[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3035-3049.]

Попередня     Головна     Наступна





Стасів Іван (* 1895), гром. і політ. діяч, родом з Любачева (Галичина); дипломатичний аташе, пізніше секретар укр. дипломатичної місії у Будапешті (1919). З 1924 у Франції; гол. Укр. Громади (соборницької, 1924 — 28), чл. управи Укр. Нар. Союзу (1932 — 40) та гол. Установи Довір’я Укр. Еміґрації у Франції (1941 — 44).

[Стасів Іван (1895 — 1986, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Стасів-Калинець Ірина (* 1940), поетка, за фахом вчителька, родом зі Львова, дружина Ігоря К. (див. Доповнення). По закінченні Львівського Ун-ту викладала укр. мову і літературу на підготовному курсі Львівського Політехн. Ін-ту. Вірші для дітей у періодичних вид. За виступи на оборону переслідуваних діячів культури звільнена з праці; заарештована у сер. січня 1972 і засуджена Львівським обл. судом «за антисов. аґітацію і пропаґанду» на 6 pp. ув’язнення і 3 pp. заслання, які відбуває в Мордовському жін. таборі. 1. 5. 1973 разом з С. Шабатурою й Н. Строкатою звернулася до Ген. секретаря Об’єднаних Націй з протестом проти поневолення України і переслідування укр. культури.


Стасюк Микола, політ. і гром. діяч, кооператор, родом з Катеринославщини; вчився в Гірничому Ін-ті в Петербурзі (з 1903). 1905 організатор сел. спілок на Катеринославщині і пропаґатор народницького соціялізму, за що був заарештований і засуджений на рік тюрми; пізніше брав участь у кооп. русі в Катеринославі й Києві. 1917 — 18 чл. Укр. Центр. і Малої Ради, заступник гол. Сел. Спілки (1917), ген. секретар харч. справи у першому уряді В. Винниченка; 1919 начальник постачання Армії УНР, згодом на еміґрації. У 1920-их pp. повернувся до УССР, де його заарештовано 1931 (дальша доля невідома). Автор розвідок «Автономія і розвиток продукційних сил на Вкраїні» (1908), «Екон. відносини України з Великоросією й Польщею» (ЗНТК 1911), «Еміґрація та її значіння в економічному житті України» («ЛНВ», кн. IX і X. К. 1912).


Стась Анатолій (* 1927), письм. родом з Полтавщини. Пригодницькі і фантастичні повісті: «Підземний факел» (1960), «Зелена пастка» (1972), «Товариш Олекса» (1972), «Сріблясте марево» (1974), «Вулиця червоних троянд» (1976); зб. оп. і нарисів «Таємниця Ардельт-верке» (1970).


Статистика, наука, яка вивчає методи кількісного охоплення і дослідження масових, зокрема суспільних явищ і процесів. Збирання інформацій про них сягає найдавніших часів. Вона мала спершу наскрізь практичний характер; щойно від 19 в. С. поступово здобуває солідну наук. підбудову, коли почато впорядковувати і вдосконалювати статистичні (стат.) методи. З них розвинулися дві основні: описова (дескриптивна) — збирання інформацій, перевірка їхньої якости, їх інтерпретація, зображення стат. матеріялу; та індуктивна — стосування теорії правдоподібности, закону великих чисел. С. поділяється за своїм змістом на демографічну, екон., соц., санітарну, суд., біол., техн. тощо; матем. С. вивчає матем. методи систематизації, обробки і використання стат. даних для наук. і практичних висновків.

До 18 в. На укр. землях подибуємо своєрідні стат. зіставлення вже у 16 — 17 вв. у зв’язку з оподаткуванням поодиноких прошарків населення у межах Речі Посполитої; це були реєстри поголовного (пізніше подимного) податку, які подавали тільки об’єкти (земля, млини, корчми) або голів родин. Ці переписи, як також відповідні зіставлення по містах з маґдебурзьким правом, відбувалися несистематично. В Коз.-гетьманській державі багато стат. матеріялу (про кількість населення, його майнове становище, стан сіль. ремесла тощо) давали переписи населення, яке мало платити подвірний податок, зокрема перепис Лівобережної України 1666. Матеріяли цих переписів збережені в рукописних книгах другої пол. 17 і першої чверти 18 в. З 1782 до 1857 на Україні проваджено переписи всього чоловічого населення — т. зв. ревізії; вже 1765 — 69 було проведено на Лівобережжі ген. ревізію т. зв. Рум’янцівський опис. У першій чверті 18 в. почалася реєстрація народжувань і смертности христ. населення, що її вели церкви.

На Центр. і Сх. Землях у 19 і на поч. 20 в. В Рос. Імперії довший час не було центр. стат. установи. Лише в деякій мірі нею був Стат. Комітет, організований 1811 при Мін-ві Поліції; 1834 його замінив стат. відділ при Мін-ві Внутр. Справ. Справжня стат. централя постала щойно 1858 — Центр. Стат. Комітет (Ц. С. К.) у складі Мін-ва Внутр. Справ. Його завданням була організація і збирання (перев. при допомозі своїх губ., деколи й пов. та міських комітетів) стат. матеріялів та їх публікація. Вид. Ц. С. К. появлялися в різних серіях; найважливіші з них: «Статистический временник Российской Империи», «Статистика Российской Империи», різні «сборники» тощо. Ц. С. К. провів 1897 перший заг. перепис населення в Рос. Імперії та опублікував його висліди. Стат. матеріяли збирали й оприлюднювали також різні мін-ва (фінансів, залізниць, шкільництва тощо) та відомства, губ. і міськ. стат. бюра. У всіх цих публікаціях є багаті матеріяли до С. укр. земель, хоч Україна не була в них виділена як окрема одиниця.

На Україні в першій пол. 19 в. і згодом деякими осередками стат. дослідів були губ. комітети і бюра, які звич. видавали свої публікації (часто у формі щорічних пам’яткових книг). З них найбільше значення мали Київ. і Кубанське стат. бюра, згодом Полтавське, Чернігівське, Херсонське й ін. Серед стат.-екон. публікацій важливіші: «Statystyczno-Topograficzne i historyczne opisanie gub. Podolskiej», 2 т. (1831) В. Марчинського; «Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году», I — III (1846 — 52) М. Арандаренка; «Опыт статистического описання Новороссийского Края», I — II (1850) А. Скальковського; «Статистическое описание Киевской губернии», I — III (1852) Д. Журавського та ін. Чимале значення для стат. дослідів України мала Комісія для опису Київ. учбової округи, що діяла у 1851 — 64 pp. і видала 4 томи своїх праць. Стат.-екон. описові укр. губ. були присвячені праці рос. Ген. Штабу з сер. 19 в.; чимало стат. матеріялу публікував Півд.-Зах. Відділ Імператорського Геогр. Т-ва і Вільне Екон. Т-во (засноване 1765 в Петербурзі); зб. і журн. поодиноких епархій тощо. Ряд м. України провів переписи населення (оприлюднені лише висліди перепису м. Києва 2. 3. 1874).

У сер. 19 в. постали катедри С. в ун-тах України (її викладали вже давніше). Перший проф. С. на Україні був С. Рославський-Петровський у Харкові. В сер. 19 в. велике значення для розвитку С. на Україні і в усій Рос. Імперії мав Д. Журавський, який у праці «Об источниках и употреблении статистических сведений» (1846) розробив теоретичні основи і створив систему стат. показників.

По аґрарній реформі 1861 виникла в Рос. Імперії, у т. ч. на Лівобережній і Степ. Україні, земська статистика — стат. дослідження земств, що містили перев. матеріяли про стан сіль. госп-ва і про соц.-екон. процеси по селах. Для цієї мети при земствах організовувалися стат. бюра; їхні праці були неурядового характеру: не керовані з Петербурґу. Першими на Україні були створені стат. бюра при Херсонському (1873) і Чернігівському (1875) земствах, згодом при Полтавському, Харківському, Катеринославському і Таврійському. Стат. бюра провадили подвірні переписи сел. госп-в, кустарних промислів, обслідування бюджетів, описи нерухомого майна селян тощо. На поч. розвитку З. с. одиницею стат. дослідження була сіль. община; пізніше гол. елементом З. с. стали вибіркові, т. зв. бюджетні дослідження невеликої кількости сел. госп-в. Чимало матеріялів збирано при допомозі експедицій на місцях. У стат. бюрах земств на Україні працювало чимало відомих укр. статистиків (а також культ. діячів), які намагалися всебічно висвітлити екон. і соц. проблеми поодиноких укр. земель, а деколи і всієї Наддніпрянщини. Найвідомішою була праця Чернігівського стат. бюра, що його організував (і ним керував) О. Русов разом з П. Червінським і В. Варзаром (тут також працювали О. Шликевич, письм. М. Коцюбинський та ін.); т. зв. Чернігівська земська С. досліджувала перев. землю, її продуктивність і прибутковість (друга земська школа в Рос. Імперії, т. зв. московська, вивчала перев. населення і його госп. діяльність); тут стосовано суцільні подвірні переписи, в комбінації їх з вибірковою методою, для вивчення продуктивности угідь. Чернігівський статистик Шликевич розробив т. зв. комбінаційні стат. таблиці й цим збагатив теоретичну С. Добре розвинулося стат. бюро Переяславського земства (керівником його був деякий час Г. Ротмістров); воно — одне з перших у світі опублікувало 1898 нарис сел. бюджетів Полтавщини. Заходами цього земства появився 1910 «Статистический Справочник по Югу России», який охопив 9 основних укр. губ., а також Область Війська Донського і Басарабію. З інших статистиків, що працювали в земствах України, треба згадати К. Вернера, В. Василенка, Л. Падалку, С. Харізоменова та ін.

Стат. Бюра земств України видавали різні матеріяли, зб., огляди тощо — разом понад 100 тт.; вони містили багатий фактичний матеріял, зокрема з обсягу сіль. госп-ва, кустарного промислу, маєткового (бюджети) стану селянства, а також з ділянки охорони здоров’я і шкільництва.

Земські й губ. стат. публікації являють собою здебільша губ. (чи навіть пов.) описи, проте деякі з них представляють проблеми всіх укр. земель у Рос. Імперії. До таких, напр., належить, крім згаданого «Справочника» Південної Росії, стат.-екон. публікація «Весь Юго-Западный Край», яку уклав півд.-зах. відділ Рос. Експортної Палати (1913; заг. нагляд над публікацією мав М. Довнар-Запольський, ред. був А. Ярошевич). Стат. зіставлення населення (зокрема нац. стану за переписом 1897) всіх укр. земель в Рос. Імперії дав О. Русов.

На Наддніпрянщині працювали під кін. 19 і на поч. 20 в. в ділянці С. такі дослідники (крім уже названих): К. Воблий, Л. Лічков, І. Миклашевський (проф. С. в Харківському Ун-ті), Р. Орженцький (теорія С.), С. Подолинський, В. Постніков, Г. Цехановецький, Ф. Щербина (земський статистик, основоположник бюджетової С. в Рос. Імперії, історик С.), демографи-статистики: А. Бориневич, М. Птуха й ін.

С. на Зах. Україні й на еміґрації до 1939. На укр. землях в Австрії стат. праці були керовані Центр. Стат. Комісією у Відні, яка видавала численні публікації («Die österreichische Statistik» та ін.). Стат. дані збирали й публікували також різні мін-ва і відомства. У всіх цих вид. містилося чимало стат. матеріялів, що стосувалися Галичини й Буковини; їх збирали й публікували також стат. бюра цих двох країв. У Галичині діяло Стат. Бюро Гал. Крайового Виділу з осідком у Львові, яке видавало ж. «Wiadomości Statystyczne o stosunkach krajowych» та довідник «Podręcznik Statystyki Galicji». При НТШ діяла (з 1908) Стат. Комісія, яка видавала «Студії з поля суспільних наук і статистики» (до 1914 — 3 тт.).

Стат. матеріяли на Закарпатті збирав і публікував Угор. Стат. уряд у Будапешті (з 1874); деякі матеріяли публікували також в поодиноких комітатах.

З укр. дослідників і діячів стат.-екон. проблемами цікавилися В. Навроцький, а також І. Франка та М. Павлик. З поч. 20 в. найбільше уваги укр. дослідники звернули на нац. статистику, зокрема Галичини: В Охримович, С. Дністрянський, М. Кордуба, С. Рудницький й ін.; з поляків Й. Бузек та С. Павловський. Над нац. статистикою Закарпаття працювали С. Томашівський та В. Гнатюк.

У 1914 — 20 багато стат. оглядів публікував Союз Визволення України, а також ін. укр. орг-ції (див. «Інформаційна Служба»). Перший докладний огляд нац. відносин на всіх укр. землях дали М. Кордуба («Територія й населення України», 1918) і С. Рудницький.

У державах, у складі яких перебували у 1920 — 30-их pp. Зах. Укр. Землі — у Польщі, Чехо-Словаччині й Румунії, — стат. справа була централізована в гол. стат. урядах у Варшаві, Празі й Букарешті. У Польщі Гол. Стат. Уряд публікував багато матеріялів з укр. земель у своїх вид.: у «Statystyka Polski» (різні серії; тут публіковано також висліди переписів населення 1921 і 1931), декаднику «Wiadomości Statystyczne», річниках «Rocznik Statystyczny» й ін. Стат. Бюро Гал. Крайового Виділу зліквідовано; натомість діяли міські стат. бюра, які (зокрема у Львові) виявляли незначну вид. діяльність. Укр. С. плекала далі Стат. Комісія НТШ (у 1930-их pp. назва «Комісія нац. економіки, соціології і статистики», видала 2 т. праць), Укр. Наук. Ін-т у Варшаві (видав статистику населення всіх укр. земель в СССР і зб. «Укр. людність СССР»), Укр. Екон. Бюро у Варшаві; діяли катедри С. при УВУ (Ф. Щербина, згодом Л. Шрамченко) у Празі і УГА-УТГІ в Подєбрадах.

І далі найбільше досліджувано нац. статистику (В. Кубійович, Т. Олесіюк, В. Садовський й ін.; з поляків А. Крисінський. М. Фелінський та ін.); багато матеріялу з екон. С. є в працях К. Коберського («Україна в світовому госп-ві»), Ю. Павликовського, І. Витановича та ін. Заг.-укр. значення мали 4 укр. стат. річники, що їх видавало з 1933 укр. і англ. мовами Укр. Екон. Бюро у Варшаві (ред. комітет: В. Кубійович, Л. Лукасевич, Є. Ґловінський). Важливіші стат. елементи представлені при допомозі карт і діяграм в укр.-англ. «Атласі України й сумежних країв» В. Кубійовича (1937).

С. в УССР, як і в усьому СССР, має особливий характер. Це система збирання, перевірки й розробки стат. даних, що відображують перебіг виконання держ. плянів, зростання госп-ва й культури, добробуту населення, розміщення продуктивних сил, впровадження нової техніки, наявність резервів для виконання плянів, природних матеріяльних ресурсів і резерв пряці. Здійснення стат. робіт належить до держ. монополії. С. тісно пов’язана (і цим вона відрізняється від С. позаком. світу) з системою держ. плянування, вона є відправною базою для нього і для керування нар. госп-вом, є важливим засобом контролю й перевірки виконання плянів. С. в СССР ґрунтується на звітності, що її виготовляють усі органи, підприємства, установи й орг-ції за встановленим порядком й у точно визначені реченці.

Типове для сов. С. (зокрема у 1930 — 50-их pp.) фальшування. Так у сов. системі звітности, як і взагалі в праці сов. підприємства, трапляються випадки приписування продукції, окозамилювання, замовчування простоїв і пітурмовщини, виробничого травматизму, прогулів і загалом промахів у керівництві підприємством. Все це відбивається у звітності (вона визначає успішність праці підприємства), а цим самим вона не відбиває справжнього стану на підприємствах і в економіці країни; звичайно, це стосується і С.

Строкатість цін в СССР не сприяє розвиткові С. Т. зв. незмінні ціни, якими оперує сов. С., фактично не є такими, бо їх постійно доводиться кореґувати, а то й встановлювати нові (1926 — 27, 1932, 1952, 1955).

Часто стат. дані за різні роки не можна порівнювати через зміни метод обліку. Недостовірними є індекси зростання реального доходу населення, роздрібної торгівлі й споживання, продуктивности праці, а частково й продукції промислу і сіль. госп-ва. Недостатньою, а часто фальшивою є нац. статистика, яка зменшує число неросіян, зокрема розпорошених; так зменшене число українців, які живуть поза межами УССР.

Як правило в СССР й УССР С. з пропаґандивною метою тенденційно перебільшує усе успішне та зменшує до мінімуму все неґативне. Це стосується другорядних джерел і пропаґандивних вид., як правило недостовірних.

Сов. влада не збирає тих стат. даних, які для її економіки, політики тощо не є потрібні. Напр., у 1920-их pp. збирано і частково публіковано дані т. зв. моральної С. (до неї зараховувано злочинність); з 1930-их pp. їх не збирають. З зібраних стат. матеріялів публікується лише невелика частина. Більшість стат. даних вважаються держ. таємницею, і вони неприступні для населення, тим більше для наук. світу за кордоном. Тому не завжди можливо перевірити достовірність опублікованих сов. стат. даних. До проблем, що їх замовчує сов. С., належать серед ін. деякі питання С. праці, родинних бюджетів, розподілу доходу, коштів прожитку, цін, податків, нац. доходу і продукції, зовн. торгівлі, банківництва, здоров’я і зокрема більшости того, що стосується нац. проблем (напр., даних про мову навчання в школах) тощо.

В історії С. в УССР (і СССР) можна виділити щонайменше три періоди: 1920-і pp., 1930 — 56 і з 1956. У 1920-их pp., коли ще в СССР не було єдиного нар.-госп. пляну, справа С. була в СССР децентралізована. Керівним стат. органом в УССР було Центральне Статистичне Управління України (Ц. С. У. У.) з М. Авдієнком на чолі, яке користувалося чималою автономією як щодо плянів стат. досліджень, так і щодо стат. публікацій. Основними стат. публікаціями на Україні були: «Статистика України», що виходила 1921 — 31 в ряді серій з окремих ділянок С. (вийшло 209 випусків; це були як стат. матеріяли, так і самостійні монографії); «Статистичний Бюлетень», що виходив два рази на місяць з 1921 по 1925 (спершу рос., згодом укр. мовою); «Радянський Статистик» у 1924 — 29 pp.; «Стат. хроніка» з 1925 по 1929 (вийшло 152 випуски); квартальник «Вісник статистики України» — з 1928 по 1930; довідники-річники: «Нар. госп-во України» (1919, 1921, 1921 — 22, 1924 — 25) і стат. щорічники «Україна» — 1925, 1926, 1928, 1929. У 1924 — 28 виходив квартальник «Фабрично-заводська пром-сть України».

С. України того часу як джерело інформації про Україну і як наука була добре розвинена порівняно з ін. країнами. У 1920-их pp. вперше публіковано й опрацьовувано стат. матеріяли, що стосувалися основної частини укр. земель, які становили УССР. Тоді чимало стат. даних, які стосувалися України, публікувало також Центр. Стат. Управління СССР (зокрема основні результати переписів населення — частково 1920, міськ. 1923 і заг. 1926); натомість детально їх опрацьовувало Ц. С. У. У. Стат. матеріяли публікували, крім Москви і Харкова, також деякі місц. установи; для України важливі публікації, що стосувалися Півн. Кавказу (Ростов) і Криму (Симферопіль). З установ, які, крім Ц. С. У. У., працювали над С., треба згадати насамперед Укр. АН, зокрема Демографічний Ін-т (1934 — 38 Ін-т демографічної і санітарної С.), що під керівництвом визначного демографа М. Птухи видав 14 тт. своїх праць.

Серед дослідників у ділянці С. в 1920-их pp. слід відзначити економістів-статистиків: К. Воблого, В. Косинського, Г. Кривченка, Й. Пасховера, Й. Шимановича та ін.; демографів (крім М. Птухи): О. Корчак-Чепурківського, Ю. Масютина, П. Пустохода, С. Томіліна, М. Трацевського, А. Хоменка та ін.; дослідників з матем. С.: М. Кравчука і Є. Слуцького. З 1922 щорічно відбувалися всеукр. стат. конференції (з 1925 — з’їзди).

1930 у зв’язку з введенням п’ятирічок і заг. плянової системи Центр. Стат. Управління УССР (як і всього СССР) скасовано, їхні функції перебрав Держплян СССР; 1931 стат. праці підпорядковано, у складі Держпляну, плянувальним установам: Центр. Управлінню Нар. Госп. Обліку СССР (на Україні його респ. відділові — Управлінню Нар.-Госп. Обліку УРСР). «Реформа» 1931 повністю припинила праці з ділянки С., а під час чисток апарату (1930 — 31 і 1937 — 38) загинуло чимало визначних укр. статистиків (серед ін. керівник Ц. С. У. У. — Авдієнко).

Одночасно з ліквідацією Ц. С. У. У. — на Україні припинено з 1931 майже цілком публікацію стат. матеріялів. Появилися ледве кілька стат. довідників: «Нар. госп-во УРСР» (1935, присвячене підсумкам виконання першої п’ятирічки і поч. другої), «УРСР у числах» (1936), пропаґандивний зб. «Соц. Україна» (1937) і «Праця в УРСР» (1937) — усі вид. Управління Нар.-госп. обліку УРСР за ред. О. Асаткіна. Ці довідники якісно слабі; серед ін. в них майже немає демографічної С. (зрозуміле з уваги на демографічну катастрофу України у 1933 — 34). Унікальним явищем є анулювання перепису 1937 (його результати були б компромітуючі для сов. влади); вислідів перепису 1939, за винятком кількох заг. чисел, не публіковано (докладніше див. стор. 2012).

Відновлення Центр. Стат. Управління 1941 не внесло змін, бо воно далі підлягало Держплянові. 1948 його виведено з Держпляну і пов’язано з Радою Мін. СССР. Відновлене Центр. Стат. Управління УССР було підпорядковане Ц. С. У. СССР і не залежало від уряду УССР. Весь цей період до 1955 відзначається відсутністю публікацій стат. даних; час від часу появлялися лише поодинокі числа в газ. та журнальних ст. і промовах сов. керівництва, а частіше відсотки змін без подання базових чисел.

Новий етап у С. на Україні почався у зв’язку з децентралізацією плянування та управління нар. госп-вом, розпочатою М. Хрущовим у 1956, коли виявилася потреба в стат. інформації. Разом з тим з 1957 Ц. С. У. України почало бути більше відповідальним перед урядом УССР (нова назва: Ц. С. У. при Раді Мін. УРСР); його остаточне оформлення, як союзно-респ. органу держ. централізованого обліку й С. в УССР, підпорядкованого як Раді Мін. УССР, так і Ц. С. У. при раді Мін. СССР (докладніше див. Центр. Стат. Управління при Раді Мін. УРСР), припадає на 1960. Відтоді відновлено публікацію стат. матеріялів. Першими з них були «Досягнення Радянської України за 40 pp.» (1957) і «Нар. госп-во Укр. РСР 1957. Стат. щорічник»; далі слідували стат. річники за 1959 і далі вже щорічно та короткі довідники з попередніми даними «Укр. РСР в числах». Крім цих двох серійних заг. довідників Ц. С. У., Укр. РСР видає незначну кількість стат. матеріялів з різних ділянок нар. госп-ва (зокрема сіль.), а також освіти й шкільництва, охорони здоров’я тощо. Всі ці зб. видаються за зразком відповідних союзних зб. Майже всі стат. управління поодиноких обл. видають спорадично стат. довідники своєї території (завжди за схемою довідника «Нар. госп-во УРСР»). Чимало матеріялів, які стосуються України, публікує Ц. С. У. при раді Мін. СССР у Москві, а також деякі мін-ва. Лише в них (також у стат. довідниках «Нар. госп-во Рос. СФСР» і в деяких реґіональних вид.) є матеріяли щодо укр. земель, які не входять до складу УССР. Наслідки переписів населення (1959 і 1970) публікує лише Ц. С. У. при Раді Мін. СССР.

З 1930-их pp. на Україні немає жадного спеціялізованого періодичного вид. для С. Тому стат. матеріяли друкуються у моск. «Вестнике статистики» та київ. ж. і зб. «Економіка Радянської України», «Организация и планирование отраслей народного хозяйства», «Економіка та орг-ція сіль. госп-ва», «Екон. географія», «Історія нар. госп-ва та екон. думки Укр. РСР», «Демографічні дослідження» й ін. При Ц. С. У. працює н.-д. ін-т, але про його працю немає докладніших інформацій. Стат. досліди опрацьовує стат. відділ при Ін-ті Економіки АН УРСР і н.-д. ін-т Держпляну. Цей останній і н.-д. ін-т при Ц. С. У. мають свої обчислювальні центри. За повоєнний час працювали і частково працюють у ділянці С. України дослідники: в теоретичній С. В. Виговський, І. Козаченко, А. Яблочник та ін.; у демографічній, крім згаданих вже М. Птухи і П. Пустохода, М. Дараган, С. Каган й ін.; в екон. С. — П. Багрій, О. Бідій, В. Бондаренко (серед ін. довголітній керівник відділу С. в Ін-ті Економіки АН УРСР), В. Бурлін, С. Кошелюк, Л. Марін, М. Маркін, М. Нелюбін, П. Нагірняк, А. Ревенко, А. Стогній і багато ін. За останнє десятиліття на Україні розвинулося досить сильно теоретична і матем. С; укр. учені є тут передовими в усьому СССР.

Література: Велецкий С. Земская статистика. М. 1899; Миклашевский И. Статистика. Энциклопедический Словарь Ф. Брокгауза и Й. Ефрона П. 1901; Щербина Ф. Статистика. Прага 1925; Словарь — Справочник по социально-экономической статистике. М. 1944; Птуха М. Очерки по истории статистики в СССР, т. 1 — 2. М. 1955 — 59; Птуха М. Очерки по статистике населення. М. 1960; Маркін М. Статистика советской Украины. М. 1960; Свавицкий Н. Земские надворные переписи. М. 1961; Ежов А. Статистический словарь. М. 1965; Дараган М. Статистика праці в пром-сті. К. 1965; Wagenführ R. Die sowjetische Statistik. Osteuropa Handbuch Sowjetunion. Кельн 1965; Питання економіки і статистики, за ред. В. Драгана, АН УРСР. К. 1965; Альйохін Д., Уманська Н. Статистика нар. госп-ва і культури Укр. РСР. Бібліографічний показник. К. 1968; Бідій О. Заг. і сільськогосп. статистика. К. 1968; Стогний А. Экономическая и промышленная статистика. Дніпропетровське 1971; Treml V. and Hardt J. editors. Soviet Ekonomic Statistics. Дургам 1972; Екон. статистика, за ред. С. Кошелюка та Л. Маріна, в-во Вища Школа. К. 1974; Козаченко І. Статистика, посібник, в-во Вища Школа. К. 1977; Вивальнюк Л. Числові системи, в-во Вища Школа. К. 1977.

Р. М.


Статут Литовський, див. Литовський Статут.


Стафіняк Володимир (1884 — 1920), 1915 комендант Вишколу УСС, 1917 — 18 — комендант сотні УСС; під час поль.-укр. війни командир IX (Белзької) бриґади УГА, потім комендант Вишколу УГА, 1920 — командант етапу ЧУГА; помер на тиф у чотирикутнику смерти.


Стах Іван (1918 — 72), кат. єп., нар. у Блеквуді стейту Пенсільванія, висвячений на свящ. 1943, у 1946 — 52 з доручення єп. К. Богачевського представник укр. секції Амер. Нац. Кат. Добродійної Конференції для допомоги й опіки над укр. скитальцями в Европі з осідком у Мюнхені. У 1952 — 68 — канцлер Стемфордського екзархату (згодом епархії); 1971 призначений титулярним єп. Перґамуму і помічником філядельфійського митр. А. Сенишина.

[Стах Іван († Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Стаханов Олексій (1905 — 77), зачинатель стахановського руху (див. Соціялістичне змагання) в пром-сті і сіль. госп-ві, використаний для підвищення норм виробітку на 25 — 50%. Нар. в Орловській губ., молодим хлопцем приїхав на Донбас (Кадіївка), де працював на шахті. У 1935 йому доручено поставити рекорд видобутку вугілля і створено для цього відповідні умови; за 6-годинну зміну він і нарубав відбійним молотком 102 т вугілля, виконавши 14,5 норм. По закінченні Промакадемії (1941) на керівній роботі в пром-сті: в Караганді, у Мін-ві вугільної пром-сти СССР, з 1957 знову в Донбасі.

[Стаханов Олексій (* Лугова — † Торез, Донецька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Стахановський рух, див. Соціялістичне змагання.


Стахів Володимир (1910 — 71), гром.-політ. діяч, журналіст і публіцист, родом з Перемишля, діяльний чл. ОУН (з 1929). Під час студій у Берліні брав активну участь в укр. студентському русі, особливо на міжнар. форумі; редаґував (до 1941) бюлетень «Укр. Пресової Служби» укр. і нім. мовами та інформував про укр. справи кореспондентів міжнар. преси. Чл. Укр. Держ. Правління у Львові 1941, відповідальний за зовн. політику. Пізніше в’язень нім. концтабору в Саксенгавзені (до 1944). На еміґрації у Мюнхені, чл. проводу ЗЧ ОУН, чл. ЗП УГВР, чл. Політ. Ради ОУНз; деякий час гол. Спілки Укр. Журналістів у Німеччині та Ліґи Політ. В’язнів; гол. ред. газ. «Укр. Трибуна», «Сучасна Україна», співред. ж. «До зброї» і «Сучасність».

[Стахів Володимир († Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Стахів Матвій (1895 — 1978), правник, історик і суспільно-політ. діяч, родом з Зборівщини (Галичина); проф. УВУ в Мюнхені (держ. право й адміністрація), д. чл. НТШ (з 1943). Старшина УГА; по закінченні Карлового Ун-ту в Празі діяч Укр. Радикальної ПартіїУСРП: її секретар (1925 — 39), ред. її тижневика «Громадський Голос» (1929 — 39), дир. нар. ун-ту «Самоосвіта» і ред. його вид. На еміґрації в Німеччині активний в укр. соц. русі і чл. УНРади. З. 1949 в ЗДА; ред. тижневика «Нар. Воля» (1949 — 71), гол. НТШ у ЗДА (1969 — 74), діяч УККА і СКВУ. Автор низки популярних брошур і публіцистичних праць на політ. теми, з соціології та історії. Наук. праці гол, з історії визвольних змагань, про правний статус укр. держави і політ. режимів на Україні по 1917: «Західня Україна» (6 тт., 1958 — 61), «Україна в добі Директорії УНР» (7 тт., 1962 — 68), про сов. режим на Україні (4 тт., 1955 — 69); «Нариси з історії нац.-суспільного руху в Галичині 1772 — 1890 pp.» у зб. «Збаражчина» (1963) та ін.; англ. мовою: «Soviet Statehood of Ukraine from Sociological Aspect» (1961), «Ukraine and Russia, an Outline of History...» (1968); «Western Ukraine at the Turning Point of European History» (у співавторстві з Я. Штендерою; 1971), «Ukraine and the European Turmoil 1917 — 1920» (у співавторстві з П. Стерчом і М. Чировським; 1973).

[Стахів Матвій (* Нуще — † Сан-Дієґо, Каліфорнія), „Ukraine and Russia: An Outline of History of Political and Military Relations“ (1967), „Western Ukraine at the Turning Point of Europe’s History, 1918 — 1923“ (2 тт., 1969, 1971), „Ukraine and the European Turmoil, 1917 — 1919“. — Виправлення. Т. 11.]


Стахів Ярослав (* 1931), інж.-конструктор у ЗДА, син Матвія і Франки С., консультант фльоти ЗДА у ділянці океанічної технології; винахідник прозорого з усіх боків підводного човна на З особи, який витримує тиск води на глибині 600 стіп.

[Стахів Ярослав (* Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стахова Франка (* 1906; уроджена Наконечна), гром.-осв. діячка у Львові, родом з Яричова б. Львова, дружина Матвія С. Секретар Союзу Укр. Працюючих Жінок «Жіноча Громада» (1930 — 39) і ред. його органу «Жіночий Голос» (1930 — 39), секретар нар. ун-ту «Самоосвіта» (1930 — 39); з 1949 у ЗДА.


Стаховський Костянтин (1882 — 1959), скульптор — анімаліст і кераміст родом з Поділля. Вчився у Варшаві, Парижі, Петербурзі, Мюнхені й Берліні; проф. Укр. Студії Пластичного Мистецтва у Празі (1923 — 44); виставляв у Лондоні (1918 — 19), в Парижі у сальонах «Незалежних» і «Осінньому» (1919 — 22). Реалістичні й стилізовані зображення звірів (у бронзі, глині, гіпсі й дереві); скульптурні погруддя. Помер у Празі.


Стаховський Лев (1911 — 68), лікар-оториноляринголог і гром. діяч, родом з Вінниці, син Миколи С. По закінченні Карлового Ун-ту в Празі лікар у Чехо-Словаччині й (з 1947) у Венесуелі (Каракасі); д. чл. НТШ. Праці з оторинолярингології (перев. про туберкульозу горлянки) в мед. ж. Венесуелі й у «Лікарському Віснику». С. був засновником і першим гол. (1949 — 53) Укр. Громади у Каракасі; автор публіцистичних ст.

[Стаховський Лев († Каракас). — Виправлення. Т. 11.]


Стаховський Микола (1879 — 1948), гром.-політ. діяч і лікар родом з с. Стетківців на Волині; мед. студії закінчив у Варшавському Ун-ті (1904; пізніше поглибив у Парижі і Берліні), згодом лікар у Києві, Вінниці і Проскурові. 1906 видавець органу УСДРП «Боротьба» у Києві, за протиурядовий напрям якого засуджений на рік ув’язнення. За Центр. Ради губ. комісар Поділля (1917), з кін. 1919 гол. дипломатичної місії УНР в Англії; 1923 — 39 лікар і гром. діяч у Берегові на Закарпатті, потім у м. Румбурґу (Судети); помер у Празі. Ст. на мед. теми.

[Стаховський Микола (* Волиця, Старокостянтинівський пов., Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Стахура Данило (1860 — 1938), суспільний і політ. діяч, адвокат; організатор Самбірщини, Ярославщини й Любачівщини, посол до австр. парляменту від Нац.-Дем. Партії (1907 — 11). 1914 вивезений росіянами до Сімбірську, 1918 — 19 — посадник м. Самбора і чл. Укр. Нац. Ради; згодом суддя на Закарпатті і діяч «Просвіти». Помер у Празі.

[Стахура Данило (* Поляни, Коросненський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Стація або стан, повинність на укр. землях у В. Князівстві Лит.: дати князеві і його почтові приміщення й утримання під час його приїзду. З часом С. замінено постійною, щорічною даниною в натурі, а з сер. 16 в. — грошовим податком; далі вона була обов’язкова лише для селян великокняжих дібр. С. називано також натуральну данину, що її платили селяни на укр. землях під Польщею у другій пол. 16 — 17 вв. на утримання королівського війська (пізніше замінена грошовим податком — гіберною). С. на Гетьманщині 17 — 18 в. — місце постійного розміщення якоїсь частини охотницького війська.


Сташевський Євген (1884 — 1938), історик-економіст родом з Зінькова на сх. Поділлі; закінчив Київ. Ун-т, згодом його проф. (також Комерційного Ін-ту і Вищих Жін. Курсів у Києві); по революції проф. Кам’янець-Подільського Ун-ту, 1924 — 33 — дир. Всеукр. С.-Г. Музею в Києві, 1936 — 37 — співр. Ін-ту Історії України АН УРСР. Заарештований 1938, загинув у в’язниці. Праці з політ. історії Росії 17 в. («Очерки по истории царствования Михаила Федоровича», 1913; «Смоленская война 1632 — 34», 1919) й екон. історії України 18 — 19 вв. («Сіль.-госп. ринок Правобережної України за передреформної доби», 1929; «История докапиталистической ренты на Правобережной Украине в XVIII — первой половине XIX вв.»; не закінчена, опублікована посмертно (1968).


Сташинського процес, відбувся в Карлсруе 8 — 16. 10. 1962 у найвищому суді Зах. Німеччини (Bundesgerichtshof) у справі вбивці Л. Ребета (12. 10. 1957) і С. Бандери (15. 10. 1959) Богдана Сташинського (нар. 1931 в с. Борщеві к. Львова). З українців виступав на процесі, як адвокат потерпілих родин Л. Ребета й С. Бандери, Я. Падох. Вироком згаданого суду 19. 10. 1962 Б. Сташинського засуджено на 8 pp. ув’язнення за допомогу в подвійному вбивстві; гол. злочинцем суд визнав уряд СССР. Діями Б. Сташинського, нагорожденого за поповнені вбивства орденом Червоного прапора, керував безпосередньо гол. КҐБ О. Шелепін. С. п. мав великий розголос у світовій пресі.


Ствига, р. на зах. Поліссі, права притока Прип’яті, довж. 152 км, сточище — 5 440 км². Шир. річища від 2 — 4 му верхів’ї до 30 — 50 м у нижній течії. Понад 40% площі сточища С. заболочено. Використовується для лісосплаву.


Стебельський Богдан (* 1911), маляр-графік, мистецтвознавець, журналіст і культ. діяч, д. чл. НТШ, родом з с. Томащівців Калуського пов. (Галичина). Закінчив Краківську Академію Мистецтв (1939). На еміґрації в Німеччині і (з 1949) у Канаді. Співред. газ. «Гомін України» (ред. його місячного додатку «Література і Мистецтво»), гол. Укр. Спілки Образотворчих Мистців (1958 — 72) і учасник її виставок; гол. НТШ у Канаді (з 1973) й Асоціяції Діячів Укр. Культури (з 1965; ред. його зб. «Естафета») та Ради для справ культури при Секретаріяті СКВУ (з 1973). Автор кн. «Про ілюстрацію дитячої книжки» (1966) і численних ст. на мистецвознавчі і літ. теми.

[Стебельський Богдан (1911 — 1994, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Стебельський Володимир (1848 — 91), письм. і журналіст родом з Маґерова (Галичина); сатирик і гуморист, співр. львівської і варшавської преси. Спершу народовець, пізніше москвофіл, з сер. 1870-их pp. польонофіл і відтоді писав перев. поль. мовою. Укр. мовою (властиво «язичієм»): новеля «Монахъ» (1870), поема «Молитва» (1873) та ін.

[Стебельський Володимир († Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Стебельський Гнат (1748? — по 1805), історик церкви, василіянин родом з Волині. Автор тритомника: I) Dwa wielkie światła, czyli żywoty SS. Panien y Matek Ewfrozyny у Parascewii pod ustawą S. O. Bazylego W. w Monasterze S. Spasa za Połockiem żyjących; II) Chronologia, albo porządne wedlug lat zebranie znacznieyszych w Koronie Polskiey у w W. Księstwie Lit. dziejów у rewolucyi, które się tyczą starodawnego M-ru S. Spasa za Połockiem; III) Przydatek do Chronologiji, Вільно 1781 — 83 (2 вид. 1866 — 67). Твір С., опрацьований на підставі архівів василіянських манастирів, дає цінні матеріяли до історії білорус.-укр. кат. Церкви. Його хронологічні таблиці, доповнені новими матеріялами, видала поль. АН у Кракові за ред. В. Серединського: «Ostatnie St-go prace (Scriptores Rerum Polonicarum, IV, 1878).

[Стебельський Гнат (1748? — 1805). — Виправлення. Т. 11.]


Стебельський Петро (1857 — 1923), правник, брат Володимира, проф. карного права Львівського Ун-ту (з 1892), д. чл. НТШ. Розвідки і ст. поль. і укр. мовами; гол. в «Часописі Правничій» (серед ін. «Нелітні переступники в світлі нових напрямів у карному праві», 1895). С. заслужений у праці над правничою термінологією укр. мови; він очолював комісію, яка працювала над урядовим перекладом карних законів на укр. мову; автор праці «Австр. процес карний». Видав працю О. Огоновського «Система австр. приватного права» (1897).

[Стебельський Петро (* Немирів, Рава-Руський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Стеблів (IV — 12), с. м. т. Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл., положене в півд.-сх. частині Придніпровської височини над р. Россю; 5 400 меш. (1970). Харч. промсть, текстильна фабрика. У С. нар. і довгий час жив І. Нечуй-Левицький (тут існує його музей).


Стеблін-Каминський Степан (1814 — 86), письм. і педагог (учителював у Золотоноші й Полтаві), родом з Полтави; Співр. «Полтавских губернских ведомостей», у яких (також у «КСт.», 1888) у 1866 і 1869 містив матеріяли про Котляревського (перший його біограф). Автор віршів рел. змісту та іст.-етногр. ст. Окремо «Воспоминания об И. П. Котляревском. Из записок старожила». (1883).

[Стеблін-Каминський (Стеблін-Камінський) Степан (1814 — 1885, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Стеблянко Олександер (* 1896), композитор і фолкльорист, родом з м. Лебедина на Харківщині. 1926 закінчив Харківський Муз.-Драматичний Ін-т, 1920 — 30 учитель співу і викладач у муз. школах, 1936 — 41 і з 1945 завідувач кабінету муз. фолкльору Харківської Консерваторії. Твори для струнного квартету (Скерцо й анданте, Рондо, Фуґа), для оркестри нар. інструментів (Сюїта на теми укр. нар. пісень), хорові пісні, обробки укр. нар. пісень, музика до спектаклів. Записи понад 2 000 укр. нар. пісень. Музикознавчі праці: «Ладова структура і хроматизм укр. нар. пісні» (1946), «Виконання нар. пісень, ансамблів і нар. хорів» (1952).

[Стеблянко Олександер (1896 — 1977, Харків), „Виконання нар. пісень і ансамблі нар. хорів“ (1952); видав „Укр. нар. пісні“ (1965). — Виправлення. Т. 11.]


Стебник (IV — 4), с. м. т., положене в Дрогобицько-Бориславському пром. р-ні, підпорядковане Дрогобицькій міськ. раді; 18 000 меш. (1975; 1931 — 3 300, 1963 — 5 300). — одне з найбільших на Україні родовищ калійних солей і Стебницький калійний комбінат.


Стебницький Петро (1862 — 1923) гром. і політ. діяч, письм. і публіцист, родом з Київщини. По закінченні фіз.-матем. фак. Київ. Ун-ту (1886) працював у Петербурзі на різних урядових посадах (гол. у Мін-ві Фінансів і у Торг.-телеграфному Аґентстві), писав на екон. теми у «Вестнике Финансов», «Торгово — Промышленной Газете», «Русском Экономическом Обозрении». Незабаром С. став одним з керівних діячів укр. Громади в Петербурзі: організатор громади ТУП, секретар, згодом гол. Благодійного Т-ва видання загальнокорисних і дешевих книг (співред. його вид., зокрема повного «Кобзаря» Т. Шевченка), брав участь у вид. у Петербурзі «Украинского Вестника» та «Рідної справиДумських Вістей», укр. енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914 — 15); співр. «КСт.», «Украинского Вестника», київ. «Ради», «ЛНВ», «Украинской Жизни» та ін. По березневій революції 1917 гол. Укр. Нац. Ради в Петербурзі, чл. ЦК УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому Уряді (між Другим і Третім універсалами). Після больш. перевороту переїхав до Києва, за гетьманату заступник гол. укр. мирової делеґації з Сов. Росією, сенатор адміністративного суду Держ. Сенату, мін. освіти у кабінеті Ф. Лизогуба (з 19. 10. 1918, як кандидат Укр. Нац. Союзу). Залишився під сов. окупацією; з 1919 керівник постійної Комісії біографічного словника при ВУАН. Помер і похований у Києві (на Щекавиці).

Крім ст. (перев. на культ. й актуальні теми), окремо появилися: «Під стелями Думи» (1907), «Українська справа» (1917), «Поміж двох революцій» (1918), «Борис Грінченко» (1920); оп. «Марійка» і поезії; літ. псевд.: П. Смуток, А. Ірпенський, Малороссиянин, Малорос, П. Хмара, П. С.-Т., С-ий. У сучасних сов. довідниках С. промовчують.

Література: П. Я. Стебницький 1862 — 1923, вид. Слово. К. 1926.


Стебницький калійний комбінат, підприємство гірничо-хем. пром-сти, що випускає мінеральні добрива; розташований у с. м. т. Стебнику. Значні запаси калійних солей відкрито у Стебнику в кін. 1870-их pp., але видобуток їх почато щойно 1923; 1927 — 104 200 т. За сов. влади виявлено нові поклади калійних солей, реконструйовано старі шахти, збудовано ряд нових цехів комбінату; 1961 введено у дію комплекс шахти «Нової» потужністю 1 млн т калійних солей на рік, 1966 введено у дію збагачувальну фабрику. 1970 збільшено потужність комбінату до 0,5 млн т концентрату; 1971 — потужність рудні дорівнює 3 млн т руди.


Стебун (справжнє прізвище Кацнельсон) Ілля (* 1911), літературознавець, критик і педагог, родом з Чернігівщини, 1938 — 41 відповідальний ред. ж. «Літ. Критика» і «Радянська Література», до війни один з керівних критиків в УССР. З поч. сталінської антижид. кампанії проти т. зв. «безрідних космополітів» видалений з Києва, у 1959 — 65 працював у Запорізькому й Житомирському пед. інтах, з 1966 проф. Донецького Ун-ту. Розвідки про І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесю Українку та ін.; серед ін.: «М. Коцюбинський» (1938), «І. П. Котляревський» (1938), «Питання реалізму в естетиці І. Франка» (1958), «Мистецтво, гуманізм, сучасність» (1965), «Джерела художньої істини» (1970), «Шевченко про мистецтво» (1971) та ін.


Стекловський Іван, київ. ґравер на міді і офортист кін. 17 — поч. 18 в.; гол. праці — краєвиди, герби, «Тезис», присвячений С. Миславському, з мотивами Києва. Переселений за наказом царя Петра I до Москви, вніс у рос. ґраверство традиції укр. графіки.


Стеллецький Микола (1862 — 1919), свящ., автор іст.-богословських праць, проф. Харківського Ун-ту, убитий большевиками. Між його працями: «Странствующий украинский философ... Сковорода» («Труды Киевской Духовной Академии», 1894 та окремо); «Харьковский коллегиум до... 1817» (ж. «ВЂра и разум», 1895 й окремо); «Св. ... Макарий, первый митрополит киевский и галицкий и его время» (1897), «О значении Києва, как религиозного центра православной России» (1897).


Стельмаство, колодійство, кустарна пром-сть, яка виготовляє колеса, вози та сани; відома на Україні з ранньої доби. Стельмахи були знані у 19 в. майже в кожному селі; звичайно вони працювали сезоново. У деяких р-нах України С. набирало характеру масової кустарної пром-сти. Найбільше воно було розвинене на Полтавщині, де в ньому працювало в кін. 19 в. понад 2 400 родин (Грунська і Кузьминська волості Зіньківського пов.; Калайдинці, Клепачі, Хитці — Лубенського, Липова Долина — Гадяцького); на Харківщині (Муратівська, Боровська, Осипівська волості Старобільського пов.; м. Охтирка, Котельва — Охтирського; Іздоухів, Потівка — Богодухівського); менше на Київщині (в Радомиському і Чигиринському пов. та в м. Таращі). Вироби С. мали попит в ін. р-нах України, зокрема в півд. У зв’язку з механізацією транспорту С. втратило своє значення; тепер вози і сани для потреб колгоспів і радгоспів виготовляють на підприємствах місц. пром-сти.


Стельмах Григорій (* 1903), етнограф, співр. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР. С. автор праць: «Іст. розвиток сіль. поселень на Україні. Іст.-етногр. дослідження» (1964) та низки ст. у ж.: «Етногр. Вісник», «Нар. творчість та етнографія», «Укр. Іст. Журнал» та в ін.

[Стельмах Григорій (1903, Войтовичі, Переяславський пов., Полтавщина — кін. 1980 або поч. 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Стельмах Михайло (* 1912), письм. родом з с. Дяківців на Вінничині. Закінчив Вінницький Пед. Ін-т (1933) і до 1939 вчителював по с. Київщини; з 1939 в армії, учасник другої світової війни. По війні співр. Ін-ту Фолкльору, Етнографії та Мистецтва АН УРСР (1945 — 53). Депутат Верховної Ради СССР і заступник гол. її Ради Національностей. Як поет друкується з 1936. Зб. «Добрий ранок» (1941), «За ясні зорі» і «Провесінь» (1942), «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968) та ін. З 1940-их pp. працює гол. в ділянці прози: зб. новель «Березовий сік» (1944), романи «Велика рідня» (кн. 1 «На нашій землі», 1949, кн. 2 «Великі перелоги», 1951), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1969); повісті «Над Черемошем. Гуцульські мотиви» (1952), «Гуси-лебеді летять» (1964), «Щедрий вечір» (1967); п’єси «На Івана Купала» (1966), «Зачарований вітряк» (1967), «Кум королю» (1968); сценарій документального фільму «Живи, Україно!» (1958). Крім того, низка перев. поетичних кн. для дітей: «Жнива», «Колосок до колоска» (1951), «Живі огні» (1954), «Весна-весняночка», «У сестрички дві косички» (1955), «В їжаковім вітряку», «Як журавель збирав щавель» (1957), «Бурундукова сім’я» (1963), «Цапків урожай» (1967), «Літо-літепло» (196!)) та ін. «Твори», тт. 1 — 6 (1972 — 73).

Проза С. — типовий зразок літератури соц. реалізму, з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії (напр., роман «Велика рідня», перейнятий духом ґльорифікації Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951, С. переробив у відповідності до критики «культу особи» і 1957 перевидав п. н. «Кров людська — не водиця») і т. зв. «лакування» сов. дійсности, від якого не вільні твори С. посталінської доби (зокрема «Правда і кривда»). Винятково багата нар. лексикою, проза С. стилево споріднена з ліризованою прозою М. Коцюбинського, Ю. Яновського, з особливо виразно помітними впливами О. Довженка. Одначе, згадані вже неґативні її прикмети, обумовлені вірністю методі соц. реалізму, як і виразний нахил до сентименталізму (теж властивого тій методі), щоправда, забезпечують С. одне з перших місць в літ. ієрархії УССР, але роблять його творчість органічно фальшивою і тим позбавляють її мист. вартости.

[Стельмах Михайло (24.5.1912 — 27.9.1983, Київ). Роман „Чотири броди“ (1979), п’єса „Дума про любов“ (1971), кн. для дітей „Журавель“ (1970), „Ой весна-зоряночко“ (1977). Твори, тт. 1 — 7 (1982 — 83). У Літературі, м. б.: Бабишкін О. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Бабишкін С. Михайло Стельмах. К. 1961; Бурляй Ю. Михайло Стельмах. К. 1962; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Мюнхен 1964.

І. Кошелівець


Стемпковський Іван (1789 — 1832), археолог і краєзнавець родом з Саратовщини. Ставши керчинським градоначальником, провадив археологічні дослідження залишків античних м. Криму (зокрема на Керчинському піво.) та ряду скитських могил (серед ін. Куль-Оба). За ініціятивою С. засновано Одеський археологічний (1825) і Керчинський історико-археологічний (1826) музеї. С. автор праць з історії, археології та іст. географії Півн. Причорномор’я.

[Стемпковський Іван (* Рязановка — † Керч, Крим). — Виправлення. Т. 11.]


Стемповський Станислав (1870 — 1952), поль. гром. і політ. діяч, письм. і бібліотекар, родом з Гути Черленовецької (сх. Поділля); 1906 — 16 вів на Волині укр. кооп. й осв. діяльність, 1917 — гол. Поль. Централі Дем., яка брала участь у діяльності Укр. Центр. Ради; мін. зем. справ в уряді В. Прокоповича (1920). «Уривок з спогадів» в «Працях Укр. Наук. Ін-ту», вийшов у Варшаві у 8 т. (1932), «Pamiętniki 1870 — 1914», (1953).

[Стемповський Станислав († Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Стемфорд (Stamford), м. в півн.-сх. частині ЗДА (у стейті Коннектікат), 108 000 меш. (1974), у тому ч. бл. 400 українців. Українці почали поселюватися у С. бл. 1900. 1916 тут постала гр.-кат. парафія, 1933 єп. К. Богачевський заснував у С. Малу Семінарію (1939 при ній коледж), 1935 музей (серед ін. збірка нар. ноші і нар. мистецтва) та бібліотеку (цінна українознавча збірка). З 1942 С. — осідок єп.-помічника Філядельфійської епархії, 1956 окремого екзархату, 1958 — Стемфордської епархії.


Стемфордська епархія, укр.-кат. епархія з осідком у Стемфорді, охоплює півн.-сх. частину ЗДА; 1956 постала як екзархат, з 1958 епархія; єп.: А. Сенишин, з 1961 — Й. Шмондюк, з 1977 — В. Лостен. Бл. 57 000 вірних, 52 свящ. (у тому ч. 24 ченці), 54 парафії, 58 церков. В С. є. діють укр.-кат школи: коледж (у Стемфорді; з 1939), 4 сер. школи, 10 цілоденних парафіяльних (1 860 учнів) і бл. 40 суботніх; ч. дітей, що навчаються релігії в укр.-кат. обряді — 5 237 (числа на 1. 1. 1973). У межах С. є. діє ряд церк.-рел. орг-цій, у Стемфорді з 1935 існує Епархіяльний Музей і бібліотека.


Стенографія, система спеціяльних значків: геометричних (використовуваних у різних системах С. в Англії й Франції) та елементів літер рукописного письма (застосовуваних гол. в Німеччині й по слов. країнах), пристосована для швидкого запису за складами, словотвірними морфемами й словами говореної мови. Найбільше поширилися на Сх. Европи системи С. на нім. основі Ф. К. Ґабельсберґера (1789 — 1849), що її достосував (після перших спроб Л. Олєвінського, 1864 і Й. Полінського, 1891) до укр. мови О. Панейко (1922). На Сх. Україні виникли варіянти С., складені О. Герштанським та М. Льовшином («Курс стенографії», 1948), на основі рос. адаптацій системи Ґабельсберґера М. Соколовим та ін.


Степ, степ. смуга, природна смуга поміркованого пояса, для якої характеристичне майже повсюдне поширення травистої, гол. злакової рослинности на чорноземних і каштанових ґрунтах. На Україні С. покривається приблизно з Південною Україною (крім Крим. гір) та її продовженням на півд. сх. — Передкавказзям. С. займає майже 300 000 км² (40%) укр. суцільної етнічної території і 460 000 км² (48%) всіх укр. земель. С. майже цілком розораний, залишки кол. рослинности збереглися у заповідниках і частково на схилах балок і долин річок.

В С. можна виділити залежно від кліматичних і ґрунтових умов кілька смуг. Для півн., вологішої частини С. є типовий різнотрав’яний типчиново-ковиловий С., пов’язаний з звич. сер.-гумусними чорноземами. Для нього типовий буйний розвиток щільно-дернинних вузьколистих трав (ковили, типчина, кипець) і різнотрав’я (шавлія поникла, вероніка, горицвіт, степ. тюльпани та ін.); поширені чагарники (терен, дереза, мигдаль, степ. бобівник й ін.), байракові, а на піщаних надрічних терасах соснові ліси. Первісна рослинність збереглася у заповідниках: Хомутівському і Стрілецькому степах і Кам’яних могилах. Далі на півд., майже до берегів Чорного і Озівського морів, поширений посушливий типчиново-ковиловий С. на півд. чорноземах і темнокаштанових ґрунтах. У його рослинності переважають вузьколисті сухолюбні трави (ковили, тирса, типчина) з невеликою домішкою ксерофітних видів різнотрав’я (кермек, маруна, грудниця волохата; на весні у С. багато ефемерів і ефемероїдів). Заповідник — Асканія Нова. У найсухішій смузі над м. поширений сухий полиново-злаковий С. на каштаново-солонцюватих ґрунтах; рослинне покриття утворюють житняк, типчина, іноді тирса, з різнотрав’я — полини (Бошняка і крим.) та ін. (докладніше див. ЕУ 1, стор. 106 — 109). З тварин характеристичні для укр. С. з ссавців: ховрахи (сірий і крапчастий), бабак (лише в заповідниках), полівка (сіра та степ.), хом’як, сліпаки, миші, заєць, тхір степ., вовк, лисиця й ін.; з птахів: степ. і польовий жайворонки, перепілка, вівсянка чорноголова, сіра куріпка, боривітер й ін. та рідкі тепер: хохітва, дрохва, орел, канюк; з плазунів: жовтобрюхий полоз й степ. гадюки (докладніше див. ЕУ 1, стор. 115 — 17).

Про рельєф, клімат і ґрунти С. див. Півд. Україна (стор. 2 052 — 54), а також Передкавказзя.


«Степ», белетристичний зб., виданий 1886 у Петербурзі гуртком херсонських літераторів на чолі з Д. Марковичем, укр. і рос. мовами. У зб. вміщено поезії (Дніпрової Чайки, П. Тулуба, А. Конощенка, П. Залозного), оп. (Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, Д. Маркевича, А. Бравнера), драму І. Карпенка-Карого «Бондарівна», фолкльорно-етногр. матеріяли О. Маркевича (119 весільних пісень, записаних у Єлисаветградському пов.), наук. розвідки (Марії Ганенко, О. Русова, К. Шрама) та ін.


«Степ», альманах письменства, науки і гром. життя (фактично 4 кн. ж. «Основа» з 1915), вийшов за дозволом військ. влади в Одесі 1916; ред. А. Ніковський.


Степан Орлик, архиєп. УАПЦ, див. Орлик Степан.


Степаненко Аркадій, політ. діяч часів визвольних змагань, чільний чл. УПСР і Сел. Спілки (чл. її ЦК), чл. Укр. Центр. Ради (на поч. 1918 заступник її гол.); гол. Всеукр. З’їзду Рад робітничих, солдатських і сел. депутатів (17 — 18. 12. 1917); 1919 — емісар ЦК УПСР при уряді Директорії, в уряді І. Мазепи (серпень 1919) виконував обов’язки мін. зем. справ; 1920 пробував порозумітися з сов. владою.


Степаненко Іван (* 1920) сов. військ. діяч, ген.-майор авіяції (з 1958), родом з с. Нехайків (тепер Черкаської обл.). Під час війни 1941 — 45 командир ескадрильї, по війні на різних відповідальних посадах в Сов. Армії.


Степаненко Микола (* 1918), гром.-політ. діяч на еміґрації, журналіст і літературознавець, родом з Полтавщини; на еміґрації в Німеччині і (з 1949) у ЗДА. Викладач слов. мов і літератур в амер. ін-тах, з 1971 проф. Ун-ту Центр. Мічіґану. Один з основоположників УРДП, Об’єднання Українців Рев.-Дем. Переконань, ДОБРУС, ОДУМ, віцепрез. УНР в екзилі (з 1967), чл. управ низки укр. культ., гром. і політ. установ.

[Степаненко Микола (1918, Полтава — 1993, Сан-Гозе, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]


Степаненко Олег (* 1916), мистець кіна, закінчив архітектурно-декоративний фак. Ленінградського художньо-пром. технікуму, з 1947 працює в кіні як мистець-гіостановник. С. оформив: «Щедре літо» (1950), «Нерозлучні друзі» (1952), «Калиновий гай», «Команда з нашої вулиці» (1953), «Співає Україна» (мист.-документальний концерт 1954), «Головний проспект» (1956), «Київлянка» (2 серії, 1958 — 59), «Кров людська — не водиця» (за М. Стельмахом, 1959), «Дмитро Горицвіт» (1962), «Люди не все знають» і «Хочу вірити» (1964), «А тепер суди» (1966) та ін.

[Степаненко Олег (* Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Степаненко Олександер († 1924), політ. і гром. діяч родом з Кременчуцького пов., кооператор; чл. РУП (з 1900), пізніше Укр. Нар. Партії (1902), ред. попопулярної газ. «Село» у Києві (1909 — 11). По революції 1917 чл. Виконавчого Губ. Комітету в Києві, чл. Укр. Центр. Ради (від кооп. орг-ції), один з лідерів Укр. Партії Самостійників Соціялістів. За Директорії відряджений до Відня в екон. справах; 1922 повернувся на Україну, був висланий до Росії, де й помер.

[Степаненко Олександер. Був засланий до Сибіру, де й помер. — Виправлення. Т. 11.]


Степанів Ананій (1890 — 1919), сотник УГА, перший комендант м. Щирця, брат Олени С; до війни — студентський діяч. Загинув в бою під Жидачевом.


Степанів Олена (1892 — 1963), по чоловікові Дашкевич, старшина укр. армії, педагог і гром. діяч, родом з с. Вишнівчика Перемишлянського пов. (Галичина), з священичої родини. Бувши студенткою Львівського Ун-ту, працювала в т-ві УСС (командант жін. чоти). По вибуху війни — в Леґіоні УСС, учасниця битви під Маківкою, згодом хорунжий, з весни 1915 — 17 у рос. полоні; 1918 — 19 четар Укр. Гал. Армії. По закінченні Віденського Ун-ту (докторат з історії й географії) учителька гімназії Сестер Василіянок у Львові і діячка «Рідної Школи» (серед ін. гол. Порадні для вибору звання, 1935 — 37). У другій пол. 1930-их pp. — референт кооператив здоров’я при РСУК. З 1945 доц. Львівського Ун-ту, 1949 — 56 в сов. концтаборі у Мордовії. Померла у Львові. С. — автор спогадів «Напередодні великих подій» (1943) та ін., довідника «Кооперативи здоров’я» (1930), монографії «Сучасний Львів» (1943), «Трудові резерви Львівщини» (1949) й ін.


Степанів Тихон (1795 — 1847), економіст і правник родом з Воронежу, з 1832 проф. Харківського Ун-ту. С. автор першого в Рос. Імперії підручника політ. економії «Записки о политической экономии» (т. I — II, 1837 — 48), побудованого виключно на ідеях англ. екон. школи А. Сміта й Д. Рікардо; розпочав специфічний політ. екон. напрям, що відрізняв екон. думку на Україні від екон. думки в решті Рос. Імперії.

[Степанів (Степанов) Тихон († Xapків). — Виправлення. Т. 11.]


Степанківський Володимир (1885 — 1957), гром. і політ. діяч, журналіст родом з сх. Поділля; чл. РУП і УСДРП (у 1904 чл. ЦК), з 1907 на еміґрації в Швайцарії, Парижі (1909 співзасновник Укр. Громади) й Лондоні; дописувач до «Ради», «Діла» та органів УСДРП. З 1911 і гол. під час першої світової війни С. розвинув жваву інформаційну діяльність про Україну, заснував у Льозанні Укр. Бюро та видавав тижневик «L’Ukraine» (1915 — 20) і неперіодично «The Ukraine», а в Берні (у співпраці з Д. Донцовим) «Korrespondenz der Nationalitäten Russlands» (1916 — 17; також франц. і англ. мовами); у 1918 перебував деякий час на Україні, але пізніше знову еміґрував до Льозанни. В сер. 1920-их pp. виїхав до ЗДА і відійшов від укр. організованого життя.

С. переклав на укр. мову «Ком. Маніфест» К. Маркса (1905), брошуру «The Russian Phot to Seize Galicia» (1914), написав низку інформаційних публікацій, склав словник «The American-Ukrainian Nautical Dictionary» (1953).

[Степанківський Володимир († ЗДА), „The Russian Plot to Seize Galicia (Austrian Ruthenia)“ (1915). — Виправлення. Т. 11.]


Степанов Дмитро (1800 — 56), майстер мист. порцеляни, працював на Києво-Межигірській фаянсовій фабриці; проєктував малюнки для оздоблення побутового посуду (рослинно-квіткові орнаменти, побутові сцени).


Степанов Павло (1880 — 1947), рос. геолог, д. чл. АН СССР (з 1939). Праці С. присвячені серед ін. геології вугільних родовищ Донбасу та проблемам Великого Донбасу.


Степанюк Борислав (* 1923), поет родом з Чернігівщини. Друкуватися почав з 1943. Зб. віршів і поем: «Назустріч веснам» (1948), «Батьківське вогнище» (1955), «Крізь сльози любові» (1962), «Балядний лад» (1973) та ін. Переклади з рос. та киргизької мов.

[Степанюк Борислав (* Канівщина, Прилуцький пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Степанюк Іван (1903 — 34), письм. родом з зах. Волині; 1925 переїхав до Сов. України, був чл. літ. орг-цій ВУСПП і «Зах. Україна». Друкуватися почав 1926; вірші й оп. (перев. з робітничого і сел. життя) розкинені в ж., окремо вийшла зб. поезій «Струмують дні» (1930; перевидана 1965).


Степань (II — 7), с. м. т. Сарненського р-ну Рівенської обл., положене на Волинському Поліссі над р. Горинню, 4 200 меш. (1970); місц. пром-сть. С. згадується вперше 1292 як стольне м., у 15 — 16 вв. належало кн. Острозьким, які тут збудували великий кам’яний замок, що з нього залишилися лише вали. За Рос. Імперії С. — м-ко Рівенського пов.


Степняк Мирон (* 1902), літературознавець і критик родом з Олександрівського (нині Запоріжжя). З 1923 вчився в Харківському Ін-ті Нар. Освіти. Друкувався з 1920-их pp. у «Червоному Шляху», «Літ. Журналі» й ін. За ст. про «молодомузців» гостро критикований і виключений з 4 курсу ін-ту. Ст. про О. Слісаренка, В. Сосюру, П. Тичину, М. Рильського й ін.

[Степняк Мирон (1902 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Степняк (літ. псевд. Кравчинського) Сергій (1851 — 95), рос. революціонер-народник і письм. укр. роду з с. Нового Стародуба (нині Кіровоградської обл.), один з організаторів партії «Земля і Воля». Жив перев. в Петербурзі; вбивши шефа жандармів Мазенцева (1878), еміґрував за кордон, жив у Зах. Европі. С. автор публіцистично-іст. і літ. творів, присвячених рос. рев. рухові, чим спричинився до інформації про нього на Зах. Деякі твори С. перекладені на укр. мову (серед ін. «Підземна Росія», 1901). С. цікавився Т. Шевченком і пропаґував на Зах. його твори; листувався з М. Драгомановим.

[Степняк (літ. псевд. Кравчинського) Сергій († Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Степова-Карпяк Марія (* 1903), акторка героїчного і (з 1940-их pp.) характерного пляну, родом з Пинського (Полісся). З 1924 в пересувних театрах Залевського, Н. Бойко, П. Сороки, І. Когутяка, Й. Стадника, з 1932 в «Заграві», ім. І. Котляревського (1938), Держ Театрі ім. Л. Українки у Львові (1939 — 41), Львівському Оперному Театрі (1941 — 44)), в Ансамблі Укр. Акторів у Німеччині (з 1945); з 1949 — у ЗДА. Кращі ролі: Юлія («Поїзд марево» А. Рідлея), Сестра Вайлянд («Святе полум’я» С. Могема), Цариця Тамара («Зрада» О. Сумбатова), Дівчина на згарищах («Батурин» за Б. Лепким), Пані Берлінґ («Інспектор прийшов» Дж. Прістлі), Стаканчиха («Народний Малахій» М. Куліша), Палажка («Ніч під Івана Купала» М. Старицького) та ін. С.-К. виступала також в опереті й опері («Катерина» М. Аркаса).

[Степова-Карпяк Марія (1903 — 1984, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Степова Україна, див. Південна Україна.


Степовий Костянтин (1897 — 1921), укр. повстанський отаман, родом з с. Ганнівки на Криворіжжі; старшина рос. армії, пізніше Армії УНР. Після відходу війська УНР до Польщі залишився у підпіллі на Херсонщині, де як отаман Блакитний організував пов. «Степову» дивізію; у травні 1920 підняв повстання, яке охопило Херсонщину і частково Катеринославщину, восени того ж року, по закінченні сов.-поль. війни, розгромлений частинами червоної армії. На весні 1921 згинув у бою з загоном Криворізької пов. ЧК.

[Степовий Костянтин, також Блакитний, псевд. Костянтина Пестушенка. — Виправлення. Т. 11.]


Степовий (справжнє прізвище Якименко) Яків (1883 — 1921), композитор, педагог і муз. критик, родом з Харкова, брат Федора Якименка. 1895 — 1902 співав у Петербурзькій придворній капелі, 1909 закінчив Петербурзьку Консерваторію у клясі М. Римського-Корсакова і А. Лядова. З 1917 у Києві: викладач Київ. Консерваторії і керівник Муз. Драми та Держ. Вокального Ансамблю. Твори: численні сольоспіви на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського та ін.; окремі цикли: «Барвінки» на слова різних поетів, «Пісні настрою» на слова О. Олеся; для фортепіяна: соната, рондо, фантазія, цикл мініятюр; для окрестри дві сюїти на теми укр. нар. пісень; хорові твори, 50 обробок укр. нар. пісень для хору, вокальний цикл для дітей «Проліски», зб. пісень для дітей на слова Шевченка. «Кобзар», опера «Невольник» за Шевченком (незакінчена).

[Степовий (справжнє прізвище Якименко) Яків († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грінченко М. Я. Степовий. Критично-популярний нарис. Х.-К. 1929; Надененко В. Я. С. Степовий. К. 1950; Шварцман Ш. Яків Степовий.

В. В.


Степовий Андроник (1857 — 1935), славіст з м. Прилуки, дир. Колеґії П. Ґалаґана, доц. і проф. Київ. Ун-ту; автор високошкільних підручників з історії слов. літератур («Очерк истории чешской литературы», 1886, «Очерки из истории славянских литератур», 1893, «Очерки истории сербохорватской литературы» 1899), ст. і рецензій в рос. і укр. ж.; редаґував «Ежегодник Коллегии П. Галагана» (з 1894), зб. «Славянская Беседа» (2 тт., 1888 — 91), «Рассвет» (1893), публікував матеріяли з архівів Г. Ґалаґана та студії до соц. історії Правобережжя.

[Степовий Андроник (* Лебединці, Прилуцький пов., Полтавська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Степові говірки, утворюють разом з черкасько-полтавськими (сер.-наддніпрянськими) й слобожанськими півд.-сх. групу укр. говорів, сягаючи на півн. по лінію Умань — Новомиргород — Чигирин — Красноград — Луганське, й поділяються на групи: зах.: (півд.-басарабську з власне — степ. — між Дністром і Богом) з помітнішими подільсько-волинськими рисами, центр. (дніпропетровсько-запор.) й сх. (донецьку). С. г. виникли в 17 — 20 вв. в наслідок колонізаційних схрещень подільсько-волинських з чернігівсько-полтавськими й сер.-поліськими, зазнавши й деякої домішки півд.-рос. говірок (див. Рос. мова на Україні). С. г. характеризує: 1) пом’якшена вимова зубних перед і < *ō (ст’іл) як і перед — і в називному множини прикметників і займенників (т’і гарн’і), 2) зберігання в низці випадків о з (год, одн’імá, стóйте), 3) упрощення групи ждж в дієслівних формах типу одйіжжат’ ’від’їжджати’, 4) вимова групи м’я як мн’а (мн’ати ’м’яти’), 5) вимова ненаголошених о, е як у, і перед наступним наголошеним у, і (гудýй ’годуй’, мін’í ’мені’; також у закінченні типу слýхайіш ’слухаєш’), 6) стверділа вимова ц’ в формах типу прóсицца ’проситься’, прóс’ацца ’просяться’ (зокрема на зах.), 7) вимова типу д’іт ’дід’, т’ашко ’тяжко’, 8) вплив закінчень твердого типу іменників на м’який і мішаний (кон’ові ’коневі’, ковал’ом ’ковалем’, ножом ’ножем’, земл’ой(у) ’землею’, душой(у) ’душею’), 9) закінчення в жін. іменників: у орудному однини -ой/-ей поруч -ою/-ею (хатой(у), в дав.-місцевому однини спорадично на рук’і, ног’і ’на руці’, ’нозі’, в родовому множини часте ів (жінкіў ’жінок’, ночіў ’ночей’; також сер. роду: йаблукіў ’яблук’, порос’ат’іў ’поросят’), 10) заіменникові форми типу до йóго ’до нього’, коло йéйі ’коло неї’, з йім ’з ним’, без йіх ’без них’; (на зах. й: мойого, твойого), 11) дієслівні форми типу крут’ý ’кручу’, ход’ý ’ходжу’, воз’ý ’вожу’, закрут’уват’ ’закручувати’, випрóс’уват’ ’випрошувати’, покóсиний ’покошений’, питá ’питає’, питáт’ ’питати’, питáц’ц’а ’питатися’, питáйус’, питалас’, питáўс’ ’питаюся -алася, -ався’, а в накоріннонаголошених дієсловах коньюґації -и-/-ї- вирівняння до коньюґації -е-: крýте, -т’ут’ ’крутить, крутять’. 12) рештки архаїчного типу узгоджування присудка з збірним іменником як підметом (нарóд збіглись, молодіж пішли). Лексичні тюркізми поширені тут зокрема в термінології рибальській та городницькій, як і румунізми на зах. у вівчарській і городницькій. На півд. сх. в донецько-приозівських та кубанських говірках сильні рос. впливи, що призвели тут до постання мішаних укр.-рос. говірок. Елементи С. г. використовували І. Тобілевич, В. Винниченко, Ю. Яновський й ін. С. г. досліджували: А. Берлізов, Й. Дзендзелівський, А. Москаленко, Л. Терешко, В. Дроздовський, А. Мукан, Т. Заворотна, В. Карпова, Я. Нагін, С. Самійленко, В. Ващенко, О. Горбач, І. Матвіяс та ін.

О. Горбач


Степура Григорій (1881 — 1939), гром. і політ. діяч та адвокат в Кам’янці Подільському; 1917 чл. Укр. Центр. Ради і губ. комісар Поділля. З 1920 жив у Рівному (Волинь), де 1939 був розстріляний большевиками.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.