[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3365-3381.]

Попередня     Головна     Наступна





[Українська Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка. — Доповнення. Т. 11.]


«Українська Книга», місячник бібліології і бібліофільства, вид. Бібліологічної комісії НТШ та Укр. Т-ва Бібліофілів у Львові, виходила 1937 — 39 (21 чч.) і 1942 — 43 (2 кн.) за ред. Є. Пеленського. «У. К.» подає цінні матеріяли з історії укр. кн. (М. Андрусяк, А. Ґенсьорський, І. Крип’якевич), бібліотекознавства (П. Зленко, о. Р. Лукань), бібліографії (Т. Пачовський, Б. Романенчук, С. Сірополко, В. Січинський, А. Животко), друкарства (В. Дорошенко), шашкевичіяни і шевченкіяни (М. Возняк, С. Єфремов, Є. Пеленський), книгознавства (Л. Биковський).


«Українська Книга», квартальний бібліографії і книгознавства Т-ва укр. книголюбів, Т-ва укр. бібліотекарів і Бібліографічної Комісії НТШ, виходить з 1971 у Філядельфії у в-ві «Київ»; ред. Б. Романенчук (див. Додатки). Ст. з бібліографії, історії друкарства, сильветки письм., рецензії, хроніка праці товариств-видавців тощо.


Українська Книжкова Палата, див. Книжкова Палата УРСР.


Українська Комуністична Партія (УКП, популярно — укапісти), партія, створена на установчому з’їзді 22 — 25. 1. 1920, що стала найпослідовнішим теоретичним й орг. оформленням укр. комунізму. На відміну від ін. його течій, УКП не тільки обґрунтовувала потребу такої партії інтересами революції на Україні, а й доводила своє право на існування посиланнями на органічний зв’язок з попереднім розвитком гром.-політ. руху: від створення РУП 1900, з якої 1905 виділилася УСДРП, участи УСДРП в нац.-визвольній революції 1917 і виділення з неї лівого крила незалежних соц.-демократів, а еволюція цих останніх до комунізму й призвела до утворення УКП. Шлях лівої течії УСДРП до комунізму був аналогічний до такого самого виділення на Зах. ком. партій з евр. соц.-демократії. Теоретичне обґрунтування цього процесу зформулював у кн. «Від демократії до комунізму» А. Річицький.

Посилаючися на своє органічне пов’язання з укр., нацією й її історією, УКП вважала, що вона має право бути керівною силою революції на Україні, а не КП(б)У, яка, як неподільна частина рос. ком. партії — РКП(б), була чужа укр. нації та її відродженню й об’єктивно стала знаряддям відновлення «єдиної неділимої» Росії. Виходячи з цієї відмінности, УКП підтримувала створення дем. УНР, але домагалася переростання укр. нац.-дем. революції на соц., а УНР — на самостійну УССР. УКП виступала проти насадження на Україні сов. системи ззовні й обстоювала творення її тільки внутр. силами укр. революції. На її думку, больш. окупація України силами Червоної армії загрожувала відновленням Рос. Імперії і тим гальмувала розвиток комунізму на Україні, викликаючи повстання проти большевиків мас укр. населення. Виходячи з засади «внутр. сил», УКП започаткувала теорію відмінности комунізму поневоленої нації від комунізму панівної.

На час найбільшого піднесення її діяльности (1920) УКП нараховувала бл. 3 000 чл. До неї переходили кол. боротьбісти, а на поч. її існування й чл. КП(б)У, зокрема 1920 до УКП перейшла вся верхівка Кобеляцької пов. орг-ції КП(б)У, тоді ж перейшов до неї й гол. «фракції федералістів» у КП(б)У Ю. Лапчинський. Але УКП утворилася вже під час остаточного встановлення воєнно-політ. диктатури РКП(б) на Україні, яка терором гальмувала її зростання. Під цим тиском і за підтримкою ЦК КП(б)У в УКП 1923 утворилася «ліва фракція», яка висунула тезу влиття в КП(б)У, мотивуючи цей крок можливістю українізації останньої.

Не бачивши перспектив на дальше існування, ЦК УКП 27. 8. 1924 подав до Комінтерну меморандум, в якому висунув умову: якщо Комінтерн визнає незалежність УССР і право комуністів України мати свою партію в Комінтерні, — УКП самоліквідується. Комінтерн, керований рос. ком. партією, деклярацісю від 24. 12. 1924 запевнив УКП, що УССР суверенна держава, а КП(б)У є його чл., з уваги на що УКП мусить самоліквідуватися, а її чл. мають перейти до КП(б)У. Розуміючи фальшивість цих запевнень, але й не маючи ін. виходу під терором ҐПУ (багатьох її чл., у тому ч. й її лідера А. Річицького, не раз заарештовувано), УКП підпорядкувалася рішенню Комінтерну, і значна частина її чл. увійшла до КП(б)У.

Керівними діячами УКП були: М. Ткаченко († 1919) й А. Річицький (обидва автори програми УКП), А. Драгомирецький, М. Авдієнко, Ю. Мазуренко, Ю. Лапчинський, П. Кулиниченко, О. Яворський, Й. Дідич, В. Животков, Я. Замочних, А. Симон, І. Зерницький (псевд.). Крім них, до активу УКП належали також П. Кияниця, П. Корнієвський (лідер «лівої фракції»), М. Грицай, П. Синявський. Після влиття в КП(б)У декого з кол. укапістів висунуто на відповідальні посади в партійному й держ. апараті: А. Річицького обрано кандидатом у чл. ЦК КП(б)У, М. Грицай був чл. ЦК ЛКСМУ і секретарем ЦК підпільної орг-ції ком. молоді Зах. України, Т. Корнієвський — чл. Президії Всеукр. Ради Проф. Спілок, Ю. Лапчинський — консулом у Львові. Наявність укапістів (як і раніше прийнятих за подібних умов боротьбістів) справді була гальмом великодерж. політики Москви на Україні, через що більшість їх, гол. за обвинуваченням в укр. націоналізмі, була ліквідована, а решта зазнала важких репресій (у тому ч. Б. Антоненко-Давидович).

І. Майстрвнко


«Українська Кореспонденція» (Українкор), незалежна гром.-політ. інформаційна газ., виходила 1930 — 31 (під час пацифікації на укр. землях під Польщею) тричі на тиждень у Празі, чес. й укр. мовами; заснована з ініціятиви чл. празької групи Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів.«У. К.» здобула популярність і була інформаційним джерелом чес. газ. Видавець Г. Денисенко; ред. Я. Зозуля.


Українська Культурна Рада, заснована у Відні 1915 для керівництва укр. культ. життям на еміґрації, зокрема укр. шкільництвом; гол. У. К. Р. був Ю. Романчук, фактичним керівником О. Колесса. Помітної діяльности не розвинула.


«Українська Ластівка», ілюстрований місячник для дітей, виходив 1933 — 39 у Чернівцях, вид. Т-ва «Рідна Школа»; ред. В. Якубович, О. Драчинський, Т. Бриндзан, М. Гарас, К. Горвацький.


Українська лінія, система укріплень, що існувала у 1730 — 60-их pp. для оборони проти тат. нападів. У. л. проходила на довж. бл. 285 км від Дніпра по р. Орелі та її притоці Берестовій до р. Береки й злиття її з Дінцем. Будівництво У. л. за проєктом ген. графа фон Вейсбаха почалося 1731, інтенсивно провадилося у 1731 — 33 і далі, але не було закінчене ще і в 1740-их pp. На будівництві У. л. працювало щокроку 20 000 лівобережних і 2 000 слобідських козаків та бл. 10 000 посполитих. У. л. складалася з 16 фортець і 49 редутів, з’єднаних між собою високим земляним валом і глибоким ровом. Для оборони У. л. було поставлено 20 полків ляндміліції (14 кінних і 6 піхотних), разом бл. 22 000; артилерія У. л. складалася з 180 гармат і 39 мортир. Будівництво У. л., утримання й оборона її важким тягарем лягала на людність Гетьманщини й Слобожанщини. Але У. л. не змогла врятувати Україну (особливо Слобідську) від тривалих тат. нападів. У. л. мала також військ.-поліційне значення, бо, перегинаючи «Вольності Війська Запор. Низового», відокремлювала Запоріжжя від Гетьманщини й перешкоджала втечам на Січ та вільному переходові запорожців на Слобідську і Лівобережну Україну. У. л. втратила своє значення в 1770-их pp., коли на півд. від неї (на віддалі 175 — 180 км) збудовано нову — Дніпровську лінію. Зате У. л. сприяла дальшому заселенню краю.

О. О.


«Українська Література», місячник, орган Спілки радянських письм. України, виходив 1941 — 45 замість ж. «Радянська Література», спочатку в Уфі, з листопада 1943 у Москві, з березня 1944 в Києві; гол. ред. Ю. Яновський. У ж., крім творів укр. письм. і літературознавчих ст., міщено переклади зах.-евр. творів. Критикована за «націоналістичні тенденції», «УЛ.» змінила ред. склад і з 1946 прибрала назву «Вітчизна».


«Українська Літературна Газета», місячник літератури, мистецтва, критики, наук. і гром. життя, виходив у Мюнхені 1955 — 60; ред. І. Кошелівець, Ю. Лавріненко. З січня 1961 на базі «У. Л. Г.» й «Сучасної України» виходить ж. «Сучасність».


Українська Мала Енциклопедія, твір Є. Онацького, вийшла у 16 кн., 2 148 стор., у 1957 — 67 в Буенос-Айресі накладом Адміністратури УАПЦ в Арґентіні. У. М. Е. охоплює тільки деякі ділянки укр. духової культури, зокрема з етнографії й фолкльору, етики, релігії, психології й філософії, рідше — літератури й історії, містить мало біографій (особливо сучасних діячів). Часто подає зміст гасел, користуючися цитатами з різних творів, преси і довідників.


Українська Медично-Харитативна Служба (УМХС), постала по другій світовій війні на базі заборонених окупаційною владою клітин Укр. Червоного Хреста в Німеччині, з осідком у Мюнхені, 1945 п. н. Санітарно-Харитативна Служба (СХС) при Апостольській Візитатурі для українців католиків (Sanitary Charitable Service at the Apostolical Visitator’s Office of the Greek Catholic Church for Germany), з 1948 як Укр. СХС, з 1955 під теперішньою назвою — УМХС (Ukrainischer medizinischer und caritativer Dienst). 3 1945 міжнар. і баварський Червоний Хрест неофіц. допомагали СХС харчами, ліками й одягом. Дотації приходили також від укр. заокеанських орг-цій, від Кат. Церкви, з членських вкладок (1947 — бл. 14 000, організованих у 61 станиці) та прибутків з укр. імпрез. Від 1948 УСХС (згодом УМХС) поширила свою діяльність на територію трьох окупаційних зах. зон Німеччини й Австрії; вона мала крайові представництва (5), станиці, делеґатури і зв’язкових за кордоном (у ЗДА, Канаді, Австралії, Франції і Бельгії). Мед. допомогу подавано у створених амбуляторіях (1946 діяло 20 в таборах УНРРА, у тому ч. 5 під безпосереднім керівництвом УМХС; після 1950 — лише одна в Мюнхені). Спершу в системі УМХС працювало бл. 150 лікарів (організовано кілька курсів для медсестер), але з виїздом за океан їх ч. зменшилося як і діяльність УМХС. Крім лікарської допомоги, діяв відділ розшуків і поєднання чл. родин, допомоговий відділ інвалідам, кол. воякам УПА, вдовам, сиротам тощо. Згодом поширгно діяльність поза Німеччину й Австрію, даючи допомогу потребуючим в Україні, Польщі, Чехії, Юґославії, Румунії, Арґентіні й ін. Гол. Ради УМХС були: Б. Андрієвський (1945 — 51), І. Мірчук (1951 — 55), Г. Мартинець (1955 — 68), Я. Ковалик (з 1968) Очолювали Гол. Управу: СХС — Т. Воробець (1945 — 48); УСХС — УМХС — Я. Воєвідка (1948 — 49), І. Мірчук (1949 — 50), М. Хроновят (1950 — 51), Я. Гинилевич (1951 — 79, згодом почесний гол.), Б. Синишин (з 1979). Довголітній орг. секретар Г. Комаринський (з 1945).

А. Ф.


Українська Метеорологічна Служба, Укр. MET, держ. установа, що провадила метеорологічні спостереження на території УССР. Заснована 1921; 1929 об’єднана з гідрологічною службою в Гідрометеорологічний Комітет (з 1940 Управління гідрометеорологічної служби УРСР). У. М. С. виявила жваву діяльність: збільшення і краще обладнання метеорологічних станцій, дослідження, публікації («Бюлетень» та ін.), популяризація метеорології (ж. «Погода і Життя»).


Українська Мистецька Студія, мист. школа, заснована 1952 у Філядельфії (ЗДА); дир. П. Мегик. Програма навчання: рисунок, малярство, графіка, моделювання, скульптура, кераміка, історія мистецтва. Через школу пройшло (до 1980) 445 учнів (між ними Р. Лучаковська-Амстронґ, Х. Зелінська, Н. Климовська, В. Дорошенко, С. Бернадин, Б. Палквич, В. Завадовська-Рожок, С. Лада, Б. Кондра, І. Бережницький та ін.). Викладачі: П. Андрусів, П. Мегик, Ю. Гура, А. Дараган, В. Дорошенко, П. Капшученко, В. Кивелюк, Г. Лужницький, Б. Мухин, С. Рожок, В. Сім’янців та ін. У будинку школи відбуваються мист. виставки (до 1980 — 75 різних мистців) і звітні виставки учнів Студії. Студією опікується Патронат (гол.: о. Ю. Гірняк, Б. Лучаковський, І. Мазепа, О. Зелінський).


Українська Мічіґенська Ліґа, гром., осв. і допомогова орг-ція в Детройті (ЗДА), з обсягом діяльности на терені стейту Мічіґен; заснована 1932; ч. чл. пізніше бл. 120 — 150; входить до Об’єднання Укр. Орг-цій Америки, згодом Укр. Конґресового Комітету. У. М. Л. фінансово допомагала установам у Галичині й на еміґрації. 1981 з нагоди 50-ліття роздано на нац. цілі 10 000 долярів. Гол. З. Курилів.


«Українська мова і література в школі», методичний місячник мін-ва освіти УССР; виходить з березня 1963 у Києві на базі двомісячників «Укр. мова в школі» і «Література в школі» (обидва виходили з 1951 до перетворення на «У. м. і л. в ш.»). Журн. призначений для учителів та викладачів укр. мови й літератури заг.-освітніх шкіл, середніх спеціяльних і вищих навчальних закладів. Гол. ред. П. Мисник, з 1970 О. Бєляєв, з 1974 О. Аврамчук. У всіх матеріялах, міщених у журн., крім методичної допомоги у викладанні мови й літератури, гол. наголос кладеться на ідеологічне виховання в ком. дусі.


Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук, наук. установа, заснована в травні 1938 постановою Уряду УНР в екзилі з метою продовжувати розпочату працю ВУАН у Києві, відновити ліквідовані наук. вид. на Україні та інформувати чужинецькі наук. установи про Україну та укр. науку. Академія мала тільки один відділ — українознавства з 24 катедрами, які творили н.-д. групи. Першим през. був С. Смаль-Стоцький (потім з серпня 1938 — І. Фещєнко-Чопівський), секретарем А. Яковлів. Вийшли 2 тт. «Праць Відділу українознавства». З поч. другої світової війни У. М.-М. А. Н. перестала існувати.


Українська Молодь Христові, рел.-нац. свято укр: кат. молоді, що відбулося 7. 6. 1933 з метою демонструвати підтримку Кат. Церкви з нагоди 1900-ої річниці смерти і воскресіння Ісуса Христа. На демонстрацію до Львова прибуло бл. 50 000 молоді. У програмі були: Польова Служба Божа на площі Сокола-Батька, після якої єп. І. Бучко прийняв присягу молоді на вірність Христові і посвятив прапори. Відбувся маніфестаційний похід вулицями міста і дефіляда на горі св. Юра перед митр. А. Шептицьким. Орг-цією свята керував І. Бабій; серед співорганізаторів були В. Глібовицький та Р. Данилевич. ОУН поставилася неґативно до У. М. X.


«Українська Музика», місячник, орган Союзу Укр. Проф. Музик у Львові, виходив з березня 1937 у Стрию і з березня до червня 1939 у Львові при допомозі НТШ. Гол. ред. З. Лисько, чл. ред. колеґії: В. Барвінський, В. Витвицький, Р. Савицький і Ф. Стешко; співр. ж.: С. Людкевич, А. Рудницький та ін. Ст. з історії укр. музики, про взаємини укр. і чужих-муз. культур, нар. музику, творчість окремих композиторів, проблеми муз. термінології і педагогіки; крім того, рецензії, критика, бібліографія, хроніка муз. життя.


«Українська Музична Газета», місячник, орган Всеукр. Муз. Т-ва ім. Леонтовича. виходила 1923 — 27 у Києві (до 1926) і Харкові; до 1925 п. н. «Музика». 1928 «У. М. Г.» замінив ж. «Музика Масам».


«Українська Накладня», в-во Я. Оренштайна з 1903 у Коломиї, з 1919 до поч. 1930-их pp. у Берліні. Видавало універсальну бібліотеку п. н. «Заг. Бібліотека» (до 1932 — 230 тт.), твори укр. клясиків: (Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І. Франка) і сучасних письм. (Б. Лепкого та ін.) та серії «Бібліотека укр. і чужих романів»; шкільні підручники, ноти, дитячі ілюстровані кн., геогр. карти.


Українська Народна Обнова, УНО, див. Укр. Кат. Нар. Партія.


Українська Народна Партія (УНП), орг-ція націоналістичного напряму, заснована 1902 М. Міхновським. Політ. кредо партії було зформульоване у т. зв. «10 заповідях», в яких проголошувалася «Україна для українців», самостійна дем. укр. республіка, шанування укр. мови, традицій. 1905 УНП вмістила в «Самостійній Україні» у Львові проєкт укр. конституції, складений М. Міхновським. По 1907 діяльність УНП занепала. Серед лідерів УНП (крім М. Міхновського) були: М. і С. Шемети, В. і Г. Шевченки, О. і С. Макаренки, О. Степаненко та ін. 1917 кол. чл. УНП створили Укр. Партію Соціялістів-Самостійників.


Українська Народна Поміч (УНП; до 1926 — Народна Поміч), четвертий за числом чл. укр. братський убезпеченевий союз у ЗДА (з 1950 також у Канаді), заснований у липні 1913 з осідком у м. Пітсбурзі. Бл. 10 000 чл. УНП, організовані в бл. 200 автономних відділах, обирають що 4 роки свою Гол. управу. До другої світової війни УНП об’єднувала здебільше правос. українців, а її орган «Народне Слово» (з 1914 місячник, з 1921 — тижневик, останнім часом — двотижневик, з 1959 перейменований на «Укр. Нар. Слово») був речником Укр. Правос. Церкви. УНП підтримувала зв’язки з гром. орг-ціями на Зах. Україні й допомагала їм матеріяльно. По війні стала співзасновником і активним чл. УККА і ЗУАДК і підтримує ін. укр. орг-ції, зокрема шкільництво і молодь; з 1959 особливо тісно співпрацює з орг-ціями Укр. Визвольного Фронту.

Крім свого органу «Укр. Нар. Слово» (з 1974 ред. В. Мазур при співпраці Л. Полтави), УНП видає календарі-альманахи, кн., п’єси, співаники тощо; серед ш. альманах «Золотий Гомін» (1960), «Історія УНП в Америці і Канаді» Л. Полтави (1977) та ін.

Гол. УНП: Д. Порада (1915 — 23), В. Сорочак (1923 — 34), М. Марків (1934 — 42), В. Шабатура (1942 — 62), В. Мазур (з 1966) й ін. 1981 осідок УНП перенесено до Чікаґо.


Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП), нац.-політ. і суспільна репрезентація українців Сх. Словаччини 1945 — 51, заснована 1. 3. 1945 на з’їзді делеґатів укр. сіл і округ у Пряшеві. Спершу УНРП орієнтувалася на вирішення долі укр. Пряшівщини в рамках всього Закарпаття (приєднання до УССР), пізніше погодилася з приналежністю краю до Чехо-Словаччини, в рамках якої намагалася боронити інтереси укр. меншости. Намагання УНРП визначити законом її статут як нац.-політ. представницького органу та здобути нац.-культ. автономію не були вдалими; проте УНРП була визнана де факто центр. урядом у Празі та Словацькою Нац. Радою (СНР) і 1945 — 48 мала по 5 нею призначених послів у тимчасовому празькому парляменті і СНР. Органом УНРП був тижневик «Пряшівщина» (1945 — 51), що містив матеріяли укр. і рос. мовами та річні календарі. УНРП відбула 3 з’їзди; її працею керувала президія, у складі якої були секції, а по округах діяли окружні комітети, вона також координувала масову осв. працю на місцях. Першим гол. УНРП був В. Караман, ген. секретар І. Рогаль-Ільків; ін. діячі: В. Капішовський, П. Бабей, П. Жидовський, Д. Ройкович, С. Бунганич. Ком. переворот у Чехо-Словаччині 1948 призвів до зменшення ролі УНРП, і вона була змушена ліквідуватися (формально рішенням президії 11. 12. 1952, фактично припинила свою діяльність вже 1951). Замість неї створено Культ. Спілку Укр. Трудящих у Чехо-Словаччині.

В. М.


Українська Народна Революційна Армія, див. «Поліська Січ».


Українська Народна Республіка (УНР), назва укр. держави спершу на території Наддніпрянщини — укр. земель кол. Рос. Імперії, а з 4. 1. 1919 також на зах.-укр. землях кол. Австро-Угорщини; проголошена у 3 Універсалі Укр. Центр. Ради (20. 11. 1917) у федеративному зв’язку з Росією; цілком самостійною УНР стала після 4 Універсалу (22. 1. 1918). За гетьманського уряду назву УНР замінено назвою Укр. Держава (29. 4. 1918 — 14. 12. 1918); за Директорії відновлено назву УНР. На укр. землях УНР проіснувала до 1920, коли гол. Директорії й уряд УНР виїхали на еміґрацію. Екзильний уряд УНР перебував насамперед у Польщі, а 1939 — 40 у Франції. По другій світовій війні 1947 — 48 створено Укр. Нац. Раду як передпарлямент екзильного Держ. Центру УНР, що продовжує традиції нац. респ. уряду України. (Історія цього періоду див. ЕУ 1, 506 — 12, 517 — 27, а держ. устрій 648 — 50; гол. дати в хронологічній таблиці Україна 191780). Див. також Укр. Центр. Рада, Директорія Укр. Нар. Республіки і Рада Нар. Міністрів УНР.


Українська Народна Робітнича Партія, націоналістична група на Закарпатті в сер. 1930-их pp. Організатори І. Невицька, М. Тулик та ін. Пресовий орган — «Народна Сила» (1936 — 38).


Українська Народна Трудова Партія, див. Українська Трудова Партія.


Українська Народно-Демократична Партія, постала з ініціятиви І. Мітрінґи та його однодумців у лавах ОУН на поч. 1942 на Волині, де тоді оперували загони УПА, очолені Т. Бульбою-Боровцем. У. Н.-Д. П. оформилася як ліво-дем. орг-ція; у своєму маніфесті вона критикувала одночасно нім. окупаційну політику й ідейні основи та політ. практику рев. ОУН. Остання гостро виступила проти У. Н.-Д. П. У. Н.-Д. П. не розвинула своєї діяльности і швидко самоліквідувалася. До керівництва У. Н.-Д. П., крім І. Мітрінґи, належали: В. Турчманович, В. Ривак, Б. Левицький та ін. Окремі діячі за кордоном приєдналися до лівого крила Укр. Рев. Дем. Партії (група «Вперед»).


Українська Народно-Республіканська Партія, заснована в кін. 1918; трималася правого курсу аґрарної політики, виступала проти соціялізму, орієнтувалася на Антанту. Лідери: Є. Архипенко (мін. зем. справ у кабінеті С. Остапенка), П. Пилипчук (керуючий мін-вом шляхів у тому ж кабінеті) та О. Ковалевський. У. Н. Р. П. була керівною групою в орг-ції держ. перевороту, влаштованого В. Оскілком 29. 4. 1919 в Рівному. Згодом не виявляла діяльности.


Українська Наукова Асоціяція, наук. т-во у Празі, засноване в кін. 1932 (під час гострого послаблення культ.-наук. праці укр. еміґрації в Чехо-Словаччині) з метою об’єднання укр. наук. сил у Чехо-Словаччині для дослідження минулого й сучасного укр. культури, техніки, соц.-екон. стану укр. народу. У. Н. А. об’єднувала бл. 50 чл., її гол. був Б. Іваницький, з 1936 — К. Мацієвич. Діяльність У. Н. А. обмежувалася перев. наук. доповідями.


Українська Національна Армія, під такою назвою робилися спроби орг-ції укр. армії по нім. боці при кін. другої світової війни. Наприкінці війни Німеччини проти СССР деякі нім. урядові кола намагалися включити в цю боротьбу народи Сх. Европи, з якою метою був створений рос. Комітет Визволення Народів Росії та Рос. Визвольна Армія (на чолі з ген. А. Власовим). Коли намагання підпорядкувати йому ін. нац. орг-ції не вдалася, створено Укр. Нац. Комітет (УНК) і проголошено орг-цію У. Н. А. 12. 3. 1945 А. Розенберґ, райхсміністер сх. окупованих земель, підтвердив рішення нім. уряду про створення УНК, «як єдиного представника укр. народу», та намір зібрати всіх українців, що боролися в складі нім. збройних сил, в укр. визвольну армію. 17. З Президія УНК (у згоді з през. А. Лівицьким) призначила командувачем У. Н. А. ген. П. Шандрука, кол. старшину Армії УНР (він був одночасно і гол. УНК), а начальником штабу У. Н. А. ген. А. Валійського. 28. З він прийняв присягу вояків Протитанкової Бриґади під командуванням полк. П. Дяченка (1 900 вояків) на вірність укр. народові. Ця бриґада мала б стати зародком другої укр. дивізії. До дивізії «Галичина» ген. Шандрук прибув у квітні на фронт до Австрії і, прийнявши присягу вояків, формально включив її до складу У. Н. А. як 1 Укр. Дивізію (бл. 16 000 вояків). До У. Н. А. зголосилися ще: Вільне Козацтво під командуванням полк. П. Терещенка (700 вояків), 281 запасна бриґада (5 000), стаціонована в Данії, бриґада особливого призначення отамана Т. Бульби-Боровця (400 вояків), два піхотні полки охоронної служби (2 000 вояків), які служили в Бельгії та Голляндії; три курені польової жандармерії та відділ зенітної артилерії (юнаків). Вже не було часу охопити в У. Н. А. вояків Укр. Визвольного Війська, в якому було бл. 75 000 українців. У всіх частинах, підлеглих Oberkommando des Heeres, було 220 000 українців. У. Н. А. одначе не вийшла поза стадію початкової орг-ції і плянування. Творення У. Н. А. було також виявом бажання укр. народу мати свою власну збройну силу, з уваги на різні можливості закінчення другої світової війни.

Література: Shandruk P. Arms of Valor. Нью-Йорк 1959; Шандрук П. Іст. правда про 1 УД й УПА. Вісті Комбатанта. Торонто 1965, ч. 1, стор. 5 — 21.

Р. Колісник


Українська Національна Єдність у Франції (УНЄ), гром.-суспільна і культ.-осв. орг-ція, заснована 1949 у Парижі прихильниками середовища ОУН (А. Мельника) як продовження передвоєнного Укр. Нар. Союзу, входить до складу світової федерації Ідеологічно-Споріднених Націоналістичних Орг-цій, співпрацює з Укр. Центр. Гром. Комітетом у Франції. Гол. Управа УНЄ в Парижі координує діяльність 12 філій (у 1950-их pp. — 22) по гол. укр. скупченнях у Франції. УНЄ організує щорічні курси українознавства для молоді (її філії провадять місц. курси), спільно з тижневиком «Укр. Слово» видає самоосв. брошури і календарі-альманахи; при УНЄ діє молодіжна і відпочинкова оселя «Чорногора» в департаменті Ардеш. УНЄ спричинилася до заснування Орг-ції укр. Молоді у Франції. Гол. УНЄ: Я. Мусянович (1949 — 60), В. Лазовінський (1961 — 67), В. Малинович (1968 — 70), Л. Гузар (1970 — 71), Ю. Коваленко (1972 — 76), В. Михальчук (1976 — 78), А. Жуковський (з 1978).


Українська Національна Оборона, піввійськ. орг-ція закарп. молоді, заснована у вересні 1938 з ініціятиви чл. ОУН. Гол. В. Івановчик, згодом С. Росоха. У листопаді 1938 перетворилася на УНО — Карпатська Січ.


Українська Національна Партія (УНП), єдина леґальна укр. політ. партія в Румунії з осідком у Чернівцях (1927 — 38), яка продовжувала традицію укр. нац.-дем. партії на Буковині за австр. часу. УНП виступала проти румунізації укр. населення, домагалася впровадження укр. мови в школах, у церкві та перегляду аґрарної реформи. Рум. шовінізм став на перешкоді здійсненню цих пропозицій. УНП діяла лише на Буковині; вона не. мала постійної орг-ції і кадрів, а діяла за допомогою мужів довір’я. При виборах УНП нараховувала пересічно бл. 32 000 виборців. З уваги на рум. виборчий закон, УНП вступала у виборчі союзи з рум. партіями (нац.-цараністичною, ліберальною, радикально-аґрарною). Гол. УНП був В. Залозецький (посол до парляменту і сенату), секретарем — Ю. Сербинюк. Посли до парляменту: В. Дутчак, О. Шкраба, Ю. Сербинюк, Д. Маєр-Михальський; ін. діячі: Л. Когут, А. Кирилів, І. Стрийський, І. Жуковський, Ю. Лисан, Р. Ясеницький, М. Вітан, М. Сивий та ін. Пресові органи, близькі до УНП: «Рідний Край», «Час», «Народна Воля», «Рада». 1938 в Румунії скасовано всі політ. партії, у тому ч. й УНП.

А. Ж.


Українська Національна Рада, політ.-гром. центр. створений 5. 10. 1941 в Києві з ініціятиви ОУН (під проводом А. Мельника). Президію У. Н. Р. очолив М. Величківський, секретарями були І. Дубина і О. Бойдуник. У кін. 1941 Райхскомісаріят України заборонив У. Н. Р., і до 1943 вона існувала підпільно. 29. 4. 1944 разом з Укр. Нац. Радою у Львові та представниками кол. Сойму Карп. України створено Всеукр. Нац. Раду, яку очолив М. Величківський, а його заступниками були митр. А. Шептицький і А. Штефан. Спроби Всеукр. Нац. Ради і Укр. Гол. Визвольної Ради (осінь 1944, у Братиславі) створити спільну плятформу не увінчалися успіхом, і ВУНР 1946 припинила свою діяльність на еміґрації.


Українська Національна Рада, передпарлямент держ. центру Укр. Нар. Республіки (УНР) в екзилі, створена на весні 1947 в результаті порозуміння укр. партій, щоб дати ширшу політ. базу для реорганізованого держ. центру з А. Лівицьким на чолі як през. УНР (див. Уряд Укр. Нар. Республіки в екзилі). За мету У. Н. Р. визначено консолідацію всіх самостійницьких сил для відновлення незалежної укр. держави з дем. устроєм. Вже 1946 до цього прямував короткий час діючий Координаційний Укр. Комітет, утворений з усіх партій на еміґрації за ініціятивою кан. українців (місія о. В. Кушніра). Ідея консолідації почала виразніше реалізуватися, коли А. Лівицький створив 1947 підготовну комісію на чолі з І. Мазепою для реорг-ції держ. центру й утворення У. Н. Р. Комісія разом з представниками партій опрацювала Тимчасовий закон 10. 6. 1948 про реорг-цію Держ. Центру Укр. Нар. Республіки, оголошений гол. Директорії. Цим законом утворено У. Н. Р. У червні 1948 всі політ. партії, за винятком гетьманців, схвалили статут У. Н. Р., який визначив її структуру, форми праці і взаємини з екзильним през. Як передпарлямент У. Н. Р. є законодавчим органом, вона творить Виконавчий Орган, держ. контроль та обирає през. УНР в екзилі. Між сесіями частину її функцій здійснює президія У. Н. Р., яка однак не може змінювати основного закону та обирати през. До У. Н. Р. вислали своїх представників ОУН (А. Мельника), ОУН (С. Бандери), УНДО, УРДПсоціялісти, УРДП, Укр. Нац.-Держ. Союз, Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів (УПСР), Укр. Соц.-Радикальна Партія (УСРП), Укр. Соціял-Дем. Робітнича Партія (УСДРП). Почавши з 3 сесії У. Н. Р. (1954) до неї належали такі партії: ОУН (А. Мельника), УНДО, УРДП, УНДС, Укр. Соц. Партія. Всі вони мали по шість мандатів. Почавши з 4 Сесії (1957), до У. Н. Р. увійшли Союз Земель Соборної України — Сел. Партія (3 мандати), Укр. Сел. Партія (1 мандат), а з 6 Сесії (1967) до У. Н. Р. увійшла Орг-ція Укр. Націоналістів за кордоном (6 мандатів). ОУН С. Бандери вийшла з У. Н. Р. 1950 і почала боротьбу з нею. ОУН А. Мельника на деякий час (з жовтня 1957 до 1961) теж вийшла з У. Н. Р. На 7 Сесії (1972) був створений Гром. сектор, який мав в У. Н. Р. репрезентувати непартійних. Після того проведено вибори до Гром. сектору, який складається з 15 делеґатів.

У. Н. Р. відбула 8 сесій: 1 — липень 1943 (Авґсбурґ), 2 — червень 1949 (Ляйпгайм), З — березень 1954, 4 — березень 1957, 5 — листопад 1961, 6 — березень 1967 (всі в Мюнхені), 7 — грудень 1972 (у Лондоні) і з — червень 1979 (у Мюнхені). В наслідок лондонської сесії виникла криза в У. Н. P., її правосильність була заперечена кількома партіями: від УРДП і УНДО допущено на цю сесію відлами партій проти бажання їх центрів. Криза поглибилася на останній сесії, у якій брали участь“ так само призначені особисто през. УНР делеґати. З сесія (1954) по смерті А. Лівицького обрала през. УНР С. Витвицького. 6 сесія по смерті С. Витвицького (9. 10. 1965) обрала М. Лівицького. Гол. президії У. Н. Р. були Б. Іваницький, І. Багряний, О. Бойдуник, Я. Маковецький, С. Довгаль, (П. Белей, І. Кедрин-Рудницький — виконуючі обов’язки гол.), В. Біляїв. Виконавчий Орган очолювали: І. Мазепа, С. Баран, С. Созонтів, М. Лівицький, А. Фіґоль, С. Довгаль, В. Федорончук, Т. Леонтій, Я. Рудницький. Склад Виконавчого Органу звич. був коаліційний з партій, що входили до У. Н. Р. З ініціятиви В. О. У. Н. Р. створено 1953 Ліґу визволення Народів СССР (т. зв. Паризький Бльок). Інформаційну службу виконували бюлетені Укр. Інформаційного Бюра. Півофіціозом през. УНР в екзилі й У. Н. Р. з 1972 стала газ. «Мета». Фінансові засоби для діяльности У. Н. Р. і держ. центру в екзилі збираються серед укр. еміґрації, гол. його збирають через мережу Т-в прихильників У. Н. Р., які існують в більших осередках на Зах. і, крім збирання фондів, популяризують ідею відновлення укр. держави.

У квітні 1978 М. Лівицький розпустив У. Н. Р. і односторонньо видав новий закон про її реорг-цію, включивши до неї половину ним призначених чл. На знак протесту проти цього рішення частина партій і діячів вийшла з У. Н. Р. і держ. центру й створила у 1979 Раду прихильників УНР, що її очолювали І. Кедрин-Рудницький, пізніше Маруся Бек.

Література: УНРада. Документи, матеріяли, статті, інформації. Лондон 1949; УНРада. Меморіяли, постанови, комунікати. ч. 3. Мюнхен 1950; Третя сесія УНРади. Матеріяли і документи. Мюнхен 1954; Четверта сесія УНРади. Матеріяли і документи. На чужині. 1957; П’ята сесія УНРади. Матеріяли і документи. На чужині 1962; Бойдуник О. Консолідація (в кн. На переломі). Париж 1967; Документи і матеріяли до сучасної ситуації в У. Н. Р. Мюнхен 1969; Воскобійник М. Умертвлення Держ. Центру УНР. «Укр. Вісті», жовтень 1979.


Українська Національна Рада в Петрограді, постала 1. 4. 1917 у складі представників петроградського ТУП, укр. соц.-демократів, Укр. Рев. Комітету, укр. фракцій Ради Роб. і Солдатських Депутатів, укр. студентства, укр. робітників, т-ва «Громада» й ін. Гол. Виконавчого Комітету Ради обрано О. Лотоцького (від травня — П. Стебницький), заступником М. Корчинського, секретарем П. Стебницького; чл.: М. Славінський, Г. Голоскевич, П. Зайцев, Ф. Слюсаренко. У. Н. Р. встановила зв’язок з Укр. Центр. Радою і 3. 4.1917 вислала делеґацію до гол. Тимчасового Уряду Г. Львова, яка передала меморіял з домаганням нац. прав для України й окупованих рос. армією Галичини та Буковини. У. Н. Р. організувала зустріч з митр. А. Шептицьким, який повернувся з заслання; допомагала делеґатам Укр. Центр. Ради в Петрограді у їх зв’язках з Тимчасовим Урядом. Зі зміцненням становища Укр. Центр. Ради в Києві та з переїздом у травні більшости чл. У. Н. Р. з Петрограду до Києва функції останньої звузилися, а після 2 Універсалу їх перебрав комісар України при Тимчасовому Уряді — П. Стебницький.


Українська Національна Рада у Львові (1941), виникла з Ради Сеньйорів, створеної у складі 16 чл. на нараді у Львові 6. 7. 1941, що її скликала ОУН С. Бандери; в кін. липня поширена до 30 чл. (не мала представників ОУН А. Мельника). 30. 7. 1941 Рада Сеньйорів перетворилася на У. Н. Р. з метою бути допоміжним проводом укр. народу Галичини, Волині та Холмщини і його представником перед нім. владою. Намагалася, щоб у її складі були представлені всі політ. напрями та гол. професії і представники провінції; згодом ч. чл. збільшено до 45. Гол. У. Н. Р. був К. Левицький, заступниками о. Ю. Дзерович і Л. Турчин; секретарем А. Біленький (з створенням президії її секретарем став Г. Микетей); серед ін. чл. були: архиєп. Й. Сліпий, о. Г. Костельник, М. Паньчишин, В. Сімович, Ю. Павликовський, А. Палій, М. Стефанівський, М. Волошин, В. Загайкевич, К. Паньківський, Б. Козубський, С. Хруцький — у більшості діячі або прихильники УНДО. Протектором і почесним през. був митр. А. Шептицький. У. Н. Р. визнавала ОУН як рушійну силу укр. політ. життя і підтримувала Укр. Держ. Правління, але з застереженням ставилася до боротьби між двома відламами ОУН. 30. 7. 1941 У. Н. Р. вислала протест нім. урядові проти приєднання Сх. Галичини до Ген. Губернії (підписали митр. Шептицький і всі чл.); на поч. вересня виготовлено меморандум до ген.-губернатора Г. Франка на оборону інтересів укр. Галичини.

31. 7. 1941 У. Н. Р. створила як виконавчий орган і для зв’язків з нім. владою Ген. Секретаріят з К. Паньківським на чолі, але по смерті К. Левицького (12. 11. 1941) нім. влада щораз більше унеможливлювала існування У. Н. Р.; врешті лист митр. Шептицького до Г. Гіммлера (лютий 1942) з протестом проти антижид. ґеноциду став нагодою для заборони У. Н. Р. (наказ львівської нім. політ. поліції 3. 3. 1942), а зв’язок з нім. владою в Галичині. перебрав Укр. Крайовий Комітет.

Р. М.


Українська Національна Рада 1918 — 19 Західньої Української Народної Республіки, постала 18. 10. 1918 у Львові з метою здійснити право на самовизначення укр. земель в Австро-Угор. монархії. До її складу входили всі укр. депутати обох австр. палат (Парляменту і Палати Панів), крайових соймів Галичини й Буковини, по три представники укр. партій з цих земель; крім того, кооптовано видатніших непартійних фахівців; для доповнення проведено вибір від пов. та міст і дано місце представництву нац. меншостей, які з цього права не скористалися. Усього Рада мала 150 чл. 9. 11. 1918 У. Н. Р. проголосила Зах.-Укр. Нар. Республіку. Вона мала законодавчі й контрольні компетенції парляменту ЗУНР, перед нею відповідав уряд (Держ. Секретаріят;. Пленум обирав Виділ УНРади: 9 чл. і през. Ради; Виділ виконував права гол. держави (затверджував уряд, здійснював право амнестії й аболіції, призначав керівників вищих держ. урядів, проголошував закони Ради); постанови схвалювалися більшістю. Назовні Виділ репрезентував през.; першим був К. Левицький, другим Є. Петрушевич. Перед переходом влади ЗУНР і УГА за Збруч Виділ УНРади і Держ. Секретаріят спільною постановою 9. 6. 1919 тимчасово передали свої конституційні повноваження през. Є. Петрушевичеві, як «уповноваженому диктаторові», який мав повноту військ. і цивільної виконавчої влади до скликання пленуму УНРади (див. Диктатор).

М. Добрянський


Українська Національно-революційна Партія, існувала в липні-серпні 1917 як фракція Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів; лідер М. Любинський. У.Н.-Р.П. виступала проти згоди Центр. Ради з «Інструкцією» Тимчасового Уряду в Петрограді.


«Українська Нива», ілюстрований тижневик, виходив (1926 — 27) у Варшаві як орган укр. еміґрантів з Центр. і Сх. Земель (7 разів на місяць); 1928 — 37 у Луцькому як орган Волинського Укр. Об’єднання (ВУО) при допомозі поль. воєводи Г. Юзефського. «У. Н.» пропаґувала поль.-укр. співпрацю; ред. П. Певний (до 1935). 1937 «У. Н.» замінило «Волинське Слово».


«Українська Нива», ілюстрований рел. квартальник, з 1958 місячник, згодом зб.-річники, орган Укр. Місійного і Біблійного Т-ва в Канаді, виходив 1947 — 66 в Саскатуні, ред. Я. Гомінюк.


Українська Ономастична Комісія, заснована 1960 при АН УРСР з науковців (мовознавці, географи, історики тощо) та представників мін-в з метою орг-ції й координації наук. праці з ономастики. Гол. К. Цілуйко. У 1960 — 76 Комісія видавала неперіодичний бюлетень «Повідомлення У. О. К.» (вийшло 15 випусків на циклостилі). З заплянованих вид. заг. характеру (зокрема гідронімічний атлас України) до 1981 вийшов тільки цінний «Словник гідронімів України» (1979). Комісія дораджувала в ономастичній частині ред. серії вид. «Історія міст і сіл Укр. РСР».


Українська оселя у Маквілері (Mackwilier) б. Страсбурґу, заснована 1955 укр.-франц. орг-цією «Les Amis des Ukrainiens» (гол. Т. Бравн, адміністративний дир. о. П. Когут). Культ. центр українців-католиків сх. Франції, в якому відбуваються щороку виховновідпочинкові табори молоді (в сер. 200 учасників), курси УВУ, культ. і гром. імпрези тощо. Виховну і госп. роботу ведуть Сестри Служебниці. Каплиця з іконостасом С. Борачка.


Українська Папська Велика Семінарія св. Йосафата в Римі, відома п. н. Колеґії св. Йосафата, заснована 1897 як Папська Руська Колеґія під керівництвом оо. Єзуїтів, при церкві св. Сергія і Вакха в Римі. У 1904 керівництво перебрали оо. Василіяни. Коли по першій світовій війні ч. укр. студентів теології в Римі зросло, Пій XI побудував будинок для У. П. В. С. на горбку Джанікольо (відкритий 1932). З 1942 тут є резиденція Апостольського Візитатора для українців католиків у Зах. Европі. По другій світовій війні якийсь час У. П. В. С. була єдина у світі укр. кат. духовна семінарія; ч. студентів 20 — 50. Студенти слухають виклади в рим. папських ун-тах, а в У. П. В. С. вчаться літургії, обряду та українознавчих предметів. Неперіодично видають «Альма Матер»; при семінарії діє бібліотека. Ректори: Л. Березовський, Д. Головецький, Й. Лабай, Й. Заячківський, А. Великий, І. Назарко, Є. Химій, С. Мудрий.


Українська Папська Мала Семінарія св. Йосафата в Римі, навчальний заклад з гімназійною програмою навчання укр. мовою, заснований заходами архиєп. І. Бучка 1952 в Люрі (Франція) для. підготови кандидатів до духовних семінарій. У 1956 перенесена до Кастель Ґандольфо б. Риму, а 1959 Ватикан побудував для У. П. М. С. будинок у Римі. Папа Іван XXIII надав семінарії звання Понтифікальної (Папської). Пересічне ч. учнів 50 — 100; вони походять з різних зах.-евр. країн, з Юґославії та Америки. Виховне керівництво й адміністрацію від поч. перебрала укр. вітка Салезіянського Чину. Настоятелі: брати А. і В. Сапеляки, С. Чміль, В. Гринишин. У. П. М. С. є тепер єдиною сер. школою в зах. світі з виключно укр. мовою навчання. Ч. випускників за 25 pp. понад 400.


Українська Партія Національної Роботи, постала у Львові 21. 4. 1924 в наслідок внутр. непорозумінь в Укр. Трудовій Партії. У ч. засновників були: Д. Паліїв, Д. Донцов, С. Підгірський (гол.), В. Кузьмович та ін. Гол. засади націоналістичної програми: «Україна для українців»; розбудова нац. життя власними силами; безкомпромісове неґативне наставлення до Польщі і до СССР та комунізму. Орган — двотижневик «Заграва» (1923 — 24). УПНР не розгорнула діяльности і на консолідаційному з’їзді 11. 7. 1925 увійшла до УНДО.


Українська Партія Праці (УПП), заснована в травні 1927 у Львов з чл. Укр. Нац.-Дем. Об’єднання, була ідеологічним продовженням т. зв. «незалежної групи» Укр. Трудової Партії. УПП стояла за всебічну підтримку закордонного уряду ЗУНР Є. Петрушевича. Політ. напрям — радянофільський. Гол. В. Будзиновський, заступник гол. М. Західний (посол до поль. сойму з виборів 1928), секретар М. Топольницький. Пресові органи — «Рада» і «Праця». УПП існувала до 1930.


Українська Партія Соціялістів-Революціонерів (УПСР, популярна назва — есери), споріднена з рос. партією соціялістів революціонерів. У 1905 — 17 існували окремі гуртки укр. есерів у Симферополі, Одесі, Радомишлі, Баришполі, Києві (видавали нелеґально орган «Боротьба» 1913 — 15). Як всеукр. партія оформилася щойно 17 — 18. 4. 1917 у Києві; на установчих зборах устійнено тимчасову програму УПСР, ухвалено постанову про територіяльну автономію України й скликання Укр. Установчих Зборів, вирішено домагатися націоналізації землі. Керівництво УПСР складалося гол. з студентів: М. Ковалевський, Л. Козалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк. З УПСР співпрацював М. Грушевський. Органами партії були: щоденник «Народна Воля» і тижневик «Боротьба». Завдяки ефективній пропаґанді («земля — народові без викупу») УПСР здобула у виборах до рос. Установчих Зборів перевагу над ін. партіями (50% всіх голосів на Україні). У повній залежності від проводу УПСР була Укр. Сел. Спілка. За Центр. Ради УПСР брала участь в уряді В. Винниченка (П. Христюк, М. Стасюк, М. Ковалевський, В. Голубович, М. Шаповал). Після проголошення IV Універсалу 30. 1. 1918 створено уряд з есерів на чолі з В. Голубовичем (7 есерів і 2 есдеки). УПСР мала перевагу в Раді Міністрів також після повернення уряду до Києва (1. 3. 1918).

За гетьманату УПСР провадила діяльність нелеґально. На IV з’їзді, що відбувся 13 — 16. 5. 1918 в околицях Києва, стався розкол УПСР на ліве крило — боротьбістів (Л. Ковалів, Г. Михайличенко, О. Шумський, В. Елланський, А. Приходько, А. Заливчий, Ю. Мазуркевич, П. Любченко), яке захопило ЦК і стояло на позиціях «радянської форми» влади та за співпрацю з большевиками, і праве крило, т. зв. «центр. течія» (І. Лизанівський, М. Чечель, М. Шраг, Микола Шаповал, Н. Григоріїв, М. Салтан, В. Голубович, О. Севрюк, Д. Одрина, О. Жуковський, П. Христюк, О. Янко, А. Степаненко, Ю. Охримович). Боротьбісти перейменувалися 6 — 8. 3. 1919 на Укр. Партію Соціялістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів). Центр. течія УПСР взяла участь в орг-ції Укр. Нац. Союзу (М. Шаповал) та у поваленні гетьманату. На Трудовому Конґресі есери домагалися соціялізації землі, націоналізації приватних зал., цукроварень, фабрично-заводських підприємств, передачі держ. органів влади колективам, складеним з представників трудового люду — селян і робітників. За Директорії до уряду В. Чехівського (УСДРП) входили М. Шаповал, О. Мицюк, І. Штефан, С. Остапенко. Натомість ін. діячі УСРП не входили до уряду Остапенка (він вийшов з УПСР), і на знак протесту проти його політики УПСР разом з ін. соц. партіями утворила Комітет Охорони Республіки (22. 3. 1919). В уряді Б. Мартоса (УСДРП) брав участь М. Ковалевський, І. Лизанівський, І. Паливода, Л. Шрамченко, з 9. 6. 1919 ще Д. Одрина (гол. ЦК партії) та Т. Черкаський (секретар ЦК партії); в уряді І. Мазепи — М. Ковалевський, М. Черкаський, Н. Григоріїв, Л. Шрамченко, П. Христюк. В кін. 1919 частина чл. УПСР вийшла на еміґрацію (Чехо-Словаччина, Австрія), де пропаґувала принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). Дехто з лідерів УПСР — М. Грушевський, М. Чечель, М. Шраг, П. Христюк, Д. Ісаєвич заснували «закордонну делеґацію» УПСР у Відні, яка з 1920 видавала орган «БорітесяПоборете» (1920 — 22), прагнучи перетворити УНР на «радянську республіку» та дійти до примирення з сов. Росією. Від 25. 2. 1920 до 5. 7. 1920 закордонні групи УПСР і Укр. Ком. Партії створили спільний «радянсько-рев. бльок». метою якого було створення укр. сов. радянської республіки. На поч. 1921 УПСР на еміґрації розкололася: 1) просов. група, очолена «закордонною делеґацією», 2) празька — на чолі з М. Шаповалом; видавала «Вільну Спілку» (1921 — 23) та 3) Орг. Комітет УПСР за кордоном (М. Ковалевський і М. Залізняк) у Відні. Після повороту «закордонної делеґації» на сов. Україну (1924) і смерти М. Шаповала (1932) орг-ції есерів об’єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном, що видавав «Трудову Україну» за ред. Н. Григорієва. По другій світовій війні УПСР відновила свою діяльність на еміґрації (лідери Я. Зозуля, Микола Шаповал), взяла участь у створенні Укр. Нац. Ради (1948) і в 1950 разом з ін. соц. партіями об’єдналася в Укр. Соц. Партію.

Література: Грушевський М. Укр. партія соціялістів-революціонерів. ж. Борітеся — Поборете, ч. 1. Відень 1920; Христюк П. Замітки і Матеріяли до історії укр. революції 1917 — 20 pp., т. I — IV. Відень 1921 — 22; Животко А. 50 років. До історії Укр. Партії Соціялістів Революціонерів. Прага 1936.

А. Жуковський


Українська Партія Соціялістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів), ліва фракція УПСР, яка на 4 з’їзді УПСР (13 — 16. 5. 1918) захопила Центр. Комітет, пропаґувала «радянську» форму влади та домагалася співпраці з большевиками. Видавала тижневик «Боротьба» (ред. В. Еллан-Блакитний). По окупації України большевиками на поч. 1919 боротьбісти співпрацювали з большевиками і входили до складу «Роб.-сел.» уряду Х. Раковського (М. Полоз, Г. Михайличенко, М. Панченко, Лебединець, М. Литвиненко). На V з’їзді партії (6 — 8. 3. 1919) у Харкові боротьбісти ухвалили ком. плятформу і переіменувалися на Укр. Партію Соціялістів-Революціонерів (комуністів). Згодом у серпні 1919 оформилися як Укр. Ком. Партія (боротьбістів), домагаючися прийняття до Комінтерну, але без успіху. З уваги на чималий вплив, який мали боротьбісти серед селянства, Ленін пішов на компроміс, обіцяючи «незалежність» УССР, а натомість УКП(б) добровільно самоліквідувалася і влилася до КП(б)У (березень 1920). Пізніше кол. боротьбісти відограли значну ролю на відтинку українізації, але у 1930-их pp. були ліквідовані. Визначніші діячі партії: Г. Михайличенко, Л. Ковалів, О. Шумський, В. Еллан-Блакитний, А. Приходько, А. Заливчий, В. Чумак, М. Полоз, П. Любченко, О. Лісовий, Г. Гринько, М. Панченко, Ю. Мазуркевич, О. Довженко.

Література: Майстренко І. Сторінки з історії Ком. Партії України (I — II). Мюнхен 1969.


Українська Партія Соціялістів-Самостійників (УПСС), заснована у Києві 30. 12. 1917, складалася з чл. кол. Укр. Нар. Партії та з військ. елементів. Домагалася негайного проголошення самостійности України, визнавала соц. програму, за якою земля мала належати хліборобам, а фабрики й зав. — робітникам. За Центр. Ради УПСС стояла в опозиції до уряду, критикуючи зем. політику і ліберальне ставлення до меншостей. За Гетьманату УПСС ставилася критично до офіц. політики і належала до ініціяторів створення Укр. Нац.-Держ. Союзу (травень 1918), брала участь в Укр. Нац. Союзі та мала свого представника в Директорії (О. Андрієвський). За Директорії УПСС входила до урядів В. Чехівського (М. Білинський, І. Липа, О. Осецький, Д. Симонів) та С. Остапенка (М. Білинський, О. Шаповал, Д. Симонів, І. Липа). Незадоволена політикою уряду Б. Мартоса, УПСС разом з отаманом В. Оскілком і з нар. республіканцями (Є. Архипенко) організувала невдалий переворот у Рівному (29. 4. 1919). На еміґрації УПСС відновила свою діяльність у Відні, але з 1922 змінила назву на Укр. Нар. Партію, яка пробувала активізуватися на Волині під проводом В. Оскілка, видаючи у Рівному свій орган «Дзвін» (1923 — 25). Серед лідерів УПСС були: О. і П. Макаренки, І. Луценко, О. Андрієвський, І. Липа, П. Болбочан; її органом у 1918 був «Самостійник». Назагал УПСС була малочисельна і не відограла поважної ролі в політ. житті.

Література: Укр. партія самостійників-соціялістів. Відень 1920; Тимошевський В. Історія укр. влади 1917 — 19. Відень — К. 1920.


Українська Партія Соціялістів-Федералістів (УПСФ, популярно есефи), ліберально-дем. партія, що оформилася у червні 1917 з кол. чл. Укр. Дем.-Радикальної Партії (1905 — 08) та Т-ва Укр. Поступовців (1908 — 17), які після з’їзду ТУП 7 — 8. 4. 1917 перетворилися на Союз Укр. Автономістів-Федералістів, а з вересня на УПСФ. УПСФ поновила програму Укр. Дем.-Радикальної Партії й складалася перев. з інтеліґенції, яка досі провадила нац.-культ. роботу, мавши найкращі з усіх партій фахові кадри. Назва партії скоріше віддавала данину духові часу (соціялізм її був поміркований), фактично ж вона стояла на позиціях консерватизму, а федералізм розуміла як світову форму міждерж. взаємин і децентралізовану “адміністративну побудову. Гол. УПСФ був С. Єфремов, а до керівних її чл. належали: А. Ніковський, І. Шраг, О. Лотоцький, П. Стебницький, А. В’язлов, І. і З. Мірні, В. Біднов, Ф. Матушевський, В. Прокопович, М. Кушнір, С. Шелухин, М. Словінський. Органом УПСФ був щоденник «Нова Рада».

За Центр. Ради до урядів В. Винниченка входили С. Єфремов, О. Шульгин, О. Лотоцький, П. Стебницький, І. Мірний, а до уряду В. Голубовича — С. Шелухин, В. Прокопович, О. Лотоцький, І. Фещенко-Чопівський. За гетьманату УПСФ брала участь у формуванні Укр. Нац. Держ. Союзу і Укр. Нац. Союзу, її чл. входили до другого уряду Ф. Лизогуба (24. 10. 1918): О. Лотоцький, П. Стебницький, А. В’язлов, М. Славінський. За Директорії брали участь в уряді В. Чехівського (П. Холодний, С. Шелухин, І. Огієнко, М. Корчинський), С. Остапенка (І. Фещенко-Чопівський, К. Мацієвич, Д. Маркевич, І. Огієнко, О. Корчак-Чепурківський, М. Корчинський, М. Кривецький), І. Мазепи (І. Огієнко); у травні 1920 есеф В. Прокопович утворив кабінет міністрів. На еміґрації в Празі 1923 УПСФ перейменувалася на Укр. Радикально-Дем. Партію, яку очолив О. Лотоцький. Партійні лідери (М. Славінський, А. Яковлів, О. Шульгин, К. Мацієвич, В. Прокопович, О. Саліковський й ін.) близько співпрацювали з екзильним держ. центром УНР. По другій світовій війні радикальні демократи не відновили діяльности своєї партії; ідейно близьким до них був Укр. Нац.-Дем. Союз, створений 1946.

А. Ж.


Українська Повстанська Армія (УПА), збройно-політ. формація, що діяла на Україні у 1942 — 53. Перші загони п. н. УПА — «Поліська Січ» створив з вибухом нім.-сов. війни отаман Т. Боровець-Бульба в р-ні Олевського на Поліссі для боротьби проти большевиків. Вони діяли незалежно від німців проти решток розібитих сов. військ. При кін. 1941 німці змусили Бульбу ліквідувати УПА — «Поліську Січ», після чого він перейшов з частиною своїх людей у підпілля і створив нову повстанську формацію, спершу під тією самою назвою, згодом як Укр. Нац. Рев. Армію (УНРА), для боротьби проти німців і больш. партизанів. З Бульбою співпрацювали чл. ОУН А. Мельника, які одночасно мали свої військ. табори на півд. Крем’янеччині та Володимирщині.

Паралельно почали творитися на Поліссі й Волині восени 1942 збройні загони ОУН С. Бандери, які також прийняли назву УПА. Вони 18. 8. 1943 роззброїли УПА «Поліську Січ» Т. Бульби; деякі чл. останньої увійшли до нової УПА, яка набрала розмаху, спираючися на мережу ОУН на півн.-зах. укр. землях. Її організаторами були провідні чл. ОУН: Д. Клячківський, Р. Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА був Клячківський (псевд. Клим Савур), а шефом штабу полк. УНР Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу полк. УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА була Костопільщина.

УПА постала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення перед нім. терором та для оборони перед больш. партизанами, які від зими 1942 — 43 наступали з білор. лісів, грабували населення та своїми акціями провокували ще сильніші нім. репресії (див. Совєтські партизани на Україні в 1941 — 45 pp.). Творці УПА розглядали її як можливий зародок реґулярної укр. армії. Силою УПА було те, що вона могла спиратися на розгалужену мережу Орг-ції Укр. Націоналістів, яка мала підтримку населення; що в її творенні взяли участь старшини попередніх укр. військ. формацій; що до неї йшли люди різних політ. переконану напр., дехто з чл. ОУН А. Мельника та непартійні; що вона могла виступати як заг.-нац. сила. З її ініціятиви була створена Укр. Гол. Визвольна Рада (УГВР) як верховний політ. центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА була також її політ. плятформа, яка включала гасло самостійности України та боротьбу за основні гром. права, за демократію, за рівні права меншостей і співпрацю з ін. поневоленими народами проти нацизму і большевизму. При УПА були створені 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з кол. нім. полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла 1943 частина укр. поліції. Замість неї німці створили поль. поліцію, яка разом з німцями повела каральні акції проти укр. населення за підтримку УПА. Це привело до виступів укр. боївок проти ворожо наставлених до українців поль. колоністів та проти поль. боївок. Подекуди й загони УПА брали участь у цих кривавих поль.-укр. зударах, що їх з свого боку провокували німці.

Німці пробували знищити УПА масовими акціями (найбільша з них — наступ під командуванням ген. фон дем Баха) й засобами пропаґанди; в нім. листівках, скиданих з літаків на територію, опановану УПА, вони називали УПА «спільниками Москви». У травні 1943 у засідці УПА згинув керівник «штурмових відділів» (СА) В. Лютце. Влітку 1943 відбулося ряд боїв і сутичок з німцями, напр., успішний наскок УПА на м. Камінь Кощирський. При кін. 1943 влада німців була обмежена м. і зал, шляхами, решту території контролювала УПА. Одночасно вона частково очистила терени Рівенської, Волинської та Житомирської обл. від больш. партизанів, а рейди УПА поширилися й на частини Київщини та Кам’янець-Подільщини. За сов. джерелами, укр. нац. повстанські частини діяли й на Чернігівщині та Кіровоградщині.

У Галичині перші загони УПА почали творитися у червні 1943 в Карпатах п. н. Укр. Нар. Самооборони, коли туди прямували рейдом сов. партизани під проводом С. Ковпака. Гол. командування УПА розглядало ці терени як базу для боротьби не тільки в умовах нім. окупації, але й на час повернення большевиків. Крім того, з уваги на посилений натоді нім. терор проти населення Галичини (впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини), як раніше на Поліссі й Волині, УПА виступила тут проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, а також вела бої з сов. партизанами.

Впродовж осени 1943 і в 1944 гол. командування УПА досягло порозуміння про невтралітет зі стаціонованими на Україні частинами угор. армії, як і з румунами, а в лютому 1944 з поль. підпіллям (Армія Крайова) про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

На переломі 1943 — 44 УПА була найчисленніша за весь час свого існування, охоплюючи не менше 40 000 осіб, у тому ч. й підпільні кадри ОУН. Рік пізніше, після переходу фронту, вже в сов. дійсності, сили УПА зменшилися до 20 — 25 000 осіб.

Територіяльно УПА ділилася на 3 групи: УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київ. обл.); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарп. і Чернівецької обл.), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької обл.). Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки. Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.

Територіяльні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали оперативний, розвідчий, вишкільний, політ.-виховний, орг.-персональний і тиловий відділи. До тилового відділу належали інтендантура й Укр. Червоний Хрест (гол. К. Зарицька) з мед. персоналом; серед лікарів були й жиди. Командування загонів мали таку обсаду: командир, бунчужний, політ.-виховник, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. Курені іноді мали капеляна.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на поч. фахівців мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, організовано вишкільні курси; існувала старшинська школа «Дружинники» з 6-місячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвиховників, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін — сотня або курінь. Бойовий стан сотні становив 150 — 200 вояків. Проте звич. сотні були неповні. Загони були озброєні легкою піхотною зброєю, включаючи важкі скоростріли, ґранатомети й протипанцерні рушниці, а подекуди й малі гармати. Вже за перших місяців сов. окупації перейдено на дію меншими загонами, щоб збільшити маневровість й улегшити прохарчування.

Спершу в УПА існували лише функційні ступені: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом, ухвалою УГВР, уведено підстаршинські ступені: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; і старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник, генерал. Ступені ген. мали Р. Шухевич (Т. Чупринка) і шеф ген. штабу Д. Грицай (Перебийніс), ступені полк. їх наступники на цих постах: В. Кук (Коваль) й О. Гасин (Лицар), а також командири УПА-Захід та УПА-Південь: В. Сидор (Шелест), О. Грабець (Батько), перший гол. командир УПА Д. Клячківський та :ін.

Зброю та однострої УПА здобувала від ворога або купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кінні частини та гармати. Пересічно сотня мала два машинові скоростріли і 8 — 10 автоматичних рушниць, звич. рушниці та автоматичні пістолі. Зброя була нім., сов., угор., поль., чес. і рум. виробу.

За перших pp. сов. окупації УПА провела кілька більших політ. і збройних акцій, протиставляючися примусовій мобілізації до сов. армії, переслідуванню Гр.-Кат. Церкви, вивозам населення. У лютому 1946 була проведена противиборча акція, згодом протидія примусовій колективізації. У цих акціях УПА нападала на станиці НКВД, звільняла політ. в’язнів, вбивала коляборантів. Поширювано підпільну літературу, влаштовувано пропаґандивні збори населення. 1947 здійснено частинний розпуск загонів УПА і включено їх у збройне підпілля, ін. доручено «леґалізуватися». Оперативними одиницями УПА, замість сотень і куренів стали рої й чоти.

За весь час свого існування УПА стосувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога і намагалася оминати більших боїв. У засідці УПА був важко поранений у квітні 1944 ген. М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення харчами, одягом та розвідкою. Мірою того, як большевики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у заготованих бункерах.

Особливо оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди; деякі мали бойовий характер (репресії проти поль. боївок і больш. партизанів), ін. перев. пропаґандивні. Вони провадилися 1943 — 44 з гол. бази діяльности УПА на Волині, а 1944 — 46 з Карпат. Рейди відбувалися гол. на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Для знищення УПА большевики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, напр., у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем’янеччині з участю бл. 30 000 вояків та зимою 1944 — 45 у Карпатах. На поборювання УПА сов. уряд кинув кілька дивізій військ НКВД. Узимку 194? — 46 влаштовано в Карпатах велику бльокаду з розташуванням військ НКВД по селах з метою не допустити до допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА большевики вербували з місц. населення т. зв. «стрибків». НКВД-МВД застосовували також різні методи провокації: творення фальшивих загонів УПА, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та ін. Рівночасно керівники уряду УССР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА здаватися («з повиною») за ціну помилування. Тих, хто зголошувався, НКВД включав до частин для поборювання УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30. 12. 1949. Але про дії підпілля, включно з місц. зверненнями, повідомляла сов. преса до сер. 1950-их pp.

Межовою датою дії УПА стала смерть гол. командира УПА Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5. 3. 1950. Ця втрата, роки виснаження й сов. терор призвели до її послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за сов. джерелами до 1956.

Окрему ролю відогравали в 1944 — 47 частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини в кордонах Польщі, тобто спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром полк. М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їх завданням було протиставитися поль. ком. органам та шовіністичним елементам поль. суспільства, які тероризували укр. населення, і протидіяти примусовому виселюванню українців. Для боротьби проти УПА поль. уряд створив на весні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему бункерів, не дали бажаних наслідків. У березні 1947 загинув у засідці УПА заступник мін. оборони ген. К. Свєрчевський, а наступного місяця поль. уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням ген. С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, рекрутувалася з кількох дивізій піхоти, техн. полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас поль. уряд домовився з урядами СССР і Чехо-Словаччини Про спільний наступ на УПА; Чехо-Словаччина виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, так само сконцентровано було б. кордону численні сов. з’єднання. Натоді УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення бл. 4 000 осіб. Операція «Вісла» почалася 24. 4. 1947 і тривала до жовтня 1947.

Майже все укр. населення виселено гол. у півн. воєводства Польщі. У важких кількамісячних боях УПА й збройне підпілля мали важкі втрати в людях або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися до УССР, ін. до Зах. Німеччини й Австрії, куди добилися рейдами через Словаччину й Чехію (бл. 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (т. зв. «дике поле») ще до осени 1943.

УПА мала різні неперіодичні вид. 1944 — 46 появилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військовиків, а також до ін. національностей (рос., поль., словацькою та ін. мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Д. Маївський (П. Дума), Й. Позичанюк, П. Полтава, О. Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети В. Волош-Василенко, М. Боєслав та ін.; мистці Н. Хасевич і М. Черешньовський. Бібліографію вид. УПА склав Л. Шанковський: «УПА та її підпільна література» (Філядельфія 1952).

Література: Лебедь М. Укр. Повстанська Армія. Мюнхен 1946; Шанковський Л. Укр. Повстанська Армія. Історія укр. війська. Вінніпеґ 1953; Мірчук П. Укр. Повстанська Армія 1942 — 1952. Мюнхен 1953; Blum I. Udział wojska polskiego w walce o utrwalenie władzy ludowej; walki z bandami UPA. Woiskowy Przegląd Historyczny. B. 1959; Szota W. Zarys rozwoju Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. Wojskowy Przegląd Historyczny. B. 1963; Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism, 2 вид. Нью-Йорк — Лондон 1963; Bilinsky J. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. Нью-Брансвік 1964; Szcześniak A. B., Szota W. Z. Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i jej likwidacja w Polsee. B. 1973; Літопис Укр. Повстанської Армії, тт. 1 — 5. Торонто 1976 — 1981.

М. Прокоп, Є. Штендера


«Українська Політична Бібліотека», в-во М. Залізняка у Відні й Стокгольмі 1914 — 17, видавало кн. і брошури політ. і соц. змісту; серед ін. М. Драгоманова, С. Томашівського («Галичина, політ.-іст. нарис»), М. Лозинського та ін. Вид. «У. П. Б.» поширювано серед рос. полонених в Австрії, а також пересилано на Україну.


Українська поліція допоміжна, назва поліції порядку, створеної нім. окупаційною владою в Ген. Губернії. Діяла вже з кін. 1939 (п. н. Укр. поліція) у громадах з більшістю укр. населення. У Галичині була створена розпорядженням уряду Ген. Губернії від 18. 8. 1941, замість укр. нар. міліції. При кін. нім. окупації ч. всієї У. п. д. у Ген. Губернії становило трохи більше 5 000 осіб (у тому ч. 120 старшин), пляноване її ч. у Галичині (6 000) ніколи не було досягнене через брак охочих служити в ній. У. п. д. була призначена для втримування ладу й порядку серед місц. населення, але її повноваження були обмежені діями ін. загонів місц. поліції: зондердінсту (з фольксдойчерів), кримінальної (кріпо), зал. (баншуц), охорони підприємств (веркшуц). У. п. д. (як і поль. поліція) підлягала комендантові нім. поліції порядку (Орднунґсполіцай — ОРПО) при уряді Ген. Губернії в Кракові та в дистриктах. В осідках округ було утворено окружні, а в пов. — пов. команди У. п. д., які підлягали окружним чи пов. станицям ОРПО. Крайової команди У. п. д. не було. Найвищим ранґою старшиною У. п. д. був майор В. Пітулей, окружний комендант У. п. д. у Львові (а його заступником — сотн. Л. Огоновський). У Львові діяла Поліційна школа (укр. комендантом її був сотн. І. Козак), яка за три роки свого існування перешкодила всіх поліцаїв і кандидатів до служби в У. п. д.

Престиж У. п. д. завдяки нім. окупантам був низький. Її озброєння було цілком недостатнє; одна рушниця на двох поліцаїв і 10 набоїв на одну рушницю; оплата старшин і поліцаїв була низька, а забезпечення родин майже жадне.

Л. Ш.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.