[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3010-3021.]

Попередня     Головна     Наступна





Стабовий Юрій (1894 — 1968), кінорежисер і драматург родом з м. Козельця (Чернігівщина). У 1924 — 34 працював на Одеській Кінофабриці ВУФКУ; автор сценаріїв: «Руки геть від Китаю», «Вендетта» (1924), «Укразія» (у співавторстві з М. Борисовим, 1925), «П К П» («Пілсудський купив Петлюру», з А. Лундіним, 1926). Поставив фільми: «Свіжий вітер» (1926), «Два дні» (1927), «Людина з лісу» (1928), «Перлина Семіраміди» (1929), «Експонат з паноптикуму» (1929), «Крокувати заважають» (1930); кінохроніки: «25 тисяч» (1930), «Перша укр. олімпіяда» (1931), «Весняний базар» (1931). С. автор п’єс «Душа Сходу», «Вир» (1926) та ін. Критикований за «формалізм», у 1930-их pp. репресований.

[Стабовий Юрій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Став, ставок, штучне водоймище для зберігання води з метою водопостачання, зрошення, розведення риби (ставкове рибне господарство) і водоплавної птиці, а також для санітарних і спортових потреб. С. викопують або створюють, будуючи на невеличких річках і в природних улоговинах (балках тощо) греблі. С. наповнюються водою за рахунок поверхневого і підземного стоку. В УССР є понад 22 000 С. заг. площею понад 140 000 га (для порівняння: кількість озер понад 3 000 з заг. площею 200 000 га). С. розміщені нерівномірно; найбільше їх на Сх. Поділлі (зокрема у Вінницькій обл.) і на Придніпрянській височині.


Ставище (IV — 11), с. м. т. на Придніпровській височині над р. Гнилим Тикичем, р. ц. Київ. обл.; 6 200 меш. (1970); харч. пром-сть. Відоме з 1622.


«Ставка», щоденник, вид. Інформаційного Бюра Армії УНР, виходив 1918 — 20 — у Києві (1918), Кам’янці Подільському (1919) і Вінниці; ред. Д. Будка.


Ставкове рибне господарство, див. Рибне господарство (стор. 2 503 — 04).


Ставницький Василь († 1730?), друкар, син Семена С. Працював у друкарнях Унівського манастиря (друкував «Виклад о вЂрЂ», 1670), братства при церкві Пресв. Тройці в Перемишлі (1676), єп. Й. Шумлянського при церкві св. Юра у Львові («Метрика», 1687, друге вид. 1688; «Псалтир», 1688), Львівського Успенського Братства (з 1694).

[Ставницький Василь (? — 1730, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ставницький Семен († 1697), друкар, управитель друкарнями: Львівського Успенського Братства (1652 — 70 і 1677 — 94) і Унівською манастирською (1670-і pp.).

[Ставницький Семен († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ставничий Іван (1891 — 1973), культ.-осв. діяч Станиславівщини родом з Товстого (Галичина), перекладач («Фолкльор» Дж. Ґама, 1911; «93-ий рік» В. Гюґо; «Під осінніми зор’ями» К. Гамсуна, 1937), ред. («Пролом», «Станиславівський Голос», «Станиславівські Вісті»), видавець «Універсальної Бібліотеки» («Кобзар» у 2 тт., 1934). На еміґрації в Німеччині і в ЗДА, помер у Клівленді.


Ставничий Роман (1889 — 1959), хоровий дириґент і педагог, за фахом адвокат, родом з Галичини; учився в Муз. Ін-ті ім. Лисенка у Львові. Дириґент і вчитель музики у Бережанах, Яворові, Коломиї і на еміґрації в Німеччині та у ЗДА (Боффало).

[Ставничий Роман (* Куропатники, Бережанський пов. — † Боффало, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Ставрида, ставридка (Trachurus), рід морських риб родини ставридових ряду окунеподібних; довж. до 45 см, вага 400 — 500 г, іноді до 1 кг. Поширені в тропічних і субтропічних морях. У Чорному м. — 2 види: С. звич. (T. trachurus L.) при берегах Криму і С. середземноморська (T. mediterraneus ponticus Al.), яка іноді заходить і в Озівське м., важливого пром. значення.


Ставровецький Кирило (Транквіліон), церк.-осв. діяч, поет, учений, друкар († 1646). У кін. 80-их pp. 16 в. учителював у Львові, потім в Острозі й Вільні. Як знавець грец. мови виступав перед патріярхом Єремією II в обороні Львівського Братства. 1618 — ігумен Унівського манастиря, пізніше Любартівського. Мав власну пересувну друкарню, у якій видавав свої твори: 1618 першу укр. догматичну систему «Зерцало богословія», 1619 — «Євангеліє учительное» з зб. своїх проповідів. Цей твір був засуджений собором укр. правос. єп., a 1627 у Москві наказали його «на пожарах спалити». 1626 С. перейшов на унію, отримавши становище чернігівського архимандрита. Пробув там до смерти, видавши перед смертю зб. поучень і побутово-моралістичних віршів «Перло многоцЂнное».

[Ставровецький Кирило (Транквіліон) († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Ставровський-Попрадов Юлій (1850 — 99), закарп. поет і осв. діяч на Пряшівщині, гр.-кат. свящ. родом з с. Сулина; С.-П. — найвиразніший представник русофільського напряму закарп. літератури 19 в. Поезії рос. мовою (гол. патріотична і особиста лірика), ст. на етногр. теми та публіцистика, розкинені у газ. «СвЂтъ», «Карпатъ» та ін. Посмертне вид. «Поэзия Попрадова» (1928).


Ставропігійський Інститут у Львові, культ.-осв. установа в Галичині (єдина до сер. 19 в.), створена 1788 на базі Львівського Успенського (Ставропігійського) Братства декретом цісаря Йосифа II. У другій пол. 19 в. С. І. був опанований москвофілами (як і Нар. Дім у Львові та «Гал.-Руська Матиця»), які не допускали нових чл. з укр. нац. табору. 1915 — 22 — був під укр. керівництвом, 1922 поль. влада передала його консервативній групі москвофілів, льояльних до Польщі. У своїй діяльності і публікаціях (писаних здебільша «язичієм», а в 20 в. рос. мовою) С. І. відстоював позиції єдиного «русского» народу і не визнавав українства. Фінансовою основою діяльности С. І. були великі маєтки (ділянки землі, комплекси будинків у Львові), друкарня, палітурня, книгарня тощо.

С. І. був діяльний на відтинках пед.-осв. і наук.-вид., мав музей і архів. Пед.-осв. активність була незначна: С. І. 1788 відновив Братську школу (існувала недовгий час) і бурсу для учнів нар. і сер. шкіл (ведену з русофільським спрямуванням; у 1930-их pp. вона мала 30 учнів), видавав у першій пол. 19 в. підручники для нар. і сер. шкіл (зокрема буквар 1807, укр. граматику) і для «Studium Ruthenium». Базу заснованого 1889 заходами А. Петрушевича і І. Шараневича музею становили предмети, матеріяли і документи Успенської (Волоської) церкви, Братського архіву та манастирів Галичини. Найбільшу цінність являли собою рукописи (Кристинопільський апостол 12 в., Бучацьке 13 в. і Перемиське 16 в. євангелія, Номоканон 15 в., твір Петра Могили «Книга души, нарицаемая злото», літ. пам’ятка «Пересторога», «Львівський літопис» та ін.), архів Львівського Братства, ориґінали документів Володислава Опільського 1375, привілеї, грамоти, розпорядження поль. королів 1522 — 1767, документи й листи молд. господарів у справі Волоської церкви, Братської школи і друкарні 1558 — 1694, грамоти царгородських патріярхів 1586 — 1670 та ін., листування й акти Львівського Братства; стародруки (зокрема церк. кн. 16 — 17 вв., граматика «Адельфотес», 1591), а також предмети церк. мистецтва. Опис музею С. І. дали І. Свєнціцький (1908) та І. Шараневич («Ruskie Muzeum Instytutu Stawropigijskiego we Lwowie», 1937).

Частину документів архіву С. І. видав І. Шараневич — «Юбилейное изданіе въ память 300-лЂтняго основанія Львовского Ставропигійского Братства» (1886), В. Милькович — «Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis», т. I (1895 — 98) та ін. Історію Львівського Братства і церкви написав Д. Зубрицький «Die Griechisch-katholische Stavropigialkirche in Lemberg und das mit ihr vereinigte Institut» (1830); C. І. присвячений «Юбилейный сборник в память 350-летия Львовского Ставропигиона» (ред. В. Ваврик, 1936). Цінним джерелом історії С. І. і України були щорічні календарі «Временникъ Ставропигійского института» (за pp. 1864 — 1915 і 1923 — 39) і «Збірник Львівської Ставропігії» (1921). У вид. С. І. появилася «Исторія галицко-русскаго княжества» Д. Зубрицького (1852 — 55, 3 тт.), коштом С. І. виходила 1850 — 54 «Зоря Галицкая».

С. І. керувала рада з сеньйором (гол.) на чолі; найвідоміший з них — І. Шараневич (1885 — 1901), серед ін.: І. Бачинський (1801 — 16), Й. Хоминський (1861 — 66), В. Ковальський (1871 — 84). Ч. чл. Львівського Братства і С. І. за весь час існування — 726.

По сов. окупації музейні речі С. І. перебрав 1940 Львівський Держ. Іст. Музей, архівні — Центр. Держ. Іст. Архів УРСР у Львові.


Ставропігія (від грец. «ставрос» і «піґіон» — поставлення хреста), автономна правос. церк. одиниця (церква, манастир, братство), яка підлягає юрисдикції не місц. ієрархів, а безпосередньо патріярхові (в Рос. Імперії з 1721 Святішому Синодові) і користується спеціяльними правами (догляд над духовенством, іноді навіть над ієрархами).

На Україні право С. надавали константинопільські (до 1686), згодом до поч. 18 в. моск. патріярхи. З цього права користувалися особливо деякі церк. братства, які під час рел. боротьби (перша пол. 17 в.) стали на оборону православія, поборюючи деякі заходи місц. єп. Церк. ієрархія виступила проти С., а архиєп. М. Смотрицький здобув 1626 грамоту від константинопільського патріярха про скасування С. у Київ. митрополії; цю постанову пізніше обмежено новонаданими С. На Україні права С. мали: Києво-Печерська Лавра і Львівське Успенське Братство (1589), Київ. Богоявленське Братство і Манявський Скит (1620), Луцьке Хресто-Воздвиженське Братство (1623), Межигірський Спасопреображенський манастир (1687). З другої пол. 17 в. С. втрачають ролю, яку доти відогравали. Найдовше користувалося С. Львівське Успенське Братство, яке 1709 перейшло на унію і було перетворене на Ставропігійський Ін-т.


Ставропіль (VIII — 23; у 1935 — 43 — Ворошиловськ), м. на Ставропільській височині, центр Ставропільщини і Ставропільського краю РСФСР; 233 000 меш. (1975; 1897 — 42 000, 1926 — 58 600, 1939 — 85 000, 1959 — 141 000, 1970 — 198 000). С. засновано 1777 як фортецю Озово-Моздоцької укріпленої лінії для охорони півд. кордонів Рос. Імперії. З 1785 — пов. м. Кавказької губ., з 1822 — центр Кавказької обл., з 1847 — Ставропільської губ. Через С. проходив гол. поштовий шлях, який сполучав Кавказ з Европою. До 1917 мав торг.-адміністративний характер (торгівля хлібом і худобою). 1926 українці в С. становили — 10% населення.

Тепер С. — пром., адміністративний і культ. центр. Галузі пром-сти: машинобудів., хем., харч., легка та ін. Ін-ти: с.-г., пед., мед., політехн.; драматичний театр; музеї: краєзнавчий і образотворчого мистецтва.


Ставропільська височина, височина в центр. частині Передкавказзя між Кубанською низовиною на зах. (межу становить південниковий відтинок р. Кубані) і Прикаспійською на сх. (межа — р. Кума), Кумо-Маничською западиною на півн. і Кавказькими горами на півд. Довж. бл. 300 км, шир. бл. 170 км. Сер. висота 350 — 600 м; найвищі верхи знаходяться на півд. від Ставрополя (Стрижамент — 832 м). В основі С. в. лежить на глибині 1,5 — 2 км зім’ятий у пофалдовані складки герцинський фундамент, вкритий слабо дислокованими (невеликі антикліналі і бані) шарами мезозою, палеогену і неогену. У півд.-зах. і центр. частинах С. в. переважає рельєф низькогір’я: тут підносяться плятоподібні масиви, розчленовані долинами з терасовими заломами і зсувами на узбіччях. Сх. частина С. в. розчленована долинами і балками, між якими простягаються одноманітні пласкі вододіли; шари неогену тут майже повсюдно вкриті лесовидними суглинками.

Ріки належать до сточища Кубані, Куми, Єгорлика і Калауса. За винятком двох перших, вони маловодні і влітку часто пересихають. Ґрунти — різні чорноземи і темно- та яснокаштанові. Клімат континентальний з поміркованими зимами (температура січня —4 до 6° Ц.) і теплим літом (22 — 25° Ц.); весна коротка, осінь — довга. Атмосферичних опадів найбільше на півд. зах. (600 мм), найменше на сх. (200 — 300 мм). Часті чорні бурі, б. Кавказьких гір — фенові вітри; сніговий настил нестійкий. Степ, рослинність: на зах. — вузьколиста типчинно-ковилова, на півд. сх. — суха, на вищих ділянках — лісостеп з широколистяними лісами. Степ майже цілком розораний. Густота населення — 20 — 30 осіб на 1 км².

Див. також Ставропільщина.


Ставропільський край, край у межах РСФСР, охоплює центр. частину Півн. Кавказу; 80 600 км², 2 421 000 меш., у тому ч. 1 144 000 міськ., 1 277 000 сіль. (1975); 33 р-ни, 19 м., 16 с. м. т., 293 сіль. ради. До складу С. к. входить Карачаївсько-Черкеська Автономна Область. С. к. являє собою частину мішаної укр.-рос. нац. території; за переписом 1926 українці становили в С. к. 35% усього населення. Див. Ставропільщина.


Ставропільщина, іст.-геогр. край, положений у центр. частині Передкавказзя, між Кубанню на зах. і Терщиною на півд. сх., Доном і Калмикією на півн. і півн. сх. та землями кавказьких верховинців на півд. зах. Територія С. покривається приблизно з кол. Ставропільською губ. (у межах 1861 — 1920 pp. — 59 500 км²) і сучасним Ставропільським краєм (С. к.; 66 500 км² без Карачаївсько-Черкеської Автономної Обл. — К.-Ч. А. О.), до якого входить майже вся кол. Ставропільська губ. і півн.-зах. частина кол. Терської обл. До 1930-их pp. C. була заселена українцями та росіянами і входила до складу укр. мішаної етнічної території.

Природа. Більшу частину С. займає Ставропільська височина, меншу — частини Прикаспійської низовини на сх. та Кумо-Маничської западини на півн. і передгір’я Кавказу з горами — лаколітами Кавказьких Мінеральних Вод на півд. зах. Клімат С. переходовий від помірковано-континентального на зах. до більш континентального і посушливого на сх.; температура січня від —4 до —6°Ц., липня + 22 — 25°Ц., веґетаційний період до 220 днів. Кількість атмосферичних опадів від 600 мм на півд. зах. до 250 мм на півн. сх., сніговий настил незначний (10 — 15 см) і нестійкий. Ріки належать до сточища Озівського і Каспійського морів; більші з них: Єгорлик, Калаус, Кума, Манич; на зах. притоки р. Кубані; ріки перев. використовують для зрошення. На С. чимало невеликих, гол. ч. солоних оз. (найбільше Манич-Гудило).

Ґрунти — у зах. і центр. частині різні чорноземи і темнокаштануваті, на сх. і півн. сх. — яснокаштануваті. Рослинність степ.; вона міняється залежно від вологости у напрямі з зах. і півдня на сх. і півн. сх. — з барвистого степу типчинно-ковилового до сухого-трав’яного, сухого і напівпустельного. У вологішій частині Ставропільської височини та на передгір’ї Кавказу, поширений Лісостеп з дубово-грабово-буковими лісами. Степ і Лісостеп майже цілком розорані.

Історія з сер. 17 до сер. 19 в. Хоч в сер. 16 в. на Кавказі і на С. почалися впливи Москви і з поч. 18 в. С. входила номінально до складу Рос. Імперії, та хоч уже в 16 — 17 вв. почалася коз. колонізація (на зах. донських, на сх. терських козаків), однак центр. положена С. була лише слабо заселена кочовими ногайцями і калмиками (приблизно 80 000), а на передгір’ї кавказькими верховинцями — карачаївцями й черкесами; тільки зрідка на С. заходили «уходники». До тривкого заселення С. дійшло щойно за останньої чверті 18 в. у зв’язку з будовою рос. урядом однієї з кавказьких оборонних (перед кавказькими верховинцями) ліній — Моздоцько-Озівської (1777 — 80) з центром у Ставрополі (1777). Для служби на ній переселено хоперських (з Дону) і волзьких козаків. Незабаром при укріпленнях виникли коз. станиці й садиби вояків, які закінчили службу. 1785 С. увійшла до складу Кавказької обл., з 1802 — губ., перейменованої (по різних змінах) 1847 на Ставропільську губ. По відокремленні від неї 1861 Терської обл. межі С. губ. остаточно усталилися. На відміну від Кубанської і Терської обл. С. (з 1898) не входила до складу Кавказького краю.

Рос. уряд був зацікавлений у швидкому заселенні С. також тому, щоб мати тут базу (людську і харч.) для кавказьких воєн. Для цієї мети він роздав кращі землі рос. поміщикам (серед ін. і кн. Вяземським, Безбородькам і Чернишовим, графам Воронцовим), які їх заселювали кріпаками. Але значно сильнішим від поміщицької колонізації було спонтанне поселення селян, яке влада леґалізувала указом 1804, даючи пільги всім, що оселювалися на С. Початки колонізації були важкі через часті посухи, сарану, пошесні хвороби (зокрема чуму). Панівною була перелогова хліборобська система (розорано лише 10% усіх земель), гол. збіжжям були озима і яра пшениця, далі — овес і ячмінь. Збіжжеві продукти йшли на самопостачання і для війська (експорт був ускладнений труднощами транспорту). Натомість з С. вивозили велику рогату худобу (її гнали аж до Москви), коні, вовну, шкіру; відомі були ярмарки свійських тварин у Ставрополі. Населення С. на кін. 1850-их pp. зросло до 340 000 (5,5 осіб на 1 км²); єдиним м. був Ставропіль (на поч. 19 в. — 3 000, 1853 — 17 600 меш.). Найгустіше були заселені степи між Єгорликом і Калаусом та долина Калаусу. Соц. склад населення С. разом з Терщиною був у 1853 такий: 48,7% козаків, 32,0% держ. селян, 16,2% кочовиків, 3,1% поміщицьких селян та ін.

Значний приріст населення почався по скасуванні кріпацтва. На С. іміґрували тоді гол. з України — Лівобережжя й Катеринославської губ., далі з мішаних рос.-укр. губ. — Воронізької і Курської та з суто рос. Орловської. На поч. 20 в. серед іміґрантів українці становили 49,5%, росіяни — 36,6%. Зростання населення С. таке (у тис): 1867 — 340, 1897 — 873, 1914 — 1 150; у % 100, 253, 340 (для порівняння на Кубані: 100, 516, і 834). 1897 — 9% населення жило у м. Тоді, за переписом населення, українці становили 36,6% усього населення (серед сіль. — 39,9%), росіяни — 55,3%; серед ін. переважали кочовики (ногайці, калмики і туркестанці), яким віддано сх. і півн.-сх. частину С. Т. ч. С. стала мішаною рос.-укр. територією.

Разом з зростанням населення дійшло до далекосяжного розорання цілини; переважала трипільна система хліборобства; урожайність була невелика — 0,7 т зерна з 1 га. С. мала тоді не лише надвишки продуктів тваринництва (рогатої худоби і вовни; при чому, замість грубошерстих овець, щораз більше було тонкорунних), але й пшениці (1913 — 0,8 млн т). Вивіз улегшувала будова залізниць: Ростов — Владикавказ (1875), Кавказька — Ставропіль (1897) і Пелагіяда — Винодільне (1916). Пром-сть, майже виключно харч., була слабо розвинена.

С. з 1917. По революції 1917 С. порівняно з сусідніми Доном, Кубанню, Тереком відогравала під час громадянської війни пасивну ролю, бо в цих останніх завдяки активності коз. військ були створені власні автономні держави. З кін. 1917 До поч. 1920 С. була територією війни між Рос. Добровольчою Армією і большевиками. У січні 1918 на С. постала як складова частина РСФСР т. зв. Ставропільська сов. респ.; від сер. 1918 до поч. 1920 С. володіли білі, пізніше закріпилася сов. влада. С. увійшла до складу великої адміністративно-територіяльної одиниці Півн. Кавказу, який 1924 — 30 був поділений на округи, при чому кол. С. губ. охоплювала С. округу та частини Терської, Армавірської і Сальської. У 1937 — 43 С. була основною частиною Орджонікідзівського краю, 1943 оформлено С. край, до якого увійшла і К.-Ч. А. О. Від літа 1942 до поч. 1943 майже вся С. була окупована нім. військом.

Еволюція політ., екон. і демографічних відносин була на С. за сов. часів така сама, як у всьому СССР, зокрема в РСФСР.

Людність. Після втрат 1917 — 20 і голоду 1922 — 23 кількість населення С. у 1926 була така, як до війни: 1914 — 1,15, 1926 — 1,2 млн меш.; міська людність 1926 становила 8%. Нац. склад населення не зазнав порівняно з 1897 більших змін, як видно з табл. (числа на 1926, у дужках — 1897):


у тис.

у %


Вся людність

1 230

100,0 (100,0)

у тому ч.:

українці


460


37,4 (36,6)

росіяни

700

56,9 (55,3)

інші

70

5,7 ( 8,1)

Серед ін. національностей було: 21 000 німців (гол. у Благодарненському, Винодільнянському і Невинномиському рнах), 7 000 вірменів, 3 000 греків. Розміщення українців (див. карта на 1 220 стор.) було нерівномірне. Найменший відсоток (5 — 10%) вони становили у півд.-зах. частині С., здовж кол. оборонної лінії Моздок — Ставропіль — Озів, де оселювано у 18 в. коз. і рос. поселенців; найбільший — у півн.-сх., заселеній перев. у другій пол. 19 в., коли серед іміґрантів переважали українці. Основою зростання населення у 20 в. був природний приріст, бо іміґрація малощо перевищувала еміґрацію; серед іміґрантів (за переписом 1926) переважали вихідні з укр. земель.

Зміни населення після 1926 виявляли на С. ті самі фази, що й на ін. укр. землях (хоч не були аж так виразні): сер. приріст до 1931 і у 1935 — 40, спад у 1932 — 34 (голод) і 1942 — 45 (війна), та значний приріст по 1945. Ввесь час підвищується відсоток міської людности. Зміни населення С. к. (без К.-Ч. А. О.) за переписами чи приблизними даними такі (у дужках відсоток міськ. населення; ч. на 1939 перебільшене).

Населення у тис.

На 1 км²

Рік

Все

Міське

Сільське

Все

Сільське

1926

1939

1959

1970

1976

1 500

1 513

1 605

1 961

2 063

226 (15,2)

312 (20,6)

522 (32,5)

867 (44,1)

1 017 (49,2)

1274

1 201

1 083

1 094

1 046

22,6

22,8

24,2

29,6

31,0

19,2

18,2

16,3

16,4

15,8

На зростання населення впливає далі гол. природний приріст, менше — позитивний балянс мандрівок: за 1968 — 69 — 16 900 осіб (0,7% всієї людности).

Густота сіль. (і всієї) людности (див. карта на 1218 стор.; дані дещо застарілі) залежить від геогр. умов: вона найменша (2 — 8 осіб на 1 км²) у смузі пустинного Степу, сер. (8 — 25) у смузі Степу, вища (25 — 50) на добре зрошеному передгір’ї й у долинах рік Куми і Калаусу, доходить до 100 в р-ні Кавказьких Мінеральних Вод. За останні десятиліття зросло сіль. населення у посушливих р-нах завдяки поступові іриґації. Села С. перев. багатолюдні і розміщені у долинах рік. Найбільшим скупченням м. є р-н Кавказьких Мінеральних Вод (ч. меш. у тис. на 1973 — 75): П’ятигорськ (101), Кисловодськ (91), Ессентуки (66), Мінеральні Води (59); ін. важливіші розкинені м.: Ставропіль (233), Невинномиськ (92), Будьонновськ (кол. Прикумськ; 38).

Сучасні нац. відносини на С. не відомі. За сов. переписами 1959 і 1970, українці мали б майже зникнути (ч. для С. к. без К.-Ч. А. О.):


1926

1959

1970

1 000

%

1 000

%

1 000

%

Все населення

у тому ч.:

українці

росіяни

інші

1 500


491

932

77

100,0


32,8

62,1

5,1

1 605


39

1 466

100

100,0


2,4

91,4

6,2

1 961


49

1 760

152

100,0


2,5

90,0

7,5

Не заперечуючи русифікації українців за межами УССР, спричиненої насамперед позбавленням українців усіх нац. прав (див. стор. 2 647), трудно уявити, щоб процес русифікації за одне покоління пішов аж так далеко, тим більше, що у низці р-нів українці значно переважали. Зникнення українців — це скорше статистична маніпуляція, яка має довести, що українців за межами УССР майже немає. За переписом 1970, на 48 700 українців ледве 24 300 подало укр. мову як рідну. Крім того, 9 200 нею володіло, а 15 400 її не знало.

Нар. госп-во. До поч. 1930-их pp. С. була аґрарною країною з надвишкою с.-г. продуктів (гол. пшениці і вовни) тепер — має пром.-с.-г. характер. 1940 продукція пром-сти зросла порівняно з 1914 у 20 разів, 1974 порівняно з 1940 — У 12.

Розвиткові сіль. госп-ва перешкоджає посушливість підсоння і маловодність річок, чому частково протидіє штучне зрошення. Кол. степ розораний, за винятком пустинного. На поч. 1950-их pp. рілля займала 1/2 всієї площі, у 1950-их pp. розорано чималі масиви цілинних степів, так що 1974 (ч. для С. к., без К.-Ч. А. О.) рілля становила 63% всієї площі; ін. вгіддя: пасовища — 22%, сіножаті — 3%, ліси й чагарники — бл. 2%, ін. (сади, виноградники) — бл. 2%; невжитки — бл. 10%. У більшості р-нів рілля становить 60 — 80%, у півпустинних степах до 20%) (тут переважають пасовища — від 1/3 до 1/2 всієї площі). Посівна площа становила на 1974 — 4 073 000 га; порівняно з 1913 зросла у 1,5 рази, але зменшилася порівняно з 1965 (4 567 000 га), коли розорано і непридатні для хліборобства землі. Зміна структури посівної площі така, як на Україні і в усьому СССР (у %):


1913

1955

1974

Зернові

94,0

62,0

55

Кормові

0,4

29,2

36

Технічні

4,0

6,4

7

Ін. їстівні і картопля

1,6

2,4

2

Серед зернових 70% становить озима пшениця (у 1950-их pp. — 60%; 1896 — 62,5%, у тому ч. 46% озима і 16,5% яра), 13% — ячмінь, по 4% кукурудза (частка її значно зменшилася порівняно з 1950-ми pp.), овес і просо. Пересічний річний заг. збір усіх зернових за 1970 — 74 — 4,3 млн т (у тому ч. 3,0 млн т пшениці), з 1 га — 19,5 центнерів (1956 — 60 — 13,0; 1913 — 8,5). Гол. техн. культури: соняшник (70% площі всіх техн.; пересічний річний збір за 1970 — 74 — 206 000 т), а також цукровий буряк, рицина, коріянд, соя та ін. Під садами було 61 400 га (гол. у зах. і півд.-зах. частині), під виноградниками — 17 500 га (у долині р. Куми).

Тваринництво 1974 дало 58% заг. продукції сіль. госп-ва. Поголів’я (С. к., без К.-Ч. А. О.) у млн: велика рогата худоба 1,1 (40% всіх умовних свійських тварин), у тому ч. 0,36 корів, 5,8 (48%) овець і кіз, 0,9 (6%) свиней, бл. 10 (6%) свійської птиці; велика рогата худоба молочно-м’ясної породи. Вівчарство С. має всесоюзне значення (11% поголів’я тонкорунних мериносів всього СССР); воно поширене на всій С; найбільшу ролю відограє у центр. і зокрема сх. частині. Овець випасують у великих отарах по 600 — 1 000 штук, їхня кількість зростає (1916 — бл. 2 млн, 1960 — 5,3).

Для сіль. госп-ва велике значення має штучне зрошення; площа зрошених земель зросла (у тис. га) з 44 у 1950 до 65 у 1960, 167 у 1970 і 211 у 1974; зрошених пасовищ до 1,5 млн га. Основні обводнювально-зрошувальні системи: Правоєгорлицька, Терсько-Кумська, Ізобильненська, Кумська та Ставропільський і Невинномиський канали.

У структурі пром-сти гол. ролю відограє харч. (1974 — 29,3%, 1966 — 37,8% заг. пром. продукції) і легка (21,8 і 23,7); щойно у 1950-их pp. розвинулася машинобудів. і. металообробна (17% і 12%), хем. (13,4%) та електроенерґетична пром-сть, які становлять 1/3 всієї продукції (1966 — 19%). 1974 в С. к. вироблено 9 385 млн квт-год. електроенерґії (1940 — 58 млн квт-год.). Заг. потужність електростанцій 2 240 міліват. Найпотужніші гідроелектростанції: Невинномиська і Ставропільська.

Харч. пром-сть переробляє місц. сировину, вона розміщена в усьому краю. Гол. її галузі: м’ясна (Ставропіль, П’ятигорськ, Кисловодськ, Георгієвськ, Ессентуки, Невинномиськ, Будьонновськ, Мінеральні Води та ін.); мукомольна (Ставропіль, Невинномиськ, Георгієвськ, Будьонновськ, Ізобильний); плодово-консервна (Георгієвськ, Ессентуки, Ізобильний); олійна (Невинномиськ, Георгієвськ); виноробна та ін. Гол. зав. машинобудів. і машинообробної пром-сти: с.-г. машин у П’ятигорську, авторемонтний у Невинномиську та у Ставрополі: «Електроавтоматика», автопричепів, інструментальний та ін. Газова і нафтова пром-сть постала щойно у першій пол. 1950-их pp. 1974 видобуток газу дійшов до 13 млрд м³ або 5% всесоюзного (гол. р-н Півн.-Ставропільський), нафти — до 7 млн т, або 1,5% всього СССР (гол. на сх. C, поблизу р. Куми). Ставропільський газ іде газопроводом (через Ростов) на Україну, до Москви і Ленінграду; нафта транспортується нафтопроводом Затеречний — Грозний. На базі видобутку нафти розвинена нафто-хем. пром-сть у Нафтокумську і Затеречному; ін. галузі хем. пром-сти: азотово-туковий комбінат у Невинномиську, зав. хем. реактивів і люмінофорів у Ставрополі й ін. Ін. галузі пром-сти: легка — текстильна (зокрема Невинномиська фабрика), швейна (Ставропіль, Кисловодськ, П’ятигорськ, Ессентуки) і взуттєва (Ставропіль, П’ятигорськ); будів. матеріялів: зав. залізобетонних виробів (Ставропіль, П’ятигорськ, Мінеральні Води), стінних матеріялів і керамзиту (Ставропіль); невелике значення має деревообробна і мебльова пром-сть.

Всесоюзне значення має група курортів Кавказькі Мінеральні Води.

С. ще незадовільно забезпечена зал. (довж. 846 км або ледве 1 км на 100 км²). Півд.-зах. С. перетинає електрична Півн.-кавказька зал. — Ростов на Дону (вона сполучає С. з Кубанню й Україною), від якої відходять бічні лінії: Георгієвськ-Будьонновськ і Мінеральні Води-Кисловодськ; на півн. зах. С. гол. залізниця Кавказька — Дивне — Еліста з відногами до Ставрополя і Благородного. Довж. автострадної мережі 11 500 км, серед них: Москва — Ростов — Баку, Ставропіль — Теберда, Ставропіль — Дивне, П’ятигорськ — Нафтокумськ, — Черкеськ.

На С. можна виділити такі екон. р-ни: півн.-зах.: основний пром. р-н, надвишка зерна і тваринництва, гол. м.: Ставропіль і Невинномиськ; центр.: важливий с.-г. р-н (зерновий, вівчарство), різноманітна пром-сть, гол. м. Будьонновськ; сх.: вівчарство, видобуток нафти, гол. м.: Нафтокумськ і Затеречний; півд. — курортний: курорти, харч. і легка пром-сть, продукція зерна і тваринництва, гол. м.: П’ятигорськ, Кисловодськ, Ессентуки, Желєзноводськ.

Література: Гниловский В., Панов В. Природа Ставрополья, кн. 1 — 2. Ставропіль 1945 — 46; Фадеев А. Очерки экономического развития степного Предкавказья в дореформенный период. М. 1957; Ставропольский Край. Справочник. Ставропіль 1961; Атлас Ставропольского края. М. 1968; Гниловский В., Бабенышева Г. География Ставропольского края. Ставропіль 1972; Экономические проблемы развития сельского хозяйства Ставрополья. Ставропіль 1972; Ставропольский край. Большая Советская Энциклопедия, т. 24. М. 1976.

В. Кубійович


Стадіон-Вартгавзен Франц Серафім (1806 — 53), австр. держ. діяч; почав свою кар’єру як урядовець австр. адміністрації в Галичині (Станиславів і Ряшів), губернатор Побережжя (Трієсту й Істрії) 1841 — 47 і Галичини 1847 — 48, мін. внутр. справ 1848 — 49. Відограв важливу ролю у скасуванні панщини в Галичині, ставився прихильно до Гол. Руської Ради і підтримував змагання гал. українців за вживання рідної мови у шкільництві й адміністрації проти сильної опозиції з боку поляків, які обвинувачували його в розпалюванні укр.-поль. ворожнечі.


Стадник Йосип (18. 3. 1876 — 8. 12. 1954), актор, режисер і театральний діяч, чоловік Софії і батько Стефанії С., нар. у с. Валяві Перемиського пов. (Галичина), закінчив поль. драматичну студію Конопка. 1894 — 1913 у театрі т-ва «Руська Бесіда» у Львові, з 1906 його режисер і дир.; 1917 — 18 актор і режисер у Театрі М. Садовського в Києві, 1919 очолював Укр. Театр ЗОУНР у Станиславові і в Кам’янці Подільському, 1921 — 24 (до 1923 разом з О. Загаровим) завідував театром «Укр. Бесіди» у Львові. Пізніше очолював різні трупи і власну («Артистичне Турне»). 1939 — 1941 мистець. керівник Держ. Укр. Драматичного Театру ім. Л. Українки у Львові, 1941 — у Львівському Оперному Театрі, 1942 — 44 очолював Підкарп. Театр у Дрогобичі. 1944 — 47 — режисер «Театру Мініятюр» у Львові. Репресований, г:о поверненні з заслання з Углича над Волгою до Львова незабаром помер.

С. багатогранний актор, зіграв понад 130 ролей у різних жанрах драматургії. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра), Іван («Війт Заламейський» П. Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі К. Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Яґо («Отелло» В. Шекспіра), Франц Моор («Розбійники» Ф. Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К. Ілінського) та ін. Як режисер С. поставив понад 240 вистав (у тому ч. 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет і бл. 10 сцен у «Театрі Мініятюр»; зокрема з зах.-евр. репертуару «Загибель Надії» (Г. Геєрманса), «Примари» (Г. Ібсена), «Романтичні» (Е. Ростана), «Хвилі моря й любови» (Ф. Ґрільпарцера), «Вільгельм Телль» (Ф. Шіллера) та ін.; опери: «Жидівка» (Ж. Галеві), «Мадам Батерфляй» (Д. Пуччіні), «Кармен» (Ж. Бізе), «Травіята» (Дж. Верді), «Фавст» (Ш. Ґуно), «Казки Гофмана» (Ж. Оффенбаха), «Продана наречена» (Б. Сме тани), «Галька» (С. Монюшка) й ін.; оперети: «Баядерка», «Маріца» (І. Кальмана), «Кльокльо» (Ф. Легара) та ін. С. переклав понад 50 драматичних творів і лібретт опер з світової літератури. Залишив спогади, досі не надруковані.


Стадник Павло (* 1906), вчений у галузі фіз. хемії, родом з с. Голубівців (Дніпропетровська обл.). По закінченні хем. фак. Харківського Ін-ту Нар. Освіти (1929) працював у Кіровоградському пед. і Дніпропетровському с.-г. ін-тах. З 1947 завідує катедрою фіз. хемії Уж городського Ун-ту, з 1955 — його проф. Понад 70 друкованих праць з ділянки каталізи та впливу електричного та магнетного поля на діяльність каталізаторів.


Стадниківна Стефанія (* 1912), опереткова і драматична акторка, дочка Йосипа і Софії С., нар. у Тернополі (Галичина). З 1926 в театральній трупі свого батька, у 1930-их pp. на поль. сцені у Бидґощі, Познані, Вільні та Львові; далі в укр. театрах Львова: ім. Лесі Українки (1939 — 41), Львівському Оперному Театрі (1941 — 44) і Держ. Театрі ім. М. Заньковецької (1944 — 49 і з 1957); у 1949 — 57 в Харківському Театрі ім. Т. Шевченка. Кращі ролі: Марґіт, Йолана, Белла («Жайворонок», «Циганська любов», «Паґаніні» Ф. Легара), Аделя («Лилик», Й. Штравса), Лізі («Маріца» І. Кальмана) та ін.; в драматичному репертуарі: Ліза («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Майя («Платон Кречет», О. Корнійчука), Поема («Не називаючи прізвищ» В. Минка), Жевжик (в однойменній п’єсі Нікодемі) та ін.

[Стадниківна Стефанія (1912 — 1983, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стадникова Софія (1888 — 1959), акторка і співачка (сопрано), нар. у Тернополі (Галичина); дочка Андрія і Елеонори Стечинських, дружина Йосипа С. і мати Стефанії. Вокальну освіту здобула у Флям-Помєнського у Львові і О. Муравйової у Києві. У 1901 — 13 в театрі тва «Руська Бесіда» у Львові, 1915 — 18 у театрі М. Садовського в Києві, пізніше у різних трупах, очолюваних Йосипом С. 1939 — 41 — у держ. Театрі ім. Л. Українки у Львові, 1941 — 44 у Львівському Оперному Театрі, згодом у театрах Дрогобича і Львова; 1946 залишила сцену. С. виступала у ролях героїнь: Маруся Богуславка (однойменна драма М. Старицького), Анна («Украдене щастя» І. Франка), Харитина, Соня («Наймичка», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Поля, Наташа («Міщани», «На дні» М. Ґорького), Ріта («Чорна пантера...» В. Винниченка), Мавка («Лісова пісня» Л. Українки) та ін. З успіхом грала в комедіях: Мірандоліна (однойменна комедія К. Ґольдоні), Сільвета («Романтичні» Е. Ростана), Аделіна («Шалапут» К. Ілінського) й ін. У 1940-их pp. перейшла на характерні ролі: Марія Тарасівна («Платон Кречет» О. Корнійчука), Пошльопкіна («Ревізор» М. Гоголя). С. співала заголовні партії в операх М. Аркаса («Катерина»), Д. Січинського («Роксоляна»), С. Монюшка («Галька»), виконувала ролі Наталки («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Одарки («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Маргарити у «Фавсті» Ш. Ґуно; відома також як концертова співачка.

[Стадникова Софія († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стадниченко Юрій (* 1929), поет і перекладач, родом з Харкова, закінчив Харківський Гірничий Ін-т. Зб. поезій «Стежками юності» (1957), «Моє неспокійне серце» (1961), «В океані нескінченності» (1965), «Охоронці вогню» (1973); переклади, перев. з поль.


Сталін (справжнє прізвище Джуґашвілі) Йосиф (21. 12. 1879 — 5. 3. 1953), керівний діяч КПСС і диктатор СССР, грузин з походження. Нар. у м. Горі (Грузія), учився в Тифліській духовній семінарії, з якої був виключений за рев. діяльність. У 1898 став чл. РСДРП (з 1912 — чл., за ін. даними аґент її ЦК); брав участь у експропріяціях на Кавказі на користь партії; був Лютневій революції (1917) С. повернувся до Петрограду і в травні був кооптований до Політбюра ЦК, а по Жовтневому перевороті став чл. сов. уряду як нар. комісар у справах національностей (1917 — 23). У роки громадянської війни С. сходив до складу очолюваної Л. Троцьким Рев. Військ. Ради респ., а з квітня 1922 став ген. секретарем ЦК РКП(б). Свою кар’єру в партії С. завдячує В. Ленінові. Як і Ленін, С. цікавився нац. питанням і написав працю «Марксизм и нац. вопрос» (1913). Близько співробітничав з Леніном С. і після 1917, але не без конфліктів, і після обрання його ген. секретарем ЦК РКП(б) Ленін перестерігав партію перед зосередженням влади в руках С. Ставши генсеком, С. розбудував партійний апарат й спирався на нього як на керівну політ. силу. Завдяки цьому С. розгромив у 1920-их pp. спершу ліву опозицію, очолювану Л. Троцьким, а пізніше праву — М. Бухаріна, О. Рикова й ін. Під кін. 1920-их pp. C. поступово відмовився від концепції світової пролетарської революції і висунув теорію про «побудову соціялізму в одній країні», на основі якої проголосив ліквідацію НЕП і розпочав політику прискореної індустріялізації країни на базі суцільної колективізації коштом пограбування села, при застосуванні терору. Прискорена індустріялізація призвела до порушення екон. рівноваги і руїни всього нар. госп-ва. Щоб утримати населеня в покорі, С. посилив терор системою концентраційних таборів, ч. в’язнів у яких досягло 10 млн. Разом з тим С. розбудував каральний апарат від первісної ЧК через ҐПУ й НКВД (сучасний КҐБ), сприяв возвеличенню себе як «непомильного вождя», «вірного ленінця», «батька народів» і т. п. Запобігаючи можливій опозиції, С. запровадив терор і в самій партії; в наслідок чисток і т. зв. моск. процесів 1936 — 38 з ВКП(б) вичищено майже пол. її чл.; 139 чл. ЦК були розстріляні (серед них більшість чл. уряду і Політбюра), з 1966 делеґатів на XVII з’їзд партії (1934) до XVIII з’їзду (1939) 1 108 були заарештовані. В армії ліквідовано більшість вищого і старшого командного складу.

Посилення терору супроводилося централізацією коштом звуження прав нац. респ.; прославленням рос. народу як «першого серед рівних», відновленням традицій Рос. Імперії, обвинуваченням нерос. діячів у «буржуазному націоналізмі»; в наслідок чого у держ.-парт. апараті дедалі більшої сили набирали рос. великодерж. імперські елементи.

У больш. партії С. вважали знавцем нац. питання, в чому він ішов в основному за Леніном (див. Ленін і ленінізм), підкреслюючи «право націй на самовизначення аж до відокремлення», але з тим, щоб до відокремлення їх ніколи не дійшло. По революції він підкреслював другу частину ленінської формули: збереження неподільности імперії. Уже у 1920 С. був проти «відділення окраїнних обл.» (України, кавказьких країн тощо) — джерела сировини, палива і харч. запасів для «Центр. Росії». У грудні 1922 при створенні СССР він пропонував, замість рівноправного союзу «суверенних респ.», т. зв. автономізацію (див. Нац. політика КПСС). Але тоді ще були сильні відосередні тенденції в нац. респ. і перемогла концепція СССР з залишенням керівної ролі в ньому за РСФСР. С. скористався з цього і поступово звів нанівець декляровані в конституції Права нац. респ. С. спирався на рос. шовіністичні елементи в держ.-партійному апараті, але й став у їхніх руках знаряддям відбудови імперії. Проти цього виступив М. Скрипник вже на XII з’їзді партії 1923, засуджуючи русофільство партійного апарату. Особливий наголос С. клав на переслідування нац. руху на Україні як найбільшій респ., що стояла на перешкоді його централістичним плянам. У листі до Л. Кагановича 1926 перестерігав проти нац. тенденцій у КП(б)У (М. Хвильовий, О. Шумський та ін.); цим листом датується поч. розгрому укр. відродження, етапами якого були заслання укр. інтеліґенції на Соловки, процес Спілки Визволення України та ін. Найважчого удару С. завдав Україні у pp. колективізації; 1933 з його доручення П. Постишев уморив голодом кілька млн укр. селян, а одночасно винищив нац. свідомі кадри укр. інтеліґенції. На XVII з’їзді КПСС (26. 1. 1934) С. засудив націоналістичний ухил М. Скрипника, твердячи, що більш небезпечними для СССР є місц., а не «великоруський націоналізм». Сталінський терор першої пол. 30-их pp. перейшов у «єжовщину» (див. Єжов), коли було винищено понад 1/3 кадрів КП(б)У разом з її верхівкою. У міжнар. політиці С. використовував Комінтерн в інтересах СССР, а також для контролю над ком. партіями та ліквідації нац. протиболь. прагнень у них. У кін. 1930-их pp. стало ясне, що сталінський соціялізм — це побудований на визиску безправного робітництва і селянства держ. капіталізм, економіка якого, завдяки знеособленню централізованого управління і відсутності приватної ініціятиви, перебувала в хронічній руїні, а в зовн. і внутр. політиці С. почав наслідувати рос. царів. Зокрема у зовн. політиці він повернувся до традиційного засобу рос. самодержавства затушковувати внутр. труднощі зовн. експансією. Короткозорість і непередбачливість С. у зовн. політиці призвела до домовлення з Німеччино (пакт Молотова-Ріббентропа, 1939) про новий розподіл Польщі і приєднання до СССР балтицьких країн (1940). Тоді ж С. воював з Фінляндією і відібрав від Румунії Буковину і Басарабію (1939 — 40). Проте, не передбачав раптового нападу Гітлера на СССР у червні 1941, наслідком якого СССР зазнав важких поразок (гол. тому, що війська СССР, передусім українці й білоруси, не хотіли воювати за збереження сталінського режиму) у першій фазі війни, але за допомогою альянтів, використовуючи патріотизм росіян й опір нерос. народів проти нім. поневолення і політики винищування, С. вийшов переможцем з другої світової війни. У кін. війни брав участь у конференціях з лідерами ЗДА і Великобрітанії у Тегерані, Ялті й Потсдамі і домігся такого перерозподілу світу, наслідком якого СССР приєднав нові території в Сх. Европі та на Далекому Сході і утворив бльок сателітних країн, де силоміць була встановлена ком. влада.

По війні С. стимулював посилення великодерж. націоналізму рос. народу, який присвоїв собі месіяністичну ролю «визволителя» і «старшого брата» ін. народів. Супроти деяких малих народів СССР С. з помсти за поразки першого періоду війни застосував політику нац. дискримінації і ґеноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, крим. татари, чеченці, інгуші, калмики). «Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити» (М. Хрущов). У 1945 — 50 С. жорстоко розправився з рухом опору на Зах. Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в нім. полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив реґляментацію культ. життя, загострив русифікаційний курс у нерос. респ., що увійшло в історію п. н. «Ждановщина» (див. Жданов А.). Під наглядом С. офіц. іст. наука змінила орієнтацію з критики політики Рос. Імперії на похвали рос. царям та виправдання їх колоніяльних завоювавань як явища «проґресивного».

С. зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — гол. уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СССР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, С., базуючися на традиціях рос. самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок сх. деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі С. було винищення жидівства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополитів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

С. не був теоретиком, не зважаючи на томи його «повних творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену С. монопартійну диктатуру, практику поліційного терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безпощадною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якому підпорядковані виконавча, законодавча і судова влада в централізованій сов. державі.

По смерті С. на XX з’їзді КПСС (1956) частково критиковано т. зв. культ особи, однак не розкрито всіх злочинів С. На XXII з’їзді (1961) продовжено критику С., ухвалено забрати його набальзамований труп з ленінського мавзолею і закопати під кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, обл., вулиці, площі, що носили його ім’я, знищити його пам’ятники, побудовані за його життя. Але з приходом до влади Л. Брежнєва (1964) відбувається поступова реабілітація С., відроджується неосталінізм, застосування у нових обставинах метод С.: ґеноцид, масові арешти, закриті суди, психіятричні лікарні для противників режиму, насильна русифікація, умотивована теорією т. зв. совєтського народу, відродження «культу особи» (Л. Брежнєва) тощо.

[Сталін Йосиф († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Сталін Й. Марксизм і нац.-колоніяльне питання. К. 1935; Souvarine B. Stallne: Aperçu historique du bolchevisme. Париж 1935, 1977; Сталин И. Статьи и речи об Украине. К. 1936; Trotsky L. Stalin. Нью-Йорк 1941; Сталін Й. Твори. Тт. 1 — 13., К. 1946 — 51; Сталін Й. Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу. К. 1952; Deutscher L. Stalin. A Political Biography (переклад з франц.). Париж 1953; Texte intégral du Raport secret de M. Khruchtchev. Париж 1956; Kostiuk H. Stalinism Rule in the Ukraine. Мюнхен 1960; Djilas M. Conversation avec Staline. Париж 1962; Conquest R. The Great Terror. Stalin’s Purges of the Thirties. Лондон 1963; Medvedev R. Le Stalinisme: origines, histoire, conséquences. Париж 1972; Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, I — III. Париж 1973 — 75.

І. М. і Р. М.


Сталіне, кол. назва (з 1938 до 1961) м. Донецького (див. Доповнення).


Сталінська область, кол. (1938 до 1961) назва Донецької обл. УССР. (див. Доповнення).


Сталінський Олег (* 1907), соліст і балетмайстер Київ., з кін. 1940-их pp. Львівської опер. Партії Базіля («Дон Кіхот» Мінкуса), Принц («Лебедине озеро» П. Чайковського), Лукаш («Лісова пісня» М. Скорульського), Олекса Довбуш («Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського) та ін.

[Сталінський Олег (1907, Київ — 1991, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стамбул, див. Царгород.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.