в Ашаффенбурзі (Зах. Німеччина) 1947 окремої СУАПЦ, що її очолив архиєп. (нині митр.) Григорій Огійчук. По розселенні з Европи, осередком СУАПЦ є Чікаґо (ЗДА), де перебуває її митр.; 1974 ієрархія СУАПЦ складалася з митр. і двох єп., один з них — в Англії. СУАПЦ має нечисленне духовенство і парафії на різних континентах, що з них частина є в опозиції до митр. Григорія, визнаючи (після розбиття у 1957 і 1973) провід ін. єп. Друковані органи СУАПЦ: «Правос. українець» і опозиційний «Церква і життя», виходять у Чікаґо.

І. К.


Соборноправність, устрій церкви, у якому церк. життям керують усі її чл.: ієрархія, духовенство і миряни. С., у більшій чи меншій мірі, була властива Правос. Укр. Церкві до підпорядкування її Синодові рос. церкви (тепер патріярхові), і церк. собори відбувалися з чималою участю світських осіб. На засадах С. творилося відродження Укр. Правос. Церкви 1917 і пізніших pp. Ці принципи яскраво виявилися на церк. соборі 1921 і дотримуються в Соборноправній та частково й у ін. укр. правос. церквах за кордоном.


Собор руських учених («Собор учених руских и люоителей народного просвіщенія»), перший просв. з’їзд у Галичині, скликаний Гол. Руською Радою з ініціятиви Миколи Устияновича й Івана Борисикевича. С. р. у. відбувся у Львові 19 — 26. 10. 1848 з участю 99 осіб, які вели наради у 9 секціях. С. р. у. накреслив широку програму орг-ції укр. науки і нар. шкільництва (серед ін. видання шкільних заг.-осв. довідників), схвалив утворити «Общество просвіщення народного», обговорював питання укр. літ. мови тощо. Безпосередніх практичних наслідків С. р. у. не мав.


«Собраніє» (Собраніє Гр.-кат. Братств у ЗДА — The United Societies of U.S.A.), братсько-допомогова орг-ція закарп. українців у ЗДА; виникла 1903, коли кілька братств відокремилося від «Соєдиненія»; осідок «С.» — Мекіспорт (Пенсільванія); орган — місячник «Просвіта» народовецького напряму. Ч. членів бл. 5 000.


«Сова», сатирично-літ. двотижневик, виходив 1871 в Ужгороді (3 чч.) і Будапешті (2 чч.), з гострими нападами на мадяризаторську політику єп. С. Панковича. Ініціятор «С.» — посол до угор. сойму Е. Грабар, ред. В. Кимак; співр. А. Кралицький, І. Сильвай, К. Сабов та ін.


Сова Антоній, псевд. Е. Желіґовського.


Сова Петро (* 1895), історик і дослідник Закарпаття. Монографії: «Прошлое Ужгорода» (1937), «Архітектурні пам’ятники Закарпаття» (1958), ст. з археології Закарпаття; переклад «Слова о полку Ігореві» на угор. мову. 1944 — 45 — перший заступник гол. Нар. Ради Закарп. України.

[Сова Петро (1894, Нові Замки, Комарнівський пов., Словаччина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Совачева Ганна (1877 — 1954), акторка з грец. роду Хертуляріїв, нар. у Прилуці, дружина Василя С. Закінчила Муз.-Драматичну Школу М. Лисенка в Києві; спершу на рос. оперовій сцені, з 1918 в укр. театрах Києва, 1921 — 22 і 1932 — 44 Львова й Ужгороду (1923 — 31). На еміґрації в Австрії (очолювала укр. театр у Зальцбурзі) і з 1949 у Франції, де й померла. Амплюа С. — характерні ролі перев. старших жінок як у побутовому, так і в зах.-евр. репертуарі: Терпелиха («Наталка-Полтавка» І. Котляревського), Вустя («Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького), Ігуменя («Гетьман Дорошенко» Л. Старицької-Черняхівської), Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Ганна («Безталанна» І. Тобілевича), Стара циганка («Хата за селом» за Ю. Крашевським), Пані Тейбрет («Святе полум’я» С. Могема) та ін.

[Совачева Ганна († Абондан, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Совачів Василь (1876 — 1924), гром. діяч, військ. лікар родом з Прилуки; за студентських pp. був гол. «Молодої Громади» у Києві, згодом на різних посадах. Діяч Укр. Хліборобсько-Дем. Партії; шеф Санітарної Управи Армії УНР, пізніше в Гол. Управі Червоного Хреста. По війні в Галичині — лікар курорту Підлютого.

[Совачів Василь († Сливки, Калуський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Совет по делам религиозных культов, рада, що діє в СССР при раді Мін. СССР для нагляду над здійсненням сов. законодавства про релігію і церкву. С. був створений 1966 як вислід злиття двох окремих «совєтів»: Ради для Рос. Правос. Церкви (діяла з 1943) і Ради для справ рел. культів, що з 1944 наглядала за ін. рел. об’єднаннями. Уповноважені С. контролюють усю діяльність рел. об’єднань, включно з особистими справами ієрархії і духовенства, себто мають значно ширші компетенції, ніж оберпрокурор Святішого Синоду в Рос. Імперії. С. має своїх уповноважених в поодиноких республіках і областях.


Совет Труда и Обороны (СТО), Рада Праці і Оборони, орган Ради Нар. Комісарів (РНК) РСФСР (1918 — 22) потім СССР (1923 — 37). В УССР протягом 1921 — 23 звалася Екон. Радою (ЕКОСО), згодом до 1937 — Укр. Екон. Нарадою (УЕН). СТО мав права міжвідомчої комісії і був свого роду «внутр. кабінетом» в РНК, постанови якого були обов’язкові для всіх союзних і респ. воєнних та госп. установ. ЕКОСО й УЕН УССР були подвійно підпорядковані — СТО СССР і РНК УССР. Представник УЕН входив до складу СТО СССР. Очолював СТО й УЕН гол. РНК, до складу його входили серед ін. наркоми оборони, воєнної пром-сти, шляхів сполучення, фінансів (в УССР — уповноважені цих союзних наркоматів); пізніше також нарком важкої пром-сти та гол. Держпляну й Держбанку. До компетенцій СТО, ЕКОСО й УЕН належав попередній розгляд річних і квартальних госп. і фінансових плянів (особливо воєнних) і заг. нагляд за роботою Вищої Ради Нар. Госп-ва та місц. раднаргоспів, погодження спірних питань між центр. та місц. органами і контроль та перевірка виконання ухвал РНК СССР і УССР. 1937 в наслідок централізації управління УЕН УССР ліквідовано, а СТО СССР перетворено на «екон. совет» при РНК СССР (1941 — 55 існував як бюро в складі РНК, а з 1946 Ради Міністрів СССР).


«Советская Украина», див. «Радуга».


Совєтознавство, див. Доповнення.


Совєтофільство (радянофільство), у колах українців поза УССР просов. орієнтації і симпатії, подекуди коляборація з СССР. У зміст С. вкладаються різні поняття й концепції, від ідеалістичного захоплення сов. Україною до сов. аґентури включно.

До прихильників С. на Україні ще перед остаточною больш. окупацією можна зарахувати ті ліві кола укр. есерів і есдеків, які готові були співпрацювати з рос. комуністами й думали творити незалежну «радянську Україну» в союзі з ком. Росією. У 1919 — 21 з них оформилися незалежники, боротьбісти й Укр. Ком. Партія (укапісти).

На еміґрації в 1920-их pp. орієнтацію на союз з Сов. Росією і на «радянський Харків» проголосили у Відні, а також у Празі ліві есери під проводом М. Грушевського (ж. «Борітесяпоборете») та есдеки (зокрема С. Вітик і його «Нова Громада»), а також В. Винниченко і видавана ним «Нова Доба». У Франції позиції С. відстоював Союз Укр. Громадян у Франції, очолений І. Борщаком і редаґовані ним «Укр. Вісти». В екзильних колах ЗУНР (Є. Петрушевич, В. Панейко) так само виникла «орієнтація на Схід», зокрема після ухвали ради амбасадорів у 1923 про приєднання Галичини до Польщі; це, однак, було не суте С., а своєрідна «реальна політика».

С. поширилося і в Галичині, гол. як реакція проти колоніяльної політики Польщі і частково як вияв симпатій до «укр. радянської держави». Зокрема сильно було поширене культ. С., тобто бажання служити укр. культурі і прагнення до нац.-культ. становлення укр. нації, що для деяких груп здавалося можливим тільки в умовах УССР. Цьому сприяв українізаційний курс в УССР (О. Шумський, К. Максимович, М. Скрипник). Звідси також рішення частини галичан з часів перебування там УГА залишитися на Україні чи згодом виїхати туди. Співпраця деяких гал. установ (НТШ, кооперація) з спорідненими закладами на Україні (напр., НТШ з ВУАН) не була політ. співпрацею з урядом. З укр. партій на Зах. Україні на плятформі С. стояла Укр. Партія Праці (гол. М. Західний), яка тісно співпрацювала з Є. Петрушевичем, і ком. орг-ції: КПЗУ і Сельроб. На позиціях С. стояла і частина студентства з його централею ДОПС. Просов. орієнтацію підтримувало (іноді й фінансово) сов. консульство у Львові. Колективізація, голод і репресії проти укр. культури в 1930-их pp. в УССР завдали відчутного удару по С. на зах.-укр. землях й еміґрації.

У країнах постійного укр. поселення ЗДА, Канаді й Арґентіні С. поширилося у формі т. зв. проґресистського руху . Його мотиви здебільше такі самі, як і серед політ. еміґрації у 1920-их pp. Крім того, частина робітників підпала під вплив лівих просов. течій цих країн. Сов. урядові кола скрізь стимулювали такий рух, зокрема по другій світовій війні. Існують просов. укр. орг-ції (у ЗДА — Ліґа Амер. Українців, у Канаді — Т-во Укр. Робітничо-Фермерський Дім, Т-во Об’єднаних Укр. Канадців та ін.) і преса (у ЗДА — «Гром. Голос», згодом «Укр. Щоденні Вісті», в Канаді — «Укр. Життя», «Укр. Слово» та ін.). З діячів в укр. русі С. за океаном слід згадати Володимира Левицького, М. Січинського, М. Короля, П. Прокопчака та ін. Безпосередньо по війні серед частини укр. еміґрації поширювали погляди С. аґенти СССР, намовляючи до повернення на батьківщину (Арґентіна й Франція). У 1950 — 60-их pp. проґресистський рух назагал зменшився, а подекуди й зовсім занепав, і дехто з кол. проґресистів перейшли на антисовєтофільські Позиції (І. Коляска). Серед нової політ. еміґрації лише окремі особи перейшли на С., але воно не набрало організованого характеру; у 1960-их pp. сов. місія фінансувала ж. «За синім океаном» Ю. Косача; намагаються ширити пропаґанду С. присилана з УССР газ. «Вісті з України» та видаваний аґентурно ж. «Нові Обрії» у Гамбурзі (Німеччина). Практикований частково у 1960 — их pp. культ. обмін УССР з закордоном і туристичний рух ніяк не сприяли С. серед еміґрантів, навпаки, відкрили очі багатьом з-поміж давньої заробітчанської еміґрації. Ін. рід С. — це концепція пристосуванства й дефетизму, іноді прикривана політикою «реалізму» — не підкреслювати самостійницьких прагнень, навіть не підтримувати справи нац. опору на Україні, бо на Сході Европи ситуація устабілізована і треба визнати сучасний стан і уклад сил, здобути довір’я Москви, і тоді вона змінить політику на користь України (місячник «Ми і світ» М. Колянківського, газ. «Укр. життя» Т. Лапичака).

Політиці С. серед укр. еміґрації аж ніяк тепер не сприяє примусова русифікація, аґресивний антиукр. курс Кремлю, ліквідація укр. нац. церков, репресії проти інтеліґенції і молоді, пропаґована концепція «сов. народу». Проти С. виразно виступають діячі укр. руху опору в УССР.

Р. М.


Совєт, совєтський (Совет, советский), рос. термін, укр. відповідник — Рада, радянський.

У 1905 — 06 виникли С. роб. депутатів з рев. настроєних груп для керівництва страйками та роб. демонстраціями. Так само в 1917 постали С. роб., сел. і солдатських депутатів. Соц.-революціонери опанували сел., а меншовики — роб. С. Большевики на чолі з В. Леніном кинули гасло «Вся влада совєтам!» і намагалися здобути впливи в С. Після перевороту 7. 11. 1917 рос. партія большевиків оголосила перебрання влади від Тимчасового уряду від імени Совєтів; властиво партія прикрила свою диктатуру меншости ширмою клясових представницьких органів — С. Органи нової рев. влади почали називатися: Всерос. з’їзд Совєтів, С. нар. комісарів тощо (див. Рада депутатів трудящих, Рада Нар. Комісарів), цей термін увійшов також в офіц. назви держав: РСФСР, СССР, УССР і т д. Згодом ком. доктрина перенесла цей термін на визначення всього населення СССР, навіть надала йому політ.-нац. зміст — «совєтський народ». Критики монопартійної диктатури компартії вже від Кронштадського повстання (1921) засуджували викривлювану большевиками ідею С; також деякі теперішні діячі опору в СССР виступають за відновлення «справжніх» дем. С.

Насправді С. позбавлені реальної влади в СССР і їх формою прикривається тотальна безконтрольна диктатура КПСС від верхів аж до найнижчих щаблів адміністрації. Також «вибори» до С. є попередньо устійнювані та апробовані органами партії. Прояви бажання привернути С. хоч частину влади виявляються подекуди також в офіц. виступах в СССР, але вони впливу на фактичний стан справ не мають.

Деякий час большевики вживали і для визначення, утворених ними, органів центр. і місц. влади на Україні рос. термін С. Лише з 1919 набув поширення укр. відповідник «рада», «радянський» (для підкреслення рос. походження цих установ і політ. концепцій «ЕУ 2», за винятком офіц. назв установ, вживає термін С. і прикметник «совєтський»).

В. М.


[Совєтознавство. — Доповнення. Т. 11.]


Совєтська армія, від вересня 1946 назва кол. Червоної армії (Робітничо-Сел. Червона Армія, РСЧА, по-рос. РККА). У сучасній структурі збройних сил СССР, С. а. є лише одним з 5 окремих видів збройних сил: наземне військо, що є властивою С. а., ракетне військо стратегічного призначення (по-рос. РВСН, створене 1962), військо протиповітряної оборони (по-рос. ВПВО), воєнно-повітряні сили (по-рос. BBC) та воєнно-морська фльота (ВМФ). Збройні сили підпорядковані Мін-ву Оборони СССР. За переписом 1959, у них нараховувалося 3 623 000 вояків, у тому ч. на території УССР — 801 000 (перепис 1970 таких даних не подає). За зах. підрахунками, що визнаються сов. стороною під час міжнар. переговорів у справах роззброєння, збройні сили СССР становили таку кількість (в млн): 1965 — 2,78, 1969 — 3,34, 1974 — 3,94. За окремими видами збройних сил тепер в С. а. є бл. 2,5 млн вояків, в РВСН — 350 000 і ВПВО — 500 000, у BBC — 370 000 і в ВМФ — 550 000, разом бл. 4 210 000 вояків. Крім того в прикордонній охороні, що підпорядкована Комітетові Держ. Безпеки (КГБ), налічується бл. 250 000 і у т. зв. внутр. війську, що підлягає Мін-ву Внутр. Справ — бл. 520 000 вояків. С. а. є найбільшою армією в світі, бо навіть у Китаї тепер нараховується лише 3,36 млн вояків.

Про Червону армію перед другою світовою війною і участь українців у ній — див. ЕУ 1, стор. 1184 — 85. Під час війни в Червоній армії було 16 — 19 млн вояків, в УССР за сов. даними — було мобілізовано 4,5 млн. Вся Червона армія, за сов. даними, втратила у війні 7 млн забитими, скільки з того ч. українців — не відомо. Крім того, за зах. обчисленнями, Червона армія втратила 5,7 млн полонених, у тому ч. на Україні — 1,3 млн.

Дарма що СССР є конституційно союзом «рівноправних» і «суверенних» респ., його збройні сили творять єдину централізовану орг-цію. Передбачене законом 1. 2. 1944 створення окремих нац. військ. формацій на практиці стосовно УССР не було здійснене. Проєктоване конституціями СССР і УССР на підставі того ж закону союзно-респ. Мін-во Оборони УРСР зовсім не діє. Єдиним мін. оборони УРСР протягом кількох місяців 1945 був С. Ковпак. У 1940—50-их pp. до Політбюра ЦК КПУ звич. належав командувач Київ. військ. округи, але пізніше його замінив гол. Комітету Держ. Безпеки (КҐБ); тепер він інколи бере участь у нарадах Ради Міністрів УРСР як представник Мін-ва Оборони СССР.

Сов. збройні сили є знаряддям русифікації народів СССР: урядовою мовою в С. а. є виключно рос., призвані до війська військовозобов’язані відбувають службу поза межами своїх респ. У війську зовсім відсутні іншомовні культ. розваги, преса, бібліотеки; демобілізованих аґітують поселюватися й працювати на різних новобудовах, гол. ч. на сх. СССР. У політ. навчанні серед вояків відверто пропаґують рос. шовінізм, плекаються традиції рос. «героїв» (ген. Кутузов і Суворов, адмірали Нахімов, Ушаков та ін.). До програми політ. вишколу належить також тема про «сов. народ». Серед офіцерства плекається кастовий дух супроти рядових вояків; матеріяльні привілеї, майже ідентичні з царською армією військ. звання, ступені, уніформи, нашивки, ордени, прапори, назви ґвардійських частин, дисциплінарний статут, почесті.

У кін. другої світової війни і після неї серед генералітету С. а. висунулися такі маршали укр. роду: Р. Малиновський, А. Єременко, К. Москаленко, маршал танкового війська П. Рибалко, ген. армії І. Черняхівський та С. Штеменко, ген. танкових військ А. Кравченко, ген.-полк. авіяції Г. Кравченко, ген.-ляйтенант І. Кожедуб та ін. Дехто з них мав високі посади, аж до мін. оборони СССР (маршали Р. Малиновський і А. Гречко). Нині з вищих ген. укр. роду ще в службі: маршали авіяції С. Руденко й В. Судець, ген. артилерії П. Батицький, А. Гетьман, І. Павловський та ін. Більше укр. прізвищ зустрічається серед вищого політ. офіцерства та викладачів вищих військ. шкіл. Поміж сов. космонавтів є ген-майори П. Попович, Г. Береговий, А. Леонов, А. Филипченко, полк. Г. Добровольський і П. Климчук, які народилися на Україні і там же закінчили військ. авіяційні школи.

Система військ. освіти змінювалася по війні відповідно до змін у воєнній доктрині СССР. Найвищою військ. школою є далі Академія Ген. Штабу. Крім неї, є ще 16 академій різного роду війська, з яких одна у Харкові, а решта в Росії; до них приймають за вибором, і то лише офіцерів з вищою освітою. Вищу військ. освіту надають «училища» та (деякі) ін-ти. 1973 їх було в СССР 126, у тому ч. 87 в Росії і 28 на Україні (серед них 6 авіяційних, 2 морські і 6 артилерійських). Термін навчання — 4 — 5 pp., випускники одержують ранґу ляйтенанта і часто диплом інженера. Осв. рівень офіцерства С. а, тепер досить високий: чверть з них має закінчену вищу освіту, майже пол. — звання інженера.

За законом 1967 всі чоловіки, що досягають 18 pp., є військовозобов’язаними. Служба триває 2 pp. (у фльоті — 3); випускники вищих шкіл відбувають лише один рік. Перед поч. служби призовник відбуває військ. підготовку в сер. школі (від 9 кляси), на фабриках і в колгоспах. По демобілізації вояків запасу ще призивають до 35 pp. на військ. вправи 6 разів, а до 45 — ще 4 рази. Обліком військовозобов’язаних, проведенням призову та розподілом призовників до частин і таборів керують військ. комісаріяти (районні, міські, обл.). Призвані до війська відбувають службу, як правило, не на території своєї воєнної округи.

С. а. нині має бл. 175 дивізій, пол. з них у виряді й стані за штатами воєнного часу. Дивізії розташовані на територіях військ. округ, яких є 15, у тому ч. на Україні 3: Київ., Прикарп. й Одеська. У Прикарп. військ. окрузі є значне скупчення ракетного війська. Крім військ. округ, на території Сх. Европи зосереджено ще 4 групи війська, до них входить 31 дивізія С. а. Чорноморська фльота нараховує 65 кораблів і 25 підводних човнів (в усій ВМФ є відповідно їх 240 і 340).

Література: Захаров В. (ред.). 50 лет вооруженных сил СССР. М 1968; КПСС о вооруженных силах Советского Союза, документи. М. 1969; Календарь воина на 1973 год. М. 1972; Беднягин А. Киевский краснознаменный. М. 1974; Dupny T. N. (ed.) The Almanac of World Power. Нью-Йорк — Лондон 1975; Министерство Обороны СССР. Институт Военной Истории. Советская военная энциклопедия, т. І. М. 1976; U.S. Arms Control and Disarmament Agency. World Military Expenditures and Arms Transfers 1965 — 1974. Вашінґтон 1976.

Л. Шанковський, Р. М.


Совєтський (кол. Ічки; VIII — 15), c. м. т., р. ц. Крим. обл., положений у півд.-сх. частині Крим. низовини, 5 800 меш. (1966); харч. пром-сть.


Совєтський народ, за усталеним в СССР визначенням — нова іст., соц.-політ. спільність людей різних націй і національностей Сов. Союзу. С. н. є не нац., а понаднац., багатонац. формацією, він не кінцева, а переходова фаза розвитку міжнац. відносин від окремих націй до багатонац. ком. суспільства. Коли комунізм переможе у світовому маштабі, дійде до повного злиття націй: утворення безнац. суспільства.

Керівники СССР і теоретики сов. нац. політики визнають, що творення С. н. — це керований партією процес. У такому пляні С. н. — штучна ідеологічно-політ. конструкція, накинена керівниками КПСС нерос. народам СССР як інструмент у політиці поборювання їхніх прагнень до держ. незалежности, ліквідації їхніх прав у галузі держ. адміністрації, економіки, шкільництва, культури, нищення етнічної і духовно-культ. самобутности тих народів та фактичного перетворення їх на росіян.

Поняття С. н. з’явилося в сер. 1930-их pp., під час погрому нерос. народів, нищення їх культ. верхівки і нац. партійних кадрів, тривалих кампаній проти т. зв. буржуазного націоналізму та припинення всякої боротьби проти рос. великодерж. шовінізму. Офіц. поняття С. н. вжито вперше в резолюціях 18 з’їзду КПСС (1939) і тоді ж увійшло до статуту КПСС. Проте спробу визначення поняття С. н. зробив щойно Хрущов на 22 з’їзді КПСС (1961): «В СССР склалась нова іст. спільність людей різних національностей, що мають спільні характерні риси, спільну соціялістичну Батьківщину — СССР, спільну екон. базу, соціялістичне госп-во, спільну соц.-клясову структуру, спільний світогляд — марксизм-ленінізм, спільну мету — побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, в психології». Однак, у схвалену тоді нову програму КПСС ця дефініція не увійшла. Вона появилася щойно в 1970, у тезах ЦК КПСС з нагоди 100-річчя народження Леніна, і була повторена в промовах Л. Брежнєва на 24 (1971) і 25 (1976) з’їздах КПСС.

Проте вже на 22 з’їзді (1961) дано ряд вказівок (вони є в новій програмі КПСС, схваленій на тому з’їзді), що мали закріпити існування і зростання С. н.: про перемішування населення шляхом обміну кадрами, багатонаціональність союзних респ. і заникання значення кордонів між ними, дальше зменшення відмінностей народів СССР, об’єднуючу силу рос. мови, як мови міжнац. порозуміння, недопустимість нац. «самообмеження», потребу творити понадресп. зони з органами зверхніми над урядами союзних республік. Ще міцніший поштовх для здійснення концепції С. н. дав 24 з’їзд КПСС (1971).

В офіц. постановах і в наук. літературі пізніших pp. вказано зокрема на такі спільні риси С. н., як ідеологія, що об’єднує усіх громадян незалежно від національности, єдина сов. культура, зростання почуття приналежности до нової іст. спільноти, і на те, що в рамках С. н. твориться новий тип сов. людей, які також при збереженні нац. особливостей мають спільні заг.-сов. риси. Підкреслювано теж першочерговість всесоюзних інтересів, зокрема в економіці, над інтересами окремих народів СССР (т. зв. єдиний нар.-госп. комплекс). Така політика КПСС викликала серйозне занепокоєння серед нерос. народів СССР і вже на поч. 1960-их pp. стала однією з поичин виникнення нац. руху опору.

Одночасно в СССР робилися спроби наук. обґрунтувати поняття С. н. як сосоціологічної категорії. Це питання стало предметом дослідження у численних працях та конференціях. У процесі дискусії виявилися розбіжності думок щодо майбутнього соціялістичних націй і взаємовідношення між ними і С. н., ролі рос. мови в житті нерос. народів та визначення самого поняття С. н. як соціологічного феномену і того, чи С. н. це вже нова сов. нація, отже поч. кінця окремих націй СССР. Частково заторкують питання С. н. також автори самвидавної літератури, зокрема І. Дзюба, який твердить, що суть концепції С. н. в тому, щоб «обґрунтувати й виправдати широко розгорнений курс русифікації».

Складовим ідеологічним компонентом концепції С. н. є сов. патріотизм; за офіц. визначенням — любов громадян СССР до своєї вітчизни, відданість сов. суспільству, держ. ладові та справі комунізму. У дійсності це інструмент у боротьбі проти нац. прагнень неросіян, традиційно рос. великодерж. шовінізм, на противагу до патріотизму нерос. народів СССР.

Незалежно від офіційних заяв і публікацій, ЦК КПСС веде послідовну політику держ., політ. та госп. і духовної інтеґрації народів СССР.

Вона здійснюється серед ін. шляхом т. зв. обміну кадрами та творення багатонац. роб. колективів для праці в окремих р-нах СССР, зокрема при різних пром. новобудовах, на зав. та в радгоспах, де працюють робітники багатьох національностей СССР, при чому усі вони позбавлені будь-яких прав нац. меншости і приречені на русифікацію і самі стають знаряддям русифікації ін. нерос. народів. Одночасно на нерос. територію спрямовуються рос. робітники та партійні і держ. керівники. Т. ч. між 1959 і 1970 відсоток рос. населення України зріс з 16,9% до 19.4%, Білоруси з 8.2% до 10,4%, Молдавії з 10,2% до 11,6%. Латвії з 26,6% до 29,2%, Естонії з 20,1% до 24,7%; при тому росіяни поселюються гол. ч. у м. нерос. республік. Ступінь урбанізації народів, що мають свої респ., різний: найвищий у росіян (68,0% їх живе в м.), далі вірмен (64.8%), естонців (55,1%), лотишів (52,7%), українців (48,7%); найнижчий у сер.-азійських народів (15 — 25%) і молдаван (20,4%). Нерівномірний також рівень урбанізації усього населення сов. респ.: за переписом 1970, найвищий в Естонській (65%), Рос. (62%), Вірменській (59%) і Укр. (55%), найнижчий — у Молд. (32%).

На підставі наведених статистичних даних не доводиться говорити про рівний ступінь розвитку різних народів і респ. СССР, що мав би творити підставу існування С. н. Він ще більше порушений, коли ідеться про стан вищої освіти і ч. наук. робітників окремих народів СССР. Так, серед народів СССР, що мають респ. (за винятком грузинів і вірменів), росіяни мають вищий відсоток студентів та значно вищий відсоток наук. робітників й аспірантів, ніж їхня відсоткова частка серед населення СССР. Вищу освіту мають зокрема росіяни, що живуть у нерос. респ. і працюють там у партійному і держ. апаратах; це визначає їхню панівну ролю серед нерос. народів.

Дискримінація нерос. народів та упривілейоване становище росіян виявляється також у тому, що у всіх нерос. респ. існують рос. школи, преса, культ. установи, але таких привілеїв не мають ті народи в РСФСР. Г Щобільше, у рос. школах у нерос. респ. учаться також діти неросіян; мережа їх (навіть найнижчого ступеня) постійно зростає, а більшість ун-тів і техн. шкіл переведені на рос. мову, що має велике значення у політиці русифікації неросіян. Поширені також у номінально нерос. школах паралельні кляси з рос. і нерос. мовами навчання. Меті русифікації служать офіц. пропаґовані мішані подружжя з значною участю росіян. (У другій пол. 1960-их pp. у м. України було мішаних подруж 26%; вони переважали серед українців, що живуть у діяспорі в РСФСР).

Всупереч запевненням діячів КПСС про вирівняння клясової структури окремих народів СССР, що наче б зумовлює існування С. н. як багатонац., але суцільної соц.-політ. спільности людей, різниці у клясовій структурі поодиноких народів СССР надто разючі. Вони найбільш помітні, коли порівняти клясову структуру корінних національностей окремих респ. Зокрема росіяни значно випереджають ін. народи у відсотку робітників (особливо тих, що працюють у пром-сті) і службовців, зате лише невеликий їх відсоток становлять колгоспники. Дані для кількох республік на 1959 (у %) такі:

Республіки




Корінна національність

Робітники і службовці

Колгоспники




усі робітники

службовці



усі

пром.

Російська

76

54

23

22

24

Українська

47

34

5

13

53

Білоруська

43

31

11

12

57

Таблиця складена за кн. Ю. Арутюняна, Социальная структура сельского населення СССР, М. 1971.

Домінатною є роля росіян у КПСС, зокрема в центр. партійному, а також держ. апаратах. Секретаріят ЦК КПСС складається (1975) виключно з росіян. Вони також (поряд грузинів) мають відсотково вищу кількість чл. КПСС супроти їхнього відсотка серед населення СССР: 61,0% і 53,3%; українці: 15,9% і 16,9%; білоруси: 3, % і 3,7%; молдавани: 0,4% і 1,1% і т. п.

Панівне становище росіян віддзеркалюється й у ч. друкованої літератури. З усіх кн. і брошур (ч. одиниць), що були друковані в СССР у 1973, 80,4% припало на рос. мову, періодичних вид. (у тому ч. й журн., але без газ.) — 85,4%, газ. — 62,3% (за їх річним накладом 80,7%). Укр. мовою відповідно: 3,9%, 2,9%, 20,0% (7,8%).

Нерівність між народами СССР посилюється і тим, що КПСС прагне до послаблення нац. відмінностей нерос. народів і посилення усього, що зближує їх з Росією. Звідси постійна війна КПСС проти історії, традиції, культури, мови нерос. народів шляхом їх фальшування або замовчування визвольної боротьби проти царату та сов. влади, обвинувачення їх у т. зв. буржуазному націоналізмі (таких закидів не висувають проти росіян).

Існує також дискримінація нерос. респ. у галузі капіталовкладів, вони не диспонують нагромадженими в них капіталами, що відходять у всесоюзний бюджет без участи органів влади союзних республік. Подібне відбувається в галузі екон. плянування та розміщення пром-сти.

Концепція С. н. дещо подібна до політ. концепції «православія» (неправославні звалися «інородцями») та «панславізму» всеімперської національности (громадянства) й «всеімперської культури» в кол. брітанській та франц. імперіях.

Концепція С. н., що служить ширмою для політики держ. та етнічної уніфікації СССР розходиться з основними тенденціями суспільного й міжнац. розвитку в самому СССР і поза ним. Жаден народ добровільно не зрікається своїх нац. рис і не розчиняється в ін. народах. Теоретики нац. політики КПСС приписують погляди про ламання нац. відокремлення, про зникання нац. відмінностей і про злиття націй Ф. Енґельсові. Однак він говорив не про злиття і зникнення націй, але про взаємозалежність і рівність розвинених націй в умовах соціялізму.

С. н. не витримує також проби життя як соц.-політ. спільність людей. У СССР немає рівности не тільки між народами, але також між окремими суспільними клясами. Сов. суспільство — це по суті клясове суспільство, зложене, з одного боку, з упривілейованої правлячої верстви та, з другого — з упосліджених млн селян, робітників та трудової інтеліґенції. У це клясове суспільство не вніс поважних змін процес урбанізації, що мав затерти сліди між селом і містом. У такому пляні фальшивою є також претенсія КПСС, наче б в умовах С. н. забезпечується соц.-політ. рівність громадян СССР.

Див. також Русифікація.

Література: Джунусов М. Многонациональный советский народ — новая историческая общность людей. М. 1964; Рогачев П., Свердлин М. Нации, народ, человечество. М. 1967; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968; Матеріяли XXIV з’їзду КПРС. К. 1971; Ленинизм и национальный вопрос в современных условиях. М. 1972; Куличенко М. Национальные отношения в СССР и тенденции их развития. М. 1972; Гончарова В. Радянський народ — іст. спільність людей, ж. Філос. Думка, ч. 2. К. 1972; Маланчук В. Розвиток нац. і міжнац. відносин на сучасному етапі. Філос. Думка, ч. 4. К. 1972; Тадевосян Е. В. И. Ленин о государственных формах решения национального вопроса в СССР. М. 1973; Цамерян И. Теоретические проблемы образования и развития советского многонационального государства. М. 1973; Lewytzkyj B. Sowjetskij narod. Was heist eigentlich «Sowjetvolk»? Oesterreichische Osthefte. 2 Heft. Відень 1973; Матюшкин Н. Патриотизм и интернационализм советского народа. М. 1975; Советский народ — новая историческая общность людей. Становление и развитие. М. 1975; Лихолат А., Комаренко Н. Основні напрями у висвітленні проблеми Радянський народ — нова іст. спільність людей. Укр. Іст. Журн., ч. 1. К. 1976.

М. Прокоп


Совєтські партизани на Україні в 1941 — 45 pp., залишені большевиками при відступі перед німцями, скинені пізніше як повітряні десанти або утворені з тих, що втікали в ліси від нім. терору, озброєні загони, що мали гол. завдання влаштовування диверсій і дезорганізацію запілля на окупованих німцями територіях. 29. 6. 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. На Україні у 1941 — 42 таке підпілля вдалося створити у деяких містах, бо здебільша навіть чл. КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців леґалізувалися. Натомість в оточенні на сх. від Києва у вересні 1941 опинилися великі сов. військ. з’єднання, з яких прорвалися з оточення малі групи (напр., О. Сабурова) і пішли лісами на Сумщину й Чернігівщину, де зустріли невеликі загони під керівництвом М. Попудренка й С. Ковпака, що залишилися в підпіллі. Ці групи й стали зародком пізнішого руху С. п. у лісах півн. України. Вони почали виявляти незначну активність щойно на весні 1942, встановивши радіозв’язок з Москвою. Їм на допомогу скинуто на парашутах розвідників червоної армії. У решті України С. п. довго не було, тільки в кін. 1941 недовгий час діяв їх загін в околицях Никополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та сама доля зустріла загін, що діяв взимку 1941 — 42 б. Павлограду й на сх. Дніпропетровщини (бл. 400 осіб). Довше діяли С. п. в Криму.

Ядро С. п. було постійно підсилюване з повітря кваліфікованими фахівцями (радистами, лікарями, розвідниками) та зброєю й ін. військ. матеріялом, як також місц. меш., які рятувалися від нім. терору: переслідувані жиди, українці і поляки, цю, втікали з Німеччини, куди були вивезені на примусові роботи, з нім. концтаборів і тюрем; до них приєднувалися нечисленні ком. симпатики з-посеред населення.

Великий партизанський рух розвинувся щойно на весні 1942 на окупованих німцями землях Білорусі та півд.-зах. Росії (тут перебувало 80% усіх С. п.); на Україні рух С. п. не набрав більшого розмаху аж до сер. 1943. С. п. були складовою частиною не Сов. армії, якій підпорядковувалися тільки в оперативному відношенні, а Мін-ва Держ. Безпеки. 30. 5. 1942 Сталін створив Центр. Штаб партизанського руху СССР, а 20. 6. 1942 рішенням ЦК КП(б)У створено Укр. штаб з центром у Ворошиловграді, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Укр. штабу був М. Хрущов, фактичним — Т. Строкач, заступник нар. комісара НКВД УРСР. На наказ Укр. штабу загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом по півн. Україні — з Брянських лісів на Полісся. Вони проходили перев. по території слабо обсадженій німцями, і тому збройних сутичок було мало. У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд на Україні з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політ. і психологічного ефекту на Волині, де саме розвивалася УПА, і в Галичині, де формовано Дивізію «Галичина». На ділі, крім дрібних сутичок з поліцією і жандармерією, ковпаківці не вели воєнних дій. 1. 8. 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою к. с. Заріччя загинув політ. комісар загону ген. О. Руднєв), а розпорошені малі його рештки були частково знищені УПА. За Армстронґом, з 3 500 ковпаківців залишилося ледве 500. Але рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо підірвав довір’я укр. населення до сили німців і створив той хаос, що постав у Галичині восени 1943. Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої укр. партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кін. січня до липня 1944 перейшла рейдом з Волині (бої з УПА), через півн.-зах. Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.

Менше значення мали райди С. п. (всі 1943): М. Наумова (на півд. Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та ін. На Волині діяв також загін В. Бегми. Партизанською формацією розвідчого типу був загін полк. НКВД Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942 — 44 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віцегубернатора О. Бауера аґентом М. Кузнецовим у Львові тощо.

Окрему групу С. п. на Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно і мали скорше нац.-ком. характер: «Молода Ґвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці (його учасників заарештувало 1944 НКВД), загін на Чернігівщині, що кинув гасло: «Проти Гітлера і Сталіна» (його в березні 1942 ліквідував загін О. Федорова), загін капітана Кудрі у р-ні Диканських лісів і здовж р. Ворскла тощо. Ці партизани зв’язку з Укр. штабом у Москві не мали і тому по війні офіц. не були деякий час визнані як С. п. За сов. джерелами, на 1. 1. 1943 на Україні було 13 300 партизан (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), ч. на 1. 12. 1943 — вже 43 500 (29 і 83).

З наближенням червоної армії восени 1943 рух С. п. на Україні пожвавився. На поч. 1944 їх ч. зросло до 47 800 (бл. 10% усіх С. п. в СССР). Вони вели бої спільно з сов. армією, а згодом перейшли перев. у Польщу (частина на Словаччину), де визначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Укр. штаб проіснував до 1. 6. 1945; в кінці війни він керував С. п. в Польщі і на Словаччині. Важливіші партизанські рейди на Україні в 1944 (крім згаданого вже П. Вершигори і М. Наумова): І. Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у гал. Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався на Словаччину).

На відміну від Білорусі й Росії, на Україні С. п. не завдали значних шкод німцям і безпосередньо стратегічного значення не мали. Гол. Їх завдання були: саботаж нім. комунікації, розвідка та створення хаотичних відносин у нім. запіллі. На німців С. п. робили чималий психологічний ефект, тримаючи їх у напруженні та переляку. На Україні у німців бракувало сил на боротьбу з С. п. (з другого боку, С. п. уникали цієї боротьби, 1 тому більших боїв між С. п. і німцями не було), і навіть операції проти Ковпака в Карпатах не мали великих розмірів. Однак С. п. рух примусив німців кинути на боротьбу з ними військ. і поліційні сили, а тим самим ослабити свої фронтові з’єднання. Разом з тим німці, які встановили на Центр. і Сх. Землях терористичний режим, не вміли поборювати С. п. і в боротьбі з ними здобути симпатії укр. населення. Воно наставлене на терор двох окупантів понесло чималі втрати. Лише на Зах. Україні противагою проти них були укр. партизани — УПА.

Велику увагу С. п. приділяли боротьбі проти укр. нац. руху, збирали інформації про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку укр. патріотів. Від 1942 в кожному загоні С. п. існував Особливий відділ НКВД, пізніше «Смершу». С. п. керували вишколені в Москві партійці й енкаведисти.

В УССР ґльорифікують і фальсифікують рух С. п. в наук. літературі, у красному письменстві, мемуаристиці, образотворчому мистецтві, театрі, кіні тощо; перебільшують силу руху С. п. на Україні та їхні воєнні успіхи, представляють ніби співпрацю з ним широких укр. мас («всенар. опір окупантам») тощо. Натомість об’єктивно представлений рух С. п. у працях чужинецьких істориків, зокрема Армстронґа.

Література: Ковпак С. Від Путивля до Карпат. К. 1945; Шуляк О. В ім’я правди — до історії повстанського руху в Україні. Роттердам 1947; Супруненко Н. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 — 45. К. 1956; Клоков В. Кулик І., Слинько І. Нар. боротьба на Україні у роки Великої вітчизняної війни. К. 1957; Armstrong J. A. (Ed.) Soviet Partisans in World War II. Мадісон 1964; Українська РСР у Великій вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 45, Т. І. К. 1967, т. II. К. 1968, т. III. К. 1969; Руднев С. Легендарный рейд. Ужгород 1967; Ziemko E. F. Stalingrad to Berlin. The German Defeat in the East. Вашінґтон 1968; див. також спогади названих у ст. керівників С. п.

Є. Стахів, Л. Шанковський










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.