[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3782-3796.]

Попередня     Головна     Наступна





Ш


Шабатура Стефанія (* 1938), мистець-килимар родом з с. Івано-Золоте, тепер Заліщицького р-ну на Тернопільщині; закінчила Львівський Ін-т прикладного мистецтва й художнього промислу, чл. Спілки Художників України (до 1972). Проєктувала і ткала ґоблени й брала участь у численних виставках, м. ін. у Респ. виставці-ярмарку 1971 в Києві. 1972 заарештована і засуджена у Львові за «антирадянську аґітацію і пропаґанду» на 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання. Термін покарання відбувала в жін. концтаборі ч. 3 — 4 в Мордовської АССР, на засланні у с. Макушино Курганської обл. Ш. чл. Укр. Гельсінкської Групи; брала активну участь у протестних акціях в’язнів. Співавтор листів і звернень до міжнар. і сов. орг-цій. КҐБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Ш.


Шабельківка (V — 18), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Краматорській міськ. раді, 4 500 меш. (1984); заснована 1767.


Шабленко Антін (1872 — 1930), письм. родом з м. Сум. З 1893 друкувався в «Зорі» (1893), «Вільній Україні» (1906), «Українській Хаті» та ЛНВ (1910). Окремими вид. вийшли кн. оп. і нарисів: «Ліхтарчик» (1899), «З півдня» (1906), «Нова хатина» (1910). За сов. часу належав до літ. орг-ції «Плуг», друкувався в поточній пресі.


Шабліовський Євген (1906 — 83), літературознавець родом з м. Камінь-Каширський на Волині, чл.-кор. АН УРСР, дир. Ін-ту літератури ім. Т. Шевченка в Харкові (1933 — 35). Закінчив Київ. Ін-т Нар. Освіти, спеціялізувався гол. в шевченкознавстві. З його перших праць у цій ділянці — «Пролетарська революція і Шевченко» (1932), «Т. Г. Шевченко та його іст. значення» (1933), «Т. Г. Шевченко, його життя та творчість» (1934), «Шевченко і рос. революційна демократія» (1935) — почалося офіц. фальшування творчости Т. Шевченка з означенням його як рев. демократа, послідовника рос. демократів — В. Бєлінського, М. Чернишевського та ін. Заарештований 1937, Ш. до 1957 перебував на засланні. Після реабілітації працював в Ін-ті ім. Т. Шевченка АН УРСР. Низка його праць рос. й укр. мовами цього останнього періоду, присвячених творчості Т. Шевченка, написані в тому ж офіц. дусі: «Народ і слово Шевченка» (1961), «Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы 1858 — 1861» (1962) та ін. Крім того, низка праць теж в офіц. дусі про впливи рос. літератури на укр.: «Естетика Чернишевського і наша сучасність», «Чернышевский и Украина» (1978); про розвиток соц. реалізму, впливи В. Леніна на укр. літературу тощо.

[Шабліовський Євген († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шаболацьке озеро, див. Будакський лиман.


Шавель Степан (1910 — 86), укр. кат. свящ.-редемпторист родом з Галичини; студіював у Римі, з 1940 жив у Канаді. Душпастир і викладач у Колеґії св. Володимира в Робліні. Ред. богословського журн. «Логос» (1966 — 86).


Шавикін Дмитро (1902 — 65), маляр і графік, нар. у м. Александрові Владімірської губ., з 1915 жив у Києві, де здобув освіту в Художньому Ін-ті (1922 — 28) у клясі М. Бурачека, Ф. Кричевського і гол. Л. Крамаренка; з 1927 чл. ОСМУ. Ш. працював у різних жанрах: настінні розписи, ескізи ґобленів, тематичні пано, пейзажі (серія «Донбас», 1931 — 34, «Чайки», «Латаття», Вечір на Дніпрі»), портрети (Н. Забіли, Л. Первомайського, І. Врони, К. Гордієнка; автопортрет). На творчості Ш. гол. 1920 — 30-их pp. слідний вплив М. Бойчука й експресіонізму. Ш. працював також у кн. графіці, зокрема оформлював й ілюстрував дитячі журн. («Жовтеня», «Тук-тук») і кн. Марка Твена («Пригоди Тома Сойєра»), Н. Забіли («Слово про Ігорів похід», «Рукавичка», «Під дубом зеленим», «Зайчикова хата»), П. Тичини («Дударик»), А. Шияна («Івасик-Телесик»), нар. казки («Пан Коцький») та ін. Ш. брав участь у численних виставках, почавши з 1919, гол. у Києві, Харкові, Москві, Алма-Аті, двічі у Польщі (Варшава, Краків 1933 і 1955); індивідуальні виставки: 1945 у Харкові, 1958 і 1962 в Києві. Помер у Києві.

Література: Виставка творів Дмитра Миколайовича Шавикіна. Каталог. К. 1961; Лобановський Б. Дмитро Миколайович Шавикін. К. 1962.


Шавлія (Salvia), рід багаторічних травистих рослин або півкущів родини губоцвітих. Відомо бл. 500 видів; у СССР понад 80 видів, на Україні 29 — два з них введено в культуру. Ш. лікарська (S. officinalis); настоянка з її листя використовується при стоматиках, катарах верхніх дихальних шляхів тощо. Ш. мускатна (S. sclarea) культивується в Криму для етерної олії, яка вживається у парфумерії та медицині.


Шаг, звич. укр. назва поль.-лит. срібної монети 17 — 18 вв. вартістю в три гроші (трояк), карбованої з 1528, особливо за Сіґізмунда III у 1618 — 24. У рос. валюті Ш. дорівнював 2 копійкам, через що назву Ш. перенесено й на пізнішу рос. мідяну монету вартістю в 2 копійки. Після 1839 з встановленням у Росії лічби на «срібло» назва Ш. була перенесена на 1/2 коп. «сріблом» і як така збереглася до 1917.

За Укр. Центр. Ради (закон 18. 4. 1918) випущено паперові білети з номіналами 10, 20, 30, 40, 50 Ш.; 1 Ш. дорівнював 1/100 гривні або 1/200 карб. Походження терміну Ш. не з’ясоване.


Шагайда (Шегайдин) Степан (1896 — 1938), актор театру і кіна школи Л. Курбаса, родом з с. Білоголов на Тернопільщині. 1922 — 28 працював у театрі «Березіль»; гол. ролі: Шмігельський («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Лавро («Комуна в степах» М. Куліша), Сірий Вовк («Жакерія» П. Меріме). З 1924 працював на Одеській кіностудії. Гол. ролі: Грай («Людина з лісу»), Матрос («Охоронець музею»), Кармелюк («Кармелюк»), Артем («Перекоп»). Кращі ролі у фільмах О. Довженка: Іванів батько («Іван»), Глушак («Аероград»). 1938 заарештований і тоді ж розстріляний.

[Шагайда Степан, справжнє прізвище Шагадин. — Виправлення. Т. 11.]


Шагани (VIII — 10), солоне оз. над побережжям Чорного м. в Одеській обл., сполучене з оз. Алібей. Площа 70 км²; від м. відокремлене піщаним пересипом; солоність 30%.


Шагін-Ґірей († 1634), калґа — престолонаслідник хана, брат крим. хана Могаммеда Ґірея III, з яким правив ханатом (1624 — 28). Ш.-Ґ. прагнув скинути васальну залежність Криму від Туреччини. Уклав союз з запор. козаками (24. 12. 1624), які ходили 1624 трьома походами на Туреччину й нищили околиці Істамбулу (Царгород). Союз Ш.-Ґ. з запорожцями був поновлений 1628 за повторного гетьманства М. Дорошенка, 1628 запор. козаки пішли на допомогу Ш.-Ґ., але зазнали втрат під Бахчесараєм, де поляг М. Дорошенко. Під час облоги Кафи ворогуючі тат. партії (протур. і самостійницька) примирилися і спільно ударили на козаків, яким, одначе, вдалося зробити пролом через ворожі війська і повернутися на Січ.


Шаґінян Марієтта (1888 — 1982), рос. письм. і літературознавець вірменського роду. У літературознавчій праці багато уваги приділяла шевченкознавству: 1939 здійснила подорож по шевченківських місцях України. 1941 опублікувала монографію «Шевченко» (є в укр. й чес. перекладах), в якій, крім біографії, особливу увагу звернула на висвітлення проблем естетики й поетики Шевченка та на характеристику його мист. спадщини. Крім того, ст.: «Русская проза Шевченко» («Красная Новь», 1939, 3), «Эстетика Тараса Шевченко» («Новый Мир», 1939, 3), «Аральская экспедиция» («Молодая гвардия», 1940, 8), «У ряду геніїв людства» («Вітчизна», 1961, 3) та ін.


Шад (Schad) Йоган Баптіст (1758 — 1834), нім. філософ, доц. ун-ту в Єні. Був запрошений на першого проф. філософії до новозаснованого Харківського Ун-ту, в якому викладав у 1804 — 16 pp. також логіку, психологію й естетику. Своїми поглядами близький до нім. ідеалістів, зокрема Ф. Шеллінґа (див. Шеллінґіянство на Україні). У Харкові написав і видав латинською мовою «De fine hominis supremo» (1807), логіку (1812) і курс природного права (1814). Був звільнений з ун-ту і висланий з Росії.

[Шад (Schad) Йоган Баптіст (* Мюрсбах, Баварія — † Єна). — Виправлення. Т. 11.]


Шадлун Микола (1883 — ?), геолог і гром.-політ. діяч, до революції проф. Гірничого Ін-ту в Петербурзі, 1919 мін. нар. госп-ва УНР, на еміґрації у 1922 — 23 pp. проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, від кін. 1920-их pp. проф. Гірничого Фак. Уральського Політехн. Ін-ту в Свердловську.

[Шадлун Микола (* Веселе, Мелітопольський пов., Таврійська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Шадурський Микола, гал. церк. діяч другої пол. 18 в., висвячений 1751, ген. візитатор, 1759 — 63 з доручення єп. Л. Шептицького відбув візитацію Львівської епархії. Залишив 6 тт. актів візитації, які дають образ життя духовенства і села тих часів. Вони написані поль. мовою, зберігалися в Нац. Музеї ім. митр. Шептицького у Львові.


Шайн Григорій (1892 — 1956), астроном, астрофізик, фахівець з спектроскопії родом з Одеси, д. чл. АН СССР (з 1939). 1925 — 45 працював у Крим. астрофіз. обсерваторії АН СССР, 1945 — 52 її дир. Гол. праці з обсягу спектроскопії зір та фізики газових туманностей.

[Шайн Григорій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Шайноха (Szajnocha) Кароль (1818 — 61), поль. історик, публіцист і письм. з мішаної чес.-поль. родини, родом з м. Комарна (Галичина). Автор праць, в яких трактовано й поль.-укр. взаємини: «Bolesław Chrobry» (1849), «Jadwiga a Jagiełło, 1374 — 1413», т. 1 — 3 (1855 — 56; також рос. переклад, 1880 — 82), «Szkice historyczne», т. 1 — 4 (1854 — 69), «Dwa lata dziejów naszych (1646 — 1648)», t. 1 — 2 (1865 — 69). Ш. підкреслював цивілізаційну місію Польщі на Сх. Европи, і його твори мали не абиякий вплив на сучасну йому поль. суспільність.

[Шайноха (Szajnocha) Кароль (1818 — 1868, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Шайтан Михайло (1895 — 1926), рос. історик середньовіччя родом з Симферополя, студіював іст. у Петроградському Ун-ті (1914 — 18), згодом викладав у Симферополі, з 1921 наук. співр. Петроградського Ун-ту. Спеціялізувався на питаннях зв’язків Київ. Руси з Зах. Европою: «Германия и Киев в XI в.» (1925), «Ирландские эмигранты в средние века» (1925).


Шайтан-коба, печера на правому березі р. Бодрак, поблизу с. Скалисте, Бахчесарайського р-ну, Крим. обл., у якій відкрито палеолітичну стоянку мустьерського часу, досліджувану 1929 — 30 pp.; знайдено крем’яні вироби та кістки диких тварин, що вказує на те, що зайняттям меш. було полювання.


Шалапути, див. Хлисти.


Шалашников Олександер (1857 — 1890), лікар-ветеринар, мікробіолог-паразитолог, родом з м. Берьозюве Тобольської губ. Закінчив Харківський Ветеринарний Ін-т (1882), в якому згодом завідував бактеріологічною лябораторією. Разом з Л. Ценьковським вперше розробив методу вакцинації худоби проти сибірки та запровадив її на Україні. Разом з В. Данилввським розробляв порівняльну паразитологію крови. Автор численних наук. праць.

[Шалашников Олександер († Xapків). — Виправлення. Т. 11.]


Шалений огірок, огірок пирскач (Ecballium), рід багаторічних трав’янистих рослин родини гарбузових. Один вид поширений по берегах Середземного, Чорного й Каспійського м. Використовують у нар. медицині як проносне.


Шалигине (И — 15), с. м. т. на p. Лапузі; Глухівського р-ну Сумської обл.; 4 000 меш. (1984), засноване при кін. 16 — на поч. 17. в.; цукроварня.


Шалімов Олександер (* 1918), хірург, родом з с. Введенки, Липецької обл. (РСФСР), д. чл. АН УРСР (з 1978). У 1959 — 70 хірург і гол. лікар у лікарнях Харкова, з 1970 у Київ. Ін-ті удосконалення лікарів, з 1972 дир. Київ. наук.-дослідного ін-ту клінічної та експериментальної хірургії. Ш. запровадив нові методи операцій при захворюваннях органів травлення, серця, онкологічних захворюваннях тощо.


Шалматов Сисой, різьбар-підприємець і скульптор 18 ст. родом з м. Осташкова Тверської губ.; з 1752 жив у Охтирці (Харківщина). Різьбив іконостаси для соборів Охтирського (1755 — 60), Мгарського (1762 — 65), Лохвицького (1765 — 70) і Полтавського (1772) манастирів. Найцінніший різьблений іконостас і статуї для Покровської церкви в Ромні (1768 — 75), створені на замовлення кошового Запор. Січі П. Калнишевського. У селищі Чоповичах на Житомирщині відомі статуї з майстерні НІ., створені 1774 — 75. Творчість Ш. досліджував П. Мусієнко: «З далекого минулого» («Мистецтво», ч. 1, 1962).


Шаля Іван (* 1891), мовознавець родом з с. Журахівки на Прилуччині. По закінченні Петроградського Ун-ту (1916) працював інспектором нар. освіти в Переяславі, потім у Києві, з 1920 викладач Київ., З 1926 Кубанського пед. ін-тів. При розгромі укр. інституцій на Кубані (1933) заарештований і засланий. Автор (спільно з П. Горецьким) найпопулярнішого і найґрунтовнішого на той час підручника «Укр. мова» (8 вид., 1926 — 29), з укр.-рос. вправами (і текстами партійно-політ. спрямування) і ст: про укр. літ. мову на Кубанщині (1929).

[Шаля Іван (1893 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Шаманек Альфред (1883 — 1920), полк. УГА, львів’янин нім. роду. Скінчив Військ. Академію у Відні, 1914 сотн. ген. штабу австр. армії, яка воювала в Галичині, згодом на італ. фронті і на Близькому Сх. Повернувшися 1919 до Галичини, вступив до УГА, став з квітня 1919 начальником штабу II Корпусу. Відзначився в Чортківській офензиві і в наступі УГА на Київ (серпень 1919). Згодом, з січня 1920, шеф штабу ЧУГА (Червона УГА); втікаючи від большевиків, при переході через Дністер був застрілений. Похований у с. Пороги бл. м. Сороки в Басарабії.


Шамо Ігор (1925 — 82), композитор родом з Києва. Закінчив Київ. Консерваторію (1951 у клясі Б. Лятошинського); симфонічні та камерні твори, кантати, пісні (популярні: «Києве мій», «Баляда про сурмачів», «Пісня про невідкриті острови»); 10 сольоспівів на слова Шевченка (1959); фортепіяновий цикл з 6 новель «Тарасової думи» (1960); музика до радіовистав («Відьма» за Шевченком, 1949, і «Тарасові шляхи») та до вистав «На світанні» в Київ. Театрі Юного Глядача (1964).

[Шамо Ігор († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шамов Володимир (1882 — 1962), хірург, учений лікар, д. чл. Академії. Мед. Наук СССР (з 1945), родом з м. Мензелінська (Уфімської губ.). Закінчив Петербурзьку Військово-Мед. Академію (1908), завідувач катедри хірургії Харківського Мед. Ін-ту (1923 — 39), хірургічної клініки Всеукр. Ін-ту експериментальної медицини, дир. Харківської обл. клінічної лікарні та Укр. Центр. Ін-ту переливання крови (1930 — 39). З 1939 на наук. і адміністративній роботі в Росії. Автор бл. 140 праць, присвячених питанням знеболювання, переливання крови, пересадці тканин й органів, онкології та різним проблемам хірургії.

[Шамов Володимир († Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Шамота Микола (1916 — 84), літературознавець і критик партійного напряму родом з Полтави, д. чл. АН УРСР, 1961 — 78 дир. Ін-ту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Закінчив Ніженський Пед. Ін-т (1939) й Академію суспільних наук при ЦК КПСС (1953). Спеціялізувався гол. в ділянці теорії соц. реалізму. Автор кн.: «Ідейність і майстерність» (1953), «Про художність» (1957), «За велінням історії» (1965), «Гуманізм і соціялістичний реалізм» (1976) та ін. Крім того, ст. в літ. і партійній пресі, в яких Ш. гостро виступав проти відхилень у літературі від партійної лінії (про «Собор» О. Гончара, самвидавну літературу тощо). Літературознавча спадщина Ш. є зразком ідеологічного догматизму, непримиренного до відхилень від партійної лінії.

[Шамота Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шамрай Агапій (1896 — 1952), літературознавець родом з с. Миропілля на Сумщині. 1921 закінчив Харківський Ун-т і викладав укр. літературу в Харківському Ін-ті Нар. Освіти, був співр. Ін-ту літератури ім. Т. Шевченка, належав до видатніших представників нової школи в літературознавстві. Праці з іст. укр. літератури: «Укр. література. Стислий огляд» (1927 і 1928), 3-томова зб. «Харківські поети 30 — 40-их pp. XIX ст.» (1930) з власними розвідками про укр. романтизм. Крім того, праці з теорії й методології літератури, розвідки про творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, О. Стороженка, М. Коцюбинського, С. Васильченка та ін.; з зах.-евр. літератур ст. про В. Шекспіра, В. Гюґо, Е.-Т.-А. Гофмана та ін. 1933 — 44 був на засланні й очолював катедри зах.-евр. літератур у пед. ін-тах Іжевська, Фергани, Пермі; після повернення з заслання в Київ. Ун-ті (з 1944). Посмертне вид. «Вибрані статті і дослідження» (1963).

[Шамрай Агапій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шамрай Сергій (1900 — ?), історик, співр. ВУАН, чл. комісії районного дослідження Києва і Правобережжя та Південної України, наук. співр. Наук.-Дослідчої Катедри історії України та іст. географії України. Гол. праці III.: «Козаки м. Полтави в 1767 р. за Румянцівським описом» (ЗІФВ, кн. 6, 1925), «До історії залюднення Степової України» (ЗІФВ, кн. 24, 1929, і окремо), «Київ. козаччина 1855 р.» (ЗІФВ, кн. 20, 1928, і окремо), «Селянські розрухи на Правобережжі в сер. XIX ст.» (ЗІФВ, кн. 11, 1927), «Духівництво в селянських рухах Правобережжя в сер. XIX ст.» («Україна», кн. 27, 1928), «Боротьба козаків Київ. сотні з київ. манастирями та маґістратом в XVII — XVIII в.» («Україна», кн. 39, 1930), «Місто Васильків, IX — XVIII вв.» («Іст.-Геогр. Зб», т. 2, 1928, і окремо), «Деревлянські могили» («Наук. Зб. за р. 1928»), «Спомини Ол. Русова» («За сто літ», кн. 1, 1927). Як співр. М. Грушевського Ш. заслано 1932 і вдруге 1937. Помер на засланні.

[Шамрай (Шамраєв) Сергій (1900, Владикавказ, Терська обл. — 1939). — Виправлення. Т. 11.]


Шамрай-Грушевська Анна (1880 — 1943), історик і перекладач, сестра Михайла і Олександра Грушевських. Наук. співр. ВУАН, у публікаціях якої містила іст. праці, присвячені іст. укр. міст й укр. культ. життю 18 — 19 вв.: «Стація в лівобережних містах 17 в.» («Наук. Зб. за рік 1927»). «До історії лівобережних міст у пол. 18 в.» («Іст.-Геогр. Зб», т. 2, 1928), «З прилуцького ратушного життя 18 в.» («Іст.-Геогр. Зб», т. 3, 1929), «Чернігівські ратушні скарги» («Іст.-Геогр. Зб», т. 1, 1927), «Літературні пляни Куліша в 1870-их pp.» («Україна», кн. 37, 1929).


Шандор Вікентій (* 1907), правник і суспільний та культ. діяч родом з Закарпаття; у 1938 — 39 представник уряду Карп. України при чехо-слов. уряді в Празі. З 1947 в ЗДА: співзасновник і довголітній гол. Карп. Союзу, адміністративний дир. секретаріяту Пан-Амер. Укр. Конференції. З 1985 заступник гол. Виконного органу УНРади. Автор ст. і розвідок на правничо-політ. теми, гол. про Закарпаття.

[Шандор Вікентій (* Баранинці). — Виправлення. Т. 11.]


Шандри, рід еміґрантів з Буковини в провінції Альберта (Канада). Ш. почали селитися в Канаді 1899, здебільша у м. Шандро. Тепер усіх Ш. може бути бл. 600 осіб. У м-ку Шандро є також музей з експонатами від перших поселенців. З роду Ш. походить перший посол до Альбертської леґіслятури Андрій Шандро.


Шандро Андрій (1886 — 1942), підприємець і суспільний діяч у Канаді родом з Буковини; до Канади прибув з батьками й поселився спочатку в місцевості, що дістала назву від його роду Шандри. 1913 був обраний послом до Альбертської леґіслятури, де працював до 1921 (перший українець, обраний до однієї з кан. леґіслятур).

[Шандро Андрій (* Руський Банилів, Вижницький пов. — † Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Шандрук Павло (28. 2. 1889 — 15. 2. 1979), військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР, д. чл. НТШ родом з Волині; нар. у с. Борсуки Кременецького пов. Закінчив Ніженський Іст.-Філол. Ін-т ім. кн. О. Безбородька (1911) й Олексіївську Військ. Школу у Москві (1913). Учасник першої світової війни у ранзі штабс-капітана. В Армії УНР з 1917 до 1920; з квітня 1920 командир бриґади Третьої Залізної Дивізії і ген.-хорунжий. З кін. 1920 у Польщі; один з засновників військ. ж. «Табор». З 1938 контрактовий старшина поль. армії, 1938 закінчив Поль. Академію Ген. Штабу; у поль.-нім. війні командир 29 поль. бриґади. З кін. 1944 очолив за згодою всіх укр. угруповань на еміґрації в Німеччині Укр. Нац. Комітет, призначений його президією (з 1945) командуючим Укр. Нац. Армії, до складу якої увійшла дивізія «Галичина» (як 1 Укр. Дивізія). Ш. спричинився до виведення дивізії з фронту перед нім. капітуляцією. По війні на еміґрації в Німеччині і (з 1949) у ЗДА. Помер у Трентоні. Праці з найновішої історії укр. армії укр., поль. і англ. мовами; серед них, за ред. Ш. «Укр.-моск. війна в 1920 р. в документах» (1933), «Arms of Valor» (Нью-Йорк 1959) та ін.


Шан-коба, печерна стоянка в сточищі р. Чорної (Крим) часів мезоліту й неоліту, досліджувана 1928, 1935 — 36; б культ. шарів (неолітичного часу); знайдено нуклеуси, крем’яні знаряддя, кістки диких тварин. У верхньому шарі кам’яне неолітичне знаряддя, уламки грубого посуду.


Шанковський Амвросій (1832 — 1906), гр.-кат. свящ., гал. гром. діяч і публіцист, учитель середніх шкіл, почесний громадянин м. Коломиї. Численні ст., вірші, оп., гуморески під різними ініціялами і псевд. (Перконос, Гермоген, Пономарев Гермоген, Старший священик та ін.) в сучасних йому газ. («Голос Народний» 1866, «Газета Школьна» 1875, «Руська Хата» 1877, «Родимый Листокъ» 1880, «Слово» 1882, «Новий Проломъ» 1886, «Галицкая Русь» 1891 — 92 та ін.). Переклав і пристосував до ужитку укр. молоді підручники нім. мови Є. Янати (1879 — 86). Цікаві для історії Галичини 1840-их pp. його «Споминки про недавню бувальщину» і листування у ж. «Родимый Листокъ» (1880 — 83).

[Шанковський Амвросій (* Лопатин, Золочівський пов., Галичина — † Чернівці, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]


Шанковський Ігор (* 1931), літературознавець, поет і перекладач родом зі Стрия (Галичина), син Лева Ш. (див.); вивчав славістику й порівняльну літературу в Токіо, Філядельфії, Едмонтоні й Мюнхені; викладав рос. мову і літературу в Канаді, ЗДА й Італії (проф. ун-ту в Трієсті з 1979). Зб. поезій: «Квітнева дань» (1958), «Дисонанси» (1960), «Коротке літо» (1970) та переклади з японської середньовічної поезії «Сто поетів — сто пісень» (1966); розвідки укр. і англ. мовами про В. Симоненка (1975, 1977); поезії і літературознавчі есеї в ж. «Київ» (Філядельфія) і «Визвольний Шлях» (Лондон).


Шанковський Лев (* 1903), педагог, журналіст, історик війська, родом зі Стрийщини, д. чл. НТШ. Пед. і екон. освіту здобув у Львові й Варшаві (доц. Укр. Екон. Високої Школи в Мюнхені 1946 — 49), військ. — в укр. і поль. старшинських школах. Служив в УГА й Армії УНР. Учасник I Зимового походу (1920). 1942 — 45 брав участь у рев. підпільній боротьбі, співзасновник і чл. УГВР (1944), співр. її Закордонного Представництва в Німеччині і ЗДА, ред. журн. «Prologue» (1957 — 61) у Нью-Йорку і щоденника «Америка» (1968 — 76). Автор ст. з найновішої політ. і військ. історії України в різних журн. і зб. та «Історії Укр. Війська» (вид. І. Тиктора 1953). Окремі праці: «The Ukrainian Liberation Movemento in Modern Times» (1951, есп. мовою 1952), «УПА та її підпільна література» (1952), «National Problem in the USSR» (1953) «Похідні групи ОУН» (1958), «Укр. Армія в боротьбі за державність» (1958), «Укр. Гал. Армія. Воєнно-іст. студія». (1974) та ін. Співр. ЕУ.

[Шанковський Лев (* Дуліби). — Виправлення. Т. 11.]


Шанковський Матвій (1759 — 1814), гр.-кат. свящ. родом з Волині, проф. Луцької Духовної Семінарії (1790 — 92), з 1794 в Галичині, проф. морального богословія в «Studium Rutihenum» Львівського Ун-ту (1795 — 1807) і декан богословського фак. (1798, 1799 і 1803). Ш. був чл. Львівського крилосу й митр. суду (з 1805). За поль. інвазії, під час відсутности митр. Ангеловича, був адміністратором Львівської архиепархії.


Шанковський Петро (1795 — 1872), політ. діяч, батько Амвросія III., гр.-кат. свящ., парох і декан станиславівський; 1848 організував при допомозі ін. свящ. Нар. ополчення на Гуцульщині, яке відбило від поль. нац. ґвардії м. Станиславів; нагороджений високим австр. орденом.


Шанхай, м. в сх. Китаї, над р. Хуанпу за 50 км від Сх.-Китайського моря; морський, зал., автомобільний вузол, великий порт (1976 вантажообіг бл. 70 млн т). Територія м. з прилеглими дільницями виділена в самостійну адміністративну одиницю центр. підпорядкування. Населення 11 900 000 (1982), у 1930 — 40-их pp. бл. 4 000 українців. НІ., поруч Харбіну, найбільш активний осередок укр. життя в Китаї.

До Ш. українці почали прибувати з часів революції в Росії 1905. Тоді засновано там Укр. Громаду, яка складалася з купців та урядовців місц. рос. установ. Ця Громада 1905 переслала 400 карб. до Петербурґу на фонд видання Євангелії укр. мовою. У 1920-их pp. до Ш. прибули втікачі з Зеленого Клину й Сибіру, згодом також українці з Манджурії; вони заснували Шанхайську Громаду, яка проіснувала до 1949 й нараховувала (1938) бл. 250 чл. Серед діячів Громади були: М. Квашенко, Б. Воблий, М. Мілько. 1939 з ініціятиви Громади засновано Укр. Еміґраційний Комітет у Ш., який був визнаний японською військ. місією (Щ. 1937 — 45 був окупований японцями) як офіц. установа для опіки над українцями (також грузинами й тюрко-татарами). Цей комітет 1942 перейменовано на Укр. Представницький Комітет. З ініціятиви Комітету 1941 постала Укр. Нац. Колонія в Ш., серед діячів якої були П. Бойко-Сокольський, О. Вітковський, Г. Тоцький, Г. Сніжний, О. Дроб’язко. З 1942 у Ш. діяв ще Укр. Нац. Комітет (гол. О. Дроб’язко).

Українці у Ш. мали свою пресу: 1937 появлялася «Шанхайська Громада» (2 ч.), 1941 — 44 газ. «Укр. Голос на Далекому Сході»; редактори: М. Мілько, О. Дроб’язко, І. Світ. Рівночасно видавано «The Call of the Ukraine» (1941 — 42, 7 ч.), який редаґували: С. Василіїв, І. Світ, а серед співр. були М. Мілько, Р. Корда. У 1941 — 42 у Ш. діяло укр. радіомовлення.

Перед приходом військ ком. Китаю 1948 — 49 більшість українців виїхала до Арґентіни, ЗДА й Канади.

А. Жуковський


Шаповал Антоніна, уроджена Гладун, (1893 — 1958), дружина Миколи III., гром. діячка, гол. Укр. Громади у Франції (1948 — 53).


Шаповал Артем (1890 — 1919), брат Миколи Ш., полк. укр. Армії, загинув у боротьбі з большевиками б. Вінниці.


Шаповал (псевд. Бе-Ша) Борис (1895 — 1968), графік-карикатурист родом з Києва; з 1920 виступав з сатиричними рисунками, пропаґандивними плякатами й політ. карикатурами на стор. газет і журн. «Безвірника», «Перця» тощо.


Шаповал Іван (* 1905), вчений металюрґ і письм., доц. Дніпропетровського Гірничого Ін-ту (до 1970). У прозі серед ін. майстерно написана кн. про діяльність Д. Яворницького «В пошуках скарбів» (1963). Крім того, «Стежками незвіданими» (1966), «Широкі крила» (1969), «Академік О. П. Чекмарьов» (1971), «Володимир Маяковський» (1974).

[Шаповал Іван (* 1905, Гаражівка, тепер Близнюківський р-н, Харківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Шаповал Іван (* 1909), скульптор і педагог родом з с. Павлівщини на Черкащині. Учився в Одеському і Київ. художніх ін-тах (1930 — 41); скульптурні портрети М. Стражеска (1946), П. Тичини, І. Їжакевича (1950), Т. Шевченка (1964) та ін.; всі в Київ. музеї укр. мистецтва. Викладач Київ. Художнього Ін-ту (з 1944).


Шаповал Микита (26. 5. 1882 — 25. 2. 1932), політ. і гром. діяч, публіцист, соціолог, письм., за фахом лісовик, нар. у с. Сріблянці Бахмутського пов. (Донеччина); чл. РУП (з 1901), видавець і співред. ж. «Укр. Хата» (1909 — 14), один з організаторів і лідерів УПСР і чл. її ЦК; гол. Всеукр. Ліс. Спілки, чл. Центр. і Малої Ради (1917 — 18), мін. пошти і телеграфу в уряді В. Винниченка (після 3 Універсалу), співавтор 4 Універсалу, комісар Київ. пов., ген. секретар, згодом гол. Укр. Нац. Союзу (14. 11. 1918 — січень 1919), співорганізатор протигетьманського повстання (1918), мін. зем. справ в уряді В. Чехівського за Директорії (грудень 1918 — лютий 1919); з лютого 1919 в Галичині, де уряд ЗУНР за рев. погляди не дав йому дозволу на перебування. Згодом на еміґрації, секретар дипломатичної місії УНР у Будапешті (1919 — 20), потім у Празі, де, користуючися з підтримки Т. Масарика, розвинув жваву гром.-політ. і культ. діяльність: гол. Укр. Гром. Комітету (1921 — 25), співтворець укр. вищих шкіл у Празі, Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова, організатор Всеукр. Роб. Союзу в Чехо-Словаччині, гол. Укр. Соціологічного Ін-ту в Празі; видавець і ред. місячника «Нова Україна» (1922 — 28). Після 4 з’їзду УПСР (12. 5. 1918) належав до фракції «центр. течії», на еміґрації очолював УПСР і засуджував діяльність її «закордонної делеґації» у Відні; був у опозиції і гостро поборював Уряд Укр. Нар. Республіки (УНР) в екзилі.

Ш. — автор бл. 60 публіцистичних праць: «Рев. соціялізм на Україні» (1921), «Село і місто» (1926), «Масарик як соціолог» (також нім. і чес. мовами), «Стара і нова Україна» (1926), «Міжнаціональне становище укр. народу» (1934), «Велика революція й укр. визвольна програма» (1928), «Ляхоманія» (1931), «Щоденник» (2 частини 1958), «Схема життєпису» (1956), «Гетьманщина і Директорія» (1958). Як письм. (під псевд. М. Сріблянський і М. Бутенко) опублікував зб. поезій: «Сни віри» (1908), «Самотність» (1910), нариси «Жертви громадської байдужости» (1910), «Шевченко і самостійність України» (1917), «Листки з лісу» (1918). Помер у Ржевницях б. Праги і там похований.

Література: Гомзин Б. Микита Шаповал, укр. гром. діяч. Л. 1932: Шаповал Микита. Схема життєпису (автобіографічний шкіц) (упорядкував с. Зеркаль). Нью-Йорк 1956.

А. Жуковський


Шаповал Микола (1886 — 1948), брат Микити Ш., військ., гром. і політ. діяч, ген.-хорунжий родом з с. Сріблянки Бахмутського пов., закінчив Військ. школу в Чугуєві. Під час першої світової війни був поранений у Сх. Пруссії і попав у нім. полон. У таборі Раштат заснував культ.-осв. т-во «Запор. Січ», а в м. Біла на Підляшші організував Укр. Громаду. Співр. Союзу Визволення України у Відні, один з організаторів 1 Дивізії Синьожупанників (командир І Запор. полку ім. Т. Шевченка). 1919 командир 7 піхотної кадрової дивізії і Подільської групи Армії УНР, згодом 16 загону, переіменованого на 3 Залізну дивізію, начальник Юнацької Школи у Кам’янці. В таборах інтернованих у Польщі начальник Спільної Юнацької Школи у таборах інтернування. Згодом у Чехо-Словаччині і (з 1924) у Франції, 1929 — 48 гол. Укр. Громади у Франції («Громада Шаповала»). За нім. окупації був заарештований (1940 — 41). Належав до УПСР і був гол. осередку УПСР у Франції. Ш. автор кн. «Проблеми демократії у Масарика»; перекладав з франц. мови Ромен Ролляна «Гра кохання і смерти»; ред. «Вісника Укр. Громади у Франції» та «Укр. Волі» в Парижі. Похований у Сошо (Франція).

[Шаповал Микола († Селонкур, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Шаповал Олександер (1888 — 1972), військ. діяч, полк. Армії УНР, командир 1 коз. полку ім. Б. Хмельницького (1917), брав участь у повстанні проти гетьмана (1918). За Директорії командир Правобережного фронту Армії УНР у боротьбі проти большевиків, з 13. 2. 1919 мін. військ. справ в уряді С. Остапенка. Належав до Укр. Партії Соціялістів-Самостійників, згодом гетьманець. На еміґрації в Празі завідувач бібліотеки Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова. З 1930 у ЗДА, «наказний отаман» Гетьманської Січі і ред. її органу ж. «Січ». Жив у Чікаґо, похований у Річмонді (Мейн).


Шаповаленко Микола (* 1910), архітект родом з с. Калинівки на Одещині, закінчив Одеський Будів. Ін-т (1935) і викладав у ньому (1935 — 41). Гол. будови в Одесі (всі у співпраці з ін.): хемічний корпус Технологічного Ін-ту (1935), амбуляторія Ін-ту очних захворювань ім. Філатова (1953), аеровокзал (1961), житловий р-н «Південний Захід» (з 1967). У Миколаєві та Дзержинському палаци культури (1950); плянування курорту Кароліно-Бугаз на Одещині (1963) та ін.


Шапошников Володимир (1870 — 1952), хемік-технолог родом з Саратовщини, д. чл. АН УРСР (1922). Закінчив Петербурзький Технологічний Ін-т (1893), викладач, згодом проф., завідувач катедри технології органічних речовин Київ. Політехн. Ін-ту (1900 — 22), завідувач катедри товарознавства Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва (1913 — 34), дир. Ін-ту Органічної Хемії і Технології АН УРСР (1938 — 41). Автор бл. 150 праць, присвячених гол. хемії та технології барвників і волокнистих речовин.

[Шапошников Володимир (* Вольськ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шапурма Антон (* 1911), грец. письм. і перекладач родом з с. Сартана, тепер Приморське у складі м. Жданова; живе на Україні. Пише румейським діялектом греків укр. Приозів’я. Автор віршів і казок. Переклади на грец. мову творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана.

[Шапурма Антон (1911 — 87). — Виправлення. Т. 11.]


Шараївський Нестор (1863 — 1929), архиєп. УАПЦ. Закінчив Київ. Духовну Академію, свящ. від 1891 і законовчитель гімназій. 1921 висвячений на архиєп. київ. як заступник митр., перекладач богослужбових кн. і гол. комісії перекладів УАПЦ; визначний проповідник. Єдиний з єп. УАПЦ, що упокоївся у Києві.

[Шараївський (Шараєвський) Нестор (1865 — 1929). — Виправлення. Т. 11.]


Шараневич Ісидор (16. 2. 1829, с. Козарі, пов. Галич — 4. 12. 1901, Львів), гал. історик і гром. діяч та педагог (учитель Перемиської і Львівської гімназій), з 1871 доц., з 1873 — проф. Львівського Ун-ту; д. чл. АН у Кракові, почесний д-р Київ. Ун-ту; довголітній сеньйор Ставропігійського Ін-ту у Львові. Досліджував гол. історію Гал.-Волинської Руси: найбільша і довгий час найкраща праця «Історія Галицько-Володимирської Руси від найдавніших часів до року 1453» (1863); його історіографічні праці «Die Hypatios-Chtonik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte» (1872), «Kritische Blicke in die Geschichte deT Karpaten-Völker» (1871) — цінний вклад в історію Галичини; розвідки про духовенство Гал. Руси, справи церкви на зах.-укр. землях 16 — 18 вв., про унію, сх. патріярхат тощо. Ін. праці (укр., поль. та нім. мовами) з історії міст Галичини та про давні шляхи. Ш. вивчав також діяльність укр. братств, зокрема Львівського Успенського Братства і був одним з піонерів укр. археології в Галичині (зокрема розкопів на території Галичини, 1882 — 90). Єдиний мирянин учасник Львівського Синоду 1891.

Література: Грушевський М. Ізидор Шараневич, ЗНТШ, т. XIV, 1902; Кравець М. І. Шараневич. Архіви України, ч. 4, 1969.

А. Ж.


Шарварки (з нім. Scharwerk — спільна праця), в Польщі 15 — 18 вв. додаткова до панщини повинність кріпаків працювати на будові шляхів, мостів, гребель, панських будинків, рід т. зв. даремщини, тобто додаткових відробіткових повинностей селян. Б. Хмельницький скасував Ш. на Лівобережжі, але на Правобережжі вони існували до сер. 19 в. Царський уряд обмежив Ш. до 8 днів від сел. двору т. зв. інвентарними правилами 1847, а реформа 1861 цілком їх ліквідувала. Після реформи Ш. на Правобережжі називалися праці на ремонті шляхів, що їх виконували сіль. громади. У такій формі Ш. проіснували в Австро-Угорщині й Польщі аж до найновіших часів.


Шаргород (V — 9), с. м. т., р. ц. Вінницької обл., положене на Сх. Поділлі над р. Мурашкою; 4 800 меш. (1984). Харч. пром-сть. У 15 в. на місці Ш. було с. Корчмарове. 1579 Ян Замойський побудував тут замок, названий Ш., з 1588 м-ко з маґдебурзьким правом. У 16 — 17 вв. за Ш. змагалися козаки, поляки і турки. У 1672 — 79 Ш. був під тур. владою (в той час Ш. називали Малим Стамбулом). З 1717 в Ш. діяв василіянський манастир, 1795 перетворений на правос, ліквідований у 1920-их pp. Архітектурні пам’ятки: синагога (1589), костьол (1595), Миколаївський манастир.


Шарж, один з жанрів літератури і мистецтва. У літературі — це відміна сатиричної поезії, близька до епіґрами. У сов. поезії і графіці поширені т. зв. «дружні шаржі» легкі жарти побудовані на доброзичливо карикатурному підкресленні характеристичних рис ориґіналу. У жанрі Ш. за 1920-их pp. виступали В. Еллан-Блакитний, П. Капельгородський, Кость Котко, С. Пилипенко, В. Поліщук, М. Годованець, В. Ярошенко; пізніше С. Олійник, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, В. Лагода, Є. Бандуренко, М. Білецький, Ю. Кругляк, І. Сварник, О. Жолдак, І. Немирович, П. Ребро, П. Глазовий та ін. У графіці найвідоміші майстри Ш. В. Різниченко (Велентій), О. Довженко, О. Козюренко, В. Литвиненко, Г. Розе, О. Довгаль, К. Агніт-Следзевський, В. Гливенко, К. Заруба, Б. Шаповал (Ее-Ша), А. Арутюнянц, І. Александрович, А. Костовецький та ін.; на зах. землях Я. Струхманчук, Я. Пстрак, О. Сорохтей, Й. Курилас, Е. Козак, Б. Нижанківський.


Шарий Іван (1894 — 1930), політ. діяч родом з Береміївки (Полтавщина), закінчив Київ. Ун-т (1917), учасник бою під Кругами, про який умістив ст. «Січовики під Крутами» в київ. газ. «Народня справа» (13. 4. 1918). Чл. Трудового Конґресу від партії соц.-революціонерів. 1920 — 23 діяв у підпіллі, був керівником повстанського загону в Холодному Яру під прізвищем Іван Чорний. У 1920-их pp. викладач укр. мови у високих школах. Заарештований 1929 за орг-цію опору колективізації та приналежність до СВУ і розстріляний.

[Шарий Іван (* Вереміївка, Золотоніський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Шарик Михайло (1901 — 79), гром. діяч родом з с. Денисова на Тернопільщині, доброволець Укр. Гал. Армії (1919 — 20). З 1926 в Канаді, гол. Крайової Управи Укр. Нац. Об’єднання (1958 — 62) і Гол. Управи Стрілецької Громади (1971 — 72). Автор спогадів «Діти війни» (1956), «З віддалі 50 літ», «Важливими шляхами Канади» (1969 — 71), зб. поезій «Розсипані перли». Похований у Ст. Кетерінс, Онт.


Шариш, Шариський Комітат, Шариська жупа (угор. Sáros vármegye), адміністративно-територіяльна одиниця в Угорщині до 1919, положена перев. в сточищах рік Ториси і Топлі; гол. м. спершу замок Шариш, а з 18 в. Пряшів. Територія 3 600 км², населення 170 000. Перев. частина Ш. була заселена словаками, менша (півн.) входила до складу укр. етногр. території: 1 300 км², у 1914 — 46 700 населення, у тому ч. 32 200 українців, 9 700 словаків. З 1919 Ш. входить до складу Словаччини (див. Прящівщина).


Шарівка (III — 16), с. м. т. Богодухівського р-ну, Харківської обл., 4 100 меш. (1976), заснована 1700 осавулом Охтирського полку М. Шпрієм на р. Мірчику. Цукроварня, санаторія.


Шарко Вадим (1882 — 1930?), математик, проф. Київ. Кооп. Ін-ту, співр. Ін-ту укр. наук. мови при ВУАН (матем. термінологія). 1930 засуджений у процесі Спілки Визволення України. Дальша доля невідома.

[Шарко Вадим (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шарковський Олександер (* 1936), математик родом з Києва, чл.-кор. АН УРСР (1978). Закінчив Київ. Ун-т (1958). Співр. (1961), згодом завідувач відділу (1974) Ін-ту Математики АН УРСР, викладач Київ. Ун-ту. Праці з ділянки теоретичної механіки.


Шарлай Роман (1898 — 1960), лікар-інтерніст родом з Полтавщини. Закінчив Харківський Мед. Ін-т (1927), при якому спершу працював рентґенологом, а згодом інтерністом. Дир. (1945 — 60) і завідувач катедри госпитальної терапії (1949 — 60) Харківського Мед. Ін-ту; був також чл. Наук. Ради Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР, чл. правління Укр. т-ва терапевтів.


Шарлемань Микола (1887 — 1970), видатний зоолог родом з Кременчука, д. чл. НТШ й Укр. Наук. Т-ва у Києві; працював у Київ. Ун-ті і в АН УРСР. Праці з зоології, зоогеографії, орнітології, систематики, фавністики хребетних (крім риб); склав «Словник зоологічної номенклятури» (2 тт., 1927), ст. про «Слово о полку Ігореві».


Шаровольський Іван (1876 — 1954), мовознавець й історик літератури, фахівець з германської і романської філології, родом з с. Прохорівки на Полтавщині. Закінчив Київ. Ун-т (1900), проф. там таки (з 1908). Автор ст. про нім. (1926) і рум. (1929) позичення в укр. мові. Пробував пояснити укр. майбутній час на -му з романських впливів (1927). Упорядник (1929) і ред. (1948, 1955) нім.-укр. словників. Помер у Києві.

[Шаровольський Іван († Прохорівка). — Виправлення. Т. 11.]


Шаронов Михайло (1881 — 1957), маляр і графік, педагог, родом з Бєлгорода; вихованець Моск. школи живопису, скульптури й архітектури та Петербурзької Академії (1911 — 15); викладав у мист. школах Харкова й Києва (1922 — 57); портрети: В. Заболотного, І. Кочерги, М. Рильського, М. Стельмаха та ін.

[Шаронов Михайло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шарпило Іван, кошовий отаман на Запор. Січі 1694, противник тат. орієнтації Петрика. Ш. часто нападав на крим. татар.


Шарпівське городище, скитське городище 6 — 4 ст. до Хр. в урочищі Шарпівка (поблизу с. Пастирського Черкаської обл.), досліджуване 1938 — 40 і 1945 — 47. Городище було укріплене валом і ровом. При розкопах відкрито залишки наземних дерев’яних жител з обмазаними глиною стінами; печі для витопу заліза, уламки місц. ліпного й імпортованого грец. посуду, знаряддя праці, бронзові наконечники стріл, прикраси, антропоморфні й зооморфні статуетки, кістки свійських і диких тварин. На городищі жило осіле населення, зайняте хліборобством, скотарством, мисливством і ремеслом. Ш. г. мало торг. зв’язки з античними містами над Чорним м.


Шаталін Віктор (* 1926), маляр родом з Земляних Хуторів Саратовської обл.; мист. освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті (кляса К. Трохименка і К. Єлеви; 1953). Картини «По долинах і узгір’ях...» (1959), «Земля» (1964), «Роздуми. Портрет композитора Г. Майбороди» (1977), «Ідуть дощі» (1981); картини з воєнною тематикою («Битва за Дніпро», 1983) тощо. Викладач (з 1966) і проф. (з 1976) Київ. Художнього Ін-ту. 1974 видано альбом його творів.


Шатилов Петро (1869 — 1921), лікар-інтерніст родом з слободи Козацької (Курщина). Закінчив мед. фак. Харківського Ун-ту (1895), в якому був асистентом і доц. (з 1903); проф. катедри діягностики й пропедевтичної терапії (з 1909), та такої ж катедри при Харківському Жін. Ін-ті (з 1914). Засновник харківської школи інтерністів, запропонував низку нових діягностичних метод й вперше в Рос. Імперії (1912) зробив щеплення проти черевного тифу. Автор понад 30 праць, у тому ч. клясичні підручники та монографії про різноманітність функціональних дисоціяцій серця, захворювання серцево-судинної системи тощо.


Шатківський Олекса (1908 — 79), маляр і графік родом з м. Почаєва на Волині, мист. освіту здобув у Варшавській школі прикладного мистецтва і в Академії Мистецтв (кляса В. Скочиляса і Л. Вичулковського); був чл. гуртка укр. мистців «Спокій». Виставляв з 1932 у Варшаві, Львові, Луцькому, Рівному та ін. м. Численні картини з краєвидами Волині, Карпат і Львова; Картини до 100-річчя смерти Т. Шевченка (1961), багато літографій і ґравюр. Творчість Ш. позначена рисами експресіонізму. Ретроспективна виставка Ш. у Львові 1968. Ш. викладач (з 1948) Ін-ту прикладного і декоративного мистецтва та Поліграфічного Ін-ту ім. І. Федорова у Львові.

[Шатківський Олекса († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Шатульський Матвій (1883 — 1925), гром. діяч і публіцист лівого напрямку в Канаді, родом з Поділля. Еміґрував до ЗДА (1909), з 1911 в Канаді; один з засновників укр. роб.-фермерського руху в Канаді, співр. просов. газ. «Укр. роб. вісті» (з 1920).

[Шатульський Матвій (1883, Базалія, Старокостянтинівський пов., Волинська губ. — 1952, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Шатуновський Самуїл (1859 — 1929), математик родом з Запоріжжя, проф. Одеського Ун-ту. Основні праці Ш. стосуються альґебри, теорії чисел та математичної аналізи.

[Шатуновський Самуїл (* Велика Знам’янка, Мелітопільський пов., Таврійська губ. — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Шатух Віра (* 1928), скульптор родом з с. Новотроїцького на Запоріжжі, закінчила Тбіліську Академію Мистецтв (1951). працює в станковій і монументально-декоративній скульптурі: «З добрим ранком», «Приятелі» (1957), «Портрет сина» (1961, майоліка), «Сковорода», «Наречена», «Материнство» (1964, склоцемент), «Випускниця» (1967), «Юнак» (1968, оргскло) та ін.


Шаула Матвій († 1596), один з керівників козацького повстання 1594 — 96 під проводом С. Наливайка. Восени 1595 на чолі запор. загону здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків на Білорусі. Повернувшися на Правобережну Україну, у березні 1596 був обраний запор. гетьманом. У битві над р. Солоницею б. Лубень був поранений, підступно схоплений 7. 6. 1596 зрадниками й виданий С. Жолкевському, згодом страчений у Варшаві.


Шафарик (Šafářik) Павел Йосиф (1795 — 1861), визначний діяч чес. і словацького відродження, славіст родом з с. Кобелерова на Сх. Словаччині; закінчив ун-т в Єні (Німеччина) і в дусі нім. романтиків досліджував етногенезу слов. народів, мови і фолкльору та історію. Працював у Празі, найдовше був кустосом університетської бібліотеки, брав активну участь у Слов’янському Конґресі у Празі 1848. У своїх працях «Geschichte der slavischen Sprache und Literatur nach alien Mundarten» (1826) та «Über die Abkunft der Slawen» (1828), «Slovanské starožitnosti» (т. 1 — 2, 1836 — 37) доводив індоевр. походження слов’ян та визнавав окремішність укр. і рос. моз. Хоч досліджував і захоплювався словацьким фолкльором, проте був прихильником зближення між чехами і словаками, включно до вживання спільної літ. мови. Ш. мав широкі зв’язки з слов’янськими вченими, у тому ч. й укр.: О. Бодянським, М. Максимовичем, Я. Головацьким, І. Срезневським та ін. Т. Шевченко присвятив Ш. поему «Єретик».


Шафонський Опанас (1740 — 1811), лікар, історик, гром. діяч, один з засновників епідеміології в Рос. Імперії, родом з с. Сосниці на Чернігівщині, син сотн. Чернігівського полку. З 1750 вчився за кордоном і в Галле здобув ступінь д-ра прав, у Лейдені — д-ра філос. та в Страсбурзі д-ра медицини (1763). З 1770 працював у Москві, де першим розпізнав чумну епідемію й разом з Д. Самойловичем та К. Ягельським брав участь у боротьбі з нею. Видав кн. «Описание о бывшей в Москве язвы и о всех средствах, употребленных для ее прекращения» (1774) та склав медико-топографічний опис Москви. У 1781 повернувся до Чернігова і був там радником карної палати, співр. намісництва та ген. суддею. Склав цінну довідкову працю «Черниговского намесничества топографическое описание» (1851). видану у Києві по його смерті. У ній зібрано численні відомості з іст. України, природи, госп-ва, населення, соц.-екон. стану, побуту та здоров’я Лівобережної України другої пол. 18 в.

[Шафонський Опанас († Якличі, Сосницький пов., Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Апанович О. Значення праці О. Ф. Шафонського: Черниговского намесничества топографическое описание... Укр. Іст. Журн., ч. 5, 1960.


Шафран (Crocus), рід травистих багаторічних рослин родини півникуватих. Відомо 70 видів, поширених на Середземномор’ї; в СССР — 21 вид, на Україні — 9. Ш. посівний або культурний (C. sativus) вирощують як фарбувальну і пряну рослину; використовується в нар. медицині як болезаспокійливий і сечогінний засіб.


Шафран Олекса, запор. полк., що визначився у протитур. походах на поч. 17 в. Брав участь у спільних запор.-донських походах на Туреччину й Крим. Пробув 7 років у тат. полоні, з якого втік на захопленому тур. кораблі. У морському поході 1626 на тур. побережжя на чолі 400 козаків поруйнував фортецю Трапезунд та ін. укріплення.


Шафранко Іван (* 1931), маляр і педагог родом з Закарпаття; закінчив Академію Мистецтв у Празі. Живе і працює на Словаччині в Пряшеві; ілюстратор укр. видань на Пряшівщині. Індивідуальні виставки в Кошицях, Братіславі й Пряшеві.


Шафранов Петро (1859 — ?), рос. історик родом з Курщини. Праці Ш. стосуються укр. історії: «О статьях Богдана Хмельницкого 1654 г.» (КСт., 1889), «О поселении в России запорожских казаков, переселившихся в 1828 г. из Турции под начальством атамана Гладкого» (Сб. материалов из архива м-ства гос. им., 1891).


Шафранюк Михайло (* 1911), підприємець, меценат укр. культури в Канаді, родом з Борщівщини. Працював у кооп. та осв. орг-ціях, за війни перебував у Дивізії «Галичина». На еміґрації в Австрії, Арґентіні, від 1952 в Канаді. Фундатор Кан.-Укр. Мист. Фундації (відомої як Ґалерія Шафранюків), віддав будинок для Світового Конґресу Вільних Українців. Організатор Світової виставки Укр. мистців 1986 і низки індивідуальних і збірних виставок.

[Шафранюк Михайло (1911 — 1991, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Шах Степан (1891 — 1978), педагог (клясичний філолог) і просвітянський діяч, родом з Куликова б. Львова, учитель Акад. гімназії у Львові (з 1920), пізніше дир. укр. гімназії в Перемишлі (1932 — 39), секретар Гол. Виділу Т-ва «Просвіта» у Львові (1920 — 32), д. чл. НТШ (з 1954), автор (під псевд. С. Перський) «Популярної історії Т-ва „Просвіта“» (1932), розвідок з історії гал. шкільництва, зокрема історії Перемиської гімназії (у Звітах дирекції Держ. гімназії в Перемишлі за 1933 — 38), мемуарів «Львів місто моєї молодости» (I — III, 1955 — 56), «Між Сяном і Дунайцем» (1960), «о. Маркіян Шашкевич та гал. відродження» (1961) й ін. З 1944 жив у Німеччині, 1978 переїхав до Сіднею (Австралія) і там помер.


Шах Яків, запор. ватажок другої пол. 16 в., «гетьман низовий» 1577 — 79, претендент на молд. престол, побратим І. Підкови, з яким ходив походом на Молдавію (1577), 1576 — 77 розгромив на Дніпрі тат. посла, який повертався з Москви, чим накликав тат. напади на Волинь. Водив козаків на поляків.


Шахбазян Гайк (1896 — 1982), гігієніст родом з тур. Вірменії, чл.-кор. Академії Мед. Наук СССР (з 1957), закінчив Київ. Мед. Ін-т (1925), співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту гігієни праці у Києві і його дир. (1946 — 52), з 1952 проф. Київ. Мед. Ін-ту. Праці з питань виробничого мікроклімату, оздоровлення умов праці. Помер у Києві.

[Шахбазян Гайк (* Панік, Сурмалінський пов., Єреванська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Шахи, гра, що поєднує в собі властивості мистецтва (уява), науки (логічно-точний розрахунок) і спорту. На Україні відрмі з 10 — 11 вв., куди були принесені з батьківщини шахової (ш.) гри, Персії. Знайдено ш. фігури в археологічних розкопах Вишгороду, Києва, Турова, в Чорній Могилі б. Чернігова. В усній словесності, зокрема билинах, згадується, що III. були популярні в Київ. Руси. Пізніше довго не зустрічаються згадки про Ш. на Україні, бо під Росією довший час вони були заборонені Правос. Церквою; проте розвиток їх у Польщі (поема Я. Кохановського «Szachy», 1564) імовірно не лишився без впливу на вищу верству на Україні. Відомо, що за Гетьманщини шахістом був митр. Т. Яновський, а меценатом ш. мистецтва гетьман К. Розумовський.

З т. зв. европеїзацією Росії Ш. поширилися і в Росії (перший рос. підручник гри в Ш. І. Бутрімова появився 1821). У розвитку Ш. в Росії відограли ролю українці: М. Безкровний (1840 — 97) з Одеси, що був багаторазовим чемпіоном паризького клюбу «Café de la Régence», став співзасновником Петербурзького ш. клюбу; ін. українець Д. Коленко сприяв діяльності Петербурзького ш. зібрання (засноване 1901). Цей клюб здійснив четвертий рос. чемпіонат Ш.; третій чемпіонат відбувся в Києві (1902); перший на Україні клюб постав у Харкові (1881), згодом постали клюби у Києві, Одесі й ін. м. 1909 відбувся в Одесі Півд.-рос. ш. чемпіонат, що був першим чемпіонатом України; переможцем вийшов Б. Верлинський, на друге місце вийшов Ю. Боголюбов.

З 1924 провадяться річні чемпіонати з Ш. в УССР. Чемпіонами з Ш. в УССР були: В. Равзер, Й. Погребинський, М. Шумилін, А. Банник, І. Липницький, О. Сокольський, І. Болеславський, Ю. Ґеллер, А. Хавін, Ю. Николаєвський, Л. Альбурт. Боголюбов (1889 — 1952), родом з Києва, був двічі чемпіоном СССР (1924 і 1925) та двічі претендентом на світову першість (1929 і 1934). Ф. Богатирчук (1892 — 1983), теж киянин, був кочемпіоном СССР (1927, друге місце 1938) і чемпіоном України (1937). О. Селезньов (1888 — 1963), що був учасником кількох міжнар. турнірів, брав участь у чемпіонаті України 1927.

У 1960 — 80 pp. здобули чемпіонати України наступні шахісти: Л. Штейн (1960, 1962), Ю. Николаєвський (1963, 1977), А. Банник (1964, 1965), Ю. Сахаров (1966, 1967, 1968), В. Савон (1969), В. Тукманов (1970), Л. Альбурт (1972, 1974), М. Підгаєць (1976), К. Лернер (1978, 1982), М. Охотник (1979), В. Маланюк (1980, 1981), М. Ґуревич (1984), В. Неверов (1985).

Орг-ція ш. діяльности і турніри в СССР централізовані. Від 1924 укр. клюби підпорядковані Всесоюзному комітетові в справах фізкультури і спорту. Укр. ш. т-ва входять через ш. федерацію СССР (з 1947) до Міжнар. ш. федерації (Fédération Internationale des Échecs, FIDE), яка відбуває ш. олімпіяди що 2 роки, але не є автономними чл. FIDE. У 1960-их pp. в УССР було бл. 800 000 організованих шахістів, у всьому СССР — 2,8 млн.

За 1970 — 80-их pp. закваліфікувалися до циклу змагань за першість світу такі укр. ґросмайстрі: Л. Штейн, О. Білявський, Й. Дорфман, Г. Кузьмин, О. Романишин, В. Савон і В. Тукмаков. З жінок вибилися укр. шахістки: Л. Руденко (друга чемпіонка світу, 1950 — 53), ґросмайстрі М. Літинська і Л. Семенова та Л. Муленко.

У ш. житті України помітне місце посідають шахісти жид. походження. Крім названих вище, в Одесі жив Я. Ейхенбавм, що написав гебрейською мовою поему — опис бою на шахівниці «Гакраб» (1847). З України походять кілька ґросмайстрів: С. Флор (нар. 1908 в Городенці, Галичина), що був капітаном чехо-словацької дружини на кількох ш. олімпіядах; І. Болеславський (нар. в Золотоноші 1919), тепер ш. дружини СССР; Д. Бронштейн (нар. 1924 в Білій Церкві), чемпіон СССР, та ін.

На Зах. Україні ширше зацікавлення Ш. виникло щойно у 20 в. Перший укр. ш. клюб постав у Львові 1926 і був названий «Шаховий коник», згодом перейменований на Т-во укр. шахістів. Перший укр. ш. турнір у Галичині відбувся 1928 у Львові, у якому перші місця припали: С. Попелю, О. Слободянові, Я. Онищукові (10 учасників). Другий турнір відбувся в 1942 у Львові з результатом: Попель, М. Турянський, М. Романишин (14 учасників). Попель і Е. Янів поділили між собою перші місця Зах. України (Сянік, 1944).

Після 1945 укр. шахісти активізувалися в укр. спортових клюбах у таборах Д. П., згодом у нових країнах поселення, творячи ш. секції, і також індивідуально в неукр. турнірах: майстрі Ф. Богатирчук, І. Теодорович і В. Дзера в Канаді, С. Попель у Франції і ЗДА, М. Турянський у Відні і ЗДА, Б. Бачинський у Швайцарії і ЗДА та ін. Особливо активною є група укр. шахістів в Австралії; в кількох м. там існують укр. ш. клюби: Сіднеї, Мельбурні й Аделяїді. У ЗДА укр. ш. клюб постав у Нью-Йорку 1949 з назвою «Шаховий коник». Згодом й ін. спорт. клюби утворили ш. секції, з яких найдіяльніші: «Леви» (Чікаґо), «Тризуб» (Філядельфія), «Львів» (Клівленд). Під егідою Укр. Спорт. Централі Америки і Канади відбуваються турніри за індивідуальну першість серед укр. шахістів, яку здобули: О. Попович (1966, 1967, 1968, 1972, 1986), С. Попель (1969), С. Стойко (1970), Л. Блонарович (1971, 1973, 1985), К. Дзера (1974, 1981, 1983, 1984), Б. Бачинський (1975, 1976, 1977, 1978, 1979), М. Турянський (1982). Титули сеньйора-майстра Амер. ш. ферерації і майстра ФІДЕ здобули 2 укр. шахісти в ЗДА — Б. Бачинський і О. Попович.

Останнім часом на Захід прибули видатні шахісти УССР. У ЗДА живе чемпіон України (1972 і 1974) Л. Альбурт (чемпіон ЗДА 1984 і 1985). Від 1982 в Швайцарії перебуває і грає на першій шахівниці її нац. дружини ґросмайстер Т. Лемачко з України. На 12-ій ш. олімпіяді Т. Лемачко здобула золоту медалю. До укр. походження признається В. Корчной (еміґрант з 1976), багаторазовий чемпіон СССР, двократний визовник за чемпіонат світу (1978 і 1981).

Укр. вклад у ш. літературу також помітний. Широко відомі композиції О. Селезньова. Чемпіон світу Є. Ляснер видав 1919 в Берліні його «35 етюдів». У Москві опубліковані з передмовою Г. Левенфіша «Сто шахматных этюдов» Селезньова (1940). Міжнар. ґросмайстрі ш. комбінації В. Руденко та П. Бондаренко (обидва з Дніпропетровського) належать до провідних проблемістів світу.

На еміґрації проблемістом є Турянський (Чікаґо), а композиції (студії) укладає Є. Онищук (Торонто). Теорія ш. гри знає в староіндійському захисті укр. систему (1. d4 Kf6 2. c4 d6 3. Kc3 e5), що її опрацювали шахісти Києва та захист Боголюбова (1. d4 Kf6 2. c4 e6 3. Kf3 cb4 + 4. Kbd2 0 — 0 5. e3). В ш. композиціях відомі Кримська (опрацював І. Алешин), Львівська, Одеська (В. Мельниченко і Ю. Гордіяк), Рівенська (Н. Леонтів і В. Руденко) та Українська (С. Шедей і В. Мельниченко) теми.

Видатну ролю в популяризації Ш. відограла газ. укр. мовою «Шахіст» (1936 — 39). Після війни нема окремого укр. мовою ш. періодичного вид., лише «Спортивна газета» видає місячний додаток «Шахівниця». Книг укр. мовою про Ш. друкується непропорційно мало. Русифікації зазнає і ш. термінологія.

Література: Koran M. Очерки по истории шахмат в СССР. М. — П. 1938; Липницький І., Ратнер Б. Вибрані партії шахістів України. К. 1952; Зелепухін М. Шахова композиція на Україні. К. 1957; Richards D. Soviet Chess. Оксфорд 1965; Георгієв Т., Бондаренко П. Шаховий етюд на Україні. К. 1966; Семенко Ю. Шахи в Україні. Мюнхен 1980; Лазарев Ю. Творчість шахістів України. К. 1982; Корчной В. Про шахи в Україні Ю. Семенка. В ж. «Нові Дні», чч. 400 — 401 — 402. Торонто 1983.

Р. М.


«Шахіст», орган Комітету в справах фізкультури і спорту при Совнаркомі УССР, виходив укр. мовою у Києві з 5. 10. 1936 до 28. 2. 1939.


Шахлін Борис (* 1932), спортсмен-гімнаст родом з Росії (Тюменська обл.). З 1951 живе на Україні, абсолютний чемпіон Европи (1955), світу (1958), XVII Олімпійських Ігор (1960). Здобув 12 золотих медалів на першостях СССР з окремих видів гімнастики (1957 — 63). Суддя міжнар. категорії (1964) і тренер.


Шахматов Алексей (17. 6. 1864 — 16. 8. 1920), рос. славіст-філолог родом з Нарви. По одержанні докторату в Моск. Ун-ті (1893) працював у системі Петербурзької АН (з 1894), 1906 — 20 гол. відділу рос. мови й літератури, з 1909 проф. Петербурзького Ун-ту. В центрі зацікавлень Ш. була іст. рос. мови, іст. літописання в стародавній Русі, а в останні два десятиріччя життя також сучасна рос. мова, зокрема синтакса, але Ш. лишив також важливі праці з усіх слов. мов, а серед них і укр., а також з рос. діялектології і стародавньої літератури. Методологічно Ш. був в основному молодограматик, але молодограматичні методи він сполучав з філол., прагнучи комплексного охоплення мовно-іст. процесів.

До найважливіших публікацій Ш. в укр. мовознавстві належить ст. про депаляталізацію приголосних перед е та і (1903 Ш. уважав, що укр. мова успадкувала з т. зв. давньоруської м’які або півм’які приголосні перед голосними переднього ряду), короткий нарис іст. укр. мови в збірному вид. «Укр. народ в его прошлом и настоящем» (1916) і низка принагідних, але важливих праць, таких як докладні рецензії на граматики А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, на рукопис словника Б. Грінченка (що відкрила шлях до його публікації), некролог К. Михальчука тощо. Ш. брав участь також у складанні деклярації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906), що жадала волі друку для українців своєю мовою та в Комісії РАН для провірки перекладу св. Письма П. Морачевського на укр. мову. Це було в згоді з політ. поглядами Ш.: як типовий рос. ліберал (чл. партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культ. права народів Росії, але при умові недоторканости Рос. Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежности, Ш. зайняв різко неґативну позицію. З цією політ. програмою була зв’язана також діяльність Ш. як чл. Держ. Ради Рос. Імперії (1906 — 11).

Найбільше цікавила Ш. в іст. укр. мови проблема її постання, до чого він повертався в багатьох своїх гол. працях: «К вопросу об образовании русских наречий и народностей» (1894), «К истории звуков русского языка» (1898 — 1903), «Курс истории русского языка» (1908 — 1911), «Очерк древнейшого периода истории русского языка» (1915), «Введение в курс истории русского языка» (1916), «Древнейшие судьбы русского языка» (1917) тощо. Постання укр. мови, як білор., як і двох гол. діялектних груп рос. мови, півн. і півд., в Ш. розглядалися незмінно в рамках заг. іст. рос. мови; незмінною лишалася концепція «спільнодавньоруської» мови як проміжного етапу між праслов. мовою й іст. трьома східнослов. мовами. Не мігши не помічати відмінностей у мовному розвитку на території сх. слов’ян уже десь від 7 в., Ш. висунув тезу про початок дезинтеґрації «спільнодавньоруської» мови тоді, але пізніше нове єднання під впливом утворення політ. єдности Київ. Руси. Щоб обґрунтувати причини таких протилежно спрямованих процесів, Ш. висунув спробу реставрувати міґраційні рухи східнослов. племен, включно з ідеєю формування південнорос. наріччя нібито в басейні Дону з пізнішим переселенням на зах., що мало покласти початок утворення білор. мови. Через те, що ці концепції знаходили дуже мало опертя в іст. фактах, Ш. раз-у-раз міняв свої погляди, в кожній дальшій своїй праці заперечуючи попередню. Найменше ці зміни поглядів стосувалися до початків укр. мови, яку Ш. незмінно виводив з «півд. наріччя» «спільнодавньоруської» мови, в заг. рисах автохтонного, хоч і тут Ш. часом містив його початки між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у сер. Подніпров’ї. Другою слабкою рисою іст.-генетичних концепцій Ш. було його намагання проєктувати сучасні говіркові відмінності в давне минуле, будуючи теоретичні концепти проміжних звуків, напр., «півм’яких приголосних» (щоб пояснити твердість приголосних перед голосними переднього ряду в укр. мові проти м’якости в рос.) або припущення наявности в «спільнодавньоруській» мові голосних понаддовгих, довгих, коротких, півдовгих, півкоротких, редукованих тощо — одночасно, що суперечить усьому, що знаємо про мовні структури взагалі.

Не зважаючи на ці вразливі місця, іст.-генетичні концепції Ш. підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов. мовознавстві, навіть у противників Ш.; жадна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій пол. 20 в., як школа Ш. Учні Ш. були й серед укр. мовознавців, напр., В. Ганцов, почасти Л. Булаховський.

Велике значення для україністики мали також праці Ш., присвячені давньоруським літописам з кінцевою метою реставрації первісного тексту літописів, зокрема «Повісти временних літ», які дійшли до нас тільки в пізніших копіях, не раніших від 14 в. Після широко закроєної ред. праці над виданнями збережених літописів і численних попередніх студій Ш. дав синтетичний огляд — реконструкцію первісних літописів у таких працях, як «Разыскания о древнейших русских летописных сводах» (1905), «Повесть временных лет» (1916) і «Обозрение русских летописньіх сводов XIV — XVI вв.» (1938).

[Шахматов Алексей († Петроград). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Известия Отделения русского языка и словесности Рос. Академии Наук. 25. 1922 (збірка ст. про Ш.); Обнорский С. (ред.). А. А. Шахматов. М. — П. 1947; Тимошенко П. О. О. Шахматов про укр. мову, ж. Ук. мова в школі, ч. 4, 1956.

Ю. Шевельов


Шахнович Михайло (1888 — 1985), гал. гром. діяч, адвокат; у 1930-их pp. гол. Комітету УНДО пов. Копичинці-Гусятин; під час другої світової війни гол. Окружного Допомогового Комітету в Кам’янці Струміловій. На еміґрації у ЗДА.


Шаховський Олександер (1777 — 1846), кн., рос. письм., драматург і театральний діяч. Автор понад 100 театральних творів, зокрема маловартісних водевілів з укр. життя: «Актер у себя на родине», «Украинская невеста» і найпоширеніший «Козак-стихотворец» (1812), що затримався в репертуарі тогочасних театрів понад 50 pp. З гострою критикою проти спотворення укр. мови та звичаїв у його водевілях виступив ж. «Украинский ВЂстникъ».


Шаховський (Шаховской) Олексій (бл. 1690 — 1737), рос. держ. діяч на Україні, кн., 1729 — 31 мін.-резидент при гетьмані Д. Апостолі, після смерти якого (1734) Ш. очолив «Правління Гетьманського Уряду», своєрідну другу Малоросійську Колеґію, що складалася з 3 росіян і 3 українців. Ш. став фактичним правителем Гетьманщини, за директивами цариці Анни домагався зближення укр. старшини з росіянами, зведення влади Правління Гетьманського Уряду до одного правителя. 1736 Ш. відкликано і на його місце призначено кн. Барятинського.


Шаховський Семен (1909 — 84), літературознавець і критик родом з Полтавщини, проф. Харківського і Львівського Ун-тів, упорядник кількатомової хрестоматії з історії укр. літератури, автор підручника з укр. радянської літератури для X кляси (1938 — 59) і низки монографій: «Про Шевченка (1939), «Михайло Коцюбинський» (1943), «Павло Тичина», «Творчість Василя Стефаника» (1943), «Юрій Смолич» (1970), «Леся Українка» (1971), «Романи Павла Загребельного» (1974); праці з ділянки теорії літератури: «Літературні роди і види» (1963), «Критика і літ. процес» (1976) та ін., літ.-крит. ст. тощо.

[Шаховський Семен (* Синяківщина [тепер Білоусівка], Лохвицький пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Шахрай Василь († 1919), політ. діяч, чл. УСДРП, чл. Центр. Ради (1917), згодом больш. діяч на Полтавщині; больш. делеґат на мирові переговори в Бересті (1918), комісар військ. справ у першому харківському больш. уряді; відстоював самостійність укр. радянської держави перед наступом рос. большевиків. Автор праць: «Революція на Україні» (1919, під псевд. В. Скоровстанський) та разом з С. Мазлахом «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною» (Саратов, 1919), в яких критикував шовіністичну антиукр. політику большевиків. Розстріляний денікін:цями на Кубані.

[Шахрай Василь (1888, Харківці, Пирятинський пов., Полтавська губ. — 1919, Катеринодар). — Виправлення. Т. 11.]


Шахтарське (V — 19; до 1963 — селище Катик), м. обл. підпорядкування, р. ц. Донецької обл.; 70 000 меш. (1982). Видобуток вугілля, збагачувальні фабрики; асфальтобетонний зав.; харч. пром-сть. Ш. не розвивається (1973 — 95 000 меш., 1977 — 77 000).


Шахти (VI — 21; до 1920 Александровськ-Грушевський), м. Ростовської обл. РСФСР обл. підпорядкування; 223 000 меш. (1977; 1939 — 135 000, 1926 — 32 700); центр вугільної пром-сти. Ш. положені на укр.-рос. етногр. межі; за переписом 1926, українці становили в Ш. 13,5% всього населення, а в Шахтинсько-донецькій окрузі — 13,1%.


Шахтинський процес 1928, перший великий показовий процес в СССР, на якому суджено 53 інж. і техніків-гірників, яких заарештовано у березні 1928 у Шахтинському р-ні Донбасу. Їх обвинувачено в шкідництві, саботажі, утримуванні злочинних зв’язків з кол. власниками копалень, у приналежності до «контррев. орг-ції», що діяла у 1922 — 28 pp. й отримувала директиви від т. зв. «Паризького центру». Процес відбувся 18. 5. — 6. 7. 1928 у Москві під головуванням А. Вишинського (прокурор М. Криленко). Суд звільнив 4 підсудних, відклав вирок для 4 ін.; 11 були засуджені до розстрілу, з яких 5 розстріляно, а 6 ін. замінено страту на ув’язнення від 4 до 10 pp. Сталінський режим використав цей процес для посилення недовір’я до «буржуазних спеціялістів» і виправдання провалу сов. економіки. Процес був вступом до заг. нападу зокрема на укр. інтеліґенцію, а методи, застосовувані для одержання зізнань обвинувачених, були використані рік пізніше на процесі СВУ.

Б. Кравченко










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.