[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 201-224.]

Попередня     Головна     Наступна





У


Угноєння, заг. поняття використання органічних (гній, компости) і мінеральних добрив в землеробстві, як також місц. добрив.

Застосування добрив в Україні має прадавню історію. Це пов’язане з вогневищною культурою землеробства, що сягає пізнього неоліту, коли широко використовували попіл деревних порід. Є іст. джерела про чітко організоване гнойове госп-во в поселеннях Боспорського царства; за Київ. Русн використання гною при вирощуванні с.-г. культур було звич. явищем.

Україна, як споконвічна землеробська територія, що входила до складу різних імперій, завжди визначалася високою культурою ведення сіль. госп-ва. Це породило міти про казково багату землю і постійне зазіхання чужинців на неї. Цілком закономірно, що перша аґрохем. лябораторія з мережею польових дослідів з добривами в кол. царській Росії була організована в Києві в системі цукрозаводчиків. На поч. 20 в. в Україні почали розгортатися промисли для добування і виготовлення фосфатних і калійних добрив. Проте, до другої світової війни використання мінеральних туків було обмеженим. Проте і тоді в Україні, особливо при вирощуванні цукрових буряків і ярини (овочів), широко використовували місц. добрива.

В сер. 1960-их pp. в СССР взято курс на хемізацію, що привело до розвитку тукової пром-сти. Використання добрив почало поступово зростати: якщо внесення мінеральних добрив в 1970 в УССР склало 1,65 млн т або 55 кг/га посівної площі, то в 1975 відповідно 2,53 млн т і 100 кг/га, в 1980 — 3,4 млн т і 109 кг/га, в 1985 — 4,23 млн т і 140 кг/га, в 1990 — 4,24 млн т і 141 кг/га. В наступні pp. після розвалу СССР намітилось різке зниження у виробництві мінеральних добрив. Відповідно з їх динамікою змінювались і обсяги використання органічних добрив: в 1970 в УССР внесено 131,1 млн т, або 43 т на 1 га посівної площі, в 1975 відповідно 185,6 млн т і 6,0 т/га, в 1980 — 2423 млн т і 7,8 т/га, в 1985 — 264,8 млн т і 8,7 т/га і тупцювання на місці через 5 pp. — 257,1 млн т і 8,6 т/га (для порівняння: в СССР вносили не більше 4 — 5 т/га).

В постсов. період у зв’язку з екологічною і енерґетичною кризою використання органічних добрив зменшилось на 1/3.

В системі кол. Союзу функціонувала служба хемізації, яка без особливих змін діє і в сучасних умовах. Піраміда її виглядає таким чином: колись респ. об’єднання „Укрсільгоспхімія“, зараз держ. об’єднання „Украгрохім“, далі обл. і районні його підрозділи, які виконують функції в ділянці одержання мінеральних, нагромадження органічних добрив, постачання їх госп-вам. У кожній обл. ще в 1960-их pp. організовано зональні аґрохем. лябораторії, тепер обл. станції хемізації, що забезпечують аґрохем. обслуговування сіль. госп-ва (аґрохем. обстеження ґрунтів, розробка систем удобрення, аналіза добрив, кормів та ін., радіологічний контроль). У спадок від старої системи дістались певні організаційні досягнення і значні недоліки у нагромадженні і зберіганні добрив. Так і не було вирішено питання будівництва і чіткої експлуатації прирейкових складів для мінеральних добрив, залишалось не вирішеним зберігання добрив в умовах госп-в, що приводило і приводить до значних втрат неймовірно зараз дорогих добрив.

Україна зберегла потужну базу аґрохем. науки в 17 н.-д. ін-тах, в тому ч. ін-т ґрунтознавства і аґрохемії Укр. академії аґрарних наук, більш ніж 30 обл. та галузевих с.-г. дослідних станцій, в багатьох вищих та сер. навчальних закладах країни.

Все це дало можливість провести масове аґрохем. обстеження ґрунтів (проведено їх 5 турів, починаючи від 1965 — 70 pp.), створити теоретичні основи системи удобрення в сівозмінах різної спеціялізації та розробити рекомендації відносно раціонального використання органічних і мінеральних добрив, хем. меліорації кислих і засолених ґрунтів.

Підвищення рівня застосування добрив поряд з ін. факторами інтенсифікації та наук. забезпечення привело до динамічного підвищення продуктивности землеробства, що можна простежити на прикладі врожайности зернових культур в Україні: в 1913 — 9,4 ц/га, 1940 — 12,4 ц/га, 1960 — 15,5 ц/га, 1970 — 22,8 ц/га, 1975 — 19,8 ц/га, 1980 — 22,2 ц/га, 1985 — 24,2 ц/га, 1990 — 34,9 ц/га, 1992 — 27,7 ц/га (для порівняння: за Київ. Руси — до 7 ц/га; в середньому в СССР за 1971 — 75 — 14,7 ц/га, 1981 — 85 — 14,9 ц/га). В умовах виробництва за рахунок добрив заг. приріст зернових культур складав 48%, заміни сортів, підвищення ефективної родючости грунтів 31%, удосконалення технологій — 21%.

Нормативні прирости врожаїв основних с.-г. культур від застосування мінеральних добрив в Україні складають 5 — 7 кг зернових одиниць (урожай в перерахунку на еквівалент зерна озимої пшениці) на 1 кг діючої речовини азотних, фосфорних і калійних добрив і 80 кг від кожної т підстілкового гною.

Проте колгоспно-радгоспна система виявилась затратною щодо одержання реально можливих врожаїв. В умовах виробництва, особливо в сприятливі літа, недобір врожаю зерна озимої пшениці і коренів цукрових буряків був у 1,5 рази, зерна кукурудзи і бульб картоплі удвічі нижчим, ніж у польових дослідах наук. установ.

Для підвищення ефективности добрив у землеробстві України існують величезні потенціяльні можливості. Це пов’язане перш за все з виходом зі смуги кризових явищ, впровадженням контурно-меліоративного землеробства, що передбачає соц. зміни, гармонізацію структури посівних площ, дотримання екологічної рівноваги в аґроляндшафтах.

Е. Дегодюк


Ужиткове мистецтво, мист. твори, пристосовані для практичних потреб щоденного вжитку або предмети, що мають подвійну функцію: ужиткову й естетичну. До У. м. належать килим, віконна занавіска чи настінні шпалери, розмальований посуд, оздоблена книжка, реклямовий плакат, декоративні прикраси архітектури чи жін. сукні тощо, всі можливі оздоби будь-яких предметів щоденного вжитку, на відміну від мист. творів, завдання яких передусім уводити людину в світ естетичних вражень без практичного застосування.

Укр. нар. мистецтво є великою мірою У. м., зумовленим прагненням жити в світі естетичної гармонії, вислідом чого є рафіновані форми вишивки, ганчарського посуду, дерев’яної різьби й ін. предметів з постійного оточення, як свідків нац. культури.

С. Г.


Україністика, комплекс гуманістичних наук (історія, мовознавство, літературознавство, фолкльористика, мистецтвознавство, музикознавство, театро- і кінознавство, етнографія) які вивчають духовне життя укр. народу. Тут висвітлено розвиток У. у вужчому, філол. розумінні, згідно з яким вона складається з мовознавства, літературознавства, етнографії та фолкльористики. Ін. ділянки У. вже було розглянуто у відповідних статтях попередніх томів ЕУ.

Перші студії з У. сягають початків 19 в., а на її розвиток вплинуло романтичне зацікавлення нар. піснями й старожитностями, як і постання ун-тів з катедрами слов. „словесности“ (згодом філології, теж спеціяльно укр. — як напр. спершу у Львові й Чернівцях, а після 1917 по всіх ін. ун-тах України) та наук. т-в (як напр. НТШ, Ужгородське „Общество ім. О. Духновича“, Півд.-Зах. Відділ Рос. Геогр. Т-ва (у Києві), Укр. Наук. Т-во у Києві, Харківське Наук. Т-во при ун-ті, ВУАН (згодом АН УРСР, тепер Нац. АН України) з її відділами й ін-тами по окремих високошкільних осередках в Україні й поза нею, після першої світової війни Укр. Наук. Ін-тів у Берліні й Варшаві, УВУ й Укр. Іст.-Філол. Т-ва в Празі, Т-ва „Просвіта“ в Ужгороді, після другої світової війни — УВУ, НТШ й УВАН у Мюнхені, згодом у Сарселі, Нью-Йорку й Вінніпезі, Укр. Кат. Ун-т в Римі, при Музеї Укр. Культури в Свиднику й КСУТ та Високої Пед. Школи в Пряшеві та укр. наук. ін-тів при Гарвардському, Едмонтонському та Торонтському (КІУС) ун-тах з їхніми наук. серіями й жури. Питанням У. присвячували чимало уваги славісти-фахівці чужинці в Росії (тут також українці в Петербурзі й Москві), в Австрії (у Відні), в Німеччині (у Берліні, Мюнхені, Гайдельберзі, Франкфурті), в Чехо-Словаччині (Прага), в Польщі (Варшава, Краків, згодом Лодзь і Вроцлав), у Франції (Париж), а після другої світової війни теж у Румунії (Букарешт), Угорщині (Дебрецен, Будапешт) та Швеції (Уппсала, Стокгольм), публікуючи праці в наук. журн. відповідних країн.

До таких важливіших наук. серій належать на Україні: в Києві „Труды“ Статистично-етногр. експедиції в Півд.-Зах. край, „Киевская Старина“ (згодом „Україна“), „Труды“ Київ. Духовної Академії, київ. „Университетские записки“, „Записки УНТК“, Збірники і Записки Іст.-Філол. Відділу ВУАН і окремих його комісій у 1920-их pp., н.-д. катедр та „Наук. записок“ окремих ІНО, згодом Ін-тів: Мовознавства, Літератури, Фолкльору й Етнографії, а після 1945 окремих вузів (теж тематично скерованих як напр. „Укр. мовознавство“ чи „Укр. літературознавство“, журн. „Укр. мова в школі“, „Укр. література в школі“, згодом об’єднані в „Укр. мову й літературу в школі“, „Культура слова“, різні „Дослідження“ з укр. мови тощо), „Праць“ окремих влаштовуваних від АН чи ун-тів по різних наук. осередках тематичних нарад і конференцій (напр. діялектологічних), „Збірники праць наук. Шевченківських конференцій“ чи „Бюлетенів“ (діялектологічного, лексикографічного) та видання „Пам’яток укр. мови“, „Сборник“ чи „Летопись“ Наук. Т-в при ун-тах у Харкові й Одесі, у Львові в Записках та Збірниках НТШ й його окремих комісій (після 1945 в „Питаннях слов. мовознавства“, франкознавчих збірниках ун-ту, в „Дослідженнях Ін-ту Суспільних Наук“ [ниві Ін-ту Українознавства] та відновлених ЗНТШ, в Харкові після 1945 в „Трудах“ філол. фак., в Самборі в „Літописі Бойківщини“ (до 1939), в Ужгороді між війнами в „Наук. збірниках Т-ва Просвіта“, а після 1945 в Наук. Збірниках ун-ту, як і в ін. вузах (ун-тах і пед. ін-тах з їх „Щорічниками“).

Серед неукр. наук. серій слід назвати: в Росії видання „Общества любителей древностей“ при Моск. Ун-ті та зокрема видання Рос. АН (від 1930-их pp. — АН СССР з її „Трупами Отделения древнерусской литературы“), а в тому „Известия (та Сборник) Отделения русского языка и словесности“, „Вопросы языкознания“, „Вопросы литературы“, „Советское славяноведение“, „Византийский временник“, „Книга“, в Петербурзі „Сборник статей по славяноведению“, в Воронежі „Филологические записки“; в Мєнську „Беларуская лінгвістика“; в Польщі варшавський рос. „Русский филологический вестник“, „Prace Filologiczne“, видання Поль. АН (в тому: „Prace Językoznawcze“, „Prace Onomastyezne“, „Studia z filologii polskiej i słowiańskiej“, — там і „Праці Укр. Наук. Ін-ту“ й „Рідна Мова“, „Наук. записки“), „Slavia Orientalis“ (раніше „Kwartalnik Instytutu Polsko-Radzieckiego“), „Biuletyn Polskiego Towarzystwa Językoznawczego“, краківські „Rozprawy (і sprawozdania z posiedzeń) Wydzialu Filologicznego AU“, „Rocznik Slawistyczny“, „Lud Słowiański“, „Pamiętnik słowiański“, „Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego“, „Rozprawy Komisji Językowej“ Наук. Т-ва в Лодзі, в Торуні, у Вроцлаві, люблінський (до 1939 львівський) „Lud“, видання „Ossolineum“ у Вроцлаві та ін.; у Відні „Sitzungsberichte der Philosophisch-Historischen Klasse“ АН та її „Abhandlungen“, після 1945 „Wiener slavistisches Jahrbuch“, в Німеччині берлінські Яґічів „Archiv für slavische Philologie“, Фасмерова „Zeitschrift für slavische Philologie“, „Abhandlungen“ Пруської АН (після 1945 ще „Veröffentlichungen“ Берлінського Вільного Ун-ту, а в Сх. Берліні „Zeitschrift für Slavistik“). „Abhandlungen“ Укр. Наук. Ін-ту, в Гайдельберзі „Wörter und Sachen“, „Beiträge zur Namenforschung“, „Heidelberger Publikationen für Slavistik“, в Бреславі публікації Сх.-Евр. Ін-ту, в Мюнхені „Südostforschungen“, а після 1945 „Slavistische Beiträge“, публікації УВУ (Наук. Записки та Наук. Збірники і „Mitteilungen“, згодом „Jahrbuch der Ukrainekunde“), УТП („Наук. записки“) та НТШ (ЗНТШ та „Сьогочасне й Минуле“) як і різні літ. журнали („МУР“, „Арка“, „Хорс“, „Рідне Слово“, „Сучасність“ та ін.), нім. „Slavistische Beiträge“, „Die Welt der Slaven“, „Forum Slavicum“, вісбаденські „Slavistische Veröffentlichungen“, „Anzeiger für slavische Philologie“, „Zeitschrift für Balkanologie“, ґеттінґенські „Opera Slavica“, кельнські „Slavistische Forschungen“, франкфуртські „Specimina Philologiae Slavicae“ й „Frankfurter Abhandlungen zur Slavistik“, ґісенські „Bausteine zur Geschichte der Literatur bei den Slaven“, „Beiträge zur Slavistik“ та „Kritikon literarum“ як і „Abhandlungen“ АН Баварської в Мюнхені, Майнцької, Гайдельберзької та Ґеттінґенської (Нідерзаксенської); в Берні „Slavica Helvetica“; в Празі „Listy filologické“, „Slavia“, „Slovanský přehled“, „Byzantinoslavica“, „Philologica“, „Carpatica“, в Братіславі „Linguistica Slovaca“, „Jazykovedné śtudie“, в Турчанському Св. Мартіні „Sborník Matice Slovenskej“, в Кошицях „Nové obzory“ та укр. в Свиднику „Наук. Збірник Музею Укр. Культури“, у Пряшеві „Наук. Записки КСУТ“ та філол. фак. Високої Пед. Школи; в Будапешті „Közlemények“ і „Studia Slavica“ Мадярської АН, в Дебрецені „Slavica“; в Ясах „Rivista critică“, в Букарешті „Romanoslavica“; в Софії „Годишник на Софийския ун-т“, в Беоґраді „Јужнословенски филолог“, в Новому Саді „Зборник Матице Српске за књижевност и језик“, „Зборник за филологију и лингвистику“; в Заґребі „Rad JAZU“ і „Slovo“; в Любляні „Slavistična revija“; в Неаполі „Annali del Institute universitario orientale, Sezione slava“, в Римі укр. „Праці УКУ“ та „Богословія“; в Базелі „Phonetica“; в Парижі „Le Monde Slave“, „Revue des Etudes Slaves“, ж. „Україна“ І. Борщака ; в Лювені „Onoma“ й „Orbis“; в Лейдені „Slavic Printings and Reprintings“, в Газі „International Journal of Slavic Linguistics and Poetics“; у Копенгазі „Scando-Slavica“; в Люнді „Slavica Lugdunensia“, в Уппсалі „Acta Universitatis Uppsaliensis“, у Стокгольмі „Acta Universitatis Stockholmiensis“; у Лондоні „The Slavonic Review“, в Оксфорді „The Oxford Slavonic Papers“, в Алдершоті „Variorum: Collected Studies Series“; в Канаді: „Canadian Slavonic Papers“ (Торонто, Едмонтон), у Торонто „Journal of Ukrainian Studies“, у Вінніпезі укр. УВАН „Slavistica“ й ін.), в Монтреалі „Canadian Slavic Studies“; в ЗДА: в Нью-Йорку „American University Studies: Slavic Languages and Literatures“, „Slavonic and East European Review“, „New York University Papers“, „Yale Russian and East European Publications“, в Колюмбусі (Огайо) „Folia Slavica“, в Льос-Анджелесі (Каліфорнія) „UCLA Slavic Studies“, „Slavic and East European Journal“, в Кембріджі „Harvard Ukrainian Studies“ і ін.

Мовознавство. Мовознавча У. розвивалася в ділянках: 1) описово-нормативної граматики (в усіх її частинах: фонетики й фонології, морфології, синтакси, словотвору, лексикології з фразеологією) враз із стилістикою й віршознавством найперше для потреб школи, 2) діялектологічного досліду мовного обширу та його контактів із сусідніми мовами, 3) вивчення історії мови та її літ. варіянтів („іст. граматики“), дослідження мови й стилю усного фолкльору та їх особливостей у творах окремих письм.; досліди над пам’ятками мови та їхнє публікування; 4) ономастичних студій у ділянці: антропонімії (прізвищ та імен), зоонімії (кличок тварин), ойконімії (назв сіл і міст, вулиць у них), мікротопонімії (назв піль, долин, лісів), оронімії (назв гір), гідронімії (назв вод: річок, потоків, озер, морів) та астронімії (назв зірок та ін. небесних тіл тощо).

Нормативні граматики виникали з появою друкарства та шкіл у 16 — 17 вв. як уніфікаційне згладжування місц. та індивідуальних мовних і правописних звичок у тодішній літ. ц.-слов. мові (граматики Л. Зизанія, М. Смотрицького, Крем’янецька 1638 p., почаївська „Собраніє правил“ 1774 p., рукописна закарп. А. Коцака й ін.). Для потреб школи складало в Галичині й на Закарпатті від 1820-их pp. (спершу зі впливами церковнослов’янщини й рос. і поль. зразків) граматики І. Могильницького, М. Лучкая, Й. Левицького, Й. Лозинського, І. Вагилевича, Я. Головацького, П. Дячана, М. Осадци, В. Шашкевича, О. Партацького, О. Огоновського, Є. Сабова, нім. для урядників В. К. Піхлера, С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера, А. Волошина, І. Панькевича, Я. Неверлого й ін. Вони включували декотрі елементи бойківських, середньозакарпатських, гал.-волинських говірок, спиралися на місц. книжну традицію, а згодом все більше орієнтувалися на мову наддніпрянських авторів (Котляревського, Шевченка, М. Вовчка й ін.: їх хрестоматійні уривки стали витіснювати рос. приклади з Державіна й ін. поетів), а їх кириличне письмо й „етимологічний“ правопис („максимовичівку“) замінено „гражданкою“ й „фонетичним“ правописом (у 1890-их pp. у „Граматиці“ Смаль-Стоцького „желехівкою“, себто гал. адаптацією „кулішівки“, запровадженою у „Словарі“ 1882 р. Є. Желеховським). На Закарпатті цей процес тривав аж до поч. 1940-их pp. На Наддніпрянщині на запровадження фонетичного правопису (як і літ.-мовного унормування) вирішально вплинули писання П. Куліша й „Основа“ („кулішівка“). Накидувана рос. владою, сперта на рос. правописі „ярижка“ не прищепилася. Лише короткотривалий обмежений успіх мала радикально-фонетична „драгоманівка“. Як на поч. 20 в. виникла потреба в шкільній граматиці, постала низка таких підручників: Є. Тимченка, А. Кримського (врятовані фраґменти, з елементами іст. граматики й хрестоматії), П. Залозного, Г. Шерстюка, В. Мурського, М. Левицького й ін. Як правопис прийнявся Кулішів, виправлений Б. Грінченком і спопуляризований його „Словарем“ (1909 „грінченківка“); на „грінченківку“ перейшла після 1917 здебільша й Галичина. С. Смаль-Стоцький опублікував нім. „Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache“ (1913), що нетрадиційними поглядами на становище й виникнення українщини (без стадії „праруської“ мови) викликала серед славістів різку контроверзу, але вплинула на погляди наступної ґенерації україністів 1920-их pp. і причинилася до виклинання автора як „буржуазного націоналіста“ за сов. доби.

Стверджені різниці між наддніпрянським і гал. варіянтами літ. мови викликали по обох сторонах т. зв. „мовну дискусію“ про переваги того чи того варіянтів, що теоретично скінчилася взаємовирівнянням, завершеним у висліді першої світової війни практичною працею гал. інтеліґенції після 1917 при розбудові культ. життя на Наддніпрянщині, взаємозгладженням мовних різниць у мові освіченого прошарку й відтісненням окремих діялектних особливостей як допущених поетизмів у ділянку стилістики. В такому дусі складена „Граматика“ В. Сімовича („Практична“ 1918 р. для учасників курсів по таборах полонених із рос. армії, а поширене 2 вид. 1920 р. для шкіл), що враховувала не лише мово вжиток кращих наддніпрянських авторів, але й мову інтеліґенції, відкидаючи при тому її льокальні звички, виразно занесені з чужих мов. Вона вперше широко накреслювала синтаксу, а в дусі гал. шкільних граматик 19 в. включувала (ще М. Смотрицьким запроваджені) елементи віршознавства.

Після 1917 складено для російськомовців декілька практичних граматик (М. Гладкого, О. Синявського й ін.) та для різних шкіл М. Грунського й Г. Сабалдиря (1926, 4 вид.), П. Горецького й І. Шалі (1926 — 29, 8 вид.), М. Трохименка (1928), Є. Кротевича (1930) й ін. — усі в дусі підкреслювання укр. особливостей порівняно з російщиною. О. Синявський видав і „Порадник“ за „Граматикою“ Сімовича (1922), а 1931 „Норми укр. літ. мови“ (передруковані 1941 у Львові) в дусі поміркованого пуризму без відкидання поширених набутих інтеліґентською мовою у наук.-публіцистичних стилях привичок.

Яскравий пуризм, як і боротьба з гал. провінціялізмами, характеризували праці І. Огієнка, як і редаґований ним ж. „Рідна Мова“ (1933 — 39).

Термінологічну працю в Галичині започаткували правники для перекладання австр. законів у віденському „ВЂстнику“ та опублікувавши „Німецько-руський словар...“ (1851), складений головно І. Головацьким (з елементами „язичія“ й кальками з нім., поль. і чес. мов), а згодом такий же словник зладив К. Левицький (1893 й 1920). В Галичині складанням термінології (як і зібранням нар. номенклятури) спершу зайнявся І. Верхратський („Початки до уложення номенклятури і термінології природописної, народної“ 1864 — 79, як і М. Мельник в НТШ та в відповідних комісіях В. Левицький (матем.-фіз.-хем.) та С. Рудницький (геогр.); після 1919 тут ця ділянка занепала. Зате вона розвинулася інтенсивно в Києві в Укр. Наук. Т-ві та Відділах і Комісіях ВУАН, зокрема ж в Ін-ті Укр. Наук. Мови: аж до його розгрому у зв’язку з харківським процесом СВУ 1930 р. видано понад 50 таких словників у співпраці фахівців з різних ділянок із мовознавцями; оминано по змозі етранжизми й утворювано в нар. дусі новотвори, що цю термінологію віддалювало від рос.

У Харкові створився на межі 1920-30-их pp. довкруги керівника Центр. заочних курсів українознавства при ІНО Л. Булаховського гурт мовознавців, який склав декілька висококваліфікованих колективних граматичних „Курсів“ з увагою для історії мови (К. Німчинова, М. Йогансена), стилістики (Б. Ткаченка, І. Трояна), діялектології (І. Трояна) й слов’янознавства (З. Веселовської): заг. курс (1928), курс для службовців (1930), підвищений курс (1929 і 1931). Опрацьовували тут фонетику: І. Троян (теж правопис) і М. Йогансен (теж ортоепію), наголос: Л. Булаховський і З. Небожівна, морфологію: О. Патокова, М. Наконечний і М. Перегінець, словотвір: К. Німчинов і М. Перегінець, лексику: І. Троян і Б. Ткаченко, а синтаксу: К. Німчинов і М. Перегінець. Тут широко узгляднено питання синтакси в оперті на опрацювання відмінків Є. Тимченком, на стилістичні спостереження його учениці О. Курило, як і на праці О. Шахматова й О. Пєшковського (про еквіваленти речень та роди зв’язків у реченнях). У фонетиці: виткнено шепелявість гал. (дорсальної) вимови пом’якшених зубних, півд.-сх. пом’якшену вимову зубних перед і з о (н’іс:носа), півн.-зах. заник й після -и, -і (добри, добрі, -рий, -рій), хитання в вимові и (то як е в галичан, то як і в сх. поліщуків). У морфології допущено в давальній однині -ові/-у в чоловічих, та лиш в сер. іменниках; двоїну допущено лиш у жін., а відкинено в сер. іменниках; у словотворі: прийнято форму -ування для назв дії, а -овання для її результату (будування : будовання) та паралельність форм по-польському/по-польськи. Генезу укр. мови насвітлювано згідно з поглядами С. Смаль-Стоцького. Таку водностайненість улегшили домовлення скликаної до Харкова 1927 — 28 М. Скрипником наради (опубліковані 1929, а виправлювані в русифікаторському дусі „постановами колеґії наркомосу“ 1933 і дальших pp.: 1936, 1939, 1946 й 1960, поки з 1988 не розпочато дуже обережно цей правопис відросійщувати, напр. в „Укр. правописі“ А. Бурячка 1988 та 1990).

„Харківський“ правопис виправляв окремі провінціялізми „грінченківки“ (життя, не -ттє) та водностайнював написання чужих h, g, l в етранжизмах, прізвищах і місц. назвах (як: г, л у грец. словах: логіка та як: ґ, ль у всіх поль.-латинських, рум., мадярських і зах.-евр. словах: лява, ґазда, Геґель). Російщення стосувалося вирівняння до написань в етранжизмах: безйотних груп -іа-, -іо-, -іу- : діалект, проект, передачі чужих g, h, l як г, г (а далі й х !), л : Гегель, Хельсінкі, Хемінгуей, Ласаль, а врешті усунення вимови ніс (: носа), себто створення виключної фонематичної сполуки з і лиш м’яких зубних (ст’іл, д’ім, золот’і), а в висліді передача чужих груп si, пі... як: си, ни (синус, тире). Дійшла до того й рос. плутанина з непослідовною передачею етимологічногрецької літери й (theta) як ф (міф, хоч: театр, тема...) тощо. Тому що політ. еміґрація тих русифікаторських змін не прийняла, вживання „харківського“ чи „підсовєтського“ правопису стало виразником ідейної приналежности користувача. Пропаґатором того русифікаційного курсу став ж. „Мовознавство“.

Хрча всі ці праці з русифікаційним постишевсько-кагановичівським курсом від 1933 (як больш. партія поставила на рос. „народність“ і „побудову соціялізму в одній країні“, а не на „світову революцію й пролетаріят“) названо „шкідницькими буржуазно-націоналістичними“ і більшість авторів репресовано чи знищено, все ж окремі висліди їх синтетизувального труду позначилися на всіх дальших граматиках (А. Загродського 1939, М. Жовтобрюха 1948, Б. Кулика 1948 і 1961, Ф. Медведєва 1951, О. Пархоменка 1954, М. Івченка 1960, О. Волоха 1976, М. Леонової 1983) і зокрема ж на новому високошкільному „Курсі сучасної укр. літ. мови“ за ред. Л. Булаховського (2 тт., 1951) з авторством синтакси й наголосу самого ред., морфології В. Ільїна, фонетики М. Наконечного, а лексики П. Горецького, але й з уніфікаційними змінами та усуванням незгіднощів з російщиною.

Найобширнішим синтетичним описом укр. літ. мови у версії післявоєнної доби став п’ятитомний курс „Сучасна укр. літ. мова“ під ред. І. Білодіда, від якого там походить вступна ідеологічна унапрямленість (як „мови укр. соціялістичної нації“), помітна і в окремих авторів, зокрема в межах стилістики. Це вперше фахівці описали ділянки: 1) звуків методами експериментальної фонетики (Л. Прокопова, В. Перебийніс), складів (В. Брахнов), наголосу й ортоепії (М. Наконечний), фонології (П. Коструба) та засад правопису (М. Жовтобрюх), 2) морфології, в тому морфемної структури слова (І. Ковалик), суфіксів (І. Матвіяс), частин мови (Д. Баранник, І. Матвіяс, В. Русанівський, Л. Коломієць, А. Майборода, А. Колодяжний), частотність суфіксів (М. Муравицька), 3) синтакси: словосполучення (О. Мельничук), структура речень — зовн. (Л. Кадомцева) і внутр. (А. Грищенко), членів речення — гол. (С. Вихованець) та ізольованих (Л. Кадомцева), типів речень (П. Дудик, А. Грищенко), і синтагматичного членування речення (О. Мельничук), 4) лексики (І. Олійник, А. Бурячок, М. Жовтобрюх, В. Винник, Т. Черторизька, Л. Паламарчук, М. Муравицька), лексикографії (Л. Паламарчук) і фразеології (Л. Скрипник), 5) стилістики (І. Білодід з „ідеологічним“ вступом та віршознавчою „ритмомелодикою“), лексичні й фразеологічні засоби (Г. Їжакевич, А. Лагутіна), фоностилістика (В. Коптілов), засоби словотвору (М. Пилинський), засоби морфології, фіґурологія (В. Ващенко), синоніміка (С. Єрмоленко), усне мовлення (Д. Баранник). Всі автори дали до своїх тем монографічні опрацювання. В самому курсі вповні промовчано (чи „ідеологічно очищено“) минулі опрацювання; автори називають бездискусійно лиш даний актуальний погляд, навіть якщо раніше висловлювали щось протилежне. Зрештою, не зважаючи на називані паралельні форми, на практиці існують для мовних коректорів центр. газет і школи видавані зверхниками списки „небажаних“ форм і слів під приводом „оминати варіянти“, що ними визнається все, різне від рос. мововжитку.

Фонетиці присвячені монографії М. Пушкара (1932), А. Багмут (1977, 1980), Г. Олійника (1974), В. Перебийніс (1970), Н. Тоцької (1973), В. Шиприкевича (1972), фонології — Ф. Жилка (1963). Про наголос — звичайно зі спробами історії його виникнення — раніше К. Ганкевич (1876), Я. Гануш (1879), І. Верхратський (1879) і ін., а в новіший час Л. Булаховський (1930, 1947), З. Веселовська (1965, 1970), І. Огієнко (1952), А. Білоштан (1958), Т. Бровченко (1969), В. Скляренко (1969) й Е. Станкевич (1960, 1966), П. Ковалів та ін. Його норми подають правописні словники, крім раніших, ще І. Кириченка (1955, 1961), М. Погрібного (1959, 1964), С. Головащука (1975, 1979), І. Вихованця (1973) й ін.

Морфології присвячені монографії І. Кучеренка (1961) й М. Леонової (1983), та — крім давніших: О. Потебні (про множину, 1888), І. Огієнка (про двоїну, 1910), М. Сулими (дієприкметники, 1927), І. Шаровольського (майбутній час, 1927), — післявоєнні: про іменники (І. Матвіяса, 1974), прикметники (А. Грищенка, 1978), прислівники (І. Чаплі, 1960), числівники (М. Івченка, 1955), прийменники (А. Йови, 1957, А. Колодяжного, 1960), дієслова (В. Ільїна, 1949), дієприслівники (Л. Коць, 1964).

Словотворові (будові слова) присвячені праці К. Городенської й М. Кравченко (1981), В. Горпинича (1977), Л. Юрчук (1959, дієслово), В. Ільїна (1953), Н. Клименко (1973, 1984, у зб. „Морфемна структура слова“ [1979] разом з Л. Муравицькою й М. Пещак), І. Ковалика (1958), Л. Полюги („Морфемний словник“, 1983), Я. Рудницького (1935, передрук 1967), В. Русанівського (1971), Л. Юрчук (1959), І. Яценка („словник-довідник“ з морфемною аналізою 57 000 слів, 2 тт., 1981), крім раніших Р. Смаль-Стоцького (по-нім. про утворювання іменників, 1915, „Примітивний словотвір“, 1929) та Ю. Шереха-Шевельова (про утворювання числівників, 1952). Словотвірні питання розглянені й у зб. „Словотвір...“ за ред. І. Ковалика зі ст. Л. Родніної (суфікси іменника), А. Грищенка (суфікси прикметника), Л. Юрчук (дієслово), Г. Гнатюка (дієприкметник), В. Русанівського (префікси), К. Городенської (префіксно-суфіксний словотвір), Н. Клименко (словоскладення, абревіяція).

Підвищений „Курс“ 1931 р. (див. вище) позначився у кращому еміґраційному „Нарисі сучасної укр. літ. мови“ (1951) Ю. Шереха (учня Л. Булаховського), чий опис синтакси простого речення вміщений без прізвища автора у згаданому „Курсі“; сам же автор надрукував його по-англ. як „The Syntax of Modern Ukrainian. The Simple Sentence“ (1968).

О. Панейко перевидав 1941 „Правописний словник“ О. Ізюмова з достосуванням до зах.-укр. мововжитку, а 1950 на еміґрації — граматику в дусі „Норм“ О. Синявського, зрештою передрукованих В. Сімовичем 1941 у Львові. С. Чорній сперся у своїй шкільного типу „Граматиці“ (1969 — 70) на відполітизованій у прикладах версії А. Загродського.

Істотний зворот до історично поглибленого психологізму приніс О. Потебня під впливом нім. мовознавців В. Гумбольдта й Г. Штайнталя. Його ідеї продовжували його воронізькі та харківські учні О. Попов, В. Харцієв, Д. Овсянико-Куликовський. Цю харківську школу продовжують його послідовники Л. Булаховський, Ю. Шевельов, О. Мельничук та ін. Потебня сперся на матеріял літописів та нар. пісні й окреслив розвиток речення від „більшевершковости до одновершковости“ (заміна присудкового номінативу інструменталем та „півприсудкового“ активного дієприкметника в відокремлений дієприслівниковий зворот), заміна безприйменникових скісних відмінків (напрямкового дативу, часово-місцевого льокативу) їх сполуками з прийменниками, що стисліше й деталізованіше виражують обставини місця й часу. Ці погляди стали підставою для іст. синтакси.

Певні досягнення рос. синтактики (праці О. Шахматова, О. Пєшковського, Л. Щерби, В. Виноградова) перейняли для укр. синтакси послідовники І. Білодіда, як учня О. Синявського, В. Русанівський, А. Грищенко та ін., а як ілюстративний матеріял беруть виключно тексти підсовєтської доби.

Своєрідним відсадком потебніянства став гурт синтактиків з Є. Тимченком (опрацював головно синтаксу відмінків, чисел тощо), його ученицею О. Курило, С. Смеречинським, П. Гладким, М. Мироненком та М. Судимою й ін., що критикували чужомовні впливи в газетно-науковій мові й спиралися, крім народно-мовних конструкцій з фолкльорних текстів, на авторів 19 в., що писали під нар. мову (Г. Квітку, М. Вовчка, Т. Шевченка, П. Мирного й ін.). Усі вони зазнали в 1930-их pp. репресій.

Під впливом нім. синтактиків іст.-псих. напрямку подав віденський славіст Ф. Міклошіч у порівняльній граматиці слов. мов (у тому й укр.) нарис синтакси, аналізу частин мови, відмінків та часово-модальних форм дієслова (1868 — 74), як і безособових речень (1883). Його працю продовжували його учні В. Яґіч та В. Вондрак. З їх школи вийшли О. Огоновський (за віденським зразком побудована укр. синтакса в „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache“, 1880, та в граматиці 1889) та С. Смаль-Стоцький, чиїм учнем був В. Сімович, що в „Граматиці“ (1920) дав обширніший нарис синтакси. Ці пов’язання укр. синтактики нині промовчуються.

Історію лексикографії накреслюють праці А. Москаленка (1961), П. Горецького (1963), Л. Паламарчука (1978), С. Головащука („Перекладні словники і принципи їх укладання“, 1976) та сер.-укр. доби В. Німчука (1980) з офіц. точки бачення, а отже неповно (див. Словництво, Термінологія, Ін-т Укр. Наук. Мови). Після 1990 розпочато ревізувати у співпраці з заокеанськими фахівцями зрусифіковану термінологію сталінсько-брежнєвської доби в медицині (О. Мусій і ін.: „Рос.-укр. мед. словник“, 1992, 7 000 слів), математиці (Ф. Гудименко й ін.: „Рос.-укр. матем. словник“, 1990, 12 000 термінів; Р. Воронка й ін.: „Англо-укр. матем. словник“, 1993, 10 000 термінів), хемії (Є. Некряч і ін.: „Рос-укр. хімічний словник“, 1990, 6 000 термінів) та фізиці (В. Гейченко й ін.: „Рос.-укр. фіз. словник“, 1990, 16 000 термінів).

Фразеології присвячені праці В. Підмогильного й Є. Плужника (словник „Фразеологія ділової мови“, 1926, 1927, 1992), Г. Чередниченка („Нариси з укр. фразеології“, 1953) і Л. Скрипник („Фразеологія укр. мови“, 1973), Ф. Медведєва („Укр. фразеологія“, 1977), словники — І. Виргана („Рос-укр. фразеологічний словник“ у харківському ж. „Прапор“, 1958 — 71), „Укр.-рос. і рос.-укр. фразеологічний словник“ І. Олійника та ін. (1971), „Фразеологічний словник укр. мови“, 1 — 2 т., Л. Паламарчука й ін. (1993), Н. Батюк „Фразеологічний словник (на допомогу вчителеві)“ (1966, 1 200 фразем), Г. Удовиченка „Фразеологічний словник укр. мови“ (2 тт., 1984) та „Словник укр. ідіом“ (1968, понад 2 000 ідіом), І. Коник і М. Сидоренко „Укр.-рос. та рос.-укр. фразеологічний словник“, 1978), М. Коломієць і Є. Регушевського „Словник фраземних синонімів“ (1988) та В. Білоноженко, Л. Паламарчука й ін. обширний у 2-х кн. „Укр. фразеологічний словник“ (1993). Крім того, сюди належать зб. приказок Номиса (1864, 1990), І. Франка (3 тт., 1900 — 10), В. Бобкової й ін. (1955, 1963), Є. Недзельського (бл. 2 800, 1955), Ю. Цигри й ін. (бл. 4 000, 1964), а теж словники „крилатих виразів“ А. Коваль і В. Коптілова („1 000 крилатих виразів...“, 1964, 1975), В. Коптілова („У світі крилатих слів“, 1968, 1976), рос-укр. зведень приказок Г. Млодзинського (1929), Н. Бєленькової (1969), латинсько-укр. Ю. Цимбалюка й ін. (1976), „Укр. нар. прислів’я та приказки“ (1955).

У стилістиці досліди велися в напрямі обмежування ролі ц.-слов. архаїзмів (зокрема в Галичині й на Закарпатті), провінційних етранжизмів (мадяризмів на Закарпатті, поль.-нім.-чес. виразів і кальок у Галичині та русизмів, теж у формі розмовного „суржика“ на Наддніпрянщині, а також у поборюванні соц.-групових сленґізмів як спадку по бурсацькій бурлескній „котляревшині“ та вулично-блатняцького сленгу, поширеного після 1919 по більших містах. Незадомашнені етранжизми замінювано зокрема в техн. термінології новотворами.

У стилістичній синтаксі піднято домагання спиратися на нар. мову (Центр.-Сх. земель) та на мову авторів 19 в., витіснювати в наук.-публіцистичних стилях чужі конструкції та словотвірні елементи, відсутні в нар. мові (праці Є. Тимченка, О. Курило, Б. Ткаченка, С. Смеречинського, М. Гладкого, М. Сулими й ін.). З насталою реакцією Л. Кагановича й П. Постишева всі вони були репресовані, а їх праці нищено й унедоступнювано по бібліотечних „спецфондах“.

Новочасна стилістика розвинулася зі шкільної клясично-бароккової латинської реторики, світської — судово-політ. промов, та церк. (для проповідей і диспутів); проф. колеґій компілювали такі підручники на підставі латинсько-поль. і згодом латинсько-нім. зразків; десятки таких рукописів збереглися в Києві й деінде, а занесли їх учителі й до сербів. Найвідомішою є така латинська реторика Т. Прокоповича „De arte rhetorica“ (1706), збережена в кількох копіях, видана Р. Ляхманн (1982) та в укр. перекладі як „Про риторичне мистецтво“ (1979, — з пропущенням церк. реторики!). Рукопис викладу реторики київ. учителів у серб. Сремських Карловцях 1736 — 37 pp. зберігся у Відні як „Praecepta artis oratoriae“ й був виданий 1980 О. Горбачем як і двічі друкована світська частина реторики василіянських шкіл „Epitome praeceptorum rhetoricorum“ (Почаїв 1764 і 1771, вид. 1992) та ц.-слов. „Риторика“ манастиря в рум. Нямці з 1770-их pp., видана 1972. Знецінену нім. романтиками реторику замінила стилістика, перейнявши окремі елементи й поширивши її застосування на всі форми мовного вислову, спершу лиш у мист. творах. Перший такий шкільний посібник склав за австронім. і поль. зразками В. Домбровський (1923). Про дальші дотичні праці О. Курило, М. Гладкого, Б. Ткаченка, О. Синявського, С. Смеречинського, П. Плюща, І. Білодіда, Л. Скрипник, В. Ващенка, І. Чередниченка, А. Коваль, П. Дудик, І. Ощипко, Р. Іванченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Жовтобрюха, М. Пилинського й ін. до 1970-их pp. див. Стилістика. Різниці поміж нормами літ. мови Наддніпрянщини та гал. їх варіянтом показав — не скрізь вірно — І. Огієнко в „Укр. стилістичному словнику“ (1924, 1978) і подібно в „Словнику слів, у літ. мові не вживаних“ (1934, 1973); згодом робив це систематично в ж. „Рідна Мова“ (1934 — 39).

Словники укр. синонімів складали А. Багмет (в ж. „Вітчизна“ 1959 — 62 і „Україна“, 1969 — 71, окремо 1982) та П. Деркач („Короткий словник синонімів укр. мови“, 1960, 1975, 1993). „Короткий тлумачний словник укр. мови“ склав Д. Гринчишин і ін. (1978, 7 000 слів) та „Словник труднощів укр. мови“ (1989), а з О. Сербенською „Словник паронімів укр. мови“ (1986), М. Коломієць та Є. Регушевський „Короткий словник перифраз“ (1985), Л. Полюга „Словник антонімів“ (1987), І. Яценко „Морфемний аналіз. Словник-довідник“, 2 тт. (1981), С. Караванський „Практичний словник синонімів укр. мови“ (бл. 15 000 слів, 1993). На матеріялі лиш авторів підсовєтської доби В. Перебийніс і ін. склали „Частотний словник сучасної укр. художньої прози“ (2 тт., 1981, бл. 500 000 слів), інверсійні (зворотні) словники склали В. Ніньовський (1969) та С. Бевзенко й ін. (3 тт., 1971 — 76), а „асоціятивних норм“ Н. Бутенко (1958).

Появилася низка тлумачних словників з різних ділянок термінології: політ. (Я. Білика, 1925; В. Врублевського й ін., 1972), рос.-укр. юридичний (Б. Бабія й ін., 1985), журналістичний (Д. Григораша, 1974), філос. (В. Шинкарука, 1973, 1986; М. Розенталя й ін., 1952, 1977, 2 000 слів), псих. (В. Войтка, 1982), муз. (З. Лиська, 1933; С. Павлюченка, 1965; Ю. Юцевича, 1971, 1977, 2 000 слів), нумізматичний (В. Зварича, 1972), матем. (А. Бугая, 1964), з фіз. географії (О. Баркова, 1954), геол. (В. Вишнякова, 1962), лінґвістичний (Є. Кротевича й Н. Родзевич, 1957; Д. Ганича й Р. Олійника, 1985), літературознавчий (В. Лесина й О. Пулинця, 1961, 1971).

Словники етранжизмів („чужомовних слів“) склали: З. Кузеля й М. Чайковський (1910, 1918, бл. 12 000 слів), І. Бойків і ін. (1932, 1952), І. Льохін і Ф. Петров (1951, 1955), А. Орел (3 тт., 1963 — 66) та О. Мельничук (1974, бл. 24 000 слів).

Складання рукописних словників почалося тлумаченням незрозумілих церковнослов’янізмів, грецизмів чи біблізмів (спершу на берегах чи наприкін. текстів, на лад середньовічних латинських „маммотректів“), що від 15 в. завершилося „Лексисом“ Л. Зизанія (1596), „Лексиконом“ П. Беринди (1627, 1653), рукописними латинсько-“слов.“ „Лексиконами“ Є. Славинецького й А. Корецького-Сатановського 1640-их pp. та І. Максимовича (1718 — 24), складаних за поль. стовпцем поліглотного А. Калепіна чи поль. Ґ. Кнапського, а опублікованих О. Горбачем і В. Німчуком. Їх слід веде й до рукописного „Гептаглота“, збереженого в Оксфорді, складеного, ймовірно, в Стамбулі та виданого В. Свободою. І. Огієнко видав збережений рукописний укр.-рос. словничок із 17 в. 1722 видано в Супраслі для потреб духовенства ц.-слов.-поль. „Лексикон“, передруковуваний у Почаєві 1757, 1805 та доповнений Й. Левицьким 1830. Тлумачні укр.-рос. словнички друковано до „Енеїди“ Котляревського та до „Граматики“ О. Павловського (1818). Одним із кращих гал. словників був укр.-нім. словник Є. Желеховського й С. Недільського (1882 — 86), що включував найперше півд.-зах. лексику.

Матеріяли для заг. словника збирали ентузіясти від 1860-их pp., що ввійшли остаточно до першого найповнішого укр. „Словаря“ (з рос. тлумаченнями) Б. Грінченка (1907 — 09, 1909, 1924, 1925, 1958 — 59); на вимогу Петербурзької АН добір матеріялу обмежено 1860-ми pp. Зусилля лексикографів 1920-их pp. (С. Єфремова, А. Ніковського, А. Кримського, В. Ганцова) доповнити матеріял Б. Грінченка не могли бути завершеними через репресії влади, що з 1930-их pp. повела політику на якнайбільше наближення укр. нормативної лексики (спершу в наук.-публіцистичних стилях, після війни і в художніх творах) до рос.: словники С. Василевського, 1937; М. Калиновича, 1948, 1962; Й. Багмута, 3 тт. — 120 000 слів, 1968; І. Кириченка, 6 тт. — 100 000 слів, 1953 — 63, і найоб’ємистіший тлумачний „Словник укр. мови“ Ін-ту Мовознавства АН, 11 тт. — понад 135 000 слів, 1970 — 80, — з пропусканням „раритетів, архаїзмів, вузьких провінціялізмів, кованих слів“ (І. Білодід) та з „підбором лексики, що має перспективи розвитку“ (М. Пилинський), — теж із називаних у джерелах авторів і їх творів, — а збільшення об’єму й числа стовпцевих слів досягнуто додаванням похідних форм (напр. хмара, -рка, -ринонька, -риночка, -рище, -рочка, -ровиння і т. д.). З такою настановою складано після 1945 ін. двомовні словники в засязі сов. політ. впливу. З-поміж ін. вирізнюються створені в діяспорі укр.-англ. К. Андрусишина й Я. Крета (1955, 130 000 слів) та укр.-італ. і італ.-укр. Є. Онацького (1941, 1977 та 1977, 100 000 слів).

Після студії К. Михальчука („Наречия, поднаречия“, 1877) подібний огляд укр. діялектів з мапою дав Н. Дурново (Моск. діялектологічна комісія 1915) та В. Ганцов („Діялектологічна карта укр. говорів“, 1924) з поділом на два первісні наріччя (півн. і півд. та поділом півд. на давнє півд.-зах. і нове, виникле з колонізаційного схрещення півд.-сx.). Після Ганцова вже лиш уточнювано подробиці (мапи І. Зілинського, 1933; Ф. Жилка, 1955, 1960, 1968; С. Бевзенка, 1980, чи І. Матвіяса, 1990). Досліджувано окремі говірки (див. Діялектологія) чи їх групи. П. Брук зробив спробу картографування діялектних рис Полтавщини (1928), І. Панькевич Закарпаття (1934), а Ю. Тарнацький — Зах. Полісся (1939). Зібрані матеріяли з усієї підсовєтської України були знищені 1941 при евакуації Києва, то ж 1948 почато заново збирати дані для повного атласу під керівництвом Ф. Жилка (згодом усуненого І. Білодідом), заплянованого на 8 тт., скороченого до 3, з яких досі появилися 2 тт.: 1. Полісся, сер. Наддніпрянщина і суміжні землі (під ред. І. Матвіяса, 922 обстежені пункти, 350 матеріялових і 40 зведених мап, 1984), та 2. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття й суміжні землі (під ред. Я. Закревської, 687 пунктів, — при чому з 5-х підрум. пунктів Румунія відмовилася видати матеріял, — 387 матеріялових і 20 зведених мап, 1988). Окремі дослідники опублікували мапи теж із раніших зб.: В. Ващенко з сер.-дол. Наддніпрянщини (1968), Т. Назарова з дол. Надприп’яття (1987), Г. Шило з волинсько-гал. межі (1957), К. Дейна з Тернопільщини (1957), З. Штібер з Лемківщини (8 вип., 1956 — 64), Я. Ріґер (із записів С. Грабця й ін., 7 тт., 1980 — 91), Й. Дзендзелівський із Закарпаття (3 тт., 470 лексичних і 44 зведених мап із 212 пунктів, 1958 — 93), моск. Ін-т Слов’янознавства — Карп. атлас (під ред. С. Бернштейна, 2 тт., 1967), з Пряшівщини В. Латти (1991) і З. Ганудель (2 тт., 229 лексичних і 35 зведених мап із 125 пунктів, 1981 — 89). Укр. матеріял включений і в сусідньомовні атласи: словацький (під ред. Й. Шольца (4 тт., 5 укр. пунктів на бл. 300 мапах, 1978 — 84); білор. (338 мап з укр. Берестейщини, 1963), поль. — підкарпатський (з 2 укр. пунктами, 1934), Білосточчини (142 мапи, 1989), Володавщини (Ф. Чижевський, 1986), рум. (5 тт., з 1 укр. пунктом, 1956 — 66), спільнокарпатський (1987 — 93) та спільнослов’янський (з кількома укр. пунктами, 1988 —).

Фонетичний опис, головно зах.-укр. говірок, накреслив І. Зілинський (1932 по-поль., англ. переклад 1979), а для Закарпаття І. Панькевич (1934), крім низки описів, поліських дифтонгів (О. Курило, В. Ганцова й ін.). Фонологічну систему говірок аналізували В. Перебийніс (1970), Л. Калнинь (1973, надсянсько-бойківських говірок), Ф. Жилко та головно Ю. Шевельов (1979) у її іст. розвитку.

Крім низки записів лексики окремих говірок, постали ширші словники говорів: Полісся — Сх. (П. Лисенка, 1961 і 1974), Правобережного (М. Никончука, 1979, 1985) й Зах. (Ф. Климчука, 1968), Полтавщини й Нижньої Наддніпрянщини (В. Ващенка, 1960 і 1962), Одещини (А. Москаленка й Й. Дзендзелівського, 1958), Буковини (під ред. В. Прокопенка, 6 вип., 1971 — 79), бойківський (М. Онишкевича, 2 тт., 1984). Проведено досліди низки термінологічних ділянок: рибальства (А. Берлізов, 1959), свояцтва (А. Бурячок, 1961), метрології (В. Винник, 1966), гідроніміки (М. Юрковський, 1971), ботан. номенклятури (М. Мельника, 1922; С. Маковєцького, 1936; Н. Осадчої-Янати, 1973), судноплавної, виноградарської й перк.-рел. (О. Горбача, 1958, 1973, 1989), абстрактної (Л. Полюги), соціолектів (О. Горбача, 1953 — 93). Складено хрестоматію діялектних записів („Говори укр. мови“, 1977). Досліджувано впливи на говірки ін. мов: поль. (Р. Ріхгардт, 1957; О. Горбач, 1968; Й. Дзендзелівський, 1969 — 70), словацької (З. Штібер, 1963; О. Горбач, 1993), мадярської (Л. Чопей, 1883; П. Лизанець, 1970-76; Л. Деже, 1958 — 61; Е. Балецький, 1956 — 58), рум. (Е. Калужняцький, 1879; I. Шаровольський, 1929; Д. Шелудько, 1931; Е. Врабіє, 1967; О. Горбач, 1970 — 75), нім. (I. Шаровольський, 1926 — 27; Р. Смаль-Стоцький, 1942), тюркських (Ф. Міклошіч, 1884 — 90; О. Макарушка, 1895; А. Зайончковський, 1949; К. Г. Менґес, 1979). Словотвір діялектних ареалів досліджувала Я. Закревська (1976), а діялектну коренево-суфіксну фонетичну й семантичну варіянтність П. Гриценко (1990).

На концепції історії укр. мови (теж літ. мови) відбилася контроверза романтиків М. Максимовича й М. Поґодіна, кому українцям чи росіянам — належить Київ. доба історії, мови й культури й її пам’яток. Уявне враження, ніби сучасна рос. літ. мова (себто її ц.-слов. складники) ближча до (ц.-слов.-болт.) пам’яток давньої доби (а це тому, що укр. мова відштовхнулася вповні від ц.-слов. елементів) привело загал рос. філологів до фальшивих поглядів, мовляв, первісне населення Києва (й Київщини) вимандрувало після татаро-монгольської руїни на північ, а сюди переселилися вихідці з Волині-Галичини, а тимто історію мови й літератури Київ. доби включено в рос. Для ранішої, після-спільнослов’янської доби (7 — 9 вв.), трьох сх.-слов. мов створено теорію „праруської“ мови, а для доби 10-14 вв. „давньоруської“ мови, яку приписано зокрема партійними „Тезами ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією“ 1954 теж для укр. мови. Лиш гал.-бук. вихованці віденського славіста Ф. Міклошіча (О. Огоновський, С. Смаль-Стоцький, О. Колесса й ін.) випроваджували укр. мову безпосередньо з праслов. доби, і цей погляд прийняли україністи 1920-30-их pp. у своїх курсах історії укр. мови (А. Кримський, 1922; П. Бузук, 1924 — 27; Є. Тимченко, 1927 — 30; М. Грунський і П. Ковалів, 1931 — 41). Цю думку розвинув Ю. Шевельов, умотивувавши фактами з пам’яток, діялектів, фонологічної структури й часового співпорівнювання з ін. слов. мовами (1979). В такому розумінні Є. Тимченко складав „Іст. словник укр. язика“ (2 тт., 1930 — 32), перерваний владою; редактора й співр. репресовано.

Попри різні короткі курси іст. граматики (Ф. Медведєва, 1955, 1964, 1967), морфології (С. Бевзенка, 1960; С. Самійленка, 1964 — 70; І. Керницького, 1967) як і синтакси (О. Безпалька, 1960; І. Слинька, 1973; В. Русанівського, 1959; О. Мельничука, 1966) та словотвору (Л. Гумецької, 1958) складено стандартний високошкільний колективний посібник „Курс історії укр. мови“ (під ред. О. Безпалька, 1957, 1962; М. Жовтобрюха й ін., 1980). Обширну в 4 тт. „Історію укр. мови“ опрацював колектив Ін-ту Мовознавства АН (1978 — 83): т. 1. Фонетика (вступ В. Русанівського, фонетика М. Жовтобрюха й праслов. інтонації В. Скляренка), т. 2. морфологія (розвиток частин мови), т. 3. синтакса (виникнення різних родів речень), т. 4. лексика й фразеологія (поява різних груп лексики в доби: праслов., „давньоруської мови“, 14 — 15 в., 16 — 18 в. та, очевидно, в „радянську епоху“, як і історія власних назв). Львівський колектив лексикографів склав під ред. Л. Гумецької „Словник «староукр.» мови 14 — 15 ст.“ (2 тт., 1977 — 78). Важливою ділянкою стало публікування пам’яток, перев. світського характеру (актів судових, універсалів, госп. порадників тощо).

Етимологію розглядають словники Я. Рудницького („An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language“, 1962 — 82) та О. Мельничука (досі 3 тт., 1982 — 89).

В історії літ. мови виникають ті самі проблеми періодизування („древньоруської мови“ та „радянської епохи“), в чому розходяться дослідники підсов. та позасов. й еміґраційні ще й з уваги на ідеологічно-політизаційні елементи в з’ясуваннях підсов. („вітчизняних“) авторів чи редакторів.

Історію літ. мови 17 в. накреслив П. Житецький (по-рос. 1875, в укр. перекладі 1941). В. Передрієнко проаналізував формування літ. мови на нар. основі в 18 в. (1979), Г. Левченко — в першій пол. 19 в., а П. Плющ — повний нарис (1958, 1971); під ред. І. Білодіда вийшов цілком сполітизований колективний у 2 тт. „Курс історії укр. літ. мови“ (1958 — 61).

На еміґрації вийшли курси: Ю. Шереха „Галичина в формуванні нової укр. літ. мови“ (1949), нім. „Die ukrainische Schriftsprache 1798 — 1965“ (її розвиток під впливом діялектів, 1966), „Укр. мова в першій пол. 20 ст. (1900 — 41). Стан і статус“ (1987); І. Огієнка „Історія укр. літ. мови“ (1950); В. Чапленка „Укр. літ. мова, її виникнення і розвиток“ (2 тт., 1955 — 62), „Мовна політика більшовиків“ (1956), „Мовна політика на Україні в 1950 — 60-их pp.“ (1974); P. Смаль-Стоцького „Укр. мова в Сов. Україні“ (1936, 1969).

Ситуації на Закарпатті присвячені праці: Ф. Тіхого „Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi“ (1938), M. Штеця „Літ. мова українців Закарпаття і Сх. Словаччини (після 1918)“ (1969).

Хрестоматії до історії укр. літ. мови склали А. Москаленко (1954) та П. Тимошенко (2 тт., 1959 — 61).

Мові письм. присвячені монографії: Котляревського А. Бурячка (1956) і В. Ващенка (1955), Шевченка В. Ващенка (1963), Мирного І. Грицютенка (1959), Франка Я. Закревської (1966), Коцюбинського В. Масальського (1965) й Л. Паламарчука (1957), Кобилянської О. Копач (1972), А. Головка Н. Гретченко (1958); а з давніх: Вишенського Б. Ґрешеля (1972), Сафоновича К. Бореліюса (1952) й ін. Мову перекладів св. Письма аналізували П. Житецький (1905) і О. Горбач (1988).

Про розвиток укр. антропо-, ойко- й гідроніміки див. Топонімія.

Бібліографію укр. мовознавства подають: В. Ягіч „История славянской филологии“ (1910, 1967), С. Буліч „Очерк истории языкознания в России“, ч. І (XIII в. 1825 г.) (1904) з доповненням І. Огієнка „Огляд укр. язикознавства“ (ЗНТШ, т. 79 — 80, 1907), Л. Червінська й А. Дикий „Покажчик з укр. мови. Матеріяли по 1929 р.“ (1930, 1985). Видавані опісля бібліографії Л. Гольденберга, Н. Королевич і ін. (1963, 1968) ідеологічно селекціоновані. Подібно зб. „Дослідження з мовознавства в УРСР за 40 pp. „ (1958), „Дослідження з мовознавства за 50 pp.“ (1967), „Розвиток мовознавства в УРСР 1967 — 77“ (1980).

О. Горбач

Літературознавство. Попри вкрай несприятливі умови для розвитку науки про літературу на Україні у 19 — на поч. 20 в. (заборона укр. друкованого слова в Рос. Імперії, обмежені можливості У. на Зах. Україні), укр. літературознавство цього періоду мало певні досягнення. З позицій романтизму оцінювали розвиток укр. літератури І. Вагилевич і М. Костомаров, реалізм і демократизм її досліджував М. Драгоманов. Спробами систематизації великого фактичного матеріялу позначені іст.-літ. праці М. Петрова, М. Дашкевича, О. Огоновського, опубліковані наприкін. 19 в. М. Сумцов і М. Марковський спеціяльну увагу приділяли полемічній літературі 17 в. Велике значення мала багаторічна робота І. Франка, який охопив у своїх розвідках різні періоди укр. літератури („Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його історія“, „Іван Вишенський і його твори“, „Карпаторуська література 17 — 18 в.“, „«Перебендя» Т. Шевченка“, „«Наймичка» Т. Шевченка“, „Южно-русская литература“ та ін.), глибоко висвітлюючи проблеми психології творчости, стильові особливості літ. творів, їхню ориґінальність на тлі розвитку укр. і світової літератури. Наприкін. 19 в. розвивається шевченкознавство (праці В. Щурата, О. Колесси, О. Кониського). Для вивчення пам’яток укр. літератури 16 — 18 в. як творів словесного мистецтва багато зробила філол. школа літературознавства В. Перетця і його співр. С. Маслова, В. Адріянової, О. Назаревського та ін. Стару укр. драму досліджували І. Стешенко, В. Рєзанов, М. Возняк, якому також належить „Історія укр. літератури“ у 3 тт. (1920 — 24), що охоплює великий матеріял до кін. 18 в. З позицій розвитку укр. визвольного руху вивчав на поч. 20 в. С. Єфремов твори Т. Шевченка (монографія „Шевченко“, 1914, акад. вид. „Щоденника“ й „Листування“, 1927 — 28, з докладними ст. й коментарями), М. Вовчка, І. Франка, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського. Він же автор „Історії укр. письменства“ (4 вид., 1924), доведеної до поч. 1920-их pp. У 1920-і pp. визначну ролю відограли праці М. Зерова („Нове укр. письменство“, „Історія укр. письменства“, „До джерел“), де приділено велику увагу еволюції стилів укр. літератури. У зв’язку з історією розвитку культури вивчав історію літератури М. Грушевський („Історія укр. літератури“, тт. 1 — 5, 1922 — 27). Активно досліджували різні проблеми розвитку літератури П. Филипович, М. Драй-Хмара, А. Шамрай, О. Дорошкевич, Б. Якубський, О. Біленький. У цей час було видано з наук. коментарями багато текстів укр. письм., насамперед Шевченка.

На поч. 1930-их pp. ком. партія відповідно до тези Сталіна про „загострення клясової боротьби“ вчинила погром укр. науки, зокрема й літературознавства. Десятки визначних філологів було репресовано. Об’єктивне вивчення історії літератури стало неможливе, її факти фальсифікувалися або замовчувалися. Так народилося „радянське літературознавство“, побудоване на обов’язкових марксо-ленінських догмах, та ще й інтерпретованих партійними чинниками відповідно до потреб поточного моменту. Творчість багатьох письм., а то й цілі періоди історії літератури, було визнано „неактуальними“, по суті забороненими для дослідження. Рівень літературознавчих праць катастрофічно обнизився. Епоху Київ. держави було наказано розглядати як спільний початковий період рос., укр. та білор. літератур, а подальші часи вимагалося висвітлювати з позицій „благотворного впливу великої рос. літератури на укр. літературу“. Усі праці, які хоч трохи відхилялися від накиненої партією офіц. „ген. лінії“, суворо засуджувано за „рецидиви укр. буржуазного націоналізму“. Така політика тривала протягом десятиліть, і одним з багатьох її проявів була постанова ЦК КП(б)У, у якій було піддано гострій критиці „Нарис історії укр. літератури“ С. Маслова і Є. Кирилюка за „іґнорування клясової боротьби“, пропаґанду „теорії безбуржуазности укр. нації“ та „перекручення“ марксо-ленінського розуміння історії (1946). Нове видання „Історії укр. літератури“ (т. 1 — 1954, т. 2 — 1957), підготовлене тим самим Ін-том Літератури АН УРСР, вже покірно відтворювало всі партійні настанови, зводячи до мінімуму цілі епохи розвитку укр. письменства і штучно роздуваючи ін. (так, вісім століть укр. літератури, від 11 до кін. 18, втиснуто у 100 стор., а сорок pp. „радянської літератури“ розтягнено на понад 800 стор.). Такі визначні постаті укр. літератури, як П. Куліш, М. Драгоманов, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Вороний, М. Зеров і багато ін. зовсім відсутні в цій „історії“, не кажучи вже про абсолютно заборонених авторів з діяспори. Специфічними проявами партійної „критики“ письм. сов. доби було тимчасове усунення їх зі шкільних програм та підручників: у 1949 було заборонено вивчати у школах М. Рильського, критикованого за ідеалізацію дореволюційного минулого у поемі „Мандрівка в молодість“, а 1951 — В. Сосюру, звинуваченого у написанні „націоналістичної“ поезії „Любіть Україну“.

У повоєнний час найбільше уваги приділялося дослідженню творчости укр. письм. 19 в. та сов. періоду. Поминаючи численні зб. статтей про „благотворні впливи“ рос. літератури на укр. письм., слід згадати ґрунтовні, хоча й не позбавлені марксо-ленінської ідеологізації, монографії П. Волинського про Котляревського (1955), Є. Кирилюка про Шевченка (1959) і Франка (1956), Л. Новиченка про Тичину (1959), С. Крижанівського про Рильського (1960), зб. праць О. Білецького „Від давнини до сучасності“ (2 тт 1960).

Певні зрушення в укр. літературознавстві виявилися у період хрущовської „відлиги“, позначеної обережною й непослідовною десталінізацією. У серії „Бібліотека поета“ вперше після тривалої перерви було опубліковано книжки вибраних творів П. Куліша та М. Вороного, вийшли поезії О. Олеся, М. Зерова, О. Близька, В. Бобинського, проза Г. Хоткевича, Ю. Опільського, В. Гжицького, І. Микитенка, С. Пилипенка, В. Чечвянського, літературознавці почали згадувати Д. Фальківського, В. Підмогильного та ін. авторів, вилучених з укр. літератури ком. режимом. На літ. арену виступили поети „шістдесятники“ В. Симоненко, І. Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Коротич, які виразно задекларували себе як укр. нац. письм., хоча й не ставили під сумнів (за винятком В. Симоненка) ком. догми. Нового виміру набув і художній переклад, де в перше повоєнне десятиліття панували видання рос. авторів. Високою майстерністю й вишуканістю мови позначені переклади М. Лукаша (повний текст „Фауста“ Ґете, „Декамерон“ Боккаччо), Г. Кочура (евр. лірика різних століть), Д. Паламарчука (сонети Шекспіра), М. Бажана (твори Р. М. Рільке, Ц. Норвіда), Д. Павличка (сонети світу) та ін.

Це розширення літ. обріїв позитивно відбилося на укр. літературознавстві, воно допомагало укр. дослідникам обминати ідеологічні „табу“ й подавати картину розвитку укр. літератури більш наближену до реальности. Почалася робота над восьмитомовою „Історією укр. літератури“ (вийшла у 9 кн.), з якої підсовєтський читач міг дізнатися про багатьох не відомих йому доти письм. Було опубліковано „Матеріали до вивчення історії укр. літератури“ у 5 тт. (1959 — 66), відновлено видання давньої літератури („Укр. інтермедії 17 — 18 ст.“, „Байки в укр. літературі 1718 ст.“, твори Г. Сковороди у 2 тт. (у 2 виданнях), з ґрунтовними передмовами та коментарями. Вийшли солідні монографії, присвячені таким періодам розвитку укр. літератури, які протягом тривалого часу залишалися поза увагою дослідників: „Сатира і гумор укр. прози 16 — 18 ст.“ Л. Махновця, „Укр. проза поч. 20 ст.“ Н. Калениченко та ін. Розширилася проблематика шевченкознавства (було опубліковано: літопис Шевченкового життя і творчости В. Анісова і Є. Середи, „Шевченко і світова література“ О. Білецького, „Ритміка Шевченка“ Г. Сидоренко, „Сатира Шевченка“ Ю. Івакіна, „Драматургія Т. Г. Шевченка“ В. Шубравського). Було здійснено факсимільні видання рукописів Шевченка і фототипічну публікацію „Кобзаря“ 1840. З’явилося багато кн. і статтей про письм., що, як делікатно писали в той час, „з тих чи ін. причин випали з поля зору дослідників“, а насправді були заборонені сов. цензурою (В. Чумак, В. Блакитний, І. Микитенко, І. Кулик, Я. Мамонтов, В. Чечвянський, Є. Плужник, Г. Косинка, Б. І. Антонич). Вийшла низка монографій про укр. літ. критику 19 в. (праці П. Волинського, М. Комишанченка, М. Бернштейна та ін.) і таке капітальне видання, як „Біо-бібліографічний словник укр. письм.“ у 5 тт. (1963 — 65). Пожвавилося критичне осмислення сучасного літ. процесу, зокрема, завдяки гострим критико-публіцистичним виступам у пресі І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін.

70-і — перша пол. 80-их pp. були важким періодом для укр. літературознавства. Посилення боротьби проти „укр. буржуазного націоналізму“, арешти й ув’язнення інакомислячих, інтенсивна русифікація культ. життя примусила одних авторів замовкнути, а других — обирати „безпечні“ теми. Навіть таку далеку від поточної політики ініціятиву в-ва „Дніпро“, як видання укр. літописів у перекладах сучасною укр. мовою, було задушено партійними чинниками. Журн. „Всесвіт“, що в попередній період за ред. Д. Павличка опублікував низку шедеврів світової літератури, було переорієнтовано на друкування безвартісних соцреалістичних романів письм. „братніх країн соціялізму“. Типові для цього часу були одноманітні зб. статтей, пройняті ідеологічними штампами та бездоказовими деклараціями. У таких кн. „досліджувалася“ відповідно до настанов брежнєвської партократії „активна інтернаціоналізація всіх галузей матеріяльного і духовного життя суспільства на етапі зрілого, розвинутого соціялізму, що виявляється, зокрема, в інтенсифікації взаємозбагачення і зближення радянських нац. літератур, у створенні всесоюзного культ. фонду“ (зб. „Епоха, людина, література“, 1980). Насправді таке словоблуддя прикривало глибоку кризу науки про літературу, змушеної виконувати ролю служниці ком. пропаґанди.

Проте навіть у ці нелегкі часи опубліковано кілька серйозних розвідок: зб. статтей Д. Павличка „Над глибинами“ (1983), де є етюди про поетику Б. І. Антонича, М. Бажана, О. Гончара, і зб. статтей Р. Лубківського „Многосвіточ“ (1978), де проаналізовано переклади творів Шевченка слов. мовами, нариси А. Макарова „Світ образу“ (1977), де розглянуто образну своєрідність поезій В. Сосюри, Д. Павличка, І. Драча, книжка М. Ільницького „Багатогранність єдності“ (1984), де йдеться про стильові тенденції сучасної укр. поезії, 2 тт. „Питань текстології“ (1977, 1980), „Шевченківський словник“ у 2 тт. (1976 — 77), хоч він і потерпів від втручання партійної цензури, яка не дозволила видати вже підготовану „Шевченківську енциклопедію“, „Ритміка Шевченка“ Н. Чамати (1974), „Стиль поезії Шевченка“ В. Смілянської (1981) та ін.

Починаючи від сер. 80-их pp. культ. життя в Україні поволі звільняється від ком. ідеологічних пут і лабет сов. цензури. Запроваджені у цей час „перебудова“ і „гласність“, хоча й усіляко стримувані в Україні В. Щербицьким та його оточенням, поступово руйнували ідеологічні підвалини сов. системи й давали змогу розвиватися різним галузям науки, в тому ч. й літературознавству. Починає публікуватися таке змістовне видання, як „Укр. Літ. Енциклопедія“ (досі вийшли 2 тт.: 1 — 1988, 2 — 1990), у якому „клясова“ оцінка творів та їхніх авторів поступається місцем об’єктивній наук. аналізі, виходить книжка М. Жулинського „Із забуття в безсмертя“ (1990), де подано заборонені доти тексти укр. письм. від П. Куліша до В. Стуса разом із нарисами про кожного автора, монографія А. Погрібного „Б. Грінченко в літ. русі кін. 19 — поч. 20 ст.“ (1990), де досліджено ідейно-естетичну еволюцію видатного письм., якого сов. літературознавство зараховувало до „буржуазного табору“, монографія М. Поповича „Микола Гоголь“ (1989), яка по-новому висвітлює питання психології творчости великого українця. В „Етюдах про поетику Шевченка“ (1990) М. Коцюбинська досліджує типи Шевченкових інтонацій і своєрідність образної мови, а В. Брюховецький у нарисі творчости „Ліна Костенко“ (1990) уперше подає розгорнену характеристику доробку визначної поетки. Н. Шумило у „Прозі С. Васильченка“ (1986) вивчає поетику он. та повістей укр. письм. Друкується 2 тт. творів М. Куліша (1990), і серед них — заборонені протягом шістдесяти pp. „Народний Малахій“ та „Мина Мазайло“. Це видання вийшло з ґрунтовною передмовою та коментарями Л. Танюка. Важливою подією у розвитку франкознавства стала публікація 3 тт. матеріялів міжнар. симпозіюму ЮНЕСКО „Іван Франко і світова культура“ (1990). На зміну однобічному висвітленню укр.-рос. літ. зв’язків приходить осмислення взаємодії укр. літератури з ін. літературами світу: „Укр.-франц. літ. зв’язки 19 — поч. 20 ст.“ (1989) В. Матвіїщина, „Укр.-італ. літ. зв’язки 15 — 20 ст.“ (1990) О. Пахльовської.

Змінюється характер ж. „Радянське літературознавство“, перейменованого на „Слово і Час“. На його стор. розвивається процес переосмислення історії укр. літератури, насамперед новітньої доби. Літ.-художня періодика починає друкувати твори дисидентів: у ж. „Вітчизна“ публікується памфлет І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“, у ж. „Україна“ — сонети І. Світличного. У щорічнику „Наука і культура України“ друкуються поезії В. Стуса.

У зв’язку з занепадом укр. в-в через надто високу вартість паперу й мізерні авторські гонорари у 1992 — 94 pp. катастрофічно зменшилася кількість видань поезії, прози, драматургії, а вихід нових кн. з літературознавства та критики майже припинився. Укр. літературознавство продовжувало існувати лише на стор. періодики. Його проблематику було сконцентровано навколо: нової оцінки постатей і фактів історії укр. літератури, вільної від ідеологічних догм; вивчення укр. літератури у її зв’язках зі світовою літературою; осмислення доробку укр. літератури і літературознавства у діяспорі; визначення тенденцій розвитку сучасної укр. літератури. Провідну ролю у формуванні критичної думки відограє ж. „Слово і Час“. Тут було опубліковано низку не відомих доти читачам України літ.-критичних творів С. Єфремова, Д. Донцова, Л. Рудницького, Ю. Бойка-Блохина, І. Кошелівця, І. Качуровського, В. Барки, Ю. Шереха, Ю. Луцького; важливі проблеми розвитку укр. літератури було поставлено у статтях О. Забужко, В. Мельника, Л. Таран, Г. Сивоконя, А. Макарова, Р. Міщука, Є. Сверстюка, Г. Грабовича, М. Мушинки, М. Тарнавського та ін. Газета „Літ. Україна“ опублікувала етюди Л. Череватенка про поезію О. Ольжича, П. Кононенка про творчість Є. Маланюка, В. Мельника про доробок Г. Михайличенка, В. Гримича про шляхи сучасної літератури. Важливі літературознавчі ст. надрукували журн. „Дзвін“ (праці М. Ільницького, Т. Салиги, М. Гольберга, Т. Комаринпя), „Вітчизна“ (ст. О. Сливинського, В. Брюґґена, Н. Лисенко), „Дніпро“ (виступи В. Яременка, Ф. Погребенника), „Березіль“ (ст. Л. Танюка, Н. Корнієнко, М. Холодного, М. Неверлого). У ж. „Київ“ відбулася дискусія „Літ. дев’яностих pp.: проблеми, тенденції, перспективи“ (1991 — 92). Активними літературознавцями й критиками у ж. „Сучасність“, видання якого перенесене з діяспори до Києва, були В. Моренець, Т. Гундорова, В. Скуратівський, С. Павличко, М. Сулима, М. Рябчук. З літературознавчими ст. в ж. „Укр. мова і література в школі“ виступали М. Наєнко, Т. Аврахов, Р. Доценко, М. Слабошпицький, П. Одарченко.

У діяспорі протягом останніх десятиліть було опубліковано чимало текстів сучасної літератури, заборонених в УССР: „Собор“ О. Гончара (1968), поезії Л. Костенко (1969), „Мальви“ Р. Іваничука (1968), твори В. Симоненка, В. Стуса, І. Калинця, М. Руденка, О. Бердника, М. Осадчого та ін., публіцистику І. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка, І. Світличного, Ю. Бадзя, Г. Снєгірьова.

Після другої світової війни багато літературознавчих праць з укр. літератури почали появлятися в англомовному світі, поширюючи ще довоєнну працю К. Маннінґа („Ivan Franko“, 1938, „Ukrainian Literature: Studies of the Leading Authors“, 1944, „Taras Shevchenko, Poet of Ukraine: Selected Poems“, 1945); В. Міяковський та Ю. Шевельов видали зб. статтей „Taras Sevcenko, 1814 — 61: A Symposium“ (1962). В Канаді К. Андрусишин і В. Керконел видали в перекладі антологію укр. поезії (1963), як і поезії Шевченка (1964), К. Біда працював над творчістю Л. Українки (1968). Останнім часом у славістичних журн. Америки і Канади з’являється все більше і більше літературознавчих праць укр. науковців, присвячених вивченню творчости укр. письм. 19 і 20 в.

Центр. темою розроблюваної у діяспорі історії укр. літератури була творчість Т. Шевченка. Вийшли праці В. Барки „Правда Кобзаря“ (1961), Д. Бучинського „Христ.-філос. думка Т. Шевченка“ (1962), В. Домашовця „«Псалми Давидові» в поетичних творах Т. Шевченка“ (1992), „Світи Тараса Шевченка“ (ЗНТШ, т. 214, 1991), Л. Плюща „Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці» дванадцять статтів“ (1987), а також англ. мовою „Shevchenko and his Critics“ за ред. Ю. Луцького (1980) і студія про Шевченкову символіку „The Poet as Mythmaker“ Г. Грабовича (1982), а нім. мовою „Taras Ševčenko. Sein Leben und sein Werk“ (1965, за ред. Ю. Бойка та Е. Кошмідера). Серед публікацій, присвячених визначним письм. кін. 19 — поч. 20 в. книжка Л. Луцева „І. Франко — борець за нац. і соц. справедливість“ (1967), монографія Л. Рудницького „І. Франко і нім. література“ (1974) з докладною аналізою Франкових перекладів з нім. мови, зб. творів І. Франка нім. мовою „Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine“ (1963) з широкими коментарями, зб. рецензій і ст. „І. Франко про соціялізм і марксизм“ (впорядкування, вступна ст. і довідки Б. Кравцева, 1966), „Actes de la journée Ivan Franko“ (1977), монографія Е. Крюби „М. Kocjubyns’kyj et la prose ukrainienne de son temps“ (1982), книжка О. Косач-Кривинюк „Леся Українка. Хронологія життя і творчости“ (1970), „Actes du Colloque Lessia Oukraïnka“ (1983), монографія Д. Г. Струка „A Study of Vasyl Stefanyk: The Pain at the Heart of Existence“ (1973) та ін. Значну увагу було приділено також підсовєтській літературі: антологія 1917 — 33 „Розстріляне відродження“ (1959), впорядкована Ю. Лавріненком, „Сучасна література в УРСР“ (1964) І. Кошелівця, зб. доповідей „La Renaissance nationale et culturelle en Ukraine de 1917 aux années 1930“ (1986) за ред. Е. Крюби і А. Жуковського, „Ваплітянський збірник“ (1977) за ред. Ю. Луцького, де вперше надруковано низку текстів, що доповнюють наші знання про укр. літературу 20-их pp., монографія І. Кошелівця: „О. Довженко“ (1980), де глибоко проаналізовано життєвий і творчий шлях укр. письм. і режисера, його ж — „Літ. процес дещо з віддалі“ (1991), де йдеться про шляхи розвитку сучасної укр. літератури, три зб. есеїв Ю. Шереха. Панораму укр. поезії та прози 60-их pp. представлено в антологіях: упорядкованій М. Маслов „La nouvelle vague littéraire en Ukraine“ (1967) з передмовою Е. Райса, „Панорама найновішої літератури в УРСР“ (1963) І. Кошелівця та „Шістдесят поетів шістдесятих pp.“ (1966) Б. Кравцева.

Стислі, але ґрунтовні критичні нариси про поетів діяспори містять 2 тт. антології сучасної укр. поезії на Заході „Координати“ (упорядкували Б. Бойчук і Б. Рубчак, 1969) і „Поза традиції“ (ред. Б. Бойчук, І. Макарик, І. Фізер і Д. Г. Струк, 1993). Літ.-бібліографічну студію „І. Багряний“ опублікувала Ю. Войчишин (1968), М. Неврлий впорядкував і подав характеристику творів Є. Маланюка „Земна Мадонна“ (1991) і О. Ольжича „Цитаделя Духа“ (1991).

Визначну ролю у формуванні літературознавчої думки в діяспорі протягом кількох десятиліть відогравав ж. „Сучасність“. Лише у другій пол. 80-их pp. на його стор. було опубліковано такі солідні ст., як розвідки І. Фізера та Д. Г. Струка про Л. Костенко, великий есей Ю. Шевельова про Н. Левицьку-Холодну, аналізе О. Пріцака, Ю. Луцького, В. Дончика культурологічної концепції І. Дзюби, підсумок П. Одарченка, І. Кошелівця, Ю. Тарнавського доробку Ю. Лавріненка та ін.

В Німеччині появилися, крім раніших перекладів з Шевченка Й. Ґ. Обріста (1870) та Ю. Віргінії (1911) завжди зі вступними статтями, переклади укр. прози М. Мірчукової („Die Scholle“, 1942), переспіви поезії В. Державша („Gelb und Blau“, 1948), Я. Славутича („Spiegel der Erneuerung“, 1949), Г. Коха („Die ukrainische Lyrik 1840-1940“, 1955), E. Котмаєр (W. Barka, „Trojanden-Roman“, 1956; антологія лірики „Weinstock der Wiedergeburt“, 1957; разом з І. Костецьким Гончарів „Собор“ „Der Dom von Satschiplanka“, 1970), А.-Г. Горбач (дві антології прози: „Blauer November“, 1959, „Ein Brunnen für Durstige“, 1970; M. Коцюбинського „Fata Morgana und andere Erzählungen“, 1962, „Schatten vergessener Ahnen“, 1966; Хоткевича „Камінна душа“ — „Ein Raubersommer“, 1968; Калинцеве „Bilanz des Schweigens“, 1975 — разом з К. Горбач; вибір поезії зі заслання І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса „Angst ich bin dich losgeworden“ — разом з М. Горбач; В. Стуса „Du hast dein Leben nur geträumt“ — „Життя приснилося“, 1988; низку молодіжної літератури — А. Чайковського “За сестрою“, „На уходах“, В. Кархута „Цупке життя“, О. Іваненко „Лісові казки“, збірку оп. про козаків „Wilde Steppe-Abenteuer“, 1974, й ін.); І. Багряного „Людолови“ („Das Gesetz der Taiga“, 1959 і 1962). В Сх. Німеччині опубліковано впродовж 1945 — 89 pp. біля 50 видань перекладів: лірика Шевченка (1951), Франка (1951) — в перекладі Е. Вайнерта, — проза Франка (1952 та 1955), М. Коцюбинського „Фатаморґана“ (1960), воєнні романи О. Гончара (1953 та 1960), дві антології прози, переклади з лірики П. Тичини й І. Драча, прози В. Собка, В. Скляренка, Ю. Збанацького, Н. Рибака, а теж прози шістдесятників — В. Шевчука, В. Дрозда, Г. Тютюнника, Є. Гуцала й ін. Багато перекладів з укр. літератури появилося в Чехо-Словаччині, а теж у Юґославії й Болгарії, подібно в ЗДА й Канаді на англ. мову (антологія прози „Their Land“, 1964, М. Хвильового в перекладі Ю. Луцького, Гончарового „Собору“ й ін.), а в Бразілії переклади на португальську мову В. Вовк. Окремим проблемам укр. літератури присвятили фахові статті: Е. Кірхнер, Ґ. Витшенс, Г. Роте (видання пам’яток середньовіччя, укр. віршів 15 — 17 вв., 1976), Ф. Шольц (передрук Кулішевих „Записок о Южной Руси“). В УВУ організовано конференцію, присвячену О. Кобилянській (1987), а Ю. Бойко влаштував таку ж конференцію, присвячену Л. Українці з участю й нім. фахівців. О. Горбач передрукував праці до історії укр. критики (Я. Гординського 1939/1985, Лейтеса й Яшека 1928/1986) та підручники історії літератури (С. Єфремова 1924/1989; Б. Лепкого 1910-38/1991; А. Шамрая 1927/1989; О. Дорошкевича 1929/1991; О. Огоновського 1882-94/1991 — 92; В. Коряка 1927-29/1994; В. Домбровського стилістику, ритміку й поетику, 1993). Ю. Бойко видав 4 тт. своїх ст. „Вибране“ (1988 — 90) та передрук 2 нарисів С. Єфремова („Вибрані твори“ — про О. Олеся й І. Нечуя, 1989), І. Качуровський склав хрестоматію христ. поезії (1990).

Розпад СССР, проголошення незалежности України і поч. будівництва укр. держави уможливили об’єднання двох потоків укр. літератури і літературознавства. Періодика в Україні широко друкує твори авторів з діяспори, а письм. та літературознавці з України публікуються в закордонних укр. виданнях. Поділ укр. літературознавства на „вітчизняне“ і „діяспорне“ стає дедалі більш умовним і втрачає кол. сенс.

В. Коптілов

Етнографія. Однією з найважливіших ділянок У. є етнографія (етнологія, народознавство) — наука, яка досліджує культ.-побутові особливості укр. народу, його походження та розселення і міжетнічні взаємини у сфері культури.

Історія укр. етнографії (див. також Етнографія) своїми витоками сягає часів княжої Руси. Зокрема досить яскраві відомості з культури та побуту, походження та звичаєвости українців знайшли відбитку у давньоруській пам’ятці „Повісті временних літ“.

На сер. 17 в. припадає поява перших прямих відомостей про українців як окремий народ з певними рисами характеру, самоназвою й культ.-побутовими особливостями. Унікальні свідчення залишили іноземці, які перебували в Україні — А. Контаріні, С. Герберштайн, П. Алепський, П. Шевальє, і, особливо, Ґ. Боплян, який написав загальний „Опис України“. Ще більшої цілеспрямованости етногр. діяльність набуває в 17 — 18 в. у зв’язку з появою таких праць, як „Синопсис“ (1674) І. Ґізеля, поетичні твори Климентія Зиновієва, літопис Г. Граб’янки, нариси Я. Маркевича „Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях“ і М. Антоновського про козацтво. Наприкін. 18 в. розпочинається експедиційне збирання етногр. матеріялів (експедиція А. Ґюльденштедта 1774 в Лівобережну Україну), розроблюються перші програми для збирання польових матеріялів (Ф. Туманський 1779), а на поч. 19 в. формується ряд культ.-просвітницьких, у тому ч. етногр., центрів — Полтава, Одеса, Ніжен, Харків. Багатий етногр. матеріял міститься в „топографічних“ описах намісництв — Чернігівського, автором якого був О. Шафонський (написаний у 1780-их pp., виданий у Києві 1851) і Харківського (виданий у Москві 1788), „Летописном повествовании о Малой России, ее народе и козаках вообще“ О. Ріґельмана (виданий 1847) та ін.

Помітне піднесення етногр. діяльности в Україні було пов’язане з Рос. Геогр. Твом (РГТ), за програмою якого видатний укр. вчений-народознавець П. Чубинський видав 7 тт. „Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край“ (1872 — 78) і комісією для опису губерній Київ. навчального округу. За програмою етногр. опису цієї комісії було створено ряд відомих праць: „Статистическое описание Киевской губернии“ Д. Журавського (1852), „Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян“ (1860) М. Маркевича, 9 унікальних рукописних альбомів Д. Де ля Фліза (які зберігаються в архівах Києва, Петербурґу і Чернігова).

У другій пол. 19 в. розпочинається друкування щомісячного журн. „Киевская Старина“ (1882), у якому вміщувалося багато етногр. матеріялів, провадить дослідження Харківське Іст.-Філол. Т-во, до складу якого увійшли відомі вчені П. Єфименко, М. Сумцов, В. Іванов, П. Іванов, Д. Багалій. В їх працях містилося чимало етногр. відомостей („Культурные переживання“ М. Сумцова, „Рудні на Сіверщині“ П. Єфименка та ін.). З’являються і окремі праці: В. Василенка „Кустарні промисли сіль. населення Полтавської губ.“ (1887), Я. Головацького „О народной одежде и убранстве русинов“ (1877), Ю. Талько-Гринцевича „Народное акушерство в Южной Руси“ (1889) та ін.

Велика увага вивченню культури й побуту українців приділялася музеями: Харківським міським художньо-пром. і етногр. музеєм, музеєм В. Тарновського у Чернігові, Київ. пром.-мистецьким і особливо Катеринославським ім. О. Поля, який згодом очолив видатний укр. народознавець Д. Яворницький.

Наприкін. 19 в. провідним центром У. став Львів, де велику роботу розгорнуло Наук. Т-во ім. Шевченка, при якому 1898 була створена Етногр. Комісія, організуються спеціяльні друковані органи „Етногр. Вісник“ (1895) та „Матеріяли до укр.-руської етнології“ (1899). Особливо результативною була діяльність Етногр. Комісії, провідна роля у якій належала видатному укр. вченому І. Франкові. Активну участь у роботі комісії брали М. Павлик, В. Гнатюк, В. Шухевич.

Особливого розвитку в цей час набула етногр. й антропологічна діяльність видатного вченого, проф. Сорбонни, Петербурзького і Київ. ун-тів Ф. Вовка. Він опублікував перші ґрунтовні узагальнюючі нариси про українців („Антропологічні особливості укр. народу“ і „Етногр. особливості укр. народу“ в енциклопедичному виданні „Украинский народ в его прошлом и настоящем“, 2 тт., 1916).

Після проголошення Укр. держави передусім у системі УАН створюються перші держ. етногр. заклади. До відкриття у 1936 Ін-ту Укр. Фолкльору (з 1944 — Ін-т Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії, а з 1991 — Ін-т Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнології ім. М. Рильського АН України) питаннями вивчення культури і побуту населення займалися різні комісії, кабінети і музеї, зокрема Етногр. Комісія на чолі з А. Лободою, Комісія Краєзнавства з численними етногр. секціями та Музей Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка у Києві.

У 1920-их pp. Музей Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка (з 1922 називався Кабінетом Антропології та Етнології) стає провідним н.-д. і культ.-осв. центром. У його діяльності значну ролю відограли О. Алешо, А. Носів, А. Онищук, Н. Заглада, Л. Шульгина. Виняткове значення мають праці художника Ю. Павловича, які відтворюють тисячі унікальних зразків культури та побуту людности України.

Етногр. Комісія провадила плідну теоретичну й практичну роботу, видала ряд часописів („Етногр. Вісник“ у 1925 — 32 — 10 чч., „Бюлетень Етногр. Комісії ВУАН“ 16 чч., „Матеріяли до етнології“ — 3 тт.), виробила програми для збирання етногр. матеріялу. У 1920-их pp. було створено десятки спеціялізованих музеїв з етногр. відділами, діяли Всеукр. Етногр. Т-во, Комісія з вивчення звичаєвого права в Україні, багато народознавчих питань вирішувалося відділами етногр. секції при Комісії Краєзнавства ВУАН, Культ.-Іст. Комісією та Відділом Примітивної Культури.

З поч. сталінських репресій успішно розпочата робота трагічно обірвалася. Багато етнографів були безпідставно звинувачені у „буржуазному націоналізмі“ й засуджені. В 1933 під гаслом реорганізації Академії Наук УРСР етногр. заклади в Україні були практично ліквідовані.

Укр. етнографія мала певні досягнення поза межами України. Від 1926 до 1945 у складі Укр. Наук. Ін-ту у Берліні діяв відділ Укр. етнографії та реґіональних студій, очолюваний З. Кузелею. Серед публікацій цього Ін-ту слід назвати етногр. праці В. Петрова та П. Коваліва. Згодом у різних періодичних виданнях було опубліковано статті Л. Білецького, В. Щербаківського, П. Одарченка, С. Килимника, О. Воропая, Ю. Сенька, А.-Г. Горбач, П. Зварича, О. Береста, Є. Онацького, І. Сидорука, В. Лева, Л. Бурачинської, Д. Горняткевича, Г. Гордієнка, І. Огієнка. Поміж видань більшого обсягу — праці Я. Рудницького „Readings on Canadian Slavic Folklore“ (1958), Л. Білецького „Історія укр. літератури (Укр. нар. поезія і укр. обряди та звичаї)“ (1947) та І. Огієнка „Дохристиянські вірування укр. народу“ (1965).

Велика заслуга у певному відродженні етнографії в Україні післявоєнного часу належить М. Рильському та К. Гуслистому, які своєю діяльністю сприяли розгортанню етногр. досліджень в Україні.

У дослідженнях укр. етнографів післявоєнного періоду значне місце посідають питання теорії та історії етногр. науки. Найважливіші серед них стосуються проблем етногенези, етнічної історії та етнокультурних зв’язків укр. народу. Цим проблемам присвячені праці К. Гуслистого „До питання про утворення укр. нації“ (1967), В. Наулка „Геогр. розміщення народів в УРСР“ (1966), його ж „Развитие межэтнических связей на Украине“ (1975), Ю. Гошка „Населення укр. Карпат XV — XVIII ст. Заселення, міґрації, побут“ (1976), а в останні pp. — І. Винниченка „Українці в державах кол. СРСР“ (1992), „Українці. Східна діаспора. Атлас“ (1992) та ін. Дослідження історіографічних питань етнографи знайшло відбиття у працях В. Горленка („Нариси з історії укр. етнографії та рос.-укр. етногр. зв’язків“, 1984), З. Балтарович („Україна в дослідженнях поль. етнографів“, 1976) та ін.

Дальший розвиток укр. етнографії в останні десятиліття пов’язаний зі створенням низки важливих праць. Слідом за виданим 1964 узагальнюючим твором „Украинцы“ (у серії „Народы мира“) вийшло друком ряд колективних монографій, присвячених окремим іст.-етногр. р-нам України або важливим етногр. проблемам: „Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження“ (1983), „Етнографія Києва і Київщини. Традиції і сучасність“ (1986), „Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження“ (1987), „Укр. минувшина. Ілюстративний етногр. довідник“ (1993). Такі праці, як „Карпатский сборник“ (1976), „Культурно-бытовые процессы на юге Украины“ (1979), „Древнєє жилище народов Восточной Европы“ (1975), „Общественный быт и духовная культура населення Полесья“ (1986), „Полесье. Материальная культура“ (1988), „Этнография восточных славян“ (1987) були виконані укр. етнографами у співпраці з колеґами з ін. республік кол. СССР.

Завершеною, але, на жаль, не виданою залишилася ще одна фундаментальна праця — „Історико-етногр. атлас України“, в якій з використанням величезного ілюстративного матеріялу розглянуто розвиток трьох найважніших явищ культури: житла, одягу і сіль.-госп. знарядь.

Окремим проблемам етнографії було присвячено ряд монографій. Особливості госп. діяльности українців і їх матеріяльної культури знайшли відбиття в працях В. Горленка, І. Бойка і О. Куницького „Нар. землеробська техніка українців“ (1971), С. Павлюка „Традиційне хліборобство України“ (1991), А. Данилюка „Укр. хата“ (1991), В. Самойловича „Укр. нар. житло“ (1972), С. Боньковської „Ковальство на Україні“ (1991), О. Пошивайла „Етнографія укр. гончарства“ (1993), М. Мандибури „Полонинське госп-во укр. Карпат другої пол. XIX — 30 pp. XX ст.“ (1978), К. Матейко „Укр. нар. одяг“ (1977), Т. Ніколаєвої „Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье“ (1987), С. Сидорович „Художня тканина зах. областей УРСР“ (1979), О. Никорак „Сучасні художні тканини Укр. Карпат“ (1987), Г. Скрипник „Етногр. музеї України“ (1989).

Значна увага приділялася дослідженню особливостей гром. і сімейного побуту, обрядовости і ін. аспектів духовної культури. Йдеться про праці Л. Кувеньової „Гром. побут укр. селянства“ (1963), О. Кравець „Сімейний побут і звичаї укр. народу“ (1966), Н. Здоровеги „Нариси нар. весільної обрядовості на Україні“ (1974), В. Борисенко „Весільні обряди та звичаї на Україні“ (1988), Н. Гаврилюк „Картографирование явлений духовной культури (по материалам родильной обрядности украинцев)“ (1981), О. Курочкіна „Новорічні свята українців“ (1978), В. Скуратівського „Берегиня“ (1987) та ін.

З праць про нар. кулінарію слід назвати монографії: Л. Артюх „Укр. нар. кулінарія. Історико-етнографічне дослідження“ (1977) та Т. Гонтар „Нар. харчування українців Карпат“ (1979).

У 60-80-і pp. значна увага приділялася впровадженню у побут населення т. зв. „радянських соціялістичних свят і обрядів“. Нема нічого дивного в тому, що праці, присвячені цьому штучному процесові, являли собою типові зразки партійної пропаґанди і не мали нічого спільного з наукою. Взагалі ідеологізація та політизація суспільних наук не могли не позначитися на етногр. дослідженнях цього періоду.

На сучасному етапі, крім згаданого Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнології, етногр. робота провадиться в Ін-ті Народознавства АН України, створеному 1992 на базі Львівського Музею Етнографії та Художнього Промислу, а також на катедрах провідних вузів України (з 1989 створено ряд народознавчих катедр та навчально-методичних лябораторій етнографії та фолкльористики) і в іст.-етногр. музеях. У Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Києві та ін. містах створено етногр. музеї просто неба, т. зв. скансени, які вважаються найбільш раціональною і дійовою формою комплексного показу культ.-побутових явищ у природному оточенні.

Шлях розвитку укр. етнографії в останні десятиліття був важкий. За умов партійного керівництва наукою не побачили світ багато ґрунтовних праць, чимало талановитих фахівців були позбавлені можливости плідно працювати. І до сьогодні дається взнаки слабка матеріяльна база досліджень, не організовано підготову кваліфікованих спеціялістів з етнографії.

З утворенням і розбудовою укр. незалежної держави у розвитку укр. народознавства розпочався новий період. Він позначився утворенням кількох етногр. установ — згаданого вище Ін-ту Народознавства, Центру Нар. Творчости у Києві, відродженням і розгортанням роботи Укр. Етногр. Т-ва, появою нових періодичних видань („Родовід“, „Берегиня“ та ін.), підручників з народознавства, зокрема „Культура і побут населення України“ (перше вид. 1991, друге — 1993), зміцненням контактів учених України з іноземними дослідниками, інтеґрацією укр. етнографії у світову етнологічну науку, створенням Укр. Нац. Асоціяції Етнологів, Міжнар. Наук. Братства Укр. Антропологів, Етнографів і Демографів, Укр. Фолкльорно-Етногр. Центру при Нац. АН України.

В. Наулко

Фолкльористика. Як самостійна наук. дисципліна укр. фолкльористика зформувалася у першій пол. 19 в., хоча перші згадки про укр. нар. творчість сягають 16 в. (поль. хроніка під 1506 згадує думу про братів Струсів, у чес. граматиці Я. Благослава 1571 є текст укр. нар. пісні про воєводу Штефана; у друкованих та рукописних збірниках 17 — 18 в. вміщено чимало укр. нар. леґенд, переказів, пісень та дум). Поч. наук. вивчення укр. фолкльору пов’язано з публікацією зб. М. Цертелєва „Опыт собрания старинных малороссийских песней“ (1819), М. Максимовича „Малороссийские песни“ (1827) і „Украинские народные песни“ (1834), В. Залеського „Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego“ (1833), І. Срезневського „Запорожская Старина“ (1833 — 38), П. Лукашевича „Малороссийские и червонорусские народные думы и песни“ (1836), Ж. Паулі „Pieśni ludu ruskiego w Galicyi“ (2 тт., 1839 — 40), Г. Ількевича „Гал. приповідки й загадки“ (1841). У цей час з’являються перші статті, автори яких (М. Гоголь, З. Доленґа-Ходаковський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров) осмислюють з позицій романтизму своєрідність укр. фолкльору. Велике значення мала поява корпусу „Украінські приказки, прислівъя и таке инше“ (1864) М. Номиса (перевиданий 1985 у ЗДА). У другій пол. 19 в. — на поч. 20 в. розвивається поглиблене вивчення укр. нар. творчости методами різних наук. шкіл: мітологічної („Объяснения малорусских и сродных народних песен“ О. Потебні, 2 тт., 1883 — 87, „Современная малорусская этнография“ М. Сумцова, 1 — 2 ч., 1893 — 97), іст. („Мысли о малорусских народних думах“ П. Житецького, 1893), порівняльно-іст. („Розвідки М. Драгоманова про укр. нар. словесність і письменство“, 4 тт., 1889 — 1907, вид. НТШ; „Студії над укр. нар. піснями“ І. Франка, 1911 — 13; численні дослідження В. Гнатюка, М. Дашкевича, Т. Рильського та ін.). Цей період позначено розквітом укр. муз. фолкльористики (праці М. Лисенка, П. Сокальського, Ф. Колесси, С. Людкевича, К. Квітки) та публікацією нових зб. фолкльору П. Чубинського, Б. Грінченка, І. Рудченка, А. Конощенка, О. Малинки, Д. Яворницького, І. Франка, В. Гнатюка, В. Шухевича, І. Манжури та ін. НТШ у Львові друкує 40 тт. анотованих текстів різних жанрів фолкльору у серії „Етногр. Зб.“.

Від 1919 дослідження укр. нар. творчости було зосереджене в різних установах ВУАН (зокрема на катедрі укр. словесности, очоленої М. Сумцовим, а згодом А. Лободою, в комісії іст. пісенности та ін.), а від 1936 у створеному тоді Ін-ті Укр. Фолкльору АН УРСР. У 20-і pp. укр. фолкльористика ще мала умови для незалежного наук. розвитку (у цей час опубліковано праці А. Лободи, М. Грінченка, О. Дорошкевича, К. Квітки, А. Кримського, Г. Хоткевича, Ф. Савченка, К. Грушевської, В. Верховинця та ін.). У Зах. Україні протягом міжвоєнного двадцятиліття публікуються дослідження Ф. Колесси „Укр. нар. думи“ (1920), К. Сосенка „Культ.-іст. постать староукр. свят Різдва і Щедрого Вечора“ (1928), І. Свєнціцького „Різдво Христове в поході віків“ (1933) та ін.

На поч. 30-их pp. ситуація в Україні докорінно змінюється. Укр. фолкльористика зазнає партійного розгрому разом із ін. галузями науки. Починається послідовна фальсифікація фолкльорних текстів минулого й вигадування „радянської нар. творчости“ (напр., „дум“, які прославляли Леніна й Сталіна, „нар.“ пісень про щасливе життя у колгоспах і т. ін.), фолкльористика 19 — поч. 20 в. оголошується „буржуазною“ наукою. Справжні наук. праці з фолкльористики стають у цей період рідкісним явищем.

Певне полегшення сталося лише в 60-і pp. за часів непослідовної десталінізації. Починається публікація багатотомової наук. серії „Укр. нар. творчість“, низки популярних серій — „Бібліотека укр. усної нар. творчости“, „Укр. нар. пісні в записах письм.“ та ін. Публікуються тексти нар. творчости різних реґіонів України: „Закарп. нар. пісні“ (1962), „Нар. балади Закарпаття“ (1966), „Бук. нар. пісні“ (1963), „Лемківські співанки“ (1967), „Пісні Поділля“ (1976) та ін. Важливим набутком науки стали „Укр. нар. пісні в записах З. Доленги-Ходаковського“ (1974; упорядкування, текстологічна інтерпретація і коментарі О. Дея) — перша публікація визначної пам’ятки укр. фолкльористики поч. 19 в. Друкуються монографії І. Березовського „Укр. радянська фольклористика. Етапи розвитку і проблематика“ (1968), О. Дея „Сторінки з історії укр. фольклористики“ (1975), М. Гайдая „Нар. етика у фольклорі сх. і зах. слов’ян“ (1972), М. Гордійчука „Фольклор і фольклористика“ (1979), дослідження П. Попова, М. Яценка, Н. Шумади, Р. Кирчіва, М. Плісецького, П. Лінтура, С. Мишанича, В. Юзвенко та ін. Попри всі переслідування ком. влади, укр. фолкльористика не загинула й після проголошення незалежности України дістала можливости вільного розвитку.

На укр. етнічних землях поза межами України було здійснено публікації укр. фолкльору: „Укр. нар. пісні Пряшівського краю“ у 2 кн. (1958 — 63, упорядкував Ю. Костюк) та „Укр. нар. казки Сх. Словаччини“ у 6 тт. (1965 — 78, упорядкування, передмова та коментарі М. Гиряка). У Румунії було видано записані від укр. населення фолкльорні твори „Відгомони віків“ (1974, зібрав і упорядкував І. Ребошапка).

В 1960-83 pp. видано записи нар. пісень письм. й ученими (О. й Ф. Волинських, І. Вагилевича, Л. Василевської-Дніпрової Чайки, М. Вовчка, П. Козланюка, О. Маковея, І. Манжури, П. Мирного й І. Білика, М. Павлика, О. Потебні, П. Тичини, О. Федьковича, І. Франка, З. Доленґи-Ходаковського, М. Шашкевича, Є. Ярошинської). В Польщі передруковано записи О. Кольберґа, Ж. Паулі й ін.

Появилися опрацювання поетики й стилістики пісенно-фолкльорних жанрів (О. Дея „Поетика укр. нар. пісні“, 1978, Г. Нудьги, О. Зілинського й ін.).

Важливою публікацією в діяспорі є десятитомове видання „Укр. нар. мелодії“ (зібрав і зредаґував З. Лисько), що вийшло протягом 60-70-их pp. Визначну ролю в ознайомленні чужинців з найдавнішими зразками укр. нар. творчости відограли такі видання, як „Les Dumy ukrainiennes. Epopée cosaque“ (1947) M. Шеррер, „Ukrainian Dumy“ (ориґінальні тексти й англ. переклади Ю. Тарнавського й П. Килини, передмова Н. Кононенко-Мойл, 1979) та „Na ciche wody. Dumy ukrainskie“ (вступ, коментар і поль. переклади М. Касіяна, 1978).

В. Коптілов

Створення 1989 Міжнар. Асоціяції Україністів, а згодом того ж р. Респ. Асоціяції Україністів, орг-ція нових навчальних і н.-д. закладів (Ун-ту „Києво-Могилянська Академія“, Ін-ту Українознавства при Київ. Ун-ті ім, Т. Шевченка та ін.), нові ініціятиви гуманістичних ін-тів Нац. АН України, — все це поклало поч. нового етапу розвитку науки про духовну культуру укр. народу. Позбувшися ідеологічного ком. гноблення та моск. цензури, укр. літературознавці й етнографи, фолкльористи й мовознавці звертаються до наук. спадщини 19 — поч. 20 в., до здобутків укр. науки в діяспорі, до скарбниці ідей закатованих сов. владою укр. вчених з метою глибокого осмислення іст. долі народу та тернистих шляхів його культури. Вони встановлюють безпосередні творчі зв’язки з закордонними фахівцями для використання їхнього досвіду, від якого Україну було штучно ізольовано протягом багатьох десятиліть. При цьому їм доводиться переборювати великі труднощі, спричинені складною екон. ситуацією незалежної України, а також інерцією мислення в накинених їм у попередній період ідеологічних категоріях, коли всі явища культури оцінювалися з погляду Москви. Розробляється проблематика українознавства, опрацьовуються нові джерела, освоюються нові методи дослідження, запроваджуються нові програми підготови фахівців у вищій школі з метою піднесення укр. науки до світового рівня. У закордонних ун-тах (Китаю, Японії, низки евр. країн) створюються осередки українознавства, зростає активність існуючих центрів У. (Гарвард у ЗДА, ун-ти Польщі, Чехії, Словаччини, Румунії, Угорщини).

Частинне підсумування У. довершило НТШ виданням 3 тт. предметової (1949 — 52), 11 тт. словникової (1955 — 94) „Енциклопедії Українознавства“, як також осучаснене видання англ. мовою 2 тт. „Ukraine: A Concise Encyclopaedia“ (1963, 1971) і 5 тт. „Encyclopedia of Ukraine“ (остання разом з КІУС; 1984 — 93).

Література: Мовознавство: Чапленко В. Укр. літ. мова. Нью-Йорк 1955; Тимошенко П. Хрестоматія матеріалів з історії укр. літ. мови. Ч. I — II. К. 1959 — 61; Мовознавство на Україні за 50 pp. К. 1967; Булаховський Л. Вибрані праці в 5 тт. Т. 2. Укр. мова. К. 1977; Німчук В., Грищенко А., Русанівський В. (ред.) Історія укр. мови. Фонетика. Морфологія. Синтаксис. Лексика і фразеологія. К. 1978 — 83; Shevelov G. Y. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Гайдельберґ 1979; Розвиток мовознавства в УРСР. 1967 — 1977. К. 1980; Studies in Ukrainian Linguistics in Honour of George V. Shevelov. Нью-Йорк 1985.

Літературознавство: Грушевcький М. Історія укр. літератури. Т. 1 — 5. К. 1922 — 27; Єфремов С. Історія укр. письменства. К. 1924; Чижевський Д. Історія укр. літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк 1956; Зеров М. Нове укр. письменство. Іст. нарис Мюнхен 1960; Укр. письм. Біобібліографічний словник. Т. 1 — 5. К. 1963 — 65; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Мюнхен 1964; Історія укр. літератури у восьми тт. К. 1967 — 71; Федченко П. Літ. критика на Україні першої пол. 19 ст. К. 1982; Укр. літ. барокко. Зб. наук. праць. К. 1987; Історія укр. літ. критики. Дожовтневий період. К. 1988.

Етнографія: Горленко В. Нариси з історії укр. етнографи. К. 1964; Держ. музей етнографії та художнього промислу АН УРСР. К. 1976; Культура і побут населення України. К. 1991.

Фолкльористика: Рильський М. (ред.) Укр. нар. поетична творчість. Т. І. К. 1958; Колесса Ф. Укр. усна словесність. Едмонтон 1983; Фольклорний зб. Матвія Номиса. До сто-двадцятиріччя першого видання. 1864 — 1984. Бавнд-Брук 1985.

Інші галузі: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1 — Х. Л.-Відень-К. 1898 — 1937; Украинский народ в его прошлом и настоящем Т. I — II. П. 1914 — 16; Грінченко М. Історія укр. музики. К. 1922; Антонович Д. Триста років укр. театру. Прага, 1925; Borschak E. L’Ukraine dans la litérature de l’Europe occidentale. Париж 1935; Mirtschuk I. (ред.) Handbuch der Ukraine. Ляйпціґ 1941; Mirchuk I. (ред.) Ukraine and its People. Мюнхен 1949; Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography 1917 — 1956, Ohloblyn O. Ukrainian Historiography 1917 — 1956. В ж. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S., Vol. V — VI, 1957, №18 — 20. Укр. драматичний театр. Т. 1 — 2. К. 1959 — 67; Історія укр. мистецтва в 6-ти тт. К. 1966 — 70; Кононенко П. Стан сучасного українознавства в розбудові держави. „Розбудова держави“, 2, 1994.


Українська Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка, початки її в’яжуться з капелею бандуристів, яка постала 1923 в Полтаві. З малого ансамблю вона зросла і стала Держ. Зразковою Капелею Бандуристів з осідком у Києві. Під час другої світової війни більшість чл. цієї капелі увійшла до У. К. Б. Ш. Після короткого перебування в Німеччині У. К. Б. Ш. переїхала 1949 в ЗДА й осіла в Детройті. Того ж р. відбулося перше концертове турне капелі по ЗДА й Канаді. За наступних десятиліть відбулися численні виступи й подорожі У. К. Б. Ш. по ЗДА, Канаді, Зах. Европі й Австралії.

Між мист. керівниками капелі особливе місце належить Г. Китастому — дириґентові, бандуристові-виконавцеві й композиторові творів для хорового співу в супроводі бандур. За різного часу в проводі У. К. Б. Ш. були: В. Божик, Г. Назаренко, П. Потапенко, I. Задорожний, В. Колесник та ін. У репертуарі У. К. Б. Ш. були ориґінальні твори та укр. нар. пісні в обробці М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Г. Хоткевича, Г. Китастого та ін.

Література: Самчук У. Живі струни. Бандура і бандуристи. Детройт 1976.

В. В.


Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія Незалежних, спочатку ліва течія УСДРП, згодом окрема політ. партія. У грудні 1918 ця течія відкрила своє Організаційне Бюро в Києві. Вона протиставилася як Директорії УНР, так і КП(б)У, і стояла за незалежну укр. сов. респ.; засуджувала КП(б)У як чужу орг-цію, яка замість диктатури пролетаріяту встановлювала диктатуру партії й обтинала нац. права українців. „Незалежні“ есдеки офіц. вийшли з УСДРП у січні 1919, коли VI з’їзд партії відкинув їхню пропозицію перетворити УНР на сов. респ. Як партія, „незалежники“ мали за взірець Незалежну Нім. Соц.-Дем. Партію. Гол. ідеологами їх були М. Ткаченко і А. Річицький, офіц. орган — „Червоний Прапор“.

Спочатку „незалежники“ прийняли просов. програму і прихильно поставилися до больш. уряду Ю. П’ятакова на Україні. Вони намагалися діяти як леґальна опозиція, але скоро розчарувалися. Розійшовшись з большевиками, „незалежники“ створили Всеукр. Рев. Комітет, який у квітні-липні 1919 підняв антибольш. повстання. Керівними чл. комітету були Ю. Мазуренко, А. Драгомирецький, А. Річицький, М. Авдієнко.

Незначна група в партії, т. зв. „ліва незалежна“ течія (Паньків, Гуркович, Дігтяр), засудила повстання, відійшла від „незалежників“ і створила окрему партію з ж. „Червоний Стяг“ як офіц. органом.

На поч. повстання „незалежники“ протиставлялися не тільки укр. сов. і рос. урядам, але також і Директорії УНР, співпрацювали з повстанцями отамана Д. Зеленого. Короткотривалого порозуміння з УНР було досягнено в червні 1919. У липні 1919 „незалежники“ вирішили покласти край повстанню, що сприяло наступові сил Денікіна на Україну. Уряд УНР заарештував декого з чл. Гол. Повстанського Штабу, але незабаром їх випустили. Ю. Мазуренко і М. Ткаченко втікли до Москви і намагалися співпрацювати з большевиками.

У серпні 1919 „ліві незалежники“ злилися з боротьбістами і створили Укр. Ком. Партію (боротьбістів), тоді як ін. в січні 1920 створили Укр. Ком. Партію (т. зв. укапісти). Обидві ком. партії критикували КП(б)У і стояли за незалежну сов. Україну з власними екон., політ. і партійними центрами. Боротьбісти змушені були самозліквідуватися в 1920, укапісти — в 1924, і частина чл. обидвох партій увійшла до КП(б)У. Багато кол. „незалежників“ (А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович) стали відомими укр. культ. діячами за українізації і були пізніше переслідувані або й страчені як націоналісти.

Література: Майстренко І. Історія Ком. партії України. Мюнхен 1979.

І. Мигул











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.