[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3214-3224.]

Попередня     Головна     Наступна





Тихенко Сергій (* 1896), правник, проф. Київ. Ун-ту, фахівець з карного права і криміналістики, з 1947 завідувач катедри карного права, 1947 — 52 — чл. Верховного Суду УРСР, працював при складанні Кримінального Кодексу УРСР 1960. Праці з суд. експертизи і криміналістики: «Судово-графічна експертиза рукописних текстів» (1945), «Борьба с хищением социалистической собственности...» (1959), підручник «Советское уголовное право» та ін. Ред. правничої серії «Вісника Київ. Ун-ту».

[Тихенко Сергій (1896, Шемаха, Азербайджан — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Тихий Іван (* 1927), маляр родом з с. Савинців (Харківська обл.); закінчив Київ. Художній Ін-т, з 1964 викладач у ньому. Працює в галузі станкового малярства: «Щасливий батько» (1951), «Материнство» (1957), «Лелеки» (1960), «На Тарасовій горі» (1963), «Жменя землі» (1967), «В Смольний» (1970).

[Тихий Іван (1927 — 1982, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Тихий Наум (* 1920), поет і прозаїк родом з Житомирщини. По війні працював у в-ві «Радянський письменник» і в редакції «Літ. Газети». Зб. поезій: «Розмова з друзями» (1947), «Листи з гуртожитку» (1949), «Будівничі» (1952), «З усіх доріг» (1968), «Цілую хліб твій» (1972); романи «В дорогу виходь на світанні» (1959), «Рахунок за сонцем» (1970); нариси тощо.

[Тихий (справжнє прізвище Штілерман) Наум (* Ємільчине). — Виправлення. Т. 11.]


Тихий Олексій (* 1927), мовознавець і учитель родом з Донеччини, закінчив філос. фак. Моск. Ун-ту. За протест проти придушення угор. повстання 1956, засуджений Донецьким судом у 1957 на 7 pp. таборів і 5 pp. позбавлення гром. прав. Звільнений з мордовських таборів у 1964, не міг дістати роботи за фахом, працював вантажником, слюсарем, пожежником. У 1976 став чл. Укр. гром. групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Заарештований удруге в лютому 1977 і засуджений 30 червня на 10 pp. таборів і 5 pp. заслання. Автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про укр. мову і культуру в Донецькій обл.» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участи у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антисов. пропаґанді». Готував словник слів-покручів в укр. мові.

[Тихий Олексій (Олекса) (1927, Іжевка, Костянтинівський р-н — 1984). Помер 6.5.1984 у концтаборі на Уралі Перепохований 1989 на Байковому цвинтарі у Києві. — Виправлення. Т. 11.]


Тиховський Павло (1866 — 1938), літературознавець і бібліограф, наук. співр. Катедри літератури при Харківському Ін-ті Нар. Освіти, родом з Волині. Досліджував рукописну спадщину укр. письм. 19 в. Відкрив і опублікував рукописи О. Навроцького. Опрацював бібліографію укр. Міцкєвічіяни «Адам Міцкєвіч в укр. перекладах» (у Наук. Зб. Харківської н.-д. катедри історії, Х. 1924, т. 1).


Тиховський Ювеналій (1882 — 1919), педагог і літ. критик; співр. ж. «КСт.», «Волынские епархиальные ведомости» та ін. Праці про «Слово о полку Ігореві», нар. пісні, київ. літописи, з іст. манастирів й ін.


Тихомандрицький Матвій (1844 — 1921), математик родом з Києва; закінчив Петербурзький Ун-т, 1879 — 83 працював у ньому, 1885 — 1904 — проф. Харківського Ун-ту. Праці Т. стосуються вищої альгебри, теорії еліптичних функцій, абелевих інтеґралів, теорії ймовірностей.


Тихомель, Тихомль, Тихомля, літописний город, положений на Погоринні, яке було предметом суперечок між Волинню і Галичиною; згадується вперше 1152 під час війни київ.-волинського кн. Із’яслава Мстиславича з гал. кн. Володимирком Володаревичем. Археологічні залишки Т.: городище з матеріялами 11 — 12 вв. поблизу с. Т. Білогірського р-ну Хмельницької обл.


Тихонівці, духовенство і вірні Рос. Правос. Церкви, прихильники моск. патріярха Тихона (1917 — 1925). Т. залишилися вірними церк. канонам, не приймали нововведень ін. церк. течій (одруження ієрархів, новий календар й ін.), протиставилися протицерк. акції сов. уряду. Після ув’язнення патріярх Тихон 1923 склав заяву льояльности до сов. влади, що спричинило зменшення утисків його церкви, а тим самим послаблення протеґованих владою нових церк. течій. Поступово термін Т. перестав вживатися, а церква Т., ціною цілковитого підпорядкування світській владі, стала гол. церквою в СССР. На Україні Т. були прихильниками зверхности моск. патріярха над укр. церквою. До Т. належало не тільки рос. чи зросійщене духовенство, але й консервативне укр., яке не погоджувалося з далекосяжними реформами УАПЦ 1921.


Тихонович Йосип, лікар першої пол. 19 в. родом з Києва; по закінченні мед. фак. Моск. Ун-ту перебував на військ. службі; у 1839 — 48 — лікар у Кременчуці та Лубнях. Автор двотомової праці, присвяченої охороні здоров’я вагітних, породіль та новонароджених (1825).

[Тихонович Йосип (? — після 1855). — Виправлення. Т. 11.]


Тихоріцьк (VIII — 21), м. (з 1926) крайового підпорядкування Краснодарського краю РСФСР, положений на Кубанській низовині, р. ц., зал. вузол; 62 000 меш. 1975 (1926 — 19 100, 1939 — 37 000). Машинобудів. і металообробна (зав. транспортового, хем. і торг. устаткування), харч. (консервний зав.) пром-сть. Технікум зал. транспорту. 1926 українці становили у Т. 19,5%, у Тихоріцькому р-ні — 37,9% усього населення.


Тихорський Єпифаній († 1731), церк.-осв. діяч; архимандрит Ніженського Благовіщенського манастиря, з 1722 єп. білгородський. 1722 заснував у Білгороді духовну школу, на базі якої 1726 відкрив у Харкові колеґію з богословським курсом.


Тихорський Хома (1733 — 1814), лікар, почесний акад. Петербурзької АН (з 1798), походив з коз. родини на Полтавщині. Навчався в Київ. Могилянській Академії, потім при Петербурзькому адміралтійському шпиталі (1759), де залишився викладачем; 1765 при Лейденському Ун-ті захистив докторську дисертацію (про причини подагри). 1768 — 78 — викладач шпитальних шкіл у Петербурзі; 1779 — 99 — чл. Мед. Колеґії, а згодом Мед. Ради. Автор посібника з суд. медицини. Його учнями були: С. Андрієвський, Д. Самойлович, Я. Саполович та ін. відомі лікарі.

[Тихорський Хома (* Домонтів, Переяславський полк — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Тичина Павло (27. 1. 1891 — 16. 9. 1967), найвидатніший укр. поет 20 в., відзначений найвищими сов. нагородами і багатьма орденами, д. чл. АН УРСР (з 1929), депутат (з 1938) і в останні pp. життя гол. Верховної Ради УРСР, з 1946 депутат Верховної Ради СССР, дир. Ін-ту Літератури АН УРСР (1936 — 39) і 1941 — 43, мін. освіти УРСР (1943 — 48); але одночасно й контрольований, твори його не видані повністю й досі, а частково й заборонені. Нар. Т. в с. Пісках на Чернігівщині в родині дяка. Учився в Чернігівській бурсі (1900 — 07) і там само в Духовній семінарії (1907 — 13), мусівши по смерті батька (1906) заробляти на життя співаком у Троїцькому хорі м. Чернігова. 1906 позначені й перші вірші Т., писані почасти під впливом О. Олеся й М. Вороного. Значний вплив на формування Т.-поета мало його знайомство з М. Коцюбинським, літ. «суботи» якого він відвідував з 1911. Перший вірш Т. датований 1906 («Сине небо закрилося»), перший друкований — 1912 («Ви знаєте, як липа шелестить», «ЛНВ»). З 1913 Т. вчився в Київ. Комерційному Ін-ті, одночасно працюючи в газ. «Рада» і ж. «Світло», пізніше працював у Чернігівському земстві. Події 1917 застали Т. в Києві, де він серед ін. працював помічником хормайстра в Театрі М. Садовського.

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Т. в атмосфері Києва першого року держ. відродження України довершив першу свою кн. поезій «Соняшні клярнети» (1918), в якій він дав своєрідну укр. версію символізму як світового стилю, створив власний поетичний стиль, який заслуговує і власної назви, — «клярнетизм», наміченої самим Т. в назві зб. і програмової в ній поезії. Перебуваючи в центрі подій, Т. знайшов у собі силу написати кн, перейняту гармонією універсального світлоритму. Саме тому, що він стояв понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Соняшних клярнетах» чи не єдиний автентичний і безсмертний естетичний вислів відродження своєї країни.

Перемога рос.-больш. Жовтневої революції й окупація України проявилася ком. терором, руїною, голодом і протиставними їм нар. повстаннями. За цих обставин Т. далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних кн.: «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921); тоді ж починає твір свого життя поему (чи віршовану трагедію) «Сковорода» («Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5). У першій пол. 20-их pp. Україна стає конституційно суверенним чл. СССР, а Т. — провідним укр. сов. поетом: зб. «Плуг» (1920) і з присвятою М. Хвильовому «Вітер з України» (1924). У 1923 він переїздить до Харкова, входить до літ. орг-ції «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового вела перед у відсічі великодерж. шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї орг-ції і твір «Чистила мати картоплю» Т. гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Рішуче відкинувши ці обвинувачення, Т. на деякий час замовк, а на ворожі чутки про ніби «кінець» його відповідав: «... для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

В умовах тотального антиукр. терору, розстрілу одних і самогубства ін. письм. Т. в низці «партійно витриманих» кн. поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали зб. «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газ. «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна зб. (1934), що стала символом упокорення укр. літератури сталінізмові. За ними появилася низка ін. зб. з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодости» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Кожна з них являє собою наче б демонстративний розстріл клярнетичного поетичного стилю Т. Абстрактно-експресіоністична майстерність цих зб. вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської ген. лінії партії.

Друга світова війна наче б ще посилила партійну «витриманість» зб. Т. з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на держ. посадах (вже від кін. війни мін. освіти, а пізніше гол. Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Т. видав низку поетичних зб. і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Вірші» (1968) та ін.

Т. не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившися далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літ. відродження 50-их — поч. 60-их pp., навіть виступив з осудом шестидесятників. Тим самим його поезія передсмертного півторадесятиліття (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соц. праці» колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнєвського терору по смерті Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. Разом з тим, на відміну від багатьох ін. його сучасників, творчо згаслих і здеґрадованих на версифікаторів славословія деспотизму, Т. в окремих творчих спалахах засвідчив живучість свого таланту, про що свідчать такі речі, як поема «Похорон друга» (1942), окремі фраґменти з посмертної зб. «В серці у моїм» (1970) і передусім філос. поему «Сковорода», що залишилася у фраґментах.

У заг. підсумку творчість Т. становить високе досягнення укр. поезії 20 в. У ній знаходить свій вияв органічна синтеза двох великих світових стилів — символізму 20 в. і барокко 17 в. З символізму в клярнетизмі Т. відчуваються найвищі досягнення евр. поезії у чудодійному стопі з іраціональними глибинами укр. нар. лірики. З елементів стилю барокко перегукуються в клярнетизмі прагнення всеохопности, трагедійне відчуття т. зв. «останніх речей» (що на межі життя і смерти), гра антитез і параболь, асиндетонічна будова поетичної мови тощо. З причини панівного терору в теперішній УССР повна публікація поетичного дорібку Т. і всебічне вивчення його творчости лишається справою майбутнього.

[Тичина Павло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Меженко (Іванів) Ю. Ст. про «Сонячні клярнети» в ж. Книгар 1919 і Музагет 1919 та про ін. кн. Т. у зб. Ґроно 1920; Ніковський А. Vita nova. K. 1919; Зеров М. Укр. письменство в 1918 p. ЛНВ, ч. 111. К. 1919; Майфет Г. Матеріяли до характеристики творів П. Тичини. X. 1926; Лейтес А. Ренесанс укр. літератури. Х. 1926; Юринець В. Павло Тичина. Х. 1928; Лейтес А. і Яшек М. Десять років укр. літератури (1917 — 27), т. I. Х. 1928; Лавріненко Ю. Творчість Павла Тичини. Х. 1930; Бойко І. Павло Тичина. Бібліографічний покажчик. К. 1951; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959; Барка В. Хліборобський Орфей, або Клярнзтизм. Нью-Йорк 1961; Білецький О. Збірник праць у п’яти томах, т. 3. К. 1966; Новиченко Л. Поезія і революція. К. 1968; Співець нового світу. Спогади про Тичину. К. 1971; Родко М. Укр. поезія перших дожовтневих років. К. 1971; Лавріненко Ю. На шляхах клярнетизму. Нью-Йорк 1977; Овчаренко М. Духова криза п. Тичини. «Дзвони», чч. 1 — 4. Рим — Дітройт — Чікаґо 1978 — 79.

Р. М.


Тишевський Іван (1760 — бл. 1820), лікар та мед. діяч, нар. на Україні в шляхетській родині. Вчився у Київ. Могилянській Академії, закінчив школу при Петербурзькому шпиталі (1785). 1785 — 91 — військ. лікар, 1792 — 04 — лікар Катеринославського намісництва, з 1797 — міськ. лікар у Полтаві, де збудував й утримував також власну лікарню. Праці Т. присвячені питанням хірургії та отруєння ріжками.

[Тишевський Іван (1760, Стародубщина — 1830, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Тишинська Евстахія (1872 — 1944), гал. гром. діячка, за фахом учителька. У 1920 — 30-их pp. співзасновниця і перша гол. Т-ва домашніх помічниць і робітниць «Будучність» у Львові; діяльна в жін. секції Кат. Акції (гол.).


Тишкевич Михайло (7. 4. 1857 — 3. 8. 1930), граф, дипломат, публіцист, мистець і меценат; нар. у с. Андрушівці Київ. губ., походив з укр.-лит. маґнат. роду, пізніше спольщеного; батько Т. Станислав був уманським маршалком. По закінченні Академії Мистецтв у Петербурзі й поглибленні мист. студій на Заході Т. повернувся до маєтку і присвятився госп-ву та гром. праці серед селян. Тоді ж повернувся до українства і заявив про це в київ. «Раді». Одночасно віддався політиці, публіцистиці й філантропії. 1888 встановив фундацію, т. зв. Михайлову премію для Т-ва «Просвіти» у Львові за найкращий літ. твір з минулого України, допомагав укр. і поль. мистцям та письм. З нагоди 100-літнього ювілею Тараса Шевченка (1914) дав 20 000 карб. Укр. Наук. Т-ву в Києві (був його почесним чл.). До 1914 заснував кілька т-в (Związek Katolicki, Союз землевласників, Partia Krajowa), в яких підтримував укр. тенденції; обороняв укр. вимоги в рос. і поль. газ. 1917 став гол. Союзу Українців-католиків у Києві.

Під час першої світової війни жив у Льозанні (Швайцарія) і там розвинув жваву діяльність в укр. справі: ст. в зах. пресі, листування з впливовими політиками і держ. діячами Антанти, пропаґував ідеї укр. самостійности, допомагав тижневикові «L’Ukraine» (ред. В. Степанківський); був гол. Укр.-Лит. Т-ва та спричинився до заснування інформаційного т-ва «Ucraina». У лютому 1919 уряд УНР призначив Т. гол. дипломатичного представництва при Ватикані, потім укр. місії при мировій Конференції в Парижі. В наслідок розходжень з урядом УНР вийшов з місії. З 1920 жив у маєтку свого сина в Жиданові б. Познаня (Польща), де й помер.

Т. видав «Documents relatifs a l’Histoire de l’Ukraine (1569 — 1764)», I — II. «Cartes de l’Ukraine» (1919), «Ukraine face au Congrèss (1919), «Уривки з спогадів» (ЛНВ, 1928, 1929).


Тищенко Микола (* 1893), історик-архівіст родом з Полтавщини, вихованець Київ. Ун-ту, наук. співр. Центр. Архіву Давніх Актів у Києві й ВУАН, дослідник екон. історії України 18 в. (зокрема зовн. торгівлі). Гол. праці: «Нарис історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у 18 ст.» («Іст.-Геогр. Збірник», II, 1928), «Нариси історії зовн. торгівлі Стародубщини в 18 ст.» («ЗІФВ ВУАН», т. 26, 1931), «Шовківництво в Києві та на Київщині в 18 та першій пол. 19 ст.» («Іст.-Геогр. Збірник», II, 1928), «Гуральне право та право шинкувати горілкою на Лівобережній Україні до кін. 18 ст.» («Праці Комісії іст. укр. права», III, 1927); ст. з історії архівної справи на Україні тощо. По війні працював у Кам’янці Подільському й опублікував в «Укр. Іст. Журн.» (1963) ст. «Про участь Лівобережної України в зовн. торгівлі Росії у 18 ст.»; дальша доля невідома.


Тищенко (псевд. Сірий) Юрій (1880 — 1953), видавець, книгар, публіцист і письм., нар. в “Бердянському пов. Таврійської губ. 1907 — 18 у Києві провадив справи Укр. Вид. Спілки, НТШ, ЛНВ та газ. «Село» (1909 — 11) і «Засів» (1911 — 12); завідував книгарнями НТШ у Києві, Харкові й Катеринославі; редаґував і видавав книжечки у в-ві «Лан» (1909 — 14), з В. Винниченком і Л. Юркевичем заснував в-во «Дзвін», був співзасновником в-в «Укр. Учитель» (1917 — 19 видавало ж. «Світло») й «Укр. Школа». За браком паперу на Україні Т. переніс 1919 в-ва «Дзвін» й «Укр. Школа» до Відня, де видав і перевіз на Україну 11 вагонів укр. підручників, якими користувалися в нар. школах ще до 1925. З 1920-их pp. у Чехо-Словаччині; мав в-во і книгарні в Ужгороді, Перечині й у Празі. З 1949 у ЗДА; видавав кн. для дітей і заклав спілку Ю. Тищенко та А. Білоус, яка видала «Твори Лесі Українки» у 12 тт. Разом Т. видав бл. 200 назв кн.; він також — автор оп., популярних кн. тощо.

[Тищенко Юрій († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Тищинський Олександер (1835 — 96), гром.-політ. діяч і журналіст родом з Чернігівщини. Бувши студентом, брав активну участь у Харківському таємному Т-ві (1856 — 60); автор протирежимких ст. «Голос з села», співавтор маніфеста «Заклик до українців» (1860); пізніше діяч укр. громади в Чернігові, гол. пов. земської управи. Співр. «Основи», «Чернігівського листка», львівських «Зорі» і «Дзвінка».

[Тищинський Олександер (* Голубичі, Городнянський пов. — † Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Тілло Олексій (1839 — 99), рос. географ, картограф і геодезист родом з Києва; ген.-ляйтенант (з 1894). Склав гіпсометричну карту Евр. Росії (вид. 1890 і 1896), на якій уперше досконало відображено рельєф, уточнено довж. гол. рік Евр. Росії; праці з магнетизму (серед ін. Харківщини й Курщини) й кліматології Сх. Европи.


Тімм Василь (Ґеорґ-Вільгельм, 1820 — 95), маляр і графік, за походженням лотиш. Учився в Петербурзькій Академії Художеств, 1855 акад. Брав участь (серед ін. і з Т. Шевченком) в ілюструванні зб. «Наши, списанные с натуры» (1841 — 42); 1851 — 62 видавав й ілюстрував «Русский Художественный Листок», в якому вмістив ряд власних літографій на укр. теми: «Золоті ворота в Києві», «Пам’ятник кн. Володимирові», «Пам’ятник хрищення Руси на березі Дніпра», «Аскольдова могила» та ін.; портрети Т. Шевченка та ін. мистців. З 1867 жив перев. в Німеччині.


Тінкель Франц (1879 — ?), підполк. УГА, німець з походження; активний старшина австр. армії, командир 36 піхотного полку в Коломиї; з 1. 11. 1918 на службі ЗУНР. Командир Коломийської (2) бриґади УГА на фронті під Львовом; спричинився до перемоги над 3 поль. дивізією піхоти Леґіонів у бою під Підгайцями (12. 6. 1919). Через важку хворобу у сер. червня 1919 залишив службу в УГА.


Тінський Михайло (* 1896), актор героїчного пляну і режисер. З 1919 в Київ. Театрі ім. Шевченка в ролях Вайнгольда («Ткачі» Ґ. Гавптмана), Хлестакова («Ревізор» М. Гоголя), Лукаша («Лісова пісня» Лесі Українки); 1926 в Одеському (ставив «97» М. Куліша, «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги, «Над» В. Винниченка), 1927 у Дніпропетровському укр. драматичному театрі.

[Тінський Михайло (1894?, Ромен [Ромни], тепер Сумська обл. — 1948, Долина, Тлумацький р-н, Івано-Франківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Тіра, Тірас, давньогрец. м.-держава на правому березі лиману р. Тірас (сучасна назва Дністер), на території теперішнього м. Білгорода-Дністровського. Засноване в 6 в. до Хр. переселенцями з м. Мілета. 4 — 3 в. — часи найбільшого розквіту економіки (хліборобство і виноградарство, ремесло, рибальство, торгівля з населенням Придністров’я) й культури Т.; вона карбувала й власну монету. У сер. 1 в. до Хр. Т. зруйнували ґети. З поч. 2 в. по Хр. Т. підпала під зверхність Риму і її значення відновилося. У другій пол. 3 в. зазнала навали ґотів і занепала. Археологічні розкопи Т. ведуться з поч. 20 в.


Тірас, давньогрец. назва р. Дністра.


Тірітака, старогрец. м. Боспорського царства, положене на півд. від Пантікапею (сучасна Керч); виникла у другій пол. 6 в. до Хр. як невелика торг.-хліборобська реміснича оселя. Більшого розквіту зазнала у 1 — 3 вв. по Хр. (рибозасолювальна пром-сть, виноробство). Т. зруйнували гуни у 4. в. по Хр. Розкоті (В. Гайдукевич) роблено 1932 — 52. На місці Т. тепер оселя Аршинцево.


Тіссеран (Tisserant) Євгеній (1884 — 1972), кат. церк. діяч французького роду, кардинал (з 1936) і декан кардинальської колеґії (з 1951), префект Ватиканської бібліотеки (з 1957); науковець-орієнталіст, чл. Франц. Академії (з 1961), префект Конґреґації для Сх. Церкви (1936 — 59), Т. два рази (1947, 1950) відвідав укр. кат. церк. осередки Америки і Канади наслідком чого було створено укр.-кат. митрополії в Канаді (1956) і ЗДА (1958). Завдяки Т. постали також нові укр. кат. вікаріяти та екзархати в Австралії, Півд. Америці і Зах. Европі. Через архиєп. І. Бучка Т. передав чимало фондів на укр. церк., наук. та гуманітарні установи, у тому ч. допоміг заснувати наук. осередок НТШ у Сарселі (Франція) та утворив укр. Малу Папську Семінарію в Люрі, згодом у Римі. Провадив сх. лінію щодо обряду і церк. права, перестерігаючи перед латинізацією. Т. бажав зберегти і розбудувати Укр. Кат. Церкву у вільному світі як продовження нищеної Церкви в УССР і з певною місією на Сході.


[Тітмар Мерзебурзький. — Доповнення. Т. 11.]


Тітов Федір (1864 — 1922), історик церкви, протоієрей, проф. Київ. Духовної Академії, ред. «Киевских Епархиальных Ведомостей» (з 1890-их pp.); праці з історії укр. Церкви 17 — 18 вв., Київ. Академії, вищої освіти, друкарства тощо, серед ін.: «Очерки из истории Киевской Духовной Академии», 1898), «Русская православная церковь в Польско-Литовском государстве 17 — 18 вв.», 3 тт. (1905 — 16), «Типография Киево-Печерской Лавры» (1918), «Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв.» (1924); «Стара вища освіта в Київ. Україні» (1924). Т. видав «Акты по истории заграничных монастырей Киевской епархии XVII — XVIII вв.» (1905) та «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. Отделение III (1796 — 1869)», т. 1 — V (1910 — 15).


Тіхий (Tichý) Франтішек (псевд. Zdéněk Broman; 1886 — 1968), чес. й укр. письм., філолог-україніст, педагог родом з Чехії. 1922 як дир. Колеґіяльної Гімназії в Пряшеві уперше завів навчання укр. мови, того ж року видав перший зб. поезій О. Духновича; 1923 ред. першого на Закарпатті укр. щоденника «Русин» (Ужгород). У 1930-их pp. Т. переїхав до Праги; у 1950 — 60-их pp. брав участь у культ.-наук. діяльності пряшівських українців, видав «Pověsti z Podkarpatské Rusi» (1930). Т. автор монографії «Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi» (1938) і багатьох ст. про закарп. діячів, пам’ятки письменства, фолкльор і мову бачванських русинів, укр. літературу, укр.-чес. і укр.-словацькі зв’язки, низки українознавчих ст. у чес. енциклопедії «Ottův slovník naučný nové doby». Т. перекладав на чес. мову твори Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, І. Даниловича-Коритнянського тощо; зредаґував довідник «Praktická učebnice ukr. jazyka» (1939).


Тіц Михайло (1898 — 1978), композитор і муз. педагог, нар. у Петербурзі, закінчив Харківський Муз.-Драматичний Ін-т (1924) і викладав у ньому; з 1935 — проф. Харківської Консерваторії. Опери «Перекоп» (1939), «Гайдамаки» (1940 — 41, у співавторстві з Ю. Мейтусом і В. Рибальченком); твори для фортепіяна з оркестрою (Поема-концерт. 1946). камерна трилогія: «Драматична поема», «Лірична поема» та «Героїчна поема» (1937 — 40); 2 сонати, 5 сонатин, поліфонічна сюїта (1956) для фортепіяна; 2 струнні квартети (1949, 1956); хори, сольоспіви, обробки нар. пісень, музика до драматичних вистав. Підручна дітература: посібник гармонії (1953), «Про тематику і композиційну структуру муз. творів» (1958 — 59), «Про сучасні проблеми теорії музики» (1976).

[Тіц Михайло († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


«Ті, що греблі рвуть», перший курінь старших пластунок і сеньйорок, створений у Львові 1927 для виховної праці в юнацтві, пізніше і в новацтві Пласту (зокрема в таборах на Соколі, в Космачі-Брустурах). 1945 курінь спричинився до відновлення Пласту на еміґрації, забезпечивши кадри керівниць і виховниць (Школа Булавних); 1950 поширив свою діяльність на акцію допомоги укр. науці й культурі (зокрема розпочав «Акцію Сарсель») і родинам репресованих. Ч. чл. 105 (1978); курінні: Д. Герасимович, С. Мойсеович, Г. Коренець, Л. Волинець; керівні чл.: К. Паліїв, М. Чиж, О. Джиджора, Т. Горохович, О. Кузьмович, Г. Герасимович, Д. Даревич, Г. Гірняк, Д. Горбачевська. Неперіодичне вид. «Вістовик».


Тканини мистецькі, ткані вироби (ручні і машинові), що відзначаються орнаментальним оформленням, грою кольорів і мист. виконанням, один з видів декоративного ужиткового мистецтва, яке відоґравало важливу ролю в побуті укр. народу.

На Україні виробництво Т. м., разом з вишивкою належить до найдавніших та найпоширеніших нар. мистецтв, що мають призначення прикрашати одяг, предмети хатнього вжитку та оформлення інтер’єру. У різних етногр. зонах, а то й окремих селах, Т. м. мають льокальні відміни в способі орнаментальної композиції, кольористики і навіть у техніці виконання. Нар. ткачі виробляли різні ґатунки взористих полотен з конопель чи льону на сорочки, хустки, найтонші полотна на головні убори (білі намітки, «убруси», «рантухи» тощо). Узори Т. м. створюються різним переплетом ниток («окружки», «сосонки», «коропова луска»), що дає декоративні ефекти. З вовни ткали плахти, запаски, спідниці, опинки, пояси, крайки тощо. Одягові тканини декорувалися тканими, вибиваними або вишиваними взорами. Для інтер’єрів хат ткалися різнорідні декоративно-ужиткові взористі тканини. З льону і конопель — рушники, покривала, верети, рядна, а з вовни — покривала, коци, коври, ліжники, полавники, килимці, килими тощо.

Вибивна тканина — полотно, покрите монохронним або 2 — З кольоровим геометр, чи рослинним узором, відбиваним фарбою при допомозі різьбленого валка, служила для жін. і чоловічого одягу, пошивок, скатерок тощо.

Поряд домашнього виробництва від 14 в. постали цехи, до яких належали також ткачі. У цехах дбали про підвищення техн. та мист. якости ткацьких виробів і сумлінне виконання замовлень. Більше спеціялізовані мист. тканини продукували держ., поміщицькі та маґнатські мануфактури (напр., мануфактура С. Конєцпольського в Бродах з 1641), а на Лівобережній Україні також мануфактури коз. старшини. Вони виробляли на замовлення Т. м. для палаців, панських дворів, церков з імпортованої сировини (шовк, золотиста прядка), а згодом і виготовляли в мануфактурах пряжу для виробу декораційних макат, завіс, поясів тощо. Найбільший розквіт мануфактури припадає на другу пол. 17 в., весь 18 в. і на першу пол. 19 в.; з того часу походять шедеври музейної вартости. Власники мануфактур іноді спроваджували мистців-ткачів з Туреччини, Вірменії, Персії, які застосовували орієнтальні узори «на перські зразки», звідси пішла назва «персіярня». У Львові була в 17 в. фабрика шовкових і золотистих тканин Еммануїла з Корфу (Корфинського), з мануфактурної майстерні якого вийшло чимало ткачів, що розповсюджували техніку пишних тканин. Протягом 18 в. постали багаті мануфактури, які виробляли Т. м., в Холмі, Бучачі, Бродах, Сокалі, Меджибожі, Станиславові та ін. м. У Станиславові працював Лев Манжарський, згодом організатор славетної «персіярні» в Слуцьку на Білорусі. Багатий асортимент і високу мист. якість мали тканини з фабрики К. Розумовського в Батурині, яка виробляла квітчасті тканини типу шпалер для інтер’єрів його палаців у Батурині, Глухові та Козельці і кольорові вовняні сукна на одяг козаків з особистої охорони гетьмана. Починаючи з 50-их pp. 17 в., на Україні посилено розвивалося й кустарне мист. текстильне виробництво. Одним з найбільших осередків укр. нар. мист. ткацтва стало м. Кролевець, де вславилася родина ткачів-мистців Оболенських.

На зовн. ринку мали попит укр. коштовні одягові тканини, золототкані макати тощо, а чужинецькі купці називали їх «руськими тканинами». З сер. 19 в. ткацьке виробництво почало занепадати. Щоб урятувати його від занепаду і піднести його техн. і мист. рівень, земства почали відкривати ткацькі школи (Дігтярі, Шиловичі й ін.) й відділи в техн-пром. школах.

У 20 в. продовжувано спроби відродження продукції Т. м. ручного й на вдосконалених верстатах. 1920 в Києві створено школу укр. нар. майстрів, перетворену на Київ. держ. школу прикладного мистецтва, яка згуртувала багатьох видатних нар. мистців для дослідів над нар. традиціями та вихованням молодого покоління свідомих мистців. Найвизначніші осередки мист. ткацтва на Україні: м. Богуслав (Київ. обл.), Кролевець (Сумська обл.), с. Дігтярі (Черкаська обл.), Решетилівка і с. Великі Сорочинці (Полтавська обл.), Косів (Івано-Франківська обл.), Глиняни (Львівська обл.) та ін. По другій світовій війні мист. осередки об’єднано в мист.-пром. артілях. На Гуцульщині, Буковині й на Закарпатті, крім пром. артілей, збереглося ще домашнє ткацтво для задоволення власних потреб. Кадри ткачів готують технікуми, а школи прикладного мистецтва й відділи мист. текстилю в ін-тах прикладного і декоративного мистецтва в Києві, Харкові і Львові готують мистців-проєктантів, які, базуючися на нар. традиціях, з різним успіхом працюють над створенням форм Т. м.

Див. ще ЕУ 1, стор. 288 — 301 (Ткацтво і вишивкарство).

Література: Гнатюк В. Ткацтво у Сх. Галичині. Л. 1900; Січинський В. Ткацтво, текстильна пром-сть. Нариси історії укр. пром-сти, л. 1936; Альбом: Укр. Нар. Мистецтво — Декоративні тканини. К. 1956; Жоголь Л. Ткани Дарницы (Декоративное искусство СССР). М. 1959; Манучарова Н. Укр. нар. мистецтво. К. 1960; Толочко П. Укр. плахтове ткацтво, ж. Нар. творчість та етнографія, ч. 2, К. 1962; Веліготська Н. Окраса інтер’єра, ж. Мистецтво, ч. 4. К. 1966; Жоголь Л. Тканини в інтер’єрі. К. 1968; Сидорович С. Художня тканина зах. обл. УРСР. К. 1979.

В. Годис


[Ткацтво. — Доповнення. Т. 11.]


Ткач Дмитро (* 1912), письм. родом з Полтавщини; до війни і перші pp. по війні працював у ред. криворізької газ. «Червоний гірник», потім у дніпропетровській газ. «Зоря», заступник гол. ред. журн. «Дніпро», гол. ред. в-ва «Молодь», дир. в-ва дитячої літератури «Веселка». Зб. оп. і повість «Плем’я дужих» (1948), повісті «Небезпечна зона» (1958), «Чорне сальто» (1962), романи «Плем’я дужих» (1957), «Арена» (1960), зб. прози «Спокійне море» (1974), оп. й повісті для дітей.


Ткач Михайло (* 1932), поет і кіносценарист родом з Буковини. Закінчив вищі літ. курси при Літ. Ін-ті ім. М. Ґорького в Москві, працював у Комітеті кінематографії при Раді Мін. УССР. Друкується з 1950. Зб. поезій: «Йдемо на верховини» (1956), «На перевалі» (1957), «Житній вінок» (1961), «На смерекових вітрах» (1965), «Пристрасть» (1968), «Повернення» (1974). Сценарії фільму-опери «Наймичка», художнього фільму «Серед літа», документальних фільмів «Леся Українка» і «Радянська Україна» та ін. Т. автор низки популярних пісень («Марічка», «Ясені») та ін.


Ткаченко Борис (1899 — ?), мовознавець-україніст, учень Л. Булаховського й О. Синявського, викладач Харківського Ін-ту Нар. Освіти, співупорядник «Укр. правопису» 1928; співавтор «Заг. курсу укр. мови» (разом з М. Йогансеном, кілька вид. у 1920-их pp.), «Практичного рос.-укр. словника» (у співавторстві з М. Йогансеном, К. Німчиновим, М. Наконечним, 1926), автор «Нарису укр. стилістики» (без дати, 1920-і pp.) і ст. з лексикології і діялектологічної морфології, зокрема про м’яку відміну прикметників. Перекладав красне письменство з чужих мов. Т. заслано 1937; загинув на засланні (офіц. 1940).


Ткаченко Валентина (1920 — 70), поетка родом з Чернігівщини; вчилася в Київ. Ун-ті, за другої світової війни працювала інструктором ЦК ЛКСМУ на радіостанції ім. Т. Шевченка, по війні в респ. радіокомітеті і в-ві «Молодь». Зб. поезій: «Зелена сторона» (1940), «Просторами України» (1943), «Дівоча лірика» (1946), «Маму дуже я люблю» (1949), «Весняні вітри» (1950), «Майбутнє кличе», «Окрилена молодість» (1952), «Побачення» (1955), «Лірика» (1956), «Не минає молодість» (1966), «Сад мого літа» (1968) та ін.; твори для дітей, публіцистика.

[Ткаченко Валентина (* Корюківка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ткаченко Іван (* 1892), літературознавець; у 1920-их pp. викладач історії укр. літератури в Ін-ті Нар. Освіти і наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка в Харкові; дослідник творчости П. Мирного, упорядник й автор вступної ст. до його «Творів» (1928). У 1930-их pp. заарештований, дальша доля невідома.

[Ткаченко Іван (1892, Семенівка, Ізюмський пов., Харківська губ. — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Ткаченко Микола (1893 — 1965), історик, нар. у м. Тальному; закінчив Київ. Ун-т, співр. ВУАН і АН УРСР; дослідник соц.-екон. історії України 17 — 18 в. та шевченкознавець. Важливіші праці: «Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст.» (1931), «Літопис життя і творчости Т. Г. Шевченка» (1961), співавтор колективної праці «Історія Києва» (1959 — 60), один з упорядників 6-томного «Повного зібрання творів Т. Шевченка» (1961).

[Ткаченко Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ткаченко Михайло (1860 — 1916), маляр пейзажист і мариніст родом з Харкова; учився у Д. Безперчого, в Петербурзькій Академії Мистецтв і в Парижі в Академії Кормона (1888 — 92). Оселившися в Парижі, щороку приїжджав на Україну, де й помер. У паризьких ґалеріях виставляв карти. ни на укр. теми; персональна виставка 1909. Серед творів «Краєвид Харківщини», «Сільське кладовище» (1887), «Зустріч рос. і франц. ескадр у Кронштадті» (1893), «Захід сонця на морі» (1901), «Прибій на морі» (1902 — 06), «Весна» (1906). Твори Т. зберігаються в музеях Харкова, Львова, Парижу, Льєжу, Тульону.


Ткаченко Михайло (1879 — 1920), політ. діяч, адвокат родом з Стародубщини, чл. РУП (1902 — 04), згодом Спілки і УСДРП. 1917 чл. Укр. Центр. і Малої Ради (від УСДРП), ген. секретар, згодом мін. — з листопада 1917 до березня 1918 суд. справ, далі до квітня 1918 — мін. внутр. справ УНР. Після розколу УСДРП (січень 1919) очолював ліву «незалежну» фракцію, яка 1920 перейменувалася на Укр. Ком. Партію. Помер у Москві.


Ткаченко Нінель (* 1928), співачка, лірико-драматичне сопрано, родом з Харкова. З 1958 співала в Оперній Студії Київ. Консерваторії, з 1960 — солістка Театру Опери й Балету у Львові, з 1962 — у Мєнську. Партії: Леонора («Трубадур» Дж. Верді), Тоска («Тоска» Дж. Пуччіні), Тетяна («Євгеній Онєґін» П. Чайковського) та ін.


Ткаченко Олег, мовознавець, гол. Укр. Термінологічної Комісії АН УРСР. Ст. з укр. етимології, лексикології та словотвору, історії поль. мови, лужицької мови, заг. мовознавства. «Нарис історії з’ясувальних сполучників у поль. літ. мові» (1954).

[Ткаченко Олег, м. б. Орест (* 1925, Харків), гол. Термінологічної Комісії Укр. Комітету Славістів (1965 — 68). Монографії з порівняльно-іст. фразеології слов. та фінно-угор. мов, теорії лінґвістичного субстрату. Співавтор „Етимологічного словника укр. мови“ (надруковано 3 тт., 1982 — ). — Виправлення. Т. 11.]


Ткаченко-Галашко Петро (1878 — 1918), кобзар родом з с. Синявок на Чернігівщині, учень Т. Пархоменка; виконував думи «Брат і сестра», «Удова», «Плач невольників», пісні на слова Т. Шевченка, іст. і жартівливі нар. пісні.

[Ткаченко-Галашко Петро (1879, Синявка — 1919, Синявка). — Виправлення. Т. 11.]


Ткачук Василь, письм.-самоук, сел. походження, родом з Галичини. Оп. та мініятюрні новелі друкував у ж. «Назустріч» (1934 — 36 («Весна», «Набуток», «Близнюки») та в газ. 1930-их pp. Окремі зб. «Золоті дзвінки» і «Сині чічки». На творах Т., що здебільша написані підкарп. говором, помітний великий вплив В. Стефаника.


Ткачук Діонисій Дмитро (1867 — 1944), церк. діяч (василіянин) родом з с. Княгинина б. Станиславова; довголітній учитель новіціяту в чернечому житті і проф. філософії та теології; у 1931 обраний першим гол. настоятелем (архимандритом) Чину з осідком у Римі.

[Ткачук Діонисій Дмитро († Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Ткачук Іван (1891 — 1948), письм. родом з Станиславівщини. За першої світової війни був в австр. армії, попав у рос. полон, а з 1917 пристав до большевиків і лишився в УССР. З 1929 був на газетній роботі. Т. один з організаторів спілки письм. «Зах. Україна». По закінченні другої світової війни переїхав до Львова, де й помер. Зб. оп.: «Помста» (1927), «Смерекові шуми» (1929), «Безробітний», «Українці за океаном» (1930), «Над Збручем», «Страйк» (1931), «За Кавказьким хребтом» (1932), «На вкраденій землі» (1935), «На Верховині» (1955).

[Ткачук Іван (* П’ядики, Коломийський пов.). Заарештований 7.12.1933 і за обвинуваченням у приналежності до УВО та готуванні терористичного акту проти П. Постишева засуджений на 5 р. ув’язнення в концтаборах. За спробу втечі з табору засуджений додатково на 3 р. Після відбуття покарання й закінчення другої світової війни оселився у Львові, де й помер. — Виправлення. Т. 11.]


Ткачук Лук’ян (* 1902), геолог, літолог, нар. в с. Немиринцях на Житомирщині, д. чл. АН УРСР (з 1972); працював в Ін-ті Геології і Геохемії горючих копалин, з 1968 завідувач відділу Ін-ту Геохемії і фізики мінералів АН УРСР. Основний напрям наук. досліджень — вивчення речевого складу, структурно-текстурних особливостей, петрографічних відмін в породах магматичних і металоморфічних комплексів Укр. кристалічного масиву, а також осадових і осадово-вулканогенних формацій (перев. Карпат). Т. один з основоположників літології осадових порід на Україні.

[Ткачук Лук’ян (1902 — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ткачук Ольга (* 1913), письм. і журналістка родом з Житомирщини, за фахом педагог. Друкується з 1954. Роман «Назустріч волі» (1955), повість «Переорані межі» (1973), зб. оп. «Мати» (1960), «Стежки життя» (1967).

[Ткачук Ольга (1913, Жубровичі, Овруцький пов. — 1983). — Виправлення. Т. 11.]


Тлумач, див. Товмач.


Тмутороканське князівство, давньоруське князівство на Таманському піво. з центром у м. Тмуторокані; на думку більшости істориків, воно увійшло до складу Київ. держави у першій пол. 10 в. Вперше згадується в літописі під 988, коли Володимир В. передав Т. к. своєму синові Мстиславові. Після переможної війни з братом Ярославом Мудрим у 1024 Мстислав одержав разом з Чернігівським і Т. к. Це об’єднання тривало формально аж до кін. існування Т. к. Приналежність до Київ. держави спричинила зміцнення руського елементу в Т. к. Для Київ. держави Т. к. являло собою не лише міцний стратегічний пункт, а й важливу торг. колонію та вікно на Близький Сх.

По смерті кн. Мстислава (1036), Т. к. опинилося у складі об’єднаної держави Ярослава Мудрого, а по його смерті (1054) перейшло до його сина, чернігівського кн. Святослава, який посадив на Т. престол свого сина Гліба. 1064 Т. к. захопив кн.-ізгой Ростислав Володимирович, внук Ярослава Мудрого, і правив ним з недовгою перервою до 1067, коли греки, боячись зростання Т. к., отруїли Ростислава. До Тмуторокані повернувся Гліб Святославич, який правив Т. к. у 1068. Пізніше дійшло до боротьби за Т. к. між синами чернігівського кн. Святослава Ярославича — Романом і Олегом та Всеволодом і Із’яславом Ярославичами, в яку втручалися половці, хозари і греки. 1079 Романа вбили половці, а його брат Олег попав у полон до хозарів, які його передали грекам. 1083 Олег повернувся і вдруге оволодів з допомогою грец. війська Т. к., але, здобувши 1094 батьківську спадщину Чернігів, вже не повернувся до Тмуторокані. Після 1094 Т. к. не згадується. У зв’язку з міжусобною боротьбою князів за нього і посилленням тиску половців Т. к. втратило зв’язок з ін. укр. землями. Деякі історики припускають, що Т. к. існувало ще — спершу під зверхністю половців, пізніше Візантії — до 13 в., коли його остаточно знищили татари.

Література: Насонов А. Тмуторокань в истории Восточной Европы X века. Исторические записки, выпуск 6, 1940; Stokes A. Tmutarakan. Slavonic and East European Review, t. 38, Лондон 1960; Litavrin G. A propos de Tmutorokan. Byzantion ч: 35, 1965; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні, т. I, Рим 1965; Swoboda W. Tmutorokań. Słownik starożytności słowiańskich, т. 6. вроцлав — В. 1977.

М. Ждан


Тмутороканський камінь, мармурова плита, відкрита 1792 на Таманському піво., на місці кол. м. Тмуторокані, з написом: «В лето 6576 индикта 6 Глеб князь мерил море по леду от Тмутороканя до Корчева 14 000 сажен» Т. к. є цінною епіграфічною пам’яткою Тмутороканського князівства з часів панування кн. Гліба Святославича. З 1851 зберігається в Ермітажі (Ленінград).


Тмуторокань, Тмутаракань, староруське м., положене на Таманському піво. на місці кол. грец. колонії Гермонасси (заснованої у 6 в. до Хр.) і теперішньої Таманської станиці (Кубань). Найдавнішу згадку про Т. (назва Таматарха) подає список єпископств візант. патріярхату з першої пол. 8 в. У 9 в. Т. з усім Таманським піво. належала хозарам. Після розгрому хозарів 965 кн. Святославом Ігоревичем Т. стала центром Тмутороканського князівства у складі Київ. держави, важливим торг. городом з морським портом. За посередництвом Т. підтримувалися політ. й екон. зв’язки України-Руси з Візантією і Півн. Кавказом. Меш. Т. (адиґе-касоги, греки, алани, русини, вірмени) займалися рибальством, виноградарством, ремеслами, торгівлею. Археологічні розкопи (1930 — 31 — А. Міллер, 1952 — 55 Б. Рибаков) виявили, що в 10 в. Т. була оточена оборонним муром, збудованим з сушеної на сонці цегли, мала бруковані каменем вулиці і площі. З важливіших будівель збереглися залишки фундаментів церкви Богородиці, яку 1023, за розповіддю літопису («Повість временних літ»), поставив Мстислав Володимирович на подяку за перемогу над ханом касогів Редедею. У 1061 — 74 б, Т. жив, у заснованому ним манастирі, літописець Никон. Коли половці опанували причорноморські степи, Т. залишалася ще деякий час столицею удільного руського князівства, але втратила зв’язок з ін. землями України-Руси; останній раз згадується в «Слові о полку Ігореві». Далі Т. підпала під впливи половців, пізніше перейшла під владу Візантії, в сер. 13 в. під панування Золотої Орди (п. н. Матрики); уже в стані занепаду у 15 в. була генуезькою колонією, у кін. 15 в. зруйнована турками і татарами.

У 8 в. Т. мала єпископство, що підлягало митрополії в Доросі в Криму, піднесене у другій пол. 10 в. до архиєпископства в рамках юрисдикції Константинопільського патріярха. У житті архиєпископства відоґравало важливу ролю руське духовенство. Деякі історики (М. Чубатий) приписують Таманській церкві гол. ролю в християнізації Руси-України перед створенням київ. митрополії.

Література: Див. Тмутороканське князівство.


Тня, р. на сх. Волині, права притока Случі (сточище Дніпра); довж. 76 км, сточище — 1 030 км². Перев. ширина річища 5 — 10 м, у пониззі — 20 — 25 м.


Тобілевич Іван, див. Карпенко-Карий Іван.


Тобілевич Микола, див. Садовський Микола.


Тобілевич Панас, див. Саксаганський Панас.


Тобілевич (уроджена Дитківська) Софія (1860 — 1953), акторка характерного пляну, перекладач, дружина І. Карпенка-Карого, нар. у с. Новоселиці на сх. Поділлі. З 1880 працювала в аматорському хорі М. Лисенка та М. Старицького, згодом у трупі М. Кропивницького, в Т-ві Укр. Акторів, у Театрі М. Садовського в Києві, за сов. часів у Театрі ім. І. Франка і Театрі ім. Т. Шевченка в Києві і на ґастролях з Садовським та Саксаганським (1928 — 30); 1935 зійшла зі сцени Кращі ролі Т.: баба Бушля, Тетяна, пані Качинська («Чумаки», «Суєта», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» П. Мирного) та ін. Переклади з поль.: «Зачароване коло» Л. Риделя, «Верховинці» Ю. Коженьовського, «У липневу ніч» В. Ґорчинського; з франц.: «Весілля Фіґаро» П. Бомарше. Автор спогадів: «Життя Івана Тобілевича» (ЛНВ, 1913), «Корифеї укр. театру» (1947), «Мої стежки і зустрічі» (1957) та ін.

[Тобілевич (уроджена Дітковська) Софія († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Тобілевич-Кресан Марія (1887 — 1957), письм.-перекладач і театральний діяч, дочка І. Карпенка-Карого, організатор і драматург лялькового театру в Києві. Допомагала П. Саксаганському в літ. праці; підготувала до друку спогади своєї матері С. Тобілевич «Мої стежки і зустрічі» (1957).


Тобілевичі, родина визначних театральних діячів другої пол. 19 — першої пол. 20 в. Брати Т. відомі під псевд.: Іван Карпенко-Карий — драматург і актор; Микола Садовський і Панас Саксаганський — актори, режисери і керівники театральних труп; їх сестра Марія Садовська-Барілотті — акторка, співачка; дружина І. Карпенка-Карого — Софія Тобілевич, акторка, перекладач і автор спогадів.


Тобін (Tobien) Евальд (1811 — 60), історик старо-руського права, нім. походження, проф. Дорпатського Ун-ту. Праці про «Руську Правду»: «Die Prawda Russkaja und die ältesten Tractate Russlands» (1844), про судоустрій на Русі, криваву пімсту та ін.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.