[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3772-3782.]

Попередня     Головна     Наступна





Чорносотенці, збірна популярна назва для низки рос. монархічних і ультранаціоналістичних орг-цій, що виникли по революції 1905 в Росії; гол. з них — Союз Русского Народа (гол. — лікар А. Дубровін у Петербурзі; активний діяч — басарабський поміщик і службовець Мін-ва Внутр. Справ, згодом чл. II — IV Держ. Дум В. Пуришкевич). Організаторами Союзу були реакційні шовіністичні елементи з поміщиків, бюрократії, крайньо правої інтеліґенції та духовенства; масове членство складалося з міськ. і сіль. населення. Чл. користувалися підтримкою уряду і співпрацювали з таємною поліцією, популярно — «охранкою».

Програмово Ч. відстоювали самодержавство, всерос. нац. концепцію (невизнання українців і білорусів як окремих народів) і неподільність Рос. Імперії, поборювали дем. і соц. реформи, конституціоналізм, впливи нерос. груп, зокрема жидів у суспільному житті (антисемітизм); влаштовували масові виступи, т. зв. «патріотичні» маніфестації, протести проти ліберально-поступових рухів, включно до вбивства опозиційних діячів.

На Україні орг-ції Ч. були досить сильні і спиралися на зросійщені укр. кола, гал. на несвідомі елементи міста і села, а також (особливо на Волині) на пророс. духовенство. Найсильніші осередки Ч. були в Одесі (гол. відділу Союза Русского Народу граф. А. Коковніцин, 1907 — 22 000 чл., перев. з міського плебсу, орган «За царя и родину»), у Києві (керівний діяч М. Мищенко), Харкові (гол. Котов-Коношенков), Єлисаветграді (газ. «Глас народа» І. Фоменка), у Почаївській Лаврі (діяльністю Ч. на Волині керував архимандрит Віталій Максименко, їх ідеї пропаґували газ. «Волынская Земля», «Почаевский листок»). Ч. мали свої бойові «дружини», які влаштовували 1906 — 07 жид. погроми (у Києві, Одесі, Ялті й ін. м.).

До Ч. була ідейно близька дещо поміркована орг-ція Русское собрание з відділами в Харкові, Києві, Одесі; видавала в Харкові «Мировой труд» (ред. проф. А. Вязіґін, гол. фракції партії правих у III Держ. Думі). У 1906 постав Одесский Союз Русских Людей на чолі з М. Родзевичем, який мав 10 відділів на півд. Україні.

У жовтні 1906 на з’їзді в Києві чорносотенні орг-ції створили спільний фронт п. н. «Объединенный Русский Народ». 1907 — 08 подібна орг-ція діяла в Одесі: «Российский (Белый Двухглавый Орел» під проводом В. Бєліковича. Ч. та ін. праві орг-ції використали антиполь. настрої селян Правобережжя у виборчій кампанії до III Держ. Думи (1907) і провели до неї виключно своїх депутатів з Київ. і Волинської губ. На поч. 1908 від Союза Русского Народа відкололася група на чолі з Пуришкевичем, що оформилася в Союз Михаїла Архангела з відділами в Києві, Одесі (міськ. гол. Б. Пелікан, орган «Южный Богатырь»), Херсоні (організатор І. Фоменко) тощо. В Одесі виникла 1910 ще одна орг-ція Ч. — Южный Монархический Союз (гол. Зайченко). У 1913 в Одесі гол. Союза Михаила Архангела в наслідок пофальшованих виборів опанував міську управу; тоді ж Ч. домоглися закриття в місті «Просвіти».

Для чергової антижид. кампанії Ч. використали у 1913 процес М. Бейліса, обвинуваченого в ритуальному вбивстві христ. хлопця; але звільнення його судом присяжних у Києві завдало Ч. моральної поразки. Орг-ції Ч. були ще активні під час війни, але після лютневої революції 1917 розпалися, а деякі були формально ліквідовані.

Література: Руководство черносотенца-монархиста. Кременчук 1906; Черновский А. Союз Русского Народа. М. — Л. 1929; Залежский В. Монархисты. Х., 2 вид.

В. Маркусь, Б. Струмінський


Чорнухи (III — 13), с. м. т., положене над р. Многою, р. ц. Полтавської обл.; 2 900 меш. (1984). У Ч. нар. Г. Сковорода і там поставлено йому пам’ятник.


Чорнухине (V — 19), с. м. т. Перевальського р-ну Ворошиловградської обл.; 9 200 меш. (1984). Видобуток вугілля.


Чорнушка (Nigella L.), рід однорічних трав’янистих рослин родини жовтецюватих. Бл. 20 видів, у тому ч. на Україні 3. Крім того, 2 середземноморські види в культурі: Ч. посівна (N. sativa L.), насіння якої використовують як прянощі, і Ч. дамаська (N. damascene L.) — декоративна рослина.


Чорнянка (Чернянка, II — 18), с. м. т., р. ц. БілгородсьКої обл. РСФСР; положене над р. Осколом; харч. пром-сть. Ч. лежить на укр. етнічній території; 1926 в Чернянській волості українці становили 67,7% (росіяни 32,1%).


Чорнята (Чернята) Іван, коз. ген. обозний у 1648 — 49; брав участь у походах гетьмана Б. Хмельницького проти Польщі, виконував його дипломатичні доручення. 1649 Ч. керував комісією, що складала 40-тисячний коз. реєстр після Зборівського договору Б. Хмельницького з Польщею. Після 1649 Ч. в іст. документах не згадується.


Чорт, персонаж слов. мітології. Фантазія малювала Ч. як злу нечисту силу і уявляла його у вигляді лукавої людиноподібної істоти, хитрої і підступної. Вірили, що Ч. водиться по безлюдних місцях, що живе у безоднях, в очереті, в пустелі, у пустках, руїнах і що він може перекидатися на людину, тварину і в різні речі. Вірили, що небезпечно згадувати його по імені; тому, замість слова Ч., вживали різні назви: дідько, «той, що греблі рве», «той, що не при хаті згадуючи» і т. п. В укр. фолкльорі існує багато приповідок про Ч. Згадки про Ч. збереглися в укр. топоніміці: Чортова гора, Чортиця, Чортова печера, річка Чортовець тощо. Образ Ч. часто зустрічається в творах укр. письм. (О. Стороженко «Закоханий чорт», С. Васильченко «В хуртовину» тощо).

П. О.


Чортків (IV — 6), м. над р. Серетом в півд. частині гал. Поділля, р. ц. Тернопільської обл.; 22 000 меш. (1974). Ч. заснований 1522 Юрієм Чортківським на маґдебурзькому праві; занепав за поль.-тур. воєн у другій пол. 17 в.; 1672 — 83 був під владою Туреччини, за Австрії центр Чортківської округи, пізніше (також за Польщі) пов. м. 6. 8. 1919 прорив поль. фронту Укр. Гал. Армією і поч. червневого наступу (див. Чортківська офензива). 1931 — 19 000 меш., у тому ч. 22,8% українців (гр.-католиків), 46,4% поляків (р.-католиків), 30,0% жидів (1959 60% українців, 25% росіян, 3% поляків, 2% жидів); характер м. адміністративно-торг.-ремісничий. Тепер незначна про-мсть: харч., швейна; підприємства для обслуговування зал. транспорту. Пам’ятки архітектури: замок-фортеця 16 — 17 в., дерев’яні церкви 17 і 18 в. Іст. музей.


Чортківська офензива (також червнева офензива), назва воєнної операції Укр. Гал. Армії (УГА) 7 — 28. 6. 1919 проти поль. армії, яка примусила УГА відступити в півд.-сх. трикутник Галичини, замкнений pp. Збруч і Дністер та лінією Гусятин — Улашківці — Товсте — Устечко. Метою Ч. о. (УГА нараховувала тоді 19 000 старшин і вояків у бойовому стані і до 50 батерій) було відкинути поль. військо за р. Золоту Липу, щоб здобути для себе більший пляцдарм для дальших рухів. Наступ (з 7. 6) приніс спершу тактичні успіхи: УГА здобула 8. 6 Чортків, розбила поль. армію та змусила її до відступу на віддалі 120 км аж до лінії Гологори — Перемишляни — Букачівці. Переможні бої УГА відбулися під Язлівцем (10. 6), Бучачем (11. 6), Підгайцями й Нижневом (14. 6), важкі були бої за Тернопіль (14. 6) і за Бережани (21. 6). Брак зброї і стрілива не дозволив використати цих здобутків. 28: 6 поль. армія (силою 38 600 багнетів, 2 100 шабель, 797 кулеметів, 207 гармат) проламала укр. фронт під Янчином і примусила УГА (24 000 багнетів, 400 шабель, 376 кулеметів та 144 гармати) відступити аж по р. Збруч і перейти 16. 7 на територію Наддніпрянської України. Ведена слабими силами, Ч. о. не могла досягти стратегічних успіхів; одночасно справу Галичини вирішила (18. 6. 1919) Рада Мін. Зовн. Справ союзних держав, дозволяючи поль. армії продовжувати воєнні операції аж до р. Збруча (про це повідомлено обидві сторони). Проте перемоги УГА над численнішим і краще озброєним противником виявили її справжню військ. вартість та дали доказ її моральної сили, що й пізніше виявилось на Наддніпрянщині в боях проти Червоної армії.

Література: Макарушка Л. Чортківська офензива. чч. 1 — з в зб. Укр. Гал. Армія, т. IV. Вінніпеґ 1968.

Л. Шанковський


Чортомлик, велика скитська могила (висота 20 м, діяметр — 350 м) кін. 4 в. до Хр., положена за 22 км на півн.-зах. від Никополя (Дніпропетровська обл.). Досліджував Ч. І. Забєлін 1862 — 63. Відкрито поховання скитського царя і цариці та рабів чи воїнів, скелети коней, багато золотих і срібних оздоб та зброї. Найціннішою знахідкою є срібна ваза-амфора, на фризі якої зображено скитів, що приборкують диких коней. Знайдені мист. об’єкти належать до найкращих творів давньогрец. ювелірного мистецтва; зберігаються в Ермітажі (Ленінград).


Чортомлик, о., що був у гирлі р. Базавлуку; тепер затоплений водами Кахівського водоймища. На Ч. була Чортомлицька Січ.


Чортомлицька Січ, також Базавлуцька або Стара Січ, осередок Запор. Січі з кін. 16 в., що знаходився на о. Чортомлик або Базавлук при впадінні в Дніпро приток: Чортомлик, Підпільна і Скарбна (тепер б. с. Капулівки, Никопільського р-ну). Ч. С. була заснована 1593, після зруйнування татарами Томаківської Січі, і проіснувала до 25. 5. 1709, коли її зруйнувало рос. військо порядком репресії за підтримку запорожцями на чолі з К. Гордієнком самостійницької політики гетьмана І. Мазепи. Після 1709 запорожці намагалися відновити Січ на р. Кам’янці, але при ворожому наставленні Петра I відступили на територію крим. ханату і 1711 заснували Олешківську Січ.


Чотирнадцята бриґада УГА, постала на весні 1919 з евакуйованих з Покуття підпільних частин УГА, входила до складу III корпусу УГА. Ч. б. УГА забезпечувала здовж Дністра ліве крило УГА в її червневій (чортківській) офензиві; брала участь у здобутті від большевиків Жмеринки й Вінниці та у війні проти. Денікіна. Командир — отаман В. Оробко.


«Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских», серійне вид., що містило праці «Императорского Общества» при Моск. Ун-ті за 1846 — 1918 pp. (з перервами); вийшло 264 кн. з матеріялами до історії Росії. Засновником і першим ред. «Ч.» був О. Бодянський (1846 — 48 і 1858 — 77, зредаґував 101 кн.), який помістив у «Ч.» багато цінних джерельних матеріялів до історії України; крім нього, ще брали участь в «Ч.» Д. Бантиш-Каменський, М. Любавський, Д. Багалій та ін.

У «Ч.» появилися: «Історія Русів» (1846), «Літопис Самовидця» (1846), «Летописное повествование о Малой России» А. Ріґельмана (1847), «Краткое историческое описание о козацком малороссийском народе...» П. Симоновського (1847), «Повесть о том, что случилось на Украине... аж до смерти Б. Хмельницкого» (1848), «Письма гетмана Мазепы» (1848), «Начало Унии» Д. Зубрицького (1848), «Діяріуш» М. Ханенка (1858 — 59), «Источники малороссийской истории» Д. Бантиш-Каменського (1858), «Реестра всего Войска Запорожского в 1649 г.» (1874), «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького (1878) та ін.


«Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца», вид. Історичного Товариства Нестора Літописця в Києві. Впродовж 1879 — 1914 вийшло 24 кн., в яких містилися матеріяли з історії України, а також з історії права, філології, археології, іст. географії, палеографії та нумізматики. Особливо цінним вид. т-ва були «Акты по истории землевладения в Малороссии» (1890, кн. 4). В «Ч. в И. О. Н. Л.» друкувалися такі відомі фахівці з історії України, як М. Владимирський-Буданов, І. Каманін, О. Кістяковський, О. Лазаревський та ін.


Чубар Влас (22. 2. 1891 — 26. 2. 1939), сов. держ. і партійний діяч, довголітній гол. Ради Народних Комісарів УССР. Нар. Ч. у с. Федорівці (тепер Чубарівка Запорізької обл.) в сел. родині. По закінченні Олександрівського механо-техн. училища (1911) працював на заводах Краматорського, Гуляй-Поля, Маріюполя, Москви й Петрограду. Брав участь у революції 1905 — 07 pp., 1907 вступив до партії большевиків і брав активну участь у революції 1917: був комісаром Військ.-рев. комітету Гол. артилерійського управління Петрограду, того ж р. став чл; Президії Вищої Ради Нар. Госп-ва (ВРНГ). З 1919 Ч. працював на Україні: 1919 гол. Організаційного бюра для відбудови промисловости України, з кін. 1920 гол. Укр. Ради Нар. Госп-ва, з липня 1923 гол. Ради Народних Комісарів. На цій посаді відстоював інтереси республіки проти централістичних тенденцій Москви, але одночасно виступав проти речників укр. відродження О. Шумського й М. Хвильового. 1930 — 32 pp. Ч. був проти надмірних хлібозаготівель і прискорених темпів колективізації сіль. госп-ва, за що з посиленням сталінського терору 1934 був усунений з України і призначений заступником гол. Совнаркому, а з 1937 і наркомом фінансів СССР. 1938 заарештований і ліквідований за невідомих обставин без формального судового процесу. По смерті Й. Сталіна реабілітований.

[Чубар Влас. Розстріляний у Москві. — Виправлення. Т. 11.]


Чубатий Микола (11. 12. 1889, Тернопіль — 10. 7. 1975, Петерсон, ЗДА), історик укр. церкви і права, педагог і публіцист, д. чл. НТШ (з 1928; засновник і перший гол. Амер. Відділу НТШ); укр. суспільний і кат. діяч. З 1939 у ЗДА. Ч. студіював (1909 — 18) теологію, історію і право в Львівському і Віденському ун-тах, учень М. Грушевського і О. Бальцера; проф. Львівського (таємного) Укр. Ун-ту (1920 — 23), Гр.-Кат. Богословської Семінарії, згодом Академії (1927 — 38), УВУ та УКУ (з 1963).

Гол. наук. праці з історії укр. церкви: «Митр. Іпатій Потій, апостол церк. єдности» (1914); «Зах. Україна і Рим у 13 в. у своїх змаганнях до церк. унії» (ЗНТШ, 123 — 24 тт., 1917), «Правне становище Церкви в Коз. Державі» (ж. «Богословія», т. III, Л. 1925), «Історія унійних змагань в Укр. Церкві» (1 — 3, Л. 1937), «Історія християнства на Руси-Україні» (т. І до 1353, та т. II до 1458, Рим 1965 і 1976). У працях з церк. історії Ч. підкреслював значення християнства на укр. землях перед Володимиром В., підтримував тмутороканську теорію походження ієрархії в Києві та доводив автономію і помісність Київ. митрополії. Праці з історії укр. права: «Огляд історії укр. права. Історія джерел та держ. права» (1 — 2, Л. 1921, 1922), «Держ.-правне становище укр. земель Лит. держави від кін. 14 ст.» (ЗНТШ, тт. 134 — 35 і 144 — 45, 1924), „Literatur der ukrainischen Rechtsgeschichte in Jahren 1919 — 1929“, „Przewodnik historyczno-prawny“, II — IV, 1930; у цих працях Ч. оформив схему історії укр. права. До заг. іст. праць належить «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох сх.-слов. націй» (ЗНТШ, т. 178, 1964).

Ч. містив ст. в гал. газетах («Нова Рада», «Правда», «Діло», «Дзвони», «Мета») і амер. («Свобода» — постійний співр. в 1942 — 54, «Америка» й ін.). Ч. був співзасновником Укр. Конґресового Комітету Америки і довголітнім ред. його органу „The Ukrainian Quarterly“ (1944 — 57). Як кат. діяч, Ч. був гол. секції „Pro Oriente“, брав участь у конґресах „Pax Romana“; був співзасновником т-ва «Обнова». У 1960 — 70-их pp. був діячем руху за патріярхат Укр. Кат. Церкви.

Своїми публікаціями Ч. спричинився до поширення знання про Україну в англосакському світі.

[Чубатий Микола († Парамес, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Ждан М. М. Чубатий. Нью-Йорк 1970; Ленцик В. Prof. Nicolas Chubaty. ж. Ukrainian Quarterly, XXXI, 3, 1975; Падох Я. М. Чубатий, 1889 — 1975. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1976.

Я. Падох


Чубатий жайворонок, див. Посмітюха.


Чубач Ганна (* 1941), поетка родом з Вінничини. Закінчила Укр. Поліграф. Ін-т (1968) і Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. М. Ґорького в Москві. Зб. поезій «Журавка» (1970), «Жниця» (1974), «Ожинові береги» (1977), «Заповіти землі» (1978).


Чубинський Михайло (1872 — 1943), правник-криміналіст, син Павла Ч., представник соціологічної школи в кримінології, проф. Харківського Ун-ту; співр. «Украинской Жизни». За гетьманату — мін. юстиції, згодом гол. Карного Держ. Суду. 1920 перейшов до Денікіна; на еміґрації в Юґославії, проф. у Беоґраді і Суботіці.


Чубинський Павло (1839 — 84), етнограф і гром. діяч родом з Борисполя (Київщина). Закінчив юридичний фак. Петербурзького Ун-ту. У 1869 — 70 Ч. очолював етногр.-статистичну експедицію на Україні, в Білорусії та Молдавії. Досліджував побут, звичаї, говірки, фолкльор та нар. вірування. 1873 — 76 керував Південно-Зах. Відділом Рос. Геогр. Т-ва. Гол. праці: «Очерк нар. юридических обычаев и понятий в Малороссии» (1869), «Труды этногр.-статистической экспедиции в Западно-Русский Край» — сім тт. (1 т. — вірування, нар. забобони, приказки, загадки й чари; 2 т. — казки й анекдоти, 3 т. — нар. календар: веснянки, обжинки, колядки; 4 т. — родини, христини, весілля й похорон; 5 т. — нар. пісні; 6 т. — юридичні звичаї; 7 т. — про народності, що живуть на Україні). За свої цінні наук. праці Ч. одержав золоту медалю від Рос. Геогр. Т-ва (1873), золоту медалю на Міжнар. Виставці в Парижі (1875) та від Рос. АН Уварівську премію (1879). Ч. відомий також як поет, автор зб. віршів «Сопілка» (1871). Ч. — автор укр. нац. гімну «Ще не вмерла Україна». Бібліографічний покажчик праць Ч. уклав П. Єфименко у «КСт.» (травень 1884).

[Чубинський Павло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

П. Одарченко


Чугай Павло (1880 — ?), актор характерного пляну і співак; працював у різних трупах, з 1915 в театрі М. Садовського, з яким виїхав 1920 до Галичини, згодом на Закарпаття, де працював у театрі «Просвіти» в Ужгороді. Ролі: Іван («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Сірко, Лопух («За двома зайцями», «Циганка Аза» М. Старицького) та ін.


Чугуїв (IV — 17), м. на Харківщині, розташоване над р. Дінцем, р. ц. Харківської обл.; 26 000 меш. (1974). Відоме з 1627 як городище на півд. кордоні Моск. царства; з сер. 17 в. до 1765 сотенне м-ко Харківського (Старобільського) полку; з 1780 — м., 1817 — 57 один з центрів військ. поселень (1819 вибухло повстання Чугуївського полку, жорстоко придушене владою), з 1857 — заштатне м-ко Зміївського пов. Харківської губ. 1897 мало 12 600, 1926 — 14 400 меш.; характер м. хліборобсько-ремісничо-торг. Тепер пром. м.: зав. паливної апаратури, ремонтний, дослідний точного устаткування, «Гідрозалізобетон», будів. матеріялів; мебльовий комбінат, цех мист. вишивки, харч. пром-сть. Картинна ґалерія, дім-музей І. Рєпіна, який народився в Ч.


Чугуївське повстання, збройне заворушення військ. поселенців Чугуївського полку на Харківщині 1819 проти жорстоких умов праці і суворих розпорядків у військ. поселеннях (своєрідне поєднання військ. служби з працею у сіль. госп-ві), запроваджених у Рос. Імперії з 1816. Ч. п. почалося 9. 7. 1819 з вимогою ліквідації військ. поселень. До повсталих приєдналися селяни сусідніх сіл, як також військ. поселенці з Балаклії. Для придушення повстання рос. уряд вислав реґулярне військо під проводом воєнного мін., ген. О. Аракчеєва: 4 піхотні полки і 2 артилерійські роти з гарматами. Після одномісячного опору Ч. п. було приборкане. Заарештовано і жорстоко покарано бл. 2 000 повстанців, З них 20 загинуло під шпіцрутенами, 400 заслано на каторжні роботи. 1820 подібні повстання вибухли в Півд. Україні, які охопили бл. 200 сіл.


Чуда, явища непояснимі відомими фіз.-психічними процесами; їх відносять на рахунок діяння надприродних сил. Всі ч. зв’язані з молитвою, і найбільше їх буває по церквах, зокрема в т. зв. відпустових місцевостях (Люрд, Фатіма та ін.). На Україні Ч., пов’язані з рел. віруваннями, відбувалися теж деколи в особливих місцях: у горах, лісах, над джерелами. На таких місцях поставали манастирі (Єлецький, Почаївський, Турковицький), будувалися церкви й каплиці, ставилися хрести. Ч., що відбувалися за життя чи по смерті окремих осіб, сприяли їхній канонізації. Місця, де перебували такі прославлені святі, ставали місцями прощ, особливо якщо у цих місцях зберігалися останки прославленого — мощі. Багатолюдні прощі відбувалися також до святинь з чудотворними іконами. Антирел. пропаґанда сов. уряду звернула особливу увагу на заперечення Ч., пояснюючи їх фальшуванням або вимислом духовенства та переслідуючи прочан, які сходилися до місць, прославлених чудами. Однак, за останні роки в СССР, не маючи змоги далі їх заперечувати, як колись, почали визнавати існування непояснимих явищ та досліджувати їх найновішими здобутками парапсихології і парафізики.

І. К-ий


Чуднів (III — 9), с. м. т. в півн.-зах. частині Придніпровської височини над р. Тетеревом, р. ц. Житомирської обл.; 7 900 меш. (1984). Ч. згаданий вперше як м.-фортеця 1471; 1660 місце капітуляції моск. війська ген. В. Шереметєва перед поль., що призвело до Слободищенського трактату. У 19 в. Ч. важливий торгівлею с.-г. продуктами (з кін. 19 в. мав 10 500 меш., у тому ч. пол. жидів). Тепер невелика харч. пром-сть, мебльова фабрика, торфове підприємство.


Чудновський Вольф (* 1908), фахівець з ділянки коливань стрижневих і рамових систем, наук. співр. Ін-ту Механіки АН УРСР. Разом з С. Серенсеном та А. Коваленком й ін. досліджував динамічну міцність деталів нових ділянок авіяційного машинобудування та турбобудування. 1935 — 40 і в період лібералізації 1957 — 62 друкувався укр. мовою, зокрема опрацьовував укр. техн. термінологію. Гол. праця «Методи розрахунку коливань і стійкости стрижневих систем» (1952).


Чудотворні ікони (образи), зображення святих, пов’язані з чудами. Ч. і. вміщувано у храмах для прилюдного вшанування; у визначені церквою дні до цих ікон відбувалися прощі: Ч. і. оздоблювано коштовними прикрасами, що спричинило нищення ікон під час конфіскацій церк. ціннощів у СССР. Тоді зникла частина Ч. і., між ними багато старовинних; чимало Ч. і. було також знищено під час руйнування церков, і тепер на укр. землях є лише кілька Ч. і.

Між кол. шанованими народом Ч. і. найбільше було зображень Божої Матері (Б. М.) і чудотворця Миколая. Їх називано за місцевостями, церквами або манастирями, де вони знаходилися. Так, Почаївською називано ікону Б. М. у Почаївській Лаврі на Волині, знану з 1340. Серед ін. широко знаних ікон Б. М. були: Охтирська, що її «явлення» відбулося 1739, Барська з 16 в.; Братська, у Братському манастирі (1654); Лубенська з 15 в.; ЄлецькоЧернігівська 11 в.; Каплунівська на Харківщині (1689); Куп’ятицька у Київ. Софійському соборі (1182); Новгород-Сіверська (1301); Новодворська у Чернігові (1236); Печерська у Києві (1085); Тиврівська на Поділлі 16 в.; Холмська а 12 в. В Галичині найбільше знані були Ч. і.: Зарваницька, з 13 в., Крехівсько-Верхратська і Гошівська з 17 в. та Кристинопільська й Самбірська з 18 в., а на Закарпатті в Марія Повч з 17 в.

І. К-ий


[Чужих мов інститути, Київ. Пед. Ін-т Іноземних Мов. — Доповнення. Т. 11.]


Чуйкевич Василь, «дворянин» гетьманів Самойловича і Мазепи, родом з Полтавщини, військ. канцелярист (1689, 1697), господар Гадяцького замка, реєнт Ген. Військ. Канцелярії (1702), ген. суддя другий (1706 — 09). Перейшов з Мазепою до шведів, але під Полтавою здався росіянам і був засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво.


Чуйкевич Федір († бл. 1759), знавець укр. права, який здобув на той час добру юридичну освіту. З 1717 — помічник писаря Ген. суду; з 1750 у ранзі бунчукового товариша. З власної ініціятиви у 1750 — 58 pp. уклав кодифікацію укр. права і впорядкував зб. «Суд і розправа». Ч. пропонував усунути деякі хиби в суд. процесі і відновити шляхетські суди, передбачувані за Литовським Статутом.


Чуйкевичі, коз.-старшинський рід на Гетьманщині, який походив від братів Олександра Ч., полтавського городового писаря (1666 — 89), й Василя Ч. (див.), ген. судді (1706 — 09). Син Олександра — Федір Ч. (див.), бунчуковий товариш був відомим правником того часу. Один з його нащадків, Петро Ч. (1818 — 75), педагог і етнограф, належав до Кирило-Методіївського Братства. Син Василя Ч., Семен Ч., був одним з керівників Ген. Військ. Канцелярії (1728 — 30), Ніженським полковим суддею (1730 — 34), чл. Кодифікаційної Комісії (1728 — 43) і Ген. Суду (1744).

О. О.


Чукарін Віктор (1921 — 84), спортсмен родом з Маріюполя; закінчив Львівський Ін-т Фізкультури (1950), в якому був викладачем гімнастики (з 1971); чемпіон світу (1954) і Олімпійських Ігор (1952, 1956), здобув 13 золотих медалів за першість СССР у різних родах гімнастики.


Чуковський Корній (1882 — 1969), рос. письм., перекладач і літературознавець, родом з Петербурґу. Перекладач укр. поетів (зб. «Молода Україна»), упорядник кількох вид. рос. перекладів Т. Шевченка, автор нарису «Шевченко» (1911).


Чукур Юра (* 1899), селянин з Коломийщини (Галичина), гром.-політ. діяч (УНДО, з 1933 Фронту Нац. Єдности), 1928 — 30 посол до поль. сойму. 1939 вивезений большевиками, дальша доля невідома.


Чулаївський Яків (1889 — ?), церк. діяч родом з Київщини, єп. УАПЦ з 1923 для Бердичівської, згодом Глухівської округи. З 1926 чл. Всеукр. Правос. Церк. Ради, в якій завідував церк.-осв. відділом. Заарештований 1931 і засланий до Сибіру. Дальша доля невідома.


Чума (Pestis), гостра інфекційна хвороба людей та деяких тварин, гол. гризунів (185 видів), зокрема пацюків (щурів), з яких інфекцію переносять на людину блохи. Найпоширеніші форми Ч. — бубонна і легенева. Інкубаційний період триває від 2 до 6 днів. Смертність при бубонній Ч. коливається від 27 до 95%, при легеневій майже 100%. Збудником Ч. є чумний мікроб Pasteurella pestis, відкритий у 1894 одночасно французом Йерсеном та японцем Кітасато. У 18 в. вчений родом з Чернігівщини Д. Самойлович провадив боротьбу з Ч. у Москві (1770), Херсоні й Кременчуці (1784), Тамані (1796), Одесі (1797), Дубосарах (1798) та Теодосії (1799) і один з перших дав детальний опис клініки Ч. та запропонував засоби до її лікування й боротьби з нею. Другим укр. вченим, який вивчав Ч. з 1899, був Д. Заболотний, засновник епізоотології та вчення про природні вогнища Ч. Ін. укр. дослідники Ч.-В. Високович, І. Мечніков, М. Гамалія, В. Хавкін (всі з кін. 19 і поч. 20 в.).

Ч. хвороба, відома з найдавніших часів, але перші вірогідні відомості про неї припадають на кін. другого і поч. третього в. по Хр. Найвідоміша т. зв. «юстиніянова Ч.» (551 — 580), яка виникла у Сх.-Рим. імперії й охопила весь Близький Сх. Від цієї епідемії загинуло бл. 20 млн осіб. У 10 в. була велика епідемія Ч. в Европі, зокрема в Польщі, на Україні й у Росії. У 1090 у Києві за два тижні від Ч. загинуло понад 10 000 осіб. У 12 в. епідемія Ч. кілька разів виникала серед хрестоносців. У 13 в. в Польщі, на Україні та в Росії було кілька вибухів Ч. У 14 в. в Европі вибухла найстрашніша епідемія п. н. «чорна смерть», занесена з Сх. Китаю. У 1334 від неї загинуло майже 5 млн осіб, що становило 1/4 усього населення Европи. У 1346 Ч. була занесена до Криму, а у 1351 через Польщу — до України й Росії. На Україні вона особливо лютувала у Переяславі, де знищила все населення. Відтоді епідемії не переводилися на Україні і в Росії впродовж 4 ст., особливо у 1603, 1654, 1738 — 40 і 1769. У 19 в. Ч. багато разів виявлялася в рос. армії, що оперувала в Малій Азії та на Балканах, звідки вона завжди заносилася до України. З Туреччини та Персії кілька разів завозилася Ч. до Одеси (1812, 1829, 1837), а 1830 до Севастополя; останні епідемії Ч. поширилися на Україні з Росії 1878 та 1896. У 20 в. Ч. була занесена до Одеського порту хворими пацюками з чужоземних кораблів й розповсюдилася в місті: 1901, 1902 (49 хворих) й 1910 (141 хворий).

Лікування хворих на Ч. нині зводиться до застосування антибіотиків, сульфонамідів та лікувальної протичумної сироватки. Профілактика вводиться влаштуванням спеціяльних карантинних заходів у портових містах, дератизації всіх суден, що плавають на міжнар. лініях, створення спеціяльних протичумних закладів у степ. місцевостях, де водяться гризуни, завданням яких є виявлення епізоотії Ч. гризунів і боротьби з ними. Такі вогнища досі трапляються у деяких країнах Азії, Африки та Півд. Америки. На Україні та взагалі в СССР Ч. нині ліквідована повністю.

Література: Галанин М. Бубонная чума, ее историко-географическое распространение. Этнология, симптоматология и профилактика. П. 1897; Минх Г. Чума в России. К. 1898; Белиловский В., Бурда М., Гамалея Н. Чума в Одессе. О. 1904; Дебрак Ф. История чумных эпидемий в России. П. 1905; Заболотный Д. Чума. П. 1907; Вайнштейн Е. Чума. О. 1911; Златогоров С. Чума. М. 1922; Чума на юго-востоке СССР, за ред. Д. Заболотного и В. Омелянского. II. 1926; Жуков-Вережников Н. Иммунология чумы. М. — П. 1940; Руднев Г. Клиника чумы. М. — П. 1940; Зюков А. Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. К. 1947; Рогозин И., Фенюк Б. Профилактика чумы. М. 1955; Николаев Н. Чума. М. 1908.

Г. Шульц


Чума Андрій (* 1927), педагог родом з с. Цабани на Пряшівщині, закінчив Братіславський Ун-т і Моск. Пед. Ін-т, проф. ун-ту Шафарика в Пряшеві. Праці з історії педагогіки й освіти: «Укр. шкільництво на Закарпатті і сх. Словаччині» (1967), „Komenský a ruská škola“ (1970) та ін. Друкується також в укр. вид. Пряшівщини.


Чумак Василь (1901 — 19), рев. діяч і письм. родом з Ічні на Чернігівщині. Закінчив гімназію в Городні 1919 і того ж року переїхав до Києва, де став активним діячем партії боротьбістів; працював секретарем журн. «Мистецтво» і був співр. Всеукр. літ. колеґії при Нар. Комісаріяті Освіти. Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою. Ч. — талановитий автор рев.-романтичних поезій, які почав писати з 1917. Окремими зб. вони появилися посмертно: «Заспів» (1920), «Червоний заспів» (1922, 1930 і 1956). У 1920-их pp. була заг.-прийнята теза В. Коряка про Ч. й ін. письм.-боротьбістів (В. Блакитного, А. Заливного, Г. Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників укр. сов. літератури. Але на поч. 1930-их pp. твори Ч. за приналежність його до боротьбістів були заборонені; у сер. 1950-их pp. Ч. реабілітовано.


Чумак Іван (* 1926), скульптор родом з Донеччини; закінчив Львівський Ін-т Прикладного і Декоративного Мистецтва; станкова і монументальна скульптура: «Слово о полку Ігоревім» (1966); портрети героїв соц. праці, пам’ятники героям м. Ржева (у співавторстві), монументи у Ворошиловграді. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка. (1973).


Чумак Клавдія (* 1919), мистецтвознавець, автор ст. і розвідок про Шевченка і його сучасників. Брала участь у впорядкуванні кн. «Мист. спадщина» Т. Шевченка (т. 1 — 4, 1961 — 64) та шеститомного «Повного зібрання творів» поета (т. 1 — 2, 1963). Співавтор вид. «Тарас Шевченко. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах» (1960), «Шевченко в образотворчому мистецтві» (1963), «Життя і творчість Т. Г. Шевченка...» (1964).


Чумак Роман (* 1918), поет і керівний діяч держ. в-в, родом з с. Ксаверівки на Київщині. Закінчив Київ. Ун-т (1950) й аспірантуру при ньому (1953), відтоді працює на керівних посадах у в-ві «Молодь» і Держ. літ. в-ві (теперішня назва «Дніпро»), з 1954 гол. ред. і дир. останього (1963 — 66). Друкується з 1937. Зб. поезій «Лірика» (1955), «Люблю, як співають» (1958), «Голуби над калиною» (1960), «Троянди на снігу» (1961), «Пісня незрадливого лісу» (1963), «Закоханими очима» (1964), «Краплина чистої любови» (1965). Крім того, низка зб. для дітей; переклади з рос., білор., поль., англ. й ін. мов; іст. романи «Бранне Поле» (1969), «Великий Луг» (1979).


Чумар Василь (1882 — 1963), укр. гром. діяч і учитель у Канаді родом з Перемищини (Галичина); до Канади прибув 1903, працював учителем у Манітобі та Альберті і був організатором Т-ва Піонерів у Альберті. Автор кн. «Спомини про переживання перших укр. переселенців у Канаді» (1942), що вийшли також англ. мовою (1981).

[Чумар Василь, м. б. Чумер Василь (* Дрогоїв — † Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Чумацтво, чумакування, торг.-візницький промисел, поширений на Україні від 17 (поч. вже з 15) до сер. 19 в. Осіб, які займалися Ч., називано чумаками (у 15 — 16 в. «солениками», інколи «коломийцями»). Саме слово чумак походить від слова «чум» — назви дерев’яної скрині, що її вживали Ч. для перевезення соли та риби; на підставі ін. джерел, слово «чум» означало ложку до міряння соли. Чумаки торгували сіллю, що її привозили на Україну з Криму і чорноморського та озівського узбереж, з Галичини, Донеччини і Надволжя; одночасно вони продавали в цих краях кустарні вироби, дерево, дьоготь, тютюн, горілку тощо. Для перевезення товарів чумаки користувалися пароволовими і четвероволовими дерев’яними возами, т. зв. мажами. На пароволову мажу вантажили до 60 пудів соли. Їздили чумаки валками до 100 і більше возів, що їх очолювали виборні отамани. Постійна загроза нападу в півд. степах з боку тат загонів примушувала чумаків мати при собі зброю. Під час зупинок на ночівлю мансі ставили замкнутим чотирикутником, зручним для захисту. Ч. було найбільше поширене серед козацтва та селян різних категорій; у 15 — 18 в. воно розвивалося у зв’язку з козацтвом, і побут чумаків та козаків був подібний. Запор. козаки часто супроводили валки чумаків і обороняли їх від татар, зокрема при переправах через Дніпро; чумаки часто зимували в коз. поселеннях (нерідко в Лузі). На Україні було багато чумацьких шляхів, які з’єднували Лівобережжя та Слобожанщину з Запоріжжям і Кримом, Доном й Озівським м.; ін. вели з Правобережжя і Лівобережжя до Галичини й Молдавії. Гол. шляхи мали назви: Чорний, Царгородський, Бакаїв, Муравський, Харківський. Чумацькі валки формувалися ранньою весною (звич., виїздили в неділю), поверталися восени. Для чумакування використовували т. зв. басарабських волів полової масти з довгими рогами. У 18 — першій пол. 19 в. Ч. стало одним з найвизначніших позахліборобських зайнять селян і козаків. У другій пол. 18 в. — першій пол. 19 воно було також основним видом транспорту на Наддніпрянщині. Гол. вантажем був хліб, експортований за кордон через Одеський та ін. порти Чорного й Озівського морів, далі шкіра, мед, віск; привозили сіль, сушену рибу. У 18 в. чумаки мали монополію на торгівлю сіллю, у 1830 — 40 pp. лише на 50 — 60%. Тоді привозили щороку від 2,5 до 4 млн пудів соли і 600 — 900 000 пудів риби. Всього чумаки транспортували річно 60 — 80 млн пудів різних вантажів, у тому ч. 25 — 40 млн пудів хліба. Вони обслуговували ярмарки, доставляли вантажі до Москви та ін. м. центр. Росії, Півн. Кавказу, Білоруси, Польщі й Молдавії. Крім дрібних чумаків, які мали одну чи дві пари волів, виникли в другій пол. 18 в. великі чумацькі підприємства, які давали працю візникам чи наймитам, звич. кол. зубожілим чумакам. З багатих чумаків вийшли родини укр. капіталістів і діячів (Терещенки, Харитоненки та ін.). Ч. занепало з сер. 19 в. і цілком заникло з розвитком зал. і водного транспорту. Проте, ще у 1880-их pp. нараховувано 200 000 чумаків.

Ч. мало своє відображення у фолкльорі (чумацькі пісні), у літературі (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, О. Рудиковський та ін.), у драматургії (І. Карпенко-Карий та ін.), образотворчому мистецтві (Т. Шевченко, І. Айвазовський С. Трутовський, В. Орловський, С. Васильківський та ін.).

Література: Данилевский Г. Нравы и обычаи украинских чумаков. Очерки четырех времен года в Малороссии. Библиотека для чтения, т. 142 — 143, 1857; Матеріяли до вивчення виробничих об’єднань, випуск 2, Чумаки. К. 1931; Слабеєв І. Чумацький промисел на Україні. Наук. Записки Ін-ту Історії АН УРСР, т. 12. К. 1958; його ж. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промисел і його роля у соціяльно-економічному розвитку України XVIII — першої пол. XIX ст.). К. 1964.

П. Одарченко, Р. М.


Чумацькі пісні, нар. пісні про життя, побут, пригоди й переживання чумаків (Ч.). Тематика Ч. п. дуже широка, вона охоплює найрізноманітніші сторони життя й добуту Ч.: від’їзд Ч. у дорогу, бідування чумацької сім’ї після від’їзду господаря, туга Ч. за домівкою, злигодні мандрівного життя, втрата худоби, напади татар та грабіжників на чумацькі валки, хвороби і смерть Ч., туга за любою дівчиною, гірка доля Ч.-наймита, хвилинні розради; повернення Ч. додому, кохання і одруження Ч., туга жінки в довгому чеканні. Зіткнення родинних почуттів зі становим обов’язком — це одна з частих драматичних колізій чумацької лірики, перейнятої тугою за доброю долею. Серед Ч. п. є такі, що своєю епічністю наближаються до укр. нар. дум. Мелодії Ч. п. відзначаються гнучким гармоніюванням з текстом, вільними, широкими рисами малюють красу укр. степу і досягають вершка досконалости в тих піснях, що розповідають про хворобу та смерть Ч. в дорозі.

Деякі Ч. п. виникли щонайменше п’ять ст. тому й увійшли до репертуару кобзарів та лірників. Частинно вони були записані в рукописних співаниках першої пол. 18 в., а в друку появилися на поч. 19 в. Першу муз. публікацію Ч. п. здійснив М. Максимович (1834), а перший систематизований зб. їх опублікував І. Рудченко (1874). Ч. п. обробляли композитори М. Лисенко, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Ф. Колесса, Л. Ревуцький та ін.

Ч. п. мали великий вплив на укр. літературу. Зокрема чумацькою пісенністю користався Т. Шевченко («Ой, не п’ються пива», «У неділеньку та ранесенько», «Неначе степом чумаки»). Чумацька тема відбилася в прозі Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного; у драматургії (п’єса «Чумаки» І. Карпенка-Карого) і в поезії («Чумацькі могили» Я. Щоголева). Видатним твором, що ввібрав у себе тематичне багатство й красу Ч. п., є новеля М. Коцюбинського «На крилах пісень» (1895).

Література: Рудченко И. Чумацкие народные песни. К. 1874; Ревуцький Д. Укр. думи та пісні іст. К. 1919; друге вид. 1930; Зб. Чумаки. ВУАН. Етногр. Комісія. К. 1931; Зб. Чумацькі пісні. К. 1976.

П. Одарченко


Чумаченко Микола (* 1925), економіст, д. чл. АН УРСР (з 1982) родом з с. Гладівки Херсонської обл. З 1961 проф. Ін-ту Нар. Госп-ва в Києві (1967 — 70 — проректор), 1971 — 73 — заступник дир. Ін-ту Економіки АН УРСР і з 1973 дир. Ін-ту Економіки Пром-сти АН УРСР (у Донецькому) та з 1982 гол. Донецького наук. центру АН УРСР. Праці з економіки пром-сти і управління пром. підприємством.


Чумиза, китайське просо (Setaria italica subsp. maxima), однорічна культ. кормова рослина родини злакових. На Україні відома з першої пол. 19 в., але більшого поширення не має.


Чупахівка (III — 15), с. м. т. на Слобожанщині, Охтирського р-ну Сумської обл.; 3 300 меш. (1984). Цукрозав. та хлібокомбінат.


Чупрей Іван (1882 — 1923), гал. гром. і політ. діяч, організатор «Січей», співред. календарів «Запорожець», секретар Крайового Січового Комітету, пізніше Бойової Управи; помер в Умані.


Чуприна-Чехівський Олекса (1889 — 1955), соліст-бас і дириґент хорів; родом з Київщини, брат В. Чехівського, старшина Армії УНР. 1918 — 21 відбув з Укр. Респ. Капелею турне по Галичині, Зах. Европі, а по її розв’язанні залишився з групою 35 співаків і концертував у Німеччині й Еспанії (дириґент Ю. Кириченко), згодом у групі К. Миколайчука і з власним хором виступав у Франції (до 1949). Помер у Абондані (Франція).


Чупринка Григорій (1879 — 1921), поет і вояк-борець за самостійність України родом з с. Гоголева на Чернігівщині, співр. «Української Хати». За революції 1917 був козаком у полку Хмельницького, 1919 керував повстанням проти большевиків на Чернігівщині. Розстріляний большевиками. Ч. автор зб. лірики: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Білий гарт» (1911), «Контрасти» (1912), поеми «Лицар-Сам» (1913). Поезії перших pp. творчости Ч. позначені перевагою традиційних гром. мотивів, за pp. реакції помітне в нього зацікавлення модернізмом з мотивами «безутішної самоти», а з поч. революції 1917 в його творчості знову переважають гром. настрої. Найповніше вид. «Твори Г. Чупринки» вийшло 1926 в Празі за ред. П. Богацького.


Чупринка Тарас, див. Шухевич Роман.


Чурай (Чураївна) Маруся (бл. 1625 — 50), леґендарна нар. співачка, що за переказами жила в Полтаві; їй приписують авторство низки пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та ін. Сюжет пісні «Ой не ходи, Грицю» ліг в основу близько десяти повістей, романів, кількох драм і поем (найбільше відома повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала» та іст. роман у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко (1979, 1983), а саму пісню на поч. 19 в. перекладено нім. та франц. мовами. Її теж використано в низці творів світової музики в тому ч. і композитором Ф. Лістом. Зб. пісень Ч. і біографічний нарис про неї Л. Кавфмана видано під назвою «Дівчина з леґенди — Маруся Чурай» (К. 1967 і 1974).


Чурґович Іван (1791 — 1862), гр.-кат. свящ. родом з с. Новоселиці на Закарпатті, пед. діяч; студіював у Будапештському Ун-ті. Ген. вікарій Мукачівської епархії (1828 — 37), дир. гімназії й учительської семінарії в Ужгороді. Ч. заслужений в реорг-ції шкільництва та формуванні пед. кадрів на Закарпатті. Ст. в угор. та укр. пресі.

[Чурґович Іван († Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Чуфут-Кале, Чуфт-Кале, середньовічне печерне м.-фортеця, на сх. від Бахчесараю в Криму, тепер у руїнах. Виникло в 5 — 6 вв. по Хр. (старе м.); з нього залишилося донині гол. стіна і арка з 10 в. 1299 Ч.-К. захопили татари, і воно згадується п. н. Кирк-Ер; заселяли його слов’яни, алани. У 14 в. в м. поселилися караїми і створили тут свій ремісничо-торг. осередок (нове м.). Під володінням крим. ханів Ч.-К. було місцем ув’язнення військовополонених начальників. В сер. 19 в. караїми переселилися до Бахчесараю, і Ч.-К. опустіло. У зах. давнішій частині збереглися численні печери-житла, руїни мечеті, тат. мавзолей (1437), 2 караїмські храми (кенаси); у сх. частині був монетний двір, де карбували тат. монети, і чимало житлових будинків.


Чухно Анатолій (* 1926), економіст-теоретик родом з Батурина (Чернігівщина), чл.-кор. АН УРСР (з 1967), після закінчення Київ. Ун-ту (1951) працював у ньому, з 1963 — керівник катедри політ. економії, з 1979 його протектор. Автор бл. 80 праць з ділянок дослідження закономірностей розвитку відносин розподілу госп. дібр, взаємодії закону розподілу і закону вартости, питання екон. стимулювання, продуктивности суспільного виробництва та ін. теоретичних питань політ. економії.


Чухрай Григорій (* 1925), кінорежисер родом з Мелітополя. Освіту здобув у Всесоюзному Держ. Ін-ті Кінематографії. Режисерську роботу почав на Київ. кіностудії художніх фільмів (1953 — 55; кольоровий фільм «Назар-Стодоля» та ін.); з 1956 працює на студії «Мосфільм». Відомий з фільму «Валяда про солдата» (1959). Нагороди на міжнар. фестивалях за фільми «Чисте небо» (Москва), «Золота Брама» (Сан-Франціско), «Голова Паленке» (Мехіко); за гуманізм і мис

[Чухрай Григорій. Автор книги „Коли фільм закінчено“ (1964). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.