[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3263-3275.]

Попередня     Головна     Наступна





Тростянець (III — 15), м., положене на Сер. височині, над р. Боромлею, р. ц. Сумської обл.; 20 700 меш. (1975). Т. заснували у сер. 17 в. козаки, які переселилися з Правобережжя на Слобідську Україну. 1877 в Т. збудовано цукроварню (на поч. 20 в. бл. 800 робітників), 1910 Т. мав бл. 8 000 меш., 1926 — 8 700 (українці становили 94%). З 1939 Т. — місто. У Т. машино-будів. устаткування для цукрової пром-сти, електро-техн. зав.; цукровий і деревообробний комбінати, фабрика шоколяди.


Тростянець (V — 10), с. м. т. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл.; 6 700 меш. (1970). Харч. пром-сть.


«Тростянець», дендрологічний парк Центр. респ. ботан. саду АН УРСР, розташований на території Бережівської сільради Ічнянського р-ну Чернігівської обл. Площа — бл. 200 га. «Т.» — визначний твір укр. садово-паркового будівництва. Засновником «Т.» був власник І. Скоропадський (1805 — 87), який розбудові парку присвятив усе своє життя (там він і похований). Будову «Т.» розпочато 1834 на майже безлісній рівнині, у захищеній від вітру балці Боговщина. Спочатку насаджувано місц. породи дерев — сосну, ялину, березу, дуб, королівську тополю, з 1840 також екзотичні. З 1858 у сх. частині «Т.» почали творити штучні гори (т. зв. Швайцарію), заввишки до 20-30 м, які засаджено шпильковими лісами. Мальовничість «Т.» збільшено будовою ставів («Великого» й ін., тепер заг. Їх площа 10,5 га). Роботи ведено під керівництвом фахових садівників, серед ін. (у 1857 — 66) ученого садівника К. Шлінгофа. З 1890-их р. вже більших робіт в «Т.» не було. У 1920-их pp. «Т.» передано у відання радгоспу «Т.», 1940 (після його оголошення держ. заповідником) Гол. управлінню заповідниками при Раді Мін. УРСР, з 1951 — АН УРСР. Тепер у «Т.» росте понад 400 видів і форм дерев та кущів, у тому ч. бл. 75 шпилькових (серед них рідкісні — смерека Фразера, смерека каліфорнійська, ялина канадська, туя велетенська та ін.) і велика колекція листяних (зокрема дубів — понад 15 видів, кленів — понад 20, лип — 9). Навколо парку простягаються лісозахисні смуги — площа бл. 350 га. У «Т.» ведеться н.-д. робота з акліматизації та інтродукції цінних дерев в умовах лісостеп. смуги.


Тростянецьке вчительне євангеліє, зб. євангельських проповідів, переписаних свящ. Григорієм Бориславським у 60-их pp. 16 в. зі зразка, що виник бл. 1560. З с. Тростянця, де воно зберігалося від 1605, Т. в. є. попало до Бібліотеки гр.-кат. капітули у Перемишлі; 1929 — 31 його описав і частково видав Я. Янув («Prace Filologiczne»). Мова Т. в. є. близька до нар. зах.-гал.


Тростянецький Арон (* 1914), літературознавець родом з м. Златополя на Єлисаветградщині (тепер Кіровоградська обл.) ; закінчив Київ. Пед. Ін-т й аспірантуру при ньому (1941); працював на ред. роботі (1938 — 47), з 1947 в Ін-ті Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Пише укр. і рос. мовами. Серед ін. праці про В. Маяковського, кн. «Крила романтики» (1962), «Шляхом боротьби і шукань» (1968). Т. співавтор і ред. «Нарису історії укр. радянської літератури» (1954), двотомової «Історії укр. радянської літератури» (1956), «Історії укр. радянської літератури» (1964), співавтор «Історії укр. літератури» у 8 т. (1967 — 71) та ін.

[Тростянецький Арон (1914 — 86). — Виправлення. Т. 11.]


Тростяниця, р. на Житомирському Поліссі, права притока Ірші (сточище Дніпра); довж. 62 км, сточище 698 км², пересічна ширина річища у сер. течії 10 м.


Трофимович Теофан († 1736 — чи 37), письм. і вчений; закінчив Києво-Могилянську Академію і з 1727 викладав у ній піїтику. Залишив латинський підручник поетики. Імовірний автор іст. драми «Милость Божія...» з прославленням Б. Хмельницького.


Трохименко Карпо (1885 — 1979), маляр, нар. у с. Сущанах на Київщині; вчився у київ. та моск. мист. школах і Петербурзькій Академії Мистецтв (1910 — 16; учень М. Самокиші). 1918 працював у Києві в Комісії охорони пам’яток старовини і мистецтва, згодом на культ.-осв. роботі на провінції, з 1926 знову в Києві; чл. і секретар АХЧУ (1928 — 31). З 1933 Т. викладав у Київ. Художньому Ін-ті (проф. батального та іст. малярства). Як заступник гол. Мист. ради Мін-ва Нар. Освіти дбав про мист. виховання дітей і влаштування виставок дитячої творчости; 1969 — лавреат Держ. премії УРСР ім. Т. Шевченка. Т. працював у різних жанрах: розписи церков (у Полтаві на Шведській могилі), батальні сцени («Допит полонених угорських гусарів», 1915 — 16; «Вечеря козаків на позиціях» 1917), акварельні етюди моря і серія акварель «Революція на селі» (1926), пейзажі (Кавказу, Наддніпров’я, Чернігівщини), олійні картини («Кадри Дніпробуду», 1937, «На будівництві Київ. ГЕС», 1963, «Останнє проміння», 1967); портрети (М. Стельмаха, О. Фоміна, М. Вериківського), численні картини присвячені Т. Шевченкові, Г. Сковороді, дітям («Зима на селі»), натюрморти. Т. експонуються з 1918; персональна виставка в Києві 1968.

[Трохименко Карпо († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Мусієнко П. К. Д. Трохименко. К. 1946; Врона І. К. Д. Трохименко. Нарис про життя та творчість. К. 1957; Нар. художник УРСР Карпо Трохименко. Каталог. К. 1968.


Трохименко Клим (1898 — 1979), маляр-примітивіст родом з с. Пекарщини на Житомирщині. З 1920-их pp. жив у Львові як купець і колекціонер. На еміґрації з 1943 у Німеччині і з 1950 у ЗДА (Філядельфія). Малювати почав на 45 р. життя. Його картини відзначаються упрощеними, часто ареальними формами і буйними пастозно накладеними фарбами. Т. влаштовував індивідуальні і брав участь у збірних виставках, серед ін. у Музеї Вейн Стейт Ун-ту в Детройті (1960), у Нью-Йорку, Торонто (ґалерія «Фокус», 1972), Мюнхені (1971). Твори є в численних колекціях Америки й Европи.

[Трохименко Клим († Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Трохименко М., мовознавець-україніст в УССР у 1920-их — на поч. 1930-их pp., співр. Ін-ту Мовознавства УАН. Співавтор підручника «Робоча книжка укр. мови», 2 чч. (1927 — 28 разом з К. Буйним) і «Словника чужомовних слів» (1932, у співавторстві з І. Бойковим, О. Ізюмовим і Г. Калишевським); ст. про помилки в термінологічних словниках (1931). Після арешту у 1930-их pp. дальша доля невідома.


[Трохименко (Трофименко) Святослав. — Доповнення. Т. 11.]


Трохимовський Михайло (бл. 1730 — 1815), лікар, нар. на Україні у дворянській родині; навчався у Київ. Могилянській Академії. По закінченні школи при Петербурзькому Ген. шпиталі (1763) — на військ. службі; з 1782 лікар Миргородського пов. Успішно застосував гідротерапію; склав опис рослин Криму (1772). Окрему працю присвятив питанню про жін. безплідність (1813).

[Трохимовський Михайло (1739, Безуглівка бл. Ніжена — 1813, Великі Сорочинці, Миргородський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Троценко Віктор (* 1888), архітект родом з Сумщини. Працював перев. у галузі житлового будівництва з урахуванням особливостей нар. архітектури: житлові будинки на Донбасі і Криворіжжі, павільйон «Україна» на першій Всерос. С.-Г. виставці в Москві (1923); забудова роб. селища Харківського паровозобудів. зав. (1924), у співавторстві з В. Пушкарьовим Червонозаводський театр у Харкові (1931 — 38) та ін. Ст. в ж. «Архітектура Радянської України»; спільно з С. Таранушенком кн. «Хата по Єлисаветинському провулку в Харкові» (1921), «Старі хати Харкова» (1922).

[Троценко Віктор (1888, Нижня Сироватка — 1978, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Троцький (справжнє прізвище Бронштейн) Лев (1879 — 1940), політ. діяч і літератор, нар. на Херсонщині в родині колоніста, орендаря великого зем. маєтку. Рев. діяльність почав з 1896 — 97. У справі Півд.-рос. роб. союзу був заарештований і засланий на Сибір (1898). 1902 утік за кордон, де брав участь у газ. «Искра» і співробітничав з Леніном; за революції 1905 повернувся в Росію і був спільно з А. Парвусом організатором Совєта роб. депутатів у Петербурзі, а потім і його гол. 1913 Т. очолив ліву групу Рос. Соц. Дем. Роб. Партії «міжрайонців», яка влітку 1917 увійшла до больш. партії. 1917 його обрано чл. ЦК больш. партії і гол. Петербурзького воєнно-рев. комітету, який керував жовтневим переворотом. Як нар. комісар закордонних справ Т. підписав Берестейський мир, хоч у цьому питанні розходився з Леніном, висунувши гасло — «війни не вести, миру не підписувати». 1918 — 25 — нар. комісар воєнно-морських справ, організатор перемог Червоної армії над білими генералами і усіма ворогами сов. влади. Вважаючи себе лівішим від Леніна, Т. часто розходився з ним, але співробітничав з меншовиками, потім знову повернувся до больш. партії, а по смерті Леніна очолив т. зв. троцькістську опозицію, до якої пізніше приєдналися всі ліві течії в большевизмі. Після організації публічної троцькістської демонстрації 7. 11. 1927 виключений з партії і засланий до Алма-Ати, а 1929 видалений з СССР. За кордоном організував IV Інтернаціонал, який об’єднував ліві течії в комунізмі (троцькізм); видавав у Парижі «Бюллетень оппозиции» і керував з-за кордону троцькістським підпіллям в СССР. Забитий больш. аґентом у Мехіко.

Т. був визначним теоретиком марксизму, талановитим публіцистом і блискучим оратором. З Леніном, який вважав його найвидатнішою постаттю в ЦК РКП(б), Т. розходився в питаннях оцінки ролі селянства, а звідси й характеру пролет. революції. Селянство, за Т., як дрібновласницька кляса, засадничо вороже соціялізмові і не може бути союзником пролетаріяту; тому революція в Росії може перемогти лише за умови, що вона буде перманентна, тобто відразу перекинеться на Захід. Виходячи з цього, Т. у 1923 відстоював воєнний похід на Европу. Розпочату в кін. 1920-х pp. індустріялізацію Т. пропонував фінансувати коштом посиленого оподаткування заможного селянства, але рішуче заперечував сталінську колективізацію. Цю концепцію Т. пізніше, застосовуючи суцільну колективізацію й прискорену індустріялізацію, перехопив Й. Сталін. Але в 20-их pp. їх розходження, зокрема в питанні побудови соціялізму в одній країні (можливість якої Т. заперечував) і в питанні колективізації набрали гострого конфлікту, в якому, спираючися на розбудований ним партійний апарат і цілковитий затиск середпартійної демократії, переміг Сталін, який протягом десятиліття по видаленні Т. з СССР винищив і всіх його послідовників.

Т. боровся проти самостійної УНР як «буржуазної держави», але разом з ЦК РКП(б) не протиставляв їй самостійної Сов. України, а лише підлеглу Москві УССР.

Опинившися за кордоном, Т. виступив з низкою ст. на оборону самостійности УССР.

До другої світової війни троцькізм на Заході мав незначний вплив, гол. в колах лівої інтеліґенції, але в 1960-их pp. відродився в активізації крайньо лівих течій ком. руху в різних частинах світу.

І. Майстренко


Троцький Микола (1883 — 1971), журналіст і публіцист (псевд. М. Данько, М. Брадович), родом з Луцького на Волині. Чл. РУП — УСДРП; переслідуваний рос. владою, переїхав 1909 за кордон. 1914 — 18 у Відні — чл. Союзу Визволення України та співр. його вид., 1918 — 22 — секретар посольства УНР; співр. численних укр. (серед ін. «Діла») і чужомовних газ.; 1931 ред. нім. місячника «Die Völkerbrücke». Згодом у Женеві (Швайцарія) співр. Укр. Інформаційного Бюра, з 1950-их pp. щоденника «Америка», «Вісника ООЧСУ», «Шляху Перемоги» та ін. Низка публіцистичних праць, серед ін.: «Як прийшло в Росії до революції» і «Литовці» (1917); «Die Nation in Sowjetketten» (1932), «Der Staat ohne Nation» (1952), «Ідея і чин» (1958); повість «На Москву» (1951).

[Троцький Микола († Женева). — Виправлення. Т. 11.]


Трощенко Валерій (* 1929), вчений у галузі механіки, родом з Смоленщини, чл.-кор. АН УРСР (з 1967), заступник дир. Ін-ту проблем міцности АН УРСР. Праці з питань міцности матеріялів при високих температурах і конструктивних елементів при повторно-змінному навантаженні в умовах нормальних і низьких температур.


Трощинський Дмитро (1749 — 1829), рос. держ. діяч і меценат укр. культури, вихованець Київ. Академії, з 1774 — при штабі ген. кн. М. Рєпніна, 1775 — 76 його секретар (як рос. посла в Константинополі), 1779 разом з ним брав участь у Тешенському Конґресі. Як правитель канцелярії графа О. Безбородька (з 1784) здобув собі впливове становище при царському дворі; 1793 — статс-секретар Катерини II і пізніше Павла І й Олександра I; за Павла I — сенатор і гол. Поштового Управління імперії. 1800 був звільнений з усіх посад і взяв участь у змові проти Павла I; після перевороту 1801 був поновлений на всіх посадах і призначений чл. Держ. Ради. 1802 — 06 — мін. уділів, а в 1814 — 17 — юстиції; 1812 — 14 полтавський губ. маршал шляхетства. 1817, маючи великі володіння на Полтавщині, Київщині, Поділлі й Вороніжчині (понад 70 000 десятин), подався до димісії. Останні роки Т. прожив у своєму миргородському маєтку с. Кибинцях, який став тоді визначним осередком укр. нац.-політ. й культ. руху (сучасники називали його «Укр. Атенами»), лідером якого він був. Т. був близьким приятелем і однодумцем багатьох укр. автономістів, зокрема В. Капніста, П. Коропчевського, М. Миклашевського та ін. Т. був щедрим меценатом укр. культури: науки (Я. Маркович, В. Ломиковський), літератури (В. Капніст, Василь Гоголь та ін.), театру (В. Гоголь), малярства (В. Боровиковський), музики (А. Ведель). Через свого приятеля Осипа Каменецького Т. був одним з ініціяторів першого вид. «Енеїди» І. Котляревського (1798). У Кибинцях Т. мав домашній театр, яким від 1812 керував з допомогою В. Капніста В. Гоголь (Яновський).

Новітні досліди стверджують, що Т. був лідером конспіративного кола укр. автономістів кін. 18 — поч. 19 вв., мав зв’язки в колах військ. опозиції (через свого родича ген. П. Білуху-Кохановського, братів Ф. і В. Лукашевичів та ін., які брали участь у т. зв. Смоленській змові 1798) і надавав великого значення орг-ції укр. військ. сили (коз. проєкт В. Капніста 1788, коз. ополчення на Лівобережній Україні 1812).

[Трощинський Дмитро (1749 [за ін. даними 1754], Глухів, Ніженський полк — 1829, Кибинці, Миргородський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин


Трощинський Степан († 1709), родич гетьмана Мазепи, військ. товариш (1693), гетьманський дворянин і господар Гадяцького замку (1690 — 97), гадяцький полковий обозний (1697 — 1704) і полк. (170408). Виконував різні дипломатичні доручення Мазепи (серед ін. посольство до Січі 1693); під час укр.-моск. війни 1708 був зі своїм полком на Правобережжі й не міг приєднатися до Мазепи. Заарештований рос. урядом у кін. 1708 як родич і прибічник Мазепи, помер в ув’язненні у Києві.


Трощинські, шляхетсько-старшинський рід з Білоцерківщини, який з кін. 17 в. переселився на Лівобережжя. Василь Трощинський (Трущинський) був серед «шляхти пов. Білоцерківського», яка 1654 присягала на вірність моск. цареві. Його нащадок (син або внук) Степан Т., полк. гадяцький († 1709; див.); правнук Степана — Дмитро Т. (див.); небіж Дмитра — Андрій Андрійович Т. (1774 — 1852), рос. ген. і укр. патріот, був родичем М. Гоголя. У другій пол. 19 в. рід Т. занепав.


Троян, поганський бог у давніх слов’ян, також і в Київ. Руси. Згадується в літ. пам’ятках давнього письменства: в «Хожденії Богородиці по муках» та в «Слові о полку Ігореві». За серб. казками Т. уявляли в образі людини з трьома головами та з звірячими вухами.


Троян Іван, мовознавець-україніст у 1920-их pp., співр. Н.-Д. Катедри Мовознавства ім. О. Потебні при Харківському Ін-ті Нар. Освіти. Співавтор «Загальноприступного курсу укр. мови» (1928 — 29) і «Підвищеного курсу укр. мови» (1929, 1931), ст. з укр. фонології (1928 — 29). Після арешту у 1930-их pp. дальша доля невідома.


Троян Корнило (1885 — 1959), гром.-політ. діяч родом з с. Сидорова Гусятинського пов. (Галичина), адвокат у Ходорові (1924 — 39). У 1917 — 20 вів осв. працю серед укр. полонених У Туркестані, куди попав як австр. полонений; після повернення з полону діяч «Заграви» й УНДО (чл. президії), організатор Бібрківщини й Ходорівщини, 1928 — 30 — сенатор і 1935 — 38 посол до поль. сойму; на еміґрації в Австрії, Німеччині і (з 1950) у ЗДА. Помер у Нью-Йорку.


Троянда (Rosa L.), культ. форма рослин роду роза родини трояндових (дикорослі — див. Шипшина), кущі до 2 м. заввишки. Відомо бл. 6 000 ґатунків, що їх одержано в наслідок гібридизації й відбору. Т. є дуже цінні у декоративному садівництві, їх також розводять і для одержання етерової олії; з пелюсток деяких Т. варять конфітури і готують напій. Т. розводять майже у всіх країнах. На Україні велику колекцію Т. зібрано в Никитському (Ялта) й Одеському ботанічних садах та в Ботанічному саду АН УРСР (Київ). На Україні поширені декоративні сорти Т.: ремонтантні (Никитська рожева, Українка, Катерина, Фрау Карл Дружкі, Ульріх Бруннер), чайно-гібридні (Веснянка, Наталка, Червона Україна, Фрейбурґ 2), пернеціянські (Вільгельм Кордес, Кабардинка, Віль де Парі), поліянтові (Зоя Космодем’янська, Ґлорія Мунді, Кучерява), чайні (Артек, Маруся, Переможець, Батьківщина), виткі (Рубін, Ексцельза, Нью-Давн, Біла Дороті) та ін. Етероолійна Т. представлена двома видами: Т. дамаською і Т. франц. Урожайність квіток Т. 50 центнерів з га, площа насаджень в УССР бл. 2 000 га (в усьому СССР бл. 4 600), гол. в Кримській, Запор. і Одеській обл.; на Кубані гол. на Чорноморському побережжі.


«Троянські діяння», один з ранніх зразків перекладної повісти в літературі Київ. Руси, уміщені в хроніках Малали і Манасії. За змістом «Т. д.» — один з варіянтів опису Троянської війни.


Труба Іван (1878 — ?), гром. і політ. діяч родом з Катеринославщини, інж.-технолог. Вчився у Петербурзі; 1902 за рев. роботу засланий до Сибіру. 1917 організатор «Просвіт» і комісар нар. освіти Катеринославщини; автор шкільних хрестоматій («Стежка додому»). На еміґрації лектор Укр. Госп. Акад. в Подєбрадах.

[Труба Іван (1878, Гомель, Білорусь — 1950, Плзень, Чехія). — Виправлення. Т. 11.]


Трубачов (Трубачев) Олег (* 1930), рос. мовознавець-славіст, родом з Сталінграду, чл.-кор. АН СССР (з 1972). Основні праці (з багатим укр. матеріялом) з слов. етимології: «История славянских терминов родства» (1959), «Происхождение названий домашних животных в славянских языках» (1960), «Ремесленная терминология в славянских языках» (1966); і сх.-слов. ономастики, зокрема «Названия рек Правобережной Украины. Словообразование, этимология, этнические интерпретации» (1968).


Трубецкой Ніколай (1890 — 1938), кн., рос. філолог і культурфілософ родом з Москви; з 1922 проф. славістики у Віденському Ун-ті, співзасновник Празького Мовознавчого Гуртка і рос. ідеологічно-політ. течії евразійства. Т. автор клясичної праці «Grundzüge der Phonologie» (1939, з багатьма укр. прикладами); з ін. праць «Vorlesungen über die altrussische Literatur» (1925 — 28), де староукр. письменство змішане з середньорос); «Einiges über die russische Lautent wicklung und die Auflösung der gemeinrussischen Spracheinheit» («Zeitschr. für slav. Philologies, 1925 — непереконливе датування розпаду сх.-слов. «мовної єдности» 1164 — 1282); «Общеславянский элемент в русской культуре» (зб. «К проблеме русского самопознания», 1927 — серед ін. про приналежність новоукр. літ. мови до чес.-поль. традиції після розриву з власною ц.-слов.); «К укр. проблеме» («Евразийский временник», 1927 — згода на укр. культуру лише як «індивідуацію» спільноруської для нижчих потреб); «Ответ Д. И. Дорошенку» («Евразийская хроника», 1928 — пом’якшення попередньої позиції допущенням укр. мовокультури для вищих потреб, але з орієнтацією на рос. термінологію), «N. V. Gogol» («Radio Wien», 1928).


Трубіж, Трубайло, р. на Придніпровській низовині, ліва притока Дніпра, вливається в Канівське водоймище; довж. 113 км, сточище — 4 700 км². Долина Т. широка, нечітко виявлена, річище, крім гирлової ділянки, каналізоване. Основне живлення снігове. Замерзає у грудні, скресає у березні. Найбільша притока — Недра (ліва), довж. — 61 км, сточище 890 км². У заплаві Т. збудовано Трубізьку осушувально-зволожувальну систему (заг. площа 33 400 га).


Трубізька осушувально-зволожувальна система, гідромеліоративна система, споруджена в заплавинах р. Трубежа і його приток Карані та Недри. Осушення земель Трубежа розпочато 1909, докорінно реконструйовано Т. о.-з. с. в 1954 — 61 pp. Заг. площа осушених земель становить 33 400 га, на яких вирощують овочеві та кормові культури.


Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський) Микола (1907 — 41), письм. і журналіст родом з с. Вільшанки на Поділлі (тепер Вінницька обл.). У 1920-их pp. працював кореспондентом газ. «Вісті ВУЦВК», брав участь в експедиціях в Арктику (1930 і 1932), останні pp. перед війною був дир. Харківської філії в-ва «Радянський письм.». Загинув на фронті. Т. автор популярних серед молоді подорожніх нарисів й оп., пригодницьких повістей і романів. Зокрема нариси й оп. «До арктики через тропіки», «Людина поспішає на північ», «Тепла осінь 1930» (1931), «Бій за переправу», «На морі» (1932), «Курсом норд-ост» (1933) та ін.; романи й повісті: «Лахтак» (1935), «Шхуна Колюмб» (1937), «Мандрівники» (1938). По другій світовій війні вийшло два вид. «Творів» Т.: у 3 т. (1949 — 50) і в 4 т. (1955 — 56).


Трубопровідний транспорт, найекономічніший вид транспортування нафти, нафтопродуктів і газу з місць видобутку та виробництва до р-нів їх уживання і переробки. Маґістральні нафтопроводи і газопроводи транспортують ці продукти на великі відстані по найкоротшій лінії з найменшими втратами.

На Україні перший маґістральний газопровід (і перший в СССР) збудовано 1929 на відтинку Дашава-Львів (діяметр 150 мм), удруге в 1940 (діяметр 300 мм) на довж. 70 км. 1946 його продовжено до Києва (на той час найдовший газопровід в Европі); у 1951 (через Брянськ) до Москви (довж. — Дашава — Москва 1530 км), згодом побудовано з Дашави до Мєнську і через Вільну до Риги. З введенням в експлуатацію Шебелинського родовища газу в 1956 збудовано кілька газопроводів: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Дніпропетровське — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів; Шебелинка — Білгород — Брянськ (там він з’єднаний з газопроводом Дашава-Москва); Шебелинка — Полтава — Київ; Шебелинка — Острогозьке (на території УССР — 120 км), з’єднаний з маґістралею Краснодарський край — Москва — Ленінград; Шебелинка — Слов’янське — Ворошиловград та кілька відніг. Ін. газопроводи: Глібовка — Симферопіль — Джанкой (у Криму) — Херсон; на Передкарпатті: Угерське — Івано-Франківське — Чернівці та Рудки — Дроздовичі — Польща; Рудки — Мєнськ — Вільна — Рига; Дашава — Долина — Ужгород з продовженням до Словаччини й Угорщини. Від газопроводів Краснодарський край — Москва і Ставропіль — Москва споруджено відноги до низки міст Донбасу. У кін. 1960-их pp. побудовано газопровід Єфремівка — Київ — Кам’янка Бузька та Диканька — Кривий Ріг.

На 1970 довж. самих лише маґістральних газопроводів в УССР становила 10 900 км (1950 — 984), числа для СССР: 67 500 (2 300) км. Розбудова газопроводів триває далі, і їх довж. в УССР 1977 становила бл. 100 000 км (в СССР 111 700).

Пізніше і слабше розвинувся на Україні нафтопровідний транспорт. У 1950-их pp. збудовано кілька коротких нафтопроводів: Долина — Дрогобич (60 км), Гнідинівське родовище — Прилука (40 км) й ін. На Півн. Кавказі з давніше вже спорудженого нафтопроводу Михачкале — Армавір — Трудова проведено нафтопровід до Чаплиного на Донбасі. До Одеси доходив нафтопровід з нафтового басейну в Плоєшті (Румунія). У 1960-63 проведено на території УССР відтинок трансевр. нафтопроводу «Дружба», що простягається з Уфи на Уралі і з Казані до сер. Европи двома мережами — через Ужгород до Угорщини і Чехословаччини та через Берестя до Польщі, і Сх. Німеччини; довж. на території УССР — 680 км.

Перший потужний нафтопровід на території УССР побудовано щойно в другій пол. 1960-их pp.: Гнідинці — Кременчук; у 1970-их pp.: Кременчук — Херсон (340 км), Тихоріцьке (на півн. Кавказі) — Лисичанське (510 км) і нафтопродуктоводи: Кременчук — Лубні — Київ; Кременчук — Черкаси.

Дані про нафтопроводи в УССР видно з табл. (у дужках % до всього СССР):


1965

1970

1975

1977

Довжина в км

58

453

1 244

1 691 (2,6)

Вантажообіг у млн Гкм

65

1 074

4 314

5 921 (0,6)

Перепомповано нафти у млн т

1 104

6 126

10 209

15 605 (0,6)

Література: Бреннер М. Экономика нефтяной и газовой промышленности СССР. М. 1968; Гальперин Б. Развитие и перспективи транспорта газа по магистральным трубопроводам. М. 1968; Трубопроводный траспорт 1968 — 69. М. 1970; Столбовой В. Транспорт Украинской ССР. К. 1971; Ибрагимов Г. Трубопроводный транспорт сегодня и завтра. М. 1976; Проблеми развития транспорта Украинской ССР. К. 1977.

Б. Винар


Трувор, напівлеґендарний кн. давньої Руси, брат Рюрика і Синеуса. За «Повістю Временних Літ» Т. у 862 зайняв город Ізборськ на півд. від Чудського оз., княжив там два роки до своєї смерти. Після нього Ізборськ зайняв Рюрик.


«Труд», жін. пром. кооператива (до 1914 Жіноча Спілка Промислова), для влаштування кравецьких майстерень і навчання кравецтва; діяла у Львові 1900 — 39 і 1941 — 44. «Т.» мав власний будинок, майстерні суконь і білизни, утримував бурсу, влаштовував курси, а з 1929 мав трирічну Жін. ремісничу школу (дир. О. Залізняк). Подібні жін. кооперативи діяли в 11 м. Галичини (1927 вони відбули з’їзд у Львові). До 1914 Надзірну Раду очолювала Г. Шухевич, по ній Є. Макарушка.


«Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край», тт. 1 — 7, К. 1872 — 78, цінний наук. зб. етногр. і фолкльорних матеріялів з укр. етногр. земель у Рос. Імперії (нар. пісні, казки, загадки, звичаї, вірування, нар. календар та 2 тт. ст.). Це наслідки праці експедицій які. відбулися 1869 — 70 з доручення Рос. Геогр. Т-ва, під керівництвом П. Чубинського (він також і ред. «Трудов...»); його праця відзначена золотими медалями Рос. Геогр. Т-ва (1873) і Міжнар. геогр. конґресу в Парижі (1875) та Уварівською премією Петербурзької АН (1879). Див. також ЕУ 1, стор. 189.


«Труды Киевской Духовной Академии», наук. місячник, ж. Київ. Духовної Академії, виходив у 1860 — 1917. Крім наук.-богословських та іст.-літ. дослідів, «Т. К. Д. А.» приділяли багато уваги історії церкви, рел. течій і богословської думки на Україні, містили праці відомих учених, між ними: С. Ґолубєва, М. Петрова, Ф. Тітова, Ф. Терновського, П. Успенського. Ред. були ректори і проф. академії: архимандрит Філарет Філаретов, А. Олесницький, В. Певницький та ін.


«Трудова група» («Трудовики», ліберально-демократичне угруповання у Державній Думі Росії, до якого належали селяни і поступова інтеліґенція. Створена 1906, «Т. г.» проіснувала до березневої революції 1917. Більшість депутатів з України належала до «Т. г.»: у першій Думі 28 на 44, у другій спочатку 40 на 47. Потім українці виділилися в самостійну фракцію, що ослабило «Т. г.».


Трудова Партія, див. Українська Трудова Партія.


«Трудова Україна», неперіодичний орган ЦК Укр. Партії Соц.-Революціонерів, виходив у Празі 1932 — 39 як продовження «Вісника УПСР». Ред. «Т. У.» Н. Григоріїв і П. Богацький.


Трудова школа, так називали від запровадження сов. системи освіти на Україні заг. початкову й неповну сер. школу (т. зв. семирічку) — на означення, що школа взагалі готує до трудової діяльности, хоч трудового виховання спершу взагалі не було. Дискусії про трудове виховання розпочалися з другої пол. 20-их pp., а перші спроби його застосування — разом з колективізацією й індустріялізацією поч. 30-их pp.; тоді ж воно конкретизувалося в термінології політехнічна освіта, трудове виховання тощо.


Трудове право, сукупність норм, що реґулюють трудові (т.) правовідносини працівників тобто питання робочого часу, відпочинку, заробітної платні, тарифів, охорони праці, праці жінок і молоді, роб. організацій (профспілок), т. конфліктів, соц. страхування тощо.

За античної доби т. правовідносини вважалися відносинами речевого права: робітник був рабом, власністю свого пана. Сліди цього подибуємо ще за середньовіччя, також і на Україні 9 — 11 вв. (див. Невільництво на Україні). За февдалізму рабовласницькі правовідносини перетворилися на особисту залежність робітників від пана (дідича). Це були часи панщини й кріпацтва на Україні від 15 в. до їх скасування (1848 під Австрією і 1861 під Росією).

З бурхливим розвитком пром-сти 19 в. т. правовідносини набрали характеру зобов’язань, реґульованих цивільним правом. Робітник продає підприємцеві свою працю за певну винагороду. Праця стає товаром. Тому, що ці відносини ставлять працедавця в становище сильнішого, почався період грубого використовування робочої сили. У Зах. і Сер. Европі, серед ін. і в Австрії, щойно в кін. 19 в. професійні спілки визнано законними орг-ціями для охорони інтересів праці. У Рос. Імперії профспілковий рух розвивався дуже кволо і був загальмований урядовими репресіями після революції 1905.

По першій світовій війні поширився погляд, що людська праця не є товаром, а певною суспільною цінністю, й тому не може бути предметом цивільного права, і відтоді почалося повільне виділення Т. п. з цивільного. У 20-их pp. в Чехо-Словаччині, Румунії й Польщі запроваджено 8-годинний робочий день. Для контролю над умовами праці створено окремі держ. органи (у Польщі інспекцію праці як орган мін-ва праці і суспільної опіки), появилися закони про охорону праці жінок і молоді (у Польщі з 1924), про відпустки в пром-сті й торгівлі (закон 1922), про колективні трудові договори тощо. 1928 у Польщі видано декрет про держ. суди праці з участю «лавників», запрошуваних з-поміж робітників і підприємців. Введено закони про соц. забезпечення (див. Соціяльне забезпечення і Страхування). Всі ці поліпшення мали незначне застосування на укр. землях під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією, бо пром-сть у них не була розвинена, а в нечисленних пром. і торг. підприємствах укр. робітників майже не було. Натомість для великого ч. с.-г. робітників охорона праці майже не існувала.

В СССР витворилася ін. система т. взаємин і Т. п. Держава стала єдиним власником засобів виробництва і на зміну т. відносин між приватним підприємцем і робітником встановилися т. відносини між робітником і державою, яка може диктувати робітникам умови праці. Сов. ідеологія витворила фікцію, ніби держ. власність є ідентична з «всенар.» і кожний громадянин є співвласником держ. майна. Ця фікція замаскована тим, що працедавцем (цей термін в СССР скреслено з офіц. термінології) вважається не сама держава, а держ., кооп. й уявно гром. підприємства, орг.-ції й установи. Т. п. вважається сукупністю норм, які реґулюють суспільні відносини робітників і службовців у процесі їхньої праці на підприємствах, в орг-ціях і установах. А що ці останні не є власниками, то працедавцями є фактично урядові особи (адміністрація), тобто також службовці, але вищого ступеня, що очолюють дане підприємство чи організацію, від сваволі яких Т. п. має боронити працівників.

Від 1922 на Україні діяв «Кодекс законів про працю УССР», що був майже дослівним перекладом аналогічного Кодексу РСФСР. Цей кодекс реґулював тільки важливіші т. правовідносини: деталі були реґульовані різними інструкціями відповідних мін-в. З 1970 діють «Основи законодавства СССР і союзних республік про працю», на основі яких в УССР з 1972 чинний новий «Кодекс законів про працю УССР».

В СССР, за принципом — «хто не працює, той не їсть», праця вважається моральним обов’язком кожного працездатного сов. громадянина. Хто відмовляється від праці і намагається проживати з нелеґальних прибутків, того вважають дармоїдом («тунеядцем») і стосують репресії, до заслання включно. Обов’язок громадян працювати поєднується з їх «правом на працю», тобто з можливістю виконувати ту чи ін. працю за певною спеціяльністю і кваліфікацією й одержувати за це відповідну винагороду. Кожний робітник і службовець зобов’язаний дотримувати дисципліни праці, що реґулюється «правилами внутр. трудового розпорядку», які виробляє адміністрація на основі заг.-союзних «Типових правил внутр. трудового розпорядку» (останнє вид. 1972), що є каталогом обов’язків робітників і службовців; їх права з’ясовані в «Кодексі законів про працю».

Заробітна платня залежить від виконання обов’язкових норм праці, які встановлюються з урахуванням досягнутого рівня техніки, наук. орг-ції праці й досвіду праці. Ці норми змінні, їх постійно переглядають. Галузеві норми встановлюють мін-ва; вони беруть участь також в опрацюванні міжгалузевих норм і нормативів праці, які пізніше конкретизує адміністрація підприємств з формальною участю профспілок.

Оплата праці залежить від системи держ. нормативів (тарифна система), на основі яких визначається заробітна платня працівників залежно від складности виконуваних робіт, значення тієї чи іншої галузі виробництва, розміщеня підприємства (в азійській частиш СССР, на півн. оплата праці вища ніж, напр. на Україні), кваліфікації працівника тощо. Тарифна система реґулює окремо оплату праці робітників і керівних інженерно-техн. працівників і службовців. Робітники й службовці не мають ніякого впливу на встановлення т. норм і тарифів заробітної платні. Мінімальна платня в СССР на сер. 1970-их pp. — 60 карб., пересічна в усьому СССР — 145 карб., а в УССР дещо нижча. Між найвище і найнижче оплачуваними працівниками існує велика різниця (див Заробітна платня).

Звільнення з праці може наступити у випадках, виразно передбачуваних законом, за формальною згодою профспілкового комітету підприємства чи орг-ції. Тому що офіц. безробіття в СССР немає, немає й допомоги для безробітних. При припиненні т. договору з причин, передбачених законом, або у висліді порушення адміністрацією законодавства про працю, чи т. договору, працівникам виплачується тільки т. зв. вихідна допомога в розмірі двотижневого сер. заробітку.

Т. конфлікти, що виникають між робітниками чи службовцями, з одного боку, й адміністрацією — з другого, щодо питань, пов’язаних з застосуванням Т. п., розглядають: 1) спеціяльні комісії, що утворюються на підприємствах і в орг-ціях з рівної кількости представників профспілкових комітетів й адміністрації; 2) профспілкові комітети; 3) нар. суди (за «Положенням про порядок розгляду трудових спорів СССР», 1974). Т. спори керівних осіб розглядають відповідні вищі органи. Т. спори щодо норм праці і тариф не дозволені; ці питання вирішують відповідні центр. держ. органи. Страйки вважаються кримінальним злочином.

Профспілки, від 1919 опановані партією («школа комунізму»), формально вважаються гром. орг-ціями, а насправді являють собою частину держ. апарату, призначеного не так охороняти права робітників перед адміністрацією, як дбати про виконання плянів, через що ця охорона стає часто фіктивною. Творення ін. профспілок заборонено законом. Членство у профспілках добровільне. Тому що воно дає робітникам певні матеріяльні користі (напр., у випадку хвороби нечлени отримують тільки 50% допомоги для членів), майже всі робітники і службовці є чл. профспілки. Участь працівників в управлінні підприємства має тільки формальне значення. Через централізацію плянового госп-ва і керівну ролю бюрократії т. зв. виробничі наради на підприємствах, що ними керують профспілкові комітети, є дорадчими органами адміністрації перев. у питаннях кращого виконування плянів.

Т. законодавство для робітників і службовців не має застосування у колгоспах, бо, згідно з статутом колгоспів, чл. їх є співвласниками колгоспного майна; через це «Кодекс законів про працю» до них не стосується. Ні суди, ні прокуратура не мають права втручатися у внутр. т. відносини в колгоспах. Праця в них оплачувалася довгий час за системою трудоднів і не мала ніякої правової охорони. Щойно з другої пол. 1960-их pp. систему трудоднів замінено грошовою оплатою, як у радгоспах (див. «Колгоспи»).

В основному існує вільний вибір місця праці; робітники і службовці мають право розірвати т. договір, повідомивши про це адміністрацію за 2 тижні наперед. З цієї засади існують винятки (примусова праця): колгоспники прикріплені до колгоспів і можуть вийти з них тільки за дозволом органів місцевої влади. В СССР стосують на держ. підприємствах працю в’язнів (за Сталіна в таборах примусової праці перебувало бл. 10 млн в’язнів). Окремим указом 1940 проголошено «мобілізацію» молоді у віці 14 — 17 pp. для вишколу в ремісничих училищах, де елемент примусу відогравав поважну ролю; випускники високих і сер. фахових шкіл по закінченні їх зобов’язані відпрацювати 3 роки за призначенням відповідного мін-ва.

Література: Смирнов О. Природа и сущность права на труд в СССР. 1964; Александров А. (ред.). Советское государство и профсоюзы. 1965; Молодцов, Сойфер. Стабильность трудовых правоотношений. 1968; Советское трудовое право. М. 1971; Кодекс законів про працю Укр. РСР. Наук.-практичний коментар, К. 1977.

А. Білинський


Трудовий Конґрес 1919, також Конґрес Трудового Народу України, заг.-держ. законодавчий орган, скликаний Директорією УНР. Директорія в порозумінні з представниками політ. партій (на нараді на поч. грудня 1918 у Вінниці), щоб ефективніше боротися з большевиками, які почали засновувати по містах свої совєти, ухвалила покласти в основу побудови влади т. зв. «трудовий» принцип. На підставі «трудової» системи влада в пов. і губ. мала належати радам робітників, селян і трудової інтеліґенції без участи поміщиків і капіталістів, а в центрі — Т. К. «Інструкція для виборів на Конґрес Трудового Народу України» 5. 1. 1919 визначила 593 депутати від селян, робітників і трудової інтеліґенції, а також від поштовиків і залізничників: 528 депутатів — від УНР і 65 від ЗУНР. Вибори проведено не на всій території УНР. Перша і єдина сесія Т. К. відбулася 23 — 28. 1. 1919 в присутності бл. 300 депутатів, у тому ч. і делеґації Нац. Ради ЗУНР. Конґресом керувала президія: гол. С. Вітик (соц.-дем. з Галичини), Д. Одрина (соц.-рев.), Т. Старух (від бльоку гал. партій), а секретарями були: С. Бачинський (соц.-рев., сел. спілка), В. Золочанський (соц.-дем.), І. Біск (рос. соц.-дем.), Л. Гаврилюк (рос. соц.-рев.), Воропай (соц.-сам.). Т. К. відбувся в Київ. Оперному Театрі. Він затвердив проголошений 22. 1. 1919 акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав до наступної сесії найвищу владу в руки Директорії, доповнивши її представником ЗУНР, ухвалив принцип заг. виборчого права для творення майбутнього укр. парляменту й місц. репрезентативних органів. Т. К., з уваги на воєнні події, закінчив свої праці передчасно, створивши 6 комісій, які так само не провадили систематичної праці.


Трудові армії, з’єднання Червоної Армії, які при кін. громадянської війни у 1920 — 22 частково використовувано на роботах при відбудові пром-сти. На Україні спільною постановою Ради Нар. Комісарів РСФСР та Всеукр. Рев. Комітету від 21. 1. 1920 Т. а. були оформлені з частин Півд.-Зах. фронту; вони працювали в основному на відбудові Донбасу: зал. транспорту, пром. закладів та видобутку вугілля, заготівлі харчів тощо, але були зобов’язані зберегти свою боєздатність. З уваги на наступ армії Вранґеля з Криму і поляків з зах. більшість частин Т. а. повернулася на фронти воєнних дій. У березні 1921 Т. а. були підпорядковані Раді Праці, а в кінці того ж р. ліквідовані.


Трудові ресурси, працездатне населення (дійсне і потенціяльне) на території країни, адміністративної територіяльної одиниці або підприємства. Воно, поряд з наявними природними ресурсами і засобами виробництва, є складовою частиною продуктивних сил суспільства. Ч. і структура Т. р. безпосередньо пов’язані з чисельністю населення, його зростанням та віковою структурою, а екон. ефективність їх з такими чинниками, як наявне законодавство (див. Трудове право), підготова і розподіл кваліфікованих кадрів, продуктивність праці (див. Праця), заробітна платня, геогр. розміщення, життєвий рівень населення, міґраційні та урбанізаційні процеси тощо.

Згідно з сов. законодавством до Т. р. належить населення від 16 до 59 pp. для чоловіків і від 16 до 54 pp. для жінок (за винятком тих, що служать в армії і непрацездатних матерів з 4-ма й більше дітьми), а також особи за межами працездатного віку, які з тих чи тих причин працюють (в СССР це на 4/5 особи пенсійного віку та на 1/5 підлітки, що працюють перев. в колгоспах і радгоспах). Кількість працездатного населення (потенціяльного за віком) в УССР в млн і у % до всього населення (у дужках у всьому СССР) для окремих pp. така:


1939

1959

1970

1975

млн

23,1

24,9

26,2

28,1

у %

57,0 (53,6)

59,4 (57,4)

55,5 (54,0)

57,5 (56,3)

Частка Т. р. на Україні на 1970 р. становила серед чоловіків 59,5%, серед жінок — 52,5% (відповідні ч. для СССР 1970 — 57,6 і 51,1%). Для порівняння — відсоток Т. р. до всього населення даної країни становив у 1975 для ЗДА 44,2 (чоловіків 56,6% і жінок 32,7%), для Зах. Німеччини — 45,3 (60,0% і 31,7%), для Франції — 42,2 (55,6% і 29,3%), Англії — 46,2 (60,0% і 33,1%). Невисокий життєвий рівень населення УССР і СССР. порівняно з країнами Заходу зумовлює потребу більшої участи жінок у праці поза домом, а порівняно низька продуктивність праці в СССР впливає на високі показники Т. р. порівняно зі згаданими країнами.

Важливим показником внутр. структури є розподіл працездатного населення УССР у виробничій і невиробничій галузях нар. госп-ва (без студентів, у дужках показники для всього СССР; у %):


1965

1970

1976

Всього в нар. госп-ві

У галузях матеріяльного виробництва

У тому ч. робітники і службовці

Колгоспники

Присадибне сіль. госп-во

У невиробничих галузях

100 (100)

82,9 (79,8)

47,3 (55,9)

33,0 (20,9)

2,5 (2,9)

17,1 (20,2)

100 (100)

79,9 (77,1)

52,7 (59,0)

25,8 (16,2)

1,4 (1,9)

20,1 (22,9)

100 (100)

77,8 (75,4)

56,2 (60,8)

20,1 (12,7)

1,5 (1,9)

22,2 (24,6)

Т. ч., Т. р. на Україні порівняно з усім СССР, значно більше сконцентровані у сіль. госп-ві та слабше — у невиробничих галузях.

На території України Т. р. не є рівномірно розподілені і раціонально використовувані. У зах. областях, у зв’язку з слабо розвиненим пром. виробництвом трудомістких галузів, є зайві Т. р. у р-нах концентрації пром. виробництва (Півд.-зах. Україна і Донецько-Придніпровський екон. р-н) вони в основному зосереджені по містах, і відчувається помітна недостача робочої сили. Попри те, що за останні pp. помітно посилився процес переміщення частини Т. р. з зах до півд. обл. (Кримської, Миколаївської, Херсонської), одночасно триває наплив на Україну робітництва з рос. пром. р-нів (що збільшує русифікаційний процес найважливіших пром. осередків України). Окремим явищем є сезонова міґрація (організована і неорганізована) насамперед сіль. населення зах. областей УССР. Бл. 40% сезонових робітників виїжджає звідти на заробітки до Дніпропетровської, Кіровоградської, Полтавської і Харківської обл.; деякі й до РСФСР. Вони працюють перев. у сіль. госп-ві, на будовах та в ін. низько оплачуваних галузях виробництва.

Певним показником культ.-осв рівня Т. р. є співвідношення між ч. осіб, зайнятих фізичною і розумовою працею. За переписами населення 1959 і 1970 pp., число першої категорії становило 17 370 і 17 603 тис. осіб, другої — 3 488 і 5 668 тис. осіб На Україні помітне підвищення освіти працездатного населення, що і впливає на покращення продуктивности праці. Зростання кількости фахівців, зайнятих у нар. госп-ві з вищою і сер. освітою в УССР видно з табл. (у тис):

Роки

УССР

УССР у % до СССР

1941

1965

1970

1975

513

2 333

3 269

4 397

21,3

19,3

19,4

19,3

Література: Вопросы труда в СССР. М. 1958; Экономика Советской Украины 1945 — 1975 гг. К. 1975; Резервы роста производительности труда в народном хозяйстве Украинской ССР. К. 1975; Давидов С. Численность и структура занятых в народном хозяйстве. М. 1976; Пивоваров Ю. Современная урбанизация. М. 1976; Демографическое развитие Украинской ССР. К. 1977; Заставный Ф. Территориально-производственные комплексы. К. 1979.

Б. Винар


Трудодень, форма оплати праці в колгоспах СССР, введена у 1930-31 під час примусової колективізації сіль. госп-ва. Т. обраховували за виконання різних категорій праці (їх було від 7 до 9): колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записувано 0,5 Т., за працю 9 категорії — 4,5 Т. Вартість Т. в колгоспах встановлювалася в к. н. с.-г. року, коли суму продуктів і грошей, які залишилися для розподілу в колгоспі ділили на число Т. усіх колгоспників за рік, а кожний колгоспник одержував відповідно до числа відроблених Т. Оплата праці за допомогою Т. була однією з метод експлуатації колгоспників для фінансування індустріялізації. Перед розподілом заробітку на Т. колгосп мусів продати державі призначену норму продукції за ціну, яка до сер. 1950-их pp. була значно нижча від собівартости, оплатити податки державі і послуги МТС (до 1958) та залишити певну кількість продуктів як резервний і насіннєвий фонди. Скільки залишилось до розподілу, ніколи не було відоме заздалегідь. Для колгоспника не було жадного зв’язку між його працею протягом року й оплатою Т., наслідком чого була дуже низька продуктивність праці в колгоспному госп-ві.

У другій пол. 1950-их pp. розпочинається перехід на грошову оплату праці в колгоспах. Це вимагало посиленого постачання с. продовольчими і пром. продуктами, яке помітно й збільшилося при кін. 1950-их — на поч. 1960-их pp. Врешті, постанова ЦК КПСС і Ради Мін. СССР від 15. 5. 1966 «Про підвищення матеріяльної заінтересованости колгоспників у розвитку гром. виробництва» рекомендувала колгоспам замінити оплату праці в Т. ґарантованою грошевою оплатою, наслідком чого система Т. вийшла з ужитку.


«Трудосоюз», Всеукр. Союз Виробничих Кооператив, централя для виробничої (пром.) кооперації України, заснована влітку 1919 в Одесі заходами С. Бородаєвського, який був першим гол. «Т.». «Т.» мав також право вести банкові і пром.-торг. операції. Діяльність «Т.» припинила сов. окупація.


Трускавець (IV — 4), м. (з 1948) обл. підпорядкування Львівської обл., бальнеологічний курорт всесоюзного значення, положений б. підніжжя Високого Бескиду на території Дрогобицько-Бориславського пром. р-ну; 20 100 меш. (1975; 1931 — 3 000, 1963 — 12 000). Т. діє як курорт з 1827; відтоді відкрито нові мінеральні джерела і введено нові методи лікування. Сильне зростання кількости хворих (щороку в тис): на поч. 20 в. 2 — 3, у 1930-их — бл. 15, у 1970 — 150-200. 26 мінеральних джерел (14 з них використовують і до пиття); води: хлоридно-натрієві, хлоридно-сульфатнонатрієві, сірководневі; найвідоміше джерело «Нафтуся» (гідрокарбонатно-кальцієво-магнісва слабо мінералізована вода з високим вмістом органічних речовин) використовується для пиття і розливу до пляшок. Лікування урологічних захворювань (зокрема, нирковокам’яна хвороба), захворювань печінки, жовчних шляхів, порушення обміну речовин.


Трутовський Василь (бл. 1740 — бл. 1810), співак-гусляр, збирач та гармонізатор укр. нар. пісень, композитор родом з Іванівської слободи (нині Білгородська обл.). З 1761 придворний співак і «камергуслист» при дворі Катерини II в Петербурзі. Т. автор першого в Росії муз.-фолкльорного зб. «Собрание русских простых песен с нотами» (ч. 1 — 4, 1776 — 95), до якого були включені також укр. нар. пісні, та фортепіянових варіяцій на теми нар. пісень.

[Трутовський Василь († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Трутовський Костянтин (1826 — 93), маляр і графік, нар. у Курську, вихований у родинному маєтку в с. Попівці на Харківщині, 1845 — 49 учився в Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1860 — акад.; належав до панівного в другій пол. 19 в. реалістично-акад. напрямку. Численні жанрово-ілюстративні олії, акварелі з укр. тематики: «Жінка з полотном біля струмка», «Колядники на Україні» (1864), «Білять полотно» (1874), «Шевченко-кобзар над Дніпром» (1875), «На кладці», «Покинена», «Дівчина з снопами», «Сорочинський ярмарок», «Весільний викуп» (1881); рисунки: «Пан і козачок», «П’яний поміщик», «Шевченко в козачках»; автолітографії: «Бандурист» і «Лірник» (1860); ілюстрації до творів Марка Вовчка — «Сестра», «Чумак» (1860), Т. Шевченка — «Наймичка», «Гайдамаки» (1886), «Невольник» (1887); повістей М. Гоголя — «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Страшна помста» (1874), «Сорочинський ярмарок» і «Вечір під Івана Купала» (1876), до байок І. Крилова та ін. Брав участь у видаваній Л. Жемчужніковим «Живописній Україні» (1861 — 62). Т. часто впадав у модний за його доби етнографізм, проте деякі його твори не позбавлені соц. гостроти. Творчість Т. свого часу користувалася великою популярністю і мала вплив на наступну ґенерацію мистців: С. Васильківського, I. Їжакевича, М. Пимоненка, О. Сластіона та ін.

[Трутовський Костянтин († Яковлєвка, Курщина). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Артюхова А. Трутовський. Х. 1931; Міляєва Л. К. О. Трутовський. К. 1955; Лашкул З. К. О. Трутовський. Життя і творчість. К. 1974.

С. Г.


Трух Григорій Андрій (1894 — 1959), церк. діяч, свящ.-василіянин (з 1926), родом з с. Гірнього б. Стрия (Галичина); 1914 — 19 в УСС і в Гал. Армії. Як свящ. діяв у Галичині, на Холмщині і (з 1932) в ЗДА й Канаді. Автор низки кн. і брошур: «Життя Святих», 4 тт. (1952 — 70), «Марія. Життя Пресв. Богородиці» (1945), «Світила Христ. Сходу» (1968), «Укр. мова. Граматика укр. літ. мови» (1947) та ін.; ред. ж. «Світло» (1943 — 46). Помер в Ґрімсбі б. Торонто.


Труханів острів, о. на Дніпрі, положений проти центр. частини Києва між гол. річищем Дніпра на зах. і його відногою Чорториєм на сх.; площа бл. 450 га. У сер. 19 в. на Т. о. з’явилися перші будинки, у 1880-их pp. постала робітнича оселя. Після її знищення під час другої світової війни Т. о. перетворено на місце відпочинку. Тут тепер великі пляжі, водні станції, спортові споруди, Дніпровський гідропарк, ресторани, будинки відпочинку тощо. Т. о. добре озеленений; він сполучений з набережною правого берега Дніпра пішоходним мостом.


Труш Іван (17. 1. 1869 — 22. 3. 1941), визначний маляр імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мист. критик і організатор мист. життя в Галичині; нар. у с. Висоцькому Бродівського пов. 1891 — 97 вчився у Краківській Школі Мистецтв (серед ін. у клясі Л. Вичулковського і Я. Станіславського), у Відні (1894) і Мюнхені (1897 у А. Ашбе); під час студій у Кракові приятелював з В. Стефаником. З 1898 у Львові, де включився в укр. мист. і гром. життя, зблизився з І. Франком і зв’язався з Наук. Т-вом ім. Шевченка, для якого виконував різні мист. роботи (зокрема портрети). З ініціятиви НТШ виїжджав на Наддніпрянщину, де встановив контакт з мистцями та культ. діячами. Т. відбув мист. подорожі до Криму (1901 — 04), Італії (1902, 1908), Єгипту і Палестини (1912), Т. ініціював і організував перші мист. проф. т-ва в Галичині: Товариство для розвою руської штуки (1898) та його три виставки, Товариство прихильників укр. літератури і штуки (1905) і його першу «Виставку укр. артистів», в якій взяли участь також київ. мистці. 1905 видавав (з С. Людкевичем) перший укр. мист. ж. «Артистичний Вісник». Він виголошував прилюдні лекції з мистецтва і літератури, виступав як критик і публіцист на стор. «Будучности», «Літ.-Наук. Вісника», «Молодої України», «Артистичного Вісника», «Діла», «Ukrainische Rundschau» (його ст. зібрані в кн. «Труш про мистецтво і літературу», К. 1958).

Т. один з визначніших укр. мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження гал. малярства. Т. насамперед інтимний маляр-лірик. В численній мист. спадщині Т. (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Т. малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Т. соковитий, кольорит спершу живий, у пізніших картинах стонований. Т. дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мист. мови і простотою композиції. Т. створив ґалерію психологічних, акад. типу портретів (Аріядни з Драгоманових, дружини мистця, кардинала С. Сембратовича, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М. Драгоманова, М. Лисенка, автопортрет та ін.).

Перша виставка Т. відбулася у Львові 1899, і відтоді він часто виступав з індивідуальними виставками та брав участь у збірних виставках укр. і поль. мистців у Львові, Києві, Полтаві, Кракові, Познані, Варшаві, а також у Лондоні, Відні, Софії. Велика ретроспективна виставка його творів відбулася посмертно у Львові 1941. Найбільші колекції творів Т. зберігаються у Львівському Музеї Укр. Мистецтва й у його дочки Ади Т. у будинку, де жив мистець.

[Труш Іван († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Франко І. Малюнки І. Труша. ЛНВ. т. 9. Л. 1900; Мочульський М. Іван Труш. Артистичний Вісник, ч. 3. Л. 1905; Хмурий В. Іван Труш. Х. 1931; Каталог посмертної виставки (з ст. В. Ласовськог о ). Л. 1941; Горняткевич Д. Іван Труш. Краківські Вісті, ч. 59, 60. Кр. 1943; Островський Г. І. І. Труш. Нарис про життя і творчість. К. 1955; Нановський Я. Іван Труш. К. 1967; Костюк С. Іван Іванович Труш. Бібліографічний показчик. Л. 1969.

С. Гординський


Трясило Тарас, див. Федорович Тарас.


Трясучка (Briza L.), рід одно- і багаторічних зіллястих рослин родини зернівців. Бл. 20 видів, поширених в Европі, Півн. Африці й Півд. Америці. На Україні — 2, з них більше поширена Т. сер. (B. media L.), росте на луках, узліссях, ліс. галявинах, її добре їсть худоба.


Трьохсвятительська церква (спершу св. Василія) у Києві; збудував її на Ярославовому «В. дворі» кн. Святослав Всеволодович 1183. Чотиристовпний хрестовокупольний храм з фасадами, розчленованими пілястрами з півколонами, характеристична споруда київ. архітектурної школи другої пол. 12 в. Реставрована бл. 1640 за Петра Могили; при другій реставрації за митр. Варлаама Ясинського набрала бароккового стилю. Знищена большевиками 1935 — 36.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.