[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3675-3690.]

Попередня     Головна     Наступна





Цертелєв (Церетелі) Микола, кн. (1790 — 1869), дослідник укр. фолкльору, зокрема укр. нар. дум; родом з м. Хорола на Полтавщині. Закінчив Моск. Ун-т (1814); деякий час був близький до декабристів. Понад десять pp. збирав і досліджував твори укр. фолкльору. У 1820-их pp. відійшов від науки і працював у шкільній адміністрації в Полтаві. Найбільше значення для науки має зб. Ц. «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (П. 1819), що складається з дум і пісень, записаних від двох кобзарів на Полтавщині. У вступній ст. до зб. Ц. назвав думи «пам’ятками нар. генія», що містять в собі «силу вислову і чарівність гармонії». Своїми працями Ц. привернув до нар. поезії увагу багатьох укр. письм., діячів культури і науки: Г. Квітку-Основ’яненка, М. Максимовича, І. Срезнєвського, А. Метлинського, М. Костомарова та ін.

[Цертелєв (Церетелі) Микола († Моршанськ, Тамбовщина, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Цесевич Володимир (* 1907), астроном родом з Києва, чл.-кор. АН УРСР, з 1944 проф. Одеського Ун-ту і дир. його Астрономічної обсерваторії, 1948 — 50 дир. Гол. Астрономічної обсерваторії АН УРСР. Основні праці Ц. присвячені змінним зорям, зокрема дослідженню змін їхнього блиску, теорії затемнень змінних зір та складанню таблиць для визначення елементів затемнюваних подвійних зір. Праці Ц. стосуються також обертання штучних супутників землі. Ц. — автор наук.-популярних кн. з астрономії.

[Цесевич Володимир (1907 — 1983, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Цесевич Платон (1879 — 1958), співак-бас родом з Білоруси. На сцені з 1896 в укр. трупах; з 1904 соліст Харківської опери, 1907 — 15 в Одесі, Харкові й Києві. З 1915 соліст Великого театру і театру Зиміна в Москві. 1916 — 23 виступав у містах України і Кавказу, 1925 — 26 і 1932 в операх Франції й Італії; 1933 — 48 концертував по СССР.

[Цесевич Платон (* Негневичі, Мєнська губ. — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Цехи (нім. Zunft, також Zech), закриті корпоративні спілки, що складалися з чл., приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів, поширені по містах Зах. Европи з 11 — 12 вв. Типового характеру Ц. як станові об’єднання ремісників Набули за середньовіччя. Особливого розвитку вони зазнали в нім. країнах, звідки через Польщу поширилися й на Україні, гол. у м., що користувалися маґдебурзьким правом. Ремісничі Ц. спричинилися до розвитку міськ. самоуправління й творили у ньому, поряд патриціїв, купців та ін. станів численний прошарок населення. Діючи спершу лише як проф.-суспільні орг-ції ремісників, Ц. згодом оформилися як речник ремісничого стану. Вони поставали з метою захисту інтересів ремісників-виробників, для здобуття й утримання певних виключних прав, встановлення внутр. дисципліни серед чл., контролю над виробничими відносинами, цінами, збутом товарів тощо. Ц. монополізували певні ремесла для закритих груп осіб — своїх чл. («братів»), усували конкуренцію, дбали за проф. етику і всіляко боронили привілеї своїх чл. Вступ до Ц. був утруднений і обмежений. Подібні до ремісничих Ц., іноді з тією ж назвою, були фахові орг-ції учителів, лікарів, аптекарів, адвокатів, нотарів; згодом вони звалися ґільдіями, при чому назву Ц. залишено для ремісничих об’єднань.

Попередниками Ц. на Україні-Русі були відомі з літописів дружини ремісників, що мали своїх старшин; про їх орг-цію і ролю знаємо дуже мало. Перші Ц. на укр. землях виникли в 14 в. (Ц. шевців у Перемишлі, 1381), згодом були відомі львівські Ц. (1425 їх було 10; у сер. 17 в. — до 30). Ц. відомі також у Луцькому (сер. 16 в. — 5 Ц.), Ковелі, Кам’янці, Володимирі, Холмі, Красноставі, Тернополі та ін. м. Найвідоміші були Ц. столярів і золотників у Львові, що мали усталену репутацію у всій Польщі. Особливого розвитку зазнали Ц. у 17 — 18 вв., коли поширилися на Правобережжя і на Гетьманщину. 1552 в Києві діяло 17 Ц.; найбільшими були: шевців (1762 — 643 майстрі), кравців (327), ткачів (109), рибалок (266), музик (243), бондарів (243), пекарів (130), різників (124), малярів (177) та ін. З часом Ц. як основна орг-ція ремісників по м. охоплювали всю Україну (див. Ремесло). Поза Ц. діяли ремісники, що працювали на передмістях, у малих м-ках і по селах та по шляхетських володіннях, де Ц. не мали права на виключність. Порівняно з чл. Ц. ці ремісники мали обмежені права, усувалися від конкуренції з цеховими ремісниками, взагалі не допускалися до діяльности, де існував цеховий устрій. Ц. об’єднували майстрів одного фаху, що працювали з товаришами (підмайстрами) й учнями у власному підприємстві з відносно простою технікою; ручна праця була основним джерелом робочої енерґії. Орг-ція забезпечувала певні екон. інтереси майстрів, монополізувала ринок збуту, усуваючи позацехових ремісників, та дбала за проф. етику чл. (фаховість, солідність у виробництві, справедливі ціни тощо), контролювала їх поведінку, як також опікувалася родинами померлих чл.; іноді Ц. утримували шпиталі. На чолі Ц. стояв обраний цехмістер і управа. Ц. керувалися власними статутами (уставами), що їх затверджував маґістрат, іноді й королівська влада. Деякі передові Ц. ухвалювали з незначними змінами статути Ц. менших м. Іноді постанови Ц. виконувала і щодо не чл. їх міська влада, напр., порушення цехових привілеїв каралися гривною, конфіскацією вироблених предметів або й арештом нецехових робітників, т. зв. партачів. Прийом нових чл. (майстрів) був пов’язаний з різними умовами: учнівство, праця підмайстром, виконання показового продукту (Meisterstück) й оплата на користь Ц. Ці умови були полегшені для синів і зятів майстрів, які мали успадкувати підприємство. Чл. Ц. складав, крім цехової, присягу перед маґістратом, чим визнавав міське право. Повноправними чл. Ц. були тільки майстрі; підмайстрі й учні перебували у залежному становищі, зокрема останніх надмір використовували. Тому для самозахисту і взаємодопомоги подекуди існували й окремі т-ва підмайстрів і т. зв. господи (їх домівки з мешканням) під проводом старшого майстра.

Організовані в Ц. ремісники мали свій внутр. кодекс поведінки, дисципліни, санкцій (діяли цехові суди), свої обряди, касу (цехова «скринька»), прапор, печатку, знак (т. зв. «цеха»), а навіть цехове вбрання для різних урочистостей (церк. свята, похорони, обіди, засідання тощо); були спеціяльні відзнаки (герби) відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували чл. Ц. («братчики») рел. свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, давали віск на церкву. Деякі Ц. мали власні приміщення, напр., у Києві на Подолі був будинок шевського Ц. з садибою. З своїх фінансових засобів Ц. утримували варту, допомагали міськ. поліції і пожежній службі. Деякі Ц. утримували власні крамниці для збуту товарів своїх майстрів. Музичний Ц. у Києві був засновником міськ. оркестри та муз. школи, що діяла у 18 в.

Ц. мали своїх представників у маґістраті. Діяло назагал цехове право, що санкціонувалося центр. й міською владою. В екон. стосунках виникали конфлікти між Ц. і купцями та їх орг-ціями, які підтримували вільну конкуренцію і домагалися допущення нецехових ремісників до ринків. Також шляхта противилася автономії цехових корпорацій і т. зв. нецехового примусу (Zunftzwang), за яким нецехові ремісники позбавлялися певних прав.

Бувши зах. походження, Ц. на Україні були тісно пов’язані з римо-кат. релігією, діяли насамперед серед римо-кат. населення (німців і поляків); правос. українці й вірмени мали утруднений доступ до Ц., хібащо ставали католиками чи згодом уніятами (але й ці не були рівноправні). Були винятки, коли правос. ремісників приймали до Ц. чи толерували як підмайстрів чи учнів. На сх.-укр. землях діяли Ц., зформовані з правос. ремісників. Жидів взагалі не допускали до Ц., але вони повільно захоплювали деякі ремесла, бувши тільки партачами. Там, де існували кат. Ц., правос. українці творили окремі власні орг-ції, т. зв, братства з чл. різних професій та загалом міщан. Братства мали культ.-рел. цілі, насамперед нац. оборону. Жиди подекуди творили власні Ц. і на це здобували дозвіл центр. чи міської влади. Зростання позацехового ремісництва, виникнення мануфактури, внутр. послаблення Ц. через брак дисципліни і зниження проф. стандартів призвели до зменшення ролі і розкладу Ц. і цехового устрою під Польщею. Хоч Ц. існували ще впродовж всього 18 в., вони втратили первісну монополію й автономію, бо нецехові ремісники були поступово емансиповані. На Лівобережжі 1785, а на Правобережжі 1840 — царський уряд ліквідував автономію Ц., підпорядкувавши їх адміністрації. Реґляментували ремісничу діяльність і Ц. закони Петра I (1722), Катерини II (1785); за останньої цехові ремісники ставали одним з шістьох розрядів міськ. населення, але натоді ще не утворився окремий ремісничий стан. «Устав цехів» Павла І 1799, а зокрема реорг-ція Ц. 1802 дали поч. окремому ремісничому станові. «Вічнозаписані» ремісники в Ц. користувалися всіма правами міщан і платили податки на противагу до ремісничої прислуги і робітників. У кін. 19 в. рос. законодавство почало ліквідувати Ц., які переходили на ремісничі т-ва з харитативними цілями; напр., 1886 київ. шевський Ц. перетворено на спілку «Взаємодопомога». 1900 Ц. скасовані в Росії остаточно. На зах.-укр. землях австр. уряд ліквідував Ц. у 1859.

Література: Лазаревский А. Цеховые акты Левобережной Малороссии. Чтения Іст. Т-ва Нестора. т. XV; Грушевський М. Історія України-Руси. т. VI. К. 1907. 2 вид. Нью-Йорк 1955; Єршов А. До історії цехів на Лівобережжі XVII — XVIII в. Записки Ніженського ІНО, кн. VI. Ніжен 1926; Єршов А. Ніженські цехи в першій пол. XVII ст. в кн. Чернігів та півн. Лівобережжя. К. 1928; Клименко П. Цехи на Україні, т. 1. К. 1929; Пажитнов К. Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма. М. 1952; Крип’якевич І. Боротьба нецехових робітників проти цехів у Львові (1590 — 1860), зб. З історії зах.-укр. земель, випуск 1, 4. Л. 1957; Кісь Я. Пром-сть Львова у період февдалізму (XVII — XIX ст.). Л. 1968.

В. Маркусь


Цехновіцер Марко (1890 — 1945), мікробіолог родом з м. Старий Оскіл на Курщині, д. чл. Академії Мед. Наук СССР (з 1944). Закінчив Харківський Ун-т (1915). Керівник (з 1932) Харківського Бактеріологічного Ін-ту (згодом Укр. Ін-ту епідеміології та мікробіології ім. І. Мечнікова). Автор 75 наук. праць, гол. ч. у галузі мікробіології та імунології туберкульози, дитячих хвороб, а також алерґії, хеміотерапії тощо. Був одним з піонерів вакцинації BCG в СССР і організатором виробництва цієї вакцини на Україні.

[Цехновіцер Марко († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Цецора, рум. Ţuţora, c. б. Яс над Прутом (в півн.-сх. частині сучасної Румунії); 17. 9. — 6. 10. 1620 тут відбулася битва між тур. і поль. військом, до складу якого входив загін реєстрових козаків (разом 8 400, тур. війська бл. 40 000), під проводом В. коронного гетьмана С. Жолкєвського. 6. 10. 1620 поль.-коз. військо почало безладний відступ, під час якого було розгромлене. У битві загинув С. Жолкєвський і М. Хмельницький, а його син Б. Хмельницький попав у полон. Скориставшися з перемоги, татари спустошили значну частину Поділля, Волині й Галичини.


Цибенко Павло (* 1909), мистецтвознавець родом з с. Боровиці на Черкащині. Автор монографії «А. Г. Петрицький» (1951), каталога «Юрій Стефанчук — художник театру» (1965), співавтор «Історії укр. мистецтва» (1968 — 70). Наук.-популярні ст. на мист. теми.


Цибуля (Allium), рід багаторічних трав’яних рослин лілеюватих, на Україні бл. 40 видів. Як городні культури вирощують: Ц. звичайну або городню (A. сера; вона має найбільше госп. значення), Ц. шальот (A. ascalonicum), Ц. батун (A. fistulosum), Ц. порей (A. porrum), часник (A. safcivum), й ін. Ц. використовують в їжу, в медицині та як декоративну рослину.


Цивільне право. У Київ. Русі-Україні основним джерелом Ц. п. був звичай. Гол. норми Ц. п. були зібрані в 11 — 12 вв. у відомому зб. «Руська Правда», але й ін. писані джерела містили деякі норми Ц. п.; напр., церк. і адміністративні акти (устави) тощо.

Право власности на рухоме майно, включно з кіньми, рабами і т. д., базувалося на фактичному посіданні. Зем. власність не була виразно визначена, але деякі права власности, напр., посідання вуликів (борті) давало власникові право і на землю, т. зв. бортні землі. Цивільні зобов’язання могли діяти тільки між особами, що не були обмежені у їхній правоздатності; продаж і купівля, позика, найм і застава згадуються як договори.

Основним інститутом родини уважався шлюб, що в дохрист. часи відбувався у формі викрадення нареченої, купівлі або «приведення жінки». Навіть після того, як Церква ввела моногамію, многоженство ще було поширене за кн. Володимира і Ярослава. Розлучення наступало у висліді рішення церк. чи світських судів або спеціяльного «листа» (відпускного), видаваного чоловіком жінці. Спадкове право вже діяло за цієї доби, згідно з яким спадкоємцями були тільки чл. родини на підставі заповіту (духівниці) абож закону.

За лит.-руської доби давні правні звичаї, перев. ті, що були записані в «Руській Правді», залишилися в силі, але були введені й нові закони, гол. ті, що були увійшли до Лит. Статуту. Значно поширився обсяг прав власности, зокрема на землю. Закони виразніше подавали правоздатність різних груп населення, що особливо виявилося у здиференційованих суспільних клясах і станах з притаманними їм правами. Лише поступово було введено право шляхти на «спадщину». Панівною формою землеволодіння була «вотчина», яка давала право передавати землю у спадщину та «помістя», тобто умовне надання в тимчасове володіння без права диспозиції. Спершу селяни користувалися повними правами власности на землю, яку вони обробляли, але третій Лит. Статут (1588) позбавив їх цього права.

На укр. землях під Польщею тоді дуже скоро змінилося право на поль. зразок, зокрема в ділянці права власности на землю. Не існувало для селян право вотчини. Великі землевласники (пани, шляхта) мали повне і спадкове право на свої землі («альоди»), включно з землями, які раніше були власністю селян; селяни стали тільки користувачами землі, до якої були «прикріплені».

(Див. докладніше «Історія укр. Ц. п.», ЕУ 1, стор. 653 — 660).

За Лит.-Руської Держави застосовувалася застава у її фідуціярній і «піґнусовій» формі; згідно з останньою право на заставлену річ залишалося за боржником. Назагал розвиток заставного права ішов по лінії захисту боржників-власників («застава на урок»). У ділянці права зобов’язань договір купівлі-продажу міг бути укладений особами з різних станів. Після обмежень 1588 селянин не міг без дозволу пана вільно диспонувати землею, що була в його користуванні. Практикувалися договори позики, оренди й обміну. Шлюб був одночасно договором і таїнством. Моногамія цілковито усунула многоженство, що тоді каралося смертю. Розлучення і скасування шлюбу належало до церк. судівництва. Позашлюбні діти (а не тільки від рабинь-заложниць) уважалися незаконними. Інститут опіки реґулювало право. Спадкове право значно поширено; заповідач мав право вибрати спадкоємця і з-поза кола законних спадкоємців у стосунку до майна, що його він сам набув. Але батьківське майно мусіло переходити на законних спадкоємців з родини.

На Гетьманщині Ц. п. базувалося на звичаї, Лит. Статутові та нових законах, пізніше скодифікованих в «Правахъ, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743) та подекуди на нормах Маґдебурзького права. У ділянці права власности, крім шляхти, коз. стан зберігав навічно право власности на землю без жадних обмежень щодо диспозиції зем. власністю. Селяни на коз. землеволодіннях користувалися до кін. 17 в. правом диспонувати своєю землею. Селянство держ. зем. фонду, т. зв. «свобідних військ. маєтностей», що мало виконувати для держави певні обов’язки, користувалося значно довше правом диспонувати зем, власністю. Більшість законів Лит. Статуту з родинного і спадкового права залишилися без змін.

Пізніше на території Гетьманщини під рос. володінням Лит. Статут поступово був усунений і були введені рос. закони Ц. п. Вони діяли на Наддніпрянщині до кін. першої світової війни.

На Зах. Укр. Землях під Польщею були запроваджені з 14 в. поль. закони, що діяли поряд з деякими інститутами і законами нім. і канонічного права аж до поділу Польщі 1772. Ц. п. на укр. землях під Австрією (цивільний кодекс 1812) було досить модерне і поступове; воно залишалося в силі, поки не було частково замінене законами держав-спадкоємців після першої світової війни. Розвиток Ц. п. в УССР до 1950-их pp. див. ЕУ 1, стор. 677 — 79.

Ц. п. під сов. режимом. Верховна Рада СССР схвалила 8. 12. 1961 «Основи цивільного законодавства СССР і союзних республік», а Верховна Рада УССР ухвалила 18. 7. 1963 Цивільний Кодекс Укр. РСР; тому що кодекс копіює «основи» (законодавства) СССР, його годі уважати вільним твором укр. законодавства.

Кодекс реґулює взаємини фіз. і правних осіб. Він надає правної дієздатности усім громадянам СССР понад 18 pp. життя на території респ. З уваги на сов. суспільну й екон. систему, кодекс приділяє багато уваги юридичним особам, держ., кооп. орг-ціям, підприємствам тощо. Їхнє правне становище визначене їх власними статутами та законами. Кодекс визначає 4 типи власности: держ., кооп., гром. орг-цій і приватну. Перші три групи становлять т. зв. соц. власність. Держ. власністю є: земля, природні багатства, води, ліси, пром. підприємства, надра, шахти, транспорт, банки, держ. житловий фонд та ін. Вони можуть бути віддані кооперативам та гром. орг-ціям, іноді й приватним особам на довічне користування. Тільки певні категорії власности можуть бути продані громадянам у висліді спеціяльного закону. Кодекс ґарантує особисту власність громадян, яка вважається «похідною» від соц. власности; право володіння, користування і розпорядження об’єктами власности досить обмежене. Лише власність, «призначена для задоволення матеріяльних і культ. потреб» громадян (включаючи заробіток і заощадження, т. зв. трудові доходи), може бути особистою. Вона не може служити для «експлуатації» ін. осіб. Кодекс обмежує власність до однієї квартири чи визначеної площі (60 м² на родину).

Правні взаємини, які виникають між приватними особами, не різняться в принципі від тих, що існують в неком. країнах. Взаємини між соц. орг-ціями (держ. підприємства, кооп. орг-ції, об’єднання, колгоспи тощо) постають в рамках плянового госп-ва, що зобов’язує ті чи ті орг-ції укладати відповідні угоди. Договірна автономія цих установ обмежена підрядними справами (див. Договір).

Кодекс включає також охорону і права авторів та винахідників. Але держава зберігає за собою право користуватися винаходом за встановлену премію. Спадковість у сов. речевому праві дозволяється. Громадянин має право передати свою власність кожній фіз. чи правній особі. Існують дві черги спадкоємців: до першої належать діти, дружина і батьки, брати і сестри, що їм припадає спадщина у випадку відсутности заповіту померлого. Друга черга це ін. особи, визначені в заповіті. Але, незалежно від умов заповіту, неповнолітні і непрацездатні спадкоємці мають ряд переваг.

Закони стосовно родини вміщені в окремому «Кодексі про шлюб та сім’ю в Укр. РСР» (див. Доповнення) від 20. 6. 1969, що замінив ухвалений 1926 «Кодекс законів про родину, опіку, шлюб і про акти громадянського стану УРСР». Метою кодексу є зміцнення сов. родини в дусі «принципів сов. моралі». Він ставить за обов’язок батьків ком. виховання дітей. Вони можуть бути позбавлені батьківства (опіки над дітьми), якщо занедбують обов’язок виховання дітей. Рівноправність жінки і чоловіка ґарантована у всіх відношеннях. Шлюб (реєстрація в ЗАГС) є основою родинних прав і обов’язків. Шлюб припиняється або анулюється в наслідок суд. рішення. Суд також встановлює у випадку рішення про розлуку права й обов’язки батьків та дітей. Позашлюбні діти, що їх батьківство встановлене погодженням батьків або суд. рішенням, мають права і обов’язки законних дітей. Усиновлення чи удочеріння дозволяється законом і його реґулює названий кодекс.

Ю. Старосольський


«Цивільний кодекс Української РСР» (Ц. к.), систематичне джерело діючого на Україні цивільного права, що реґулює майнові і немайнові відносини поміж громадянами. Перший Ц. к. був затверджений ВУЦВК 16. 12. 1922 (з чинністю від 1. 2. 1923) і був опрацьований на підставі Ц. к. РСФСР 1922. Нині діючий Ц. к. був схвалений Верховною Радою УССР 18. 7. 1963 з чинністю з 1. 1. 1964, після чого були внесені до нього незначні додатки і зміни. Згідно з конституцією СССР, Ц. к. базується на «Основах цивільного законодавства СССР і союзних респ.», що були схвалені Верховною Радою СССР 8. 12. 1961. Ц. к. складається з 8 розділів, поділених на 42 глави і 572 ст. 1 розділ визначає завдання Ц. к., поняття громадян і юридичних осіб, подає їх правоздатність і дієздатність, розглядає договірні права, захист цивільних прав, позовну давність тощо; 2 розділ, присвячений праву власности (держ., кооп. і колгоспної), визначає особисту і суспільну власність та її захист; 3 розділ обговорює різні форми зобов’язань (договірне право); 4 — охоплює авторські права, 5 — право на відкриття, 6 — винахідницькі права, 7 — присвячений спадковому праву, а 8 — розглядає права чужинців і бездерж. осіб та застосування чужих законів і міжнар. договорів (див. Цивільне право).

Ю. С.


Цивільний процес, також формальне цивільне право, яке встановляє порядок судового розгляду цивільних справ (див. Цивільне право). Історія Ц. п. давньої і сер. доби див. «ЕУ 1», сторг. 667 — 69).

На укр. землях під рос. владою Ц. п., базований спершу на Лит. Статуті, був скоро замінений рос. Ц. п. Новий рос. цивільно-процесуальний кодекс з 1864 укладено за франц. зразком, на принципах диспозитивности (свобода сторін вільно диспонувати своїми матеріяльними і процесуальними правами), усности, явности і вільної оцінки доказів, які подають сторони в процесі.

На укр. землях під Австрією від 1772 було запроваджене австр. законодавство щодо Ц. п., яке розвинулося під зах.-евр. впливом і знайшло свій кінцевий вислів у кодексі 1895. Воно базувалося на принципі відкритого й усного судового розгляду з «диспозитивним» правом позовника та передбачало право відклику (в трьох інстанціях), включно до Найвищого суду.

За укр. державности (1917 — 20) зберережене процесуальне право попередніх режимів: в УНР — рос., а на зах. землях — австр. з відповідними змінами, що їх вимагали обставини і нові політ. умови. На зах. землях під Польщею (1920 — 39) закони Ц. п. з-під австр. чи рос. режиму залишилися в силі до 1920, коли схвалено новий поль. кодекс, опрацьований у дусі і на принципах зах. законодавства.

В УССР стосувалися щодо Ц. п. закони РСФСР, а згодом також за їхніми зразками опрацьоване окреме законодавство УССР. Декрет сов. уряду про суди 24. 11. 1917 оголосив закони царської Росії недійсними. Відповідно до цього декрети уряду сов. України з 4. 1. 1918 «Про нар. суди» та раднаркому УССР з 14. 2. 1919 «Про суди і рев. трибунали» визначили нову суд. процедуру. Їх доповнював Цивільний процесуальний кодекс Укр. РСР 1924 і 1929. Теперішній кодекс ухвалено 18. 7. 1963 згідно з «Основами цивільного судочинства СССР і союзних республік», схваленими Верховною Радою СССР 1961.

Кодекс встановляє Ц. п. у справах, що виникають з цивільних, родинних, трудових та колгоспних правовідносин. Він встановляє, що нар. суд є основною і заг. інстанцією Ц. п., але дозволяє шляхом відклику перевести справу до вищих судів. Кодекс підкреслює суспільний інтерес у цивільних справах, визнаючи принцип, що порушення особистих прав заторкає також держ. інтереси. Тому, хоч позовник має право розпочати або відтягнути суд. справу, прокурор, який діє від імени держави, може сам передати цивільну справу до суду, якщо вважає, що цього вимагає держ. інтерес, може включити до Ц. п. третю сторону в кожній його стадії, а також опротестувати вирок з техн. (формальних) причин. Також суд має право ухвалити вирок незалежно від бажань сторін. Вирок може бути опротестований і проти нього можна внести відклик. Вищий суд порядком касаційного рішення може анулювати, відкинути або змінити рішення нижчого суду. (Див. також Судочинство. Докладніше про Ц. п. в ЕУ 1, стор. 667 — 70 і стор. 679 — 80, там і Література).

Ю. Старосольський


«Цивільний процесуальний кодекс Української РСР» (Ц. п. к.), систематичне джерело діючого на Україні сов. процесуального права в цивільних справах. Перший Ц. п. к. був схвалений ВУЦВК 30. 7. 1924 (з чинністю від 30. 10. 1924). Пізніше, значно змінений, увійшов у дію 1. 12. 1929. Нині діючий Ц. п. к. був схвалений Верховною Радою УССР 18. 7. 1963, а вступив у силу 1. 1. 1964. За сов. конституцією Ц. п. к. УССР базується на «Основах цивільного судочинства СССР і союзних респ.», схвалених Верховною Радою СССР 8. 12. 1961. Кодекс складається з 6 розділів і 428 ст. 1 розділ розглядає гол. принципи цивільного процесу, судимість, склад судів, докази, суд. виклики, витрати, штрафи тощо; 2 — визначає права й обов’язки сторін у процесі, 3 — реґулює провадження справи у першій інстанції, а 4 — у касаційній і наглядній інстанціях. 5 — присвячений питанням виконання вироку, 6 — процесуальним правам чужинців та чужих орг-цій, дипломатичних представників та бездерж. громадян (див. Цивільний процес).

Ю. С.


Цигани (самоназва — рома), нащадки вихідців (під кін. І тисячоліття по Хр.) з Півн. Індії. Циганська мова належить до індійської групи індоевр. мов. Спершу Ц. осіли в Зах. Азії, і жили перев. у сх. частині Візант. Імперії; у 13 — 15 вв. розселилися по Півн. і Сх., пізніше по Центр. і Зах. Европі, врешті у всьому світі. Кількість Ц. на світі нараховують тепер від 2 до 8 млн. Майже всі вони двомовні: знають свою мову і тієї країни, де оселилися. Вперше на Україні Ц. з’явилися у 15 — 16 в., спочатку в Басарабії і в Криму. Назагал вони вели кочовий спосіб життя, взимку перев. жили по с., звич. на околицях. Традиційними зайняттями Ц. були ремесла: ковальство, столярство, лоткарство, конярство і мандрівна торгівля; інші джерела їх заробітку — музика, співи і танці, також ворожіння. Ц. дотримуються своїх проф. звичок, окремі групи обирають своїх «королів». Намагання Речі Посполитої і Рос. Імперії призвичаїти їх до осілого способу життя не мали успіху. За релігією Ц. на Наддніпрянщині були правос., в Галичині й на Закарпатті — греко-кат.

За переписом 1926 в УССР жило 13 000 Ц. (у тому ч. 2 500 у м.); у Криму їх було 1 300, на Півн. Кавказі — 6 800. Усіх Ц. на укр. етнічних землях (на 1926) було бл. 20 000. За сов. переписом 1970 в УССР жило 30 100 Ц. (1959 — 28 000), у всьому СССР 132 300 (1979 — 209 200).

Ц. розміщені по всіх обл. України, але найбільше їх на Закарпатті, у Криму і Півд. Басарабії. Майже пол. їх живе по м. Лише 40% Ц. у м. вважають циганську мову рідною, у селах — 35%; решта Ц. за рідну мову вважає укр., рос. та молд. мови. За сов. часу влада далі намагається змусити Ц. до осілого життя (постанова 1926 і указ Президії Верховної Ради СССР 1956). Нині щораз більше Ц. працює в сіль. госп-ві і пром-сті, але й далі чимало їх тримається старих традицій.

У ділянках матеріяльної культури Ц. нічим особливим не відрізняються, хібащо одягом, натомість мають багатий фолкльор, зокрема у ділянці нар. поезії (особливо казки), музики (особливо на Угорщині), танку. Циганські мотиви мали вплив на музику й літературу, зокрема на Україні є вони в творчості С. Руданського, М. Гоголя, І Франка та ін.

Література: Баранніков О. Укр. та півд.-рос. циганські діялекти. Л. 1933; Народы Европейской части СССР. т. 2. м. 1964; Санаров В. И. Проблемы историко-этнографического изучения цыган. «Советская этнография», ч. 3. 1971.

В. Кубійович


Цикорій (Cichorium), рід трав’янистих рослин з родини складноцвітих. У культурі 2 види: Ц. кореневий або звичайний, петрові батоги (C. intybus) та Ц. салатний, ендивій (C. endivia), який вирощують як салатну рослину.


Цикурине (V — 18), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Селидівській міськ. раді. Зал. вузол, видобуток вугілля.


Цимбал Віктор (1902 — 68), маляр і графік родом з с. Ступична б. Києва; мист. освіту здобув у Київ. Мист. Школі, згодом у Високій школі прикладних мистецтв і Укр. Студії Пластичного Мистецтва у Празі (1928). Перебуваючи у таборах полонених вояків УНР 1920 — 22 у Польщі, Ц. малював портрети, декорації і карикатури у таборових вид., цикл «Типи інтернованих». До празького періоду належать численні обкладинки, екслібриси та ілюстрації дитячих кн., гол. для в-ва «Світ Дитини» у Львові. У Празі Ц. здобув ім’я кращого графіка Чехо-Словаччини. 1928 Ц. переїхав до Арґентіни, де 33 pp. працював ілюстратором і в комерційній реклямі для фірм Арґентіни й ЗДА. Ц. один з піонерів «видрапуваної техніки». Мав виставки у Буенос-Айресі (1936, 1948, 1956, 1959), а переїхавши 1960 до Нью-Йорку, виставляв там двічі (1960, 1961) і двічі в Детройті (1961, 1963). Творчість Ц. позначена сильним впливом символізму: олійні композиції «Три душі», «Катаклізми», «Рік 1933» (голод на Україні), краєвиди з Патагонії. Графічні портрети Т. Шевченка, В. Липинського, Т. А. Едісона, А. Тосканіні, Д. Скоропадського, Б. Хмельницького, І. Мазепи та ін. Численні політ. карикатури для гумористичного ж. «Мітла» у Буенос-Айресі і сатиричних творів («У Лукомор’я», «Репатріяцід»). Ц. брав активну участь у гром. і культ. житті країни свого поселення.

[Цимбал Віктор (* Ступичне, Черкащина — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Гординський С. (ред.) Віктор Цимбал. Монографія. Нью-Йорк 1972.

С. Г.


Цимбали, струнний інструмент. Складається з дерев’яного корпусу, прямокутної, частіше трапецієвидної форми з натягнутими над ним струнами. Звук здобувається ударами паличок по струнах. На Україні, як нар. інструмент відомі з 19 в. Ц. входять до складу нар. ансамблів (троїсті музики).


Цимбалістий Богдан (* 1919), психолог, гром. діяч і публіцист родом з Борщева. Студіював у Львові, Берліні, Ґеттінґені й Лювені. У 1951 — 57 співр. Ін-ту «Oriente Europeo» в Мадріді, з 1959 в ЗДА: дир. Школи для дефективних дітей (New Jersey Training School for Boys); з 1950 дир. Укр. Музею в Нью-Йорку. Ц. автор ст. в укр. і чужинній пресі на фахові теми і публіцистичного характеру.

[Цимбалістий Богдан (1919, Бовшів, Рогатинський пов., Галичина — 1991, Порт Джарвіс, Нью-Йорк Стейт). Ред. укр. радіомовлення Есп. Нац. Радіо (1951 — 59). — Виправлення. Т. 11.]


Цимбалістий Євген (1909 — 66), співак-тенор, дириґент і композитор родом з Галичини. Студіював у Львівській Консерваторії і Берлінській Високій муз. школі. З 1940-их pp. працював дириґентом хорів і учителем музики в Берліні, пізніше в Мюнхені, де й помер. Хорово-оркестрові твори: «Сюїта мандрівних пісень», «Сюїта любовних пісень»; «Мисливська сюїта»; кантата на тему біблійних слів «Я є початок і кінець».

[Цимбалістий Євген (1909, Бовшів, Рогатинський пов. — 1967). — Виправлення. Т. 11.]


Цимбора Юрій (* 1919), дириґент і композитор популярних пісень на фолкльорній базі, родом зі Свидника на Пряшівщині. В 1950 — 60-их pp. Ц. — мист. керівник Піддуклянського Укр. Нар. Ансамблю. В обробці Ц. понад 300 нар. пісень півд. Лемківщини. Ц. співавтор зб. «Укр. нар. пісні Пряшівського краю» (ч. 1, 1958), автор «Укр. нар. пісні Сх. Словаччини» (ч. 2, 1963); зб. «Заспіваймо собі двома голосами» (1974), «Мелодії серця» (1981) та ін.


Цинкаловський Олександер (1898 — 1983), археолог родом з Володимира Волинського; по закінченні студій у Варшаві працював у музеях Варшави, НТШ у Львові, у Крем’янці і з 1952 у Кракові (співр. Археологічного Ін-ту Поль. АН). Ц. збирав й опрацьовував археологічні матеріяли з Волині й Полісся. Праці: „Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego“ (2 тт.; 1961 — 63), «Сліди християнства на Волині перед кн. Володимиром 981 р.» (1930), «Княжий город Володимир» і «Волинські дерев’яні церкви XVII — XVIII ст.» (1935), «Старовинні пам’ятки Волині» (Торонто, 1975), «Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзнавчий словник Волині і Волинського Полісся) від найдавніших часів до 1914 p.». Вінніпеґ 1984. Помер у Кракові.


Цинкові руди, мінеральні родовища, що містять у собі цинк, який екон. доцільно з них добувати; гол. Ц. р. є сфалерит. На Україні невеликі родовища Ц. р. є на Закарпатті у Вулканічних Карпатах (перев. на Берегівському полі) і на Донбасі (в Нагольному кряжі); екон. значення вони не мають. Великий цинковий зав. «Укрцинк» в Костянтинівці (заснований 1928) тепер переробляє Ц. p., які довозять з поза УССР, гол. з азійської частини РСФСР.


Ципола Ґізеля (* 1944), оперова співачка, лірико-драматичне сопрано, родом з с. Гать Ужгородського р-ну; по закінченні Харківського Ін-ту Мистецтв (1969) солістка Київ. Театру Опери та Балету. Лавреатка конкурсів — Всесоюзного вокалістів ім. М. Ґлінки (1968), Міжнар. вокалістів у Токіо (1976), Держ. премія Грузинської ССР ім. З. Паліашвілі (1973). Партії: Чіо-Чіо-Сан, Мімі, Тоска («Мадам Батерфляй», «Богема» і «Тоска» Дж. Пуччіні), Маргарита («Фавст» Ш. Ґуно), Аїда («Аїда» Дж. Верді), Тетяна («Євгеній Онєґін» П. Чайковського) та ін. Виступає з концертами, ґастролювала в сателітних державах.


Циричанка (V — 15) с. м. т. положене над р. Ореллю, в півд.-сх. частині Придніпровської низовини, р. ц. Дніпропетровської обл. Харч. (консервний, маслоробний зав.) пром-сть. Ц. заснована 1604.


Цирк, перев. кругла будівля з ареною (манеж) і трибунами для глядачів. У Ц. відбуваються видовища (називані також Ц.), супроводжувані муз. ексцентрикою, які демонструють силу, зручність і відвагу цирк. артистів (силачів, акробатів, повітряних гімнастів, жонґлерів, еквілібристів, ілюзіоністів, фокусників, вершників, велофігуристів, боротьби, муштрувальників свійських і приборкувачів диких тварин тощо) з інтермедіями-буфонадами кльовнів, пантомімою і меломімою.

Попередниками Ц. на Україні з 11 в. були скоморохи, згодом ярмаркові балагани, жонґлери й цигани з ведмедями, у 18 — 19 в. театралізовані кінні каруселі й ін. кінні видовища, а з 19 в. мандрівні Ц. і звіринці. У кін. 19 — на поч. 20 в. з’являються стаціонарні Ц., найперше в Києві дерев’яний (1867), мурований Ц. Берґоньє (1875) та ін., згодом у Харкові: дерев’яний Ц. братів Нікітиних (1883), 1886 модерний на свій час, на взірець паризького Ц. Франконі, Ц. Грікке і 1911 другий Ц. на 5 750 місць грека Муссурі. 1903 в Києві побудовано Ц., де показував муштрованих коней П. Крутіков, в Одесі діяв Ц. С. Малевича. Крім стаціонарних, до 1914 в Рос. Імперії працювало бл. 100 мандрівних Ц. За сов. часу декретом з жовтня 1919 Ц. націоналізовано й підпорядковано Наркомосові. За цим декретом Ц. мав «стати одним зі знарядь виховання нової людини, громадянина соц. держави». Для складання циркових (цирк.) програм залучено письм., режисерів театру, балетмайстрів, композиторів, сценографів і фізкультурників. Якийсь час для Київ. і Харківського Ц. працювали укр. режисери Г. Юра (поставив укр. водяну пантоміму «Бунтар Кармелюк»), Б. Балабан, М. Крушельницький, В. Скляренко, композитори П. Майборода, А. Штогаренко, В. Серманич, М. Фореґґер, балетмайстер К. Голейзовський, декоратор Б. Ердман, фізкультурники О. і В. Ялові та ін. На провінційних аренах ставлено м. ін пантоміми «Тарас Бульба», «Ніч під Різдво». Світового визнання здобули українці борець І. Піддубний (шестикратний чемпіон світу) і кльовн-акробат В. Лазаренко, майстер політ. кльовнади. 1954 в Харкові створено Перший укр. Ц., відкриття якого відбулося на київ. арені прем’єрою «День народження». Укр. нац. колектив репрезентував укр. цирк. мистецтво 1960 на Декаді укр. літератури й мистецтва в Москві. У виставах колективу укр. нац. характер підкреслювано одягом, музикою, орнаментикою на реквізиті, поведінкою. Зокрема укр. характер мають антиподисти Микитюки (Світлана, Ганна і Франк), жонґлери Філіпенки (розігрують сценку за мотивами «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя), гуцульські акробати під керівництвом В. Максимова, мистці фігурної їзди на мотоциклах П. Маяцький і Н. Сорокіна, акробати-вольтижери В. і В. Фоменки, подружжя Лисиненки, кльовн з собачками Л. Мозговий, повітряні гімнасти З. і М. Криленки, танцюристка на дроті Елла Косяченко та ін.

1960 побудовано в Києві новий Ц. на 2 100 місць (архітект А. Жуков), дир. і мист. керівник Б. Заєць. Тут з 1961 існує естрадно-цирк. студія. Найстарішу цирк. традицію має Харків. Чимало майстрів Ц. починало свою мист. кар’єру на харківській арені, зокрема кльовни В. і В. Лазаренки, А. Дуров, О. Попов, харків’янка І. Бугримова, що понад 40 літ працювала з левами, акробат, ексцентрик і еквілібрист П. Маяцький та ін. 1974 побудовано в Харкові новий цирк. будинок на понад 2 000 місць з модерною техн. апаратурою, приміщеннями для коней, левів і слонів, спортивно-репетиторними залями, гардеробами тощо. Програми Харківського Ц. театралізовані, там створюються нові цирк. жанри: Ц. на воді, Ц.-ревю, Ц. на льоду. Тематичні програми суч. укр. Ц.: «Арена дружби», «Парада чудес», «Веселі зірки», «Циркові сувеніри»; дитячі спектаклі: «Нові пригоди Снігуроньки і Золотого ключика», «Забавна казка» та ін. Гол. режисери: Е. Зіскінд, Ф. Яшинов (1934 — 82), В. Гамеров, дириґент оркестри І. Додюк; цирк. композитори Я. Френкель, А. Владимирцев. При Ц. створено режисерську лабораторію. Старий харківський Ц. перетворено на філію Всесоюзної дирекції підготови цирк. програм, атракціонів і номерів (керівник Е. Зіскінд). Тут розроблено більші атракціони: «Гімалайські ведмеді», «Леви», «Африканські левивелетні», «Екзотичні тварини», «Серед хижаків» та ін.

Побіч стаціонарних Ц., в держ. системі СССР працюють пересувні Ц. і цирк. колективи, бриґади. 1951 в Києві постала мист. орг-ція Ц. на естраді, яка має 13 колективів. Обслуговує перев. села. З 1964 діє Ц. на льоду. Кандидати цирк. мистецтва фахову освіту здобувають в держ. цирк. училищі в Москві (з 1938) і в Харківському Ін-ті Мистецтв на режисерському фак. На міжнар. терені нац. цирк. бриґади не репрезентують своїх країн, а окремі майстрі їх включаються в збірний колектив сов. Ц.

Література: Черненко Й. Мистецтво цирку. К. 1962; Щербакова Н. Харьковский цирк. Х. 1983.


Цирульники, особи, що подавали певні види хірургічної допомоги, лікували рани, злами кісток, вправляли вивихи, робили деякі операції, іноді навіть видаляли камені з сечового міхура, оперували килу, робили ампутації кінцівок тощо. Вони також виготовляли масті, плястрі, порошок, видаляли зуби, пускали кров, ставили банки і виконували обов’язки перукарів. Цирульництво виникло в Зах. Европі за сер. віків, звідки через Німеччину, Австрію і Польщу поширилося по всій Україні. Ц. на Україні, яких іноді називали костоправами, а пізніше хірургами, здобували фахові знання в корпораціях хірургів-майстрів; практичне навчання тривало 3 — 4 pp. Учні по закінченні навчання могли стати підмайстрами і через три роки праці складати іспити на майстрів. Ц. були проміжною групою між представниками нар. медицини і дипломованими лікарями. З часом Ц. перетворилися на хірургів, які до 1731 не входили до стану лікарів і лишалися разом з цеховими ремісниками. Лише з 1731 Ц. об’єднувалися в цехи, які своїми статутами охороняли монополію свого ремесла, встановлювали орг-цію діяльности Ц., реґляментували працю, ціни, кількість працівників та учнів у майстра. Чл. цехів були лише майстрі. На чолі цеху стояв цехмайстер, йому допомагали ін. чл. управи.

Перші згадки про цехи Ц. на Україні відносяться до кін. 14 в. Зразковим цехом був Львівський, заснований у 1512. Київ. цех Ц. існував уже в 15 в. (за деякий час він з’єднався з цехом кравців). 1767 він здобув новий статут. Цехи діяли і в ін. м. України. У Кам’янець-Подільському він звався цехом хірургів. Найкращі Ц. працювали у великих м. У менших м. і в с. Ц. були мало освічені, яких населення називало «партачами».

На Центр. і Сх. Землях 1741 була розпочата підготова Ц. з мед. освітою при військ. шпиталях. 1794 була влаштована перевірка знань «партачів» в Мед. Колеґії. З організацією лікарських управ на Україні (1796) було запроваджено перевірку знань Ц. в ряді міст (у Києві вона відбулася у 1815). Повністю Лікарська управа взяла під свій контроль цех Ц. 1817. За даними 1830 в Київ. губ. було 6 цирулень, у кожного майстра було від 2 до 4 підмайстрів. Після скасування маґдебурзького права в Києві, як і по всій Україні (1835), цехи Ц. припинили своє існування.

На Зах. Україні цехів Ц. було значно більше, ніж на Центр. і Сх. Землях. Однак, по окупації Зах. України Австрією вони почали занепадати. Львівський цех хірургів нараховував тоді лише 5 фахівців. В ін. м. Галичини і Буковини залишилося ще деякий час досить багато Ц. У 1775 у Львові вперше були організовані курси з основ медицини для Ц. та повитух. Зі створенням у Львові Мед. колеґії (1776) право на приватну практику надавалося лише лікарям, що мали університетські дипломи; це фактично було поч. кін. діяльности Ц. Офіційно в Галичині й на Буковині цехи Ц. були ліквідовані 1870, проте споконвічні традиції цирульницьких метод лікування збереглися аж до поч. 20 в.

Література: Клименко П. Цехи на Україні, т. 1, випуск 1. К. 1929; Руфанов К. Общая хирургия. М. 1954; Матеріяли до іст. розвитку охорони здоров’я на Україні, за ред. К. Ф. Дупленко. К. 1957; Плющ В. Нариси з іст. укр. мед. науки та освіти, кн. І. Мюнхен 1970.

Г. Шульц


Цисс Григорій (1869 — 1935), маляр і педагог родом з Полтави; мист. освіту здобув у Петербурзькій Академії Мистецтв у І. Рєпіна (1900), згодом жив і працював у Полтаві. Гол. твори: «Сорочинська трагедія» (1905), портрети Т. Шевченка (1900-их pp. і 1929), Г. Мясоєдова, «Жіночий портрет» (1914), мистців В. Магденка (1916 — 17) і П. Горобця (1930) та ін. Твори Ц. зберігаються перев. у Полтавському Художньому Музеї; 1956 в Полтаві влаштовано виставку його творів.

[Цисс Григорій (* Рівне — † Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Цись (Цисс, псевд. Мовчій), Олександер, письм. і культ. діяч другої пол. 19 в.; військ. лікар Одеської військ. округи, чл. старої київ. Громади, співр. «КСт.» (1900). У 1860-их pp. організував укр. театральні вистави в Києві й Полтаві та брав у них участь, серед ін. у трупі М. Кропивницького. Автор мелодрам «Сватання невзначай» і «Ятрівка» (1864), драми «Гріх задля лиха» (1865), драматизованої історії України «Стара Україна» (1899) та ін. Вірші Ц. друкувалися в гал. газ. «Правда» (1867 — 68), ж. «Нива» (1865) і «Календарі народнім» на 1865. Про творчість Ц. писав О. Кониський.


Цись Петро (* 1914), географ родом з с. Великі Сорочинці (Полтавщина). По закінченні Харківського Ун-ту працював у високих школах, з 1945 проф. Львівського Ун-ту. Праці з геоморфології та районізації України, серед ін. «Геоморфологія УРСР» (Л. 1962).


«Цитология и генетика», журн. Ін-ту молекулярної біології і генетики АН УРСР; виходить щодва місяці у Києві рос. мовою.


Цитра, струнний щипковий інструмент у формі пласкої скриньки, має 5 струн для виконання мелодії і 25 — 35 струн для акомпаньяменту. У кін. 19 в. в Галичині виступав цитрист-соліст Євген Купчинський, композитор численних творів для цитри; деякі з них появилися друком у в-ві «Руський цитрист».


Цицалюк Григорій (* 1929), композитор родом з с. Поділля (тепер Хмельницька обл.). Закінчив Львівську Консерваторію; 1953 — 57 мист. керівник Вінницької обл. філармонії, пізніше викладач муз. дисциплін у різних закладах Харкова (з 1962 — Ін-ту Мистецтв) і керівник самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Серп і Молот». Твори: симфонія і дві поеми для симфонічної оркестри, твори для фортепіяна і хору, обробки укр. нар. пісень.

[Цицалюк Григорій (* Подільське). — Виправлення. Т. 11.]


Цицурин Федір (1814 — 95), терапевт родом з м. Бірюча Воронізької губ. Закінчив мед. фак. Харківського Ун-ту (1835). 1844 — 57 — проф. терапії Київ. Ун-ту; 1847 керував боротьбою з епідемією холери на Київщині. З 1857 — през. Варшавської медико-хірургічної академії.

[Цицурин Федір († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Цілинні землі, здавна нерозорані, але придатні для сіль. госп-ва землі, ті що тільки час від часу обробляються, називають перелоговими (Див. Перелогова система). Тепер ні на Україні, ні на Передкавказзі Ц. з. немає (за винятком степ. заповідників); натомість до другої пол. 18 в. майже вся Півд. Україна і Передкавказзя становили цілинний степ. У кін. 18 в. він являв собою 90% усього простору, у сер. 19 в. — 50%, на поч. 20 в. бл. 20% (його використовувано на пасовища для овець); у 1940-их pp. всі Ц. з. на Україні й на Кубані були заорані. Т. ч. заорювання Ц. з. ширилося разом з розселенням укр. селянства. Так було і під час поселення українців за межами їхньої нац. території на Сх. Передкавказзі, Надволжі, Уралі й з кін. 19 в. в Азії (тільки на Зеленому Клині укр. селяни селилися перев. на терені викорчовуваних ними лісів). Найбільше Ц. з. розорали укр. колоністи в Півн. Казахстані і в Півд.-Зах. Сибіру, у т. зв. Сер.-Азійському Степовому краю.

За сов. часу освоєння Ц. з. було до 1953 невелике. З 609 млн га с.-г. угідь всього СССР постійно оброблялося тільки бл. 225 млн га (у тому ч. 32 млн га на Україні). Для збільшення виробництва зерна М. Хрущов запропонував на вересневому пленумі ЦК КПСС 1953 поширити посівну площу шляхом освоєння Ц. з., а наступного року ЦК КПСС і Рада Мін. СССР ухвалила постанову «Про дальше освоєння цілинних і перелогових земель для збільшення виробництва зерна» (17. 8. 1954), на основі якої у 1954 — 63 освоєно бл. 42 млн га Ц. з. (у тому ч. за 1954 — 56 бл. 36 млн га). Освоєння Ц. з. відбувалося у р-нах Казахстану (21,4 млн га, у тому ч. у півн. частині, т. зв. Цілинному краю 15,1), у Надволжі (3,4), на Уралі (5,3), у Зах. Сибіру (7,4) й у Сх. Сибіру та на Далекому Сході (4,5 млн га). В УССР незначне освоєння земель велося на Поліссі — осушення боліт і заболочених земель.

Урожайність зернових культур Ц. з. спершу була невелика, згодом дещо покращала; за офіц. даними, заг. збір зернових на Ц. з. становив у млн т (у дужках частка до зборів у всьому СССР): 1950 — 25,6 (31,5), 1960 — 58,7 (46,8), а 1976 — 52,6 (36,9%) млн т. Т. ч. поряд України й Півн. Кавказу Ц. з. стали новою базою зернового госп-ва СССР. На Ц. з. переважала система радгоспів; тільки 1954 — 56 було утворено 425 радгоспів, кожний з посівною площею у сер. 2530 000 га. Ч. радгоспів зросло з 120 у 1953 до 694 у 1963; одночасно ч. колгоспів зменшилося з 1 170 до 92.

Для реалізації освоєння Ц. з. треба було матеріяльно-техн. бази і кадрів. Значну частину їх мусіла дати Україна. Тільки 1954 — 55 з неї відправлено на Ц. з. понад 26 000 тракторів та велику кількість с.-г. машин. У висліді масової пропаґанди за «добровільний» виїзд молоді на Ц. з. вислано в 1954 — 56 з України до Казахстану й Сибіру понад 80 000 молоді; на постійну працю на Ц. з. висилано 2/3 всіх випускників с.-г. навчальних закладів УССР. Крім того, щороку з України висилали на Ц. з. десятки тис. студентів під час т. зв. літнього трудового семестру на спорудження житлових будинків для робітників, шкіл, елеваторів, машинно-тракторних майстерень, мостів, шосейних шляхів тощо.

1964 лише в Кустанайській обл. працювало 5 700 студентів вищих шкіл і технікумів України. Укр. молодь, відірвана від нац. пня і кинена в чужі обставини, зазнавала денаціоналізації й русифікації, що сприяє здійсненню політики утворення «єдиного сов. народу».

1963 ЦК КПСС-припинив акцію дальшого освоєння Ц. з., спрямовуючи зусилля на збільшення урожайности на вже освоєних, також і Ц. з. Це рішення було вислідом досвіду, який свідчив про обмежене значення Ц. з., зокрема в Азії через суворі кліматичні умови. Тому також урожайність зерна на Ц. з. на 1/3 нижча, ніж в ін. частинах СССР (120 і 160 т з 1 га), і хоч Ц. з. становлять 29,5% усієї посівної площі СССР, збір зерна з них ледве досягає 18,0%.

Література: Про дальше збільшення виробництва зерна на Україні і про освоєння цілинних і перелогових земель. К. 1954; Вакуленко Я. До питання освоєння цілинних і перелогових земель в СССР. Укр. збірник Ін-ту для вивчення історії та культури СССР. Кн.. 3. Мюнхен 1955; Беренштейн Л., Горак В. Україна — цілинним землям. К. 1962; Двоскин Б., Сидоров И. Целинный край. М. 1964; Фініков Т. Діяльність студентських будівельних загонів УРСР на цілині (1962 — 1974 pp.). Іст. дослідження. Вітчизняна історія. Випуск І. К. 1975.

А. Жуковський, В. Кубійович


Цілиноградська область, область у півн. частині Казахської ССР (і Сер.-Азійського Степового Краю); 124 600 км², 809 100 меш., у тому ч. 466 000 у м. За переписом 1979, поділ людности за 4 національностями (у тис, у дужках у %): росіяни — 380 600 (47,0), казахи — 167 800 (20,7), німці — 102 700 (12,7), українці — 72 600 (9,0). Фактично кількість українців більша, росіян — менша. До 1961 назва Ц. о. — Акмолінська область.


Цілуйко Кирило (1908 — 81), мовознавець родом з Покровського на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровський Пед. Ін-т (1935), спеціялізувався в укр. топономастиці. З 1946 співр. Ін-ту Мовознавства АН УРСР, його учений секретар і заступник дир. Ц. організував при Ін-ті велику топономастичну картотеку, на підставі якої складено за його ред. цінний «Словник гідронімів України» (1979), що містить також іст. дані. Ц. організатор і керівник Укр. ономастичної комісії (з 1960) і ред. видаваної нею Серії «Повідомлення Укр. ономастичної комісії» (1966 — 76), ред. топономастичної частини в «Історії міст і сіл УРСР» (26 тт., 1967 — 74).

[Цілуйко Кирило († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Німчук В., Цілуйко К. Повідомлення Укр. ономастичної комісії. 7. К. 1968; некролог у ж. Мовознавство. І. К. 1982.

Ю. Ш.


Ціпановська Ольга (1866 — 1941), гром. діячка в Перемишлі, педагог (зокрема муз.) і піяністка родом з Мізуня б. Долини. Перший дириґент перемиського хору «Боян» та дир. філії Муз. Ін-ту ім. Лисенка (1925 — 32); одна з перших виконавців творів М. Лисенка; харитативний діяч, ініціятор заснування комітету «Брат братові» (1919); 1941 допомагаючи укр. хворим воякам, звільненим з нім. полону, захворіла на тиф і померла у Львові.

[Ціпановська Ольга (* Козова, Тернопільщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Цісик Володимир (1913 — 71), скрипаль-соліт. муз. діяч і педагог родом з с. Ліски б. Коломиї. Муз. освіту здобув у Вищому Муз. Ін-ті ім. Лисенка у Львові й у Львівській Консерваторії, згодом у Празі і Мюнхені. 1942 — 44 концертмайстер Львівського Оперного Театру; з 1952 співорганізатор й учитель Укр. Муз. Ін-ту в Нью-Йорку, там таки керівник струнної оркестри. Помер у Нью-Йорку.


Цісик Квітка (* 1953), співачка-сопрано, нар. у Нью-Йорку, дочка Володимира Ц. Виконує заголовні пісні у фільмах, виступи в амер. телебаченні (у рехлямі); співала у Ґентській опері (Бельгія) тощо.


Ціхановський (поль. Cichanowski) Фердінанд (1759 — 1828), церк. діяч на Холмщині родом з Підляшшя. З 1810 холмський єп., сенатор поль. сойму. Ц. підніс освіту уніятського духовенства і подбав про зрівняння його з латинським, вимагав заборони для латинських свящ. приймати уніятів до латинського обряду (1821), але одночасно видав 1815 «Порядок церк. Богослуження» (поль. мовою), в якому вводив ряд латинських обрядів і дозволяв усунення іконостасів та проповіді поль. мовою. Заходами Ц. встановлено в Холмській епархії латинську інституцію капітул. Все це вплинуло на польонізацію укр. населення і зменшення уніятських парафій.


Цуканова Марія (* 1905), письм. і драматург. З 1945 на еміґрації в Німеччині, з 1950 в Арґентіні, з 1970 у ЗДА. Повісті: «їх таємниця» (1944), «Проба» (1947), фантастична повість «На грані двох світів» (1968), зб. новель «Бузковий цвіт» (1951); п’єси: «Проліски» (1944), «Завтра знову зійде сонце» (1968) та ін.


Цукрова промисловість, галузь харч. пром-сти, яка виробляє цукор (Ц.)-пісок і рафінад; на Україні одна з найстаріших і найважливіших галузів харч. пром-сти, продукція якої до 1914, поруч із збіжжям, була найважливішим предметом експорту. На Україні Ц. виробляється з цукрового буряка; з сер. 1950-их pp. деяка, щораз більша (тепер до 35%), кількість — також з цукрової тростини, яку привозять з Куби. Понад пол. Ц. на Україні споживає населення, частина становить сировину для низки галузів харч. промсти.

До 1914. Поч. виробництва Ц. з цукрового буряка припадає у Зах. Европі на сер. 18 в.; у Росії перші цукрові зав. виникли у першій пол. 18 в. (з привізної сировини — цукрової тростини). На Україні перші цукроварні збудовано 1824 у с. Трощині Канівського пов. й у с. Микишині на Чернігівщині. З поч. 1840-их pp. цукроварство швидко розвивається (1830 — 6 зав., 1842 — 52, 1848 — 192) у зв’язку з корисними природними умовами для вирощування цукрових буряків (клімат, ґрунти) та наявністю дешевої робочої сили (селяни-кріпаки). Початково Ц. п. поставала майже виключно у поміщицьких госп-вах; на той час, у зв’язку з високими коштами перевозу цукрового буряка, розміщення Ц. п. покривалося з розміщенням сировини. Дальшому розвиткові Ц. п. сприяла тенденція переходу на товарове рільництво з постійно зростаючими посівами техн. культур, зокрема цукрового буряка. 1914 в Рос. Імперії нараховувано 241 зав., у тому ч. на Україні 203. На Правобережжі Ц. п. була найбільше розвинена на Київщині й Поділлі; на Лівобережжі — на Сумщині й Харківщині. Цукрові зав. на Україні являли собою підприємства невеликої виробничої потужности. Після скасування кріпацтва в Росії більшість цукроварень перейшла в руки капіталістів (поміщики залишилися далі продуцентами цукрового буряка) і зазнала деякої концентрації. Більшість з них, збудовані ще до 1870, користувалися старим устаткуванням (малопотужні котли і невеликої потужности парові машини), а вантажно-розвантажувальні роботи виконувалися вручну. Ручна праця та кінний транспорт використовувалися для цілого ряду робіт, зокрема для довозу буряків, палива, вапнякового каменю, перевезення жому у жомові ями, вивезення шляку.

1914 на цукрових зав. України працювало 120 000 робітників (1/5 робітництва України), перев. жінок і підлітків. Праця була сезонова (3 — 4 місяці), і працювали на 2 зміни, по 12 год. на добу. Виробництво цукру зросло з 200 900 1881 — 82 до 1,1 млн т. 1913 — 14; Україна виробляла 80-85% цукру-піску і бл. 75% рафінаду Рос. Імперії; у світовій продукції Ц. з цукрового буряка Україна посідала друге (після Німеччини) місце. У 1887 в Рос. Імперії створено синдикат цукрозаводчиків, і при кін. 19 в. картелі й синдикати контролювали 92% виробництва; вони значно збільшували домашню ціну Ц. (5-7 крб. за пуд), натомість за кордоном продавали по 2-3 крб. за пуд. Споживання Ц. на Україні, не зважаючи на високе виробництво, не було велике, і це дозволяло на значний експорт Ц. з України в інші частини Рос. Імперії, на Близький Сх., а також до Зах. Европи, перев. до Англії.

Серед цукрозаводчиків була низка українців, відомих меценатів: Терещенки, Симиренки, Яхненки; були також поляки (Браніцькі), жиди (Бродські).

До 1914 найбільше цукроварень було на сх. Поділлі, на Сумщині й Київщині, натомість їх майже не було у ліс. і степ. смугах. У Сх. Галичині Ц. п. існувала з першої пол. 19 в., але пізніше всі цукроварні закрито (вислід політики австр. картелю). Щойно 1913 постала цукроварня у Ходорові.

1915 — 40. За pp. першої світової війни Ц. п. занепала, а у 1917 — 21 pp. зазнала цілковитої руйнації; 1921 — 22 вироблено ледве 4% Ц., порівняно з 1913.

За наступні pp. Ц. п. швидко відбудувалася і 1927 — 28 досягла довоєнного рівня (1,1 млн т). За перших pp. колективізації значно зменшилися площі посівів цукрового буряка, і виробництво Ц. зменшилося (1932 — 550 000 т). З сер. 1930-их pp. Ц. п. почала швидко зростати — до 1 580 000 т 1940. Низку давніх зав. реконструйовано і ряд нових споруджено, серед них 4 великі — Лохвицький (найбільший зав. в СССР і Европі) і Веселоподільський — обидва на Полтавщині, Куп’янський на Харківщині і Гнів’янський на Вінничині. У їхньому спорудженні використано найновіші техн. досягнення цукрового виробництва, а зокрема до 70% механізовано ручні роботи. Дещо концентровано виробництво і зменшено ч. зав. до 138; 1913 цукровий зав. на Україні переробляв пересічно 70 000, 1940 — 103 000 центнерів цукрових буряків. Кількість цукрових зав. в УССР становила 74,5% зав. всього СССР, а продукція Ц. 73%. Концентрація виробництва відбувалася також і в рафінадній пром-сті України.

У 1930-их pp. постала Ц. п. на Кубані. У Галичині було всього 2 зав.; на Буковині 3 зав. (Жучка, Лужани, Хрещатик).

З 1941. За другої світової війни 1941 — 45 частину цукроварень цілком зруйновано, частину — пошкоджено. 1945 виробництво Ц. зменшилося до 329 000 т; довоєнного рівня досягнуло 1954. Швидкого розвитку Ц. п. досягла у 1955 — 70-их pp. За той час збудовано 38 нових високомеханізованих підприємств, а багато старих зав. реконструйовано і значно поширено. Сер. потужність в розрахунку на один зав. зросла за 1950 — 70-і рр. майже вдвічі: з 8,6 тис. центнерів на добу в 1950 до 17 тис. центнерів у 1970. За той час виробництво Ц. (у тис. т; у дужках лише з цукрового буряка): 1955 — 2 425 (2 328), 1960 — 3 877 (3 340), 1965 — 6 686 (5 644) і 1970 — 5 973 (5 069). З 1970-их pp. почалася деяка стаґнація Ц. п. (у тис. т): 1975 — 6 035 (4 679), 1978 — 6 900 (3 743); з 1982 знову почалося зростання — 6 608 (4 254), найвищі числа в історії укр. цукровиробництва. Однак, не зважаючи на помітне зростання врожайности і збору цукрового буряка, а також на розширення виробничих потужностей цукроварень, обсяг виробництва Ц. п. збільшився неістотно. Так, середньорічна продукція Ц. з цукрових буряків в УССР становила у 1976 — 80-их pp. 4 млн т (проти 4,3 млн т у 1961 — 65), тоді як обсяг переробки цукрових буряків зріс за цей час до понад 13 млн т.

Основна причина цього явища — зменшення врожайности і цукристости цукрових буряків, погіршення їх технологічних вартостей, підвищення втрат цукру у процесі зберігання та нерідко нераціональний транспорт і переробка бурякової сировини. У висліді всього цього продукція Ц. на 1976 — 80-і pp. знизилася з 13,7% до 10,6% від заг. маси цукрових буряків.

Ч. цукрових зав. в УССР зросло до 185 у 1975 і до 191 у 1982. Найбільше цукрових зав. побудовано на Зах. Україні, зокрема в Галичині (1939 — 2 зав., 1970 — 10), а також у півн.-зах. частині Степу, врешті на Кубані (тепер 16 зав.). Далі зросла концентрація виробництва Ц. п. 1 зав. виробляє тепер щороку 279 000 т. Поряд цукрового буряка щораз більше використовується цукрова тростина (1970 — 912 000, 1982 — бл. 2 300 000).

І далі більшість цукрової продукції в УССР (приблизно 60%) вивозиться до ін. частин СССР, але значення Ц. п. в експорті УССР тепер відійшло на задній плян.

Геогр. розміщення Ц. п. і тепер в основному покривається з розміщенням цукрового буряка (див. карту на стор. 3 567, на якій зазначено більші цукрові зав.).

Найбільше розвинена Ц. п. в обл. на Правобережжі Лісостепу: у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій і Київ.; на Лівобережжі: у Сумській, Полтавській та Харівській; у Степу: в Кіровоградській і Одеській. На розміщення Ц. п. в майбутньому матиме вплив факт дальшого збільшення імпортованої цукрової тростини.

Як і раніше, найбільшим зав. є Лохвицький цукровий комбінат зі щоденною потужністю 93 000 центнерів. Ін. комбінати: Куп’янський на Харківщині (денна продукція 40 000 центнерів і річна продукція 123 000 т Ц.-піску) і Первомайський (Миколаївська обл.); зав.: Засільський (на Миколаївщині), Пальмирський (Черкаська обл.), Орільський (Харківська обл.), Крем’янецький (Тернопільська обл., річна продукція 68 000 т. Ц.). Ц.-пісок переробляється на рафінад на 15 рафінадних зав. (найбільші — Сумський і Одеський) і в 12 рафінадних цехах. Почавши з 1960-их pp., у зв’язку з зменшенням його споживання, виробництво рафінаду скоротилося.

Над дослідженням виробництва Ц. працюють Всесоюзний Н.-Д. Ін-т цукрової пром-сти (ВНДІЦП) у Москві і Всесоюзний Н.-Д. Ін-т цукрових буряків у Києві.

Література: Воблий К. Нариси з історії рос.-укр. цукрово-бурякової пром-сти. тт. 1 — 2. К. 1928 — 30; Основные показатели работы сахарных заводов СССР. М. 1950; Харчова промисловість України. К. 1960; Ліпський В. Розвиток і розміщення цукровиробництва Укр. РСР. К. 1962. Паламарчук М. Свеклосахарное производство Укр. ССР. М. 1984; Корчинский А. Техникоэкономический уровень использования основных средств и производственных мощностей в свеклосахарной промышленности УССР. К. 1965. Силин П. Технология сахара. М. 1967; Подгаец С. Экономика сахарной промышленности. К. 1970; Териториальные особенности разведения пищевой промышленности УССР. К. 1982; Слюсар В. Питання вдосконалення організації і плянування виробництва в цукробуряковому комплексі УРСР. У ж. Економіка Радянської України, ч. 4, 1983.

В. Кубійович, Б. Винар


Цукровий буряк (Beta vulgaris saccharifera), найважливіша на Україні техн. рослина, сировинна база цукрової промсти; відміна буряка звич. Його корняк, який досягає 500 гр і більше ваги має 11 — 19% цукру. З Ц. б. виробляють, крім цукру, патоку, з якої одержують спиртові дріжджі, гліцерину тощо. Гичку використовують як харч для свійських тварин.

Поч. вирощування Ц. б. на Україні припадає на 1820-і pp.; у 1840-их pp. Україна стала основним р-ном виробництва цукру, завдяки корисним і ґрунтовим умовам, а також наявності поміщицьких маєтків і робочої сили. Посівна площа Ц. б. зростала (пересічно на рік; у 9 укр. губ.; у тис. та): 1880 — 90 pp. — 323, 1908 — 09 — 378, 1911 — 12 — 574, 1913 — 558; вона становила 82% посівної площі під Ц. б. у Рос. Імперії (без Польщі). Ц. б. був поширений у смузі Лісостепу на Правобережжі (Київ. і Подільська губ.) і на Лівобережжі (Сумщина); докладніше див. карту на стор. 197. Найбільшу площу мали поміщицькі плянтації, менше — заводські; селянські становили до 20%. Урожайність Ц. б. за дорев. часів дорівнювала в сер. 170 центнерів з 1 га, заг. продукція — бл. 10 млн.

Після занепаду за революції посівна площа Ц. б. невдовзі перевищила довоєнну (1928 — 630 000 га) і після нового занепаду під час другої світової війни досягла 1950 стану 1940; значного зростання вона зазнала у 1960 — 65 pp.; a далі залишилася без змін. У тис. га: 1940 — 820, 1950 — 828, 1955 — 1 092, 1960 — 1 457, 1965 — 1 863, 1975 — 1 769, 1980 — 1 775, 1981 — 1 742; останнього часу вона становить 49% посівної площі Ц. б. в усьому СССР. Значно зросла посівна площа під Ц. б. на Зах. Україні: до 333 300 га на 1940, до 346 700 га 1964. За зонами: 77% посівів Ц. б. припадає на Лісостеп, 15% на Степ (перев. півн. і центр.), 7% на Передкарпаття. Більше зріс валовий збір завдяки зростанню урожайности, що видно з таблиці (також для всього СССР):

Валовий збір у тис. т:


1940

1971 — 75

1976 — 80

1981





(пересічно)



УССР

13 052

45 957

53 891

36 612

СССР

18 018

75 983

88 732

60 843

Урожайність з 1 га у центнерах

УССР

159

268

300

211

СССР

146

217

237

168

Валовий збір Ц. б. на Україні становить 60 — 61% від всього СССР (разом з укр. землями в РСФСР бл. 70%) і стоїть на першому місці у світі. На колгоспи припадає 95,2% всієї посівної площі, на радгоспи — 4,7%.

Збільшення врожайности уможливлює майже цілковита механізація обробки посівів, удосконалення насінницької справи, технології вирощування і переробки Ц. б. Наук. проблеми, пов’язані з буряківництвом, досліджує Цукрових буряків Всесоюзний Н.-Д. Ін-т у Києві та ряд наук. станцій, серед ін. досл.-селекційні станції: Уладово-Люпинська, Білоцерківська, Веселоподолянська, Верхнянська; Ялтушівський та Уманський досл.-селекційні пункти. На Україні районовані такі сорти Ц. б.: Верхняцький 031, 038 і 072, Рамонський 06, Ялтушинський однонасінний, Білоцерківський однонасінний (про селекцію до 1950 див. стор. 198).

Література: Свекловодство. тт. 1 — 3. К. 1940 — 59; Паламарчук М. Свеклосахарное производство Украинской ССР. К 1964; Цукрові буряки. К. 1964; Свекловодство на Левобережной Украине. Х. 1970; Сахарная свекла. К. 1972; Каневский. Экономика производства сахарной свеклы. М. 1973.

Р. М.


Цукрових буряків Всесоюзний Науково-Дослідний Інститут, центр. н.-д. установа в системі Мін-ва сіль. госп-ва СССР, яка організує й координує досліди над буряківництвом і селекцією цукрових буряків. Створений 1922 у Києві п. н. Наук. Ін-т селекції; сучасну назву дістав 1045. Ін-т має 10 відділів, 8 лябораторій і 2 н.-д. госп-ва; йому підпорядковано 9 досл.-селекційних станцій і пунктів та Півн.-Кавказький філіял.


Цумань (III — 6), с. м. т. положене над р. Путилівкою в Киверцівському р-ні Волинської обл.; 6 000 меш.; деревообробний комбінат. Ліс. масиви в околицях Ц. були з 1943 територією дій УПА і її боїв з німцями та сов. партизанами. У листопаді 1943 німці в Ц. розстріляли бл. 300 осіб, а Ц. спалили.


Цурковський Антін (1882 — 1955), гром. діяч і журналіст у ЗДА, родом з Галичини; ред. газ. «Свобода» (1907 — 13) і «Америка» (1914 — 26); довголітній секретар «Провидіння» в Філядельфії. Перекладач з англ. літератури; популярні ст.

[Цурковський Антін (* Золочів — † Кемден, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Цурковський Євстахій (1847 — 1925), гал. гром.-політ. і осв. діяч, гр.-кат. свящ. (довголітній парох с. Настасова Тернопільського пов.), один з засновників Нац.-Дем. Партії, почесний чл. т-ва «Просвіта», політ. і осв. організатор Тернопільщини (серед ін. засновник і гол. тернопільської філії «Просвіти»); співр. газ.: «Діло» й «Нива».


Цурковський Ярослав (* 1905), учений психолог і поет-модерніст родом зі Львівщини. Зб. поезій: «Прозолоть світанку» (1925), «Вогні», «Смолоскипи» (1926), «Моменти й вічність» (1927), поеми: «Збентежений літак» (1928) та Бояновий гомін», повість «Богач та нуждар», драма «Текля Мороз» та ін. 1940 — 41 відповідальний ред. ж. «Література й мистецтво» у Львові (9 чч.). За сов. часу організатор наук.-практичної лябораторії психології та фізіології праці на Львівському зав. автонавантажувачів. Згодом очолював центр. галузеву лябораторію псих., фізіології та умов праці Мін-ва автомобільної пром-сти СССР.

[Цурковський Ярослав (* Тернопіль). — Виправлення. Т. 11.]


Цюрупинське (VII — 13; до 1928 — Олешки), м., р. ц. Херсонської обл., пристань на лівому березі Дніпра над р. Конкою, 19 000 меш. (1974). Засноване 1784; 1711 — 28 на його місці була Олешківська Січ; 1802 — 1920 — центр Дніпровського пов. Таврійської губ.; з 1925 р. Ц.; 1930 5 000 меш.; 1959 українці становили 82% всього населення. В Ц. целюльозно-паперовий, маслоробний, виноробний і металевих виробів зав., швейна фабрика, харчкомбінат; рибне госп-во Херсонського рибокомбінату. Ветер. технікум; Нижньодніпровська н.-д. станція для заліснення пісків і виноградництва на пісках.


Цюцюра Богдан (* 1919), правник родом з с. Кобаків Косівського р-ну в Галичині, студіював у Львові, Мюнхені й Нью-Йорку; з 1962 проф. політ. наук. Ун-ту Св. Марії в Галіфаксі (Канада); д. чл. НТШ. Праці: «Сов. виклад старо-грец. політ. доктрини» (1958), „Lenin’s Idea of Multinational Commonwealth“ (1963) та ін.


Цюцюра (Цицюра, Цецюра) Тиміш, коз. діяч доби Руїни родом з Переяславщини, з 1658 переяславський полк. Спершу прихильник гетьмана І. Виговського (допоміг йому 1659 розгромити моск. військо під Конотопом), згодом підготував повстання проти нього і вів промоск. політику, бажаючи здобути собі гетьманство. Своєю поведінкою Ц. допоміг Москві домогтися поступок гетьмана Юрія Хмельницького при укладанні Переяславських статтей 1659. 1660 брав участь у поході моск. воєводи В. Шереметєва проти Польщі (як наказний гетьман, що керував лівобережними полками). Після поразки Шереметєва під Чудновом, покинув його і приєднався до Ю. Хмельницького і поляків; однак поляки вивезли його до Кракова (1660 — 62). Після звільнення Ц. повернувся до Переяслава, звідки його вислано до Москви, а 1667 — на Сибір до Томська.

Література: Петровський М. Укр. діячі XVII в.: Тиміш Цицюра, ЗІФВ УАН, кн. XXIV. К. 1929.

А. Ж.


Цьокан Ілля (1887 — 1940?), військ. діяч родом з Галичини; сотник УСС, відзначився в боях за Львів, згодом командант Золочівської округи, 1919 начальний інтендант УГА. По війні деякий час на Закарпатті, згодом виїхав до УССР. У 1930-их pp. репресований; помер у Семипалатинську.


Цьонь Василь (1884 — 1959), мистець-килимар родом з с. Ясенівки на Львівщині. Працював у Ткацькому т-ві проєктантом зразків для килимів; базувався на старих взорах укр. килимарства Зах. Поділля. З 1920 викладач Львівської технічної школи, згодом училища прикладного мистецтва і Львівського Ін-ту Прикладного та Декоративного Мистецтва (1939 — 56).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.