[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3621-3632.]

Попередня     Головна     Наступна





Холодна Балка (V — 18), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Макіївській міськраді (див. Макіївка). Кам’яно-вугільні шахти.


Холодна Віра (1893 — 1919), кіно-акторка родом з Полтави. Працювала в Одесі і знімалася у фільмах під режисурою Є. Байора, П. Чардиніна й ін. за початкової доби розвитку кінематографії. Уславилася в фільмах: «Пісня тріюмфуючого кохання» (1915), «Міражі» (1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін...» (1917) та багатьох ін.


Холодний Григорій (1886 — 1938), за освітою математик й астроном, від сер. 1920-их pp. зосередився на питаннях укр. наук. термінології; дир. Ін-ту Укр. Наук. Мови ВУАН, ред. його органу «Вісник ІУНМ» (2 випуски 1928, 1930). Х. брав активну участь у виробленні гол. засад розвитку укр. термінології: опертя на нар. мову, творення неологізмів на основі нар. мови, широке використання здобутків термінологічної праці в Галичині. Заарештований 1929 під час підготови процесу Спілки Визволення України, обвинувачений у націоналістичному шкідництві, був засуджений на заслання і по багатьох pp. ув’язнення розстріляний.

[Холодний Григорій (* Тамбов, Росія). 14.2.1938 засуджений до смертної кари. Дата виконання вироку невідома. — Виправлення. Т. 11.]


Холодний Микола (22. 6. 1882 — 4. 5. 1953), видатний укр. ботанік, фізіолог, мікробіолог і еколог, родом з Тамбова; д. чл. АН УРСР (з 1929; з 1925 — чл.-кор.). По закінченні Київ. Ун-ту (1906) працював у ньому (до 1941; з 1926 — проф.), одночасно (1920-49) співр. Ін-ту Ботаніки АН УРСР. Наук. праці Х. (понад 200) присвячені різним питанням фізіології, анатомії та екології рослин, мікробіології й ґрунтознавству. Х. був основоположником т. зв. фітогормональної теорії тропізмів, відомої п. н. теорії Холодного-Вента, зформульованої в 1926. Вивчав екологію розмноження і розповсюдження квіткових рослин. Крім того, він автор праць з ґрунтознавства, фізіології і морфології залізобактерій. Запропонував нові методи кількости обліку ґрунтових бактерій. Розробив загальнобіолог. питання — виникнення життя на землі, еволюційної теорії, історії науки тощо. Твори «Избранные труды», т. 1 — 3, К. 1956 — 57. Помер у Києві.


Холодний Петро, старший (18. 12. 1876, Переяслав — 7. 6. 1930, Варшава), визначний маляр-імпресіоніст з нахилом до ліризму і неовізантист, за фахом фіз.-хемік. Мист. освіту здобув у Київ. Рисувальній Школі М. Мурашка. Його твори виставлялися з 1910 в Києві, і з того часу походять картини: «Дівчина і пава» (1915), «Івасик і відьма», «Вітер», «Катерина», «Похмурий день» та ін. Х.-хеміка цікавила технологія фарб і техніка їх застосування; зацікавившися 1914 гал. іконою, він був захоплений технікою темпери й користувався нею в багатьох своїх творах. За доби революції й укр. державности Х. працював у Секретаріяті нар. освіти Укр. Центр. Ради і мін-ві освіти, за Директорії товаришем мін. 1920, виїхавши з урядом УНР, Х. опинився в поль. таборі інтернованих у Тарнові, звідки 1921 переїхав до Львова; там став співтворцем Гуртка діячів Укр. мистецтва й учасникам його виставок. Львівський період був найбагатший у творчості Х. Тут він почав малювати ікони, виконував розписи стін і проєктував вітражі. Гол. праці: ікони і вітражі в Успенській церкві та іконостас і стінопис Духовної Семінарії у Львові, низка ікон у церквах с: Раделичі, Холоїв, Борщевичі, Зубрець, вітражі церкви в Мразниці. Творчість Х. базована на укр. мист. традиціях, в яких іконографічна візантика сполучалася з нар. мистецтвом; основними елементами з неї залишилися зв’язкість і суцільність композиції, примат лінії, яка надавала творові муз. звучання, і чиста гама згармонізованих теплих барв. У вітражах Х. переважає зіставлення елементів чистого барвного скла, що надавало вітражам легкости й прозорости. Х. створив низку портретів своїх сучасників, у тому ч. старшин укр. армії: М. Юнакова, М. Безручка, В. Сальського, М. Омеляновича-Павленка, отамана Ю. Тютюнника, полк. М. Палієнка, В. Сінклера, Д. Вітовського, О. Гуляй-Ґуленка, Ю. Шепаровича; письм. В. Самійленка, А. Ніковського, Ю. Романчука, о. Й. Сліпого та ін., також низку жін. портретів. Гідні уваги композиційні картини Х.: «Виїзд із замку», «Похід кн. Ігоря на половців», «Ой, у полі жито».

Основним стилем творчости Х. був дозрілий імпресіонізм, уже зльокалізованого укр. типу, з тонкою грою нюансів, глибоко ліричний. У неовізант. творах Х. довів нові, можливості використання давнього стилю, звільненого від будь-якої схематичности чи архаїзму. Ці твори ставлять його поруч з М. Бойчуком. Обидва вони працювали над відновленням загублених мист. традицій, але йшли різними шляхами. Твори обох мистців належать до найвидатніших явищ не лише укр., але й усього сх.-евр. мистецтва 20 — 30-их pp. 20 в. Х. працював також у книжковій графіці; він і тут створив новий своєрідний стиль у рисунку й лінії. Після окупації Львова сов. військом чимало творів Х. знищено як зразки нібито «націоналістичної» творчости, а його рел. стінописи замальовано. Посмертна виставка творів Х. відбулася у Львові 1931, а огляд його творчости подав у каталозі до неї М. Драґан.

С. Гординський


Холодний Петро, молодший (22. 7. 1902, Київ), маляр і графік, син Петра старшого. Як кадет кавалерійської школи, Х. 1920 опинився на Зах.; мист. освіту здобув в Укр. Студії Пластичного Мистецтва у Празі (1926 — 27) і в Академії Мистецтв у Варшаві (1928 — 34); після студійних подорожей до Італії і Франції (1935) — асистент у тій самій Академії (у М. Котарбінського), лектор рисунку й технік темпери. Чл. укр. мист. гуртка «Спокій» та АНУМ, був учасником численних виставок у Варшаві і Львові та ін. м. Европи. По війні у Німеччині, звідки переїхав 1950 до ЗДА і там став чл. Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА). Тематика творчости Х. — ікони, вітражі, мозаїки. Гол. його праці монументального характеру в неовізант. стилі: іконостас і мозаїки в церкві св. Андрія (Бавнд-Брук, Н.-Дж.). вітражі і мозаїки (1964 — 65) у церкві св. Івана Христителя (Ньюарк, Н.-Дж.), ікони в церквах Гантеру (Н.-Й, 1963 — 64), Ґлен Спей (Н.-Й, 1969), у Трентоні (Н.-Дж.), вітражі в церкві св. Юрія (Нью-Йорк), іконостас укр. кат. церкви в Люрді (Франція). Проте Х., як мистець різносторонній, видатно працює також у ділянках краєвиду і фігуральної композиції, включно до зображень жуків у збільшеній формі на основі власної ентомологічної колекції. На творчості Х. помітні впливи модерних течій, насамперед кубізму та конструктивізму, тим самим він наближається до школи М. Бойчука. У прагненні до максимального спрощення форм Х. органічно поєднує візант. традиції пласкости й насичености кольорів з модерними течіями малярства. Вирішальним у нього є завжди ритмічне звучання гри ліній і логічне дотримання законів формальної гармонії. Х. є також майстром книжкової графіки, довголітнім ілюстратором ж. для дітей «Веселка». У дрібній графіці (екслібриси, фірмові знаки, монограми), ориґінальній у змісті і формі, відзначається елеґантною легкістю лінії. Х. учасник численних виставок ОМУА, зокрема в Детройті (1960). У музеї в Ньюарку (1977); мав індивідуальні виставки в Нью-Йорку, Філядельфії (1973 і 1977), в Чікаґо (1977) і ретроспективну виставку у його 80-ліття (1982) у Нью-Йорку.

[Холодний Петро, молодший (22.7.1902 — 24.1.1990, Ґлен Спей, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

С. Гординський


Холодний Яр, урочище недалеко від м. Чигирина і Мотронинського Троїцького манастиря, нині Чигиринського р-ну Черкаської обл. Густі ліси, горби і яри в околицях Х. Я. здавна служили для населення навколишніх сіл місцем охорони перед татарами і поляками. Тут збиралися гайдамаки для підготови повстання 1730-их pp. під проводом запор. козаків М. Гриви й І. Жили, у 1740-их pp. — Г. Голого і 1768 керівника Коліївщини М. Залізняка. У 1918 — 24 на Чигиринщині з центром у Х. Я. діяли загони, які боролися проти денікінців (рев. комітет «Чигиринська республіка» під проводом Коцура), і повстанські загони прихильників УНР, що вели завзяту боротьбу проти сов. влади. Повстанські загони Х. Я. оперували на відтинку Черкаси — Чигирин — Знам’янка — Дніпро, їхнім осередком був Мотронинський манастир, а командував ними учитель з с. Мельники отаман В. Чучупака. Серед повстанців Х. Я., які нараховували кілька тис, крім селян з навколишніх сіл, були і вояки з Кубані (отаман Уваров), Київщини і Галичини. За другої світової війни в околицях Х. Я. діяли сов. партизани під командуванням П. Дубового.

Література: Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Календар Літопису Червоної Калини. Л. 1932.

А. Ж.


Холоменюк Іван (* 1926), маляр родом з с. Мизинівки на Черкащині; мист. освіту здобув у Київ. Худо: іньому Ін-ті і Львівському Ін-ті Прикладного та Декоративного Мистецтва (1954); тематичні картини: «Т. Шевченко на етапі» (1961), «Лісоруби» (1963), «Опришки» (1970) та ін.


Холопи, назва невільних людей у давній Русі-Україні (X. називали чоловіків, а жінок — рабами), вживана поряд з назвою «челядь». За «Руською Правдою», Х. радше об’єкт, ніж суб’єкт права: за вбивство Х. вбивник платив лише продажу, а не виру, яка платилася за вбивство вільної людини. Відповідальність за злочин, вчинений Х., падала на його пана. Холопами ставали у висліді: а) полону, б) покарання за злочин, вчинений закупом, в) неспроможности заплатити борг, г) народження від невільних батьків. Вільна особа могла також сама добровільно приймати холопство через одруження з рабою, вільне запродання себе і прийняття служби тивуна або ключника у кн. і бояр. Становище і вартість останніх, як і холопів, що знали ремесло, були куди кращі, ніж звич. Х. («рядовичів»). Х., як об’єктом права, вільно розпоряджалися їх пани-власники, включно до продажу; проте Х. могли мати власне майно. Під впливом Церкви становище Х. дещо змінилося; вона сприяла викупові Х., а також опікувалася деякими їх групами (див. Невільництво на Україні). Повних холопів т. зв. «обельних» Х. слід відрізняти від напіввільних людей, гол. закупів.

У Московській державі більшість Х. у 14 — 15 вв. стала кріпаками, але ін-т Х. існував далі, зокрема як форма кабального холопства (служба за борг у кредитора).

У Речі Посполитій Поль. «хлопи» не були Х. (рабами), а тільки категорією залежного селянства. За новітніх часів поль. назва «хлоп» була поширена на селянство взагалі.

Література: Зимин А. Холопы. М. 1973.

В. М.


Холостенко Євген (1904 — 45), мистецтвознавець і маляр-монументаліст, нар. у Лодзі (Польща); мист. освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті (1928, кляса М. Бойчука), чл. АРМУ. Розписував а ін. Селянську санаторію в Одесі (1928). Автор монографій: «В. Овчинніков» (1932), «Б. Кратко», «З. Толкачов», «М. Рокицький», (1933), «В. Седляр» (1934), «Монументальне малярство рад. України» (1931), «Укр. рев. плякат» (спільно з С. Томахом, 1933). Загинув на фронті.

[Холостенко Євген († Юґославія). — Виправлення. Т. 11.]


Холостенко Микола (* 1902), архітект нар. в Лодзі (Польща), закінчив Київ. Художній Ін-т (1928); за його проєктами побудовано в Києві житловий будинок спеціялістів і (1947 — 56) селища: «Аварійне», Ветеранів, Верстатозаводу, Багринова гора та ін. Ст. з іст. архітектури України.

[Холостенко Микола (1902 — 1978, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хома Іван (* 1923), свящ., почесний архимандрит, родом з Хирова (Галичина). Після закінчення богословських студій у Римі (1946 — 51) секретар архиєп. І. Бучка (1951 — 62) і канцлер верховного архиєпископа Й. Сліпого (з 1963); чл. патріяршої капітули; проф. Укр. Кат. Ун-ту в Римі, декан богословського фак.; ред. журн. «Богословія». Праці і ст. з іст. Укр. Церкви, зокрема «Київ. митрополія в берестейському періоді» (1979).


Хома Параска (* 1933), майстер нар. розпису з с. Чернятина на Івано-Франківщині. Квітково-рослинні композиції. Видано альбом кольорових репродукцій малюнків Х. з текстом укр., рос., англ., франц., еспан. та нім. мовами, автор — В. Качкан (1983).


Хоменко Варвара (1916 — 74), дослідник укр. фолкльору і педагог, родом з Ніженщини; співр. Ін-ту мистецтвознавства, фолкльору та етнографії АН УРСР, з 1971 доц. Київ. Ін-ту Культури. Опублікувала понад 50 розвідок, нарисів і ст. Гол. праці: «Коломийки і частушки» (1958), «Б. Хмельницький в укр. нар. творчості» (1970). Х. укладач і автор вступних ст. до зб. «Іст. пісні» (1971), «Думи» (1974) та ін.

[Хоменко Варвара (* Вертіївка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хоменко Василь (* 1912), графік родом з Тбілісі; закінчив Харківський Поліграфічний Ін-т (у В. Касіяна і М. Дерегуса); оформлював різнорідні за стилем і призначенням кн.: «Укр. нар. думи», тритомник творів Т. Шевченка (1952), «Історія укр. мистецтва» (1966 — 70), «Наталка-Полтавка» І. Котляревського та ін. Х. автор нового з нац. забарвленням укр. набірного шрифту.


Хоменко Іван (1882 — 1935), палеонтолог, по закінченні Одеського Ун-ту працював у ньому, 1918 — 25 проф. Одеського С.-Г. Ін-ту, з 1926 співр. Геол. Комітету у Ленінграді. Досліджував гіпаріонову фавну півд. України. Дослідження з палеонтології поєднував з розв’язанням питань стратиграфії, особливо пов’язаних з пошуками нафти, вугілля та ін. корисних копалин.

[Хоменко Іван (1882, Кобі, Грузія — 1935, Сахалін). — Виправлення. Т. 11.]


Хоменко Іван (1892 — 1981), свящ., бібліст і перекладач св. Письма, родом з Вінничини; студіював у Київ. Ун-ті, Відні й Римі; 1918 — 20 працював у мін-ві закорд. справ і посольстві УНР у Відні. Згодом під впливом митр. А. Шептицького студіював теологію і став укр. кат. свящ. (1940). По війні жив в Італії, перекладав св. Письмо на укр. мову на основі ориґінальних арамейських, єврейських і старогрец. текстів. 1963 появився його повний переклад: «Св. Письмо Старого і Нового Завіту» (в-во Василіян у Римі), нове виправлене вид. якого Х. підготував в останні pp. свого життя. Помер на о. Капрі.


Хоменко Іван (1919 — 68), поет родом з Кіровоградщини. Зб. поезій: «Дуби не хиляться» (1958), «Лірика та поеми» (1959), «Схід сонця» (1960), «Солов’їні світанки» (1962), «Горицвіт» (1963), «Правда не вмирає» (1964), «Живе зерно» (1965); драматична поема «Маруся Чурай» (1967), зб. віршів для дітей тощо. Посмертно видана кн. вибраних поезій «В дорозі до вершин» (1969).

[Хоменко Іван (1919, Зелене — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хоменко Надія (* 1912), поетка і прозаїк родом з Києва. Зб. поезій: «Джерело радости» (1950), «Дружба сердець» (1955), «Шумлять сади полтавські» (1956), «Невидима скрипка» (1972), «Кумачеве слово» (1979); повісті: «Повість про любов» (1957), «Ходить щастя недалечко» (1960), «Медяні роси» (1968); роман «Люби мене» (1963), кілька зб. оповідань.

[Хоменко Надія (1912 — 87). — Виправлення. Т. 11.]


Хоменко Олег (* 1936), письм. і журналіст родом з Білої Церкви. Кн. нарисів «Партком в Кухарях», «Здобутки винахідливих» (1961), «Щедрою будь, земле» (1962), «Слід на землі» (1973); зб. оп. «Щастя по-італійському», «Гомони, вітре» (1972).


Хомик Артим (1881 — 1921), гімназійний учитель у Галичині і публіцист. У 1917 — 19-их pp. на Наддніпрянщині; співр. газ. Відродження» (1918) і ред. вид; «Дніпросоюзу» в Києві. З 1919 у Відні; співр. «ЛНВ», газ. «Воля» і «На переломі». Х. — автор шкільних підручників і зб. оп. «Всесильний доляр», виданої посмертно (1922).


Хомин Петро (* 12. 7. 1890), укр.-кат. свящ., педагог і журналіст родом з Ходорівщини (Галичина) ; Богословську освіту здобув у Львівському і Віденському ун-тах. З 1923 у Львові — катехит сер. шкіл, секретар Богословської Академії, співред. ж. «Богословія», ред. «Ниви» (1929 — 39), учасник унійних конґресів у Велеграді. На еміґрації після 1945 в Австрії і з 1951 в Торонто: ред. тижневика «Наша Мета» і відновленого ж. «Нива» (1977 — 80), гол. Укр. Кат. Асоціяції Преси.

[Хомин Петро (12.7.1890, Піддністряни, Бібрський пов. — 22.10.1988, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Хоминський Йоахим (1796 — 1867), гал. політ. діяч, 1846 комісар у Тарнові, 1848 секретар намісництва у Львові, 1858 — 61 дир. поліції, 1861 — 66 сеньйор Ставропігії.


Хомичевський Микола (1898 — ?), правос. церк. діяч, закінчив Київ. Ун-т, з 1921 свящ. УАПЦ у Києві, протоієрей; організатор укр. парафій на Сх. Волині, другий заступник гол. Всеукр. Правос Церк. Ради (1924 — 26) і співр. ж. «Церква і Життя» (1927 — 28); 1929 заарештований сов. владою і засуджений на 10 pp. у таборах Дал. Сходу; дальша доля невідома.


Хомишин Григорій (1867 — 1947), укр. кат. єп., церк. діяч; нар. в с. Гадинківці Гусятинського пов. (Галичина); богословську освіту здобув у Львові й Відні. Ректор духовної семінарії у Львові (1902 — 04). З 1904 єп. Станиславівської епархії, у якій значно розбудував рел.-суспільне життя; заснував духовну семінарію (1907), почав видавати квартальник для свящ. «Добрий Пастир» (1931 — 39), перебрав тижневу газ. «Нова Зоря», яка стала органом протеґованої Х. Укр. Кат. Нар. Партії. З ініціятиви Х. створено у парафіях мережу читалень «Скала», велася харитативно-допомогова діяльність (Т-во Івана Милостивого, кооп. «Священича Поміч», «Дієцезіяльний фонд» тощо). Х. сприяв діяльності різних монаших чинів і згромаджень та рел. орг-цій; політ. відстоював лінію «нормалізації» а поль. державою та постулят автономії укр. земель (брошура «Problem ukraiński», 1930), згодом відступив від «нормалізаційної політики». Як кат. ієрарх і діяч, Х. відстоював прозах. орієнтацію, сприяв латинізації обряду; 1916 пробував увести григоріянський календар, чим викликав великий опір вірних. 1921 запровадив обов’язковий целібат свящ. Автор низки пастирських послань і ст. 1946 засуджений у Києві за «антинар. діяльність» на 10 pp. примусових робіт. Помер у січні 1947 в київ. тюрмі.


Хомінський Йосип (* 1906), музикознавець родом з Острова к. Перемишля; муз. освіту здобув у Вищому Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка у Львові і Львівському Ун-ті (1931); проф. Варшавського Ун-ту. Автор численних публікацій (з 1933), гол. про творчість Ф. Шопена і К. Шимановського, дослідження присвячені імітаційній техніці поліфоністів 13 — 14 в., праці з аналізи муз. форм з історії гармонії і контрапункту та ін. Х. ред. річника «Studia Muzykologiczne» (1953 — 56) і квартальника «Muzyka» (з 1956), «Annales Chopin» (1956 — 63), підручника історії заг. музики (2 тт. 1957 — 65) та ін.


Хомора, р. на сх. Волині, ліва притока Случі; довж. 110 км, сточище 1 465 км², шир. річища у верхів’ї 5 — 8 м, у нижній течії 20 — 25 м. Над Х. — м. Полонне. Улітку 1919 бої між Армією УНР і большевиками.


Хомутівський степ, відділ Укр. держ. степ. заповідника АН УРСР, розташований на Приозівській низовині (Новоозівський р-н Донецької обл.) на 1 028 га. Заснований 1926, 1961 увійшов до складу Укр. держ. степ. заповідника АН УРСР і став н.-д. базою Ін-ту Ботаніки АН УРСР; у ньому є музей (експонати місц. фавни та фльори). Х. с. — єдина збережена ділянка різнотравно-типчаково-ковилових степів Приозів’я, в складі рослинности яких домінують ковила Лессінґа, ковила волосиста і типчак. Серед різнотрав’я багато рідкісних рослин: воронець, катран тат., тюльпан Шренка, калофака волзька та ін. На вапнякових відслоненнях ростуть ендеміки: дріт скитський, льон Черняєва й ін. У Х. с. гніздяться хохітва, дрохва, орел степ., сіра куріпка, є степ. гадюка та ін.; реакліматизований бабак, винищений у 20 в.


Хом’як Михайло (1905 — 84), журналіст і гром. діяч родом з с. Сторонятина на Львівщині, за освітою правник; співр. гал. газ.: «Мета», «Рідна Школа», «Діло» (з 1934 чл. ред.), ред. «Краківських Вістей» (1939 — 45). На еміґрації в Німеччині і з 1948 в Канаді; ред. газ. «Укр. Вісті» в Едмонтоні (1981 — 82). Ст. з. новітньої церк. історії, монографія «Укр. Нар. Дім — Українці в Едмонтоні й Альберті» (1966).

[Хом’як Михайло (* Стронятин — † Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Хом’як Ростислав (* 1936), журналіст, нар. у Львові, студіював у Канаді, з 1960 в ЗДА, ред. «Ukrainian Weekly», 1963 — 67 працював у вид-ві «Пролог», 1967 — 72 керівник укр. відділу Радіо «Свобода» в Нью-Йорку, 1972 — 74 ред. у «Голосі Америки» (Вашінґтон), згодом в Інформаційному Аґентстві ЗДА.


Хом’як-Богачевська Марта (* 1938), історик родом з Сокаля (Галичина), дружина Ростислава Х. Студії в Пенсільванському й Колюмбійському ун-тах, викладач іст. Сх. Европи в амер. високих школах, зокрема проф. Мангатанвіль коледжу (з 1968). Перебувала в наук. відрядженнях у Польщі і Києві, досліджуючи іст. укр. жін. руху. Автор праці «Spring of a Nation: Ukrainians in Eastern Galicia in 1848» (1967), ред. «Eugenii Trubetskoi Memoirs» (1975); ст. в укр. і рос. журн. Активна в укр. жін. русі в ЗДА.


Хом’як звичайний (Cricetus cricetus L.), гризун з родини хом’якових, поширений по всій Україні; довж. тіла 15 — 34 см, вага до 600 г. Живе в норах, живиться збіжжям і тому шкідливий. Нечисленний хутровий звір.


Хорват Іван († 1780), ген.-поручник, серб. полковник, 1751 переселився на Україну і був призначений рос. урядом командиром військ. корпусу і правителем Нової Сербії (1752 — 62), до якої приєднав чималу частину земель Запоріжжя. За утиски військ. поселенців і різні зловживання 1762 позбавлений уряду і засланий до Вологди.


Хорватія (Hrvatska), країна в півн.-зах. частині Балканського піво., з 1946 одна з республік Соціялістичної Федеративної Республіки Юґославії. Площа 56 500 км², населення 4,5 млн (1976), основне населення хорвати (80%), серби (14%), також словінці, італійці, угорці й ін.; українців бл. 10 тис. (0,2%). Всіх хорватів у Юґославії 4,4 млн, у світі бл. 6 млн (діяспора в ЗДА, Канаді, Півд. Америці, Австралії, Австрії, Угорщині, Німеччині, Швеції й ін.). Гол. м. Заґреб.

Історія. З 6 — 7 вв. по Хр. заселяли Х. слов. племена, предки хорватів і сербів, які за деякими відомостями, поселилися тут з території нинішньої півд. Польщі і Зах. України (т. зв. Білі хорвати). У 8 — 9 вв. Х. підкорили франки, у 9 в. хорвати утворили окреме князівство, а 925 королівство за Томіслава. Вони прийняли християнство і латинське письмо з Риму, чим виразно відмежувалися, не зважаючи на спільну сербохорватську мову, від сербів з їх візант. християнством і кирилицею. У 1102 — 1526-их pp. Х. перебувала в персональній унії з Угорщиною, зберігаючи держ. автономію з окремим соймом під владою угор. королів; приморська Х. (Далматія) була перев. під контролем Венеції. У 16 — 17 вв. більшою частиною Х. володіла Османська Імперія, решта опинилася під владою Габсбурґів. Під час угор. повстання (1848 — 49) хорвати стали по боці Австрії й оголосили автономію; з 1867 Х. знов приєднано до Угорщини, яка мадяризувала хорватів. У 19 в. почалося нац.-культ. відродження Х. в рамках заг. півд.-слов. руху (т. зв. ілліризму), що пропаґував єдність півд. слов’ян. 29. 10. 1918 Нар. Собор в Загребі проголосив самостійність Х., яка 1. 12. 1918 увійшла до Королівства сербів, хорватів і словінців (1929 перейменованого на Юґославію). 1939 Х. одержала автономію в складі Юґославії, а 1941 — 45 існувала незалежна хорв. держава в союзі з Німеччиною й Італією, під проводом «поґлавніка» А. Павеліча і партії «усташів». 1943 — 45 Х. була тереном запеклої боротьби між сербами і хорватами, комуністами й антикомуністами. Провідник партизанів Й. Броз-Тіто за допомогою СССР і аліянтів здобув перемогу над окупаційними військами та їх хорв. союзниками, і Х. була включена до федеративної Юґославії з ком. режимом.

Укр.-хорв. зв’язки. Не будучи безпосередніми сусідами, Україна і Х. мали мінімальні, назагал лише культ. зв’язки. Поет І. Ґунділіч на поч. 17 в. оспівував у поемі «Осман» героїзм козаків під проводом П. Сагайдачного у битві під Хотином. Відомий русофіл і панславіст Ю. Кріжаніч (1613 — 83) залишив опис своєї подорожі від Львова до Москви через Ніжен і висловився за потребу об’єднати Україну з Моск. державою. У Х. короткочасно діяв серед правос. уніятський місіонер М. Терлецький, пізніше холмський єп. За доби романтизму і нац. відродження хорвати захоплювалися коз. сюжетами в літературі (переклади з М. Гоголя і поль. письм. укр. школи), а також знайомилися й з укр. творами; перекладали Т. Шевченка (А. Шеноа), А. Гарамбашіч (Piesničke pripovjesti, 1889), М. Вовчка (Гарамбашіч, В. Лабош), Ю. Федьковича (С. Сушнік, Н. Андріч та ін.). З укр. літературою і фолкльором знайомили хорватів В. Ковачевіч, Ч. Браґалі, Ф. Рачкі. Про М. Лисенка прихильно писав 1875 відомий хорв. музика Ф. Кухач, а В. Жґанец у 20 в. аранжував бачвансько-руські нар. пісні (Piesme jugO’Slovenskih Rusina, 1946). Письм. М. Крлежа написав драму «Galicija» (про австро-угор. війну 1914 — 18); історик І. Есіг переклав «Слово о полку Ігореві». НТШ мало серед своїх д. чл. хорв. учених: філологів В. Яґіча, Т. Маретіча, М. Решетаря, історика культури Ю. Шурміна, математика В. Варічака, палеонтолога Д. Ґоряновіча-Крамберґера та ін.

Були деякі зв’язки між українцями і хорватами, гол. студентами, у Відні й Будапешті. Для обслуговування укр. поселенців і хорв. греко-католиків висилано з Закарпаття гр.-кат. свящ., які пізніше стали там єп. (Г. Палькович, Ю. Дрогобецький); у 20 в. також з Галичини. 1919 уряд ЗУНР створив місію в Загребі. Після 1920 жив у Х. невеликий гурт політ. еміґрантів, які намагалися популяризувати укр. проблему і культуру серед хорватів. Деякі зв’язки утримують після другої світової війни окремі укр. і хорв. еміґраційні діячі, зокрема через Антибольш. Бльок Народів (АБН).

З уваги на охолодження взаємин між СССР і Юґославією після 1948 культ. зв’язки між УССР і Х. були незначні. З 1966 є лекторат укр. мови на катедрі славістики в Загребському Ун-ті, який обслуговують викладачі з України. У співпраці А. Менац і А. Коваль укладено укр.-сербохорв. і сербохорв.-укр. словник. УССР брала участь у загребських торгах і пром. виставці. Підтримується обмін делеґаціями між Київ. і Загребським ун-тами. 1979 відбулися дні укр. культури в Х., а 1980 дні хорв. культури в УССР. Є переклади на укр. мову творів М. Крлежа, В. Дежеліча та ін. У Х. перекладено І. Франка, В. Стефаника, У. Самчука, О. Гончара й ін.

Українці в Х. Українці з Закарпаття і Бачки почали селитися в зах. частині Срему вже в кін. 18 в.; у 19 в. українці з Галичини жили в Загребі й ін. м. Х., а по 1945 деякі поселилися з Боснії. Укр. поселення та гр.-кат. парафії є в наступних м. і с. Х.: Петровці, Міклошевці, Вуковар, Осієк, Славонський, Брод, Каніжа, Сібінь, Липовляни, Раєво Село та ін. Вони належать до боснійсько-славонського вікаріяту Крижевацької епархії. У Х. є бл. 8 тис. гр.-кат. хорватів. Між двома світовими війнами в Загребі студіювала молодь з Галичини (іноді до 50 студентів), діяло т-во «Просвіта», студентські орг-ції «Пробоєм» і «Дніпро», виходив часопис «Думка». За усташівської Х., на підставі домовлення між ОУН полк. А. Мельника з урядом А. Павеліча, створено на правах консульства укр. представництво (гол. В. Войтанівський). З укр. поселенців й еміґрантів організовано при хорв. армії («домобрані») у Вараждіні «Укр. леґіон», який мав бути висланий на сов. фронт. На доручення німців їх вислано проти партизанів Тіта в Боснії і проти серб. четніків, у висліді чого леґіонери, а заразом і укр. група в Х. зазнали переслідувань від ком. влади; укр. орг-ції були ліквідовані, багатьох їх діячів ув’язнено чи розстріляно, деякі втекли на Зах. Щойно з кін. 1950-их pp. дано можливість українцям Х. організуватися; 1968 постав Союз Русинів і Українців Хорватії, з 1970 появляється журн. «Нова думка» у Вуковарі; по с. і м. відновили діяльність гуртки і т-ва.

Література: Badalić J. T. G. Ševčenko u hrvatskoj književnosti. „Umjetnost rječi“, VIII, Загреб 1964; Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskej. „Croatica“, I. Загреб 1970; Нота В. Укр. писателє у югославянских прекладох. «Нова думка», З. Вуковар 1973; Лабош Ф. История русинох Бачки, Сриму и Славониї 1745 — 1918. Вуковар 1979; Крамар Є. З історії укр.-югославських взаємин XVI — XVII ст. «Нова думка», чч. 27, 28, 29. Вуковар 1981.

В. Нота, В. Маркусь


Хори, вже за Київ. Руси існували в манастирях і на княжих дворах; в 11 в. хорового співу навчали в жін. манастирській школі у Києві. З 16 в. Х. були організовані церк. братствами; кращі з них у Києві, Львові, Луцькому. Особливо відзначався Х. Києво-Могилянської Академії понад 300 чл. (див. Хорова музика). З кін. 19 в. — на поч. 20 орг-ція хорових колективів повсюдно на Україні набрала спонтанного характеру і була свого роду виявом нац. пробудження. Найкращі хори їздили репрезентувати хорове мистецтво України за кордоном: подорож Укр. Респ. Капелі і Укр. Нац. Хору з О. Кошицем на чолі по Зах. Европі й Півн. Америці (1919 — 27), виступи київ. хору «Думка» у Франції, зокрема в Парижі (1929), під керівництвом Н. Городовенка, гостинні виступи «Візантійського Хору» (Утрехт, Голляндія). На Україні Х. існують майже в кожному селі; на еміґрації — скрізь по більших скупченнях. На 1980 в УССР існують визначні хорові колективи: ДУМКА і Держ. Укр. Нар. Хор (з 1964 Укр. Хор ім. Верьовки, Київ), «Трембіта» (Львів), Закарп. Нар. Хор, Київ. Камерний Хор під керівництвом В. Іконника.


Хорова музика, муз. твори, призначені для хорового виконання. Х. м. на Україні розвивалася у тісному зв’язку з Церквою. У Сх. Церкві хоровий спів практикується без супроводу муз. інструментів, у наслідок чого укр. церк. Х. м. була й залишилася «а капеля». Рання Х. м. була монодична, а щойно в 16 в. розвинулося багатоголосся. Тоді виник своєрідний тип одночастинного хорового концерту, званого «партесним». Кількість голосів розвинулася від простого три- і чотириголосся до складнішого восьмиголосся, яке стало типовим у кін. 17 в. Подеколи композитори доходили до ще більшої кількости голосів, у одному випадку до 18. Про багатство репертуару укр. Х. м. свідчить збережений список нот Львівського Братства 1697, в якому названо 396 хорових композицій, у тому ч. 151 концерт і 56 літургій. У другій пол. 18 в. уже виступають визначні композитори церк. Х. м.: М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель. Їх твори (т. зв. концерти) відзначаються циклічністю побудови і протиставленням сольових партій всьому хорові. У їх творах усталилося чотироголосся як панівний склад хору.

Розвиток світської Х. м. на Україні почався в першій пол. 19 в. Величезним вкладом у неї була творчість М. Лисенка, гол. на полі ориґінальної творчости, в тому ч. й широкорозбудованих хорово-оркестрових кантат та хорових обробок нар. пісень. Після Лисенка визначними творцями Х. м. були: М. Леонтович, К. Стеценко, О. Кошиць, С. Людкевич, П. Козицький та ін. У творчості укр. композиторів 1920 — 60-их pp. Х. м. відійшла на дальший плян. Щойно у молодших представників сьогочасної музики (Л. Дичко, І. Карабиць) вона знову набирає ваги.

В. Витвицький


Хороводи, найдавніший вид обрядово-ігрових танків синкретичного типу. Х. розвиваються з замкненого кола (персоніфікація сонця) і супроводяться антифонним співом — піснею, зміст якої і настрій відбиває хореографічний рисунок, танцювальний ритм кроків і жести. З введенням християнства поганські хороводні гри пов’язалися з церк. календарем і зазнали деяких змін. Усі Х. позначені характером хліборобського життя і з ним пов’язаними змінами пір року. Найвідоміші і найпоширеніші Х. весняного циклу: — веснянки і гагілки (дівочі танці, виконувані від Благовіщення до Великодня). На літо припадає купальський цикл — мішані танці хлопців і дівчат у ніч під Івана Купала. Є ще Х. обжинкові, косарські, різдвяно-новорічні та обрядові весільні й похоронні. Дівчата в Х. залюбки переодягаються за русалок, мавок, ляльок тощо і прикрашуються квітами, вінками. Мета цих ігор — приворожити собі щастя в любові та майбутньому подружжі. В ін. обрядових хороводних танках часто вживаються маски та костюми, які зображають ведмедя, козу, бабу, діда, цигана, жида, смерть і т. п. У старовинних Х. відбивається віра і залежність від сил природи, пізніші мають соц.-побутовий характер.

М. П.


Хорол, р. на Придніпровській низозині, права притока Псла; довж. 308 им, сточище 3 340 км.2 Перев. шир. річища 40 — 80 м. Основне живлення снігове (весняний стік становить бл. 85% річного); замерзає в кін. листопада — на поч. грудня, скресає в березні. Над Х. — м. Миргород.


Хорол (IV — 14), м. на півд. частині Придніпровської низовини над р. Хорол, р. ц. Полтавської обл.; 12 600 меш. (1971). Вперше згадується 1083; з 1648 сотенне м-ко, з 1782 пов. м. (1802 — 1920 Полтавської губ.), з 1923 р. ц. (з 1937 — Полтавської обл.). Зав. мех., цегельний, асфальтовий; молоко-консервний і харч. комбінат. Технікум механізації й електрифікації сіль. госп-ва, іст.-краєзнавчий музей.


Хоролець Лариса (* 1948), драматург і акторка родом з Києва. По закінченні Київ. Ін-ту Театрального Мистецтва (1970) працює акторкою в Київ. Театрі ім. І. Франка. Авторка п’єс: «Сирени» (1975), «На вулиці Електричній» (1977), «Мені тридцять» (1978).


Хоросницька (справжнє прізвище Сваричевська) Марія (* 1925), поетка родом з с. Хоросного на Львівщині. Зб. поезій: «Краю мій» (1960), «Вересень — місяць весняний» (1964), «Симфонія любови» (1966), «Зелені піраміди» (1973), «Вірність» (1974), «Акорди» (1978); зб. поезій для дітей: «Мандрівка по Львову» (1970), «Рідне місто пізнаю» (1980).


Хоростків (IV — 6) с. м. т. Гусятинського р-ну Тернопільської обл., положене на Зах. Поділлі над р. Тайною (сточище Дністра); 7 600 меш. (1966). Харч. пром-сть, зокрема цукровий зав. «Комсомолець» (з 1958); Тернопільська обл. с.-г. дослідна станція.


Хорошеве (IV — 17), мальовничо положене с. м. т. в Харківському р-ні Харківської обл., над р. Удою, 10 км на півд. від Харкова; 4 900 меш. (1970). Велика частина населення працює в Харкові. Пам’ятка архітектури — Михайлівська церква (1785).


Хороший Михаїл, див. Михаїл Хороший.


Хорошун Антін (* 1893), драматичний актор героїчно-характерного пляну родом з с. Тулинців на Київщині. Спочатку учасник самодіяльних гуртків, з 1914 в трупі Т-ва Укр. Артистів у Києві, згодом у Держ. Нар. Театрі (1918 — 20) і 1921 — 62 — актор Держ. Драматичного Театру ім. Шевченка у Києві і (1927) в Дніпропетровському. Ролі: Кошкін («Любов Ярова» К. Треньова), Іван Коломийцев і Тетерев («Останні» і «Міщани» М. Ґорького), Ґонта («Гайдамаки» за Шевченком), Гнат Голий («Сава Чалий» І. Тобилевича), Командор («Камінний господар» Лесі Українки), Ґранде («Євгенія Ґранде» за Бальзаком), Отелло (в одноім. п’єсі В. Шекспіра) та ін.

[Хорошун Антін (1893 — 1970, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Хорс, бог Сонця, джерело благодійства у поганських сх. слов’ян; його кумир (ідол) стояв у Києві б. палацу Володимира В. («Повесть временных лет» під 980); про нього згадується в «Слові о полку Ігореві»: «великий Хорс», у «Хожденії Богородиці по муках» та у пізніших (16 в.) зб. Дехто вважає, що Х. іранського походження.


Хортиця (В. Хортиця; VI — 16), найбільший о. на Дніпрі, що входить до складу м. Запоріжжя, на півд. від Дніпровської Гідроелектростанції; площа Х. 3 000 га, 12 км завдовжки і 2,5 км завширшки; тепер призначена для відпочинку, не забудовується. Завдяки стратегічному положенню Х. мала багате іст. минуле. Константин VII Багрянородний згадує в сер. 10 в. Х. у творі «De administrando imperio» як о. св. Григорія. 972 б. Дніпрових порогів загинув у боротьбі з печенігами кн. Святослав Ігоревим. 1103 руські кн. на чолі з Святополком Із’яславичем зійшлися на Х. перед походом на половців (Іпатський літопис). Також 1224 укр. кн. зустрілися на нараду на Х. перед битвою з татарами. Х. відограла чималу ролю у боротьбі козаків проти татар і поляків. 10 км на півн. від Х., б. порога Вільний, на о. Мала Х. у 1550-их pp. кн. Д. Вишневецький-Байда збудував коз. твердиню, яка була заборолом проти різних наїзників. У січні 1557 тур.-тат. війська напали на цю твердиню, яку згодом і зруйнували. У 1596 — 1648 з короткими перервами на Х. перебувала залога реєстрових козаків; звідти починали повстанські походи Т. Федорович-Трясило (1630), І. Сулима (1635), Б. Хмельницький 1648 розгромив на Х. поль. залогу. У 1660 — 70-их pp. Х. була військ. базою І. Сірка. До зруйнування Січі (1775) Х. належала до володінь Запор. Січі. Під час рос.-тур. війни 1735 — 39 на Х. збудовано укріплення, залишки яких збереглися.

О. Х. є тепер держ. іст.-культ. заповідником (постанова уряду УССР 18. 9. 1965 «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запор. козацтва»), в якому передбачено створити музейний комплекс, присвячений історії запор. козацтва.

Література: Эварницкий Д. История запорожских козаков. т. 1, П. 1892; Киценко М., Пещанов В. Хортиця. К. 1968.

А. Ж.


«Хортиця», вид. кооператива у Львові, заснована й керована членами Т-ва Допомоги Еміґрантам з України, діяла в 1928: — 39 pp. «X.» видавала щорічні календарі «Дніпро»; випустила чимало іст. і мемуарної літератури: А. Чайковського («Полк. Кричевський»), М. Ессад-Бея («Змова проти світу, ҐПУ»), О. Лотоцького («На ріках Вавилонських»), Ю. Липи («Призначення України»), І. Борщака («Андрій Войнаровський...»), М. Ковалевського («Під червоною Москвою»), В. Сімовича («Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм»), кілька повістей Ф. Дудка, спомини С. Русової та ін.


Хорунжий (від хоругва — стяг, прапор), особа, що зберігала й опікувалася хоругвою; у Польщі і Лит. державі — земський урядовець у повіті (X. повіту), що очолював шляхетське ополчення. За цим зразком створено в 17 в. ранґ Х. в коз. війську й держ. адміністрації. При кожному полку і сотні були полк. і сотенні Х., а при Ген. Старшині — ген. Х. В укр. військ. формаціях 20 в. Х. — старшинський чин, що відповідає підпоручникові.


Хорунжий Анатолій (* 1915), письм. родом з с. Михайлівки на Дніпропетровщині; закінчив Ін-т Журналістики в Харкові (1938), працював у ред. ж. «Дніпро», «Вітчизна», газ. «Літ. Україна». Прозаїк. Зб. оп. і нарисів: «Буковинські оп.» (1949), «Літа молодії» (1952), «Весняний дощ», «На цілинних землях» (1954), «Вечірня дорога», «Рідне село» (1956), «Останній» (1958), «Незабутні весни» (1959), «Наше метро» (1960), «Строгість» (1961), «Перший слід» (1963), «Давня французька пісенька» (1971), «Ми з тобою, поле» (1972); повісті: «Незакінчений політ» (1958), «Ковила» (1960), «Місто над нами» (1962), «Чорна бурка», «Три верби» (1964), «Осяяний зорями» (1967), «Дужчий за океан» (1978), «Супрун» (1980) та ін.


Хорунжий Юрій (* 1937), письм. родом з Києва, за фахом геофізик. Кн. прози: «Вісім місяців — лише мить» (1967), «Дзвонити тричі», «Давні мелодії» (1971), «Дивний камінь» (1976), «Літо в Нефорощах» (1979) та ін.


Хорхот Олександер (* 1907), архітект родом з Києва; закінчив Київ. Інженерно-Будівельний Ін-т (1931) і в ньому викладав (з 1925), з 1968 проф.; працює в проєктних установах Києва. Співавтор Клюбу чекістів у Києві (1930 — 32), театру-цирку та будівель зав. на Україні і в Росії; ген. пляни сх. р-ну Запоріжжя, деяких р-нів Черкас, Тернополя, Калуша (1958 — 62). Х. автор праць і ст. з архітектури та будівництва.


Хотимир, с. тепер Івано-Франківської обл. Старовинна оселя, багата на археологічні знахідки: верхньопалеолітична стоянка, неолітична могила з кам’яним знаряддям, трипільське селище, тілопальне венедське поховання 2 ст. по Хр.; з княжої доби могили й два городища. Розкопи провадили А. Шнайдер (1874), А. Кіркор (1875), Ю. Полянський (1925).


Хотин (V — 7), м. в півн. Басарабії, р. ц. Чернівецької обл., 11 900 меш. (1970; 1897 — 23 800, 1930 — 15 300), положений на правому березі Дністра. Завдяки вигідному стратегічному положенню Х. відограв значну ролю в іст. України, Молдавії, Польщі, Туреччини і Рос. Імперії. З 10 в. Х. входив до складу Київ. Руси, згодом Гал.-Волинського Князівства, у другій пол. 13 в. у Х. ґенуезці збудували фортецю. Від 1373 X: увійшов до складу Молдавії. Х. згадується у «Списку руських городів» у кін. 14 в. («На Днестре Хотень») й у грамоті молд. воєводи Олександра 8. 10. 1408. З поч. 16 в Х. з малими перервами перебував у васальній залежності від» Туреччини аж до 1812, бувши ключем до панузання Туреччини над Молдавією. У 1718 вв. Х. був сильною фортецею, яка відограла значну ролю у війнах козаків (поч. 17 в.), поляків і росіян у боротьбі з турками. У Хотинській битві 1621 коз. військо разом з поль. перемогло тур. армію, а Хотинський мировий договір 1621 залишив Х. у складі Молдавії, васаля Туреччини. За Хмельниччини коз. військо під проводом Т. Хмельницького двічі оволодівало Х. (1650 і 1652 — 53). У бою під Х. (11. 11. 1673) Ян Собєський разом з молд. і коз. відділами розбив тур. військо, захопив Х. і анулював Бучацький мир. Під час рос.-тур. воєн Х. короткочасно захоплювало рос. військо (1739, 1769 — 74, 1788 — 91 і 1.806). Щойно Букарештський мирний договір 1812 визнав Х. за Росією у складі якої він перебував до 1918. У Х. переважало жид. і рос. населення, тому в 19 — 20 вв. укр. культ. життя було незначне. З 8. 3. 1918 до 10.11. 1918 Х. володіло австр. військо; 5 — 18. 4. 1918 у Х. й ін. місцевостях пов. відбувалися збори (5 000 учасників), на яких учасники вимагали приєднання до УНР. Укр. Центр. Рада вислала до Х. свого комісара І. Ліскуна. Згодом дійшло до рум. окупації (1918 — 40), проти якої в січні 1919 повстало населення (див. Хотинське повстання, 1919). 28. 6. 1940 Х. зайняли сов. війська. Під час нім.-сов. війни Х. був під рум. окупацією (6. 7. 1941 — 4. 4. 1944), пізніше в складі УССР. Воєнні події внесли значні зміни в нац. склад населення: 72% укр., 16% рос., 8% жид., 4% рум. (у 1930 відповідно було: 15%, 37%, 38% і 9%). У Хотинському пов., згодом р-ні, значно переважає укр. населення. Тепер у Х. є маслозав., харч. і ліс. комбінати, фабрики мист. і культ.-побутових виробів; муз. і спортова школи, с.-г. технікум, школа-інтернат для дефективних дітей; краєзнавчий музей.

А. Жуковський


Хотинська битва 1621, коз.-поль. перемога над Туреччиною, у висліді якої тур. султан Осман II був змушений припинити війну. Після поразки під Цецорою 1620 і тат. нападу на Поділля султан Осман II уклав плян завоювання України, Польщі, а згодом і Центр. Европи. 150-тисячній тур.-тат. армії протистояло лише 30-тисячне поль. військо. Щоб знайти собі союзника, поль. уряд звернувся до укр. козаків по допомогу, обіцяючи різні права і привілеї. Коз. Рада 15 — 17. 6. 1621 в урочищі Суха Діброва на Черкащині ухвалила взяти участь у боротьбі проти Туреччини і вислала у Варшаву делеґацію на чолі з П. Сагайдачним, щоб за свою участь у протитур. боротьбі забезпечити деякі привілеї для козацтва та права для Правос. Церкви на Україні. 40-тисячне коз. військо під проводом запор. гетьмана Я. Бородавки подалося в Молдавію, перейшло Дністер і впродовж серпня стримувало тур. військо, яке просувалося до Хотина, у якому укріпилося поль. військо. Тим часом козаки обрали гетьманом П. Сагайдачного (Бородавка був вороже наставлений до поляків) і 1. 9. 1621 з’єдналися під Хотином з поль. військом. У завзятих боях (2. 9. — 28. 9. 1621) козаки врятували поль. відділи від загибелі й перемогли армію султана; останній був змушений припинити воєнні дії й укласти Хотинський мирний договір.

Література: Василенко Г. Хотинська війна. К. 1960; Підгородецький Л., Рашба Н. Розгром тур.-тат. полчищ (1621 p.). Укр. Іст. Журнал, 9. 1971.

А. Ж.


Хотинське повстання 1919, організований виступ населення Хотинського пов. проти рум. окупації. Керівником Х. п. була «Хотинська Директорія», зформована з 5 чл. (гол. М. Лискун, секретар Л. Токан); вона співпрацювала з Директорією УНР, представник якої І. Маєвський допомагав повстанцям зброєю. У повстанні брали участь полки: Рукшинський, Анадольський і Данковецький. Повстанці захопили м: Хотин і більшість сіл пов., з яких вигнали рум. владу. Повстання тривало від 23 до 31. І. 1919. Після завзятих боїв рум. військо примусило повстанців (бл. 4 000) відступити за Дністер; з ними відійшли також бл. 50 000 біженців. Румуни жорстоко покарали населення 8 сіл: Рукшин, Недобоївці, Ширівці, Керстенці, Ставчани, Данківці, Владична, Атаки; було розстріляно бл. 5 000 (в сов. джерелах 15 000); у самому Хотині 500.

Література: Дембо В. Ніколи не забути! Кривавий літопис Бесарабії. К. 1925; Okhotnikov J., Batchinsky N. L’insurrection de Khotine dans la Bessarabie et la Paix Européenne. Париж 1927; Хотинское восстание (Сборник документов и материалов. Кишинев 1976; Героїчна Хотинщина. Матеріяли наук. сесії, присвяченої 50-річчю Хотинського повстання. Л. 1972.


Хотинський Євген (1877 — 1959), хемік-органік родом з Петербурґу, викладач (з 1909) і проф. (з 1934) Харківського Ун-ту. Гол. праці Х. стосуються бромування і відновлення піролу та його похідних. Досліджував сполуки з кам’яновугільної смоли, розробляв методи аналізи органічних сполук. Автор посібників для вищих і сер. шкіл (зокрема «Курс органічної хемії»).

[Хотинський Євген († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Хотинський мирний договір 1621. Укладений між Польщею і Туреччиною (без участи козаків) після Хотинської битви 1621. Цим договором покладено кін. поль.-тур. війні 1620 — 21, в якій брали участь і козаки, та встановлено кордон між Польщею і Туреччиною на Дністрі. Туреччина і Крим. ханство зобов’язалися не нападати на Україну й Польщу, а Польща віддавала Туреччині чи її васалеві Молдавії Хотин і зобов’язалася припинити походи запор. козаків на Крим і Туреччину. Укр. козацтво було покривджене цим договором і в дальшій своїй акції готувало повстання проти Польщі.


Хотінок Ісаак (* 1908), графік і медальєр родом з Борзни на Чернігівщині; мист. освіту здобув у Харківському Художньому Ін-ті (1928, кляси І. Падалки і В. Єрмілова). Працює в станковій (пейзажі і портрети) і книжковій графіці. Ілюстрації та оформлення книжок: «Дубові гряди» І. Сенченка (1919), «Раби Конґо» Д. Берсо (1934), «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1950), «Укр. нар. пісні» (1951), «Укр. нар. декоративне мистецтво» (1956), «Кобзар» Т. Шевченка (1957), зб. перекладів з Г. Гайне (1956) і Ю. Словацького (1959), «Укр. філіграні» (1972) та ін. Твори Х. експонувалися на виставці АНУМ у Львові (1932). Х. виконав ескізи медалів до сторіччя з дня смерти Т. Шевченка, до ювілеїв І. Франка, А. Данте, І. Котляревського та ін.

[Хотінок Ісаак (1908 — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хотінь (II — 15), с. м. т. Сумського р-ну Сумської обл., 3 200 меш. (1970). Засноване в 17 в.


Хоткевич Володимир (* 1913), фізик родом з Києва, син Гната Х., чл.-кор. АН УРСР. Закінчив Харківський Політехн. Ін-т і 1932 — 50 працював у Харківському Фіз.-Техн. Ін-ті, з 1950 в Харківському Ун-ті (1966 — 75 — ректор). Праці Х. стосуються проблем надпровідности, низькотемпературної металофізики тощо.

[Хоткевич Володимир (1913 — 1982, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Хоткевич (псевд. Галайда) Гнат (31. 12. 1877 — 8. 10. 1938), визначний письм., мистецтвознавець, композитор, театральний і гром.-політ. діяч родом з Харкова. По закінченні Харківського Технологічного Ін-ту (1900) працював зал. інж. Ще бувши студентом влаштував 1899 виступ кобзарів і лірників на XI археологічному з’їзді в Харкові. За участь у керівництві політ. страйком 1905 був переслідуваний і 1906 мусів переїхати до Галичини. У Галичині Х. оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об’їхав з концертами укр. нар. пісень у супроводі бандури усю Галичину й Буковину; 1909 заснував у с. Красноїля Гуцульський театр. Повернувшися 1912 до Харкова, Х. включився в літ. й мист. життя: виступав з лекціями, того ж р. заснував перший на Україні робітничий театр, який протягом 3 pp. дав понад 50 вистав, перев. укр. клясики; з лютого 1913 став ред. літ. журн. «Вісник культури і життя». Знову переслідуваний з поч. першої світової війни і висланий 1915 за межі України, оселився в Воронежі, де жив до революції 1917. До больш. окупації України Х. поставився вороже, але з 1920 активно включився в літ.-мист. життя. 1920 — 28 викладав укр. мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі, пізніше керував клясою бандури в Харківському Муз.-Драматичному Ін-ті. Усе життя не перестаючи працювати над удосконаленням гри на бандурі, Х. написав «Підручник гри на бандурі» (1909 і 1930) й уклав низку композицій, серед ін.: «Байда», «Буря на Чорному морі», «Софрон», «Нечай», «А в полі корчомка» та ін.

Літ. діяльність Х. почав 1897 (оп. «Грузинка» у львівському журн. «Зоря»), Дальші твори його великої літ. спадщини: оп. «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), цикл «Життєві аналогії» (1897 — 1901), зб. «Гірські акварелі» (1914); протягом 1914 — 15 була написана низка оп. п. н. «Гуцульські образки» (уперше надруковані 1931); повість «Авірон» (1928) та ін. Найвизначнішим досягненням прозової творчости Х. стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), кілька разів перевидавана пізніше. Х. автор низки драматичних творів; з них п’єси «Довбуш» (1909), «Гуцульський рік» (1910), «Непросте» (1911) та ін. були неписані спеціяльно для Гуцульського театру. З ін. драматичних творів Х. слід ще назвати іст. п’єсу «О полку Ігоревім» (1926) і тетралогію «Богдан Хмельницький» (1929), високо оцінені тодішньою критикою (О. Білецький). Зокрема в останній частині тетралогії «Переяслав» Х., супроти офіц. концепції, засудив Переяславську угоду як акт, що призвів до поневолення України Росією.

Багата й тематично різноманітна літературо- й мистецтвознавча спадщина Х. Серед ін.: «Григорій Савич Сковорода» (1920), низка ст. про Т. Шевченка, «Нар. і середньовічний театр у Галичині» (1924), «Муз. інструменти укр. народу» (1930), «Театр 1848 року» (1932). За сов. часу Х. багато перекладав з світової клясики: Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюґо.

Належачи за сов. часу до політ. ненадійних і стоячи осторонь тодішніх літ. дискусій, Х., проте, був одним з найпопулярніших письм. на Україні, про що свідчить поява його «Творів» у 8 тт. (1928 — 32). Але далі знову почалися утиски, у висліді яких останній його роман «Довбуш» не був надрукований і лишилася незакінчена тетралогія про Т. Шевченка, над якою Х. працював від 1928. За єжовщини Х. був заарештований і загинув за невідомих обставин. По смерті Сталіна його реабілітовано й видано «Твори в двох томах» (1966).

[Хоткевич (псевд. Галайда) Гнат. Заарештований 23.2.1938 і 8.10. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

І. Кошелівець


Хотовицький Степан (1796 — 1886), лікар, один з основоположників педіятрії, родом з с. Красилова (сх. Поділля). Закінчив Петербурзьку мед.-хірургічну академію, з 1832 її проф. (викладав у ній педіятрію). Праці Х. присвячені питанням акушерства і гінекології, дитячих хвороб, вивченню сибірки, холери, гігієни тощо. Х. автор посібників: «Педиатрика» (1847) й ін.

[Хотовицький Степан (1791 чи 1794 — 1885, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Хохітва, стрепет (Otis tetrax L.), птах роду дрохви. Довж. до 50 см, вага до 1 кг. Живиться перев. комахами. Колись дуже численний на суцільних степах України, але з розорюванням їх майже зник. Спорадично гніздиться б. узбережжя Чорного й Озівського м., а також на деяких заповідних ділянках (у Чорноморському заповіднику, в Асканії Новій та ін.).


Хохлов Константин (1885 — 1956), актор і режисер родом з Москви. 1938 — 54 мист. керівник Київ. Рос. Драматичного Театру ім. Лесі Українки, у якому серед ін. поставив п’єси: «Камінний Господар» Лесі Українки, «Піґмаліон» Б. Шов; у Київ. Театрі ім. І. Франка — «Вишневий сад» А. Чехова. Викладав у Київ. Держ. Ін-ті Театрального Мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.


Хохол Олена (1897 — 1964), педіятр родом з м. Устилуга на Волині, чл.-кор. Академії Мед. Наук СССР (а 1953). 1921 закінчила Київ. Мед. Ін-т, з 1925 працювала у мед. закладах Києва. Праці Х. присвячені проблемам фізіології та патології дітей раннього віку.


Хохуля звичайна, вихухіль (Desmana moschata), найстаріший ссавець на Україні з ряду комахоїдних; до 20 см довжини (з хвостом 35 см), вага до 500 г. Селиться в стоячих прісних водоймах, живиться водними рослинами і безхребетними. Цінна добірним хутром тварина. На Україні поширений у басейні Дінця й Дону. Викопні рештки відомі з пліоценових, гоміценових, плейстоценових і голоценових відкладів у басейнах Дніпра, Дністра і в Приозів’ї. Як рідкісна тварина — під охороною.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.