[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3021-3035.]

Попередня     Головна     Наступна





Станислав Авґуст Понятовський (Poniatowski; 1732 — 98), останній король Речі Посполитої з маґнатського роду (1764 — 95), обраний королем за підтримкою рос. імператриці Катерини II. На перші роки його правління припали Барська конфедерація і Коліївщина (1768), що спричинило перший розбір Польщі (1772). С. А. П. підтримував культ. й екон. відродження Польщі, але в політиці орієнтувався на Росію, що зумовило зокрема після другого розбору Польщі (1793), цілковиту втрату його авторитету. По третьому розборі Польщі (1795) змушений був зректися престолу і останні роки життя провів у Ґродному і Петербурзі, де й помер.


Станислав Лещинський, див. Лещинський Станислав.


Станиславів (в офіц. сов. термінології — Станіслав), з 1962 — Івано-Франківське (V — 5), м. на Передкарпатті в межиріччі Надвірнянської і Солотвинської Бистриці, друге за величиною м. Галичини, центр Івано-Франківської обл.; вузол зал. і шосейних шляхів, аеродром; 131 000 меш. (1976).

Історія до 1914. С. заснований 1661 поль. маґнатом Андрієм Потоцьким (на місці кол. с. Заболотова), названий ім’ям його сина Станислава. 1662 дістав маґдебурзьке право, 1667 спеціяльні привілеї одержали вірмени (вони оселилися на сх. від центру С.), так що існували поряд дві міські управи: укр.-поль. і вірменська; незабаром до С. наплинули і жиди. С. побудовано як сильну фортецю (у сер. 18 в. перебудована), яка по зайнятті турками Кам’янця Подільського мала захищати півд.-сх. кордони Речі Посполитої від турків і татар (їхні намагання здобути С. 1672 і 1676 не вдалися). Гол. завдяки вірменам С. був у кін. 17 й у першій пол. 18 в. важливим торг. (ярмарки; торгівля з Молдавією, Угорщиною, Сілезією, Австрією) і ремісничим (чинбарські й хутряні вироби були предметом експорту) м. С. був оточений мурами й укріпленнями та щільно забудований; постала низка церков і костьолів, ратуша (з 1695), палац А. Потоцького (1672); С. став і культ. центром: засновано серед ін. філію Краківської Академії, 1718 перетворену на Єзуїтську Колеґію. 1752 С. нараховував 3 200 меш., у тому ч.: 45% українців і поляків, 44% жидів, 10% вірмен (вони пізніше частково виїхали, частково польонізувалися). Неґативно на розвиток С. впливали у 18 в. часті війни; в роки Півн. війни козаки гетьмана І. Мазепи зайняли С. (1706 — 07), під час Барської конфедерації його тричі здобуло рос. військо. У 1705, 1730 і 1770 в С. були великі пошесті.

1772 С. попав під владу Австрії і став округовим (з 1867 пов.) м., 1801 перейшов у власність держави (1848 прибутки С. передано самому м.), і тоді збурено міські фортифікації. Під час «Весни народів» 1848 українці організували у С. Окружну Раду — філію Гол. Руської Ради у Львові, а в Станиславівській окрузі — відділи сел. ополчення та сотню Руських Стрільців для захисту від угор. і поль. повстанців. На зростання С. вплинули побудова залізниці 1866 (невдовзі С. став зал. вузлом), пізніше майстерень для ремонту вагонів і паровозів; 1886 у С. було бл. 30 невеликих пром. підприємств. Велике значення для укр. життя мало створення 1885 гр.-кат. Станиславівської епархії, 1905 — держ. гімназії з укр. мовою навчання (довголітній дир. М. Сабат). Населення С. швидко зростало (у тис): 1849 — 11, 1880 — 18,6, 1900 — 30,4, 1910 — 33,4 (разом з підміськими оселями: Кнігинином — колонією, спершу нім. оселею, і Кнігинином с., які 1925 увійшли до складу великого С. — бл. 54), у тому ч. 3 500 припадало на військ. залогу. Після Львова С. був найкраще впорядкованим м. Галичини. На поч. 20 в. він став осідком окружної дирекції залізниць.

Роки 1914 — 39. Під час першої світової війни С. був 1916 — 17 прифронтовим м. і зазнав чимало втрат. З кін. 1918 до травня 1919 був гол. м. ЗУНР. 3. 1. 1919 у С. почала діяти УНРада і того ж дня ухвалила закон про об’єднання обох держав — ЗУНР з УНР. З травня 1919 до вересня 1939 С. був під поль. окупацією. С. належав до більших пром. центрів Галичини; гол. пром. підприємства: паровозо- і вагоноремонтний зав. (бл. 1 500 робітників), далі нафтова, шкіряна, машинобудів., харч. і деревообробна пром-сть. С. був важливим адміністративним (гол. м. Станиславівського воєводства), екон. і культ. центром для всіх трьох національностей, які жили у ньому. 1939 С. нараховував бл. 64 000 (ін. обрахунки — бл. 70 000) меш., у тому ч. (у тис): 12,0 (19%) українців, 23,5 (37%) поляків, 26,5 (41%) жидів, 2,0 (3%) німців і ін.

Як найбільше після Львова укр. скупчення в Галичині, С. був одним з важливіших осередків укр. життя., вплив якого сягав далеко за межі Станиславівського пов. Він був центром Станиславівської епархії, у ньому діяла Гр.-Кат. Духовна Семінарія (з музейною зб.) і Богословський Ліцей (бл. 100 учнів); у С. існували 3 укр. кат. парохії і З манастирі, 4 укр. сер. школи (держ. і 2 приватні гімназії, філія Муз. Ін-ту у Львові; ч. поль. сер. шкіл — 7). У С. діяло кількадесят укр. гром.-суспільних і культ. т-в та орг-цій (серед ін. централя т-ва «Скала» і філія т-ва «Просвіта»), мист., рел. і екон. (поміж ін. Окружний Союз Кооператив), проф., фізкультурних, клюбних, харитативних та ін. У С. постало з ініціятиви Н. Кобринської перше укр. жін. т-во — «Т-во руських женщин» (1884) і появився перший жін. альманах «Перший Вінок» (1887), у С. відбувся 1911 великий здвиг «Січей», 1934 перший Жін. Конґрес і «День Селянки» та низка ін. крайових улаштувань.

С. був осередком укр. муз. життя: діяв «Боян» (з 1894) і працювали муз. діячі: Д. Січинський († 1909), а згодом О. Залєський і Я. Барнич. З аматорського театрального гуртка — Укр. Нар. Театр ім. Тобілевича (з 1911) — розвинувся 1927 у постійний театр (дир. М. Бенцаль, меценат — К. Вишневський). С. був також вид. осередком; з 1879 до 1939 появлялися 43 ж. і газ., але вони виходили лише короткий час; серед них: «Господарь і Промышленникъ» (один з перших укр. екон. ж.), «Дяковській Гласъ» (1895 — 1914), «Вістник Станиславівської епархії» (1886 — 1939); з заг. інформативних і політ.-суспільних газ. жадна не виходила довше, ніж два роки, серед них «Станиславівські Вісті» (1912 — 13); тим часом поль. тижневик «Kurjer Stanisławowski» появлявся з малими перервами 1886 — 1939. Інтенсивний розвиток преси припадає на час, коли С. був столицею ЗУНР: 12 газ. і ж., у тому ч. офіціоз ЗУНР — щоденник «Република». У книжковій продукції С. посідав 5 місце в Галичині; до 1939 в С. вийшло бл. 150 неперіодичних вид.; серед важливіших в-в — «Бистриця» (1920-і pp.), у 1930 — 35 у С. видано «Укр. Заг. Енциклопедію».

У С. жили серед ін. укр. діячі (крім вищезгаданих): єп. — Ю. Пелеш, Ю. Куїловський, А. Шептицький, Г. Хомишин, І. Лятишевський; свящ. — Р. Лободич, О. Слюсарчук, І. Фіґоль й ін; адвокати — Л. Бачинський (найвизначніший діяч Станиславівщини), І. Волянський, Ю. Олесницький; лікарі — К. Воєвідка (1891 — 1944), Я. Грушкевич, В. Янович, Р. Яросевич та ін.; науковці — М. Бучинський, Є. Желехівський, Ю. Целевич, В. Бриґідер, К. Кисілевський, І. Рибчин (всі вони були й педагогами); культ. діячі — Ю. Каменецький, М. Лепкий (1878 — 1945), І. Ставничий; кооператор — І. Сем’янчук; міщанин — С. Снігурович та багато ін.

С. з 1939. Друга світова війна принесла С. дворічну сов. (з вересня 1939 до червня 1941), трирічну нім. і другу сов. (з липня 1944) окупацію. Остання спричинила ґрунтовну зміну всіх ділянок укр. життя (ліквідацію всіх укр. установ та Укр.-Кат. Церкви), совєтизацію екон., культ., гром. і приватного життя, масові репресії (зокрема у 1945 — 46). В наслідок знищення жидів за нім. окупації, виїзду поль. і припливу рос. населення, змінився нац. склад людности; за переписом 1959 українці в С. становили 67% всього населення, росіяни 25%, інші (гол. жиди і поляки) — 8%.

Основою нар. госп-ва стала пром-сть. Старі підприємства реконструйовано, низку нових побудовано. Нині в С. діє бл. 40 зав. Важливіші галузі пром-сти: легка (шкіряно-взуттєва, трикотажна, фабрика мист. виробів); харч. (молочний зав., м’ясний і спиртово-горілчаний комбінати), деревообробна (мебльовий і ліс. комбінати, мебльова фабрика), металообробна (приладобудів. — гол. устаткування для нафтової і газової промсти, один з найбільших зав. на Україні; авторемонтний, паротягоремонтний зав.); ін. зав.: шиноремонтний, хем., залізобетонних виробів, склодзеркальний, цегельня. М. газифіковане.

Високі школи: пед. і мед. ін-ти, ін-т нафти і газу, 5 сер. спеціяльних закладів (технікуми: фіз. культури, с.-г. і сов. торгівлі, мед. і муз. школи); 2 театри: обл. муз.-драматичний і ляльковий, обл. філармонія з гуцульським ансамблем пісні і танцю; краєзнавчий музей (понад 30 000 експонатів; відділи: природи, історії, нар. творчости і сучасного мистецтва та охорони пам’яток; має відділи в Крилосі, Криворівні і Яремчі); обл. держ. архів (документи з історії, починаючи з 18 в.). Виходить обл. газ. «Прикарпатська Правда», працює обл. радіомовлення і телебачення. Пам’ятки архітектури: ратуша (з кін. 17 в., перебудована 1870), кол. колеґіяльний костьол (з кін. 17 в.), кол. гр.-кат. церква (з 1763; бароккова з 2 вежами), залишки старих мурів тощо. Пам’ятники Д. Січинському, А. Міцкєвічеві.

Одночасно з зростанням ч. меш. та індустріялізацією С. розбудовувався. Старе м. (оточене колись мурами), щільно забудоване з вузькими вулицями і великим ринком та заселене перев. жидами, з кін. 19 в. не було вже центром м. Він перенісся далі на сх. (гол. вулиця Камінського) і півд. (вулиця Сапєжинська). Дільниці в сх. і півн. частині були щільно забудовані, в півд. і зах. — вільно. За сов. ген. пляном 1955 (він зазнав пізніше змін) мали бути реконструйовані старі дільниці і створені нові. М. добре озеленене. У півд.-зах. частині С. створено штучне озеро (38 га).

Література: Baracz Sadok ks. Pamiątki miasta Stanisławowa. Л. 1858; Площанскій В. Галицко-русскій городъ Станиславовъ по достовирнымъ источникамъ. Наук. Сборникъ Гал.-русской Матицы. Л. 1868; Szartowski A. Stanisławów i powiat stanisławowski... Станиславів 1867; Голубков М., Січкар Г. Івано-Франківськ. Л. 1963; Давидова Ю. Івано-Франківщина в минулому і тепер. Ужгород 1968; Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975.

П. Ісаїв, В. Кубійович


Станиславівська епархія, одна з трьох гр.-кат. епархій у Галичині, заснована (шляхом виділення з Львівської епархії) декретом цісаря Франца Йосифа від 29. 1. 1884 і буллею папи Лева XIII від 25. 3. 1885. Єп.: Ю. Пелеш (1885 — 91), Ю. Куїловський-Сас (1891 — 1900), А. Шептицький (1899 — 1900), Г. Хомишин (1904 — 45); єп.-помічник (з 1929) І. Лятишевський. С. е. 1936 мала 20 деканатів, 419 парохій, 419 матерніх і 393 дочерні церкви, 541 свящ. (у тому ч. 22 ченці); 7 чоловічих (6 Василіянських і 1 Редемптористів) і 2 жін. (Сестер Василіянок) манастирів; 28 домів Сестер Служебниць і 4 ін.; 1 035 000 вірних. При С. е. діяла капітула, існували Духовна Семінарія (з 1906) і Богословський Ліцей (1935 — 8 проф., 92 учні), виходив тримісячник «Добрий Пастир» (з 1931); з важливіших церк. і рел. т-в: «Апостольство Молитви», Кат. Акція, т-во «Скала». 1946 большевики скасували С. е., тепер вона входить до складу Львівської в рамках Рос. Правос. Церкви.


Станиславівська область, Станиславська область, кол. (з 1939 до 1962) назва Івано-Франківської обл. Див. Доповнення.


Станиславівська улоговина, улоговина на Передкарпатті, положена між р. Солотвинською Бистрицею на зах. і Вороною (яка відокремлює С. у. від Покутської височини) на сх.; по сер. С. у. перетинає р. Надвірнянська Бистриця; площа понад 600 км². С. у. — тектонічного походження; вона становить рівнину, зформовану з потужної товщі алювіяльних осадів; поступово підноситься з півн. (найнижча височина — 250 м при злитті обох Бистриць) на півд. (до 500 м). Ґрунти — дерновоглейові і болотяно-лучні. Розораність до 60%, ліс становить ледве 5%. С. у. густо заселена: 280 меш. на 1 км²; без м. Станиславова (з 1962 — Івано-Франківське) — 110.


«Станиславівські Вісті», політ., просвітній і екон. тижневик, виходив у Станиславові з 1912 до пол. травня 1913 (69 чч.); видавець В. Іваницький, гол. ред. І. Ставничий і Л. Рудий (1913).


Станиславський Микола (* 1892 — ?), лексикограф родом з с. Озерян Лохвицького пов. (Полтавщина), секретар Секції ділової мови при Соц.-Екон. відділі Ін-ту Укр. Наук. Мови (від 1926); у співавторстві з М. Дорошенком та В. Страшкевичем склав нормативний рос.-укр. «Словник ділової мови» (1930); від С. походить і (сх.-укр.) акцентуація цього словника. С. склав також «Рос.-укр. ділову та газетну фразеологію» (в рукописі).

[Станиславський Микола (* Озерне). Правдоподібно загинув під час терору 1930-их pp. — Виправлення. Т. 11.]


Станиця, 1) У 18 — 20 вв. (до 1920) адміністративно-територіяльна одиниця на території коз. війська в Рос. Імперії: Кубанського, Донського, Терського та ін. С. об’єднувала кілька коз. поселень — селищ і хуторів. Все коз. населення С., за винятком осіб, що не належали до коз. стану (іногородні), становило станичну громадськість, органом влади якої був станичний сход з домовласників-козаків, що на ньому обиралося станичне управління (станичний отаман, його помічники і скарбник) та станичний суд. Сход розподіляв коз. землі і повинності, завідував гром. маґазинами, школами тощо; станичний суд розглядав дрібні кримінальні і цивільні справи. По всіх поселеннях, які мали не менше 60 дворів, діяли хутірське управління і хутірський отаман. Іногородні, що жили на території С., вносили за своє дворове місце і за право користування ріллею плату за кожний сажень (також за право користування пасовищами, лісами тощо).

2) В СССР — сіль. населений пункт на території кол. коз. обл.; органом влади в С. є станична Рада депутатів трудящих.


Станично-Луганське (V — 20), с. м. т., положене на Донбасі, над р. Дінцем, р. ц. Ворошиловградської обл.; 15 700 меш. (1975). В С.-Л. — підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, пром. і харч. комбінати, піщаний кар’єр. Засноване у другій пол. 17 в.


Станівська культура, археологічна культура пізнього бронзового віку на Закарпатті (назва від с. Станове Мукачівського р-ну). Житла надземні та напівземлянки. Поховання: тілоспалення в урнах, під землею, без насипів на поверхні, небагато поховань з насипами. Супровідний інвентар незначний: різні вироби з бронзи (серед ін. сокири, кінська збруя, спіральні шпильки), також золоті прикраси, кераміка, прикрашена спіралями та меандрами.


Станімір Осип (1890 — 1971), військ. і кооп. діяч родом з Ладичина, Тернопільського пов. (Галичина). Сотник УГА і командир 2 куреня Симбірської (8) бриґади, з яким одним з перших увійшов 31. 8. 1919 до Києва; у Червоній УГА командував III бриґадою. По закінченні Торг. Академії у Відні (1924) працював на різних посадах в РСУК в Галичині. Помер у Торонто. Спогади «Моя участь у визвольних змаганнях» (1966).


Станіславова Олександра (* 1900), співачка — драматичне сопрано, родом з Петропавловська (Казахська ССР). 1930 — За солістка опери в Саратові, 1938 — 58 у Київ. Держ. Театрі Опери й Балету ім. Т. Шевченка. Основні партії: Аїда, Елеонора (в однойменній опері і «Трубадурі» Дж. Верді), Ярославна («Князь Ігор» О. Бородіна), Наталка («Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Ганна («Наймичка» М. Вериківського) та ін.

[Станіславова Олександра (1900 — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Станіславський Анатолій (* 1905), архітект родом з Лубень; закінчив Харківський Ін-т Комунального Будівництва. У 1933 — 37 С. опрацював ген. пляни реконструкції і забудови Лисичанського, Полтави, Артемівського, Ясинуватої, Краматорського та проєкти житлових масивів у Слов’янському і Полтаві.


Станіславський Василь (1870 — 1927), літературознавець, автор низки ст., перев. у вид. УАН: «Дума про сорочинські події 1905 р.» (ж. «Україна», 1924, кн. 1 — 2), «Кобзар» 1867 р.» (там таки, 1925, 1 — 2), «Знадоби до життєпису С. Руданського» (у співавторстві з А. Кримським та В. Левченком; ЗІФВ УАН, кн. 7 — 8, 1926), «Недруковані праці А. П. Свидницького» («Наук. зб. за рік 1926»), «Земство і різки» («Україна», 1926, кн. І), «Непомітні діячі» («Ювілейний Зб. на пошану акад. М. Грушевського», 1928, т. 2).


Станіславський (Stanisławski) Ян (1860 — 1907), поль. маляр імпресіоніст, родом з с. Вільшани, Звенигородського пов., студіював у мист. школах Варшави, Кракова, Парижу, з 1897 проф. пейзажу в Краківській Школі Мистецтв (з 1900 — Академії). С. часто відвідував Україну й присвятив їй численні пейзажі («Пасіка на Україні», «Будяки», «Дніпро під Києвом», «Михайлівський собор у Києві», «Біла Церква», «Тополі», «Соняшники», «Вітряки», «Дерева» та ін) і жанрові картини («Укр. козак», «Вечеря», «Праля», «Лірник» й ін. Учнями С. і його послідовниками були укр. малярі М. Бурачек, І. Труш, О. Новаківський та ін. Твори С. зберігаються у мист. ґалеріях Кракова, Варшави, Львова, Києва.

[Станіславський (Stanisławski) Ян († Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Станкевич Микола (1813 — 40), рос. філософ і письм., родом з укр. частини Вороніжчини (з с. Удеровки Острогозького пов.), вчився в Москві й Берліні; засновник рос. гегельянства. У 1890 видано його літ. твори, пізніше цікаве листування (1914), в якому є місця, присвячені Україні.

[Станкевич Микола († Нові-Ліґуре, Італія). — Виправлення. Т. 11.]


Станкевич Софія (1862 — 1955), маляр і графік, родом з Рижева (Житомирщина); вчилася в Харкові, Варшаві й Парижі. Пейзажі (серед ін. «Українська ніч», «Кам’янець уночі») і мертва природа; пізніше працювала в графіці, перев. архітектурна тематика (серії видів Варшави, Помор’я тощо). Твори С. відзначаються ефектами світлотіні. Померла у Варшаві.


Станкович Євген (* 1945), композитор родом з Сваляви (Закарпаття), учень Б. Лятошинського і М. Скорика (у Київ. Консерваторії). Твори: три симфонії, симфонієта, струнний квартет, соната для віольончелі і фортепіяна, сольоспіви, «Триптих» для скрипки і фортепіяна.

[Станкович Євген (* 1942). — Виправлення. Т. 11.]


Станові пісні, соц.-побутові пісні про життя, побут та інтереси окремих суспільних та проф. груп. Найвидатніші серед них — це високопоетичні чумацькі пісні, що своїми мотивами наближаються до коз. Вони виникли у 15 в. і найбільшого поширення набрали під час розквіту чумацького промислу (див. Чумацтво) у 18 і в першій третині 19 в. У цих ліричних та лірикоепічних піснях змальовується життя й пригоди чумаків, зокрема небезпеки в довгій дорозі, туга чумака за дружиною й дітьми, напади степ. розбишак та тат. ватаг. Особливим ліризмом відзначаються чумацькі пісні про хворобу й смерть чумака у дорозі («Ой, у полі два явори», «Ой, ходив чумак сім рік по Дону»). На мотиви чумацьких пісень Т. Шевченко написав вірші «Ой, не п’ються пива-меди», «Ой, я свого чоловіка» та ін.; М. Коцюбинський — оп. «На крилах пісні». Найбільшу зб. чумацьких пісень видав І. Рудченко, багато їх у зб. укр. нар. пісень, що видав М. Лисенко.

Рекрутські та солдатські пісні — пісні про рекрутів, що примусово відбували військ. службу в царській або в цісарській (австро-угор.) армії, про тяжку долю вояка, змушеного 25 pp. служити у чужому війську в тяжких умовах; про тугу за рідним краєм, страхіття воєн, каліцтво, смерть вояка, про зустріч з родиною по багаторічній розлуці. Виникнення цих пісень припадає на кін. 18 в., коли на Україні було введено обов’язкову військ. службу. Мотиви рекрутських пісень лежать в основі багатьох творів Шевченка («Сова», «Сон») та Ю. Федьковича («Рекрут», «Дезертир»), які самі відбули десятирічну примусову військ. службу. Рекрутчина й мотиви рекрутських пісень відбилися в творчості багатьох укр. письм.: Марка Вовчка («Два сини»), Нечуя-Левицького («Дві московки»), Панаса Мирного («Пропаща сила»), М. Коцюбинського («Дорогою ціною»), О. Кобилянської («Земля»), В. Стефаника («Виводили з села»), Я. Щоголева («Новобранець») та ін.

Наймитські, заробітчанські та бурлацькі пісні, нар. пісні, в яких відбилися життя, побут, почуття й настрої бурлак, наймитів та заробітчан. Основні мотиви цих пісень: скарга на тяжку долю, на непосильну працю («Та немає в світі гірш нікому»), нарікання на самотність («Та забіліли сніги»). Особливу групу становлять пісні про тяжку долю жінки-наймички і строкарки («Ой, піду я лугом», «Ненько ж моя, ненько», «Ой, матінко-зірко»). Окрему групу заробітчанських пісень становлять еміґрантські пісні, що відбивають сумні настрої бідних селян, які змушені шукати заробітків у чужих краях. Багато уваги збиранні бурлацьких і наймитських пісень присвятив І. Манжура; на мотиви цих пісень написані його власні вірші «Бурлака», «З заробітків» та ін.

Література: Рудченко И. Чумацкие народные песни. К. 1874; Драгоманов М. Нові укр. пісні про гром. справи. Женева 1881; Ревуцький Д. Укр. думи та пісні історичні. К. 1919 і 1930; Укр. нар. ліричні пісні. К. 1958; Рекрутські та. солдатські пісні. К. 1974; Наймитські та заробітчанські пісні. К. 1975.

П. Одарченко


Станції юних натуралістів, позашкільні дитячі установи в СССР (і УССР), орг. і інструкторські методичні центри позашкільної натуралістичної роботи. С. ю. н. мають на меті допомагати школі та комсомольським і піонерським орг-ціям у вихованні учнів в любові та інтересі до природи і сіль. госп-ва; формувати в них уміння і навички до практичної роботи. С. ю. н. діють в системі Мін-ва Освіти союзних респ. і працюють під керівництвом органів нар. освіти, Респ. ради піонерської орг-ції і Комітету комсомолу. Першу С. ю. н. створено у Москві 1918, в УССР — 1925 в Києві. Число С. ю. н. в УССР в кін. 1971 — 110 (1962 — 56).


Станції юних техніків, позашкільні установи в СССР (і в УССР), орг. і методичні центри позашкільної роботи піонерів і учнів у галузі техніки. С. ю. т. мають разом зі школою прищепити молоді зацікавлення наукою й технікою і розвинути у них техн. мислення і конструкторські здібності. С. ю. т. діють в системі Мін-ва Освіти союзних респ. і працюють під керівництвом органів нар. освіти, Респ. ради піонерської орг-ції і комітетів комсомолу. Першу С. ю. т. створено 1926 у Москві, в УССР — 1927 у Києві. Число С. ю. т. в УССР в кін. 1971 — 164 (1963 — 74).


Стара Вижівка (II — 5; до 1946 назва Стара Вижва), с. м. т. на півд.-зах. Поліссі, над р. Вижівкою (притока Прип’яті), р. ц. Волинської обл.; 3 400 меш. (1970).


Стара Громада, див. Громади.


Стара Любовня (IV — 1), м-ко на Спиші над р. Попрадом, на укр.-словацько-поль. етнічному пограниччі; 2 900 меш. (1961). У 1412 — 1772 С. Л. була гол. м. 15 спиських м., відданих 1412 угор. королем Жигмонтом Польщі. 8. 11. 1918 тут створилася нар. рада, яка висловилася за приєднання до Укр. держави. Середньовічний замок, музей, гімназія. Старо-Любовнянська округа 1961 мала 26 укр. сіл з 14 400 меш. (на всіх 44 з 37 400 меш.).


Стара Синява (IV — 8), с. м. т. на сх. Поділлі над р. Іквою, р. ц. Хмельницької обл.; 5 900 меш. (1966). Цукроварня, цегельня. Заснована на поч. 16 в., у 1553 дістала маґдебурзьке право, з другої пол. 16 в. фортеця, у 17 в. спустошена під час коз. повстань і тат. наскоків.


Стара Сіль (IV — 3), с. м. т. Старосамбірського р-ну Львівської обл., положене в підгір’ї Сер. Бескиду і на зах. від м. Самбора; 2 800 меш. (1966). Архітектурна пам’ятка — дерев’яна церква 17 в. С. С. заснована 1255. До сер. 19 в. один з важливіших у Галичині центрів солеваріння.


Стара Січ, див. Запорізька Січ.


«Стара Україна» (підзаголовок: «Часопис історії і культури»), ілюстрований місячник за ред. І. Кревецького, виходив у Львові 1924 — 25, 24 чч., вид. НТШ. Бл. 30 авторів з Галичини й еміґрації; серед них історики: Б. Барвінський, І. Борщак, І. Кревецький, В. Карпович, І. Крип’якевич; літературознавці: М. Возняк, Я. Гординський, П. Зайцев, І. Огієнко, К. Студинський; мистецтвознавці: М. Голубець, В. Залозецький, В. Січинський, П. Холодний; з ін. В. Гнатюк, В. Заїкин, І. Німчук, С. Чарнецький та ін. Спеціяльні випуски «С. У.»: «В 350-ліття друкарства на Україні», «Укр. Некрополь», «Укр. мемуаристика в XI — XX ст.». Цінна хроніка, рецензії, бібліографія. «С. У.» була єдиним іст. ж. на Зах. Україні, перестала виходити через брак коштів.


Стара Ушиця (V — 8), кол. м-ко на сх. Поділлі, при впадінні р. Ушиці до Дністра, нині с. Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.; 2 800 меш. (1970). С. У. відома як м. з 12 в.; з кін. 12 в. до сер. 14 входила до складу Гал.-Волинського князівства, з 1360-их pp. до Лит. В. Князівства, з 1430-их pp. до 1795 до Польщі.


Старе Село, с. Пустомитівського р-ну, Львівської обл., положене за 25 км на півд. сх. від Львова. Добре збережені руїни оборонного замка кн. Острозьких, побудованого 1584 — 89 з участю А. Прихильного (відновлений 1642 і 1654) у стилі сх.-евр. пізнього ренесансу. Замок займав значну площу, стіни (14 — 16 м висоти) завершені аттіком, оздобленим аркатурою, а фронтони башт (збережені 3) вінчані барокковою різьбою в камені.


Старий Крим (VI — 18), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Жданівській міськраді; 5 800 меш. (1966). Значна частина населення працює на підприємствах м. Жданова. Видобуток ґраніту; поблизу С. К. — родовище графіту. С. К. заснований 1780.


Старий Крим (VIII — 16), м. Крим. обл. Кіровського р-ну, положене в півн.-сх. частині Крим. гір; 9 100 меш. (1972). Кліматичний низькогірський (висота бл. 500 м.) курорт, харч. пром-сть. С. К. уперше згадується на поч. 1 тисячоліття як таврське м. Карія, з кін.-1 тисячоліття п. н. Сурхат; з 13 до поч. 15 в. п. н. Солхат (дещо пізніше — Керим) — резиденція намісника золотоординського хана і важливий транзитний пункт торгівлі. Пізніше, по створенні Крим. ханства, втратив своє значення і став називатися Ескі Крим (С. К.). 1783 у складі Криму увійшов до Рос. Імперії (п. н. Левкопіль). У С. К. збереглися пам’ятки старовинної архітектури 14 в.: мечеть хана Узбека, вірменський манастир, руїни караван-сарая.


Старий Мерчик (IV — 16), с. м. т. Валківського р-ну Харківської обл., положене за 38 км на зах. від Харкова; 5 200 меш. (1966). Мебльова фабрика, цегельня; іст. музей. Заснований у сер. 17 в.


Старий Оскіл (II — 18), м. і р. ц. Білгородської обл. РСФСР, рад р. Осколом; 71 000 меш. (1975). У 19 в. і до кін. 1920-их pp. C. О. був пов. м. Курської губ.; хоч С. О. лежить на рос. етнічній території, але півд. частину Старооскільського пов. заселювали українці; 1926 вони становили 27,3% населення всього пов.


Старий Самбір (IV — 3), м. на Передкарпатті над Дністром, р. ц. Львівської обл., 3 800 меш. (1966); невелика харч. пром-сть. Заснований у другій пол. 11 в. з назвою Самбір, яку змінено на С. С. або Старе Місто після заснування 1390 Нового Самбора (див. Самбір). 1553 одержав маґдебурзьке право, у 16 — 17 в. був торг.-ремісничим осередком, згодом занепав. За Австрії й у 1920-их pp. пов. м.


Старий Чорторийськ (II — 6), кол. м-ко Луцького пов. на зах. Волині, положене над р. Стиром, тепер с. Маневицького р-ну Волинської обл. Згадується у літописі під 1100, коли його одержав Давид Ігоревич. 1228 С. Ч. дістався в уділ Данилові, але незабаром перейшов до пинських кн.; 1442 — 1601 родове володіння кн. Чорторийських.


Старик Степан (* 1932), скрипаль і педагог, нар. у Торонто (Канада); концертмайстер симфонічних оркестр у Лондоні (1956), Амстердамі, Чікаґо (там же проф. консерваторії) і (з 1972) Торонто; виступає як соліст і з симфонічними оркестрами. С. автор праць (англ. мовою) «Чотири сторіччя скрипки» і «Антологія різних метод гри на скрипці».

[Старик Степан, [концертмайстер] у Лондоні (1956 — 60), Амстердамі (1960 — 63), Чікаґо (1963 — 67) і Торонто (1982 — 87). З 1987 проф. Вашінґтонського Ун-ту. — Виправлення. Т. 11.]


Стариков Микола (1897 — 1961), вчений у галузі гірничої справи, д. чл. АН УРСР (з 1951), проф. (з 1939), родом з Новгородської обл. По закінченні Ленінградського Гірничого Ін-ту працював у копальнях Кривого Рогу (1924 — 28), на Уралі і з 1948 знову на Україні: проф. Криворізького Гірничорудного і (1951 — 52) Дніпропетровського Гірничого ін-тів. У 1958 — 61 в Ін-ті Гірничої Справи АН УРСР. Авторбл. 50 праць. Основні дослідження стосуються боротьби з пожежами на колчеданних родовищах, розкриття і розробки рудних родовищ, зокрема на великих глибинах.

[Стариков Микола (* Єдрово — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Старинкевич (уроджена Шевирьова) Єлисавета (1890 — 1966), літературознавець, перекладач, літ. критик, родом з Петербурґу; з 1920-их pp. жила на Україні, 1945 — 63 — старший співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка. Співавтор «Історії укр. радянської літератури», дослідник сучасної драматургії: «Драматургія Івана Кочерги» (1947), «Олександер Корнійчук» (1954), «Укр. радянська драматургія за 40 років» (1957) й ін. Переклади творів О. Бальзака, Е. Золя, Ґ. Мопасана, Ф. Стендаля та ін.; ред. зб. «Від романтизму до натуралізму в франц. театрі» (1939).

[Старинкевич (уроджена Шевирьова) Єлисавета († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Старицька Марія (1865 — 1930), акторка, режисер і педагог, дочка Михайла і Софії С; закінчила Петербурзьке театральне училище. З дитинства брала участь в аматорських виставах Київ. драматичного гуртка, з 1885 в проф. трупі свого батька, згодом у трупах М. Кропивницького, М. Садовського та рос. на характерних ролях у п’єсах М. Старицького: «Не судилось» (Анна Петрівна), «За двома зайцями» (Лимериха), «Маруся Богуславка» (мати), «Богдан Хмельницький» (Ганна) та ін. Виступала з мист. читанням. 1904 — 27 очолювала драматичний відділ Муз.-Драматичної Школи М. Лисенка (з 1918 — Ін-т його ж імени). С. вперше поставила на сцені твори Л. Українки: «Йоганна, жінка Гусова» та «Айша й Мохаммед» (силами учнів Муз.-Драматичної школи М. Лисенка, 1913) і «Камінний господар» (у співпраці з Г. Матковським) у Театрі М. Садовського (1914). Померла у Києві.

[Старицька Марія (псевд. Яворська) (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Старицька Софія (1850 — 1927), сестра М. Лисенка, дружина М. Старицького, мати Марії і Людмили С., родом з Полтавщини; акторка-аматорка, допомагала чоловікові в антрепренерській праці.


Старицька-Черняхівська Людмила (1868 — 1941), письм., літ. критик, гром. діяч. Нар. у Києві, дочка Михайла С. і сестра Марії С. С.-Ч. була приятелькою Лесі Українки і разом з нею та ін. укр. письм. брала участь у літ. гуртку «Плеяда» (1888 — 93). Закінчила гімназію, одружилася з лікарем, доц. ун-ту О. Черняхівським. Уже на 20 р. життя С.-Ч. почала друкуватися. Вперше її поезії були вміщені у львівському альманасі «Перший. вінок» (1887), пізніше в «Зорі», «Правді», «ЛНВ», «Житті і Слові», в «Складці» та ін. альманахах, в декляматорі «Розвага», в поетичних антологіях «Акорди» і «Укр. Муза». Стилем і мотивами поетичні твори С.-Ч. близькі до творчости Л. Українки. Одночасно С.-Ч. виступала як прозаїк, драматург, перекладач і літ. критик. Найвидатніші її драматичні твори: «Гетьман Петро Дорошенко» (1908), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917), «Розбійник Кармелюк» (1926), «Іван Мазепа» (1927) та ін.; також написала багато літ.-критичних нарисів і спогадів, зокрема про М. Коцюбинського (м. ін. «Елементи творчости М. Коцюбинського» 1913), про Л. Яновську (1909), Г. Барвінок (1911). Одна з найкращих ст.-спогадів С. — Ч. — «Хвилини життя Лесі Українки» (1913). З історії театру відомі її ст. «Двадцять п’ять років укр. театру» «Україна», ч. X — XII (1907). Ст. С.-Ч. друкувалися перев. в «ЛНВ». Під час першої світової війни С.-Ч. брала активну участь у Київ. Комітеті для допомоги українцям-втікачам, їздила до Сибіру, щоб допомогти заручникам-галичанам. 1917 С.-Ч. обрано до Центр. Ради. 1919 була співзасновницею і заступницею гол. Нац. Ради Укр. Жінок у Кам’янці Подільському. 1929 С.-Ч. заарештовано у зв’язку з процесом СВУ і засуджено на 5 pp. суворої ізоляції, але за кілька місяців звільнено і вислано до м. Юзівки. 1936 С.-Ч. повернулася до Києва. У кін. липня 1941 аґенти НКВД розстріляли С.-Ч. і її сестру Оксану.

[Старицька-Черняхівська Людмила. 20.7.1941 заарештована в Києві й перевезена до Харкова, звідки під конвоєм відправлена до Казахстану. В дорозі померла і її труп викинули з вагона. Точна дата смерти й місце поховання не відомі — Виправлення. Т. 11.]

Література: журн. Україна, ч. 1, Париж 1949; Данилевська Н. Загублений рід Старицьких — Черняхівських — Стешенків. У кн. Визначні жінки України. ОУЖ на еміґрації. 1950; Полонська-Василенко Н. Остання п’єса Л. Старицької-Черняхівської, ж. Україна, ч. 8. Париж 1952; Паклен Р. Знищена сила (Людмила Старицька-Черняхівська), ж. Овид, ч. 1, Чікаґо 1959; Губаржевський І. Людмила Старицька-Черняхівська — борець за молоду Україну, ж. Нові Дні, ч. 12. Торонто 1970.

П. Одарченко


Старицький Дмитро, режисер-аматор і драматург 1860-их pp., родич Михайла С.; автор п’єси «Останній кошовий запорізький» (1865). Брав участь в орг-ції і керівництві аматорським театром у Чернігові (у співпраці з О. Марковичем) і Полтаві.


Старицький (псевд. Міро Скаля) Мирослав (1909 — 69), оперовий співак-тенор, родом із Скали (Галичина), закінчив Вищий Муз. Ін-т ім. Лисенка (1939) і Укр. Держ. Консерваторію (1941) у Львові та муз. Академію у Відні (1942). Після перших ролей, виконаних у Львівському Оперному Театрі, виступав як соліст в оперових театрах Австрії, Швайцарії, Бельгії, Франції, Еспанії та в країнах. Півн. Африки. Кращі ролі: Фавст і Ромео («Фавст» і «Ромео і Джульєта» III. Ґуно), кн. з Мантуї і Альваро («Ріґолетто» і «Сила призначення» Дж. Верді), Шеньє («Андре Шеньє» У. Джіордано), Рудольф, Каварадоссі, Пінкертон («Богема», «Тоска», «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні). Виступав з самостійними концертами в Европі й Америці. Помер у Парижі.


Старицький Михайло (14. 12. 1840 — 27. 4. 1904), письм., видатний театральний і культ. діяч, нар. в с. Кліщинцях (Полтавщина), походив з шляхетського роду. Залишившися сиротою, С. виховувався в родині свого дядька, батька М. Лисенка. С. закінчив Полтавську гімназію (1856) і Київ. Ун-т (1865). З 1871 оселився в Києві, увійшовши в творчу співпрацю з М. Лисенком: вони спільно організували Т-во укр. сценічних акторів. С. записував нар. пісні, які потім видавав в обробці М. Лисенка, писав лібрегта до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»). Під тиском реакції С. змушений був у 1878 еміґрувати на деякий час за кордон; повернувся на Україну 1880 і знову розгорнув вид. і театральну діяльність. 1883 С. очолив перший проф. укр. театр. З ряду причин він залишив 1885 трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. 1895 залишив театральну діяльність і цілком віддався літ. творчості. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Перші твори С. були надруковані 1865. Поетичну творчість С. розпочав перекладами з О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, Г. Гайне, Дж. Байрона, А. Міцкєвіча, Г. К. Андерсена, серб. пісень та ін. Одночасно писав ориґінальні поезії, друкуючи їх у гал. періодичних вид. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевд. М. Старченко) Г. К. Андерсена (1873), серб. нар. думи і пісні (1876), зб. поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 83) та ін. Значною подією було вид. «Гамлета» В. Шекспіра у перекладі С. (1882). Основне місце в ориґінальній поетичній спадщині С. посідає його гром. лірика з виразними соц. («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчости С. — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії С. стали нар. піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»). Великий вклад зробив С. в укр. драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, С. написав багато ориґінальних драматичних творів, найсильніші з них соц. драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1894). Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). Особливе значення мають його іст. драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899). В історії укр. драматургії С. відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів. В останні роки свого життя, не зважаючи на хворобу, С. написав іст. роман «Облога Буші» (1894), романи «Перед бурею» (1897), «Разбойник Кармелюк» (1908) та ін. рос. мовою. С. був справжнім учителем молодих укр. письм. і відограв велику ролю в орг-ції літ. і гром. життя 1890-их pp. Твори С: «Поезії» (1908), «Драматичні твори» (1907 — 10); «Вибрані твори» (1954), «Вибрані твори» (1959), «Твори в восьми томах» (1963 — 65). Бібліографія у словнику «Укр. письм.», т. III, 1963, стор. 169 — 192.

Література: Франко І. М. П. Старицький, ЛНВ, кн. V — VII. Л. 1902; Пчилка О. М. П. Старицкий. Памяти товарища. КСт., кн. V — VI, К. 1904; Старицикий М. Зо мли минулого. Уривки спогадів, ж. Нова Громада, кн. 8. К. 1906; Зеров М. Літ. позиція М. Старицького. ж. Життя 1 Революція, кн. 6. К. 1929; Куриленко Й. М. П. Старицький. К. 1960; Сокирко Л. М. П. Старицький, ж. Літ. Критика, ч. 11 — 12. К. 1940; Скрипник І. Михайло Петрович Старицький. У кн. Матеріяли до вивчення історії укр. літератури, т. III. К. 1960; Сокирко Л. М. П. Старицький. Критико-біографічний нарис. К. 1960; Комишанченко М. Михайло Старицький. К. 1968.

П. Одарченко, М. К.


Старицькі, укр. старшинський (згодом дворянський) рід на Полтавщині, походить від Луки Семеновича, протопопа полтавського (1665 — 71) і його сина Захара Лукича Старицького, полтавського полкового сотника (1711 — 14). Від правнуків Захара С. — Григорія і Василя Михайловичів С. ведуть поч. дві лінії роду С: полтавська, до якої належав серед ін. Георгій (Єгор) Павлович С. (1825 — 99), сенатор (1867), чл. Держ. Ради (1879) і гол. Департаменту Законів (1883 — 85), визначний діяч суд. реформи 1864; і миргородська, з якої походили Михайло Петрович С. (1840 — 1904), відомий укр. письм., та його дочки: Марія (1865 — 1930), педагог у ділянці театрального мистецтва, й Людмила Старицька-Черняхівська (1868 — 1941), письм. і гром. діячка.

О. О.


Старков Арсеній (1874 — 1927), анатом родом з Вороніжчини; вчився в Моск. Ун-ті і за кордоном; проф. Моск. і (з 1917) Київ. ун-тів, один з перших чл. ВУАН. По больш. окупації України виїхав за кордон; 1923 — 25 — проф. Укр. Пед. Ін-ту в Празі, згодом Ризького Ун-ту (Латвія). Укр. мовою вийшла в Празі праця С. «Загальна біологія».

[Старков Арсеній († Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Старобешеве (до 1896 — Бешеве; VI — 19), с. м. т., р. ц. Донецької обл., положене в півд.-сх. частині Донбасу над p. Калміюсом; 6 900 меш. (1970). Поблизу С. — Старобешівська ДРЕС. Засноване 1781.


Старобешівська ДРЕС ім. В. І. Леніна, теплова електростанція, розташована на Донбасі б. с. м. т. Старобешевого і Нового Світу. Будівництво розпочато 1954, першу турбіну пущено 1958. Потужність ДРЕС 1970 становила 2 — 3 млн квт; за 1958 — 71 вироблено понад 121 млрд квтгод. електроенерґії. Основним паливом є антрацитовий штиб і природний газ, розпалювальним — мазут.


Старобільське (IV — 19), м. на півд. Сер. височини, положене над р. Айдаром, р. ц. Ворошиловградської обл.; 22 700 меш. (1975). С. засноване у 1686 укр. селянами-переселенцями на території Острогозького (Слобідського) полку як слобода Бельська (з 1730-их pp. — Стара Біла), 1797 перейменоване на м. С., пов. центр Слобідсько-Укр., з 1835 — Харківської губ. Харч. пром-сть, ремонтний, залізобетонних виробів зав., швейна і мебльова фабрики; районне об’єднання «Сільгосптехніка», с.-г. технікум.


Староболгарська мова, невідповідне окреслення староцерк.-слов. мови, запроваджене нім. молодограматиками (А. Лескін та ін.), а тепер уживане в Болгарії. В дійсності староцерк.-слов. мова як цілість не була зв’язана з болг. мовою, але серед її варіянтів (редакцій) була і болг. редакція, особливо впливова на Україні.


Старов Іван (1744 — 1808), рос. архітект, представник клясицизму 18 в., акад. (з 1769), проф. Петербурзької Академії Мистецтв (з 1785). У 1790-их pp. працював на Україні; склав проєкти плянування Катеринослава, Миколаєва та ін. міст. За проєктом С. побудовано 1787 — 89 палац Г. Потьомкіна в Катеринославі, маґістрат і адміралтійство в Миколаєві.

[Старов Іван (1745, Петербурґ — 1808, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Старовіри, див. Старообрядці.


Старовойт Маргарита (* 1922), ґравер родом з Оренбурґу; закінчила Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва (1950). Серії дереворитів Львова і його архітектурних пам’яток, індустріяльних пейзажів Львівщини, природи і типів Гуцульщини (серед ін. «Гуцулка з Красноїлі») та ін.; екслібриси.


Стародуб (I — 13), м. на півн. Чернігівщині, р. ц. Брянської обл. РСФСР, положене на нині мішаній укр.-білор.-рос. території; 16 000 меш. (1975); харч. і коноплеобробна пром-сть. Пам’ятки архітектури: церква св. Івана Предтечі (Предтеченська, 1720) і собор Різдва Христового, або Старий собор (збудований 1617, після пожежі 1677 відновлений у кін. 17 в., тридільний з майстерною обробкою мурів). С. відомий як город на території сіверян, згодом Чернігівського князівства, вперше згаданий 1096. У 12 в. — на поч. 13 в. С. — центр Стародубського удільного князівства, 1239 зруйнований татарами, з другої пол. 14 в. належав до В. Князівства Лит., 1503 — 1618 — до Моск. царства, потім до Речі Посполитої, з 1648 до Коз.-Гетьманської держави і був полковим м. (Стародубський полк з 1654 був частиною Ніженського полку, а з 1663 існував окремо до кін. Гетьманщини; у різні часи мав 7 — 11 сотень). З 1782 С. — пов. м. Новгород-Сіверського намісництва, з 1797 — Малорос., з 1802 — Чернігівської губ. 1917 — 18 входив до складу Укр. Держави, пізніше був включений до РСФСР.


Стародубов Кирило (* 1904), вчений у галузі металюрґії, металознавства, термічної обробки металів; д. чл. АН УРСР (з 1957; чл.-кор. з 1948), родом з Москви; закінчив Дніпропетровський Гірничий Ін-т (1928). Працював на Дніпропетровському Металюрґійному зав., з 1938 — зав. катедрою термічної обробки металів Дніпропетровського Метал. Ін-ту, з 1948 працює також у Н.-Д. Ін-ті Чорної Металюрґії Мін-ва Чорної Металюрґії СССР. Відкрив і пояснив зміцнення вуглецевої сталі при відпуску. Розробив нову технологію термічної обробки зал. коліс, труб, лемешів тощо. Праці з теорії і технології термічної обробки сталі, зокрема прокату.

[Стародубов Кирило (1904 — 1984, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Старо-Кодацький поріг, див. Кодацький поріг.


Старокостянтинів (IV — 8), м., положене в півн.-сх. частині Подільської височини над р. Случчю, р. ц. Хмельницької обл.; 23 500 меш. (1975). С. заснував як укріплене м. на маґдебурзькому праві у 1560-их pp. кн. К. Острозький (до поч. 17 в. назва — Костянтинів). Відоме з коз.-поль. воєн, зокрема з часів Б. Хмельницького. З 1797 — пов. м. Волинської губ. 1860 — 10 000, 1926 — 17 000 меш.; характер м. — ремісничо-торг. 13 — 14. 8. 1919 бої УГА з большевиками, пізньої осени 1919 прорив больш. фронту Армією УНР і поч. Зимового походу. Харч. пром-сть, зав. залізобетонних шпал, шкіряний тощо.


Старокраматорський машинобудівельний завод ім С. Орджонікідзе, підприємство важкого машинобудівництва, розташоване у м. Краматорському Донецької обл. Заснований 1896 нім. фірмою В. Фіцнер і К. Гампер, продукував насамперед устаткування для вугільної пром-сти. За роки першої п’ятирічки і вдруге по воєнному знищенні реконструйований і поширений. Основна продукція: устаткування для металюрґійної, вугільної, гірничодобувної та ін. галузів пром-сти.


«Старокурсники», див. Москвофільство.


Старомихайлівка (VI — 18), с. м. т. на Донбасі, Мар’їнського р-ну Донецької обл., положена за 20 км від Донецького; 6 300 меш. (1966). Поблизу С. видобуток вугілля.


Старомінська (VII — 20), станиця в півн.-зах. частині Кубані, положена над р. Сосиком, тепер р. ц. Краснодарського краю. 1926 українці в Старомінському р-ні становили 84,8% всього населення.


Старообрядці, старовіри, розкольники, рел.-суспільний рух, що виник у сер. 17 в. в Росії як реакція проти офіц. Правос. Церкви, у якій патріярх Никон (1652 — 67) розпочав реформу богослужбових кн., що полягала у виправленні слов. текстів відповідно з грец. традиціями (у цьому допомагали укр. учені Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович та ін.). Ця реформа й деякі обрядові зміни наразилися на гострий опір частини духовенства і вірних, які виступали на оборону старих обрядів, проти офіц. православія, що його підтримував уряд. Рух С., ідеологами якого були протопопи Аввакум Петрович, Іван Неронов й ін., набрав масового характеру після правос. собору 1666 — 67, на якому С. піддано анатемі, а церква й уряд почали їх переслідувати. Тоді С. взяли участь у політ. і суспільних рухах проти режиму (у сел. війні під керівництвом Степана Разіна 1670 — 71, у Соловецькому 1668 — 76 та Моск. 1682 повстаннях тощо). Втікаючи від репресій, С. оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії: Півночі, Уралі, Дону, Заволжі, а також поза її кордонами — на Гетьманщині, Білорусі (Вєтка на Гомельщині), Правобережній Україні, Молдавії й ін. У наслідок внутр. конфліктів С. поділилися на більше поміркованих — попівців (вони мали свящ., а з 19 в. — єп., визнавали таїнства) і радикальніших — безпопівців (у них богослуження і треби виконували світські), які далі ділилися на численні групи (деякі з них можна зарахувати до сектантів). Поступово репресії проти С. зменшилися (за Катерини II і пізніше), а то й припинилися, а закон 1883 і зокрема толерантний едикт 17. 4. 1905 приніс їм повну віросповідну свободу. З поч. 19 в. частина С. наблизилася до офіц. Правос. Церкви, утворивши Єдиновірську церкву (див. Єдиновір’я), що зберігала давні книги і обряди, але визнала зверхність Синоду. З сер. 19 в. полівці мали єпископів з митр. на чолі. 1914 С. нараховували бл. 2½ млн. За сов. влади С. зазнали переслідувань, що їх, однак, витримали; тепер вони оформлені як Старообрядницька Білокриницька архиєпископія Московщини й усієї Руси, що репрезентує попівців, і Вища Старообрядницька Рада у Литві; приблизне ч. С. нині 1 млн.

Втікаючи від рос. переслідувань, С. оселялися у 1660-их pp. на Лівобережній Україні і створили, починаючи з часів гетьмана Д. Многогрішного і згодом, низку т. зв. розкольничих слобід на території Стародубського і Чернігівського полків. Колонізація поширилася за І. Мазепи й І. Скоропадського. Оселення цих слобід відбувалося здебільша з дозволу місц. державців (як старшини, так і манастирів, зокрема Києво-Печерської Лаври), які сподівалися по закінченні терміну пільг (пересічно 8 pp.) перетворити С. на своїх підданих. Але екон. сила слобід й інтереси рос. централістичної політики по 1709 допомогли їм уникнути залежности від місц. державців й укр. влади. Указ Петра I 1716 леґалізував становище С. на Гетьманщині й затвердив їх права й володіння. За переписом 1715 — 18, у 17 слободах півн. Гетьманщини було 377 дворів «грунтовых раскольников» (тих, що мали землі), 159 «бобыльских» хат і 50 «пустых». Населення слобід широко розгорнуло торг.-пром. діяльність. Збагачення слобід і незалежність їх від місц. державців і гетьманської влади викликало репресії з боку останньої. Гетьман І. Скоропадський 1716 і 1719 заборонив С. торгувати на Гетьманщині, але ця заборона залишилася на папері; також марні були його прохання виселити С. з України, й осередком С. на Гетьманщині лишилася слобода Клинці, яка у другій пол. 18 в. стала й культ. центром С. (друкарні для церк. і світських кн.), а з кін. 18 в. і протягом 19 в. тут утворився великий осередок текстильної пром-сти (виробництво сукна й ін.), який на поч. 20 в. став найбільшим на Україні.

Екон. зростання і збільшення населення слобід на півн. Гетьманщини, з одного боку, й постійні конфлікти їх з місц. дідичами й укр. владою (зокрема на ґрунті збільшення держ. податків) спричинилися до того, що, почавши з сер. 18 в., частина С. з Чернігівщини (а також з сусідньої Гомельщини) переселилася на малозалюднені простори Півд. України. Вони селилися в Ново-Сербії, пізніше Слов’яносербії, а по опануванні Рос. Імперією всієї Півд. України на Херсонщині (зокрема у Бериславському пов.) і Таврії (особливо у Мелітопільському пов.), де їх 1832 було понад 7 000. Оселення С. на півдні України підтримував уряд, щоб заселити вільні землі, і давав їм на деякий час різні пільги. У сер. 18 в. С. оселилися в півд. Басарабії (їх називали тут липованами) і в гирлі Дунаю (с. Вилкове). Приплив С. збільшився по приєднанні Басарабії до Рос. Імперії (1812). У кін. 19 в. у всій Басарабії, жило бл. 30 000 С. — на півдні і в Хотинському пов.

У 1760 — 80-их pp. С. — липовани з Молдавії і Валахії, пізніше також з Басарабії поселювалися на Буковині й Поділлі. Австр. влада, зацікавлена в заселенні Буковини, ставилася прихильно до С; цісарським патентом 1783 Йосиф II звільнив їх від податків і ґарантував свободу віровизнання. Центр. поселенням С. було с. Біла Криниця (нині Глибоцького р-ну), де вони при матеріяльній допомозі одновірців з Росії мали свій церк. центр: манастир і собор, з 1844 — єп., а потім ієрархію (Білокриницьку) на чолі з митр., яка висвячувала свящ. і єп. для С. всієї Рос. Імперії (цей центр. після толерантного едикту 1905, частково перенесено до Москви (осередком С. — попівців була тут церква на Рогозькому цвинтарі). Кількість С. на Буковині: 1784 — 400, 1844 — 2 000, 1900 — 3 110, 1930 — 3 200. Більшість С. на Буковині були попівцями. У 1880 — 90-их pp. бук. С. видавали у Коломиї ж. «Старообрядецъ» і «Давняя Русь» за ред. Н. Чернічева.

Як усюди, так і на Україні, С. жили здебільше в окремих оселях. Від місц. укр. населення вони відрізнялися як віровизнанням (та обрядом), так і мовою, будовою та внутр. оформленням хат, також і побутово-екон. прикметами. Основним зайняттям С. було сіль. госп-во (хліборобство, городництво й садівництво), різні види ремесла й пром-сти, торгівля. Серед міських С. було чимало багатіїв-купців і фабрикантів. Як виразно чужонац. середовище, С. сприяли русифікації деяких місцевостей, зокреме не півн. Чернігівщини, що допомогло сов. владі відокремити від України цю територію і приєднати її до РСФСР (Брянська обл.).

Література: Щапов А. Русский раскол старообрядства. Казань 1859; Лазаревский А. Описание Старой Малороссии, т. I. К. 1888; Лилеев М. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII — XVIII вв., випуск І. К. 1895; Смирнов П. История русского раскола старообрядства. 2 вид. П. 1895; Polek J. Die Lippowaner in der Bukowina. Чернівці 1899; Щапов А. Сочинения, т. І. П. 1906; Оглоблин А. Предкапиталистическая фабрика. К. 1925; Pascal P. Avvakum et les debuts du raskol. Париж 1938; Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине. К. 1975.

Р. М.


Старосільська стоянка, печерна стоянка б. м. Бахчесарея (Крим) з пізнього періоду мустьєрської культури, досліджена у 1952 — 56. Меш. С. с. займалися полюванням: знайдено крем’яне знаряддя та тваринні кістяки, а також кістяк дитини сучасного фізичного типу, але з деякими ознаками неандертальця.


Старосольська Дарія (1881 — 1941), дочка Володимира і Терміни Шухевичів, дружина Володимира С., нар. у Львові, гром. діячка, за фахом піяністка (учениця В. Курца у Львівській Консерваторії), викладач Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка (1907 — 40). С. була засновницею і кілька разів гол. Кружка укр. дівчат у Львові (з 1908 назва Кружок Українок), ред. ж. «Мета» (з 1908) та його продовження «Наша Мета» (1919 — 22), діячкою Укр. Соц.-Дем. Партії. Ст., нариси і поезії в ж. «Нова Хата» і в газ. «Діло». 1940 вивезена сов. владою до Казахстану, де й померла.


Старосольська (псевд. Любович) Уляна (* 1912), журналіст і письм., родом зі Львова, за фахом економіст. Співр. Жін. ж. «Нова Хата», Ж. «Господарсько-Кооп. Часопис» (1937 — 39) та «На сліді» (1936 — 39); з 1972 ред. ж. Союзу Українок Америки «Наше Життя». Автор кн. спогадів про заслання «Розкажу вам про Казахстан» (1969); нариси, ст., вірші, есеї в укр. пресі ЗДА й Канади.


Старосольський Володимир (8. 1. 1878 — 25. 2. 1942), гром.-політ. діяч, правник і соціолог, родом з Ярослава, д. чл. НТШ (з 1923). Замолоду брав участь у студентському житті Львова: чл.-засновник т-ва «Молода Україна» і ред. його ж., один з організаторів сецесії з Львівського Ун-ту (1902); чл. Закордонного Комітету РУП, керівний діяч УСДП (деякий час її гол.). По закінченні правничих студій у Відні й поглибленні їх у Берліні, Ґраці й Гайдельберзі адвокат у Львові й оборонець у політ. процесах (серед ін. М. Січинського, пізніше чл. УВО і ОУН), один з організаторів парамілітарної орг-ції Січ. Стрільці, 1913 її гол. По вибуху війни 1914 чл. Гол. Укр. Ради і Бойової Управи Січ. Стрільців, її зв’язковий з УСС на фронті, співпрацював з Союзом Визволення України у Відні. 1918 чл. Військ. Комітету, восени 1919 — товариш мін. закордонних справ УНР (в уряді І. Мазепи) і одночасно проф. Укр. Держ. Ун-ту в Кам’янці Подільському. 1920 — 28 на еміґрації у Відні й Празі: проф. держ. права УВУ і Укр. Госп. Академії в Подєбрадах. З 1928 знов у Львові, працював як адвокат (чл. Адвокатської Палати у Варшаві). Після сов. окупації Львова, проф. Львівського Держ. Ун-ту, згодом, заарештований і засуджений на 10 pp. ув’язнення, помер у тюрмі в Маріїнську (Зах. Сибір).

У своїх наук. працях С. відстоював соціологічний напрям у дослідженні правно-політ. процесів. Гол. праці: «Das Majoritatsprinzip» (1916), «Теорія нації» (1921), «Методологічна проблема в науці про державу» (1925), «До питання про форми держави» (1925), «Bohdan Kistiakowskyj und das russische soziologische Denken» (1929), підручник «Держава і політ. право» (1 — 2 тт., 1925), ст. на наук. і політ. теми.


Старосольський Юрій (* 1907), правник, гром. і пластовий діяч, чл. УВО родом зі Львова, син Володимира С. і Дарії Шухевич; проф. права УВУ й Укр. Кат. Ун-ту в Римі, д. чл. НТШ, начальний пластуп (з 1972). Студентський діяч у Львові, співредактор журналу для молоді «На сліді» (1936 — 39) і ред. ж. «Дорога» 1942 — 45, на еміґрації в Німеччині і в ЗДА (з 1949). Автор університетських підручників «Einführung in das Handelsrecht» (1946), «Нарис карного процесу» (1947) та низки праць: «Basic Principles of Soviet Criminal Law» (1950), «The Principle of Analogy in Criminal Law: an Aspect of Soviet Legal Thinking» (1954), «Догма про володіння права» (1955), «Природа міжнародного злочину» (1963) . Кн. на виховно-пластові теми «Велика гра» (1948), ст. з гром. і культ.-виховної проблематики в пластових ж. і щоденнику «Свобода».

[Старосольський Юрій (28.2.1907 — 21.10.1991, Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]


Староста. 1) У Київ. Русі представник нижчої адміністрації (звич. доглядав за певними ділянками в госп-ві кн.); 2) у В. Князівстві Лит. і Польщі — держ. урядовець, що був на чолі повіту (городовий С.); з кін. 16 в. його значення у зв’язку із зростанням влади шляхти значно зменшилося; на Гал. Русі і на Поділлі існували т. зв. ген. С. для всієї провінції; 3) негородовий С. у Речі Посполитій — державця (звич. доживотний) корониих маєтностей, що їх король надавав маґнатам і шляхті за заслуги перед державою; 4) С. сіль. — в Рос. Імперії гол. найнижчої адміністративної одиниці — сіль. громади, обираний на 3 роки сіль. сходом; 5) у Галичині й на Буковині за австр. влади — начальних пов.; 6) у Гетьманській державі (1918) діяли губерніяльні (і пов.) С; 7) у Польщі 1919 — 39 — начальник держ. адміністрації і представник держави у пов.; 8) на Закарпатті 1919 — 39 — гол. сіль. громади або посадник м.

С. називалися також виборні або призначені особи для ведення справ будь-якої громади (напр., церк. С; див.), артілі чи ін. гром. колективу.


Старостенко Юрій (* 1931), маляр, графік і театральний декоратор, родом з Одеси; по закінченні Харківського Художнього Ін-ту викладач у ньому. С. оформлював виставки у Харківському Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка («Незнайомі люди» Л. Устимова, 1959); серії ліноґравюр («Карпати», 1960, «Люди і море», 1962; «Міста-столиці», 1967, диптих «Харків Старий», «Харків сучасний», 1970); книжкова графіка; декоративні пано (у співавторстві з ін.) в ресторанах «Центральний» (1961) й «Інтурист» (1964) у Харкові та ін.


Староцерковнослов’янська мова, найстарша літ. мова слов’ян. Початки її сягають 863, коли моравський кн. Растислав звернувся до візант. імператора Михаїла III з проханням прислати місіонерів, що могли б виховувати в Моравії місц. духівництво. Вибір упав на братів Костянтина (в чернецтві Кирила) й Методія; нар. в Тесалоніках, ці грец. діячі досконало знали слов. мову в її місц. македонському варіянті. Для своєї місійної діяльности Костянтин створив абетку (пізніше названу глаголиця) і, мабуть, прибувши до Моравії, заходився перекладати богослужбові тексти. В основі цієї літ. мови, ним створеної в процесі перекладання, лежала македонська говірка, найкраще йому відома, але, бажавши бути зрозумілим для місц. люду, він прийняв до неї, в міру свого знання, моравські елементи. По. смерті Костянтина (869) цю діяльність продовжував Методій; по смерті останнього (885) учні й послідовники св. братів були вигнані з Моравії, й багато з них знайшли притулок у Македонії й Болгарії. У Македонії особливо св. Климент († 916) і св. Наум († 910) далі плекали С. м.; але, природно, моравські елементи не були потрібні в новому оточенні, більшість їх була усунена, і так на місце моравської прийшла македонська редакція С. м. У Болгарії, що була під потужним візант. впливом, глаголиця на письмі й моравські елементи в мові були особливо небажані. За царювання Симеона, імовірно 893, створено нову абетку, близьку до грец., але з елементами глаголиці (кирилиця), а в мові усувано моравські елементи й прищеплювано болг. Так постала третя, болг. редакція С. м. Існували також серб., хорв. і, короткий час, чес. редакція С. м.

До нашого часу збереглося мало текстів С. м. Не рахуючи дрібних фраґментів, моравську редакцію репрезентують т. зв. Київські Листки; македонську редакцію — Зоґрафське, Ассеманієве і Маріянське євангелія (останнє з елементами серб. редакції), Синайський молитовник і Кльоців зб. казань; у болг. редакції збереглися Савина кн. (євангеліє), Супрасльський зб. житій св. і ін. та Енінський Апостол. Усі ці тексти написані в 11 в., тільки Київські Листки, можливо, в кін. 10 в. Після 11 в. С. м. еволюціонувала по-різному в різних слов. країнах; ці варіянти не розглядаються як належні до С. м.

С. м., ніколи не була розмовною мовою. Це була понадплемінна й понаднац. мова, призначена для церк. і суміжних жанрів. З охрищенням України С. м. була прийнята як церк. і літ. мова. Тексти всіх основних редакцій були відомі й копійовані на Україні; напр., моравська (або чес.) репрезентована Бесідами на євангелію Григорія В., серб. — Реймського євангелія, але в основному Україна (як і Білорусь і Росія) сприйняла болг. редакцію. Спершу намагалися тексти цього типу просто копіювати, але згодом, поступово до них внесено низку місц. рис: найраніше і найпослідовніше закінчення 3 особи дієслів на -ть (С. ц. с. — тъ) і закінчення орудного відмінка однини іменників чоловічого й сер. роду -ъмь і -ьмь (С. ц. с. -омь і -емь), невживання носових голосних, заміна жд (з праслов. *dj) на ж. Ін. місц. рис дотримувано менше послідовно, деякі з паралельних варіянтів могли набирати стилістичних відтінків. До таких місц. рис належали написання типу вьрхъ ’верх’ (С. ц. с. врьхъ); повноголос; вживання ч замість щ (з праслов. *tj); вживання Ђ, а не ц.-слов. носового е в закінченнях родового відмінка однини іменників жін. роду м’якої відміни (як також називного-знахідного множини іменників жін. роду і знахідного множини іменників чоловічого роду м’якої відміни: земл’Ђ, кон’Ђ — ц.-слов. земл’ѧ, кон’ѧ); двоскладові закінчення в прикметниковій відміні замість ц.-слов. трискладових (нового — ц.-слов. новаего, — див. Стягнення); особливості синтакси й словника. Так на основі болг. редакції С. ц. с. м. в процесі її часткового пристосування постала найдавніша літ. мова України (що з певними модифікаціями була також літ. мовою всієї Руси), використовувана також в ориґінальних творах місц. походження (напр., «Слово о законі і благодаті» митр. Іларіона).

Ю. Шевельов


Стар-Старчевський Михайло (* 1910), гром. і політ. діяч у Канаді, нар. в Коппер Кліф (Онтаріо). 1949 — 52 посадник м. Ошави, 1952 — 68 посол до федерального парляменту Канади, 1957 — 68 мін. праці в уряді Дж. Діфенбейкера (перший федеральний мін. укр. походження); з 1968 суддя горожанського суду в Торонто, чл. Королівської Ради (з 1965), гол. Робітничої Компенсаційної Ради (з 1973).

[Стар-Старчевський Михайло, м. б. Стар (Старчевський) Михайло. — Виправлення. Т. 11.]


«Старт», популярний ілюстрований місячник, орган Комітету фіз. культури і спорту при Раді Мін. УРСР, виходить у Києві з 1965 на зміну ж. «Фізкультура і Спорт» (1957 — 65).


Старуня (V — 5), с. Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл., положене в передгір’ї Ґорґанів. З кін. 19 в. в С. діяла шахта озокериту, в якій знайдено 1907 і 1928 добре збережені останки мамута і шерстистого носорога, як також залишки фльори ранньої польодовикової доби. Зберігаються тепер у Краківському і Львівському музеях.


Старух Антін (1856 — 1938), селянин, гром.-політ. діяч, брат Тимотея; посол до гал. сойму від Нац.-Дем. Партії (1901 — 14); 1918 — 19 чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і комісар Ліського пов.

[Старух Антін (* Бережниця Вижня, Ліський пов., Галичина — † Бережниця Вижня). — Виправлення. Т. 11.]


Старух Тимотей (1860 — 1923), гром.-політ. діяч, родом з с. Бережниці Вижньої (б. Ліська) з сел. родини (його батько Михайло був послом до гал. сойму), організатор селянства Бережанщини, з 1907 посол до австр. парляменту від Нац.-Дем. Партії, з 1908 до гал. сойму; 1915 вивезений росіянами на Сибір. 1919 чл. Укр. Нац. Ради у Станиславові та її делеґат на Трудовий Конґрес (чл. його Президії) у Києві, комісар м. Бережан.

[Старух Тимотей († Бережани). — Виправлення. Т. 11.]


Старух Ярослав (1910 — 1947), революціонер, діяч ОУН родом зі Слободи Золотої Бережанського пов. (Галичина), син Тимотея С.; вчився на правничому фак. Львівського Ун-ту. У 1930-их pp. чл. Крайової Екзекутиви ОУН у Галичині, з 1935 заступник крайового провідника на півн.-зах. укр. землях; співр. націоналістичної преси, співред. тижневика «Нове Село»; у травні 1939 засуджений на процесі ОУН у Рівному на 13 pp. ув’язнення. По розвалі Польщі — на еміґрації в Кракові; референт пропаґанди проводу ОУН С. Бандери. Заарештований німцями у грудні 1942 у Львові, викрадений підпіллям ОУН після кількох місяців ув’язнення, працював від осени 1943 до літа 1944 на підпільній радіостанції «Самостійна Україна». З 1945 крайовий провідник ОУН на укр. землях, зайнятих поляками (Закерзоння); 17. 10. 1947 загинув разом з своєю охороною в боротьбі з поль. оперативною групою «Любачів» у любачівських лісах під час т. зв. операції «Висла». Тодішній псевд. «Стяг».

[Старух Ярослав (* Бережниця Вижня, Ліський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Старушич-Оксенович Ігнатій, див. Оксенович Старушич Ігнатій.


Старцев (Старченко) Йосиф, будівничий 17 в.; працював у Москві. На запрошення гетьмана І. Мазепи С. збудував у Києві його фундації собори Братського (1690 — 93) і Миколаївського (Військ.; 1690 — 96) манастирів у стилі укр. барокко.


Старченко Василь (1904 — 48), аґрохемік, сов. держ. діяч, родом з с. Темрюка-Укр. (тепер с. Старченкове Донецької обл.); чл.-кор. АН УРСР. По закінченні Київ. С.-Г. Ін-ту (1929) і аспірантури при Укр. н.-д. Ін-ті Цукр. Пром-сти (1932) був дир. і наук. керівником Миронівської досл.-селекційної станції (1934 — 38). З 1938 заступник гол. Ради Нар. Комісарів, з 1946 — Ради Мін. УРСР, чл. ЦК КП(б)У (з 1940). Праці з ділянки сіль. госп-ва.

[Старченко Василь († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Старчук Орест (1915 — 71), славіст родом з Буковини, з 1948 в Канаді; проф. слов. мов Альбертського Ун-ту. Ст. з мовознавства, підручники рос. мови.

[Старчук Орест (* Топорівці — † Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Старша могила, скитська могила поч. 6 в. до Хр. в межах могильника в урочищі Стайчин Верх, б. с. Оксютинців Роменського р-ну Сумської обл. Висота 21 м. Під насипом була зрубна дерев’яна домовина з похованням скитського вождя; тут знайдено велику кількість предметів озброєння, частини від 16 кінських вудил, мист. оформлених у ранньоскитському звіринному стилі, предмети культового призначення.


Старшина козацька, див. Козацька старшина.


Старшинські Школи УГА, організовані за зразком кол. старшинських шкіл австр. армії з 3-місячним практичним і теоретичним вишколом. Вони підпорядковувалися в Галичині Держ. Секретаріятові Військ. Справ, а на Наддніпрянській Україні — Армійському вишколові. У Галичині було З С. Ш. піхоти (Коломия, Золочів, Самбір), які до травня 1919 випустили 260 підхорунжих, 1 — артилерії (Станиславів; — 42 підхорунжі) і С. ш. Звідомного полку (зв’язку) — 50 підхорунжих. Коменданти С. ш.: отаман Франц Рімаль, отаман Й. Фещук, четар Д. Кульчицький, сотн. І. Сітницький, сотн. Л. Шепарович.

На Наддніпрянській Україні, С. ш. піхоти УГА в Гуті Чугорській (комендант сотн. О. Драґан) випустила у жовтні 1919 — 63, а С. Ш. артилерії УГА в Безносківцях (комендант С. Лещій) — 25 підхорунжих.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.