[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3049-3062.]

Попередня     Головна     Наступна





Стерлядь, див. Осятер.


Стерчо Петро (* 1919), економіст й історик, суспільний діяч у ЗДА, родом з Закарпаття, д. чл. НТШ, з 1963 проф. Дрексел Ун-ту в Філядельфії, 1967 — 71 — гол. Асоціяції Укр. Амер. Університетських Професорів. Ст. в пресі на гром. теми і з іст. Закарпаття. Гол. праці: «Карп.-укр. держава» (1965) та її англо-мовна версія «Diplomacy of Double Morality: Europe’s Crossroads in Carpatho-Ukraine, 1919 — 1939» (1971).

[Стерчо Петро (1919, Кузьмине, Березький комітат — 1987, Нарберт, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]


Стеткевич Йосип (1876 — 1942), педагог і укр. гром. діяч у ЗДА, родом з с. Плотичі В., Бережанського пов. (Галичина), з 1904 у ЗДА. Організатор укр. шкільництва в ЗДА, діяч Укр. Нар. Союзу, співр. і гол. ред. (1910 і 1912 — 19) «Свободи»; співзасновник Амер. Руської Нар. Ради (1914).

[Стеткевич Йосип († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Стефан III Великий, господар Молдавії (1457 — 1504); вів успішні бої проти Туреччини, Угорщини, Польщі і Волощини; спричинився до політ. зміцнення Молдавії. Підтримував політ., культ. й екон. зв’язки з Україною; надав привілеї купцям Львова, сприяв розвиткові укр. культури (євангелії з манастирів у Гуморі й Путні, літописи, держ. грамоти, писані ц.-слов. мовою укр. редакції). Першою дружиною С. була Євдокія, дочка київ. кн. Семена Олельковича. Під час походів С. III на Покуття (1491 і 1502) чимало укр. населення звідти перейшло до Молдавії.


Стефан з Вербівця, див. Вербовцій.


Стефан Маляр (Попович з Медики), маляр другої пол. 17 в.; брав участь у розписі іконостасу і стінопису нави у церкві св. Юра (1659) та намалював ікону «Різдво Іоанна Предтечі» (1669) для церкви Воздвиження Чесного Хреста, обидві у Дрогобичі.

[Стефан Маляр (? — між 1678 і 1695), брав участь у розписі... у церкві св. Юра (1651 — 78). — Виправлення. Т. 11.]


Стефан Рудик (1891 — 1969), правос. діяч у Польщі, родом з с. Майдану Липовецького (Львівщина); здобув сер. духовну освіту в Житомирі й Орлі, у 1920 — 30-их pp. свящ. у поль. війську, з 1953 — єп. вроцлавсько-щецінський, з 1961 — білостоцько-ґданський, з 1965 — митр. Поль. Автокефальної Правос. Церкви.


Стефаник Василь (14. 5. 1871 — 7. 12. 1936), видатний укр. письм., блискучий майстер експресіоністичної новелі. Нар. в с. Русові Снятинського пов. (Галичина) в родині заможного селянина. Учився спочатку в Коломийській гімназії (з 1883), з якої був виключений за участь у таємному гуртку, потім у Дрогобицькій, по закінченні якої вступив на мед. фак. Краківського Ун-ту (1892). У Кракові С. на довгі pp. заприязнився з поль. лікарем і культ. діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письм. «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та ін. відкрили С., за його власним висловом, «дорогу в світ». Багато працюючи над своєю заг. освітою і знайомлячися з сучасною йому зах.-евр. літературою, С. поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою покинув ун-т (1900). Перші літ. спроби С. припадають на pp. навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газ. «Праця» надруковано кілька його новель з життя покутського с. («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з’явилася перша зб. прози С. «Синя книжечка». Літ. критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні зб. новель С.: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). На кін. минулого і перші pp. 20 в. твори С. були вже відомі в перекладах поль., нім., рос. та ін. мовами. Тож коли 1903 С. поїхав у Полтаву на відкриття пам’ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та ін., вони привітали його як одного з видатних діячів укр. літератури. Але з 1901 у творчості С. залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на госп-ві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове госп-во до Русова, де й прожив до кін. життя. На цей час припадає активізація С. у гром. діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як чл. Радикальної партії аґітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 18 працює послом австр. парляменту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 С. повертається до літ. творчости (новелі «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новелі і кілька автобіографічних спогадів. Частина новель увійшла в останню зб. «Земля» (1926), а решта його дорібку, друкованого по журналах, з’явилася в ювілейному вид. «Твори» (1933). Крім того, С. залишив величезне листування, яке має не менше літ. значення, ніж новелі («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

Уже в перших зб. новель повнотою виявився великий літ. талант С., не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчости називали його, як висловився М. Черемшина, «поетом мужицької розпуки». Справді, С., досконало знаючи, чим жило покутське с., з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив’язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новель С. — селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); ті, що з розпуки пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), щоб іти в найми («Синя книжечка»), проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новелі «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріял з добре знаного йому с., С. не бачив суті своєї творчости в описах сіль. побуту чи порушенні соц. питань. Для нього гол. в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політ., а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав: «Та хіба ж С. малює саму нужду селянську?.. Ні, ті трагедії й драми, які малює С., мають не багато спільного з екон. нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача». Побут покутського с. і його типи послужили С. лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої кожного разу переживав сам С. як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів С., ще заки десь на поч. 1910-их pp. появився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в евр. літературі. Особливості стилю С. походять також з його неґативного наставлення до літ. штучностєй, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в укр. літературі жанр малої новелі, вільний від народницької ідеалізації с., характеристичний зведенням до мінімуму описовости («образ без рамки», за словами самого С.), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діялогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметною гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим неґативним наставленням до «літератури» пояснюється й уживання покутського діялекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б віддати літ. мовою.

З погляду мист. форми у творчості С., після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчости з’являється лише в тематиці: лихоліття першої світової війни («Дитяча пригода», «Вона — земля», «Пістунка» та ін.) й у висліді її пробудження нац. свідомости («Марія») та катастрофічна поразка змагу укр. народу до держ. самостійности («Сини»); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість.

Сила мист. образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність С., яка непослабно триває й досі. С. мав великий вплив на творчість багатьох Укр. письм. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він на творчості Ю. Яновського, О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й ін.

Розуміючи великі заслуги С. перед укр. мист. словом, його новаторські здобутки, сов. уряд з пропаґандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, С. у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування укр. інтеліґенції. У висліді чого його в УССР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають зфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 тт., 1949 — 54), представляючи як прихильника сов. ладу.

Література: Лепкий Б. Василь Стефаник. Літ. характеристика. Л. 1903; Євшан М. Під прапором мистецтва. К. 1910; Грицай О. Василь Стефаник. Спроба критичної характеристики. В. 1921; Крижанівський С. Василь Стефаник. Критико-біографічний нарис. К. 1946; Кущ О. Василь Стефаник. Бібліографічний покажчик. К. 1961; Кобзей Т. Великий різьбар укр. сел. душ. Торонто 1966; Лесин В. Василь Стефаник — майстер новели. К. 1970; Василь Стефаник у критиці та спогадах. Упорядкування Ф. Погребенника К. 1970; Стефаник Ю. Трагедія і тріюмф Стефаників, ж. Сучасність, ч. 6, 1971; Луців Л. Василь Стефаник — співець укр. землі. Нью-Йорк — Джерсі-Ситі 1971; Struk D. А Study of Vasyl’ Stefanyk: The Pain at the Heart of Existence. Літтлетавн 1973; Вассиян Ю. Твори, т. II. Творець, із землі зроджений. Торонто 1974; Погребенник Ф. Василь Стефаник у слов’янських літературах. К. 1976.

О. Зуєвський, І. Кошелівець


Стефаник Семен (* 1904), гром.-політ. діяч, нар. у с. Стецевій на Покутті, син Василя С; закінчив правничий фак. Львівського Ун-ту. 1948 — 67 С. гол. Львівського Облвиконкому, згодом дир. Музею І. Франка у Львові.

[Стефаник Семен (1904 — 1981, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стефаник (псевд. Ю. Гаморак, Ю. Клиновий) Юрій (* 1909), гром.-політ. діяч і письм., нар. у с. Стецевій на Покутті, син Василя С. Закінчив правничий фак. Львівського Ун-ту (1935); у 1936 — 37 співред. газ. «Укр. Вісті» в Едмонтоні (Канада); повернувшися до Галичини, 1938 був співр. ж. «Життя і Знання» і ред. місячника «Новітній Ремісник». За сов. окупації Галичини С. — наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР і викладач укр. мови у Львівському Ветер. Ін-ті; від вересня 1940 до травня 1941 був ув’язнений за приналежність до ОУН. За нім. окупації С. — співред. Укр. В-ва у Львові. З 1944 на еміґрації в Німеччині, з 1948 в Канаді, де з 1971 очолює кан. об’єднання укр. письм. «Слово» і є співред. літ. зб. тієї ж назви. Ст. і розвідки про В. Стефаника, Т. Шевченка, Л. Мартовича, літ.-критичні ст. про Т. Осьмачку, Г. Косинку, А. Любченка і багатьох ін.

[Стефаник (псевд. Ю. Гаморак, Ю. Клиновий) Юрій (1909 — 1985, Едмонтон). Автор кн. „Моїм синам, моїм приятелям. Статті і есеї“ (1981). — Виправлення. Т. 11.]


Стефаницький Іван (1892 — 1975), укр. діяч і журналіст у Канаді, родом з с. Налужжя Теребовлянського пов. (Галичина); у Канаді з 1912. Діяч «проґресивних орг-цій»: Т-ва Укр. Робітничо-Фармерський дім, Робітничо-Запомогового Т-ва та ін.; ред. низки газ., серед них: «Свідома Сила» і «Робітниче Слово», а з 1942 «Укр. Слово» і (1947 — 66) «Укр. Життя» (в Торонто).

[Стефаницький Іван (* Налуже — † Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанів Гнат (1885 — 1949), полк. УГА й Армії УНР, родом з с. Топорівців Городенківського пов. (Галичина), сотник австро-угор. армії. У Листопадовому зриві 1918 організатор і комендант Золочівської округи ЗУНР, з 9. 11. до 10. 12. 1918 (підвищений УНРадою до ступеня полк.) очолював Начальну Команду Укр. Військ у Львові; під його проводом укр. військо перейшло до наступу в боях з поль. військом, але після його зміцнення залишило з наказу С. 22. 11. Львів, боячись оточення (див. ЕУ 1, стор. 537). Пізніше перейшов до Армії УНР: очолював Гуцульський кіш морської піхоти, запасну бриґаду 3 Залізної стрілецької дивізії, командир 3 кінного полку в Першому Зимовому поході; 1920 — командир запілля Армії УНР. У серпні 1920 перейшов з групою ген. А. Кравса до Чехо-Словаччини й до 1923 очолював консулят ЗУНР в Ужгороді. До 1939 жив на Карп. Україні, потім у Відні, на Лемківщині й у Німеччині (з 1944), де й помер. Спогади «За Львів» в ж. «Укр. Скиталець» чч. 21 — 22, 1923).

[Стефанів Гнат (1886 — 1949, Реґенсбурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанів Зенон (1902 — 76), історик укр. війська і журналіст, д. чл. НТШ (з 1954), родом з с. Топорівців Городенківського пов. (Галичина), брат Гната С; на еміґрації в Німеччині і (з 1949) у ЗДА, помер у Ньюарку. Праці з історії укр. війська, ст. і гасла в «УЗЕ» та «ЕУ 2», спогади («Від Слав’янська до Тухолі», 1937) і розвідки «Укр. збройні сили 1917 — 1920 pp.» (1934), «Укр. Вільне Козацтво» (1935), «Коротка історія укр. війська» (1938), співр. «Історії укр. війська» (вид. І. Тиктора, 1936).


Стефанівський Михайло (1878 — 1945), львівський ремісник родом з Буська, один з організаторів укр. міщанства (зокрема, ремісництва Львова й Галичини), довголітній гол. львівського Міщанського Братства, співзасновник Міщанської Каси, діяч ремісничого т-ва «Зоря», чл. гол. управ ряду крайових екон. і культ т-в; чл. ЦК УНДО.


Стефаніс Франц (1865 — 1917), анатом родом з Одеси. Після закінчення Київ. Ун-ту (1889) залишився при ньому, керував катедрою анатомії і заклав при ній навчальний музей. Праці С. присвячені вивченню лімфатичної системи та топографії внутр. органів людини; він запропонував спеціяльну методику досдідження лімфатичних судин та апарат для ін’єкції їх.

[Стефаніс Франц († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Стефаніт і Іхнілат», дидактичний роман, зб. повчальних байок і притч у формі бесіди філософа з царем. Персонажами твору є тварини, між ними шакали — Стефаніт та Іхнілат. Джерело твору — індійський зб. «Панчатантра», а з нього — араб. повість «Каліла та Дімна», що була перекладена на грец. на поч. 11 в. Відомі два слов. переклади з грец. тексту. На Україні «С. і І.» знаний не пізніше 13 в., а його численні байки стали джерелом укр. нар. анекдот і байок та почасти були використані у красному письменстві.


Стефанович Василь (1697 — бл. 1773), правник і держ. діяч 18 в., син гадяцького протопопа, з старого коз. роду; вчився у Києво-Могилянській Академії і за кордоном (Німеччина, Чехія, Австрія, Італія). 1722 здобув диплом маґістра Вроцлавського Ун-ту. З 1724 — перекладач у канцелярії Петра I, з 1725 — проф. реторики й філософії у Духовній семінарії Т. Прокоповича в Петербурзі. 1729 викликаний гетьманом Д. Апостолом на Україну, працював у Глухові, в Комісії кодифікації «Правъ, по которымъ судится малороссійскій народъ» (її перший гол.); бунчуковий товариш, лохвицький сотник (172951, з перервами) і лубенський полковий суддя (1751 — 73).


Стефанович Михайло (* 1898), оперовий співак-бас і режисер, родом з Києва, закінчив Київ. Консерваторію (1922). З 1919 соліст оперових театрів Києва, Одеси, Харкова, з 1933 — Пермі, Саратова. Основні партії: Дон Базіліо («Севільський цирульник» Дж.-А. Россіні), Борис Ґодунов (в однойменній опері М. Мусорґського). Тарас Бульба (у однойменній опері М. Лисенка), Кочубей («Мазепа» П. Чайковського). 1947 — 54 режисер і мист. керівник Київ. Держ. Театру Опери і Балету. С. автор монографій про Д. Гнатюка (1961), М. Донця (1965), П. Білинника, І. Паторжинського (1960) та кн. «Київ. Акад. Театр Опери й Балету» (1961).

[Стефанович Михайло (1898 — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанович Олекса (1899 — 1970), поет родом з с. Милитина на Волині; з 1922 на еміґрації в Празі, де відвідував Карлів Ун-т, від 1944 жив у Німеччині, від 1949 у ЗДА. Друкувався в «Новій Україні», «ЛНВ», «Пробоєм», «Христ. Шляху», «Новому Шляху», «Христ. Голосі» й ін. Зб. поезій: «Поезії» (1927), «Stefanos І» (не датована, 1938) і «Зібрані твори» (1975), що включають недруковані зб. «Stefanos II», «Кінецьсвітнє» та «Фраґменти». Хоч С. належав до празької групи, його творчість позбавлена характеристичного для цього кола волюнтаризму. Поетична творчість С. живиться спогадами про елегійні волинські краєвиди, постаті минулого (іст. чи мітологічні) і трагічні картини історії й сучасности. Ці тематичні площини пронизані двома силами, які розривали творчість С., — поганством (з обертонами еротики) і християнством, яке домінувало в пізнішій творчості поета і часто сягало містичних вершин. Основною характеристикою стилю С. є його дуже індивідуальна поетична мова, базована на вживанні архаїзмів і неологізмів (теж творених в архаїчно-ритуальному дусі) та на своєрідній синтаксі. У ранній творчості С. переважають романтично-символістичні елементи (образно споріднені з нар. творчістю), у пізнішій його мова стає рубаною і загостреною, поет часто ламає ритміку в різких спадистих каденціях, що дає відчуття рокованости, кінецьсвітности, апокаліптичности.

[Стефанович Олекса (* Милятин, Острозький пов. — † Боффало, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Б. Б.


Стефанонич Олександер (1847 — 1933), гром.-політ., церк. і пед. діяч, кат. свящ., катехит дівочої учительської семінарії у Львові, родом з с. Озерян Товмацького пов.; співзасновник і чл. управ багатьох укр. установ: один з засновників «Діла» (1880; його постійний співр.), Укр. Пед. Тва («Рідна Школа»), т-ва «Нар. Рада», Нац.-Дем. Партії (постійний чл. її екзекутиви) та ін. Гол. Укр. Трудової Партії (1922 — 23), почесний чл. т-ва «Просвіта» і Укр. Пед. Т-ва. Автор укр. бібліографії за 1877 — 79, підручника для сер. шкіл «Історія христ.-кат. Церкви» (1878), першого молитовника укр. мовою та численних ст. у часописах.

[Стефанович Олександер († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанович Яків (1853 — 1915), революціонер-народник родом з Чернігівщини. Чл. таємних гуртків на Україні («Київська Комуна», «Півд. Бунтарі», «Таємна Дружина» та ін.) й орг-ції «Земля і Воля», а по її розколі «Чорного Переділу». 1877 намагався підняти повстання на Чигиринщині при допомозі фальшованих «золотих грамот» від царя, який нібито велів селянам повстати на панів («Чигиринська змова»). 1883 засуджений на 8 pp. каторги, з 1890 на поселенні в Якутській обл. (Сх. Сибір). 1905 повернувся на Чернігівщину.

[Стефанович Яків (1854, Дептівка, Конотопський пов. — 1915, Красний Колядин бл. Конотопу, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанович-Донцов Михайло, лікар, нар. у сер. 18 в. на Україні, у родині свящ.; вчився у Києво-Могилянській Академії та Мед. школі при Петербурзькому адміралтейському шпиталі, після чого працював як військ. лікар. Брав участь у боротьбі з епідеміями на Україні, був кілька разів репресований за виступи проти сваволі дідичів. С.-Д. написав низку праць (вони лишилися у рукописах) про чуму, перелами кісток, епілепсію, про допомогу при укусах тарантула та ін.; запропонував спеціяльний інструмент для видалення чужорідних тіл з стравоходу. Помер на поч. 19 в.

[Стефанович-Донцов Михайло (1753, Козли б. Чернігова — 1833, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанович-Донцов Яків, лікар родом з Чернігова. Вчився в Чернігівському Колеґіюмі і в Моск. шпитальній школі, по закінченні якої працював військ. лікарем, пов. лікарем в Острі (Чернігівщина), з 1789 викладачем шпитальної школи при Петербурзькому ген. сухопутному шпиталі, з 1797 на різних ін. посадах. С. описав масові харч. отруєння ріжками на Україні, написав низку праць з акушерства та гінекології, про емпіеми, склав перший медико-топографічний опис Воронізької губ. (1799).

[Стефанович-Донцов Яків (1752, Церковище, Чернігівщина — 1829, Могилів Подільський, Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанович-Ольшанська Михайлина (* 1895), маляр-іконограф і графік, родом з с. Старявої Мостиського пов. (Галичина); вчилася у П. Холодного-старшого у Львові й у Париж. Виставляла з 1923 у Львові, Римі, Софії, Чікаґо, Нью-Йорку та ін. Твори: «Ізольда», «Замок кохання», «Спляча царівна», «Княгиня Ольга», «Плач Ярославни» у ґотичному і візант. стилях; графіка «Біля криниці». З 1950 живе у ЗДА.

[Стефанович-Ольшанська Михайлина (1895 — 1981). — Виправлення. Т. 11.]


Стефанський Вячеслав (1867 — 1949), інфекціоніст, мікробіолог й епідеміолог родом з Одеси. По закінченні Київ. Ун-ту (1893), працював в Одеській інфекційній лікарні, одночасно (з 1897) в Одеській бактеріологічній лябораторії, в 1921 очолив першу на Україні катедру інфекційних хвороб в Одеському Мед. Ін-ті. С. автор понад 60 праць, присвячених питанням імунітету, профілактики та лікування інфекційних “хвороб, серед них підручник інфекційних хвороб (1929) і монографія про профілактику і клініку сказу (1954). Вивчаючи чуму (1901 — 02), С. виділив у пацюків побудника проказоподібного захворювання («паличка Стефанського»), показав велике значення бактеріоносіїв у епідеміології дизентерії, один з перших запровадив на Україні інтубацію замість трахеотомії, у дослідах на собі спростував теорію щодо ролі блощиць у передачі поворотного тифу.


Стефанчук Юрій (* 1908), театральний декоратор родом з Білої Церкви; по закінченні Київ. Художнього Ін-ту (вчився у Ф. Кричевського, Ф. Красицького і В. Касіяна) працював у Запорізькому Держ. Драматичному Театрі ім. М. Заньковецької, з 1944 у тому ж театрі у Львові й у Львівському театрі Юного глядача. Оформлення п’єс І. Котляревського(«Наталка — Полтавка», 1935), Лесі Українки («Лісова пісня»), І. Франка («Сон кн. Святослава», 1953), В. Шекспіра («Гамлет», 1957), О. Корнійчука, Я. Галана та ін.


Стефурак Степан (1846 — 88), актор, один з визначних коміків гал. сцени, родом з с. Старого Угринова (Калущина), 20 pp. на сцені театру «Руської Бесіди» у Львові (1869 — 88). Кращі ролі: Орендар, війт Чопорій («Сільські пленіпотенти», «Підгоряни» І. Гушалевича), Земляніка і Жевакін («Ревізор», «Одруження» М. Гоголя), Нечипір («Пошились у дурні» М. Кропивницького), Старий козак («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Шельменко, Стецько («Шельменко — волосний писар», «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) та ін.

[Стефурак Степан († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стеф’юк Марія (* 1949), оперова співачка, лірико-кольоратурне сопрано; закінчила Київ. Консерваторію, з 1972 солістка Київ. Опери. Кращі партії: Віолетта, Джільда («Травіята», «Ріґолетто» Дж. Верді), Манон (в однойменній опері Ж. Масне), Милуша («Ярослав Мудрий» Г. Майбороди). Виступає також як камерна співачка, ґастролювала в ЗДА (1975) і Канаді (1976).

[Стеф’юк Марія (* 1948, Рожнів, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Стех Володимир Василь (1863 — 1945), композитор, василіянин; висвячений 1889, з 1906 свящ. у ЗДА. Автор понад 50 рел. пісень («Церк. пісні», 1926).


Стеценко Василь (1901 — 71), графік родом з с. Козацького на Черкащині; закінчив Київ. Художній Ін-т (1930; учень B. Касіяна, С. Налепинської-Бойчук, І. Плещинського, О. Усачова). Серія офортів: «Дніпро» (1940), «Переправа через Дунай» (1943; олівець), «Пам’ятник Т. Шевченкові в Києві» (1947; дереворит); оформлення вибраних творів М. Рильського, П. Тичини, Л. Українки (1947), В. Самійленка (1958), А. Свидницького (1959), кн. «Мудрість народня», «Старий укр. гумор і сатира» (1959), «Україна сміється» (1960); плякати (1946 — 65); екслібриси (1961 — 69). Помер у Києві.


Стеценко Григорій (1710 — 81), маляр-монументаліст і портретист, нар. у Ромні в коз. родині. У 1742 виконав настінні розписи в будинку Розумовських у садибі «Покорщина» (Козелець). З 1752 у Глухові — придворний маляр гетьмана К. Розумовського; відтоді створив кращі портрети родини Розумовських: Наталії (1746), Кирила й Олексія (1753); численні ікони для палаців й іконостасів у Козельці, на яких у біблійних сюжетах зображені нар. типи. Вершком творчости C. є іконостас собору в м. Почепі у стилі укр. барокко. З 1766, ставши значковим товаришем Лубенського полку, С. жив у Ромні, де далі малював ікони («Роменська Мадонна») і портрети сучасників. Твори С. зберігаються у київ. музеях.

[Стеценко Григорій († Ромен [Ромни]). — Виправлення. Т. 11.]


Стеценко Кирило (1882 — 1922), визначний композитор, дириґент і гром. діяч, нар. у с. Квітках на Київщині в родині маляра-самоука. З 1892 учився в рисувальній школі М. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. З 1899 співав у хорі М. Лисенка, у якому пізніше був помічником дириґента. 1903 закінчив Київ. Духовну Семінарію і до 1907 навчався в Муз.-Драматичній Школі М. Лисенка. 1907 заарештований за участь у гром. праці і висланий на Донеччину. З 1908 повернувся з заслання і навчав співу у Білій Церкві і Тирнові. 1911 висвятився на свящ. і одержав парафію на Поділлі. З 1917 працював у Києві в муз. відділі Мін-ва Освіти; організував капелю ДУМКА, з якою подорожував по Україні. 1921 знову на парафії в с. Веприку на Київщині, де й помер. Своєю творчістю й діяльністю С. був продовжувачем нац. напряму укр. музики, розпочатого М. Лисенком. Для муз. мови С. прикметні багатство мелодій і різноманітність гармонійних засобів. У його творчості важливе місце посідають сольоспіви (понад 30) на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін. Багатогранна хорова музика С: церк. твори (дві літургії, панахида), кантати, хори а капеля і з фортепіяновим супроводом та обробки укр. нар. пісень. Музика до п’єс («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Бувальщина» А. Велисовського), опери (не закінчені «Полонянка», «Кармелюк»), драматична сцена «Іфіґенія в Тавріді» за драмою Лесі Українки, музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», дитячі опери («Івасик-Телесик», «Лисичка, котик і півник»). С. автор шкільних співаників.

Література: Козицький П. Кирило Стеценко (спроба критично-біографічної характеристики) у ж. Музика, ч. 2 — 5. К. 1923; Грінченко М. Кирило Стеценко — композитор (критично-життєписний нарис). X. — К. 1930; Пархоменко Л. Кирило Григорович Стеценко. К. 1963; Лісецький С. Риси стилю творчості К. Стеценка. К. 1977; Федотов Є. Кирило Григорович Стеценко-педагог. К. 1977.

В. Витвицький


Стецюк Василь (1910 — 75), клясичний філолог і педагог родом з с. Гнилички Збаразького пов. (Галичина), д. чл. НТШ (довголітній секретар його Гол. Ради). По закінченні Львівського Ун-ту учителював у Львові, з 1950 у ЗДА; проф. УВУ і Сітон Голл Ун-ту. Підручники і праці: «Іст. порівняльна граматика латинської мови» (1950), «Іван Франко як клясичний філолог» (1967), «Ars Metrica Latina» (1960), «The Roman Centuries» та ін.

[Стецюк Василь († Джерзі-Сіті, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Стецюк Григорій (1892 — 1948), журналіст, сотник УГА, д-р політ. наук; 1932 — 39 гол. ред. півтижневика «Наш Прапор» у Львові і газ. для укр. робітників у Німеччині «Вісті» (1942 — 44) у Берліні. Після заслання у Казакстані (1944 — 48) помер у Галичині.


Стецюк Катерина (* 1905), історик і педагог родом з Київщини, закінчила Київ. Ін-т Нар. Освіти (1928); співр. Ін-ту Історії АН УРСР (з 1938), проф. Київ. Пед. Ін-ту (1938 — 53). Дослідник історії України другої пол. 17 в.; гол. праці: «Вплив повстання Степана Разіна на, Україну» (1947), «Переяславське повстання 1666 р.» (1958), «Нар. рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 — 70-их pp. XVII в.» (1960).


Стецюк Яків (* 1922; псевд. С. Яковенко, Я. Ярченко), письм. родом з Житомирщини; з 1945 працює у Львові. Зб. оп. «Краса життя» (1952), «Дружина» (1957), «Над Черемошем» (1961) та ін.; повісті: «Тобі одній» (1958), «Серце не вмирає» (1960), «Гірськими стежками» (1962), «Вірю» (1974) й ін.; романи «Совість» (1964), «Зелений кут» (1965), «Майдан» (1970), іст. повісті «Гонта» (1969), «Іван Підкова» (1971).

[Стецюк Яків (1922, Мокре, Новоград-Волинська округа — 1980, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стецький Тадеуш Єжи (1833 — 88), поль. письм., етнограф і статистик, автор ряду розвідок про Волинь, Луцьке, Крем’янець; серед ін. «Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym» I — II (1864 — 71).


Стецько Слава Анна (* 1920), діяч ОУНр та АБН і журналіст, родом з Тернопільщини, дружина Я. Стецька; з 1944 на еміґрації. С. — чл. ЦК АБН, гол. ред. «ABNCorrespondence» (з 1948) і квартальника «Ukrainian Review» та різних вид. АБН, організатор конференцій АБН й учасник міжнарод. антиком. конґресів, співорганізатор Евр. Ради Свободи; чл. Центр. Управи СУМ (1948 — 53), з 1968 керівник сектора зовн. політики Проводу ОУНр.


Стецько Ярослав (* 1912), політик, публіцист, діяч ОУН (з 1929), нар. у Тернополі в священичій родині. Вчився в Краківському і Львівському ун-тах, з 1932 чл. Крайової Екзекутиви й ідеологічний референт ОУН, кілька разів ув’язнений поль. владою, засуджений 1936 на 5 pp. тюрми, звільнений за амнестією 1937. Брав участь у підготовці 2 Великого Збору ОУН (1939), один з керівників опозиційної фракції, яка пізніше оформилася в рев. ОУН і скликала новий Великий Збір у Кракові (1941). Разом з С. Бандерою й ін. організував напередодні нім.-сов. війни похідні групи і підготував акт відновлення укр. державности у Львові (30. 6. 1941); гол. Нац. Зборів у Львові та гол. утвореного тоді укр. держ. правління. 12. 7. С. за відмову анулювати згаданий акт заарештувало ґестапо і вивезло до Берліну, а потім він був ув’язнений у концтаборі Саксенгавзен до осени 1944. У грудні 1944 виїхав з Берліну з-під нагляду поліції і згодом поселився у Мюнхені.

1945 С. був обраний чл. Бюра Проводу ОУН, з 1946 — гол. АБН і керівником сектора зовн. політики ЗЧ ОУН. Як гол. АБН, С. підписав домовлення з Китайською антиком. ліґою в Тайпеї (на Формозі) про співпрацю (1955), в наслідок якої діяла там Місія (1957 — 60), згодом (до 1971) Представництво АБН. Відтоді бере участь у всіх антиком. конґресах і конференціях Азійської, а згодом Світової Антиком. Ліґи і Евр. Ради Свободи. С. є основоположником і співкерівником обох орг-цій та ін. міжнар. інституцій. 1968 був обраний 4 Великим Збором рев. ОУН гол. Проводу ОУНр, переобраний 1974. С. — автор кн. «30 червня 1941» (1967) та різних політ. і програмових праць і ст. ОУНр і АБН. Псевд.: Б. Озерський (Б. О.), Е. Орловський (Е. О.), С. Осінський (С. О.), З. Карбович, Ю. Підлісецький та ін.

[Стецько Ярослав (19.1.1912 — 5.7.1986, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Стечинська (уроджена Бльомберґ) Елеонора (1852 — 1924), акторка, дружина Андрія С., мати С. Стадникової, родом з м. Клужу (Румунія), майстер епізодичних ролей у театрах: «Руська Бесіда» (1879 — 1917) у Львові і короткий час у трупі Ю. Касиненка на Наддніпрянщині та І. Морозова (1893 — 97) в Москві. Катря («Різдвяна ніч» М. Старицького), Явдоха, Павлина («Безталанна», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Ворожка («Підгоряни» І. Гушалевича) та ін.

[Стечинська (уроджена Бльомберґ) Елеонора († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стечинський (справжнє прізвище Мужик) Андрій (1849 — 96), актор, режисер і драматург, родом з с. Хрінова, Камінка-Струмилівського пов. (Галичина); дебютував у Львові в трупі О. Бачинського (1867), згодом А. Моленцького; з 1869 (тільки 1881 — 83 в трупі Т. Романович) в театрі т-ва «Руська Бесіда», був його режисером (1888 — 91) і дир. (1894 — 95). Кращі ролі С. комічні і характерні пристаркуватих чоловіків, дяків і війтів: Прокіп Рябина, Війт («Рябина», «Учитель» і «Украдене щастя» І. Франка), Мікадо (в однойменній опереті Саллівена), Дяк («Вихованець» М. Янчука), Микита, Дранько («Дай серцю волю...», «Пошились у дурні» М. Кропивницького) та ін. С. автор побутових драм («Міщанка», «Псотниця»), оперет з музикою С. Воробкевича («Садагурський дяк», «Весілля на обжинках»), мелодрами «Олекса Довбуш» (переробка з повісти В. Лозинського «Чорний Матвій»).

[Стечинський (справжнє прізвище Мужик) Андрій (* Хренів — † Золочів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Стечишин Микола (1890 — 1977), військ. діяч, капітан рос. армії, полк. Армії УНР, активний в українізації рос. війська: частин на півд.-зах. фронті (зокрема 105 піхотної дивізії), начальник штабу Півн. групи війська УНР. На еміґрації в Польщі й в Німеччині (гол. комбатантських орг-цій — Союзу Укр. Ветеранів, Союзу Укр. Воєнних Інвалідів). Ст. на військ. теми в ж. («Тризуб», «За Державність», «Укр. Інвалід» й ін.) та в «ЕУ 2».

[Стечишин Микола (* Новосіяцьке, Херсонщина — † Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Стечишин Мирослав (1883 — 1947), гром., політ. і церк. діяч, журналіст, родом з с. Глещави, Теребовельського пов. (Галичина), з 1902 в Канаді. Ред. газ.: «Робочим Народ» (1909 — 13), «Новини» (1913 — 15) в Едмонтоні, «Нар. Воля» (Скрентон, ЗДА) і «Укр. Голос» (1921 — 46) у Вінніпезі; співзасновник Союзу Українців Самостійників і т-ва «Взаїмна Поміч» (його дир. 1925 — 35), довголітній дир. Колеґіг се. Андрія у Вінніпезі, чл. Консисторії Укр. Гр.-Правос. Церкви, чл. Комітету Українців Канади; секретар дипломатичної місії УНР у Вашінґтоні. Автор численних ст. на заг.-укр. і кан. теми; окремі публікації: «Союз Українців Самостійників у Канаді», «Об’єднання укр. народу» (1933), «Самостійність, Соборність, Федерація» (1942), «Радянська Україна в світлі сов. конституції і практики» (1945).

[Стечишин Мирослав († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Стечишин Михайло (1888 — 1964), гром. діяч у Канаді, родом з с. Глещави Теребовельського пов. (Галичина), брат Мирослава й Юліяна; в Канаді з 1905. Адвокат у Йорктоні, з 1949 суддя суд. округи Вініярд (Саскатун); королівський радник, один з засновників Ін-ту ім. П. Могили в Саскатуні, Укр. Гр.-Правос. Церкви Канади, Союзу Українців Самостійників.

[Стечишин Михайло († Саскатун). — Виправлення. Т. 11.]


Стечишин Савеля (* 1903, уроджена Вавринюк), гром. діячка і педагог у Канаді, родом з с. Тудорович Сокальського пов. (Галичина), дружина Юліяна С; у Канаді з 1913; викладач укр. мови і літератури в Ін-ті ім. П. Могили в Саскатуні й укр. мови в Саскатунському Ун-ті. Організатор укр. жін. руху в Канаді, співзасновник і кілька разів гол. і почесний чл. Союзу Українок Канади; чл. президії Союзу Українців Самостійників; довголітній ред. жін. секції «Укр. Голосу», автор численних ст.; окремо вийшли «Мист. скарби укр. вишивок» (1950), «Traditional Ukrainian Cookery» (1957).

[Стечишин Савеля (* Тудорковичі). — Виправлення. Т. 11.]


Стечишин Юліян (1895 — 1971), гром. діяч і публіцист у Канаді, родом з с. Глещави, Теребовельського пов. (Галичина); брат Мирослава і Михайла; в Канаді з 1910. Довголітній ректор Ін-ту ім. П. Могили в Саскатуні, з 1933 — адвокат у Саскатуні, один з зарновників Союзу Українців Самостійників (багаторічний його гол. і почесний през.), чл. Консисторії Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді; ред. зб. «Ювілейна Книга Укр. Ін-ту ім. П. Могили в Саскатуні 1916 — 1941» (1945), автор «Ukrainian Grammar» (1951), «Історія поселення українців у Канаді» (1975). Помер у Саскатуні.


Стешенко Іван (24. 6. 1873 — 30. 7. 1918), гром. і політ. діяч, педагог, літературознавець і письм. (літ. псевд. Іван Сердешний, Ів. Січовик, Світленко), перекладач, нар. у Полтаві. По закінченні іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту (1896) викладав у Київ. жін. гімназії, але вже 1897 був заарештований й висланий з Києва, куди знову повернувся 1907. С. був чл. Старої Громади, УСДРП і ТУП, Т-ва Нестора — Літописця, секретарем Укр. Наук. Т-ва у Києві, д. чл. НТШ (з 1917). По вибуху революції 1917 організатор і гол. Т-ва Шкільної Освіти, чл. Укр. Центр. Ради. Як ген. секретар (з червня 1917) освіти (у січні — лютому 1918 — мін.) здійснив українізацію шкільництва. Забитий у Полтаві невідомими злочинцями. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Твори С. присвячені гол. І. Котляревському: «Поэзия И. П. Котляревского» (1898), за яку С. дістав нагороду Петербурзької Академії Наук, «И. П. Котляревский, автор украинской „Энеиды“...» (1902), «„Енеїда“ Котляревиды“...» (1902), «„Енеїда“ Котляревін.; ін. праці: «Причинки до характеристики творчости О. Стороженка» (1901), «Укр. шестидесятники» (1908), «Історія укр. драми» (1908); розвідки про М. Вовчка, Панаса Мирного, Лесю Українку, М. Коцюбинського, М. Старицького, В. Стефаника й ін. Зб. поезій «Хуторні сонети» (1899), «Степові мотиви» (1901), оп. «На заводі», драма «Мазепа», автор популярних пісень «Вже воскресла Україна», «Гей не дивуйтесь, добрії люди». Переклади на укр. мову Овідія («Метаморфози»), Ф. Шіллера («Орлеанська Діва»), Дж. Байрона, О. Пушкіна, Ф. Коппе («Старий Рибалка»), П.-Ж. Беранже та ін. Співвидавець гумористичних ж. «Шершень» (1905) і «Ґедзь»; ред. місячника «Сяйво» (1913 — 14), ст. у ж. «Україна», «ЗНТШ», «ЛНВ», «Раді», «КСт.», співред. «Робочої Газети» (1917 — 18).


Стешенко Іван (1894 — 1937), оперовий співак-бас. Співу вчився в Італії, на сцені з 1914. 1917 — 21 соліст Київ., 1931 — 34 харківської опер. 1921 — 31 ґастролював у Італії, Англії, Франції, ЗДА, Польщі. 1934 — 37 соліст Харків, філармонії. Кращі партії: Тарас Бульба, Мефістофель, Борис Ґодунов (в однойменних операх М. Лисенка, А. Бойто, М. Мусорґського), Галицький («Князь Ігор» О. Бородіна), Зарастро («Чарівна флейта» В.-А. Моцарта), Доктор («Воцек» А. Берґа), Дон Базіліо («Севільський цирульник» Дж.-А. Россіні).

[Стешенко Іван (1894, Лебедин, Харківщина — 1937, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Стешенко Ірина (* 1898), драматична акторка, письм. і перекладачка, дочка Івана й Оксани С., онука М. Старицького, нар. у Києві, де й закінчила Вищі Жін. Курси (1918) і Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка (1920). 1920 — 23 в театрі ім. Т. Шевченка (Київ), 1923 — 33 у «Березолі», 1934 — 49 в Театрі ім. Т. Шевченка в Харкові. Гол. ролі: Матільдонька, Рина («Народний Малахій», «Мина Мазайло» М. Куліша), Дорина («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра), Відьма («Макбет» В. Шекспіра), Арабелла («Змова Фієско в Генуї» Ф. Шіллера), Сірчиха («За двома зайцями» М. Старицького) та ін. С. належать численні переклади зах.-евр. клясиків, зокрема Шекспіра («Отелло», «Венеціянський купець», «Багато галасу з нічого», «Ромео і Джульєта», «Комедія помилок», «Двоє сеньйорів з Верони»), Ж. Б. Мольєра («Вибрані комедії»), Й.-В. Ґете («Еґмонт»), Ф. Шіллера («Дон Карльос»), окремі твори Ґ. Мопасана, Г. Ібсена, Дж. Лондона, М. Твена («Пригоди Гекльберрі Фінна») й ін. На поч. 1970-их pp. виключена з Спілки Письм. України за «співпрацю з дисидентами».

[Стешенко Ірина (1898 — 1987, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Стешенко Оксана (1875 — 1941), письм. і педагог, нар. у с. Карпівці (тепер Кременчуцького р-ну Полтавської обл.), дочка письм. М. Старицького, дружина Івана Стешенка. С. автор хрестоматії для дітей сер. шкільного віку «Рідні колоски» (1924 — 25, у другому вид. — «Колоски життя»), творів для дітей «Як Юрко подорожував на Дніпрові пороги» (1929), «Герої зв’язку» (1930) та ін., ряду ст. з літературознавства; переклала укр. мовою роман М. Салтикова-Щедріна «Пани Головльови» (1939). Разом з сестрою Л. Старицькою-Черняхівською розстріляна большевиками 1941 в Дарниці (передмістя Києва).

[Стешенко Оксана. Заарештована НКВД у липні 1941 в Києві, загинула в дорозі на заслання у Казахстан. — Виправлення. Т. 11.]


Стешенко Сергій (* 1902), театральний декоратор родом з Харківщини; закінчив Харківський. Художній Ін-т (1929; учень — С. Прохорова й І. Падалки), Ескізи декорацій та ляльок до вистав у Львівському Театрі Ляльок: («Снігова королева» Г. Андерсена, 1945, «Одруження» М. Гоголя, 1952, «Ріккі-Тіккі-Таві» Р. Кіплінґа, 1958), у Волинському Укр. Муз.-Драматичному Театрі («Два клени» Е. Шварца, 1957, «Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького, 1958) та ін.


Стешенко Ярослав (1904 — 39?), книгознавець і бібліограф, син Івана й Оксани С.; наук. співр. Укр. Наук. Ін-ту Книгознавства, співр. ж. «Бібліологічні Вісті». Автор праць про Г. Нарбута, С. Маслова, бібліографічних показників, ст. з питань бібліографії, книгознавства тощо. У 1930-их pp. був на засланні в Казакстані.

[Стешенко Ярослав (1904, Київ — 1939). — Виправлення. Т. 11.]


Стешко Федір (1877 — 1944), музикознавець, закінчив Воєнно-Юридичну Академію у Петербурзі; чл. Військ. суду у Владивостоці, де у 1917 — 20 брав участь в укр. політ. і гром. житті. З 1920 на еміґрації у Празі, де закінчив музикознавчі студії. Лектор УВУ та викладач історії музики Укр. Пед. Ін-ту. Праці: «Джерела до історії початкової доби церк. співу на Україні» (1929), «Чеські музики в укр. церк. музиці» (чес. мовою, 1935), «Церк. музика на Підкарп. Русі» в «Наук. зб. т-ва «Просвіта» в Ужгороді (1936), «Перші укр. нотодруки»; ст. з історії укр. музики 18 і 19 в. в ж. «Укр. Музика». Помер у Празі.

[Стешко Федір (* Кам’янка, Сосницький пов., Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Стжалково (Strzałkowo), див. Стрілково.


Стжижовська культура (Стрижівська культура), одна з культур шнурової кераміки бронзового віку (назва від с. Стрижів Грубешівського пов., Холмщина), поширена на Зах. Волині й Холмщині. Зайняття населення: хліборобство, скотарство, мисливство, рибальство; житла напівземлянкового типу, здебільше б вальної форми; поховання в ямах і могилах. Вироби з каменю (серед ін. і кам’яного знаряддя), рогу, кісток і бронзи (прикраси, бойові сокири); кераміка, декорована відтисками шнурів на верхній частині посуду.


Стилізація, у мистецтві й літературі свідоме наслідування формальних прикмет якогось стилю. У мистецтві можна стилізувати під будь-який стиль (єгипетський, візант., барокковий, бідермаєр, нар. мистецтво тощо); часом це наслідування виростає у власні стилі (неоклясицизм, неовізантизм, неореалізм тощо). У літературі С. це наслідування, напр., Біблії, «Слова о полку... » (поезії О. Стефановича), нар. дум (ранній П. Тичина) нар. пісень (2-й жмуток «Зів’ялого листя» І. Франка), врешті стилю якогось письм. (писання «під Шевченка» у 19 в.). До С. умовно належать такі жанри як пародія — переробка якогось твору на смішний лад і травестія — переробка поважного твору на веселий («Енеїда» І. Котляревського). Залежно від уміння і таланту того чи того автора, С. буває позитивна або неґативна.


Стилістика, ділянка мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови й їх стосування з погляду норм, їх варіянтів (нормативна С.) і відхилень (літ. С.) в синхронному й діяхронному (іст. С.) перекрої. С. розвинулася у 19 — 20 вв. з реторики, виниклої в античній Греції й Римі як мистецтва суд.-вічового красномовства. Теоретичні підстави гр.-рим. реторики, спершу в їх латинсько-поль. барокковій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 в. в Київ. Академії виникли компілятивні рукописні підручники латинською мовою (найдавніший збережений 1637; спершу з поль. практичними прикладами). З поетик 18 в. виділяються: Т. Прокоповича (рукопис лекцій з 1705 — 06 «De arte rhetorica», видана друком 1786), М. Довгалевського (1736 — 37), Г. Сломинського (1744 — 45) і Ю. Кониського (1746 — 47), пізніші поетики спираються й на латинсько-нім. (Й. Ґ. Гайнеке) та рос. («Риторика» М. Ломоносова, 1748) зразки (рукопис «Риторика» манастиря в Нямці). Перебрані з реторики поняття (гол. з ділянки «прикрашування» мови: евфонії, ритміки, римування, фігур, тропів) залишаються основним стрижнем С. і досі. Їх елементи включала вже «Граматика» М. Смотрицького (1619). Такі елементи традиційної реторичної С., сполучені з правилами віршування і поетикою (напр., Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в сер.-шкільні навчальні програми 19 — 20 вв. У такому дусі складені гал. підручники С. поч. 1920-их pp. В. Домбровського («Укр. стилістика і ритміка», «Укр. поетика»).

Настанова на нар. мову та новотвори в її дусі і, отже, боротьба проти ц.-слов., рос., поль. і нім. кальок у публіцистичному, діловому й наук. стилях, «гал.-наддніпрянська» мовна дискусія поч. 20 в. і поширення сфер ужитку укр. мови з постанням укр. держави — все це призвело до студій С. укр. фолкльору й авторів 19 в., що писали в дусі нар. мови, як і до дослідження немист. стилів, які від нар. мови віддалялися, — в першу чергу на Центр. Україні у 1920-их pp. (О. Курило, О. Синявський, М. Гладкий, М. Сулима, С. Смеречинський, Б. Ткаченко й ін.), рідше за її межами (І. Огієнко, В. Сімович, О. Панейко та ін. — тут із скеруванням проти гал. діялектизмів й провінціялізмів), скрізь із настановою на менше чи більше поміркований мовний пуризм. Разом з репресіями поч. 1930-их pp. і на цьому відтинку укр. культури прийшов в УРСР русифікаційний курс, який з деякими полегшами 1939 — 41 та 1960-их pp. триває й досі. Досліди мист. стилів обмежено мовою авторів, офіц. рекомендованих; припинилася боротьба за очищення стилів стандартної літ. мови від русизмів, а гол. атаку спрямовано проти укр. діялектизмів і т. зв. архаїзмів та за якнайбільше наближення мови до зрусифікованих норм, які бездискусійно накидають нормативісти з Ін-ту Мовознавства (І. Білодід, В. Русанівський та ін.). Про обговорення істотних проблем С. не було й мови на спеціяльних наук. конференціях (із С. укр. мови у Чернівцях, із «культури мови» в Києві 1963), ні в зб. ст. зі С., т. зв. «культури мови» (серія «Питання мовної культури» 1 — 4, продовжена як «Рідне Слово» 5 — 8, а. далі «Культура слова» 9 — 13, 1967 — 77). Почавши з 1950-их pp. помітне пожвавлення дослідів у ділянці статистичних метод досліду стилів (В. Перебийніс й ін.). Створені підручники укр. С. (В. Ващенко, А. Коваль, І. Чередниченко), том «Стилістика» в курсі «Сучасна укр. літ. мова» за ред. І. Білодіда мають перев. нормативний характер. Методологічно вони сильно залежать від концепцій В. Віноградова, але сприйнятих дуже спрощено.

У ділянці дослідів немист. стилів, зокрема й позалексично-синтаксичних їх елементів (т. зв. «мовлення») характеризовано стиль преси (М. Жовтобрюх, П. Дудик й ін.), діялогу й монологу (Д. Баранник, П. Дудик), наук. (Алла Коваль), фоностилістику (П. Тимошенко, В. Ващенко, О. Масюкевич, В. Перебийніс), використання граматичних паралельних форм (В. Ващенко), стилістичні функції словотвору (Д. Баранник), лексики й фразеології (М. Пилинський, В. Мельничайко, Н. Тарасенко, Б. Антоненко-Давидович) та синтакси (В. Ващенко, І. Чередниченко, В. Чернецький). Праці про стиль давніх авторів рідкі (О. Синявський, І. Свенціцький, А. Генсьорський, А. Ніженець, Л. Батюк, Є. Марковський, В. Крекотень, В. Сич, В. Микитась, В. Колосова, П. Яременко, — на еміґрації: Д. Чижевський, славісти-чужинці Б. Ґрешель та ін.).

Щодо стилістики поодиноких письм. і творів, з пізніших письм. досліджувано в різні періоди стилі: І. Котляревського (М. Семенів, Н. Янко-Триницька, Ю. Шевельов, П. Плющ, К. Баценко, П. Дудик, М. Северін), Є. Гребінки (А. Деркач), Г. Квітки-Основ’яненка (З. Веселовська, О. Гончар, О. Скорик), М. Вовчка (П. Доценко, І. Проценко, Н. Титаренко й ін.). Т. Шевченка (Т. Сікіринський, М. Сулима. О. Синявський, Л. Стеценко, П. Плющ, В. Цебенко, К. Дорошенко, л. Булаховський, В. Ільїн, В. Ващенко, Т. Зайцева, О. Деркач, П. Петрова, В. Моренець, І. Білодід, М. Гнатюк, Л. Добржанська, Ю. Івакін й ін.), А. Свидницького (М. Хращевський), І. Тобілевича (П. Горецький, П. Плющ, Г. Удовиченко, Д. Баранник), П. Мирного (І. Грицютенко), І. Нечуя-Левицького (Г. Іжакевич, Ф. Жилко), П. Грабовського (Н. Яценко), І. Франка (О. Фінкель, А. Бурячок, З. Франко, Ф. Жилко, В. Закревська, Алла Коваль, М. Онишкевич, І. Ощипко, І. Петличний, Л. Полюга), Л. Глібова (В. Мариниченко), Лесі Українки (М. Сулима, Г. Аврахов, І. Білодід, П. Тимошенко, М. Бойко, Н. Давиденко, І. Олійник, С. Шаховський й ін.), О. Кобилянської (В. Лимаренко, М. Станівський та ін), М. Коцюбинського (Л. Іванов, К. Дорошенко, І. Білодід, Н. Калиниченко, М. Костенко, Д. Кроть, Л. Паламарчук, О. Пивоваров, П. Рева, М. Богдан, С. Єрмакова й ін.), А. Тесленка (М. Сулима, С. Криворучко, А. Сизько), М. Черемшини (І. Петличний), Л. Мартовича (А. Григорук), П. Тичини (Ю. Шевельов, М. Леонова, Е. Павленко, В. Масальський, В. Шадура), М. Рильського (Г. Майфет, І. Білодід, В. Борщевський, О. Давидова, Г. Колесник, С. Крижанівський), В. Сосюри (Ю. Бурляй), П. Панча (А. Коваль), І. Микитенка (О. Ізюмов, М. Сиротюк), О. Вишні (М. Осипів), А. Головка (В. Лимаренко, В. Фургайло, Н. Гретченко), Ю. Яновського (Я. Гордон, І. Білодід), М. Бажана (В. Карпова), О. Корнійчука (Н. Каганович, Д. Баранник, К. Кисельов, Г. Удовиченко), І. Кочерги (М. Калиниченко), О. Довженка (І. Білодід), Л. Первомайського (С. Василевський, А. Супрун), А. Малишка (І. Білодід, А. Батурський), О. Гончара (І. Білодід, І. Семенчук), М. Стельмаха (М. Бойко, Н. Москаленко, п. Тимошенко й ін.).

Література: Курило О. Паралельні форми в укр. мові, їх значення для стилю. К. 1923; Курило О. Уваги до сучасної укр. літ. мови. К. 1925; Огієнко І. Укр. стилістичний словник. Жовква 1924; Гладкий М. Наша газетна мова. Х. 1928; його ж. Мова сучасного укр. письменства. Х.-К. 1930; Ткаченко Б. Нарис укр. стилістики, випуск 1 — 5 лекцій з основ мовознавства. X. 1930; Синявський О. (ред.). Культура укр. слова. Х.-К. 1931; Матвієнко О. Стилістичні паралелі. Проти пуризму. X. 1932; Смеречинський С. Нариси з укр. синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою. X. 1932; зб. За якість художньої мови. X. 1934; Каганович Н. Стилістичні особливості пролет. публіцистики. К.-Х. 1934; Плющ П. Зб. вправ з стилістики. К. 1938; Білодід І. Питання розвитку радянської художньої прози (перев. післявоєнного періоду 1945 — 50 pp.). К. 1955; Скрипник Л. Особливості мови і стилю укр. радянської художньо-іст. прози. К. 1958; Ващенко В. Стилістичні явища в укр. мові. X. 1958; зб. Дослідження з укр. мови. К. 1958; Коваль Алла. Практична стилістика сучасної укр. мови. К. 1960; Баранник Д., Гай Г. Драматичний діялог. Питання мовної композизиції. К. 1961; Чередниченко І. нариси з заг. стилістики сучасної укр. мови. К. 1962; Дудик П., Туркін В. Культура мови лектора. К. 1963; Жовтобрюх М. Мова укр. преси. К. 1963; зб. Про культуру мови. К. 1964; Ощипко І. Практична стилістика сучасної укр. літ. мови. Синтаксис. Л. 1965; Колесник Г. Слово мудре, крилате, пристрасне. К. 1965; Коваль А. Культура укр. мови. К. 1966; Бутрин М. Мова і стиль укр. письм. Бібліографічний покажчик літератури за 1953 — 64 pp. Л. 1966; зб. Статистичні та структурні лінгвістичні моделі. К. 1966; зб. Статистичні параметри стилів. К. 1967; зб. Українське усне літ. мовлення. К. 1967; Іванченко Р. Рукопис у редактора. X. 1967; зб. Методи структурного дослідження мови. К. 1968; Баранник Д. Усний монолог. Дніпропетровське 1969; зб. Усне побутове літ. мовлення. К. 1970; Коваль А. Наук. стиль сучасної укр. літ. мови. Структура наук. тексту. К. 1970; Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. К. 1970; Жовтобрюх М. Мова укр. періодичної преси. К. 1970; зб. Теоретичні проблеми лінґвістичної стилістики. К. 1972; Горбач О. Рукописна ц.-слов. Риторика з другої пол. 18 в. манастирської бібліотеки в Нямц у Румунії. Рим 1972; Сучасна укр. літ. мова, т. V, Стилістика за ред. І. Білодіда. К. 1973; зб. Структура мови і статистика мовлення. К. 1974; Коваль А. Культура ділового мовлення. Писемне та усне ділове спілкування. К. 1974; Нитченко Д. Елементи теорії літератури і стилістики. Мелборн 1975; зб. Питання теорії мови в зарубіжному мовознавстві. К. 1976; Пилинський М. Мовна норма і стиль. К. 1976. (Див. також Поетика).

О. Горбач


Стир, права притока Прип’яті, довж. 483 км, сточите — 13 130 км². Починається на березі Подільської височини, згодом перепливає Волинську височину і Поліську низовину. Шир. річища від 2 до 10 м у верхів’ї, до 30 — 50 м у сер. і нижній течії. Живлення мішане з перевагою снігового. Замерзає у грудні, скресає в березні. Найбільші притоки: Іква і Стубла (праві). Судоплавний від м. Берестечка до гирла; використовується також для лісосплаву та водопостачання. На С. — м. Луцьке. У 1915 — 16 над С. проходила фронтова лінія між австр.-угор.-нім. і рос. військом.


Стиранка Марія (* 1922), уроджена Фіцалович, маляр-аквареліст, родом з Галичини. З 1944 на еміґрації, з 1955 в Канаді, де закінчила Онтарський мист. коледж. З 1967 самостійні виставки в Торонто, Парижі (1976), Брюсселі (1977) та ін. Пейзажі, квіти, портрети.


Стиранка Мирослав (* 1910), журналіст (псевд. О. Зеленецький) і політ. діяч родом з с. Говилова Малого (Галичина); співр., співред. і ред. перев. націоналістичних газ. і журн. у Галичині (1934 — 39) і на еміґрації. В Мюнхені 1946 — 49 співред. «Укр. Пресової Служби» і газ. «Укр. Трибуна», 1954 — 64 співр. радіостанції «Свобода», 1965 — 68 співред. тижневика «Шлях Перемоги» і з 1969 ред. місячника «Мета» та співред. тижневика «Укр. Слово» в Парижі.


Стіг (V — 4), найвищий верх у Боржаві (Полонинський Бескид), висота — 1 679 м; вкритий буковими лісами й полонинами; на півн. узбіччях котел льодовикового походження. С. часта назва ін. верхів у Бескидах.


Стіжківське (V — 19), с. м. т. в сх. частині Донбасу, підпорядковане Шахтарській міськраді (Донецька обл.); 8 000 меш. (1967). Кам’яновугільні шахти.


Стінопис, рід монументального і декокоративного малярства, виконуваного безпосередньо на стіні або на штукатурці, закріпленій на стіні, в якому фігуративні образи і декоративні орнаменти підпорядковуються архітектурним формам. У С. користуються різною малярською технікою: фреска, альсекко, енкавстпка, темпера, клейові фарби, олія; за новіших часів — синтетичні ґумові фарби тощо. До С. зараховують також мозаїку.

С. розвинувся в Єгипті, Китаї, Сер. Азії, Греції, Римі, а з 4 в. до Хр. до 2 в. по Хр. широко стосувався в античних м. Півн. Причорномор’я в оздобленні житлових будинків, гром. споруд і гробниць (пам’ятки у Керчі, Ольвії, Херсонесі та ін.). За середньовіччя С. розвинувся гол. у церк. мистецтві. З 10 — 13 вв. на Україні походять мозаїки й фрески соборів Києва (Софійського, Михайлівського-Золртоверхого, Кирилівської церкви), Чернігова (Успенського Єлецького манастиря, Борисоглібського), Остра (Юрієвої Божниці) та ін. Традиції монументального С. Київ. і Гал.-Волинської держави продовжували укр. майстрі 14 — 17 вв., використовуючи частково знання і досвід зах.-евр. мистецтва, гол. італ.; С. манастиря в с. Бакоті (Поділля), церков св. Онуфрія в Лаврові (Галичина), Успенської в Лужанах (Буковина), церкви-ротонди св. Миколи в с. Горянах (Закарпаття), у Вірменській катедрі у Львові (16 в.). У 15 в. укр. майстрі розписували костьоли в Польщі: колеґіятський костьол у Вісліці, замкову каплицю св. Трійці в Любліні, катедральний храм у Сандомирі, каплицю Чесного Хреста в катедрі у Вавелі в Кракові. З 16 в. відомі С. в церквах: св. Онуфрія в с. Посаді Роботицькій і св. Параскеви в с. Радружу (Перемищина).

Розвиток дерев’яного будівництва не сприяв С., проте є помітні темперові поліхромії 17 — 18 вв. з дерев’яних церков, гол. Галичини і Закарпаття. С. збережені в цілому або у фраґментах у церквах Галичини: св. Трійці (1593; розібрана 1937) і св. Духа в Потиличі, св. Юра і Воздвиженській у Дрогобичі, св. Апостолів у Поворознику (зах. Лемківщина, розібрана), Троїцькій у Сихові, у Жовкві, Судовій Вигині й ін.; на Закарпатті — в Миколаївській церкві в Колодному та ін.; на Буковині — в Бергометі й ін.

З другої пол. 17 — 18 вв. пам’ятки С. у мурованих спорудах збереглися у Києві (В Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво — Печерської Лаври та в Андріївській церкві) й на Лівобережжі (в Троїцькому соборі Густинського манастиря, в полтавському Хрестовоздвиженському манастирі, Успенському соборі Єлецького манастиря в Чернігові, в Миколаївській церкві в Переяславі). В Галичині й на Волині в монументальному малярстві того часу працювали перев. італ., франц., нім. і поль. мистці в оздобленні костьолів і палаців, у стилі барокко і рококо (Підгірці, Олика, Олесько, Львів). У 18 в. С. Г. Стеценка, Ю. Козакевича, І. Косаревича, в стилі клясицизму були оздоблені численні палаци Розумовських (Київ. Козелець, Покорщина, Яготин, Глухів, Почеп); у 19 в. палац П. Завадовського в Ляличах. На поч. 19 в. в церк. С. працювали ще Л. Долинський і В. Боровиковський, проте реалізм не сприяв розвиткові декоративного мистецтва і переважав шабльон: шпалери, мальовані на папері або полотні (т. зв. колтрини). Чималим досягненням уважався розпис (Р.) у збудованому в псевдовізант. стилі Володимирському соборі в Києві (1885 — 96; С. Костенко, В. Замирайло, М. Пимоненко та ін. під керівництвом В. Васнєцова). З рос. мистців цікаві Р. залишив ще М. Врубель (Кирилівська церква в Києві).

На поч. 20 в. почалися спроби відродження укр. нар. та іст. традицій у декоративному малярстві. Найбільше вдалі розписи Полтавського земства (1903 — 06) В. Кричевського і Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка у Львові М. Сосенка (1915). У 1920-их pp. в укр. С. працювали М. Бойчук і його школа монументалістів: І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, К. Гвоздик, М. Рокицький, О. Мизін, М. Шехтман (С. Селянської санаторії в Одесі 1928 і Червонозаводського театру в Харкові, 1933 — 35; обидва знищені) та Л. Крамаренко в Києві і Харкові (Р. конференційної залі АН УРСР у Києві, 1930). По другій світовій війні у монументальному С. працюють випускники створеного 1946 Ін-ту Монументального живопису і Скульптури в складі Академії Архітектури УРСР. З 1950-их pp. С. застосовують у оздобленні театрів (Тернопіль), палаців культури (Нова Кахівка), павільйонів виставок, вокзалів (Харків, Ужгород), аеропортів (Київ), ресторанів та ін. споруд. У Галичині і на Волині С. виявлялися майже виключно в церк. мистецтві: П. Холодний-старший (Духовна Семінарія у Львові), М. Осінчук, П. Ковжун, Ю. Магалевський, які працювали старою технікою темпери. Вони модернізували візант. стиль і дали підбудову під новий С., традиції якого далі розвивали мистці на еміґрації: П. Холодний-молодший, С. Гординський, М. Білинський, М. Дмитренко, І. Дикий).

Поряд С., виконуваного проф. мистцями, розвивався нар. С. — Р. стін хат зовні і всередині. Різні обл. України виробили власні методи і зразки, С. Спершу прикрашали будинки фарбуванням (підмазуванням призьби, зовн. стін різними кольорами глини або крейдою); з другої пол. 19 в. впроваджено орнамент — зовні навколо вікон і дверей, на віконницях і як фриз під стріхою. Всередині хати гол. об’єктом Р. була піч, стіна над полом, на якій мальовано «килим» і рідше стеля та сволок. У Р. переважав рослинний орнамент, інколи зображувано птахів або казково-фантастичних звірів і риб. Р. виконували просто на стіні (без попередніх шкіців, тому ефект його свіжий і спонтанний), звич. кілька разів на рік, через це він був нетривкий. Широковідомий Петриківський Р. в с. Петриківці на Катеринославщині. За останні десятиліття мотиви нар. Р. мають широке застосування у прикладному мистецтві: на тканинах, порцеляні і майоліці, для прикрас будинків тощо.

Література: Широцкий К. Декоративное убранство украинского дома, ж. Искусство в Южной России. К. 1913; Ростовцев М. Античная декоративная живопись на юге России, т. 1 — 2. П. 1913; Podlacha W. Sztuka ruska na ziemiach polskich. Historia malarstwa polskiego, т. I. Л. 1914; Голубець M. Лаврів. Записки Чину св. Василія В. Жовква 1926; Кржемінський К. Стінні розписи на Уманщині. К. 1927; Гегенмейстер В. Стінні розписи на Поділлі, Кам’янець Подільський 1927; Його ж. Сел. настінні розписи Кам’янеччини. Кам’янець Подільський 1930; Берченко Е. Настінне малювання укр. хат та госп. будівель при них. X. — К. 1930; Холостенко Є. Монументальне малярство Радянської України. Х. 1932; Добрянська І. Хатні розписи українців Зах. Карпат. Матеріяли з етнографії та художнього промислу, випуск 1. К. 1954; Самойлович В. Поліхромія в архітектурі нар житла, ж. Нар. творчість та етнографія, кн. 3. К. 1957; Мамолат Є. Монументально-декоративне мистецтво. К. 1963; Нагай В. Укр. декоративні розписи. Альбом. К. 1964; Каргер М. Древнерусская монументальная живопись XI — XIV вв. М. — П. 1964; Лобановський В. Мозаїка, Фреска. К. 1966; Логвин Г. Монументальний живопис XIV-першої пол. XVII ст. Історія укр. мистецтва в 6 тт., т. II. К. 1967; Міляєва Л. Стінопис Потелича. К. 1969.

С. Гординський










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.