[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3660-3675.]

Попередня     Головна     Наступна





«Церква і Життя», церк.-рел. квартальним, вид. Апостольського Екзархату для українців в Австралії, Новій Зеляндії й Океанії, виходиз 1960 — 67, спершу в Ліндкомбі, з 1962 в Мелборні. Ред. о. І. Шевців, короткочасно — Є. Завалинський. Ст. на рел., виховні й суспільні теми, інформації про рел. життя, зокрема й на Україні. 1968 журн. перетворився на газ., її видає в-во «Просвіта» в Мелборні, спочатку як двотижневик, з 1973 — тижневик; ред. Ю. Венгльовський.


«Церква і Нарід», церк.-гром. двотижневик, орган Правос. Волинської Духовної Консисторії, виходив 1935 — 38 у Крем’янці; гол. ред. І. Власовський. Ж. віддзеркалював тогочасні церк. події, містив іст. матеріяли, проповіді тощо. При ж. видано бл. 30 публікацій. Вид. журн. припинено на вимогу поль. влади.


«Церква і Нарід», ілюстрований правос. місячник, виходив з квітня-травня 1949 до 1951, спершу у Вінніпезі, згодом у Ґрімсбі-Біч (Канада), за благословенням архиєп. Мстислава; гоЛ. ред. І. Власовський. У журн. ст. на церк.-рел. і орг. теми УПЦ в Канаді й ЗДА, інформації про стан УПЦ на Україні та ст. на іст. і політ. теми.


«Церква й Життя», орган УАПЦ, вид. Всеукр. Церк. Правос. Ради (її Комісії при харківській округовій Церк. Раді), виходив у Харкові 1927 — 28, спочатку редаґований митр. В. Липківським, згодом відпов. ред. архиєп. Іван Павловський. В ж. огляд праці Великих Мікійських зборів Всеукр. Правос. Церк. Ради 1928. Гол. співр.: В. Чехівський, В. Юхимович, архиєп. К. Малюшкевич, К. Кротевич, М. Пивоваров та ін. Ж. містив офіційні матеріяли до історії УАПЦ тощо.


«Церква й Життя», двомісячник, орган Укр. Правос. Братства ім. митр. В. Липківського, неофіц. орган Укр. Автокефальної Правос. Церкви (Соборноправної); виходив з 1957 у Новому Ульмі, 1971 — 77 у Чікаго (ЗДА). Журн. містив багато матеріялів про УАПЦ 1921 — 30 pp. і про митр. В. Липківського. Гол. ред. А. Яременко; співр.: оо. П. Маєвський, О. Биковець, С. Кіндзерявий-Пастухів, І. Грушецький, С. Горданський та ін. Вийшло 116 чч. У в-ві «Ц. й Ж.» появилися «Проповіді на неділі й свята» митр. В. Липківського.


Церква на Україні. Хронологічна табл. (Див. стор. 3661)


ЦЕРКВА НА УКРАЇНІ

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

Зіркою позначено установи, події, особи, яким присвячено окремі гасла.



І. Початки і доба Київської Руси (до 1240)

Проникнення християнства на укр. землі через місіонерів, за посередництвом торговельних зв’язків, чи походів на Візантію, відоме задовго до кн. Володимира Вел., коли воно стало офіційною (державною) релігією. Після * Хрищення Руси була створена * Київська митрополія, яка за дотат. часів охоплювала 16 епархій, з них 10 на укр. землях. Київська митрополія перебувала в юрисдикції царгородського патріярха, але була фактично автокефальною, особливо у внутр. управлінні.


Сер. 1 в. — Літописний переказ про перебування і ширення віри апостола * Андрія Первозваного в Криму, над Дніпром і на «Київ. горах».

97 — Папа * Климент I загинув мученицькою смертю в Херсонесі на Криму.

4 в. — Ширення християнства серед ґотів (за посередництвом греків), що перебували на півдні України.

8 в. — Створення епархії в * Тмуторокані.

860 — Під час нападу Руси на Царгород частина руського війська прийняла християнство.

860 — 61 — Св. * Кирило-Константин у місійній подорожі на Півн. Чорномор’ї (Крим) зустрічав християн.

882 — Літописна згадка про церкву св. Миколи у Києві, збудовану над могилою кн. Аскольда.

899 — Перша згадка про єпископів у *Перемишлі; перший відомий єп. Антоній Добриня Ядрейкович (1218 — 25).

944 — Згадка про християнських послів-русів у договорі кн. *Ігоря з Візантією. Згадка про церкву св. Іллі в Києві.

955 — Хрищення кн. * Ольги (канонізована в сер. 13 в.); під час її подорожі до Царгороду (957) в її почті згадується священик Григорій.

961 — 62 — Нім. посольство єп. * Адальберта Маґдебурзького в Києві.

988 — Хрищення Руси кн. «Володимиром (980 — 1015); за його князювання на укр. землях було 4 епархії: у Києві, Чернігові, Білгороді й Володимирі Волинському (1240 — 10 епархій). Канонізований у сер. 13 в.

989 — 96 — Будова * Десятинної церкви в Києві.

1015 — Вбивство кн. * Бориса і Гліба; 1019 канонізовані Сх. Церквою.

1037 — 54 — Будова собору св. * Софії в Києві.

1051 — Заснування Києво-Печерського манастиря.

1051 — 54/64? — * Іларіон — перший київ. митрополит-русин.

1054 — Розрив між Сх. і Зах. Церквами; початок їхньої боротьби за Укр. Церкву.

1073 — 1074 — Упокоєння преп. * Антонія і * Теодосія Печерських, засновників чернецтва на Україні.

1106 — 08 — Паломництво чернігівського ігумена Данила до Святої Землі, описане у «Житії і хожденії Данила, Руської землі ігумена».

1147 — Вибір митр. * Клима Смолятича собором єпископів у Києві без згоди царгородського патріярха.

1147 — Створення Гал. епархії (єпископства); перший відомий гал. єп. — Косма.



II. Від занепаду Київ. держави до поділу Київ. митрополії. 1240 — 1458

Після тат. навали (1240) Київ утратив значення політ. і церк. центру; його ролю перебрали на півночі Володимир, згодом Москва, а на зах. Гал.-Волинська держава, згодом Литовська Русь. Спочатку Київ. митрополія з осідком у Володимирі над Клязьмою з труднощами підтримувала церк. орг-цію, згодом, поруч «митр. Київ. і всея Руси» (з осідком у Москві), постали Гал. (1303) і Лит. (1354) митрополії. Політ. антагонізм між Москвою і Руссю-Україною допровадив до розподілу давньої Київ. митрополії на дві: Київ., в якій залишилася Укр.-Білор. Правос. Церква в Поль.-Лит. державі, і Моск.


1240 Тат. навала на Русь зруйнувала бл. 600 церков та 20 манастирів і ослабила централізуючу ролю Київ. митрополита.

1243 — 81 — Київ. митр. *Кирило II залишив Київ і жив перев. у Володимирі над Клязьмою; остаточно переніс митр. катедру з Києва до Володимира 1299 митр. *Максим, прийнявши титул «Митр. Київ. і всея Руси».

1245 — Участь архиєп. Петра *Акеровича у Ліонському соборі, на якому він домагався підтримки проти тат. навали.

1253 — Папський леґат коронував кн. * Данила Романовича.

1274 — Помісний собор єп. у Володимирі ухвалив «Правила» про церк. орг-цію і поведінку священиків.

1303 — 47 — Перша *Гал. митрополія (перший гал. митр. Ніфонт); вдруге вона діяла в 1371 — 1401 pp.

1354 — Царгородський патріярх Филотей затвердив осідок Київ. митрополії в Москві; одночасно дозволив заснувати окрему * Лит. митрополію, яка з перервами проіснувала до 1419.

1415 — Церк. собор у Новгородку відмовив послуху митр. «Київ. і всея Руси» * Фотієві у Москві й обрав Київ. митр. * Григорія Цамблака (1415 — 19).

1418 — Участь митр. Григорія Цамблака на соборі у Констанці.

1439 — Участь митр. * Ісидора (1436 — 41) у Фльорентійському соборі, де він підписав акт об’єднання грец. і рим. церков (див. * Фльорентійська унія).

1443 — Грамота короля Володислава III Руській Церкві, яка зрівнювала її у правах з католицькою.

1458 — Остаточний розподіл Київ. митрополії на Київ. і Московську (остання з 1589 патріярхія). Київ. митрополія охоплювала 10 епархій.



III. Церква у Литовсько-Польській державі до Берестейської унії. 1458 — 1596

Обмеження світською владою церк. свободи привело до ослаблення церк. дисципліни та занепаду авторитету Церкви. Від укр. Церкви відходять вищі, впливові й заможні роди, що стають прихильниками реформаційних течій або кат. Церкви. Ролю опікунів Церкви поступово перебирають нижчі прошарки населення, зокрема міщанство і * братства, що допровадило до зудару з ієрархією, яка почала схилятися до унії з Римом.


1463 — Перша згадка про * Львівське Успенське Братство; 1586 воно дістало права * Ставропігії.

1491 — Початки Мукачівської епархії на Закарпатті (перший єп. Іван), яка безпосередньо підлягала царгородському патріярхові.

1498 — Поль. королі привласнюють соб; право * патронату над Правос. Церквою (призначення кандидатів на митрополичу і єпископські катедри).

1507 — 22 — Київ. митр. * Йосиф II Солтан реорганізував Київ. Церкву, дбав про зміцнення дисципліни духовенства («Правила», прийняті на Віленському соборі 1509).

1511 — Привілей короля Жиґмонда І підтвердив права правос. Церкви (за номоканоном Сх. Церкви); 1563 Жиґмонд II надав права правос. шляхті.

1539 — Відновлення Галицької епархії з осідком у Львові (єп. * Макарій Тучапський, 1539 — 49), як продовження Гал. митрополії.

1560-і pp. — Прихід проповідників протестантизму на Зах. Укр. Землі.

1568 — Поява чину * Єзуїтів на Україні; заснування їхніх шкіл.

1581 — Друк * Острозької Біблії ц.-слов. мовою друкарем І. * Федоровичем.

1588 — 89 — Перебування царгородського патріярха * Єремії II на Україні, який усунув непорядки в Київ. митрополії і позбавив митр. Онисифора * Дівочку (1579 — 89) митрополичої гідности. 1590 — Розмови правос. (* Гедеона) і кат. (Я. Сомковського) єпископів про поєднання.

1595 — Подорож укр.-білор. єп. Іпатія * Потія і Кирила * Терлецького (прихильників унії) до Риму.



IV. Розподіл Церкви на Православну і з’єднану з Римом (Уніятську). 1595 — 1685

Проголошення унії з Римом спричинило боротьбу між прихильниками і противниками цього акту. Православні намагалися скріпити своє становище при допомозі козаччини (згодом Коз. Держави) та створення нової ієрархії, а уніяти — прихильним ставленням Речі Посполитої, сподіваючися зрівняння у правах з латинським духовенством. Завзята боротьба двох віросповідань створює багату *полемічну літературу й висуває талановитих богословів та ієрархів, з яких особливо визначилися реформами серед православних митр. П. Могила, а серед уніятів митр. Й. Велямин Рутський. У Коз.-гетьманській державі Правос. Церква мала значні впливи і підтримку.


1596 — *Берестейська унія проголошена на Соборі в Берестю 6 — 9 (16 — 19 н. ст.) 10. прихильниками унії, але заперечена православними на паралельному Соборі в Бересті.

1599 — Порозуміння православних і протестантів у Вільні; спільний з’їзд у Сандомирі (1606).

1609 — Поль. сойм визнав поділ укр.-білор. населення на уніятів і православних, рекомендуючи їм конфесійну толеранцію.

1617 — 24 — Реорганізація Чину * Василіян.

1613 — 37 — Митр. Йосиф Велямин * Рутський здійснив реорг-цію чернечого життя.

1615 — Заснування * Київ. Богоявленського Братства і школи при ньому, перетвореної на колеґію (1632), згодом на * Києво-Могилянську Академію (1701).

1620 — Відновлення правос. ієрархії (на чолі з митр. Йовом * Борецьким, 1620 — 31) у Києві Єрусалимським патріярхом * Теофаном/

1623 — Вбивство ревного діяча унії архиєп. Йосафата * Кунцевича у Полоцьку (1867 канонізований).

1626 — Кобринський синод Київ. уніятської митрополії обговорює справу поєднання з православними.

1627 — Петро * Могила обраний архимандритом Києво-Печерської Лаври; 1632 — 47 київ. митрополит.

1628 — 29 Спроба «поєднання Руси з Руссю» на соборах в Городку на Волині й у Києві та Володимирі.

1632 — Сойм Речі Посполитої схвалив «Пункти заспокоєння обивателів... релігії грец.» — частинне повернення прав православним й леґалізація правос. ієрархії.

1633 — Київ знову став леґальним, офіційно визнаним, осідком правос. митрополитів.

1636 — 37 — Спроба порозуміння між православними й уніятами та вибору спільного патріярха (кандидатура митр. П. Могили).

1640 — Собор у Києві схвалив «Православне Ісповідання Віри».

1646 — * Ужгородська унія на Закарпатті.

1647 — 57 — Митр. * Сильвестр Косів обстоював незалежність Укр. Правос. Церкви та її перебування в юрисдикції Константинопільського патріярха.

1658 — * Гадяцький договір відновив старі привілеї Православної Церкви і домагався скасування унії.

1663 — Правос. собор у Корсуні обрав 2 митрополитів: * Йосифа Нелюбовича-Тукальського з резиденцією в Чигирині, й Антона * Винницького, який керував зах.-укр. епархіями.

1680 — Спроба порозуміння між правос. й уніятами на спільній нараді в Любліні (ініціятива уніятського митр. К. * Жоховського).



V. Церква з 1686 до кін. 18 в.

Щораз більший вплив Росії на Гетьманщині позначився поступовим підпорядкуванням Укр. Правос. Церкви Москві. Врешті Церква втратила свою самостійність і зазнала русифікації. Низка укр. учених-богословів та ієрархів переїхала до Росії і стала на службу Рос. Церкви. У 1700 — 63 pp. у Росії провадили душпастирську діяльність бл. 70 укр. митрополитів, архиєп. і єп. Укр.-білор. Кат. Церква стала панівною на землях тодішньої Речі Посполитої.


1685 — 1686 — Підпорядкування Київ. правос. митрополії юрисдикції Моск. патріярхії. Митр. Ґедеон — кн. * Святополк Четвертинський, висвячений у Москві, склав присягу на вірність Моск. патріярхії. Польща погоджується на залежність правос. епархії у Речі Посполитій від Київ. митрополії.

1688 — Чернігівську епархію підпорядковано безпосередньо Моск. патріярхії. Надання моск. патріярхом ставропігії Києво-Печерській Лаврі й Межигірському манастиреві.

1692 — 1712 — Перехід на унію епархій: Перемиської (1692), Львівської (1700), Луцької (1702, 1712); Львівського Успенського Братства (1708), Почаївського манастиря (1712).

1697 — Pacta conventa і поль. соймова конституція 1699 обмежують права Правос. Церкви в Речі Посполитій.

1700 — Стефан Яворський — рязанський митр., згодом місцеблюститель моск. патріярха (1702 — 21).

1702 — 09 — Димитрій * Туптало — митр. ростовський, автор капітальної праці про житія святих «Четьи-Минеи» (1699 — 1705); канонізований 1757.

1708 — 18 — Київ. митр. * Йоасаф Кроковський виступив на оборону митрополії перед втручанням царя Петра I в справи Укр. Церкви.

1720 — Реформи уніятської Церкви на * Замойському синоді, який наблизив її частково обрядово й організаційно до латинської.

1721 — «Духовний Реґлямент» Теофана * Прокоповича; скасування моск. патріярхату і утворення * Святішого Правительствующого Синоду, керівного органу правос. Церкви в Рос. Імперії.

1722 — Втручання рос. уряду в церк. справи Польщі, призначення рос. комісара (Г. Рудаківського) для справ правос. у Польщі.

1731 — 47 — Рафаїл * Заборовський, київ. архиєп., з. 1743 митрополит, меценат освіти і церк. мистецтва.

1743 — Об’єднання 195 василіянських манастирів Литовської і Руської конґреґації в один «Руський Чин св. Василія В.».

1744 — 64 — Будова собору * св. Юра у Львові.

1768 — Ратифікація Акту про права православних у Польщі.

1770 — Обмеження титулу Київ. митрополитів (без «і Малия Росії»).

1772 — Перехід Галичини під володіння Австрії сприяє розвиткові укр.-кат. (офіційна назва — гр.-кат.) церкви.

1774 — 84 — Гр.-кат. духовна семінарія * «Барбареум» у Відні.

1775 — Усамостійнена гр.-кат. * Мукачівська епархія переносить осідок до Ужгороду за єп. А. * Бачинського.

1777 — Заснування гр.-кат. * Крижевацької епархії (Хорватія).

1783 — Чернівецьку правос. епархію (1782 перенесену з Радівців) підпорядковано серб. митрополії в Карловицях (Хорватія).

1783 — Австр. влада заснувала * Гр.-кат. духовну генеральну семінарію у Львові.

1786 — Секуляризація церк. земель на Гетьманщині; секуляризація церк. і манастирських маєтків у Галичині й на Буковині (1782 — 85), На Буковині створено церк.-рел. фонд.

1787 — 1809 — * „Studium Ruthenum“ — богословсько-філос. заклад для українців при Львівському ун-ті.

1791 — *Пинська Конґреґація (собор) намагалася створити автокефалію правос. церкви в Польщі, але поділи Речі Посполитої перекреслили ці пляни.



VI. Церква від кін. 18 в. до 1917

На укр. землях у Рос. Імперії правос. церква (цілком залежна від держави) підпадає дальшій русифікації (київ. митрополити і більшість єп. 7 епархій були здебільшого росіяни), а уніятська — насильницькій ліквідації. Рівночасно в Австрії розвивається Гр.-Кат. Церква і набуває познак укр. нац. Церкви.


1805 — Смерть останнього уніятського митр. з титулом Київ. — Теодосія * Ростоцького.

1808 — Відновлення * Гал. митрополії (митр. Антін * Ангелович).

1816 — 58 — Галицький митр. Михайло * Левицький перший кардинал — українець (з 1856).

1818 — Заснування * Пряшівської епархії на Закарпатті.

1819 — Створення * Київ. Дух. Академії на базі розв’язаної Києво-Могилянської Академії.

1839 — Ліквідація унії в Рос. Імперії.

1860 — 1917 — Видання наук. місячника * «Труды Киевской Духовной Академии».

1869 — Початки євангельських течій на Наддніпрянщині (* «штунда»).

1873 — Створення * Буковинської митрополії; перший митрополит Євгеній * Гакман; 1875 заснування богословського факультету при Чернівецькому Ун-ті (існував до 1940).

1875 — Насильна ліквідація унії на Холмщині і Підляшші та переслідування її вірних.

1882 — Реформа Чину Василіян.

1884 — Оформлення Союзу Руських Баптистів у Херсонській губернії.

1885 — Засновано * Станиславівську епархію в Галичині (третя еп.).

1891 — * Львівський Синод гал. провінції, скликаний митр. С. * Сембратовичем (1885 — 98; з 1894 кардинал).

1892 — Заснування згромадження * Сестер Служебниць у Галичині.

1893 — Заснування * Колеґії св. Йосафата в Римі.

1900 — Гал. митрополитом став граф Андрей * Шептицький (1900 — 44).

1903 — У Відні опубліковано * Св. Письмо укр. мовою (переклад П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя); переклад Євангелії П. Морачевського у виданні рос. Синоду появився 1906 — 11.

1904 — Відновлення Чину * Студитів у Галичині.

1905 — Царський указ про рел. толеранцію в Росії (він не стосувався унії).

1906 — Перехід на римо-католицизм частини українців на Холмщині й Підляшші.

1907 — Заснування Холмської правос. епархії. Перше гр.-кат. єпископство в ЗДА; 1912 у Канаді.

1911 — Заснування укр. вітки Чину * Редемптористів у Галичині.

1914 — 15 — Переслідування рос. окупаційною владою Гр.-Кат. Церкви в Галичині; вивіз митр. А. Шептицького до Суздалю (звільнений 1917).



VII. Церква в 1917 — 39 pp.

Повалення царського уряду в Росії 1917 і відновлення укр. державности сприяли українізації православного руху і частинному розриву з рос. церк. центром: декрет УНР 1919 про автокефалію Укр. Церкви (його не можна було реалізувати) й організація Укр. Автокефальної Православної Церкви 1921 (побіч існували ще 3 ін. правос. церкви), яка 1924 начисляла 30 єп., бл. 1 500 свящ. і бл. 1 200 парафій. З кін. 1920-их pp. сов. влада знищила УАПЦ та її владик, і правос. церкви на Україні поза кількома парафіями існували лише за межами СССР (головне в Польщі). Дальший розвиток Гр.-Кат. Церкви, зокрема в Галичині і за океаном. Розбудова укр. протестантських течій в Зах. Україні й в Америці.


1917 — Скликання епархіяльних з’їздів на Україні з Домаганням українізації правос. церкви.

1917 — Створення * Всеукр. Правос. Церк. Ради в Києві.

1918 — * Всеукр. Церк. Собор у Києві (3 сесії), схвалення ним (3. 7.) «Статуту про тимчасову Найвищу Управу Правос. Церкви на Україні» й оголошення від імени уряду, що Укр. Правос. Церква має бути автокефальною (12. 11.). У гетьманському уряді постало мін-во ісповідань (воно діяло й за Директорії; міністри: В. Зіньківський, О. * Лотоцький, за Директорії І. * Огієнко та ін.).

1918 — Собор Рос. Правос. Церкви (Р. П. Ц.) формально визнав автономію Правос. Церкви на Україні.

1918 — Заснування * Укр. Греко-Правос. Церкви (УГПЦ) в Канаді; (в 1979 вона охоплювала 300 громад, 93 священиків і бл. 120 000 вірних).

1919 — Закон уряду Директорії УНР про автокефалію Укр. Правос. Церкви (1. 1.). Декрет * Тимчасового роб.-сел. уряду України» про відокремлення церкви від держави (22. 1.).

1919 — Заснування * Укр. Правос. Церкви (УПЦ) у ЗДА, з 1951 з осідком у Бавнд Бруку, б. Нью-Йорку; 1980 охоплювала 93 парафій, 94 священиків і бл. 100 000 вірних).

1920 — Запровадження целібату в Станиславівській гр.-кат. епархії (1925 у Перемиській).

1920 — Всеукр. Правос. Церк. Рада проголосила (18. 5.) Укр. Правос. Церкву автокефальною.

1920 — Початок правос. руху на Закарпатті і на гал. Лемківщині; утворено Мукачівсько-Пряшівську епархію в юрисдикції Серб. Правос. Церкви.

1921 — Всеукр. церк. собор у Києві (14 — 30. Х.) створив * УАПЦ під проводом митр. В. * Липківського (1921 — 27).

1921 — Церк. з’їзд у Почаєві ухвалив українізацію правос. церк. життя.

1921 — 22 — Візитація митр. А. Шептицьким укр.-кат. громад у Півн. і Півд. Америці.

1922 — «Тимчасові Правила» про відносини держави до Правос. Церкви в Польщі (30. 1.); перший митрополит * Юрій Ярошевський.

1923 — Заснування * Укр. Богослов. Т-ва у Львові; видання ж. * «Богословія».

1924 — Єп. УАПЦ * Йоан Теодорович переїхав до Америки, де з 1925 очолював Укр. Правос. Церкву в ЗДА і Канаді.

1924 — Правос. Церква в Польщі отримала автокефалію з Царгороду; з митр. * Діонісієм Валединським (з 1923) на чолі.

1924 — Відділено закарпатців гр.-католиків у ЗДА в окремий Пітсбурзький екзархат. Філядельфійським єп. укр. гр.-католиків став К. * Богачевський.

1925 — Заснування протестантських формацій у Галичині: * Укр. Євангельсько-Авґсбурґська Церква з осідком у Станиславові і * Укр. Євангельсько-Реформована Церква у Коломиї і Станиславові.

1925 — Конкордат Ватикану з Польщею, що ним була охоплена й Гр.-Кат. Церква.

1926 — Уряд УССР закрив * Києво-Печерську Лавру, а територію манастиря проголосив держ. заповідником,

1927 — 2 Всеукр. Правос. Собор (24. 10.) обрав митр. * Миколая Борецького (1927 — 30). Видання у Харкові органа УАПЦ * «Церква і життя» (1927 — 28).

1927 — Заснування * «Спілки Войовничих Безвірників України».

1928 — Перетворення богословського фак. при Гр.-Кат. Дух. Семінарії у Львові на * Гр.-Кат. Богословську Академію.

1929 — Оформлення * Укр. Правос. Церкви в Америці в юрисдикції Вселенського патріярха, під проводом єп. * Йосифа Жука.

1929 — 30 — Арешти діячів УАПЦ за приналежність до * Спілки Визволення України.

1930 — Надзвичайний ліквідаційний собор УАПЦ в Києві (28 — 29. 1.). Того ж року в грудні відновлена Укр. Правос. Церква під проводом митр. * Івана Павловського (проіснувала до 1936).

1931 — 39 — * Т-во ім. Петра Могили у Луцькому ширить укр. правос. думку.

1932 — Заснування укр. вітки Чину * Селезіян.

1933 — Заснування Кат. Асоціяції Укр. Молоді * «Орли» з осідком у Львові (діяла до 1939).

1934 — Постання * Лемківської Апостольської Адміністратури (до 1945). Демонстрація укр.-кат. молоді * «Укр. Молодь Христові» у Львові.

1934 — Сов. влада знищила * Михайлівський Золотоверхий манастир у Києві та заборонила богослуження в * Софійському соборі й оголосила його музеєм-заповідником.

1938 — Нищення поль. владою правос. церков на Холмщині й Підляшші.

1938 — Оформилася в ЗДА в окрему епархію Карпато-Руська Гр.-Кат. Правос. Церква в юрисдикції Царгородського патріярха.



VIII. Церква під час і після другої світової війни 1939 — 1983

Відродження УАПЦ в 1942 — 44 та її знищення з поверненням сов. влади. На Україні діє лише толерована сов. владою * Рос. Правос. Церква. УАПЦ продовжує своє існування в діяспорі (побіч ін. укр. правос. церков). Укр. Кат. Церква на Зах. Україні була також ліквідована сов. владою 1946 — 49, відтоді вона перебуває лише у підпіллі. Переслідувані також укр. протестантські течії та секти. Огнища укр. церк.-рел. життя створилися в діяспорі та в Римі.


1940 — Створення в Ген. Губернії Холмсько-Підляської (єп. * Іларіон Огієнко) і Краківсько-Лемківської (єп. * Палладій Видибіда-Руденко) епархій.

1941 — Варшавський митр. Діонісій декретом від 24. 12. створив Тимчасову Адміністратуру Автокефальної Правос. Церкви на звільнених від совєтів землях України і призначив архиєп. * Полікарпа Сікорського тимчасовим адміністратором.

1942 — Відновлення УАПЦ в «Райхскомісаріяті України» — висвячення З єп. і відбуття першого їхнього собору у Пинському (9 — 10. 2.); на соборі у Києві (травень) обрано архиєп. * Полікарпа Сікорського митрополитом УАПЦ і висвячено 6 єп., а літом 1942 у Луцькому

.4 єп. і в Києві 2 єп. Спроба поєднати УАПЦ з Автономною Правос. Церквою на Україні (митр. * Олексій Громадський) заборонена нім. владою.

1943 — Створення Ради в справі Рос. Правос. Церкви при Раді Міністрів СССР з уповноваженими при Раді Мін-ів УССР. Виїзд ієрархії УАПЦ на еміґрацію перед большевицькою окупацією.

1944 — Смерть митр. Андрея Шептицького 1. 11.; його наступником став Йосиф * Сліпий (висвячений 22. 12. 1939).

1945 — Ув’язнення ієрархії Укр. Кат. Церкви на чолі з митр. Й. Сліпим.

1945 — 48 — Заснування УАПЦ в Німеччині (1945), у Бельгії (1947), у Франції, Англії, Австралії, Арґентіні й Бразілії (1948).

1946 — На т. зв. * «Соборі Гр.-Кат. Церкви» у Львові проголошено 8 — 10. 3. уневажнення Берестейської унії та приєднання Гр.-Кат. Церкви до Рос. Правос. Церкви. У березні ув’язнено в концтабори ієрархів Гр.-Кат. Церкви. Поява * «Православного Вісника» у Львові (з 1971 у Києві), органу екзархату РПЦ України. У Вінніпезі засновано * Правос. Колеґію св. Андрія.

1946 — Заснування Гр.-кат. Духовної Семінарії в Гіршберґу (Німеччина); в 1949 — 51 діяла в Кулемборґу (Голляндія).

1946 — Єп. Іван * Бучко — апостольський візитатор для українців котоликів у Зах. Европі з осідком у Римі.

1947 — Розкол в УАПЦ на церк. з’їзді в Ашаффенбурзі (Зах. Німеччина); створення * УАПЦ (Соборноправної) на чолі з архиєп. * Григорієм Огійчуком, осередком якої стали ЗДА (Чікаґо).

1948 — Правос. Церква в Польщі дістала автокефалію від Москви.

1949 — На Закарпатті на рел. з’їзді в Мукачеві оголошено не дійсною Ужгородську унію з Римом.

1950 — Ліквідація Гр.-Кат. Церкви на Пряшівщині (відновлена 1968); 1951 вона стала складовою частиною Автокефальної Правос. Церкви в Чехо-Словаччині.

1951 — Митр. Іларіон Огієнко (1951 — 1972) очолив *Укр. Гр.-Правос. Церкву в Канаді.

1951 — Постала в ЗДА * Укр. Автокефальна Правос. Церква в екзилі, очолена архиєп. Палладієм Видибідою-Руденком, з 1954 перейшла під юрисдикцію Константинопільського патріярха.

1951 — Створення 4 екзархатів для укр.-католиків у Канаді (Вінніпеґ, Едмонтон, Торонто, Саскатун).

1952 — Заснування Укр. Папської Малої Семінарії у Люрі (Франція), 1956 перенесена до Риму.

1953 — Смерть митр. УАПЦ Полікарпа Сікорського в Парижі; його наступник митр. * Ніканор Абрамович (1953 — 69).

1955 — Заснування Укр. Християнського Руху (през. В. Янів).

1956 — Поділ Філядельфійського екзархату на Філядельфійський і Стемфордський.

1956 — Перший собор УАПЦ на чужині в Карлсруе (Німеччина) під головуванням митр. Ніканора Абрамовича.

1956 — 58 — Утворення * Укр. Кат. Митрополії в Канаді — Вінніпезької (1956, митр. Максим * Германюк) і Філядельфійської в ЗДА (1958 митр. Константин * Богачевський).

1957 — Оповіщення про молитовно-духовну єдність трьох укр. правос. церков (УАПЦ, УПЦ в ЗДА, УГПЦ в Канаді).

1958 — 68 — Утворення екзархатів для українців католиків у Вел. Брітанії (1957), Австралії (1958), Німеччині (1959), Франції (1960), Бразілії (1962), Арґентіні (1968).

1957 — 64 — Посилена антирел. акція на Україні; ліквідація бл. половини церк.-рел. установ (парафій, манастирів, семінарій).

1960 — Спільна нарада (29 — 30. 4.) УПЦ в ЗДА, Укр. Гр.-Правос. Церкви Канади, УАПЦ Европи ухвалила, що «поза межами України існує тільки одна Укр. Правос Церква». Цю постанову потвердив Собор єпископів 3 митрополій (1. 11. 1973).

1963 — Митр. Йосиф Сліпий прибув з заслання до Риму; визнаний Верховним Архиєпископом львівським (23. 12. 63); іменований кардиналом (25. 1. 1965); з весни 1975 користується титулом патріярха. Заснування Укр. Кат. Ун-ту св. Климентія в Римі (25. 11. 1963).

1964 — Декрет II Ватиканського Собору про Кат. Сх. Церкви. Початок патріярхального руху в Укр. Кат. Церкві.

1963 — 65 — Синоди-конференції укр. кат. єпископів у Римі, пізніше т. зв. Архиєп. синоди: 1969, 1971, 1973, 1975.

1966 — Призначення митр. * Філарета Денисенка «екзархом всієї України»; екзархат охоплює тепер 18 епархій з 2 500 — 3 000 церков.

1968 — 1976 — Кардинал Йосиф Сліпий відвідав вірних в Европі, Америці й Австралії.

1969 — Утворення Пітсбурзької митрополії для закарпатців в ЗДА (митр. С. Кочішко).

1971 — Виступ кард. Сліпого на Синоді єпископів в обороні Укр. Церкви (вдруге 1974).

1971 — Архиєпископ * Мстислав Скрипник — митр. УПЦ в ЗДА (організатор реліг.-культ. центру в Бавнд Бруку); з 1969 також митр. УАПЦ.

1972 — 73 — Собори УАПЦ в Лондоні й Парижі.

1972 — Василь Величковський, єп. підпільної Укр. Кат. Церкви на Україні, звільнений з сов. в’язниці, прибув до Риму, помер у Вінніпезі (1973). в справі переслідування укр. культ. діячів у СССР. У Бавнд Бруку засновано духовну семінарію св. Софії.

1979 — Лист Папи Івана Павла II до Кардинала Йосифа Сліпого в справі 1000-річчя Хрищення Руси-України.

1980 — Надзвичайний Синод єпископів Укр. Кат. Церкви, в Римі обрав, а Папа іменував митр. Мирослава Любачівського наступником митр. Й. Сліпого.

1981 — Нарада Єпископату і представників вищих церк. управлінь 3 митрополій Укр. Правос. Церкви у Вінніпезі (13 — 15. 3).

1982 — Секретарем Конґреґації для Сх. Церков став архиєп. Мирослав Марусин. На Україні постала Ініціятивна група захисту прав гр.-кат. вірних і Церкви, очолена Й. Терелею.

1983 — Синод укр. кат. ієрархії у Римі ухвалив статут Священного Синоду єпископів Помісної Укр. Кат. Церкви.


Література: Болховитинов Е. Описание Киево-Софийского собора и киевской иерархии. К. 1825; Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. Л. 1862; Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom. I — II. Відень 1878 — 1880; Голубев C. Киевский Митрополит Петр Могила и его сподвижники. I — II. 1883 — 1898; Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. М. 1899; Голубинский Е. История Русской Церкви. I — II. М. 1901 — 17; Титов Ф. Православная Церковь в Польско-Литовском Государстве в XVII — XVIII вв. 1905 — 16; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914; Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Відень 1925; Липинський В. Релігія і Церква в історії України. Філядельфія 1925; Томашівський С. Історія Церкви на Україні. Філядельфія 1932; Лотоцький О. Автокефалія. I — II. В. 1935 — 1938; Коструба Т. Нариси з церк. історії України X — XII ст. Л. 1939 (3 вид. Торонто 1955); Дорошенко Д. Правос. Церква в минулому і сучасному житті укр. народа. Берлін 1940; Огієнко І. Укр. Церква. I — II. Прага 1942; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. 955 — 1939. Ляйпціґ 1942; Amman A. Abriss der ostslawischen Kirchengeschichte. Відень 1950; Heier F. Die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. Кельн — Браунефельд 1953; Welykyj A. Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1073 — 1953). I — II. Рим 1953 — 54; Назарко І. Святий Володимир Великий — володар і христитель Руси-України (960 — 1015). Рим 1954; Лужницький Г. Укр. Церква між Сходом і Заходом. Філядельфія 1954; Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви. I — IV. Бавнд-Брук 1955 — 1966; Явдась М. Укр. Автокефальна Правос. Церква. Мюнхен — Інґольштадт 1956; Липківський В. Історія Укр. Правос. Церкви. Розділ VII. Відродження Укр. Правос. Церкви. Вінніпеґ 1961; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен 1964; Korolevskij C. Metropolite André Szeptyckyj. Рим 1964; Madej J. Kirche zwischen Ost und West. Рим 1964; Чубатий М. Історія Християнства на Руси-Україні. I — II. Рим — Нью-Йорк 1965 — 1976; Домашовець Г. Нарис історії Укр. Євангельсько-Баптистської Церкви. Ірвінгтон — Торонто 1967; Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. Торонто 1967; Beiträge zur Geschichte der Ukrainischen und Weissruthenischen Kirche. Мюнхен 1969; Великий А. З літопису христ. України, тт. I — IX. Рим 1968 — 76; Жуковський А. Петро Могила і питання єдности Церков. Париж 1969; Madey J. Le Patriarcat ukrainien. Рим 1971; Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіянського Чину XVII — XX ст. Рим 1979; Домбровський О. Нарис історії Укр. Євангельсько-реформованого Руху; Нью-Йорк — Торонто 1979; Armstark R. Die Ukrainische Autokephale Orthodoxe Kirche. Erinnerungen des Metropoliten Vasyl K. Lypkivskyj. Вюрцбурґ 1982; Blażejovsky] D. Byzantine Kyivan Rite Students. Рим 1984.

А. Жуковський






Церковна історіографія. До 19 в. Початкові писані матеріяли до іст. укр. Церкви сягають до княжих часів. Вони Занотовані в найстарших пам’ятках укр. письменства: хроніках, життєписах визначних церк. діячів та описах церков і манастирів. У них багато матеріялу до історії самої Церкви, бо автори були здебільша особи духовного стану. Частина тих пам’яток збереглася в «Повісті временних літ», у Київ. та Гал. літописах та ін. писаннях того часу.

За лит.-поль. доби ця церк.-іст. традиція продовжувалася, зокрема в другій пол. 16 та на поч. 17 в. у заг. і церк.-манастирських хроніках, зб. та пам’ятках, пов’язаних з церк. діяльністю. Більше іст. праць появилося під час рел. боротьби й полеміки після Берестейської унії 1596, хоч у більшості вони були політ. характеру. Ця рел. боротьба, як і широко розгорнена культ. діяльність митр. П. Могили, зокрема його Київ. Колеґії, дали поч. справжнім іст. трактатам, хоч вони здебільша були похідними від богословських та біографічних праць, як це бачимо в Густинському літописі, в записках П. Могили, «Патериконі» С. Косова та пізніших працях уніятського єп. Я. Суші.

Перші наук. праці з історії Церкви, хоч здебільша писані в політ. цілях, появилися в колах Київ. Академії з правос. боку, а з кат. — в середовищі вчених Василіянського Чину. До них належать праці архиєп. Ю. Кониського, М. Бантиш-Каменського («Историческое известие о возникшей в Польше Унии», 1795, вид. 1805), кат. митр. Л. Кишки та ін. Найпершою гал. історією Укр. Церкви була праця василіянина І. Кульчинського „Specimen Ecclesiae Ruthenicae ab origine susceptae fidei ad nostra usque tempora“ (Рим, 1733).

(Продовження на стор. 3669) (Продовження зі стор. 3660)

На окремі теми та льокальні проблеми Укр. Церкви того часу залишили праці І. Стебельський, І. Олешевський, К. Срочинський, М. Рилло, К. Ходикевич та Й. Базилович.

19 — поч. 20 в. (до 1914). Систематичні наук. праці з історії Церкви, зокрема про Київ. церк. пам’ятки, визначні іст. осередки та постаті на Україні, почали появлятися на поч. 19 в. Центром тих студій була після 1819 Київ. Духовна Академія. Поч. зробив київ. митр. Є. Болховітінов своїми працями про Софійський собор та історію Київ. митрополії (1825) й Печерську Лавру (1826). Вихованцями Київ. Духовної Академії були визначні церк. історики М. Булгаков, автор монументальної праці «История Русской Церкви» (I — XII, 1857 — 83); архиєп. Філарет Гумілевський, Г. Розанов, катеринославський архиєп. Теодосій та ін.

У Києві, крім Духовної Академії, постали ін. наук. осередки, які до своїх програм включали також досліди з історії Церкви: Київ. Археографічна Комісія, Іст. Т-во Нестора Літописця, журн. «Киевская Старина», пізніше ще й Укр. Наук. Товариство. Вони мали вплив і на ін. наук. осередки, гол. в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі. Під їх впливом постали також провінційні археологічні церк. т-ва, архіви та музеї, гол. на Волині та Поділлі, які зібрали чимало іст. матеріялу й залишили окремі праці з ділянки своїх зацікавлень.

19 в. зокрема. багатий на вид. архівних матеріялів і документів до історії Укр. Церкви. До них треба ще зарахувати документи, зібрані М. Петровим (I — V тт.) і Ф. Тітовим, (I — V тт.). до історії Київ. Академії, а також А. Тайнером і Є. Шмурлом.

За тих самих pp. збагатили своїми працями укр. церк.-іст. літературу такі науковці: Ф. Терновський («Очерки из истории Киевской епархии в 18 ст.», 1879), С. Терновський («О подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату» (1872), І. Малишевський («Киевские церковные соборы», 1884); «Западная Русь в борьбе за веру и народность» (I — II, 1895 — 97), С. Ґолубєв («П. Могила и его сподвижники», I — II, 1883 — 98), Ф. Тітов («Русская Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в 17 — 18 вв.», I — III, 1905 — 1916; «История Киево-Печерской Лавры», I — II. Церк. історію досліджували П. і Т. Лебединцеви, а також М. Оглоблин, С. Крижановський, П. Орловський, С. Курганович, І. Риболовський, М. Шпачинський, А. Білгородський, В. Чехівський, А. Осинський, В. Іваницький, М. Мухин, А. Криловський та багато ін., що друкували праці перев. в «Трудах Киевской Духовной Академии». Дослідники з цієї школи залишили також праці про Церкву на Гетьманщині в другій пол. 18 в. (А. Диянин). Початки християнства на укр. землях досліджували В. Пархоменко («Начало христианства на Руси», 1913; «Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии 1733 — 85 в связи с общим ходом малороссийской жизни того времени», 1910) і Н. Полонська-Василенко («К вопросу о христианстве на Руси до Владимира», 1917).

Хоч працювали поза Україною, праці з історії Укр. Церкви залишили ще: І. Чистович («Очерк истории западнорусской Церкви», I — II, 1882 — 84; «Т. Прокопович и его время», 1868), Л. Жукович («Сеймовая борьба правос. западно-русского дворянства с церк. унией, 1602 — 32»і І — VI, 1901 — 12), К. Харлампович («Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», 1914). З-поміж ін: укр. істориків писали також на церк.-іст. теми: В. Антонович (про стан Правос. Церкви 17 — 18 вв.),О. Левицький (про Правос. Церкву в поль.-лит. державі, церк. справи на Запоріжжі й ін.). М. Максимович (про церк. старовину Київщини та Переяславщини), М. Костомаров (про причини і характер унії на Україні і Білорусі), М. Іванишев (про початки унії), О. Лазаревський (про духовенство в Гетьманській державі), М. Василенко і М. Грушевський (гол. у його великій «Історії України-Руси» та праці з історії рел. думки).

Тоді чимало рос. істориків залишили праці з історії Укр. Церкви, хоч написані звичайно в рамках заг. історії Церкви в Рос. Імперії: М. Карамзин, С. Соловйов, В. Ключевський; церк. історики: А. Орнатський («История российской иерархии», I — VI, 1807 — 15), Г. Карпов, B. Ейнгорн, І. Шляпкин, М. Приселков («Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X — XII вв.», 1913) і гол. — Є. Ґолубінський («История Русской Церкви», тт. I — II, 1880 — 1917).

Зах. Україна (до 1917) і чужомовні праці. У Галичині з осередком у Львові на церк.-іст., перев. льокальні, теми писали: М. Гарасевич („Annales Ecclesiae Ruthenae“, 1862), Д. Зубрицький, Т. Захаріясевич, Я. Головацький, М. Малиновський („Die Kirchen- u. Staats Satzungen bezüglich des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien“, 1861), А. Добрянський (про перемиських єп.), І. Шараневич та тол. А. Петрушевич («Сводная Галицкорусская летопись», 6 кн., в яких гол. увагу присвячено різним подіям з життя Церкви в Галичині).

1878 — 80 у Відні вийшла велика праця у двох тт. Ю. Пелеша „Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom“, яка охоплює історію Укр. Церкви від Берестейської унії до 1879. На той час одним з більших наук. і вид. осередків було Ставропігійське Братство у Львові, яке, крім ін. праць, видало цінні „Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis“ (I — II, 1895 — 98), зібрані В. Мільковичем; та Наук. Т-во ім. Шевченка зі своїми «Записками», в яких появилося чимало праць з історії Церкви таких авторів, як О. Сушко, Б. Бучинський, І. Франко, К. Студинський (до історії Берестейської унії) та Ф. Срібний (з історії Львівського Братства).

На Закарпатті проблемам Церкви присвячували увагу такі автори: М. Лучкай, О. Духнович («История Пряшевской епархии», 1877, англ. переклад 1971), І. Дулишкович, Ю. Жаткович та А Годинка (видав 1911 527 документів до історії Мукачівської епархії 1458 — 1715; документи в ориґіналах, пояснення угор. мовою).

З-поміж поль. науковців проблемами Укр. Церкви в кол. Польщі цікавилися: А. Прохазка, В. Абрагам, К. Стадницький, М. Ґіжіцький (Волиняк) та ін. Важливі праці видав Є. Ліковський: „Historya Unii Kościoła Ruskiego z Kościołem Rzymskim“ (1875) і „Dzieje Kościoła Unicikiego na Litwie i Rusi w XVIII — XIX wieku“ (I — II, 1906). З-поміж зах.-евр. дослідників гідні уваги К. Ґец („Das Kiewer Höhlenkloster“, 1904), Й. Фідлер (праці з історії унії) та П. Пірлінґ („La Russie et le Saint-Siège“, I — V, 1896).

1917 — 1939-45. У сов. Україні за цей період дальші наук. досліди з історії Церкви зовсім припинилися, за винятком студій над церк. археологією і мистецтвом. Натомість осередком церк.-іст. правос. студій стали Укр. Наук. Ін-т у Варшаві, Правос. Богословський Фак. у Варшавському Ун-ті та Правос. Богословська Семінарія в Крем’янці. У цих осередках видано такі важливі праці: «Правос. Церква в минулому і сучасному житті укр. народу» (1940) Д. Дорошенка, «Укр. джерела церк. права» (1931) й «Автокефалія» (I — II, 1935 — 38) О. Лотоцького. Автором низки розвідок і монографій про початки християнства на Україн й участь мирян у церк. управлінні був В. Заїкін; про Церкву в 17 — 18 вв. писали І. Огієнко, В. Біднов (праці з історії Церкви під Польщею і в Литві та про церк. устрій на Запоріжжі); Е. Сакович видав „Kościół Prawosławny w epoce Sejmu Wielkiego 1788 — 1792“ (1934).

Вільно розвивалася за того часу укр. кат. іст. наука на Зах. Україні та на Закарпатті з такими наук. осередками: Укр. Богословська Академія та Укр. Наук. Богословське Т-во у Львові з квартальником «Богословія», «Записки Чину св. Василія В.» (Жовква — Львів) та частково НТШ у Львові.

Між світськими церк. істориками, що працювали і друкувалися при одному з тих осередків і пізніше за кордоном, гідні уваги: С. Томашівський («Петро, перший митр. України-Руси», 1928; «Вступ до історії Церкви на Україні», 1922), М. Чубатий («Історія християнства на Русі-Україні», I — II, 1965 — 76, доведена тільки до 1458), М. Андрусяк (численні студії з історії Церкви в Галичині в 17 в.), а також І. Крип’якевич, М. Бордун та А. Андрухович. З працями про укр. церк. архітектуру і мистецтво виступали: В. Січинський, В. Залозецький, М. Голубець, І. Свєнціцький та М. Драган.

З-поміж церк. істориків-свящ. зокрема помітні: Й. Скрутень, Т. Коструба («Нариси з церк. історії України X — XIII ст.», 1939), Р. Лукань, А. Іщак, М. Каровець («Велика Реформа Чина св. Василія В.», I — IV, 1933 — 38), також Т. Галущинський, П. Табінський, єп. Г. Лакота й І. Рудович. На окрему увагу заслуговує праця В. Липинського («Релігія і Церква в історії України», 1925).

На Закарпатті над місц. церх.-іст. проблемами працювали: А. Годинка, О. Петров, Е. Перфецький, В. Гаджеґа, М. Лелекач і Г. Кінах. На Буковині досліди над місц. церк. історією провадили С. Дашкевич, Є. Козак, Т. Тимінський.

Після 1945. По другій світовій війні осередком правос. історіографії були спершу: Богословська Академія УАПЦ у Мюнхені, пізніше Правос. Наук. Богословський Ін-т, який потім перенесено до ЗДА, та Укр. Правос. Т-во в Канаді. Крім багатьох ст. та студій митр. Іларіона (І. Огієнка), заслуговують на увагу праці І. Власовського «Нариси з історії Укр. Правос. Церкви» (I — IV тт., 1955 — 66) і Н. Полонської-Василенко «Іст. підвалини УАПЦ» (1964) та монографія А. Жуковського «Петро Могила й питання єдности Церков» (1969). Над історією церк. мистецтва працювали П. Курінний, О. Повстенко, В. Кармазин-Каковський і С. Гординський.

Осередком укр. кат. історіографії став по другій світовій війні Рим з вид. «Записок ЧСВВ», які 1949 відновлено з поділом на три секції за ред. о. А. Великого. У першій секції («Праці») появилося досі 43 монографії, з яких майже всі з історії Укр. Церкви; у другій секції (властиві «Записки») — 11 тт.; у третій секції («Документи») — досі опубліковано 55 тт. матеріялів та документів з ватиканських архівів.

У Римі після повернення Верховного Архиєп. Й. Сліпого відновило свою вид. діяльність Укр. Наук. Богословське Т-во і започаткував Укр. Кат. Ун-т ім. св. Климента. Крім численних монографій та іст. ст. у відновленій «Богословії», в цьому осередку видано також 14 тт. документів п. н. „Monumenta Ucrainae Historica“ (1964 — 1977).

З цього часу гідні уваги такі свящ. історики: А. Великий («З літопису християнської України», 9 тт., 1968 — 77), І. Назарко (серед ін. монографія про св. Володимира В.), М. Ваврик («Нарис розвитку і стану Василіянського Чина впродовж 17 — 20 ст.», 1978), а далі І. Нагаєвський, М. Шегда, С. Семчук, І. Патрило, М. Марусин, І. Хома, П. Підручний, М. Войнар (дослідник історії чину Василіян і каноніст), М. Соловій (монографія про М. Смотрицького), О. Купранець, Р. Головацький, А. Глинка (студія про митр. Г. Яхимовича і знищення унії на Холмщині), І. Прашко (про київ. митрополію у 1655 — 65 pp.), Б. Балик, Д. Блажейовський (праці про владу київ. митр. та про духовну освіту) та Б. Курилас. Різні аспекти історії Церкви на Закарпатті опрацювали В. Бойсак, О. Баран, Ю. Кубіній, А. Пекар і В. Шереґій. З-поміж світських істориків працювали С. Баран, В. Ленцик, Б. Казимира, П. Ісаїв і Л. Соневицький. На окрему увагу заслуговує синтетична праця Г. Лужницького «Укр. Церква між Сходом і Заходом» (1954) і зб. за ред. В. Янева «Релігія в житті укр. народу» (1966). У 1951 — 54 pp. появилася також серія іст. студій про теорію т. зв. «Третього Риму» (О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, В. Гришко, І. Мірчук, Г. Кох). Над проблемами Церкви на Україні після другої світової війни працювали Ін-т для вивчення СССР у Мюнхені (білор. учена Н. Теодорович та ін.), Л. Соневицький, П. Грицак, І. Коровицький, А. Жуковський, зокрема щодо сов. періоду — Б. Боцюрків і В. Маркусь.

Про євангельські рухи та секти на Україні писали: М. Грушевський («З історії рел. думки на Україні», 1925), В. Липинський, Д. Олянчин, Г. Домашовець (монографія «Нарис історії Укр. Євангельсько-Баптистської Церкви», 1967), О. Домбровський. Серед поль. істориків, що заторкували рел. справи на Україні, слід згадати В. Закрасевського, І. Шуйського, І. Буковського, Щ. Моровського, К. Ходиницького і С. Кота.

З чужомовних такі вид. містили матеріяли з укр. церк. історії: рос. — «Чтения в Обществе Истории Древностей российских» при Моск. Ун-ті. «Христианское чтение» (П.), «Вестник Юго-Западной России» (К. — Бильно); поль. — „Kwartalnik Historyczny“ (Л.), рим. — вид. папського Сх. Ін-ту в Римі (праці М. Бавмґартена, Ґ. Гофмана, Й. Крайцара, М. Лацка й ін.). Укр. церк. розвиток на тлі заг. евр. історії розглядає А. Амман („Abriss der ostslawischen Kirchengeschichte“, 1950). Про проблеми Укр. Церкви писали ще такі чужі історики: поль. — К. Левіцький, К. Ходиницький, А. Лапіньський, Й. Умінський, А. Деруґа, В. Мейштович, Т. Длуґош, А. Петрані, Л. Бєньковський. Зокрема треба відзначити велику монографію О. Галецького („From Florence to Brest 1439 — 1596“, 1958); нім. — Г. Кох, Е. Вінтер, А. Ціґлер, А. Корчок і Й. Мадей; франц. — Б. Лейб і А. Жобер; рос. — Є. Шмурло, М. Таубе, В. Мошин, Г. Острогорський, А. Карташев і Г. Федотов; рум. історики писали про П. Могилу та Г. Цамблака (П. Панайтеску, Т. Йонеско, Е. Турдяну); чес., візантолог Ф. Дворнік зупинявся на питаннях Церкви в Київ. Русі. За останнього часу справами церк. історії на укр. землях почали цікавитися також історики в СССР: Б. Рамм «Папство и Русь в X — XV ст.» (1959), «Церковъ в истории России IX в. — 1917 г.», ред. Н. Смирнов (1967), Я. Щапов «Княжеские Уставы и Церковь в Древней Руси» (1972).

Література: Заїкин В. З сучасної укр. церк. історіографії. Записки ЧСВВ, т. II, чч. 3 — 4, 1927; і VI, 1 — 2, 1935; Чубатий М. Literatur der ukrainischen Rechtsgeschichte in den Jahren 1919 — 1929, Л. 1931; Окіншевич Л. Наука церк. права на Україні. Бюлетень Богословсько-Пед. Академії УАПЦ, ч. 2, Мюнхен 1946; Власовський І. Нарис історії Укр. правос. Церкви, т. 3, Нью-Йорк — Бавнд-Брук 1957; Дорошенко Д., Оглоблин О. Ukrainian Historiography. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., p. V — VI, чч. і (18), 1 — 2 (18 — 19). Нью-Йорк 1957; Ваврик М. Бібліографічний огляд історії Василіянського Чину за 1935 — 50. Записки ЧСВВ, т. 3, Рим 1958; Оглоблин О. Укр. церк. історіографія, ж. Укр. історик, р. 4, ч. 24, 1969; Ваврик М. Бібліографічний огляд історії Василіянського Чину за 1950 — 70. Записки ЧСВВ, Рим 1971; Патрило І. Джерела і бібліографія історії Укр. Церкви, Записки ЧСВВ, тт. 8 — 9 і окрема відбитка, Рим 1975; Його ж. Доповнення, Записки ЧСВВ, т. 10, 1979.

О. Оглоблин, І. Патрило


Церковна музика, на Україні існувала ще до офіц. прийняття християнства. Це т. зв. «обичний спів». З хрищенням України-Руси 988 разом з обрядами прийшли й церк. співи з Візантії і деякі за посередництвом Болгарії. Основною рисою укр. Ц. м. був і є її виключно вокальний характер. Ранні церк. співи були одноголосі. Важливе значення мала система поділу церк. співу на 8 мелодичних типів, які один від одного різняться обсягом мелодій і типовими мелодичними формулами. Упродовж віків форми цієї системи, званої восьмиголоссям (октоехос), поповнювалися укр. народнопісенним змістом, перебудовувалися і пристосовувалися до укр. сприймання. Першим огнищем, де укр. церк. музика розвинула свої питоменні риси, була Києво-Печерська Лавра. Тут на основі давніх співів постав києво-печерський розспів. Відповідно до церк. муз. практики виробився і спосіб записування мелодій — знаменна нотація, яка складалася зі знаків (невмів), писаних без нотних ліній.

Від сер. 16 до кін. 17 в. розвивався багатоголосий т. зв. партесний спів: спів поділений на голоси — партії. Для його точного запису прийнялася лінійна система нотації, звана київ. знам’ям. Партесний спів плекали особливо хори, організовані при церк. братствах. Їх рівень був настільки високий, що вони справно виконували твори на 4, 6, 8 і 12 голосів. Улюбленою формою став хоровий одночастинний концерт, написаний до нелітургічного тексту. Між композиторами партесної музики відомі М. Дилецький, автор муз.-теоретичного підручника «Музикальна граматика» (1677), А. Рачинський та ін. У другій пол. 18 в. з’явилися визначні укр. композитори Ц. м. — М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель. Панівною у їхній творчості була форма циклічного хорового концерту. З 18 в. походять важливі вид. церк. співів: «Ірмолой» (Л. 1707) і «Богогласник» (Почаїв, 1790). Окремим родом Ц. м, є канти і псальми, пісні рел. змісту сильно просякнеш елементами укр. нар. музики. Вони найчастіше триголосі; були поширені особливо у 17 і 18 вв. У 19 в. Ц. м. розвивали гол. композитори Зах. Укр. Земель: М. Вербицький, І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк та ін. У 20 в. Ц. м. плекали К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, М. Гайворонський, А. Гнатишин та ін.

Література: Кудрик Б. Огляд історії укр. церк. музики. Л. 1937; Маценко П. Нариси до історії укр. церк. музики. Вінніпеґ 1968; Його ж. Конспект історії укр. церк. музики. Вінніпеґ 1973; Antonowych M. The chants from Ukrainian Heirmologia. Більтговен 1974.

В. Витвицький


«Церковная Газета», тижневик і (з 1858) декадник, призначений для укр. населення Закарпаття, виходив у Будапешті з березня 1856 до червня 1858, вид. угор. кат. т-ва св. Стефана. Друкувався «язичієм». Ред. о. І. Раковський. Ст. гол. з богословія, церк. уставу, проповіді, іст. матеріяли й оп., переклади; широка кореспонденція, некрологи. Після 106 ч. вид. припинено. Продовженням «Ц. Г.» став з липня до жовтня 1858 «Церковный ВЂстникъ для Русиновъ Австрійской Державы», редаґований о. І. Раковським (припинився на 10 ч.). Обидві газ. не мали успіху через схоластичний характер, незрозумілу мову й русофільські симпатії.


«Церковний Вісник», двотижневик укр. кат. парафії св. Володимира й Ольги (до 1970 «Вісник»), виходить у Чікаґо з грудня 1968; ред. В. Маркусь, з 1971 о. М. Бутринський. Крім офіц. церк. повідомлень і хроніки льокального характеру, ж. інформує про стан Укр. Церкви в діяспорі, переслідуваної Церкви на Україні, містить ст. з укр. історії й культури.


Церковний устав Володимира Великого, приписувані кн. Володимирові В. закони про підсудність церк. судів та пільги на користь Церкви. Устав давав право Церкві завідувати мірами і вагами. Зміст його відомий також як «Правило о церк. людех і о десятинах і судах єпископських і о міриліх градських». Імовірно постав щойно в 13 — 14 в.; проте для надання йому авторитету автори приписали його кн. Володимирові В.


Церковний устав Ярослава I, давньоукр. пам’ятка церк. права і судівництва на Русі-Україні; укладений не за Ярослава Мудрого, а в 13 — 14 вв. під впливом зах. середньовічних правних джерел, а церк. автори (укладачі) приписали його Ярославові I, бажаючи підкреслити давність документу й авторитет законодавця. Ц. у. Я. визначав коло осіб і об’єкт церк. підсудности, гол. у справах подружжя і моралі, та приписував грошові кари за посягання на права Церкви. Відомий з рукописів 15 в., коли у В. Князівстві Лит. становив джерело діючого права.


Церковні братства, див. Братства.


Церковні люди, особи, які до кін. 18 в. підлягали правосуддю Церкви, точніше — єп. Крім духовенства, до Ц. л. належали слуги, родина свящ. і всі особи, що жили при Церкві та її добродійних установах (ізгої, купці-банкроти, визволенці, церк, селяни тощо).


Церковні метрики, див. Метричні книги.


Церковні обряди, зовн. вияв віри й Богопочитання. Термін Ц. о. вживається в подвійному значенні: а) канонічний обряд церкви (див. Канонічне право) і б) особливості богослуження сх. і зах. церков. У цьому останньому розумінні мова й тут про Ц. о.

Хоч християнство прийшло на Русь з Візантії, де богослужбовий ритуал був докладно опрацьований, укр. місц. звичаї витворили деякі відхилення від візант. норм, особливо в чинах Требника і Служебника. Такі відхилення зафіксовані вже у другій пол. 11 в., серед ін. присутність кн. під час хіротонії та заява представників свящ. про згоду на висвячення обраного єп. Відома й розбіжність в питанні посту: коли велике свято припадало на середу чи п’ятницю, всупереч візант. практиці, Київ. Церква звільняла від посту. Крім перебрання візант. богослужбових зразків, на Русі-Україні постали ориґінальні тексти богослужень окремим святам, акафісти тощо. Досить по-самобутньому розвинувся в Укр. Церкві церк. спів, як частина Ц. о. (див. Церковна музика).

У Київ. Правос. Церкві були намагання (напр., за митр. Кипріяна Цамблака) впорядкувати різноманітність Ц. о., але тільки в сер. 17 в. митр. П. Могила оформив богослужбові кн. з їхніми обрядовими особливостями, а у творі «Літос» підкреслено, що не обряди ділять Церкви, а догми. На церк. соборах (1596, 1629, 1636) обговорювано Ц. о. з увагою до збереження місц, особливостей. Правос. Київ. собор 1640 також присвятив увагу Ц. о., схвалюючи деяку практику, не вживану в ін. правос. Церквах, але згідну з практикою уніятської Церкви. Тому у Требнику 1646 і Служебнику 1639 збережено низку Ц. о., що тоді виконувались і були у давніх церк. кн. (Служебник 1604, Требник 1606, рукописні требники 16 — 17 вв.), але пізніше зникли. У Требнику 1646 є 20 чинів, що їх нема в ін. книгах, вони увійшли туди з місц. обрядів. Усього в цьому Требнику є 37 місц. укр. треб, вміщення яких викликало обурення в Москві. Проте, у цю книгу не увійшли деякі місц. Ц. о., напр., молитва за тих, що самі себе закляли, ходіння у процесії навколо церкви зі сх. на зах., шествіє свящ. за (а не перед) домовиною покійника, причастя хворих у стані несвідомости водою з Водохрищ, як це було у Требнику 1606, тощо.

Особливості укр. Ц. о. почали заникати у кін. 17 в., після підпорядкування Правос. Церкви на Україні Москві. Переслідування укр. звичаїв було спричинене не тільки централістичними тенденціями Рос. Церкви, але й змішуванням у Москві обряду з догмою. Тому у Москві засуджувано хрищення обливанням, висвячування кількох осіб під час тієї самої літургії, відправу проскомідії на 5 проскурках, вживання у деяких требах живої мови та ін. особливості Київ. Церкви. У Москві стежили за цими особливостями «у словах і чинах» та видавали накази (1721), що забороняли відмінності Ц. о. й «окреме наріччя» богослужбової мови. Тому давні укр. Ц. о., переслідувані в Рос. Імперії і в СССР, проіснували до другої світової війни лише на Зах. Україні, яка перебувала поза впливами Рос. Синоду чи патріярха. Частково збереглися давні Ц. о. в Укр.-Білор. Кат. Церкві, яка, з другого боку, багато засвоїла обрядів Зах. Церкви, проте зберегла свою самобутність.

Відновлена 1919 — 21 УАПЦ намагалася повернути й розвинути укр. традиційні особливості Ц. о. разом з вживанням живої мови у богослуженні. Цей процес припинився зі знищенням УАПЦ в СССР та особливо з протеґуванням Рос. Правос. Церкви на Україні сов. владою після 1943.

Традиційні укр. Ц. о. плекаються в церквах УАПЦ на еміґрації, де впроваджено читання євангелії обличчям до вірних, виголошення проповіді після євангелії, тримання царських врат перев. відкритими, читання вголос евхаристійних молитов, звернення перед «Вірую» до присутніх з словами «Христос посеред нас», урочисте святкування Покрови (1 жовтня; це свято деякі правос. церкви не визнають), свячення квітів на Маковея (1 серпня, див. Маковей) та ін.

Під час утворення Укр.-Білор Кат. Церкви 1596 застережено збереження сх. Ц. о., і цю вимогу прийняв тодішній папа Климент VIII в акті Берестейської унії. Свящ.-уніяти спершу користувалися давніми богослужбовими кн., але з часом до церк. кн. почала проникати нова практика з латинських Ц. о. Єп. почали висилати кандидатів духов ного стану до р.-кат. семінарій, де майбутні свящ. звикали до латинських звичаїв. Ревнителями цього ставали свящ., які походили зі спольщених укр. шляхетських родин. Поступово введено т. зв. «тиху» або «читану» Службу Божу, складання рук за зах. зразком, причащання, ставши на коліна, впроваджено до церков дзвінки, а подекуди й органи, усувано іконостаси, престоли присовувано до стіни й ін. У Холмській епархії таких нововведень постало значно більше, ніж у Галичині, на Волині й Закарпатті.

Уніятський синод у Замості 1720 звернув увагу на обрядові нововведення та затвердив тільки чотири: поминання в літургії Рим. Папи, внесення до Символу Віри додатку «і Сина», скасував уживання губки й т. зв. теплоту під час літургії. В пол. 18 в. з’єднана ієрархія навіть заплянувала скликати провінційний синод, який мав розглянути цю справу; у кін. 18 в. літургійною реформою цікавився прихильник давньої практики полоцький архиєп. Г. Лісовський, але політ. події і нищення унії перешкодили цьому. Рос. влада сприяла у першій пол. 19 в. літургічній реформі в уніятській Церкві Й. Семашка в дусі Рос. Правос. Церкви (1839), як засобові переведення її на православіє. Також ліквідація унії на Холмщині й Підляшші 1875 почалася від змін у Ц. о.

У Галичині латинізація Ц. о. була менша, ніж на Холмщині, а в працях Львівського синоду (1891) помітне намагання повернутися до давніх Ц. о. на основі грец. зразків, що відчутне у тексті Служебника 1905. По першій світовій війні укр. церк. ієрархи намагалися на кількох своїх нарадах донести до одностайности Ц. о. У Львові 1930 — 35 працювала у цьому напрямі Міжепархіяльна Літургічна Комісія. В Укр. Кат. Церкві зударилися дві тенденції: прихильників обрядового консерватизму («восточники») і тих, що сприймали зміни під впливом зах. обряду. Тоді у Римі створено Літургічну Комісію під головуванням секретаря Конґреґації для Сх. Церков, кардинала Є. Тіссерана, що її завданням було опрацювання нормативного вид. богослужбових кн. Досі опубліковано 10 кн., між ними текст літургії Івана Золотоустого, Василія В. і Ранішосвячених дарів (1973 теж Архиєратикон), а також Устав богослужбових правил. Саме цей новий устав „Ordo celebrationis“ 1944 охоплює гол. правила Ц. о. для сх. католиків візант.-слов. обряду. За основу своїх вид. рим. комісія взяла укр. тексти доунійної доби й унормувала Ц. о. назагал у сх. дусі.

З сер. 1960-их pp. єпископські конференції і синоди Укр. Кат. Церкви звернули увагу на впорядкування обрядових справ у напрямі одноманітности і відновлення традиційних укр. Ц. о. Відновила діяльність Міжепархіяльна літургічна комісія. Вид. богослужбових кн. займається Верховний архиєп. у Римі. З 1966 рішенням ієрархії дозволено вживати живу укр. мову в богослужбах, а так само частково допущено мови країн поселення. До 1980 появилися укр. переклади Літургії, Євангелії, Апостола, і Требника. Новий напрям розвитку Ц. о. в Укр. Кат. Церкві зближує її з правос., гол. з Київ. традицією.

Правос. Церква на Україні в 18 в. поступово стала об’єктом обрядової уніфікації з Рос. Правос. Церквою. Щойно рух за автокефальний устрій призвів до українізації Ц. о. з тенденцією повернути від рос. синодальщини до основ київ. християнства з-перед 1685. Однак, через брак довшої практики, глибших дослідів та єдиної юрисдикції і в церквах УАПЦ нема обрядової одностайности.

Література: Одинцов Н. Униатское Богослужение в XVII и XVIII вв. по рукописям виленской публичной библиотеки. Вільна 1886; Безсторонний І. Объективний погляд на одношения обрядове в Всхідній Галичині. Л. 1893; Дольницький І. Типік Церкве Руско-Католическія. Л. 1899; Микита О. Руководство въ церковный типиконъ, 2 вид. Ужгород 1901; Скабалланович М. Толковый типиконъ, 1 — 3 тт. К. 1910 — 15; Мишковський Т. Нашъ обрядъ и облатиненіе его. Л. 1913; Костельник Г. Нова доба нашої Церкви. Л. 1926; Zankov S. Das Orthodoxe Christentum des Ostens. Берлін 1928; Андрусяк М. Проєкт знесення нашого обряду. Записки ЧСВВ, т. 3, 1926; Хомишин Г. Пастирський лист до клира епархії Станиславівської про візантійство. Станиславів 1931; Річинський А. Проблеми укр. рел. свідомости. Володимир Волинський 1933; Schweigl J. Revisio librorum liturgicorum byzantino-slavicorum. (Periodica de re morali, canonica et liturgica), т. 26, Рим 1937; Raes A. Liturgicon ruthène depuis l’Union de Brest. (Orientalia Christiana Periodica), т. 8, Рим 1942; Шептицький А. Пастирське послання про обряди. Львівські Архиепархіяльні Відомості, ч. 55. Л. 1942; Сліпий И. Обрядова однообразність. Богословія, т. 17 — 20. Л. 1943; King A. The Rites of Eastern Christendom, тт. 1 — 2. Рим 1947 — 48; Власовський І. Канонічні й іст. підстави для автокефалії Укр. Правос. Церкви. Авґсбурґ 1948; Solowij M. De reformatione liturgica Heraclii Lisowskyj, Archiepiscopi Polocensis (1784 — 1809). Рим 1950; Joubeir A. La notion canonique de rite. 2 вид. Рим 1961; Wojnar M. De ritu in codice iuris canonici orientalls (Analecta OSBM). Рим 1961; Соловій М. Божественна Літургія. Рим 1962; Федорів Ю. Обряди Укр. Церкви. Рим — Торонто 1970; Архиєпископські синоди укр. кат. єпископату і їх правні основи. Кастельґандольфо 1970; Липський Б. Духовість нашого обряду. Нью-Йорк — Торонто 1974; Катрій Ю. Пізнай свій обряд! Нью-Йорк — Торонто 1979.

І. Коровицький, М. Стасів, Ю. Федорів, Р. М.


Церковні свята, див. Свята церковні.


Церковні селяни, в царській Росії залежна група селян, прикріплених до манастирів або архиєрейських домів (патріярха і єп.). Церк. маєтності і залежні від Церкви селяни були відомі вже за княжої доби і за лит.-поль. володіння. Їх ч. значно збільшилося в Рос. Імперії. На Україні велике ч. Ц. с. належало Києво-Печерській Лаврі, Густинському, Новгород-Сіверському та ін. манастирям. На Лівобережжі 61 манастир 1768 мав бл. 160 000 Ц. с. 1786 — 88 царський уряд секуляризував майно манастирів, передавши землі і закріпачених Ц. с. у відання Колеґії економії. Те саме сталося з Ц. с. на Правобережжі після 1793. У більшості випадпів соц. становище Ц. с. щодо обов’язку праці було подібне до становища поміщицьких кріпаків.


Церковно-слов’янська мова, див. Староцерковно-слов’янська мова.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.