[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3325-3340.]

Попередня     Головна     Наступна





«Україна і Світ», неперіодичні зошити-зб. з питань культури, літератури, мистецтва і гром. життя, виходили 1946 — 69 в Ганновері (всіх 28) з наголосом на взаєминах укр. культури з культурами ін. народів. Видавець і ред. І. Сапіга при співпраці В. Державина, І. Костецького, Е. Котмаєр, В. Ореста, В. Барки та ін. Серед ін. зб. містили матеріяли з археології Причорномор’я, історії Грузії, ориґінальні літ. твори укр. суч. авторів і переклади евр. клясики.


«Україна» — назва, єдина тепер назва території, заселеної укр. народом, генетично пов’язана зі словом (терміном) україна, що в літ. і іст. пам’ятках 12 — 15 вв. означало границю, пограниччя, пограничну країну (індоевр. корінь — (s)krei ’відокремлювати, різати’), 1187 Київ. літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського кн. Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «о нем же Украина много постона». У тому ж літописі під 1139 згадується, що кн. Ростислав Берладник приїхав «ко Украині Галичькой» (на означення подністрянського Пониззя). У Гал.-Волинському літописі, під 1213, записано, що кн. Данило «прия Берестий и Угровеск ... и всю Украину» (Забужанську Україну). У цьому ж літописі знаходимо 1280 «на ВкраинЂ» й 1282 «на Вкраиници». В усіх випадках словом україна визначалося пограничні землі супроти держ. центру (в Києві або в Гал.-Волинському князівстві).

Це значення пограничної землі слово Україна зберігає також у 15 — 16 вв. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київ.». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». 3 розвитком Козаччини в 16 в. назва україна стає геогр. назвою коз. території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої Поль. було розташоване воєводство Київ. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київ. кат. біскупа Й. Верещинського (кін. 16 в.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єп. (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15. 2. 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Копинський у листі до патріярха моск. Філарета з 4. 12. 1622 (з Мгарського манастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київ. воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій пол. 17 в. проходить процес посиленої укр. колонізації, яка захоплює також володіння Моск. держави (Слобідська Україна).

Особливого політ. значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіц. назва Коз.-Гетьманської Держави 17 — 18 вв. була «Войсько Запорозьке» (з різними варіянтами), але її територія була «коз. земля», яка звич. і в укр. і в поль. практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, укр. народ щораз частіше вживалися в політ. і культ. житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Старшина Дорошенка в листі до Запоріжжя 1671 писала про «всю Україну», «народ наш український», «укр. міста» тощо. Про «отчизну Україну» згадував Л. Полуботок у листі до В. Кочубея 1685. Ангигетьман П. Іваненко (Петрик), укладаючи 1692 союзний договір з Крим. ханством, вчинив це «для одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины», а в своїх універсалах і листах писав: «наша Україна». Цю назву залюбки вживав і в офіц. актах і в приватних листах екзиль«ий гетьман П. Орлик. Обидва тексти (латинський і укр.) Бендерської конституції 1710 згадують «Ucraina», «in Ucrainam», «на Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы». У договорі з Кримом 1711 Орлик титулується «dux Ucrainae». Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Зах. Европі (завдяки також другому вид. «Description d’Ukrainie» Ґ. Л. де Бопляна 1661). Після Андрусівської угоди 1667 й поділу України між Москвою й Польщею з’являються назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя ще «Малоросійська Україна».

Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіц. назвою Укр. держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під рос. впливом, «Малоросія». З другого боку, поділ України поміж Москвою й Польщею, який тривав до кін. 18 в. (а частково й пізніше) гальмував процес перетворення льокальної назви Україна на загальнонац. назву території укр. народу. Більше того. У процесі ліквідації Гетьманщини назва Україна немов би реґресує до свого давнішого суто льокального геогр. значення. Ще в кін. 17 в. вона вживалася щодо частики Гетьманщини: «Того ж року (1690) велика саранча била на Україні и коло Стародуба, на СЂвери»; «а инная тут, на Україні, коло НЂжина и Чернигова и на СЂвери, коло Стародуба зазимовала» (Літопис Самовидця). Навіть у другій пол. 18 в. (1770-ті pp.) Україною називали на Стародубщині центр. частину Гетьманщини, від Чернігова й Ніжена до Прилуки, Лохвиці й Гадяча.

Щойно в 19 в., з об’єднанням більшости укр. земель і утворенням укр. територіяльного масиву назва Україно поволі набирає значення укр. нац. території. Починаючи з другої пол, 19 в., назва Україна вживається в укр. гром. й приватному житті, визначаючи всю територію укр. народу й усуваючи всі ін. назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й іст. вжитку. Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20. 11. 1917 і IV — 22. 1. 1918), Української (Гетьманської) Держави (29. 4. 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1. 11. 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіц. назви Української держави та її народу. Офіц. прийняття назви Карпатська Україна (15. 3. 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини укр. землі. Україна під сов. окупацією мала назву Українська Соціялістична Радянська Республіка (декрет Укр. сов. уряду з 6. 1. 1919), а з 31. 1. 1937 — Українська Радянська Соціялістична Республіка.

Література: Dorošenko D. Die Namen „Rus“, „Kussland“ und „Ukraine“ in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung; Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes. Берлін 1931; Січинський В. Назва України. Територія України. Прага 1944, II вид. Авґсбурґ 1948; Borschak E. Rus, Mala Rossia, Ukraina — Revue des Études Slaves, t. XXIV. Париж 1948; Андрусяк М. Назва Україна. Чікаґо 1951; Рудницький Я. Слово і назва «Україна». Вінніпеґ 1951; Serech Y. An Important Work in Ukrainian Onomastics. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. II, No. 4 (6). Нью-Йорк 1952.

Р. М.


Українбанк (Укр. Нар. Кооп. Банк), гол. централя фінансування укр. кредитової кооперації й сіль. госп-ва, створена 1917 на акційних засадах у Києві під керівництвом Ф. Крижанівського (гол. Ради У.) і Х. Барановського (гол. Управи). Початковий капітал У. — 1 млн крб, одна акція 250 крб; у липні 1918 У. випустив нові акції вартістю 2 млн крб, у кін. 1919 його акційний капітал становив 25 млн крб. Акціонерами були тільки кооперативи і кооп. союзи. У. мав реґулювати фінанси всієї укр. кооперації; притягати до неї капітали з грошового ринку; підтримувати грошовими засобами кооп. продукцію і збут її; притягати закордонний капітал на Україну; дбати про держ. кредити та розподіляти їх поміж кооп. орг-ціями відповідно до потреб укр. нар. госп-ва. У. мав свої філії по більших м. України (з 1919 — 16). Оборотові фонди У. в 1919 зросли до 286 млн крб. У. давав чималу допомогу укр. наук., осв. та культ. установам; серед ін. опікувався Укр. Нар. Ун-том у Києві, давав стипендії студентам, підтримував укр. шкільництво, перше укр. Т-во «Українфільм», «Молодий Театр», «Вільний Театр», «Просвіту».

Окупаційна больш. влада постановою від 9. 12. 1920 ліквідувала У., а його підприємства передала центр. споживчій кооп. орг-ції. За воєнного комунізму всі укр. кредитові кооперативи припинили свою діяльність. Кредитова кооперація була відновлена за НЕП-у, але не мала власної системи і централі, а була підпорядкована держ. банковим установам.

А. Качор


Українбанк, скорочена назва першого Укр. Нар. Кооп. Банку у Києві; також назва укр. кредитових кооператив другого ступня в Галичині між двома світовими війнами. Обсяг діяльности останніх: поодинокі пов. або пов. р-ни. Вони творили орг.-фінансові ланки між Центробанком у Львові та сіль. Райфайзенівськими касами. їх завданням була організація потрібних для укр. госп. життя капіталів у формі приступного кредиту для сіль. госп-ва і для торг.-пром. підприємств у містах.

У кін. 1938 Ревізійний Союз Укр. Кооператив у Львові об’єднав 115 У., 561 райфайзенівську касу і 12 кредитових кооператив. Усі оборотові фонди У. в 1938 перевищували 10 000 000 злотих (25 з них мали понад 100 000 злотих). У. дбали про підтримку ремесла, торгівлі, промислу, а також збуту продуктів хліборобства, допомагали приступним кредитом поліпшити госп. добробут укр. села, яке не мало доступу до держ. кредитів поль. банків. Больш. влада 1939 (і знову 1944) ліквідувала У., а їх майно націоналізувала. За нім. окупації 1941 — 44 діяв 71 У., але їх діяльність була дуже обмежена.


«Українець», тижневик для укр. робітників (т. зв. «остарбайтерів»), вивезених до Німеччини на роботи в пром-сті, що його видавав 1942 — 45 Нім. Фронт Праці за ред. А. Луцева, з 1944 Б. Кравцева і О. Флоринського. З 1944 «У.» мав стор. для жінок «Українка» (ред. Н. Сніжна).


«Українець», тижневик націоналістичного напрямку (під впливом ЗЧ ОУН), виходив у Парижі 1945 — 60, спершу як місячник, з 1946 двотижневик, орган Об’єднання Укр. Робітників у Франції (ОУРФ), п. н. «Українець у Франції» (ред. І. Попович); з 1947 — тижневик. 1949 змінив назву на «У.» і того ж p., по злитті з тижневиком «Час» з Фюрту (Зах. Німеччина), виходив п. н. «Українець-Час» (ред. Д. Штикало, з 1952 Д. Чайковський, з 1956 — Б. Вітошинський).


«Українець в Австралії», двотижневик, виходить у Кобурґу (Вікторія) в Австралії з грудня 1956; гол. ред. К. Гіммельрайх, від 1957 — В. Ігнатів, з 1980 Б. Шемет.


Українізація, тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в 1920 — на поч. 30-их pp. ЦК КП(б)У й урядом УССР з метою зміцнення сов. влади на Україні засобами поступок у вигляді запровадження укр. мови в школі, пресі й ін. ділянках культ. життя, а також в адміністрації — як держ. мови республіки. Політика У. суперечила великодерж. прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим наставленням до сов. влади населення України, нац. свідомість якого зросла за попередніх десятиліть й особливо у висліді нац. революції 1917 — 20 pp., а також і загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в ін. респ.), ВКП(б) змушена була піти на поступки нац. рухам, насамперед укр., і по перших pp. одверто великодерж. політики у низці постанов з’їздів 4 конференцій визнала конечність запровадження в школі й адміміністрації рідної, мови нац. респ., при одночасному збільшенні питомої ваги місц. кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27. 7. 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культ.-осв. установ», за яким укр. мова запроваджувалася в усіх типах шкіл і визначені були терміни їх У. Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1. 8. 1923, «Про заходи рівноправности мов і про допомогу розвиткові укр. мови» зобов’язував запроваджувати укр. мову на всіх щаблях держ. управління. Але обидва ці декрети, хоч ухвалені на підставі постанов XII з’їзду РКП(б) (17 — 24. 4. 1923), на якому представники нац. респ. дуже гостро піднесли нац. питання, наражалися на опір у самій КП(б)У, яка натоді складалася в переважній більшості з росіян й ін. чужонац. елементів, байдужих, а то й ворожих укр. культурі. Інтенсивніше почалася У. щойно з 1925, коли під тиском укр. частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок укр. культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про У., в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничої кляси з селянством і зміцнення диктатури пролетаріяту на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування укр. мови та українізації...» 30. 4. 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи до термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30. 5. — резолюцію з наголосом на У. партійного та проф. апарату і сов. установ. Гол. ролю у дальшому здійсненні У. відогравав Нар. комісаріят освіти (якому тоді підлягали й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

За відносно короткий час У. відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з ін. соц.-екон. процесами) у шкільництві, культ. установах, пресі тощо і напливові укр. населення з села, міста УССР почали набирати укр. характеру. Особливо помітні зміни у нац. складі населення і вживанні укр. мови відбулися у великих пром. м. Від 1923 до 1933 ч. українців у Харкові зросло з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровському з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганському з 7% до 31%. У висліді цього процесу відбулися зміни й у нац. складі робітництва. Заг. ч. 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього укр. населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% жидів (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з заг. ч. укр. робітників тільки 42% працювало в пром-сті по м., решта в сіль. госп-ві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких пол. володіла укр. мовою (у пром-сті тільки 22%). На 1931 ч. робітників на Україні зросло до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому ч. укр. мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, жидів 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій пром-сті 53%, серед шахтарів 46%, у металюрґії 45%, у хем. пром-сті 51%, у видобутку зал. руди 77%, на залізницях 77%, у с.-г. машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріялів 68%). Вживання укр. мови серед робітництва, напр., у металюрґії, зросло в сер. з 18% у 1927 др 42% у 1930. У. робітництва і міськ. населення у зв’язку з індустріялізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до м.) зазнала прискорення в 1927 — 33 pp., але це вже був і кін. політики У.

У. сприяла прискоренню ліквідації неписьменности, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. У. сер. (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. В УАН рос. мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на поч. 30-их pp.

В офіц. документах підкреслювано, що У. не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культ. процес у цілому і довести до опанування укр. кадрами всіх ділянок екон. й культ. життя країни. У висліді за 10-ліття У. (1923 — 33) укр. література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було укр., 12 жид., 9 рос), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культ. відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно). До У. зрусифікованих м. багато спричинилися укр. преса й в-ва: якщо на 1922 укр. газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від заг. ч. часописів на Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 укр. журн. було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Показники У. держ. апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% жидів, приблизно те саме співвідношення було й по обл.; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міськ. радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сіль. радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центр. апаратів нар. комісаріятів були українізовані на 70 — 95%; обл. апарат на 50%, районовий на 64%; нар. суди на 62%; міліція на 58%; кооперація на 70%. Найповільніше відбувалася У. в самій КП(б)У, яка за перших pp. сов. влади була у великій більшості чужонац. Зміну нац. складу її видно з табл.:

Роки

Чл. і канд. КП(б)У

Укр.

Рос.

Інші (жиди)

1922

54 818

23,3%

53,6%

23,3%

1924

57 016

33,3%

45,1%

14,0%

1925

101 852

36,9%

43,4%

19,7%

1927

168 087

51,9%

30,0%

18,1%

1930

270 698

52,9%

29,3%

17,8%

1933

468 793

60,0%

23,0%

17,0%

Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї орг-ції, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

До позитивних прикмет У. належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань укр. революції 1917 — 20 pp., зміцнення позицій українства в м., зокрема й коштом напливу до них сіль. населення, якому У. полегшувала влаштування в м. Позитивними були також спроби (з ініціятиви М. Скрипника) поширити У. поза кордони УРСР на етногр. укр. території РСФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там укр. шкільництво, пресу, постачання укр. літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання У. армії (Школа Червоних Старшин у Харкові, газ. Укр. Військ. Округи «Червона Армія», що виходила до сер. 1930-их pp.). Ознакою розуміння ваги нац. питання за У. було й толерантне ставлення до нац. меншостей на Україні (жид., поль., нім., молд. й ін.) і забезпечення їх прав у місц. адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала У., укр. інтеліґенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, особливо в акад. (УАН) і літ. (ВАПЛІТЕ, неоклясики, Ланка-МАРС) колах, сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав укр. народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження рос. великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам’яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

У. весь час наражалася на ворожий опір рос. великодерж. шовіністів на Україні (діяльність пролеткультів, опір У. держ. апарату, преси тощо), підтримуваних моск. й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа У., тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культ. укр. відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні У. були кол. боротьбісти (див. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику ролю у здійсненні У. відограли українці з Зах. Укр. Земель, які залишилися в УССР після поразки укр. революції 1917 — 20 pp. або наїхали (перев. з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукр. політикою поверсальської Польщі, а з другого — надхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культ. відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати У. уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної У. пролетаріяту; того ж р. усунення О. Шумського з України; 1928 — 29 ліквідація літ. організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше ж. «Літ. Ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неоклясиків; ліквідація УАПЦ, розгром Укр. Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно У. була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933 — 34 у постишевському терорі усі діячі У. були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по другій світовій війні. Див. ще Росія, Росія й Україна, Росіяни на Україні.

Література: Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації. Вид. ЦК КПЗУ. Л. 1926; УССР — Нар. Комісаріят Освіти. Українізація радянських установ (декрети, інструкції і матеріяли). Х. 1926 — 27; Хвиля А. Национальный вопрос на Украине. X. 1926; Затонський В. Нац. проблема на Україні. X. 1926; Українізація ВУЗ-ів, ж. Шлях Освіти, ч. 1, 1926; Затонський В. Матеріяли до укр. нац. питання, ж. Більшовик України, ч. 6. 1927; Каганович Л. Українізація партії і боротьба з ухилами, газ. Вісті ВУЦВК за 27. 9. 1927; Шумський О. Ідеологічна боротьба в укр. культ. процесі, ж. Більшовик України, ч. 2. Х. 1927; Скрипник М. Ст. і промови, тт. I, II, IV і V. Х. 1929 — 31; Будівництво Радянської України. Зб. вип. І (За ленінську нац. політику) і II (Госп. та культ. будівництво). Х. 1929; Диманштейн С. Идеологическая борьба в национальном вопросе. ж. Революция и Национальности, ч. 3. 1930; Косіор С. За ленінську нац. політику. X. 1930; XI З’їзд КП(б)У, стенографічний звіт. X. 1930; Гірчак Є. Бойові проблеми нац. культури, ж. Більшовик України, ч. 5. X. 1931; Хвиля А. Пролетаріят і практичне розгортання культ.-нац. будівництва, ж. Більшовик України, чч. 13 — 14. Х. 1931; Нац. питання. Хрестоматія з методичними вказівками. Упорядник Б. Борев. X. 1931; Majstrenko I. Borotbism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism, 1954; Культ. будівництво в Укр. РСР. К. 1959; Borys Ju. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. Стокгольм 1960; Дзюба І. Українізація та її розгром, в кн. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968; Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972; Скрипник М. Ст. і промови з нац. питання. Мюнхен 1974; Гришко В. Укр. націонал-комунізм на іст. пробі доби українізації (1923 — 33). ж. Сучасність, ч. 12. 1978.

А. Жуковський


[Україністика. — Доповнення. Т. 11.]


Українка Леся (псевд. Лариси Косач-Квітки, 25. 2. 1871 — 1. 8. 1913), велика укр. поетеса, багатогранний талант якої виявився в найрізноманітніших жанрах: у ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці; крім того, вона працювала в ділянці фолкльористики (220 нар. мелодій записав з її голосу К. Квітка) і брала активну участь у гром. роботі. Нар. У. в Звягелі (Новоград Волинський). Батько її П. Косач був гол. з’їзду мирових посередників. Мати — О. Косач-Драгоманова, письменниця, відома під псевд. О. Пчілки. Дитячі pp. У. пройшли на Волині: у Звягелі, Луцькому, Колодяжному. Пізніше в Києві. Особливий вплив на формування світогляду У. мав її дядько (брат матері) М. Драгоманов. У. і її брат Михайло вчилися у приватних учителів, навчання провадилося укр. мовою. Пізніше У. самотужки здобула різносторонню освіту. Вона знала майже всі евр. мови, також грец. й латинську і слов. мови (рос. поль., болг. та ін.). Так само добре знала У. світову історію і в 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія сх. народів» (надрукована в Катеринославі 1918). У. багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкєвіча, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.). Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі збагатили її враження й сприяли поширенню кругозору письменниці. Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині. У. познайомилася з багатьма визначними діячами Зах. України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Остаточно соц.-політ. світогляд У. зформувався після цілорічного (1894 — 95) її перебування у М. Драгоманова в Софії. 1896 У. виступила з гострим протестом проти франц. поетів, які вітали приїзд рос. царя до Франції. У відозві, написаній франц. мовою, вона дала блискучу характеристику Росії — тюрми народів. Писати поезії У. почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Вперше надруковані — вірші «Конвалія» і «Сафо» 1884 у львівському журн. «Зоря». 1885 у Львові вийшла зб. її перекладів з М. Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом). Літ. діяльність У. пожвавилася з сер. 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літ. гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Г. Гайне в перекладах У. (спільно з М. Славінським). Перша зб. її ориґінальних поезій «На крилах пісень» з’явилася у Львові (1893, друге вид. в Києві 1904), там же вийшла й друга зб. «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях. Після того У. працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких пол. за її життя не була надрукована.

В укр. літературу У. увійшла передусім як поетка мужности й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв’язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну й гром. Гол. теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роля поетичного слова, соц. і гром. мотиви. У перших творах її помітні впливи Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, Г. Гайне, але й у них видно виразні зародки її творчої сили й майстерности. А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує дужий ліризм, енерґійність вірша і молодеча бадьорість. Особливо зміцнів голос У. після перебування в Софії у Драгоманова. Цикл «Невільничі пісні» (1895), в яких поетка прощається з «рожевими ілюзіями», бо «треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі», нагадує переломову добу «Трьох літ» у творчості Т. Шевченка. Відтоді гром.-політ. лірика У. досягає надзвичайної сили й мужности, рев. протесту проти Росії — тюрми народів, палкої ненависти до самодержавного гнобительського ладу, картання слабодухої інтеліґенції, звеличення сміливих борців — «нащадків Прометея». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато ін.

Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям У., знайшов пізніше втілення в балядах, леґендах, поемах, писаних перев. не на укр. сюжети, але проєктованих на актуальні проблеми нац. визволення укр. народу («Самсон», «Роберт Брюс, король шотляндський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й ролю поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

У другій пол. 90-их pp. У. звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна Троянда» (1896) з життя укр. інтеліґенції поширює тематику тогочасної укр. драми, що доти показувала перев. життя селянства. Далі У., широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. Перша з них — «Одержима» (1901). Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при виразній аналогії полону України в Рос. Імперії («На руїнах», «Вавилонський полон», «В дому роботи — в країні неволі»). Символічний зміст цих поем поетка розкрила в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя», що закінчується словами: «І доки рідний край Єгиптом буде? Коли загине новий Вавилон?». Образами раба-єгиптянина і раба-гебрея з поеми «В дому роботи — в країні неволі» У. висловлює ідею, що робітники панівної і гнобленої нації не мають спільних інтересів. У драматичній поемі «Кассандра» (1907) У. в гіркій давноминулій долі зруйнованої Трої бачила образ «рідної неволі» й устами Кассандри закликала укр. громадянство збудитися від байдужости й бездіяльности. Угодовство й пасивність поміркованої громади картає поетка в драматичній поемі «У катакомбах» (1905). У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» найяскравіше виявляє неґативне ставлення У. до віковічного ворога України Москви і висловлює погляд, що тільки збройна боротьба може визволити укр. народ з моск. неволі. Ролі поета в непримиренній боротьбі проти Москви присвячена драматична поема «Оргія». Символіка її дуже виразна: подолана Еллада — Україна, рим. завойовники — царська Росія. Співець Антей воліє краще вмерти, ніж своїм мистецтвом служити ворогові свого народу. До найвизначніших творів У. належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком ориґінальне трактування образу Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) — вершина творчости У. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною. Гол. героїня драми-феерії Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого.

Окреме місце в літ. спадщині У. має мист. проза. Перші оп. з сел. життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з нар. піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Лишилася не закінчена передсмертна повість У. «Екбаль-Ганем», в якій У. хотіла змалювати психологію араб. жінки. Леся У. залишила велику й цінну літ. спадщину, не зважаючи на те, що все своє життя тяжко хворіла і цілими місяцями була прикована до ліжка. Останні pp. життя У. пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ, де вона й померла (в Сурамі) на 42 році життя. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Винятково велике значення творчости У. в історії укр. літератури полягає в тому, що вона збагатила укр. поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й ориґінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п’ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику укр. поезії. На переломі 19 — 20 вв., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, У. стала в аванґарді творчих сил, що виводили укр. літературу на широку арену світової літератури.

Твори У. видавалися багато разів. Кращі й наук. об’єктивніші вид. «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й ін. Усі пізніші вид. не вільні від умисних цензурних пропусків: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріялом вид. О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» (Нью-Йорк, 1970).

Література: Франко І. Леся Українка. ЛНВ, т. III, Л. 1898, кн. 7; Зеров М. Леся Українка. Х. — К. 1924; Музичка А. Леся Українка, її життя, гром. діяльність і поетична творчість. О. 1925; Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя і творчість. К. 1926; Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження, т. I — III. 1954 — 60; Одарченко П. Леся Українка і М. П. Драгоманов. Нью-Йорк 1954; Бабишкін О. і Курашова В. Леся Українка. Життя і творчість. К. 1955; Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. К. 1963; Журавська І. Леся Українка та зарубіжні літератури. К. 1963; Спогади про Лесю Українку. К. 1963. 2 вид. 1971; Денисюк І., Міщенко Л. Дивоцвіт. Джерела і поетика «Лісової пісні» Лесі Українки. Л. 1963; Аврахов Г. Художня майстерність Лесі Українки. К. 1964; Кулінська Л. Поетика Лесі Українки. К. 1967; Сверстюк Є. На полі чести. В кн. Є. Сверстюк, Собор у риштованні. Париж — Балтімор. 1970, стор. 106 — 12, а також у газ. Літ. Україна, ч. 61, 1963; Леся Українка. Документи і матеріяли. 1871 — 1970. К. 1971; Кулінська Л. У світі ідей та образів. (Особливості поетики драми Лесі Українки). К. 1971; Костенко А. Леся Українка. К. 1971; Дзюба І. Та, що пильнувала ватри. (До 50-ої річниці з дня смерти Лесі Українки). В кн. Л. Українка. «Бояриня». Торонто 1971, стор. 110 — 28; Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. К. 1973; Вишневська Н. Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження. К. 1976; Кулінська Л. Проза Лесі Українки. К. 1976. Переклади: Рос. мовою: Леся Украинка. Собрание сочинений в 3-х тт. М. 1950. (Рецензія П. О. в Літ.-Наук. Збірнику УВАН, кн. 1. Нью-Йорк 1952); Англійською мовою: Spirit of Flame. A Collection of the Works of Lesya Ukrainka. Translated by Percival Cundy. Foreword by Clarence A. Manning. Нью-Йорк 1950.

П. Одарченко


«Українка в Світі», квартальний бюлетень Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій (СФУЖО), виходить з 1962 у Філядельфії, гол. ред. І. Пеленська. Ж. спрямований на координацію праці т-в — чл. СФУЖО, обговорення актуальної жін. проблематики та інформацію про сучасне становище жінки на Україні.

[„Українка в Світі“, гол. ред. І. Пеленська-Винницька. — Виправлення. Т. 11.]


Українки Лесі музей у Києві, літ.-меморіяльний музей, відкритий 1962. Музей розміщений у десятьох кімнатах будинку, в якому жила письм. в різні часи від 1890 до 1910. У ньому представлені матеріяли про життя і творчість Лесі Українки, рукописи, перші вид. творів, її особисті речі тощо.


Українки Лесі музей у Колодяжному, літ.-меморіяльний музей у с. Колодяжному Ковельського р-ну Волинської обл., заснований 1941 в садибі Косачів, в якій Леся Українка прожила дитячі й юнацькі роки. За нім. окупації садиба була зруйнована, і музей реставровано по закінченні другої світової війни. У ньому розміщені першодруки творів Лесі Українки, фотокопії її рукописів й архівних документів, ілюстрації до творів та її особисті речі.


Українофільство, термін, поширений з другої пол. 19 в., на означення любови до України, укр. народу, укр. культури. У ширшому значенні українофілами (ук.) були поль. письм. т. зв. «укр. школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні укр. мовою (див. «Українською музою натхненні», К. 1971). Подібне явище спостерігаємо і в рос. літературі першої пол. 19 в. (В. Сиповський. «Україна в рос. письменстві», К. 1926). У стислому значенні ук. називали укр. діячів 1860-их pp., а часи їхньої діяльности 1860 — 80-их pp. періодом У. Самі ук. воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти ін. назв. Рух ук. особливо поширився на поч. 1860-их pp. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці ук. ставили освіту широких нар. мас рідною мовою; для цього складали підручники укр. мовою та видавали твори укр. літератури. Ук. видавали журн.: «Основа» у Петербурзі (1861 — 62), «Черниговский Листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київ.: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також кн. для народу і т. зв. метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 ук. створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло орг-ції шкільництва (зокрема т. зв. недільні школи, 1859 — 62). З світоглядово-політ. погляду термін У. охоплював різні течії від звич. любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежности.

Після придушення поль. повстання 1863 рос. уряд посилив боротьбу проти У. (Валуєвський обіжник 1863, Томський указ 1876), однак рух ук. раз-у-раз відроджувався (поч. 1870-их, поч. і кін. 1880-их pp.). Пізніше ук. працювали перев. на культ.-осв. ниві: складання словників укр. мовою (Уманця і Спілки, т. зв. Грінченка), літ. творчість, а гол. наук. діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873 — 76) і журн. «Киевская Старина» (1882 — 1906).

З часом ук., під щораз більшим тиском рос. уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої нац.-політ. діялыюсти. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої ґенерації укр. діячів, а навіть і серед самих ук. Іст. роля У. скінчилася в кін. 1880-их pp. На зміну йому виступила нова ґенерація українства.

Сучасна сов. наука замовчує У. або характеризує його як рух «буржуазно-націоналістичний».

Див. ще Громади.

Література: Житецький І. Київ. Громада за 60-их років, ж. Україна, 1928, кн. 1; Савченко Ф. Заборона українства 1876 p. K. 1930 (2 вид. Мюнхен 1970, де подано докладну бібліографію). Чимало мемуарного матеріялу в ж. Україна, 1924 — 30 pp. і в зб. За сто літ, І — VI.

Р. М.


Українська Автокефальна Православна Церква — УАПЦ (до 1947 див. ЕУ 1, стор. 617 — 19). По другій світовій війні ієрархія УАПЦ на чолі з митр. Полікарпом Сікорським і частиною духовенства та вірних опинилася в Німеччині, де 1947 діяла 71 парафія УАПЦ і (разом з Австрією) служили 103 свящ. та 18 дияконів (1948). Для підготови священичих кадрів 1946 у Мюнхені засновано Богословську Академію (існувала до 1952); при Синоді УАПЦ діяв Богословсько-Наук. Ін-т; там само Синод УАПЦ видавав місячник «Богословський Вісник» (1948 — 49). Поновлена 1942 (з благословення митр. Діонісія Валединського) ієрархія УАЦЦ наразилася на еміґрації на опозицію з боку частини вірних (з Центр. і Сх. Земель), яка, посилаючися на традиції УАПЦ 1921, відкидала синодальний устрій церкви, керованої Радою єп., домагаючися допущення мирян до всіх церк. справ. На церк. з’їзді в Ашаффенбурзі (25. 8. 1947) ця опозиція відкололася від УАПЦ, створивши УАПЦСоборноправну. Однак більшість вірних, духовенства й ієрархії, крім єп. Григорія Огійчука, далі була під зверхністю митр. Полікарпа (1942 — 53), згодом митр. Ніканора Абрамовича (1953 — 69) і митр. Мстислава Скрипника (з 1969). При кін. 1940-их pp., разом з еміґрацією вірних з Німеччини до Зах.-Евр. держав і на ін. континенти, були створені чи підсилені парафії УАПЦ у Франції, Бельгії й Англії, а єп. й духовенство УАПЦ разом зі своїми вірними зміцнювали діючі правос. церкви у ЗДА (УПЦ) й Канаді (УГПЦ) та засновували нозі в Австралії, Арґентіні, Венесуелі.

Тепер УАПЦ очолює митр. Мстислав Скрипник (він також митр. УПЦ в ЗДА і Півд. Америці), якому в керівництві УАПЦ допомагає Вище Церк. Управління, виконавчий орган УАПЦ (гол. про топресвітер А. Дублянський), та Рада Митрополії. Крім того, діють ще: Епархіяльне Управління (консисторія) зах.-евр. епархії УАПЦ (гол. архиєп. Орест Іванюк), Ген. Церк. Управління УАПЦ у Великобрітанії (гол. протопресвітер С. Богатирець) і Консисторія УАПЦ в Австралії з Новою Зеляндією (в. о. гол. протопресвітер О. Погулевський).

Заг. спрямування і вибір адміністративних органів УАПЦ відбуваються на соборах, які скликає митр. раз на 5 pp. Адміністративно УАПЦ поділена на З епархії (стан на 1979): Австралія і Нова Зеляндія — 15 парафій, 10 свящ., 2 диякони і бл. 4 200 вірних; Великобрітанія — 23 парафії, 9 свящ., 1 диякон і бл. 4 000 вірних; Зах. Европа — 30 парафій, 1 єп., 12 свящ. 1 диякон і бл. 8 000 вірних.

Пресові органи УАПЦ: квартальник «Рідна Церква» (з 1952 у Новому Ульмі); «Відомості Ген. Церк. Управління УАПЦ у Великій Брітанії» (з 1950) та «Праця й життя» в Австралії (з 1966).

Література: Статут УАПЦ в діяспорі. Новий Ульм 1973; Yearbook of Orthodox Church. 1978. Edition published by A. Proc. Мюнхен 1978.


Українська Автокефальна Православна Церква в екзилі, заснована у Нью-Йорку 1951 новими еміґрантами в ЗДА і очолена архиєп. Палладієм Видибідою-Руденком. 1954 вона включилася у юрисдикцію Константинопільського патріярха і, за посередництвом патріяршого екзарха у ЗДА, перебувала у контакті з Постійною Конференцією Правос. Канонічних Єп. в Америці (SCOBA). Ця Церква посилається на Томос патріярший 1924 про автокефалію Правос. Церкви в Польщі, що її продовженням була Церква в Ген.-Губернаторстві, архиєп. якої був Палладій. Ч. парафій 16 з 25 свящ. і бл. 5 000 вірних у 1960-их pp. По смерті архиєп. Палладія (1971) і його наступника, архиєп. Ігоря Губи, адміністратором церкви став протопресвітер С. Кендзерявий. 1980 УАПЦ в екзилі самоліквідувалася, а більшість духовенства і вірних перейшла до УПЦ в ЗДА.


Українська Автокефальна Православна Церква — Соборноправна (УАПЦ-С), створилася з тієї частини вірних, що відокремилася від ієрархії УАПЦ митр. Полікарпа, й оформилася як окрема Церква 25 — 26. 8. 1947 в Ашаффенбурзі (Німеччина) на церк. з’їзді духовенства і мирян, послідовників УАПЦ митр. Василя Липківського, створеної 1921, та прийняла юрисдикцію архиєп. Іоана Теодоровича. З жовтня 1947 правлячим єп. УАПЦ-С був архиєп. Григорій Огійчук (з 1971 — митр.). Після виїзду вірних з Німеччини осередком УАПЦ-С стали ЗДА (Чікаґо). У 1960-их pp. у ЗДА діяло 10 парафій з 10 свящ. і бл. 2 000 вірних; в Англії до УАПЦ-С приєднався о. І. Губаржевський (6 парафій) і згодом єп. Іван Гриценко; кілька парафій є в Австралії з єп. Донатом Буртаном та у Півд. Америці. У 1973 УАПЦ-С розкололася на дві фракції; одну очолює митр. Григорій, другу — архиєп. Олексій Пилипенко з Арґентіни († 1977), пізніше єп. Петро Колісник. У 1979 обидві фракції мали 2 епархії з 3 єп., 21 парафію, 20 свящ. і 5 дияконів. Органи УАПЦ-С: «Православний Українець» — неперіодичний з 1947 в Німеччині, місячник з 1952 в Чікаґо, пізніше двомісячник і квартальник, тепер у Детройті; ж. «Церква й Життя», орган Братства ім. митр. Василя Липківського (1959 — 77).


Українська Автономна Православна Церква, діяла під час нім. окупації на Волині й Наддніпрянщині під проводом митр. Олексія Громадського. Була створена 18. 8. 1941 на Обл. Соборі Єпископів у Почаєві і визнавала канонічне підпорядкування Моск. Патріярхії, посилаючися на «Положення» Рос. Правос. Церкви 1918, яке запевняло автономію церкві на Україні. У. А. П. Ц. охоплювала перев. тих вірних, які орієнтувалися на традиційну Рос. Церкву; серед її ієрархів були москвофіли (Пантелеймон Рудик, Іоан Лавриненко та ін.). У. А. П. Ц. мала 15 єп. на чолі з митр. волинським і житомирським та екзархом всієї України Олексієм; до неї приєдналися частково манастирі Волині й Наддніпрянщини, включно з Києво-Печерською Лаврою.

Діяльність автономної поряд з автокефальною церквою (УАПЦ під проводом митр. Полікарпа Сікорського) довела до гострої боротьби між двома правос. церквами, загостреної через втручання нім. адміністрації, яка протеґувала автономістів. Спільна нарада представників обох церков (митр. Олексій, архиєп. Никанор Абрамович, єп. Мстислав Скрипник) у Почаївській Лаврі (8. 10. 1942) не дала позитивних наслідків. Після випадкового вбивства митр. Олексія (7. 5. 1943) партизанами Автономну Церкву очолив архиєп. Пантелеймон Рудик. Загострення між двома правос. церквами тривало у 1943 — 44 аж до відходу німців, коли частина ієрархії Автономної Церкви виїхала на Зах., де влилася до Зарубіжної Рос. Церкви, а єп. і свящ., що залишилися під совєтами, приєдналися до Рос. Правос. Церкви.


Українська Академічна Громада в Чехо-Словаччині, найстаріша і найбільша укр. студентська орг-ція в ЧСР, заснована в листопаді 1919 (до травня 1920 п. н. Укр. Акад. Кружок у Празі). До 1923 УАГ охоплювала всіх укр. студентів (1922 — 1 258 чл.), що студіювали в чес. й укр. високих школах у ЧСР; згодом постали земляцькі (Громада укр. студентів з Великої України, Союз Студентів-Еміґрантів з півд.-зах. земель України) та ідеологічні т-ва, які відокремилися від УАГ. УАГ і далі була основною соборницькою студентською формацією, яка охоплювала в 1923 — 320 чл.; пізніше ч. чл. зменшилося; 1926 — 170, 1929 — : 40, 1933 — 95 (наплив студентів з Зах. Укр. Земель), 1937 знову — 40. Під час другої світової війни ч. чл. збільшилося: 1941 — 100, 1943 — 164. УАГ мала філії поза Прагою (в Йозефові, Брні, Мєльніку і Пржібрамі), різні фахові секції (техніків «Основа», правників, медиків тощо), гуртки, т-ва, які провадили жваву культ. діяльність.

З другої пол. 1920-их pp. в УАГ переважали націоналістичні тенденції, промотором яких була Група Укр. Нац. Молоді. УАГ творила базу для діяльности ЦЕСУС-у, всі президенти останнього були чл. УАГ. Серед діячів УАГ були: І. Харак, М. Стахів, О. Бойдуник, Р. Сушко, В. Орелецький, О. Бойків, М. Масюкевич, М. Мухин, О. Кандиба, М. Сорока, М. Риндик, М. Антонович, В. Кунда. У 1941 УАГ була перетворена на філію НОУС, яка проіснувала до весни 1945. УАГ видавала ж. «Укр. Студент» (1922 — 24), літ. альманах «Стерні» (1922) та ін.

Література: Двадцять літ Укр. Акад. Громади. Прага 1941.


Українська Академія Наук, найвища наук. установа України. Ініціятива заснування її вийшла від Укр. Наук. Т-ва у Києві в квітні 1917, але здійснена була щойно за Укр. Держави 1918: на пропозицію мін. освіти та мистецтва М. Василенка була створена спеціяльна комісія, яка від 9. 7. до 17. 9. 1918 виробила законопроєкт про заснування УАН, який затвердив гетьман П. Скоропадський 14. 11. 1918. Згідно зі статутом, УАН з осідком у Києві поділялася на 3 відділи: Іст.-Філол. (I), Фізико-Матем. Наук (II), Соц.-Екон. (III). Вид. Академії повинні були друкуватися укр. мовою. Статут підкреслював заг.-укр. характер УАН: її д. чл. могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й укр. вчені Зах. України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Чужинці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 д. чл. УАН. Першими акад. були призначені (14. 11. 1918): Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський, П. Тутковський. През. УАН обрано В. Вернадського, а неодмінним секретарем А. Кримського. Офіц. відкриття УАН відбулося 14. 11. 1918.

УАН у 1919 — 23 pp. Захопивши Київ, большевики 11. 2. 1919 оголосили декрет про структуру та фінанси УАН і, цілковито промовчуючи попередню діяльність її, вважають цю дату поч. її існування, а себе засновниками УАН. Після короткотривалого перебування Києва під денікінцями, по поверненні большевиків, у грудні 1919 В. Вернадський подався у відставку і през. УАН став О. Левицький (1919 — 21). За цих pp. співр. УАН жили у важких матеріяльних умовах, тоді ж вона зазнала перших репресій. Обраного 1921 през. УАН М. Василенка влада не затвердила, а 1923 його заарештовано і 1924 засуджено на ув’язнення (пізніше амнестовано).

Декретом 14. 6. 1921 Рада Нар. Комісарів УССР перейменувала УАН на ВУАН — Всеукр. Акад. Наук. чим підкреслювала її значення також для укр. земель під Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною. Того ж р. до УАН приєднано Київ. Археографічну Комісію й Укр. Наук. Т-во у Києві, яке припинило самостійне існування. Від 1920 до поч. 1930-их pp. окремо діяло при І відділі Іст. Т-во Нестора Літописця. УАН підпорядковано також Всенар. Бібліотеку в Києві (заснована 1918 п. н. Нац. Бібліотека Укр. Держави, тепер — Центр. Наук. Бібліотека АН УРСР); 1922 ВУАН було передано друкарню Києво-Печерської Лаври. Після історика О. Левицького през. став ботанік В. Липський (1922 — 28). З переходом до НЕП-у бюджет ВУАН у твердій валюті був обмежений і ч. співр. значно скорочено: на 1922 до 149 осіб, 1923 — до 118. Але ВУАН мала значне ч. нештатних співр., які працювали здебільша безкоштовно (1921 понад 1 000).

Розвиток ВУАН у 1924 — 30 рр. Більшого розмаху набрала праця ВУАН з поч. українізації і поверненням М. Грушевського з еміґрації (1924). Обраний д. чл. ВУАН, він очолив її катедру нової історії України, Іст. Секцію з численними комісіями, а також Археографічну Комісію. Персонал ВУАН зріс у 1924 до 160 осіб. Динаміку публікацій ВУАН показують такі дані: 1923 — 32, 1925 — 52, 1926 — 75, 1928 — 90, 1929 — 136, 1930 — 116. З 1930 виразно почався спад ВУАН у зв’язку з процесом Спілки Визволення України — СВУ. Протягом 1920-их pp. гол. ролю у діяльності ВУАН відогравав Історико-Філол. Відділ (I). На 1927 — 28 він мав такі катедри: іст.-філол. (керівник А. Кримський), історії укр. мови (Є. Тимченко), укр. усної словесности (А. Лобода), історії новітнього укр. письменства (С. Єфремов), давнього укр. письменства (В. Перетц), давньої історії укр. народу (Д. Багалій), новітньої історії укр. народу (М. Грушевський), іст. географії (О. Грушевський), візантологи (Ф. Мищенко), історії укр. мистецтва (О. Новицький). Крім того, 1928 І Відділ мав 39 комісій, ін-тів, комітетів і музеїв. При І Відділі були такі наук. т-ва: Іст. Т-во Нестора Літописця, Іст.-Літ. Т-во, Т-во дослідів укр. історії, письменства і мови в Ленінграді та ін. Серед серійних вид. І Відділу були: «Записки Історико-Філологічного Відділу» І — XXVII (1919 — 30); наук. ж. «Україна» за ред. М. Грушевського (1924 — 30); «Наук. Збірник» Іст. Секції як продовження «Записок» Укр. Наук. Т-ва в Києві, за ред. М. Грушевського, XIX — XXXII (1924 — 29); наук. щорічник «Первісне громадянство», кн. І — IV (1926 — 30) за ред. К. Грушевської; «Етнографічний Вісник» за ред. А. Лободи і В. Петрова, 1 — 8 (1925 — 29), зб. «За сто літ» за ред. М. Грушевського, I — VI (1927 — 30). Всього у 1923 — 31 появилося 111 нумерованих збірників.

Заходами I Відділу видано низку капітальних іст. праць, зокрема: «Нарис історії України на соц.-екон. ґрунті» (I, 1928), «Нарис укр. історіографії» (I — II, 1923 — 28), «Укр. мандрований філософ Г. Сковорода» (1926) та ін. Д. Багалія; «З примітивної культури» (1924) й «Укр. нар. думи» (1927) К. Грушевської; М. Грушевський продовжував публікувати дальші тт. «Історії України-Руси» й «Історії укр. літератури»; С. Єфремов видав низку монографій, присвячених укр. літературі 19 в., А. Кримський опублікував серію сходознавчих праць, серед них: «Історія Персії та її письменства» (1934), «Історія Туреччини», I — II (1924 — 27), та ін., часто у співпраці з ін. авторами; ювілейні зб., особливо на пошану Д. Багалія (1927) і М. Грушевського (1928 — 29). Іст. Філол. Відділ перевидав «Словник укр. мови» Б. Грінченка (1927 — 28, до літери Н), почав видавати «Рос.-укр. словник» за гол. ред. А. Кримського (1927 — 28, доведений до літери П включно), видав 22 термінологічні словники.

Фізико-матем. Відділ (II) мав катедри: геології (П. Тутковський), застосованої математики (Д. Ґраве), прикладної фізики (Б. Срезневський), матем. фізики (М. Крилов), чистої математики (Г. Пфейфер), біології с.-г. рослин (Є. Вотчал), ботаніки (В. Липський), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен), хемії (В. Плотников), хем. технології (В. Шапошников), нар. здоров’я (О. Корчак-Чепурківський), клінічної медицини (Ф. Яновський). До II Відділу належало 19 наук. інституцій, зокрема Геол. Т-во, Ботан. Т-во, Ін-т Техн. Механіки, Акліматизаційний сад, Мікробіол. Ін-т й ін. II Відділ видавав: «Записки Фізико-Матем. Відділу», тт. I — IV (1928 — 29), «Зоол. Журнал», «Укр. Ботан. Журнал», «Геол. Вісті».

Соц.-екон. Відділ (III) мав катедри: історії зах.-руського й укр. права (М. Василенко), статистики (М. Птуха), економіки торгівлі й пром-сти (К. Воблий), історії філософії права (О. Гіляров), звичаєвого права України (О. Малиновський), фінансової науки (Л. Яснопольський), міжнар. права (В. Грабар), цивільного права (С. Дністрянський), історії нар. госп-ва (В. Левитський), політ. економії (С. Солнцев). Серед установ III Відділу були: Демографічний Ін-т (М. Птуха), Т-во Економістів (К. Воблий), Т-во Правників (О. Малиновський) та ряд комісій: зах.-руського та укр. права (М. Василенко), яка досліджувала «Руську Правду», Лит.-Руський Статут, право й держ. лад Гетьманщини та Запоріжжя, Малорос. Колеґію тощо і видавала «Праці Комісії» нар. госп-ва України (К. Воблий) й ін. У 1923 — 27 появилися «Записки Соц.-Екон. Відділу», тт. I — VI.

При ВУАН діяли наук. т-ва у Харкові, Одесі, Полтаві, Дніпропетровському, Кам’янці Подільському, Чернігові, Лубнях, Ніжені, Миколаєві, Шепетівці; поза Україною — в Ленінграді. В Одесі діяла комісія Краєзнавства при ВУАН, а в Вінниці — Кабінет Виучування Поділля ВУАН. На 1928 ВУАН мала 63 д. чл., 16 чл.-кор., 111 штатних і 212 позаштатних наук. співр.

1930-ті pp. Вже почавши з 1929, влада посилила контроль над ВУАН. Це було пряме й доволі брутальне втручання в орг. і наук. роботу Академії; поч. її опанування й перетворення на сов. установу з обов’язковою ідеологією в дусі марксизму-ленінізму.

На місце пленуму д. чл. зверхнім органом її стала Рада, до якої ввійшли представники Нар. Комісаріяту Освіти, а виконавчим органом — Президія (през., 2 віцепрез., неодмінний секретар і 5 акад.). Того ж року на вимогу влади през. ВУАН обрано мікробіолога Д. Заболотного, а 1930 (до 1946) — патофізіолога О. Богомольця, 1928 усунено від обов’язків неодмінного секретаря А. Кримського й призначено О. Корчак-Чепурківського. При виборах 1929 ВУАН силоміць накинено як д. чл. трьох нар. комісарів: М. Скрипника, В. Затонського й О. Шліхтера (останній став гол. III Відділу), а також низку партійних кандидатів (С. Семковського, М. Яворського, В. Юринця). Тоді ж заарештовано віцепрез. ВУАН С. Єфремова і в процесі СВУ 1930 засуджено на 10 pp. ув’язнення; разом з ним ряд чл. ВУАН (Й. Гермайзе, А. Ніковський, В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Слабченко), а кількадесят наук. співр. заслано без суду. В липні 1930 ліквідовано Іст.-Філол. Відділ, а його установи включено до III Відділу, який з того часу дістав назву II соц.-екон. (а першим став Природничо-техн. Відділ). Ці два відділи об’єднували у 1931 — 164 н.-д. установи з 242 наук. співр., у тому ч. 79 акад. Більшість установ ВУАН, очолених М. Грушевським, на поч. 30-их pp. ліквідовано, а його самого депортовано до Москви. У 1930 — 31 рр проведено «чистки» співр. ВУАН, а також примусові збори з т. зв. «критикою й самокритикою» чл. Академії.

На поч. 1930-их pp. припинили своє існування всі серійні вид. ВУАН у ділянці гуманітарних наук. а видані раніше були здебільше засуджені й вилучені з ужитку як «націоналістичні». Чимало важливих праць Академії, призначених до друку або навіть уже надрукованих, знищено у першій пол. 1930-их pp.

Свого вершка досягли репресії проти ВУАН за П. Постишева у 1933 — 34 pp. 1933 був ув’язнений ґрунтознавець О. Соколовський, а М. Скрипник поповнив самогубство; 1934 був засланий до Саратова В. Перетц, де й помер; на засланні померли за невідомих обставин Ф. Шміт, С. Рудницький, кілька pp. перебував на засланні М. Птуха, Тоді ж позбавлено звання акад. усіх чотирьох учених з Галичини, обраних д. чл. ВУАН 1929: М. Возняка, Ф. Колессу, К. Студинського, В. Щурата (їх відновлено в званні акад. після захоплення Галичини у 1939). Репресії тривали далі аж до поч. другої світової війни. 1936 був ув’язнений В. Затонський, вислані на заслання М. Кравчук, Є. Оппоків, М. Світальський. За невідомих обставин загинули під час примусової евакуації 1941 А. Кримський і К. Студинський. За підрахунками Н. Полонської-Василенко, у 1930-их рр репресовано понад 250 наук. співр. ВУАН (у т. ч. 22 акад.). Найбільше ч. репресованих було серед вчених гуманітарних дисциплін: 49 істориків, 15 археологів, 12 мистецтвознавців, 18 етнографів, 5 сходознавців, 53 літературознавців і філологів, 5 педагогів, 29 правників, 29 економістів; серед ін. фахівців: 9 математиків, фізиків і хеміків, 14 зоологів і ботаніків, 19 геологів, 10 медиків, 7 ін.

1934 у висліді реорг-ції відділи були фактично ліквідовані і ВУАН стала асоціяцією галузевих ін-тів (36 структурних одиниць); її підпорядковано Раді Нар. Комісарів УССР. Відтоді на перше місце в діяльності ВУАН висунулися матем., техн. й природознавчі науки. Після перейменування ВУАН 1936 на Академію Наук (АН) УРСР вона стала не нац., а територіяльною наук. установою. Її знову поділено на три відділи: Суспільних Наук. Матем.-Природничий і Техн. Того ж року ліквідовано Всеукр. Асоціяцію Марксо-Ленінських Ін-тів, а її ін-ти передано до АН. 1938 Другий відділ поділено на Фізико-Матем. і Віол. На 1939 АН УРСР мала такі відділи: Фізико-Хем. і Матем. Наук., Віол. Наук. Суспільних Наук (останній з ін-тами економіки, історії України, археології, укр. літератури, мовознавства, укр. фолкльору).

УАН з 1940. Захопивши Волинь і Галичину 1939, сов. влада ліквідувала Наук. Т-во ім. Шевченка і передала його майно АН УРСР. За нім.-сов. війни вона була евакуйована 1941 до Уфи, 1943 перебувала в Москві, а 1944 повернулася до Києва. Спроби укр. учених, які залишилися в Києві під час нім.-сов. війни, відновити бодай частково діяльність УАН наразилися на заборону нім. окупаційної влади, яка завдала наук. установам УАН та їхнім колекціям багато шкоди. 1946 през. АН УРСР став біохемік О. Палладін. 1945 — 46 створено окремий Відділ С.-Г. Наук. Постановою ЦК КПСС і Ради мін-ів СССР від 11. 4. 1963 АН УРСР (як і всі ін. академії нац. респ.) була підпорядкована АН СССР, тобто стала філією рос. академії п. н. всесоюзної.

1 математики (К І)

2 кібернетики (К І)

3 гідромеханіки (К І)

4 механіки (К І)

5 проблем міцності (К І)

6 фізики (К І)

7 ядерних досліджень (К І)

8 напівпровідників (К І)

9 металофізики (К І)

10 теоретичної фізики (К І)

11 геологічних наук (К І)

12 геофізики (К І)

13 геохемії і фізики мінералів (К І)

14 електрозварювання ім. Є. Патона (К І)

15 проблем матеріялознавства (К І)

16 проблем лиття (К І)

17 надтвердих матеріялів (К І)

18 технічної теплофізики (К І)

19 електродинаміки (К І)

20 геотехнічної механіки (Д І)

21 прикладної математики і механіки (До І)

22 фізико-технічний (Х І)

23 фізико-технічний ін-т низьких температур (Х І)

24 радіофізики і електроніки (X І)

25 Донецький фізико-технічний (До І)

26 геології і геохемії горючих копалин (Л І)

27 Морський гідрофізичний (С І)

28 Фізико-механічний (Л І)

29 проблем машинобудування (Х І)

30 фізичної хемії ім. Л. Писаржевського (К II)

31 загальної та неорганічної хемії (К II)

32 колоїдної хемії та хемії води (К II)

33 органічної хемії (К II)

34 хемії високомолекулярних сполук (К II)

35 газу (К II)

36 біохемії ім. О. Палладіна (К II)

37 фізіології ім. О. Богомольця (К II)

38 мікробіології і вірусології ім. Д. Заболотного (К II)

39 молекулярної біології і генетики (К II)

40 проблем онкології (К II)

41 ботаніки ім. М. Холодного (К II)

42 зоології (К II)

43 гідробіології (К II)

44 фізіології рослин (К II)

45 фізико-органічної хемії і вуглехемії (До II)

46 проблем кріобіології і кріомедицини (X II)

47 біології південних морів ім. О. Ковалевського (С II)

48 фізико-хемічний (О II)

49 економіки (К III)

50 історії (К III)

51 філософії (К III)

52 держави і права (К III)

53 археології (К III)

54 літератури ім. Т. Шевченка (К III)

55 мовознавства ім. О. Потебні (К III)

56 мистецтвознавства, фолкльору та етнографії ім. М. Рильського (К III)

57 економіки промисловості (До III)

58 суспільних наук (Л III)

1962 през. АН УССР став фахівець з ділянки електрозварювання Б. Патон. 1963 АН УРСР реорганізовано за зразком АН СССР, тобто поділено на 3 великі секції: Фізико-Техн. і Матем. Наук. Хеміко-Технологічних і Біол. Наук. Суспільних Наук. 1956 створено Донецький Наук. Центр АН УССР, а згодом ін.: Зах. (Львівський), Харківський, Півд. (Одесько-Крим.) і Дніпропетровський. На 1977 АН УССР мала 121 д. чл. і 175 чл.-кор. Три її секції охоплювали 11 відділів і 82 наук. установи, у тому ч. 58 н.-д. ін-тів (див. структурну схему АН). Разом у системі АН УССР працювало 12 500 співр. Центр. Наук. Бібліотека АН УССР на 1979 нараховувала понад 10 млн друкованих одиниць, з цього ч. багато в «спецфондах» (ідейно «шкідливих», перев. «націоналістичних»), приступних лише за спеціяльним дозволом. АН УССР має своє в-во «Наукова Думка», видає свій орган «Вісник АН УРСР» (з 1947) та «Доповіді АН УРСР» (з 1939). У 1921 — 28 виходили «Звідомлення ВУАН», 1928 — 47 — «Вісті ВУАН».

Якщо до поч. 1930-их pp. ВУАН мала значні здобутки у ділянці гуманітарних наук (гол. українознавчих), то в процесі наступних репресій і реорг-цій ці науки неухильно занепадали, а то й зовсім зникали з плянів н.-д. установ АН УССР (клясична філологія, орієнталістика, порівняльне літературознавство, історія України до 1917, всесвітня історія, історія Церкви, психологія тощо). Про це свідчать і числові показники: на 118 д. чл. АН УССР 1970 було тільки 10 з ділянки гуманітарних наук. Це або письменники, що науково не працюють (М. Бажан, О. Корнійчук), або партійні ідеологи (А. Скаба, М. Шамота). Натомість на перше місце висунулися фізико-матем., техн. і природознавчі науки, розраховані на конкретне застосування в дальшому розвитку машинобудування, металюрґії, енерґетичної бази, раціонального використання енерґетичних джерел, піднесення с.-г. виробництва, поліпшення якости продукції, охорону природи тощо. В АН УССР зформувалася низка шкіл, які внесли значний вклад у різні ділянки науки: альгебраїчна школа Д. Ґраве, школа М. Крилова і школа нелінійної механіки, школа О. Динника з теорії пружности, хем. школа Л. Писаржевського, школа В. Глушкова в ділянці теоретичної кібернетики. Великі досягнення АН УССР має в ділянці патофізіології (О. Богомолець), фізики (К. Синельников), ботаніки (М. Холодний), медицини (М. Стражеско, В. Філатов) та ін. У деяких галузях АН УССР вийшла на перше місце в СССР (порошкова металюрґія, електрозварювання; хеміки АН УССР перші в СССР одержали «важку воду», ізотопи водню і кисню, тут також створено першу в СССР електронну обчислювальну машину тощо). Детальніше про ролю УАН в розвитку поодиноких наук див. гасла: Біологія, Економічна наука, Історіографія, Кібернетика (Доповнення), Літературознавство, Математика, Медицина, Технічні науки, Фізика, Хемія та ін. Але брак нормальних контактів з наук. світом поза СССР і сов. бльоком робить АН УССР провінційною наук. установою, а утилітарне наставлення на розвиток техн. наук з занедбанням гуманітарних надає їй суто сов. характеру, позбавляючи дедалі більше прикмет нац. наук. інституції. Про нац. безликість АН УССР, фактично поставленої на службу рос. науці, особливо яскраво свідчить дедалі більша русифікація її видань. У 1970-их pp. більшість наук. праць АН УССР друкується рос. мовою, а з 36 галузевих журн. лише 16 виходять укр., а решта рос. (13) або двомовні (5) і процес русифікації невпинно триває далі. Сучасні сов. історики фальшують минуле УАН, не згадують про «диспути», «чистки», ув’язнення і ліквідацію багатьох її чл. і співр. та про щораз більшу русифікацію усіх установ УАН. У списках чл. АН тепер не згадують визначних учених і заслужених її діячів: С. Єфремова, М. Василенка, С. Рудницького, С. Смаль-Стоцького, Ф. Мищенка, К. Харламповича, М. Слабченка та ін.

Література: Кревецький І. Укр. Академія Наук у Києві. ЛНВ, V — VIII. Л. 1922; Артемський А. Що таке Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). К. 1931; Палладін О. Академія Наук УРСР (1919 — 1944). К. 1944; Веухів М. Основні етапи розвитку АН УРСР. Літ.-наук. збірник УВАН, І. Нью-Йорк 1962; Марченко В. Планирование научной работы в СССР. На опыте Украинской Академии Наук. Мюнхен 1953; Полонські-Василенко Н. Укр. Акад. Наук. Нарис історії. I — II. Мюнхен 1955 — 58; Історія АН УРСР. I — II. К. 1967; Терлецький В. АН УРСР 1919 — 1969. Короткий іст. нарис. К. 1969; The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences, XI, No. 1 — 2. Нью-Йорк 1969; Nemoshkalenko V., Novikov M., Pelykh V. Academy of Sciences of the Ukrainian SSR. K. 1970; Vernadsky V. The First Year of the Ukrainian Academy of Sciences (1918 — 1919). Нью-Йорк 1970; Кумпаненко В. О глубоком кризисе в применении украинского языка в публикации научных исследований и научных работ АН УССР в 1969 г. Укр. Вісник, вип. III. Балтімор — Вінніпеґ 1971; АН УРСР сьогодні. К. 1977; История Академии Наук Украинской ССР. К. 1979 (за ред. Б. Патона).

Р. М.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.