[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3275-3288.]

Попередня     Головна     Наступна





Туапсе (IX — 20), м. крайового підпорядкування і р. ц. Краснодарського краю РСФСР положене на Чорноморському Кавказькому березі, порт на Чорному м., вузол автомобільних шляхів; 61 000 меш. (1975; 1895 — 1 400, 1926 — 12 000, 1939 — 30 000, 1959 — 37 000). Т. виникло як поселення навколо рос. військ. укріплення Веляминівського (засноване 1838); з 1871 — посад Веляминівський, з 1896 — міськ. селище Т. і центр округи в чорноморській губ. На зростання Т. вплинула будова залізниці Армавір — Т. (1912) і заснування порту; з 1916 Т. — місто; з 1937 — у Краснодарському краї. Частково знищене війною 1942 — 43. У Т. розвинена нафтопереробна (нафта доходить нафтопроводами з Майкопу і Грозного), машинобудів., судноремонтна, харч. пром-сть; зав.: механічний і залізобетонових виробів. Морський гідрометеорологічний технікум, пед. училище; краєзнавчий музей. В р-ні Т. — приморські курорти. 1926 українці в Т. становили 17%, в Туапсинському р-ні — 32,2% (росіяни — 37,4%, вірмени — 12,6%, греки — 6,8%). Туапсинський морський порт — один з більших на Чорному м. щодо експорту нафтопродуктів (1975 — понад 10 млн т).


Туберкульоза, див. Доповнення.


Тувім (Tuwim) Юліян (1894 — 1953), поль. поет і перекладач. Нар. в Лодзі. Учився у Варшавському Ун-ті. Багато уваги приділяв формальним шуканням і словотворчості. Переклади з франц., рос. й ін. з укр. — «Слово о полку Ігореві» М. Рильського. На укр. Т. переклали К. Поліщук, Ю. Шкрумеляк, М. Рильський, Д. Павличко, М. Лукаш, Г. Кочур, Є. Дроб’язко та ін. Зб. творів «Dziela», т. I — V, 1955 — 64.


Тугай-Бей, перекопський тат. мурза, який за наказом крим. хана Іслам-Ґірея III з 6-тисячним загоном кінноти допомагав у 1648 Б. Хмельницькому у битвах проти поляків під Жовтими Водами і Корсунем.


Туган-Барановський Михайло (20. 1. 1865 — 21. 1. 1919), визначний економіст, один з найкращих знавців коньюнктурних екон. циклів, автор численних праць про теорію вартости, розподілу суспільного доходу, історію госп. розвитку та кооп. основ госп. діяльности. Нар. у с. Солоному на Харківщині у дворянській родині; рід Т.-Б. по батьківській лінії походить з тат. поселенців 14 в. на Лит. ві (повне прізвище Туган-Мірза-Барановський), мати — українка з Полтавщини. Т.-Б. закінчив природничо-матем. і правничо-екон. фак. Харківського Ун-ту і доповнював студії в Англії (1892). 1890 у ж. «Юридический Вестник» опублікував першу наук. працю «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причина их ценности», в якій виступив з критикою теорій трудової вартости та граничної корисности. Вивчаючи екон. теорії, Т.-Б. опублікував біографічні нариси: «Прудон, его жизнь и деятельность» (1891) та «Д. С. Милль, его жизнь и учено-литературная деятельность» (1892). 1894 опублікував відому працю «Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь», за яку здобув у Моск. Ун-ті ступінь маґістра політ. економії. 1895 Т.-Б. вступив до Вільного Екон. Т-ва (гол. з 1896) і брав активну участь на цьому форумі в екон. дискусіях народників і марксистів. Разом з П. Струве Т.-Б. став визначнішим прихильником т. зв. леґального марксизму і в 1890-их pp. надрукував низку ст., нерідко полемічного характеру. З 1895 Т.-Б. — приват-доц. політ. економії в Петербурзькому Ун-ті, 1899 звільнений за «вільнодумство», 1898 появилася його праця «Русская фабрика в прошлом и настоящем», в якій подана синтеза капіталістичного розвитку в Росії і критика поглядів народників та слов’янофілів на ролю соц.-екон. інституцій, зокрема дрібного пром. виробництва. За цю працю Т.-Б. здобув докторат Моск. Ун-ту. 1901 — 05 він перебував на Полтавщині і брав деяку участь в укр. суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві. З 1905 вдруге приват-доц. Петербурзького Ун-ту, одночасно проф. екон. фак. Петербурзького Політехн. і Комерційного ін-тів; також приватного ун-ту Шанявського у Москві (катедра кооперації). З 1901 Т.-Б. цілком відмовився від попередніх поглядів і припинив співпрацю з представниками популярного тоді в Росії «леґального марксизму». За цього другого періоду діяльности Т.-Б. схилявся до поглядів неокантіянців й опублікував багато теоретичних й іст. праць, в яких складні явища суспільно-екон. життя пов’язував з ідеалами соц. справедливости, що найвиразніше віддзеркалене в його працях з кооперативізму. До найважливіших праць цього періоду належать: «Очерки по истории политической экономии» (1901 — 2, в ж. «Нар. Богатство») — перша праця про історію екон. доктрин у Рос. Імперії; поширене вид. «Очерки по новейшей истории политической экономии» 1903; 3 вид. 1915, того ж р. також нім. мовою), «Основы политической экономии», дуже популярний високошкільний підручник (1 вид. 1907, 5-те 1924; укр. переклад 1919), «Теоретические основы марксизме» (1905, також нім. мовою), «Subjectivismus und Objectivismus in der Wertlehre» (1907), «Социальная теория общественного распределения» (1910; нім. мовою 1913), «Социально-экономические идеалы нашого времени» (1913), »Социальные основы кооперации» (1916, 3 вид. 1919; у тому ж р. також скор. укр. вид. «Кооперація, її природа і мета»), «Бумажные деньги и металл» (1917), «О кооперативном идеале» (1918), «Вплив ідей політ. економії на природознавство та філософію» («Записки ВУАН», 1923) та ін. 1906 Т.-Б. — гол. ред. ж. «Вестник Кооперации», у 1910-их pp. — популярного серійного вид. «Новые идеи в экономике» (5 випусків). Перед першою світовою війною Т.-Б. співпрацював з М. Грушевським й ін. укр. ученими над підготовою енциклопедичного довідника «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914 — 16, 2 тт.), третій т. якого, зредаґований Т.-Б. і присвячений нар. госп-ву України, не появився.

Влітку 1917 Т.-Б. повернувся на Україну і як чл. УПСФ (доти був кадетом) брав активну участь в укр. гром. і держ. житті; недовгий час (вересень-грудень 1917) був ген. секретарем фінансів, але найбільше уваги присвятив кооп. справам. Т.-Б. відстоював створення власної укр. валюти; опублікував ст. про усамостійнення укр. кооп. руху, редаґував ж. «Укр. Кооперація» та очолював Укр. Т-во Економістів, брав участь у створенні УАН і в заснуванні Укр. Держ. Ун-ту в Києві. Помер несподівано в потязі по дорозі до Парижу, куди їхав у складі укр. дипломатичної місії; похований в Одесі.

Наук. спадщина Т.-Б. становить бл. 140 більших праць, які заторкують майже всі ділянки екон. науки. Найбільше значення має його теорія періодичних криз, вивченню яких він присвятив низку праць, що появилися і в перекладах на нім. та французьку мови і здобули йому світове ім’я. Менше популярна його дуалістична теорія вартости, яка базується на критиці трудових теорій Д. Рікардо і К. Маркса та теорії граничної корисности австр. екон. школи. Т.-Б. багато уваги присвятив кооператизмові, і працями в цій ділянці він належить до ч. найвидатніших теоретиків кооп. руху у Сх. Европі.

Сов. автори, цитуючи полемічні писання В. Леніна проти теорій Т.-Б., називають його буржуазним економістом й активним діячем контрреволюції на Україні.

Література: Diel K. Dr. Michael Tugan-Baranowskys theoretische Grundlagen des Marxismus. Jahrbücher für Nationalökonomie und Statistik, t. XXXI. Єна 1906; Bernstein E. Tugan-Baranowsky als Sozialist. Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik, т. XXVIII 1909; Дмитриев В. Новый русский трактат по теории политической экономии. Русская Мысль, кн. XI. 1909; Курский Л. Теория рынка и промышленных кризисовь М. И. Туган-Барановскаго. М. 1916; Птуха М. Туган-Барановский как экономист. Кооперативная Зоря, чч. 4 — 5. К. 1919; Кондратиефф Н. Михаил Иванович Туган-Барановский. П. 1923; Голдман М. Туган-Барановщина: к критике буржуазной политической экономии. П. 1926; Gerschenkron A. Die Genossenschaftstheorie Tugan-Baranowskis. Vierteljahrschrift für Genossenschaften, ч. 3 — 4. 1929 — 30; Gotz W. Zum ökonomischen System Tugan-Baranowsky. Рига 1930; Wytanowicz E. M. I. Tuhan-Baranowski: teoretyk-ekonomista, historyk kapitalizmu, socjolog, twórca teoretycznych podstaw idei spółdzielczej. Roczniki dziejów społecznych i gospodarczych, т. I. Л. 1931; Мицюк О. Наукова діяльність політико-економіста М. І. Туган-Барановського. Л. 1931; Moisseev M. L’évolution d’une doctrine. La theorie des crises de Tougan-Baranoysky et la conception moderne des crises économiques. Revue d’histoire économique et sociale. t. XX. Париж 1932; Tschebotareff V. Untersuchungen über die Krisentheorie von Michael von Tugan-Baranowsky. Вюрцбурґ 1936; Timoshenko V. M. I. Tugan-Baranovsky and Western European Economic Thought. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.A. т. 3, ч. 9. Нью-Йорк 1954; Kowal L. M. I. Tuhan-Baranowsky, His Political Teaching, Scientific and Cooperative Activity in Ukraine, 1917 — 1919. H3 УТГІ. Мюнхен 1968 — 69; Качор А. М. І. Туган-Барановський. Вінніпеґ 1969; Kowal L. The Market and Business Cycle Theories of M. I. Tugan-Baranovsky. Revista Internazionale di Scienze Economiche e Commerciali, т. 20, ч. 4. Падова 1973.

Б. Винар


Тудор (справжнє прізвище Олексюк) Степан (1892 — 1941), письм., публіцист і ком. діяч у Галичині. Нар. в с. Поникві на Львівщині. За першої світової війни, бувши вояком австр. армії, попав у рос. полон і до 1923 жив на сов. Україні. Повернувшись до Галичини, закінчив Львівський Ун-т (1926) і став активним діячем ком. руху. Один з організаторів літ. групи «Горно» і ред. ж. «Вікна». У 1939 Т. привітав сов. окупацію Зах. України, став чл. правління Львівського відділу Спілки письм. України, керівником Львівської філії Ін-ту Літератури АН УРСР тощо. Друкуватися Т. почав 1925; кн. прози: зб. «Народження» (1929), повість «Молочне божевілля» (1930) і високо цінована в сов. літературознавстві сатирична повість-памфлет «День отця Сойки» (1932 — 41), спрямована проти кат. духівництва і нац. руху в Галичині. Крім того, поезії, літ.-критичні, філософічні й публіцистичні ст. в ком. пресі.

[Тудор (справжнє прізвище Олексюк) Степан. Загинув у Львові під час нім. бомбардування. — Виправлення. Т. 11.]


Тукальський-Нелюбович Йосиф, див. Йосиф Нелюбович-Тукальський.


«Тук-тук», ілюстрований місячник для дітей молодшого віку, орган Центр. бюра ком. дитячого руху та Наркомосвіти; виходив у Харкові 1929 — 35. 1935 «Т.-т.» об’єднано з ж. «Жовтеня».


Тулевітрів-Лисенко Василь (* 1886), поет родом з Никополя (Півд. Україна); по першій світовій війні на еміґрації в Европі, ЗДА і Канаді. На Україні писав поезії рос. мовою, в Канаді — укр. зб. поезій «Думи і пісні» (1939), п’єси «Така її доля» (1940), «Веселе і щасливе життя» (1944).


Тулов Михайло (1814 — 82), педагог і письм.; по закінченні Київ. Ун-ту проф. Ніженського Ліцею, дир. Немирівської гімназії, помічник куратора Київ. шкільної округи; співр. ж. «Основа» (псевд. Лінейкин). Праці на мовні («О малорусском правописании», 1880) і пед. теми. Т. автор шкільних підручників і напівбелетристичного нарису «Гимназическая переписка» (в «Основі» 1861, закінчений у ж. «Вестник Европы» 1881).

[Тулов Михайло (* Городно, Білорусь — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Тулуб Зінаїда (1890 — 1964), письм. родом з Києва, дочка П. Тулуба. Закінчила Вищі Жін. Курси у Києві (1913) і по захисті дисертації була залишена при Київ. Ун-ті для підготови до професури. Літ. діяльність почала рос. мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована у ж. «Вестник Европы» (1916). За сов. часу перейшла на укр. мову. У 20-их pp. працювала лектором у військ. частинах, завідувала літ. частиною Київ. Фотокомітету. У 1947 — 55 pp. була на засланні в Півн. Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва, де й померла. Найвизначніший твір Т. — іст. романдилогія «Людолови» (1934 — 37, у переробленому вигляді перевиданий 1958), в якому на багатому іст. матеріялі відтворено життя укр. народу поч. 17 в. за гетьмана П. Сагайдачного, з типовим переяскравленням «клясової боротьби» і «клясової солідарности» й з неґацією національного. Крім того роман з життя Т. Шевченка на засланні. «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сценарії тощо.

[Тулуб Зінаїда. Заарештована 4.7.1937 і засуджена на 10 р. тюремного ув’язнення. Покарання відбувала в Ярославській тюрмі, з літа 1939 — на Колимі По закінченні строку відбувала заслання в Казахстані 16.5.1950 за новим вироком була заслана на поселення в Кокчетавській обл. Казахстану. Після звільнення 23.6.1956 повернулася до Києва, де й померла. — Виправлення. Т. 11.]


Тулуб Павло (1862 — 1923), журналіст, поет і гром. діяч, батько З. Тулуб. Перекладав поезії Т. Шевченка рос. мовою, друковані 1904 — 08 у ж. «Вестник Европы». Його переклади, заборонені царською цензурою, увійшли до зб. «Запретный Кобзарь» (1918).


Тульча (VIII — 9), пов. м. і порт в пізн. Добруджі (Румунія) над дол. Дунаєм; 49 200 меш. (1974); гол. рибальська база Румунії, харч. пром-сть. У Тульчанському пов. (у якому живуть всі українці Добруджі) є бл. 20 сіл, що в них мешкають українці — бл. 26 000 або 10% всього населення.


Тульчин (V — 9), м. на Сх. Поділлі, положене над р. Сільницею, р. ц. Вінницької обл.; 14 600 меш. (1975). Т. вперше згадується 1607 п. н. Нестервар як фортеця для захисту від татар, з 1649 недовгий час сотенне м-ко Брацлавського полку, з 1667 Т. знову відійшов до Речі Посполитої. 1787 дістав маґдебурзьке право, 1792 був резиденцією Торговицької конфедерації. З 1793 Т. у складі Рос. Імперії, недовгий час пов. м., з 1804 заштатне м-ко Подільської губ. 1818 у Т. створено Тульчинську управу «Союзу благоденства», яка 1823 стала керівним центром Півд. Т-ва Декабристів. 1859 у Т. було 11 200, 1897 — 23 900 меш., згодом Т. через віддалення від залізниці занепав. 1919 — 20 часті бої Армії УНР з большевиками. 1923 — 30 окружне м. УССР; 1926 — 17 400 меш. (48% українців, 44% жидів); характер м. ремісничо-торг. Нині у Т. — харч. пром-сть, швейна й взуттєва фабрики. Ветер. технікум; краєзнавчий музей (заснований 1923). 1909 — 21 у Т. жив композитор М. Леонтович.


Тульчинська Віра (* 1907), мікробіолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), родом з Казані, закінчила Казанський Ветер. Ін-т (1929). З 1947 на Україні: проф. Одеського С.-Г. Ін-ту, з 1952 — Одеського Ун-ту. Праці Т. присвячені мікробіології та імунології бруцельози і туберкульози, бактеріофагії, вірусології, дослідженню біол.-активних речовин (антибіотики і вітаміни).


Туманський Федір (1757 — 1810), історик, етнограф і гром. діяч, вихованець Кеніґсберзького Ун-ту, чл. Королівського Пруського Нім. Т-ва. Закінчивши студії, Т. повернувся на Україну, де дістав звання бунчукового товариша, 1778 — 79, «по вибору всея Малороссии», організував «Топографічний опис» Гетьманщини й склав детальні анкети-програми для збирання іст.-геогр., екон., етногр., а також природознавчих й антропологічних відомостей. З цим проєктом Т. були пов’язані топографічні описи намісництв кол. Гетьманщини 1780-их pp. (праці Д. Пащенка, О. Шафонського, П. Симоновського та ін.). Обраний 1779 чл.-кор. Петербурзької АН, Т. розгорнув широкі пляни культ.-наук. праці на Україні. Наприкін. 1779 — на поч. 1780 р. він висунув проєкт Академічної Книгарні в Глухові, який був здійснений, і цікавий «План о заведении в Малороссии ... Академического Собрания», свого роду зародку Укр. АН (цей проєкт не був здійснений). Тоді ж Т. мав намір написати «полную историю Малороссии», у зв’язку з чим звертався до Петербурзької АН з проханням вислати йому до Глухова відповідні архівні джерела та ін. матеріяли. Але Академія поставилася до цього проєкту скептично, і він не був реалізований. Після ліквідації Гетьманщини Т. розвинув широку наук. й літ.-вид. діяльність у Петербурзі: 10 т. «Собрания разных записок и сочинений о Петре Великом», вид. низки журн., зокрема «Рос. сийского Магазина» (1792 — 94), в якому уміщено чимало важливіших матеріялів до історії України, серед дих Літопис Граб’янки. Ці праці й публікації здобули Т. поважне ім’я в наук. світі. 1801 Т. вийшов у відставку й оселився на своєму хуторі к. Глухова, але й далі брав участь у літ.-публіцистичній діяльності укр. патріотів Лівобережжя («Записка на оборону дворянських прав укр. шляхетства»). Похований у Глухові.

[Туманський Федір (1757 [за ін. даними 1746], Глухів — 1810, хутір Родіонівка бл. Глухова, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Туманські старшинсько-дворянський рід, мабуть, правобережного походження. На Лівобережжі перші покоління Т. були священиками. Григорій Тимофієвич Т. був протопопом у м. Басані, Переяславського полку (1730 — 50). З синів Григорія Т. — Василь (бл. 1719 — 1809) був останнім ген. писарем (з 1762), чл. Малоросійської Колеґії (з 1764), віцегубернатором Новгородсіверського намісництва (1782 — 85); Осип (1731 — бл. 1798) був чл. Ген. Суду (1781 — 82), а згодом гол. Новгородсіверської Палати Карного Суду (1783 — 95); Іван (1740 — після 1798) був оберсекретарем Сенату в Петербурзі (до 1777), чл. Малоросійської Колеґії (1777 — 82), гол. Київ. Палати Цивільного Суду (1791 — 96). Він був письм. і перекладач з нім. і франц. мов. З унуків Григорія Т. — Михайло й Іван Васильовичі були вихованцями Кеніґсберзького Ун-ту; Михайло був чл. Малоросійської Колеґії (1778 — 82), упорядковував архів Колеґії й збирав Матеріяли до історії України (зокрема твори С. Лукомського). Син Осипа Т. Федір (1757 — 1810), також вихованець Кеніґсберзького Ун-ту (див.). Рід Т. у 19 в. дав низку держ. і військ. діячів, літераторів: рос. поети Василь Іванович Т. (1800 — 60) і Федір Антонович Т. (1801 — 53), ген. консул у Београді; вчений орієнталіст Олександер Григорович Т. (1861 — 1920) та ін. Т. були великими дідичами й земськими діячами Чернігівщини й Полтавщини.

О. О.


Тунець звичайний, тунець блакитний (Thunnus thunnus L.), риба родини тунцевих, ряду оку неподібних; довж. до 3 м, вага до 600 кг і більше. Поширений у тропічних і частково в помірних водах; на Україні в Чорному й Озівському м. Теплолюбна, зграйна, пелагічна риба, відбуває далекі міґрації; на весні підходить у прибережну зону. Нереститься у червні — липні; живиться дрібною рибою. Цінна пром. риба.


Тупий, невелика група Вулканічних Українських Карпат, положена між р. Боржавою на півн. і Тисою на півд.; з зах. до неї прилягає смуга вулканічного підгір’я, зі сх. — Мармароська котловина, найвищий верх Тупий (878 м).


Туптало Димитрій Ростовський св. (грудень 1651 — 28. 10. 1709), світське ім’я Данило, церк. діяч і вчений письм., нар. в родині коз. сотника Сави Т. в м. Макарові на Київщині. Вчився у Київ.-Братській Колеґії (1662 — 65), після постригу (1668) жив у Києво-Кирилівському манастирі, понад 30 pp. був проповідником і ігуменом в укр. (Густинському, Чернігівському, Батуринському, Києво-Печерській Лаврі) і недовгий час білор. (у Вільні й Слуцьку) манастирях. 1701 Петро I призначив Т. митр. Тобольську; 1702 з уваги на слабе здоров’я Т. був переведений до Ростова, де жив і працював до кін. життя. 1757 був канонізований. Першим друкованим твором Т. є «Руно орошенное» (1680), зб. оп. про чудеса від Богородиці Чернігівського Троїцько-Іллінського манастиря (7 вид. до 1702). Гол. капітальним твором Т. є 4-томовий зб. життя святих «Четьи-Минеи» — Читані Мінеї (перше вид. 1689 — 1705; у 18 в. — 10 вид.), що забрали Т. 20 pp. Життя (1684 — 1705) — найвидатніший твір укр. агіографії 17 — 18 вв. Т. автор проповідей (в деяких критикує реформи Петра I): «Проповіди святителя Димитрия, митр. ростовського, на украинском наречии», серед ін. на роковини смерти Іннокентія Ґізеля (1909); полемічних творів, спрямованих проти розколу («Розыск о раскольнической брынской вере» (1709) — 7 вид.; серед богословських творів «Зерцало православного исповедания» (1805), 2 вид.; іст. творів: «Летопись иже во святых ... от начала миробытия до Рождества Христова» (1784), 3 вид.; «Діаріуш, каталог, кіевских митрополитов»; духовних драм: «Комедія на Рождество Христово» і «Успение Богородицы» та ін. Мова богословських праць — ц.-слов. з українізмами, проповідей — близька до нар. Т. — типовий представник бароккового стилю. Творчість Т. здобула широку популярність, вона мала вплив на творчість Квітки-Основ’яненка; його житійними повістями зачитувалися Т. Шевченко, О. Пушкін, О. Герцен, М. Лєсков.

Література: Шляпкин И. Св. Димитрій Ростовський и его время (1651 — 1709). П. 1891; Попов М. Святитель Д. Ростовский и его труды (1709 — 1909). П. 1910; Хрестоматія давньої української літератури (Доба февдалізму). Упорядкував О. Білецький. К. 1952; митр. Іларіон (Огієнко). Св. Димитрій Туптало. Вінніпеґ 1960.


Тур, первісний дикий бик, назва вимерлих диких представників роду бик (Bos), поширених в Европі, центр. і півд.-зах. Азії, півн. Африці. Найвідоміший Т. евр. (B. taurus primigenius Bojanus = B. primigenius), предок бика свійського. На Україні населяв степи, лісостепи, мішані ліси і був мисливською твариною; вимер у 17 в. (у сер. 17 в. Т. спостерігав на Україні Боплян). Про поширення Т. на Україні свідчать численні геогр. назви, як також згадки у пам’ятках нар. творчости.


Тур Никифор († 1599), києво-печерський архимандрит. (з 1593) з укр. шляхетського роду. На Берестейському церк. соборі 1596 виступав проти ієрархів, що поєдналися з Римом. Його заходами Києво-печерський манастир не перейшов на унію (всупереч натискам уніятського митр. М. Рогози, який у цьому мав підтримку поль. короля) і зберіг манастирські маєтки.


Турбаба Дмитро (1863 — 1933), хемік родом з Катеринослава; по закінченні Харківського Ун-ту працював у ньому (1885 — 1900), 1900 — 20 — проф. Томського Технологічного Ін-ту, з 1923 — Симферопільського Ун-ту. Основні праці з теорії розчинів (зокрема водних розчинів мурашиної і оцетової кислот) і каталізи.


Турбів (IV — 9), с. м. т. Липовецького р-ну Вінницької обл., положене на Сх. Поділлі над р. Десною; 6 500 меш. (1970). Цукровий комбінат (заснований 1847, продукція цукру у т: 1912 — 13 — 51 000, 1965 — 364 000); зав.: каоліновий, склоробний і машино-будів.


Турґенев Іван (1818 — 83), рос. письм., нар. в м. Орлі у поміщицькій родині. Закінчив Петербурзький Ун-т (1837). Багато pp. жив за кордоном і мав широкі літ. зв’язки в зах., зокрема паризьких колах. Проза Т. — «Записки охотника» (1847 — 52), романи «Рудин» (1856), «Дворянское гнездо» (1859), «Накануне» (1860), «Дым» (1867), повість «Вешние воды» (1872) й ін. — у рос. клясиці стали зразком досконалої літ. мови. У романі «Отцы и дети» (1862) Т. відтворив активізацію різночинної інтеліґенції й зародження нігілізму в рос. суспільстві. Прихильний до укр. культури, Т. познайомився з Т. Шевченком, коли той повернувся з заслання, і часто зустрічався з ним, написав «Воспоминание о Шевченке» («Собрание сочинений», т. 10, 1962); приятелював з Марком Вовчком (див. Гнатюк М., «І. С. Турґенєв і укр. дожовтнева література», 1968).


Туреччина й Україна. Т. — країна на Близькому Сході, на піво. Малої Азії (97% території) і Балканському піво., оточена Чорним, Егейським і Середземним м., межує з СССР, Іраном, Сирією, Грецією і Болгарією. Площа 780 000 км² і 38,5 млн (1975) населення.

Т. півд. сусід України (через Чорне м.); упродовж вв. територія Т. (до 1923 Османської або Оттоманської Імперії) зазнавала змін, а за деяких періодів Т. безпосередньо межувала з Україною чи навіть володіла частиною укр. земель, а тур. васальні держ. формації: Крим. ханат (див. Татари), Молдавія, Семигород — упродовж вв. були півд. і півд.-зах. сусідами України. Т. відогравала значну ролю в іст. минулому укр. народу: в боротьбі з тур.-тат. інвазією (тат постійними нападами) зформувалося укр. Козацтво, особливо Запоріжжя. За Коз.-Гетьманської держави (17 — 18 вв.) гетьмани подекуди намагалися використати допомогу Т. для зрівноваження політ. ситуації у Сх. і Сер. Европі, зокрема супроти великодерж. прагнень Польщі й Московщини (Росії). У 18 — 19 вв. з ослабленням коз.-гетьманської держави і втратою укр. автономії, українці брали активну участь у рос.-тур. війнах (у складі рос. армій) і чимало спричинилися до визволення півд. слов’ян на Балканах. На підставі Берестейської угоди 1918, Т. визнала укр. державу і встановила дипломатичні зв’язки з укр. урядом. На поч. сов. періоду Т. втримувала екон. і культ. зв’язки з УССР.

До 1648. Кочові тур. племена тюрків-огузів з’явилися у Малій Азії в 11 в. Створений сельджуківською династією султанат розпався при кін. 13 в. на півсамостійні князівства. Одне з них (розташоване в півн.-зах. частині Малої Азії) бей Осман (1258 — 1324) перетворив 1282 на самостійний емірат, який став осереддям майбутньої Османської (Оттоманської) імперії. Скориставшися занепадом Візантії, османи підкорили в 14 — 15 вв. Малу Азію, Балканські країни, захопили Константинопіль (1453), перетворивши його на свою столицю Стамбул; на поч. 16 в. підбили Валахію, Молдавію (в складі якої була Буковина), Закавказзя і країни Близького Сходу. Почавши з 1470-их pp., Т. почала опановувати півн. побережжя Чорного м.: 1475 захопила італ. колонії на півд. Криму (Теодосію — Каффу, Балаклаву, Судак, Керч), в наслідок чого Крим. ханат визнав 1478 зверхність Т.; далі турки створили свої військ. бази в Білгороді — Аккермані (1484), Кілії (1484), Очакові (1480-і pp.), Ізмаїлі (поч. 16 в.). Забезпечені тур. протекцією, татари самі чи спільно з турками протягом двох ст. нападали на укр. землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в ясир велике ч. укр. людности, яку продавали в Криму й Т. Стамбул був одним з гол. ринків укр. невільників. Укр бранки іноді відогравали політ. ролю в житті Т.: відома Роксоляна (Настя Лісовська, 1505 — 61), що була жінкою тур. султана Сулеймана I і матір’ю Селіма II, мала вплив на політику Т. Тяжка доля невільників та боротьба з турками і татарами відбилися в укр. нар. творчості, у думах й іст. піснях.

Перший тур. напад на Зах. Україну відбувся в 1498 — 99, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в тур.-молд. справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після орг-ції Запор. Січі в сер. 16 в. укр. козаки чинили організований опір тур.-тат. агресії.

З другої пол. 16 в. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на тур.-тат. володіння на півд. України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшися з ослаблення Т. війнами з Австрією і Венецією, козаки на поч. 17 в. організували великі походи проти тур. міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед тур. населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Зах. Европі.

Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу з мусулманським світом, гетьман П. Сагайдачний став чл. Християнської міліції і пробував організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан Осман II рушив на Польщу, король Жигмонт III був змушений прохати коз. допомоги, і перемогу під Хотином (1621) вирішили 40-тисячна коз. армія та досвідчений провід гетьмана П. Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман Михайло Дорошенко (1625 — 28) і Тарас Федорович (1630) продовжували антитур. політику й уславилися морськими походами.

Відносини України з Т. за доби Козаччини (16 — 17 вв.) і Гетьманщини (17 — 18 вв.) були досить складні й подекуди суперечливі. З одного боку, тур. аґресія в Европі, яка тривала до кін. 17 в., примушувала Козаччину чинити опір тур. зазіханням на укр. землі Речі Посполитої й руїнницьким нападам татар (зокрема крим.) на Україну. Тим самим Козаччина ставала заборолом христ. Европи від навали мусулманського світу і вважала це за свою іст. місію. Ця концепція й створена нею традиція, особливо популярна в кін. 16 і в першій пол. 17 в. (відгуки її були й пізніше), мала на меті радикальне вирішення чорноморської проблеми й тому вимагала активної укр. політики на цьому терені. Так виникла ідея об’єднання всіх сил правос. Сходу (антитеза кат. Священній Лізі) для повалення Оттоманської Імперії, визволення її правос. народностей, ліквідації тур.-тат. володінь на півдні України для виходу її через Чорне м. на широкі шляхи нац. й міжнар. економіки і політики. Протягом всього дорев. (до 1648) періоду зовн. політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антитур. коаліції зах. чи сх.-евр. держав (укр.-моск. походи кн. Дмитра Вишневецького, посольство Еріха Ляссоти від цісаря Рудольфа II на Запоріжжя 1594, політика гетьмана П. Сагайдачного, сухопутні походи козаків на Молдавію, їх морські походи на Крим і Т., участь Козаччини в антитур. плянах короля Володислава IV тощо). Ця ідея й її традиція імпонувала укр. політ. і церк. діячам 17 в., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (в перший період гетьманування — до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Але поруч а цією ідеєю в укр. політиці, особливо після 1648, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія укр. політики щодо Т. Вона висувала наперед союз України з Т. й Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу плянам і зусиллям Польщі й Московщини — опанувати Україну чи поділити між собою укр. землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої укр. держави конче вимагали союзу її з Т. й Кримом — або пізніще з Москвою. Це було директивою зовн. політики Б. Хмельницького після укладення поль.-моск. угоди Адама Киселя 1647, скерованої проти Криму. Шукаючи союзника проти Польщі, Б. Хмельницький укладав договір (наприкін. 1647 — на поч. 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Укр. дипломатична місія на чолі з кропивнянським полк. Пилипом Джалалієм у червні 1648 уклала в Стамбулі союз з Т., на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а Крим. ханові заборонено плюндрувати укр. землі. Згодом була підписана морська конвенція тур. султана з Військом Запор., яка реґулювала торг. взаємини між Т. й Україною. Але до укр.-тур. союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція тат. хана Іслям-Ґірея III, якому Порта доручила опікуватися «півн. (укр.) справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Т., яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та Валахії. Не зважаючи на опозицію укр. шляхти (А. Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Б. Хмельницький на поч. 1651 визнав тур. протекцію. Однак, спроба Б. Хмельницького утворити укр.-молд. союз під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652 — 53 не була реалізована, одним з наслідків чого був союз України з Москвою. Але, хоч Переяславська угода 1654 формально заборонила зносини з Т. (т. 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654), вони не припинилися, і укр.-тур. союз був відновлений 1655.

Ці союзні зв’язки і зносини з Т. залишилися традиційною лінією укр. політики й надалі. З тими чи тими відмінами, визначеними змінами міжнар.-політ. коньюнктури на Сході Европи, майже всі наступники Б. Хмельницького в критичні моменти існування Коз.-Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман І. Виговський (1659), кол. гетьман Павло Тетеря (1670), гетьман П. Дорошенко й кол. гетьман Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка поділила Україну на поль. й моск. частини, орієнтувалися на допомогу й союз з Т. Гетьман Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делеґацію на чолі з лубенським полк. Григорієм Гамалією (кол. посланцем Виговського до султана) для переговорів у справі тур. протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель Брюховецького унедійснила його заходи.

Укр.-тур. союз був оформлений за гетьмана П. Дорошенка, який прагнув відновити державу Б. Хмельницького і поширити її на зах.-укр. землі. 1667 він розпочав переговори з Т., які завершилися 1668 угодою про військ.-політ. союз України з Т. Султан погодився взяти Україну під тур. протекцію, при чому Україна зберігала повну автономію, вільний вибір гетьмана, звільнення від данини й діставала військ. допомогу для об’єднання всіх укр. земель під владою Війська Запор. Цей договір був схвалений Корсунською Радою в березні 1669. Україна Дорошенка взяла участь як союзник Т. у переможній війні з Польщею, але Бучацький договір 5. 10. 1672, за яким Польща зрікалася Поділля на користь Т., а Брацлавщини й Київщини на користь Дорошенка, був порушенням укр.-тур. угоди 1668 й початком краху туркофільської політики Дорошенка.

Капітуляція Дорошенка 1676 відкрила шлях для нової комбінації тур.-укр. порозуміння. Т. проголосила Юрія Хмельницького, який перед тим пробув 6 pp. в ув’язненні в Стамбулі, «кн. Малоросійської України і гетьманом Війська Запор.» (1677 — 81) й уклала з ним договір, подібний до договору з Дорошенком. Поразка Ю. Хмельницького після т. зв. Чигиринських походів 1677 — 78 і невдача його наступника, призначеного Т., молд. господаря Ґ. Дуки (1681 — 82), завершилася Бахчесарайським миром Т. з Москвою 13. 1. 1681, а поразка Т. під Віднем 1683 припинила аґресивну політику Т. на території Сх. Европи й України.

Обидві політ. концепції — антитур. й туркофільська — в різних комбінаціях характеризують укр. політику щодо Т. за гетьманів І. Мазепи й Пилипа Орлика. За першого періоду свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав, як речник антитур. політики, Україна брала активну участь у Священній Лізі, і сам Мазепа керував успішними військ. діями проти тур. фортець на дол. Дніпрі. Але за другого періоду (після 1701) Мазепа шукав порозуміння з Т. й її допомоги у боротьбі проти Москви та її панування на Україні. Полтавська поразка 1709 перекреслила спроби широкої антимоск. коаліції, й Мазепа та К. Гордієнко з частиною їх війська знайшли притулок на землях Оттоманської Імперії. Гетьман П. Орлик разом з тур.-тат. військом брав участь у військ. акціях на Правобережній Україні перед Прутським походом 1711. Він уклав союзний договір України з Кримом 1711 й намагався відновити союз з Т. в 1712. Т. визнала владу Орлика на Правобережжі, але не дала йому належної допомоги, і Правобережжя залишилося під Польщею. З 1722 Орлик був інтернований у Салоніках і до кін. свого життя (1742) жив у володіннях Оттоманської Імперії, марно сподіваючися допомоги Т. своїм політ. плянам на Україні. Це відбилося й на його антитур. (властиво, антимусулманській) ідеології, побудованій на старих укр. традиціях 16 — 17 вв. і підсиленій власним досвідом екзильного гетьмана. Це були останні намагання самостійної укр. політики щодо Т.

18 — 20 вв. У 18 в. Гетьманщина і Запоріжжя мусіли брати участь у війнах Росії з Т. 1735 — 39, 1768 — 74, 1787 — 91, які спричинили витиснення Оттоманської Імперії з Півдня України. 1774 звільнено трикутник у нижньому межиріччі Дніпро — Бог, а Крим. ханство здобуло незалежність від Т. (Кучук-Кайнарджійський мирний договір). Після знищення Запор. Січі (1775) частина запорожців подалася до Т. (в півн. Добруджі), де заснувала Задунайську Січ, що як організована військ. одиниця проіснувала до 1828. У 1783 Росія анектувала Крим. ханство, а 1791 Ханську Україну між дол. Богом і Дністром (Яський договір). Після ліквідації тур.-тат. володінь на півн. від Чорного м. Т. перестала бути сусідою України.

У 1774 Австрія, з нагоди рос.-тур. війни, захопила Буковину, яка доти входила до складу Молдавії і перебувала під зверхністю Т. понад 2½ ст.

У 19 в. тривали далі рос.-тур. війни: 1806 — 12 (рос. захоплення Басарабії), 1828 — 29, 1853 — 56 (Кримська війна), 1877 — 78, в яких українці брали участь по боці Росії, сприяючи визволенню поневолених балканських народів. Під впливом поль. еміґрантів, на чолі з кн. А. Чарторийським, були спроби організувати, за допомогою Т., протирос. рух. У сер. 19 в. туркофільську політику провадив Михайло Чайковський, учасник поль. повстання 1831, який з 1848 перебував у Стамбулі, прийнявши тур. підданство й іслям та змінивши своє прізвище на Садик-Паша. Він переконав тур. уряд у доцільності створення в складі тур. армії коз. формацій («султанські козаки») з укр. поселенців у півн. Добруджі, які взяли участь у Крим. війні. Ці полки існували до 1861.

Укр. добровольці брали участь у боротьбі півд. слов’ян (сербів і болгар) проти тур. панування в 1875 — 77, а населення України зібрало чималі фонди й організувало мед. допомогу.

Під час першої світової війни Т. воювала по боці Центр. Держав проти Рос. Імперії. В листопаді 1914 мін. внутр. справ Т. Талаат-бей прийняв делеґацію Союзу Визволення України (СВУ) й обіцяв підтримку укр. самостійницьким змаганням. У Стамбулі діяло представництво СВУ, очолене М. Меленевським, яке видавало летючки для тур. вояків («Asker») та інформативну публікацію «Ukrayna, Rusya, Türkiye, Magǎlemer rnecmu’asi» (1915).

На весні 1916 рос. військо, в якому велику частину становили українці, захопило сх. Анатолію з центром у Трапезунді (Трабзоні) і до 1918 тримало її у своїх руках. Після березневої революції 1917 у Трапезунді організовано Укр. Громаду, яка видавала «Вісті Укр. Громади м. Трапезунду» за ред. Г. Хименка. У вересні 1917 Центр. Рада призначила М. Свідерського комісаром Трапезундського р-ну, який підготовляв українізацію військ. частин, а в жовтні 1917 організовано Військ. З’їзд у Трапезунді. Але на поч. 1918 рос. військо евакуювало Трапезунд і всі українці виїхали на Україну.

Т. делеґація у складі В. везиря Талаат-Паші, мін. закордонних справ Агмед Мессімі-бея, Ібрагім Гаккі-Паші, ген. Агмед Іцует-Паші, разом з Центр. Державами підписала 9. 2. 1918 Берестейський мир, визнаючи УНР як незалежну і суверенну державу’; цей договір Т. ратифікувала 22. 8. 1918. Україна і Т. обмінялися посольствами: послом у Стамбулі за Гетьманату був М. Суковкін (1918), за Директорії О. Лотоцький (1919 — 20) й Я. Токаржевський (1920 — 21), а радниками посольства — Л. Кобилянський і В. Мурський (згодом до 1935 представник екзильного уряду УНР в Т.). За гетьманату гол. тур. посольства в Києві був Ахмед Мухтар-бей. 1919 в Стамбулі видано інформативну публікацію «Ukrayna ve Türkiye», а в 1930 В. Мурський видав працю «Ukrayna ve istiklâl müca hedeler».

На поч. існування УССР (2. 1. 1922) укладено угоду про політ., торг., культ. зв’язки й «про дружбу та братерство» з Т., але сов. Україна не мала в Т. постійної дипломатичної репрезентації, і ці зв’язки 1923 були замінені всесоюзними.

В УССР справами тур. культ. в Харкові з 1926 цікавилася Всеукр. Наук. Асоціяція Сходознавства, яка видавала в 1927 — 31 ж. «Східній Світ» (останнє ч. «Червоний Схід»). Вона утримувала контакти з Т. У 1928 — 29 укр. делеґація (О. Гладстерн, П. Тичина, В. Зуммер, О. Самойлович) їздила до Т. Після 1945 в Стамбулі існувала Укр. Громада в Т., яку очолював сотник М. Забілло.

Тур.-укр. культ. зв’язки були незначні. З укр. боку це були спроби ознайомити тур. світ з укр. політ. і культ. проблемами: вид. СВУ, укр. дипломатичних представників, переклади і переспіви з тур. літератури, ст. про тур. фолкльор і нар. творчість: М. Драгоманов «Турецкие анекдоты в украинской словесности» («КСт.», 1886); І. Франко «Вірша про тур.-рос. війну 1787 — 91» (ЗНТШ, т. 64); Т. Грунін «Тур. мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X. 1930); А. Кримський «Переклади тур. нар. творчости і тур. пісень» (ж. «Народ», Л. 1890); П. Тичина — переклад поезій Махмеда Еміна, переклади тур. літ. творів Х. Едіба, Н. Хікмета, Якуба Кадрі, Рефіка Халіда, Омера Сейфейддіна, Суад Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; зб. «Оп. тур. письменників» (К. 1955). Менше появилося тур. мовою з укр. літератури: твори Т. Шевченка в перекладі А. Кримського, Хікмет Назима; П. Тичини в ж. «Milliyet» (1928) та ін.

У Києві до 1931 під керівництвом А. Кримського працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Укр. тюркологи тодішнього й пізнішого часу: В. Дубровський, Є. Завалинський, О. Самойлович, Х. Надель, О. Ганучець, Л. Биковський, О. Пріцак. З укр. мистців працював якийсь час у Т. — О. Грищенко («Два роки в Константинополі», франц. вид. 1930, укр. 1961).

Література: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, данник Оттоманской Порты. Собрание сочинений, кн. V. П. 1905; Застирець І. Мазепинці в Туреччині. З паперів Садик-Паші (Чайковського). ж. Україна, II. К. 1914; Stübe R. Die Ukraine und ihre Beziehungen zura Osmanischen Reich. Vol. II, Serie: Länder und Völker der Türkei. Ляйпціґ 1915; Кримський А. Історія Туреччини. К. 1924; Кобилянський Л. Укр. посольство в Туреччині, ж. Нова Україна, червень-липень 1925; Крип’якевич І. Остафій Астаматій (Остаматенко), укр. посол в Туреччині 1670-их pp., ж. Україна, ч. 6. К. 1928; Rypka J. Aus der Korrespondenz der Hohen Pforte mit B. Chmelnicki. Z déjin Východni Europy a Slovanstva. Прага 1928; Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст., ж. Східній Світ, ч. 5. X. 1928; Всеукр. Наук. Асоціяція Сходознавства. Україна та Туреччина, ж. Східній Світ, чч. 7 — 8. Х. 1929; Dorošenko D. — Rypka J. Hetjman Petr Dorošenko a jeho turecká politika. Časopis Národniho Musea. Прага 1933; Dorošenko D. — Rypka J. Polsko, Ukrajina, Krym a Vysoká Porta v prvni pol. XVII St. Čas. Národniho Musea. Прага 1936; Konopczyński W. Polska a Turcja (1683 — 1792). B. 1936; Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Праці Укр. Наук. Ін-ту. т. XLII. В. 1938; Крип’якевич І. Відвічна вісь України, ж. Сьогочасне й минуле, 1. Л. 1939; Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 4. В Царгороді. В. 1939; Смирнов Н. Россия и Турция в XVI — XVII веках, тт. I — II. М. 1946; Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648, ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Мельникова Т. Борьба России с Турцией в 1730-ых гг. и Украина. Ученые Записки Института Славяноведения. т. І. М. 1948; Алекберли М. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI — первой половине XVII веков. Саратов 1951; Pritsak O. Das erste türkisch-ukrainische Bündnis (1648), ж. Oriens, Vol. VI, ч. 2. Ляйден 1953; Смирнов Н. Борьба русского и украинского народов против агрессии султанской Турции в XVII — XVIII вв. Воссоединение Украины с Россией 1654 — 1954. М. 1954; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VII — IX. Нью-Йорк 1956 — 57; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТШ, т. 170. Нью-Йорк — Париж — Торонто 1960; Апанович О. Запор. Січ у боротьбі проти тур.-тат. агресії. К. 1961; Надель Х. Культ. взаємини двох народів (укр. і тур.), ж. Всесвіт, ч. 1. 1963; Назарко І. Роля козаків у протитур. кампанії під Віднем 1683 р. в насвітленні ватиканських документів. Наук. записки УТГІ, ч. XIX. Мюнхен 1969; Лемерсье-Келькеже Ш. Лит. кондотьєр XVI в. — кн. Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным Оттоманских архивов. Франко-русские экономические связи. М. — Париж 1970; Wynar L. and Subtelny O. Habsburgs and Zaporozhian Cossacks. The Diary of Erich Lassota von Steblau. 1594. 1975; Waugh D. C. On the Origins of the Correspondence between the Sultan and the Cossacks. Recensija, Vol. I, No. 2. Кембрідж, Mac. 1971; Bartl P. Der Kosakenstaat und das Osmanische Reich im 17 und in der ersten Hälfte des 18 Jahrhunderts. Südostforschungen. XXXIII. 1974; Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина, ж. Укр. Історик, чч. 3 — 4 (47 — 48). Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975.

А. Жуковський, О. Оглоблин


Туризм, туристика, вид активного відпочинку у формі вимаршів (мандрівництво) або виїздів поза місце постійного перебування, поєднаних з розвагами, пізнаванням природного оточення рідного краю чи ін. країн, їхніх архітектурних і мист. пам’яток, участю в різних улаштуваннях рел., культ., спортового чи ін. характеру. Мандрівки пішки чи з допомогою різних засобів пересування суходолом і водними шляхами належать до Т. в широкому значенні слова. З розповсюдженням у 20 в. комунікаційних засобів і збільшенням моторизації та зростанням добробуту Т. став одним з гол. елементів відпочинку і важливим фактором життя з суспільного, госп. і культ. погляду.

До 1914 Т. на Україні був мало розповсюджений. До перших спроб належить студентська екскурсія 1876 у Крим (під проводом проф. Новоросійського Ун-ту М. Головінського), мандрівки студентів високих шкіл у Галичині у 1880-их pp. (сполучені з доповідями, концертами тощо; учасником їх був І. Франко, який для мандрівників написав вірш «Сонце по небі колує»), заснування Гуртка любителів природи, гірського спорту і кримських гір у 1880-их pp. у Ялті, Кримського гірського клюбу у 1890-их pp. (з осідком в Одесі і філіями в Ялті, Севастополі, Кишиневі й ін. м.). Ширшу діяльність виявляло на Правобережжі Рос. Т-во туристів і Поль. Т-во Краєзнавче, а в Галичині Поль. Т-во Татшанське. Там таки у 1900-их pp. активну туристичну (тур.) діяльність виявляло тіловиховне т-во «Сокіл», яке заснувало тур. (під проводом К. Ґутковського) і вельосипедну (гол. Я. Вінцковський) секції.

Інтенсивніший тур. рух поширився і набрав організованіших форм з 1920-их рр. 1924 у Львові засновано мандрівно-краєзнавче т-во «Плай» з філіями в ін. м., що влаштовували прогулянки по Львову, Карпатах (на горі Плісце «Плай» мав свою тур. станцію) тощо. Широкі маси молоді охоплював мандрівками Пласт і Карп. Лещетарський Клюб.

Значно сильніше (зокрема в Карпатах) був розвинений поль. тур. рух (на Закарпатті — чес). По больш. окупації Зах. України 1939 всі спортові т-ва, у тому ч. й тур., були змушені припинити свою діяльність.

В УССР Т. перейшов кілька етапів орг. форм. У 1920-их pp., поряд згаданого вже Рос. Т-ва Туристів, організовано Т-во Радянський Турист (Радтур) при Нар. Комісаріяті РСФСР та його Укр. відділ — Укртура, а пізніше у 1928 — Т-во Пролет. Туризму (ТПТ), об’єднані 1930 у Всесоюзне добровільне т-во пролет. Т. та екскурсій (ТПТЕ). 1936 його ліквідовано, а Т. й альбінізм підпорядковано фізкультурним і профспілковим орг-ціям. Створене при Всесоюзній Центр. Раді Проф. Спілок (ВЦРПС) Тур.-Екскурсійне Управління (ТЕУ) ВЦРПС керувало Т. у профспілках. Воно диспонувало 150 будинками туристів, але на Україні їх було мало і вони не задовольняли потреб туристів. По другій світовій війні постановою ВЦРПС (1962) створено в СССР Центр. Раду Т. як єдиний орган, що керує орг-цією Т. і здійснює ідеологічний нагляд над радами Т. всіх респ. У 1969 ЦК КПСС, Рада Мін. СССР і ВЦРПС ухвалили постанову «Про заходи для дальшого розвитку Т. та екскурсій у країні», у якій партія та уряд розглядають тур.-екскурсійну справу як один з засобів ком. виховання; ці постанови обов’язкові й для УССР. Згідно з ними керівництво Т. та екскурсіями в УССР належить органові Укрпрофради — Респ. раді в справах Т. та екскурсій. Тепер устійнено бл.

2 300 екскурсій з визначеними маршрутами і відповідною політ.-виховною програмою, про дотримання якої дбають бл. 1 700 постійних і 3 000 тимчасово працюючих екскурсоводів. Респ. Раді підпорядковані обл. ради в справах Т. та екскурсій, яким підлягають тур. бази, готелі, кемпінґи тощо. У 1976 діяли 84 тур. бази з філіями і притулками, 11 тур. автомоторових баз тощо. Уся т. зв. матеріяльна база Т. на Україні може одночасно прийняти й обслужити бл. 60 000 мандрівників. Для дітей створено дитячі тур. бази та шкільні табори з спеціяльно вишколеним керівництвом для орг-ції політ. виховання. З метою популяризації Т. введено масовий значок «Турист СРСР» III, II і І ступенів. В уніфікованій спортовій клясифікації «пішоходні подорожі» мають 5 категорій складности: від найпростіших до походів, за виконання яких можна одержати звання «Кандидата в майстрі спорту» чи «Майстра спорту СРСР».

Великою популярністю в колах туристів користуються Карпати, Закарпаття, Буковина, Крим. береги Дніпра (гол. в р-ні могили Т. Шевченка б. м. Канева), а також і культ. центри з іст. й мист. пам’ятками: Київ, Львів, Харків, Одеса та ін. З різних засобів пересування для Т. найменше поширені автотур. подорожі, бо не скрізь вистачає місць у кемпінґах і автотурбазах, бракує автомайстерень і запасних частин. З 1965 практикуються рейси по Дніпру, далекі морські й річкові подорожі, тур. подорожі по Чорному й Озівському м. Для Т. використовують і залізниці: тур. потяги рухаються вночі, а вдень стоять на станціях, поки туристи оглядають місто. Існують ще т. зв. маршрути відпочинку: дводенні подорожі (автобусом, літаком, потягом, пароплавом тощо), які починаються у п’ятницю увечорі або в суботу ранком і закінчуються в неділю увечорі чи в понеділок уранці. У Карпатах і на Закарпатті поширений узимку лещетарський Т.

Подорожами закордонних туристів в УССР, як і в усьому СССР, керує Всесоюзне держ. т-во Інтурист з осідком у Москві й уповноваженим у Києві. Воно устійнює усю тур. діяльність з закордоном і тур. фірмами та орг-ціями, складає маршрути чужинців по території СССР (пересування закордонних туристів обмежене: переїхавши кордон, вони перебувають під постійним доглядом органів КҐБ). Інтурист диспонує готелями, кемпінґами тощо, які не завжди відповідають стандартові зах. Т. Чимало українців, що живуть у діяспорі, відвідує щорічно УССР. Це групові і рідше індивідуальні подорожі. Виїзди полагоджують філії Інтуриста та тур. бюра укр. підприємців.

Література: Будзиновський А. Туристика. Л. 1909; Погребецький М. Туризм та подорожі. К.-Л. 1948; Туристические маршрути по Украине. К. 1957; Тимчишин Я. та ін. Подорожі по Львівщині. Л. 1967; Хвостенко С. Туризм на Україні. К. 1976.

Е. Жарський


Турин Роман (1900 — 79), маляр, родом з Снятина (Галичина); студіював у Краківській Академії Мистецтв (1921 — 25, у В. Яроцького і Ю. Панкевича) та в Парижі (1925 — 27). Портрети: А. Труш-Драгоманової (1946), Ф. Колесси (1947), В. Стефаника (1948), В. Щурата (1950) та ін.; натюрморти, пейзажі. Т. збирав і популяризував твори Никифора Дровняка з Криниці. Автор документальних фільмів — «Гуцульські фраґменти» та про спортивне життя Зах. України (1933 — 35). Жив і працював у Львові.

[Турин Роман († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Турів (I — 8), є. м. т. на сх. Поліссі, пристань на правому березі Прип’яті, в Житковицькому р-ні Гомельської обл. БССР, положене на укр.-білор. етногр. пограниччі. Т. старий княжий город на землі дреговичів; з кін. 10 в. центр Турово-Пинського князівства та епархії (у 12 в. тут був єп. Кирило Турівський). З кін. 13 в. належав до В. Лит. Князівства (з сер. 15 до сер. 16 в. Т. володіли кн. Острозькі), недовгий час входив до складу держави гетьмана Б. Хмельницького, з 1793 м-ко Мозирського пов. Мєнської губ. Рос. Імперії, 1918 — 20 — у складі Укр. Держави.


Турівське євангеліє, уривки ц.-слов. рукописного євангелія-апракосу (10 подвійних стор.), переписаного в 11 в., правдоподібно на Україні. Т. є. належало на поч. 16 в. церкві Преображення в Турові над Прип’яттю. Містить дві вкладні грамоти кн. Костянтина Острозького (1508 і 1513), власника Турова, з зем. наданнями для свящ. Т. є. видав І. Срезневський (фотографічно) у 1876. Зберігається в Бібліотеці АН Лит. ССР.


Турівський Кирило, див. Кирило Турівський.


Турійське (II — 5), с. м. т., положене на Волинському Поліссі над р. Турією, р. ц. 3400 меш. (1966); харч. пром-сть.


Турія, р. на Зах. Волині, права притока Прип’яті; довж. 184 км, сточище — 2 900 км². Бере поч. на Волинській височині, пізніше перетинає Полісся; долина широка, заболочена, ширина річища 3 — 4 м у верхів’ї, до 5 — 10 м у пониззі. Замерзає у грудні, скресає в кін. березня. Над Т. — м. Ковель, Турійське.


Турка (IV — 4), м., положене в Карпатах (у Високому Бескиді), над р. Стриєм, р. ц. Львівської обл.; 7 000 меш (1972); харч. і ліс. пром-сть. Т. вперше згадується на поч. 15 в., 1730 одержала маґдебурзьке право, у 1856 — 1939 пов. м.


Туркало Кость (21. 8. 1892 — 17. 10. 1979), нар. у с. Немиринці, Проскурівського пов., гром.-політ. діяч, інж.-хемік. Член Укр. Центр. Ради (1917 — 18), наук. співр. ВУАН і ред. техн. відділу Ін-ту Укр. Наук. Мови (1922 — 29); кілька разів заарештовуваний сов. владою, на процесі СВУ (1930) засуджений на 3 р. суворої ізоляції (умовно). З 1943 на еміґрації, з 1949 у ЗДА. Співавтор (з В. Фаворським) «Словника техн. термінології комунального госп-ва» (1928); автобіографічні нариси «Тортури» (1963), «Спогади» (1978); ст. на мовні, політ. і гром. теми (серед ін. про Спілку Визволення України).

[Туркало Кость († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Туркало Ярослав (* 1924), лікар (хірург) і письм. родом з Києва, тепер у ЗДА; син Костя Т. Репортажі з подорожів (зокрема по Близькому Сходу), «Нарис з Історії Вселенських Соборів 325 — 787 pp.» (1974).


Туркевич Лев (1901 — 61), дириґент родом з Бродів (Галичина); учився в Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка і консерваторії у Львові, в Муз. Академії у Відні і Віденському Ун-ті. У 1920-их pp. дириґував хорами «Боян» і «Бандурист» у Львові. 1929 — 41 — дириґент опер у Бидґощі, Варшаві й Познані. 1941 — 44 муз. керівник Оперного Театру в Львові і дириґент симфонічних концертів. На еміґрації 1945 організував хор «Ватра»», з яким концертував у Швайцарії, Австрії, Німеччині. З 1950 в Канаді (в Едмонтоні й Торонто), дириґував хорами, симфонічними концертами, операми. Гармонізував і аранжував численні нар. пісні та ін. твори.

[Туркевич Лев († Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Туркевич-Лукіянович Стефанія (1898 — 1977), композитор і муз. педагог, студіювала у Львові, Відні і Празі. Учителька муз. шкіл у Львові, 1939 — 41 доц. Львівської Держ. Консерваторії; з 1944 в Англії. Твори: опера «Мавка» (на основі «Лісової пісні» Лесі Українки), 4 симфонії, 2 симфонічні поеми, 5 сюїт, твори для струнних ансамблів (тріо, квартет, квінтет), варіяції, гротеск для фортепіяна, сольоспіви, Служба Божа, твори для дітей тощо.

[Туркевич-Лукіянович Стефанія (1908, Львів — 1977, Кембрідж, Англія). — Виправлення. Т. 11.]


Туркевич-Мартинець Ірина (* 1904), співачка, ліричне сопрано, солістка Львівського Оперного Театру. З 1950 в Канаді, де виступала з концертами.

[Туркевич-Мартинець Ірина (1900, Броди, Галичина — 1983, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Туркестан, іст.-геогр. край у Середній і Центр. Азії, заселений тюркськими народами; поділявся на Сх. або Китайський і Зах. Т., який входив до складу Рос. Імперії. На території Зах. Т. 1867 створено Туркестанське ген.-губернаторство, з 1886 перетворене на Туркестанський край та залежні від Росії Бухарське і Хівінське ханства. По революції 1917 і громадянській війні народам Т. не вдалося стати самостійними, і Т. увійшов до складу СССР — до 1924 як Туркестанська Автономна ССР, пізніше як сов. республіки: Таджицька, Туркменська, Узбекська та Киргизька; півн. частина Т. увійшла до складу Казахстану. Назву Т. замінено назвою Сер, Азія. Про українців у Т. див.: Киргизька ССР, Таджикістан, Туркменістан, Узбекістан.


Туркмени, основне населення Туркменистану (див.), в якому їх ч. становить 1 417 000 осіб (1970); вони живуть також в ін. частинах СССР (108 000; зокрема в Узбекістані і Таджикістані), Ірані (бл. 350 000), Афганістані (300 000), араб. країнах (150 000) і Туреччині (80 000); заг. ч. бл. 4 млн. Мовно Т. належать до тюркської групи, за віровизнанням — до мусулман-суннітів. Укр.-туркменські (турк.) зв’язки виявляються майже виключно в перекладах літ. творів. Турк. мовою видаються твори Т. Шевченка, І. Франка і сучасних укр. письм. (переклади К. Сейтлієва, Р. Сеїдова, Б. Солтанніязова, К. Курбансахатова та ін.). У перекладах укр. мовою (П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського та ін.) поширені твори найвидатнішого турк. поета Махтумкулі, а також X. Ісмаїлова, Б. Солтанніязова, Р. Алієва й ін. Крім обміну творчими колективами між Україною й Туркменською ССР, 1971 відбувся на Україні Тиждень турк. літератури, 1972 — Дні укр. літератури й мистецтва в Туркменістані.


Туркменістан, Туркменська ССР, сов. соц. союзна респ. у півд.-зах. частині сов. Сер. Азії (Туркестані); 488 100 км², 2 759 000 меш. (1979; 1970 — 2 159 000, у тому ч. — у тис. — 1 417 туркменів, 313 росіян, 180 узбеків, 68 казахів, 36 татар, 35 українців). Столиця Т. Ашхабад. У минулому Т. належав до різних держ. формацій; у 16 — 17 вв. частина входила до Бухарського і Хівінського ханств, частина підлягала Іранові; у 1880-их pp. Т. окупувала Росія; 1917 — 21 він був тереном боротьби народів Туркестану з сов. окупантами; з 1921 — область у складі Туркестанської АССР; з 1924 — союзна республіка.

За переписом 1926 в Т. жило 6 781 українців (4 927 чоловіків і 1854 жінок); 1959 — 20 955 (1,4% всього населення); 1970 — 35 398 (1,6%), у тому ч. 29 488 у м., 5 912 у с; у гол. м. Ашхабаді українці становили 10 994 (4,3% всього населення). 64,9% українців вважали укр. мову за рідну, крім того, 8% вільно нею володіли.


Турковичі (III — 4), с. Грубешівського пов. на Холмщині (нині Польща, Люблінське воєводство), над р. Гучвою, недалеко від стародавнього города Червеня. У Т. існував манастир, поч. якого, за переказом, пов’язаний з чудом. Під час перевозу образа Божої Матері з Белза до Ченстохови (бл. 1378) подібний образ з’явився й у Т. Побудований на цьому місці манастир був 1749 скасований. Від нього залишилася лише невелика дерев’яна церква на честь Покрови Божої Матері зі згаданим чудотворним образом. 1901 манастир відновлено як правос. жін. з учительською семінарією для дівчат, притулком для 200 сиріт, лікарнею, рільничою школою та ін.; з цих закладів вийшло чимало місц. інтеліґенції. 1918 поль. уряд закрив манастир, велику соборну церкву розвалено, а ін. перероблено на склад і костьол та засипано шановану в народі криницю. На частково збереженому цвинтарі заходами епархіяльної влади 1928 збудовано дерев’яну церкву, що стала місцем щорічних прощ з Холмщини й Волині. 1938 поль. влада розвалила і цю церкву, а свящ. і черниць вивезла.


Турнепс, кормова ріпа (Brassica campestris L. var. rapa), дворічна кормова рослина родини хрестоцвітих. Вирощують заради м’ясистих коренеплодів майже в усіх хліборобських р-нах земної кулі, гол. в нечорноземній смузі, у тому ч. й на Україні. Врожайність до 70 — 80 т з га; поширений ґатунок — Волинський ранній круглий.


Турово-Пинське князівство (у новішій історіографії Турівське князівство), князівство у 10 — 13 вв., положене в центр. частині Полісся; півн., більша частина лежала на території, заселеній дреговичами, менша, півд.-сх. — деревлянами. Праліси і багна забезпечували меш. Т.-П. к. від наїздів півд. кочовиків. Основою прожитку було хліборобство, полювання, рибальство та бджільництво; через Т.-П. к. проходили важливі торг. шляхи: водний і сухопутний з Києва до Польщі та сухопутний з Києва на Литву і до балтицьких країн, що спричинилося до екон. і політ. значення Т.-П. к. (зокрема у стосунках з Польщею і Литвою). Найдавніші, згадувані літописцем городи: Турів (980) і Пинське (1097). За Володимира В. Т.-П. к. увійшло до складу Київ. держави (вже з кін. 9 в. було під її впливом), першим намісником його став син Володимира Святополк. Щойно 1157 Юрій Ярославич, нащадок Святополка II, зайняв Турів і відокремив т. ч. Т.-П. к. від Києва. За його синів дійшло до поділу Т.-П. к“. на уділи з гол. м. у Турові (Святополк), Дубровиці (Іван) та Пинському (Ярополк). У другій чверті 13 в., за Данила Романовича, ці князівства підпали під вплив Галицько-Волинської держави, який тривав частково і після нападу татар на Україну в 1240, коли вони попали під владу Золотої Орди. Користуючися з незгод у Золотій Орді та вигасання Гал.-Волинської династії Романовичів, у сер. 14 в. Т.-П. к. опанувала Литва.

М. Ж.


Туровський Михайло (* 1933), графік родом з Києва; вчився в Київ. Художньому Ін-ті й творчих майстернях Академії Мистецтв (у М. Дерегуса). Книжкова графіка, серед ін. у 1966 — 69 pp. ілюстрації до творів В. Стефаника, І. Франка та ін.


Турок звичайний (Carpodacus erythrinus Pallas), птах ряду горобиних, родини в’юркових, завбільшки з горобця; гніздовий птах Полісся і півн. Лісостепу.


Турське озеро (II — 5), долинне оз. на півд.-зах. Поліссі, між Бугом і гор. Прип’яттю; площа — 13,0 км², глибина до 2,6 м. Т. о. сполучене Турським і Оріхівським каналом з Дніпрово-Бузьким каналом, якому постачає свою воду.


Турула Євген (1882 — 1951), дириґент, педагог і композитор, укр.-кат. свящ., 1914 — 18 співр. Союзу Визволення України й організатор хорів у таборі полонених укр. вояків у Фрайштадті, 1920 — 23 у Берліні. З 1923 у Канаді. Організатор хору «Канада», керівник муз. школи у Вінніпезі (понад 20 pp.). Збірки укладу Т. п. н. «Україна» виходили у в-ві Укр. Накладня в 1920-их pp. («Колядки і щедрівки», «Танкові пісні», «Співи і думи», «Укр. воєнні пісні», «Укр. танці і чабарашки») і в Канаді («Пісня старого мельника» і «Canada over all»).

[Турула Євген (* Бережани, Галичина — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Турухтан, коловодник-брижач (Philomachus pugnax L.), птах ряду сивкоподібних родини сивкових, дещо менший від голуба, з досить довгими ногами й дзьобом. На Україні гніздиться спорадично в межах Полісся і в долині Дніпра до Канева на півд.; цінний мисливський птах.


Турчак Степан (* 1938), дириґент родом з с. Мацьковичів під Перемишлем. Закінчив Львівську Консерваторію ім. М. Лисенка (у клясі М. Колесси); 1960 — 62 дириґент Львівського Держ. Акад. Театру Опери та Балету ім. І. Франка, 1963 — 66 — гол. дириґент Дерні. Симфонічної Оркестри УРСР, з 1967 — дириґент Київ. Театру Опери і Балету.

[Турчак Степан (1938 — 1988, Київ). Завідувач катедри оперно-симфонічного диригування Київ. консерваторії. Перший постановник опери Г. Майбороди „Ярослав Мудрий“(1975), балетів „Камінний господар“ В. Губаренка (1969), „Ольга“ Є. Станковича (1982). — Виправлення. Т. 11.]


Турчанинов Микола (1796 — 1863), ботанік родом з с. Никитовка Бирючинського пов. (Півн. Слобожанщина). По закінченні Харківського Ун-ту (1814) працював у Петербурзі, з 1828 в Іркутську, з 1847 у Харкові, де опрацьовував свій гербарій (понад 50 000 аркушів), який зберігається в Ін-ті Ботаніки АН УРСР. Т. описав понад 100 нових родів і понад 1 000 нових видів рослин з Рос. Імперії, Сх. Азії, Австралії, Півд. Америки тощо.


Турчанінов Петро (1779 — 1856), церк. композитор, нар. у Петербурзі, з 1787 жив у Києві і Харкові, 1794 — 1801 вихованець і учень А. Веделя. З сер. 1801 дириґент церк. хору в Севську (з 1803 свящ.), 1809 у Петербурзі дириґент хорів при різних церквах, 1827 — 41 учитель співу у придворній капелі. Під впливом Веделя і укр. музики Т. гармонізував давні церк. мелодії, гол. ірмолойні співи, впроваджуючи старі київ. напіви. Т. автор церк. творів (повна зб. 5 тт. за ред. А. Кастальського, М. 1905 — 06). Його автобіографія («Протоиерей Петръ Ивановичъ Турчаниновъ», П. 1863) цінне джерело для біографії А. Веделя.

[Турчанінов Петро (* Київ — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Соневицький І. Артем Ведель і його муз. спадщина. Нью-Йорк 1966.


Турченко Юрій (* 1923), мистецтвознавець родом з с. Жуків (Полтавщина). Закінчив Київ. Ун-т (1950); з 1969 проф. Праці: «М. І. Мурашко» (1956), «Київ. рисувальна школа» (1956), «Питання художньої освіти» (1959), «Портрети укр. кобзарів О. Сластіона» (1961), «Укр. радянський естамп» (1962), «Укр. естамп» (1964); у співпраці з В. Касіяном: «Укр. радянська графіка» (1957) й «Укр. дожовтнева реалістична графіка» (1961). Брав участь як ред. і автор у підготові збірних праць: 6-томова «Історія Укр. Мистецтва» (1966 — 70), «Укр. мистецтвознавство» (1969 — 74), співред. «Словника художників України» (1973), ст. про образотворче мистецтво в «Історії Києва» (1 — 2. К. 1960 — 61), «Історії АН УРСР», «Історії мистецтва народів СРСР» (9-томне рос. вид.), «Історії міст і сіл України», УРЕ й ін. 1974 Т. був відряджений на працю в системі Юнеско в Парижі на дир. музейних справ; у жовтні 1979, не погоджуючись з дискримінацією укр. мистецтва на Україні, попрохав азилю у франц. уряду й залишився на Заході.


Турчиновський Ілля (* 1695, дата смерти невідома), письм., нар. у м-ку Березані на Полтавщині в родині сотника. Учився в місц. школі, потім у Києво-Могилянській Академії, якої не закінчив. З 1710 мандрував по Україні й Білорусі, був писарем, учителем, співаком, актором, дяком, регентом, з 1718 — свящ. у Березані. Залишив автобіографію, що є одним з кращих зразків прози свого часу, типової для творчости мандрованих дяків. Опублікована в «КСт.» (т. XI, 1885), передрукована в «Хрестоматії давньої укр. літератури» О. Білецького.


Турчинська Агата (1903 — 72), поетка і прозаїк, нар. в Куликові на Львівщині в родині ремісника, з 1915 жила в Києві, закінчила Київ. Ін-т Нар. Освіти (1926), належала до літ. орг-ції «Західня Україна». Друкуватися почала з 1923. Зб. оп. для дітей «Найстарший» (1928), дитяча п’єса «Весною» (1929), повість «Смок» (1930), кн. віршів і поем «Ізвори» (1929), «Урожай» (1939), «Привіт, Галичино!» (1940), «Дитинство поета» (1941), «Тарасова гора» (1942), «Марічка» (1945), «Пісня про дружбу» (1946), кн. для дітей «Зернятко» (1947), повість «Зорі на Верховині» (1949), роман «Друг мій Ашхабад» (1955, перероблене вид. 1963); зб. поезій «Дорогі заповіти» (1958), «Земле моя, зоре моя» (1961), «Поліття» (1965), «Бузькове зілля» (1966); лібретто опери «Милана» (1955) композитора Г. Майбороди.

[Турчинська Агата († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Турчинюк Василь (1864 — 1939), нар. різьбар, мебляр і будівничий з с. Лугу, Богородчанського пов. (Галичина). Виготовляв іконостаси та інтер’єри для церков на Гуцульщині (у Яблониці і Ворохті) і на Передкарпатті (у Стримбі, Майдані Горішньому, Лузі), оздоблені різьбленням, барельєфами та круглою скульптурою.


Туряниця Іван (1901 — 55), закарп. ком. діяч, у 1940 — 44 в СССР, старшина Чехословацької бриґади; у 1944 — 45 очолював рух за приєднання Закарпаття до УССР; гол. Нар. Ради Закарп. України і секретар обкому КПУ.

[Туряниця Іван (* Мукачів — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Турянський Іван (1889 — 1966), гром.-політ. діяч Коломийщини (Галичина) у 1920 — 30-их pp., замолоду активний співучасник боротьби за укр. ун-т у Львові. На еміґрації в Німеччині і (з 1949) у ЗДА.


Турянський Осип (22. 2. 1880, с. Оглядів, Радехівського пов., Галичина — 28. 3. 1933, Львів), письм. і літ. критик (псевд. І. Думка), учитель сер. шкіл Галичини. Дебютував 1908 новелями в альманаху віденської «Січі»; психологічна повість-поема про переживання за світової війни «Поза межами болю» (1921; одночасно нім. переклад); повісті «Дума пралісу» (1922), «Син землі» (1933); зб. оп. «Боротьба за великість», комедія «Раби» (1927); літ.-критичні нариси.


Турянський Роман (справжнє прізвище Кузьма; 1896 — 1940?), ком. діяч і публіцист, нар. в с. Стріївці Збаразького пов. (Галичина). З 1919 діяч КП(б)У, 1921 — 24 на партійній роботі на Правобережжі, з 1924 діяч КПЗУ, її теоретик і ред. її органу «Наша Правда», з 1926 представник КПЗУ в поль. секції Комінтерну. Разом з К. Максимовичем і О. Кріликом стояв на позиціях укр. комунізму і солідаризувався з групою О. Шумського, за що 1928 разом з ним виключений з КПЗУ. 1932 на виклик Комінтерну переїхав до Москви. 1933 заарештований; дальша доля невідома (сов. джерела подають дату смерти 16. 7. 1940).

[Турянський Роман (справжнє прізвище Кузьма) (1894, Стриївка — 1940). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.