[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3847-3857.]

Попередня     Головна     Наступна





Шестидесятники, покоління, що почало входити в літературу в другій пол. 50-их pp., за хрущовської десталінізації, й найповніше виявило себе на поч. 60-их pp. Звідси назва. Першими речниками Ш. були Л. Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й нац. поневолення України, В. Симоненко. Слідом за ними з’явилася ціла плеяда талановитих поетів: І. Драч, М. Вінграновський, Г. Кириченко, В. Голобородько, І. Калинець, Б. Мамайсур та ін. На поч. близько до Ш. стояв В. Корртич. У прозі визначнішими Ш. були В. Шевчук, Григір Тютюнник, В. Дрозд, Є. Гуцало, Я. Ступак; у критиці — І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Бойчак. З появою Ш. гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода ґенерація закидала «літ. батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» І. Драча). Зі свого боку, дехто зі старших письм. (П. Тичина, П. Воронько, М. Шеремет, М. Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства Ш. Для поезії Ш. характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсности, часто з дотепним гумором (оп. Г. Тютюнника), а то й у гостро сатиричному пляні («Катастрофа», «Маслини» В. Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення іст. тематикою (В. Шевчук).

Рух Ш. виразно протримався ледве одне десятиліття. Уже на поч. 1963 на спеціяльно скликаній нараді творчої інтеліґенції їх гостро розкритикували й остаточно розгромили в арештах 1965 — 72 pp. У цьому процесі частина Ш. без особливого опору перейшла на офіц позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а ін. взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх дальша доля зовсім не відома. Ще ін., що не припиняли опору нац. дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув’язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літ. процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний І. Дзюба офіц. капітулював і був звільнений з ув’язнення та допущений до літ. праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на поч. 1970-их pp. літ. рух Ш. цілковито заник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Л. Костенко, В. Шевчук) збереглися прикмети літ. оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух III. відіграв значну ролю в поширенні самвидавної літератури і гол. — в посиленні на Україні руху опору проти рос. великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).

Література: Кравців Б. «Велика ведмедиця» і «Гончі пси». «Сучасність», ч. 2, 1962; Кошелівець І. Панорама найновішої літератури в УРСР. Мюнхен 1963 і 1974; його ж Сучасна література в УРСР. Мюнхен 1964; Кравців Б. Шістдесят поетів шістдесятих років. Мюнхен 1967; La nouvelle vague littéraire en Ukraine (Textes recueillis et présentés par Myroslawa Maslow). Париж 1967.

І. Кошелівець


Шестовицький могильник і городище в урочищі Коровель, поблизу с. Шестовиці (12 км на півд. зах. від м. Чернігова), курганний могильник і городище княжої доби 9 — 12 ст., досліджувані 1925 — 27, 1948, 1956 — 58. Розкопано напівземлянкові житла з глинобитними печами, госп. ями, заповнені слідами залізоробного виробництва, залишки валів і сліди рову; знайдено уламки жорен, скляні браслети й намиста, шиферні пряслиці, залізні наконечники стріл, бронзовий енкольпіон (нагрудний хрестик). Могильник налічує кілька сотень курганів, з яких розкопано 150. У тому ч. за поховальним обрядом 57 зі спаленням, 48 з тілопокладенням, 48 порожні кенотафи. У 7 курганах були поховання вкупі від 2 до 9 небіжчиків, чоловіків, жінок і дітей. У багатьох похованнях знайдено воїнів з убитими рабинями та бойовими кіньми. Багатий інвентар (бойові сокири, мечі, наконечники списів, кинджали, прикраси й побутові речі, деякі сканд. походження). Більшість курганів датуються 10 — 11 ст., тільки деякі 12. ст.


Шестопалов Віктор (* 1923), фізик родом з м. Слов’янського, д. чл. АН УРСР (з 1979). Закінчив Харківський Ун-т (1949), працював у Харківському Ін-ті Мір (1949 — 50), завідувач катедр Харківського Пед. Ін-ту (1958 — 63), Харківського Ін-ту Радіоелектроніки (1963 — 69), Харківського Ун-ту (1969 — 71), з 1965 працював в Ін-ті Радіофізики й Електроніки АН УРСР, з 1973 його дир. Ш. зробив вагомий вклад у теорію дифракції, передачі й приймання електромагнітних мікрохвиль.


Шеффер Тамара (* 1909), музикознавець родом з Полтави. По закінченні Київ. Консерваторії (1938) працювала в ній викладачем (1945 — 53). Співавтор кн. «Музыкальная культура Укр. ССР» (1957), «Музыкальная культура Украины» (1961), автор монографії «Л. М. Ревуцький» (1958) і співавтор «Нарисів з історії укр. музики» (1 — 2, 1964).


Шехович Роман (1909 — 73), інж.-лісівник родом з Галичини; техн. освіту здобув у. Львові й Ганновері (Німеччина). З 1951 працював на Цейлоні як керівник лісово-інженерного і мисливського департаменту держ. адміністрації. 1961 — 65 в Пакістані і 1965 — 69 в Чікаґо (ЗДА); фахівець з іриґації, від 1969 керував великим іриґаційним проєктом в Індонезії. Д. чл. НТШ, автор понад 30 наук. праць з рибальства, водного госп-ва й ерозії ґрунтів на Цейлоні.


Шехович Северин (1829 — 72), журналіст і письм., у 1840-их pp. чл. москвофільського літ.-гром. гуртка, т. зв. «погодинської колонії». Видавець і ред. перших жін. журн. «Лада» (1853) і «Русалка» (1866 — 70); ред. і співр. численних газ.: «Зоря Галицкая» (1854), «Семейної Бібліотеки» (1855 — 56), «Письма до громади» (1863), «Школа» (1865), «Господарі (1869), «Правотарь» (1868 — 69), «Читанки» (1879, 1886) та ін. Автор віршів, повістей: «Павлина Петровна» (1855), «Попадянка й попадеграфіянка» (1862; про події 1848). Друкував язичієм і нар. мовою.


Шехонін Микола (1882 — 1970), київ. архітект, закінчив Ін-т цивільних інж. у Петербурзі; з 1908 у Києві, 1909 — 41 на пед. роботі, викладач Київ. Будівельного Технікуму, Київ. Політехн. Ін-ту, Дніпропетровського Будів. Ін-ту, Київ. Художнього Ін-ту (архітектурне проєктування і малювання), з 1930 проф., з 1932 керівник Другої архітектурної мист. майстерні в Києві. Гол. проєкти: фасада Публічної Бібліотеки в Києві (1909), Київ. Військ.-інж. школа (1913 — 17 та 1918 — 20), Павільйон укр. друкарства на Сіль.-Госп. виставці в Києві (1913), Махоркова фабрика в Ромні (1925), Будинок Держ. Установ у Києві на Хрещатику (1929 — 31), Клюб харчовиків на Подолі в Києві (1929 — 32), житловий будинок заготзерна на вул. Лисенка (1933 — 35) і багато ін. З 1950 в Арґентіні, де й помер.


Шехтман Мануїл (1900 — 41), маляр-монументаліст родом з с. Липники Житомирської обл., мист. освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті (кляса М. Бойчука, 1922 — 27), чл. АРМУ. З 1934 працював у Москві. Крім станкових творів «Мати», «Погромлені», «Жахи війни», «Переселенці» й ін., розмальовував з ін. бойчукістами Сел. санаторію в Одесі (1928). Фрески «На панщині» і «Свято врожаю» знищені за «націоналістичний формалізм».


Шигура Йосип (1719 — 90), іконописець і маляр родом з Києва; учився в Київ. Академії; з 1740 мандрував по Зах. Европі; ґравер Шлевен за його малюнком виконав для Київ. Академії «Тезис» з постаттю св. Варвари. З 1750-их pp. Ш. жив у Києві і працював для Митрополичого дому, Києво-Печерської Лаври та Софійського собору, малював ікони.


Шидловський Андрій (1818 — 92), астроном і геодезист родом з Вороніжчини; проф. астрономії Харківського (1843 — 56) і Київ. (1856 — 68) ун-тів та дир. Київ. астрономічної обсерваторії. Визначив геогр. координати ряду пунктів України.

[Шидловський Андрій († Карабачин, Радомиський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Шидловський Петро (1892 — 1988), хірург й анатом родом з м. Володави на Холмщині. Вчився у Варшавському і Моск. ун-тах (1916), доц. катедри оперативної хірургії та анатомії Київ. Мед. Ін-ту (1921 — 35), проф. Вінницького Мед. Ін-ту (1935 — 36) та дир. пропедевтичної хірургічної клініки Київ. Мед. Ін-ту (1936 — 43). З 1943 на еміґрації. Проф. хірургії та декан мед. фак. ун-ту УНРРА в Мюнхені (1946 — 48); хірург ІРО у лікарнях Зах. Німеччини. З 1954 у Детройті (ЗДА). Автор бл. 120 праць з хірургії, анатомії та історії медицини укр., рос., нім. та англ. мовами.


Шиленко Ганна (* 1919), графік родом з с. Олексіївки на Вороніжчині; закінчила Харківський Художній Ін-т (кляса В. Касіяна і Й. Дайца). Станкова і кн. графіка: серія кольорових літографій «Укр. нар. пісні» (1952), ліноґравюра «Вечоріє» (1957), «Пам’ятник Т. Шевченкові в Каневі» (1961), «Седнів» (1964) та ін.


Шило Гаврило (* 1910), мовознавець родом з с. Дерев’яного на Рівенщині; по закінченні Варшавського Ун-ту (1937) старший викладач слов. філології Львівського Ун-ту та Пед. Ін-ту (1944 — 59), з 1959 зав. катедри укр. мови (з 1964 д-р філол. наук, з 1965 проф.) Дрогобицького Пед. Ін-ту та співр. відділу мовознавства Ін-ту Суспільних Наук. Праці з порівняльної граматики слов. мов (протеза), а насамперед дослідження наддністрянських та півд.-волинських говірок гол. в ділянці лексики, словотвору та топонімії; монографії: «Південнозах. говори УРСР на півн. від Дністра» (1957), «Із лексики говірок Верхнього Подністров’я і Побужжя» (1960).

[Шило Гаврило (1910 — 1988, Львів). „Палатограми укр. звуків і система фонем укр. мови“ (1948), „Назви деяких грибів у слов. мовах“ (1965). — Виправлення. Т. 11.]


Шило Костянтин (1880 — ?), політ. і культ. діяч, педагог, чл. УСДРП, співр. мін-ва освіти УНР за часів Директорії. За сов. часу завідувач редакторського відділу київ. філії Держвидаву, наук. співр. ВУАН. Заарештований 1929 за участь у СВУ і засуджений умовно на 3 роки ув’язнення. Після процесу СВУ працював ляборантом Ветер. Ін-ту й невдовзі помер.

[Шило Костянтин (1879, Орловське, Приморська обл., Дал. Схід — 1933). — Виправлення. Т. 11.]


Шило Микола (1913 — 82), архітект родом з Києва, син Костянтина Ш. (див.). Проєктував споруди в Києві: будинок Мін-ва с.-г. УРСР (1955 — 56), житлові будинки. Співавтор проєктів забудови центру Києва (1970).

[Шило Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шило Семен, сотн. повстанських відділів під час Коліївщини 1768, діяв на чолі загону 150 повстанців на поль.-тур. кордоні. Коли тур. влада відмовилася видати поль. утікачів, Ш. здобув м. Балту й Голту, які тоді належали до Туреччини, що дало останній привід розпочати війну з Росією.


Шилов Євген (1893 — 1970), хемік-органік, д. чл. АН УРСР (з 1951) родом з Серпухова Моск. губ.; на Україні працював з 1947 в Ін-ті Органічної Хемії АН УРСР. Праці Ш. стосуються теорії перетворення органічних речовин.

[Шилов Євген († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шилодзьобка (Recurvirostra avosetta), птах родини сивкових, довж. 42 — 47 см, вага до 350 г, поширений у Півд. Европі, Півд. Азії, Африці. На Україні звич. птах узбережжя Чорного й Озівського м.


Шилохвіст (Anas acuta), птах роду качка (Anas) родини качачих; довж. бл. 70 см, вага 750 — 1 150 г. Поширена в холодному і поміркованому поясах Европи, Азії і Півн. Америки. На Україні зрідка гніздиться на Поліссі і в півн. р-нах Лісостепу, поодинокими парами на о-вах чорноморського узбережжя. Мисливський птах.


Шиманів Андрій (1836 — 1901), педагог, гром. діяч, учитель іст. в Полтавському кадетському корпусі. 1862 — 69 за укр. «сепаратизм» був на засланні, опісля адвокат у Харкові. Співр. КСт.


Шимановський Василь (1861 — ?), укр. педагог з філол. зацікавленнями. Ш. видав Ізборник 1076 р. у кн. «К истории древнерусских говоров» (1887) і вдруге в кн. «Очерки по истории русских наречий. Черты южнорусского наречия в XVI — XVII вв.» (1893). Обидва вид. Ізборника були незадовільні з мовознавчого погляду, а матеріял для іст. діялектології недостатній і некритично використаний. Заслугою Ш. було однак те, що він підкреслив концепцію історії мови як іст. діялектології, а його вид. «Ізборника» прислужилося історикам та історикам літератури. Останньою працею Ш. була кн. «Звуковые и формальные особенности народных говоров Холмской Руси» (1897).


Шимановський Віталій (* 1928), вчений-будівельник родом з с. Антонівки, Київ. обл. У 1954 — 62 працював у Київ. відділі Мін-ва транспортного будівництва СССР, у 1962 — 80 в Ін-ті будівельних конструкцій Держбуду СССР, з 1980 дир. Укр. НДІ Проєктстальконструкція Держбуду СССР у Києві. З 1982 чл.-кор. АН УРСР. Розробив нові методи розрахунку висячих конструкцій.


Шимановський Всеволод (1866 — 1934), учений пасічник родом з Києва; у 1910 — 25 викладач школи бджільництва на Боярці. Ш. автор визначної праці «Методы пчеловожения» (П. 1926). Помер на Кубані.

[Шимановський Всеволод (* Кримське, Краснодарський край). — Виправлення. Т. 11.]


Шимановський Митрофан (1845 — ?), правник-цивіліст, суддя в Одесі і проф. Казанського й Одеського ун-тів. Ряд праць з чинного рос. права, про місцеве право Басарабії і Прибалтики.


Шимановський Олександер (1860 — 1918), офтальмолог. Закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1884); працював у галузі офтальмології у цьому ж ун-ті (1891 — 97); з 1904 — проф. Київ. Ун-ту та Вищих Жін. Курсів (1910 — 11). Автор праць, присвячених питанням очної травматології, трахомі, туберкульозі очей та пересадці переднього відділу ока тощо.

[Шимановський Олександер (* Україна — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шимановський Юлій (1829 — 68), видатний хірург родом з Орла (Росія). Закінчив мед. фак. Дерптського Ун-ту (1856), в якому був доц. хірургічної клініки (1857), згодом проф. Гельсінкського Ун-ту (1858 — 60), проф. патології та оперативної хірургії Київ. Ун-ту та консультант Київ. військ.-клінічного шпиталю (1861 — 68). Автор понад 60 праць, у т. ч. низки підручників і монографій латинською, нім. і рос. мовами. Серед них гол.: «Оперативная хирургия» (I — III, 1864 — 69), «Военно-хирургические письма» (1868, 1877), посібники з десмології, операції на поверхні людського тіла і внутр. операції. Запропонував 80 нових хірургічних інструментів та ряд нових метод заг. і пластичної хірургії, удосконалив запропоновану М. Пироговим гіпсову пов’язку. Помер у Києві.

[Шимановський Юлій (* Рига). — Виправлення. Т. 11.]


Шиманський Павло († 1852), церк. діяч, прелат і декан капітули в Холмі родом з Орхівки Володавського пов., свящ. з 1807. 1810 — 41 проф. Холмської епархіяльної семінарії, згодом — Варшавського Ун-ту. Боронив гр.-кат. обряд перед омосковленням.


Шимко Юрій (* 1940), учитель, гром. і політ. діяч у Канаді, куди прибув 1953, родом з м. Козьлє (Польща). Діяч Консервативно-Проґресивної Партії; 1978 обраний до федерального парляменту, з 1981 — послом до онтарійської леґіслятури. Активний діяч Спілки Укр. Молоді, Ліги Визволення України та Світового Конґресу Вільних Українців (1978 — 83 ген. секретар).


Шимонович Іоанікій (1885 — ?), економіст і статистик родом з Гусятина (Подільської губ.). Під час навчання в Петербурзькому Ун-ті був активний у житті укр. громади, 1917 делеґований до Укр. Центр. Ради, в уряді УНР товариш мін. пошти і телеграфу. 1920 — 21 викладач політ. економії у Кам’янець-Подільському Ун-ті, пізніше у Львові. 1926 повернувся на Наддніпрянщину і був проф. С.-Г. Ін-ту в Києві, пізніше в Казані й Донецькому (Сталіно). Кілька разів був засланий, останній раз 1938, дальша доля невідома. Праці: «Укр. пром-сть» (1920), «Зелений Клин — нова Україна» (1923), «Історія політ. економії» (1923), «Галичина» (1928), «Рух сіль.-госп. колективів на Україні» та ін.

[Шимонович Іоанікій (1885 — 1938?). — Виправлення. Т. 11.]


Шимонович-Семигиновський Юрій Елевтерій (бл. 1660 — 1711), маляр і ґравер родом зі Львова, мист. освіту здобув у Римській Академії Мистецтв; був надворним малярем короля Яна III Собєського, виконував його замовлення на роботи в замках Жовкви і Вілянова, в яких виконав 4 алегоричні пано («Весна», «Літо», «Осінь» і «Зима») для пляфонів, портрет королівської родини, та кінний портрет королівського подружжя. Йому приписують образ св. Анни в костьолі св. Анни в Кракові і св. Севастіяна в костьолі св. Хреста у Варшаві, а також картини «Вакх», «Аріядна», «Св. Родина», що зберігаються в Львівській Картинній Ґалерії.


Шинкар Микола († 1920), військ. діяч за Укр. Центр. Ради, сотн. і начальник Київ. воєнної округи (січень 1918), згодом перейшов до лівих есерів і на чолі повстанських загонів 30. 11. 1918 захопив Полтаву, де вчинив погром над гетьманською цивільною та військ. адміністрацією. У цьому погромі загинуло понад 100 старшин укр. армії на чолі з командувачем VI Полтавського корпусу ген. Олександром Слісаренком. 1919 Ш. підняв повстання проти Директорії УНР на Полтавщині. У листопаді 1920 загинув у боротьбі проти Армії УНР на Уманщині.


Шинкарук Володимир (* 1928), філософ-марксист, проф., д. чл. АН УРСР (з 1978), родом з с. Гайворон на Київщині. Закінчив Київ. Ун-т, в якому з 1965 був проф., згодом деканом філос. фак., з 1968 — дир. Ін-ту Філософії АН УРСР, гол. ред. журн. «Філософська думка» (з 1969), віцепрез. Філос. Т-ва СССР та гол. його Укр. відділу. Праці з питань марксистської логіки, сов. гуманізму, аналізи сучасного суспільного розвитку в дусі марксо-ленінізму та з історії філософії. Гол. праці: «Предмет та завдання історії філософії як науки» (1957), «Розвиток філософської думки в стародавньому Китаї» (1958, разом з В. Дмитриченком), «Логика, диалектика и теория познания Гегеля» (1964), «Единство диалектики, логики и теории та ін.


Шип, див. Осятер.


Шипинська земля, іст. назва адміністративної одиниці на території Буковини за доби від Галицько-Волинського князівства до закріплення влади Молд. князівства на цій території, від кін. 13 до сер. 15 в.

Утворення Ш. з. визначають різно: після приходу татар у сер. 13 в. (М. Кордуба), після розпаду Гал.-Волинського князівства, сер. 14 в. (Б. Тимощук), у зв’язку з міґрацією рум. елементу з Семигороду, сер. 14 в. (Т. Балан).

Документально вперше Ш. з. згадує Я. Длуґош 1359 у зв’язку з походом короля Казіміра у Молдавію; останній відомий документ, в якому згадується Ш. з., датується 1444 (Е. Hurmuzaki. «Documente privitoare la istoria Românilor». 1, 2, 1874). Згодом за країною закріпляється назва Буковина.

Ш. з. охоплювала територію півн. Буковини і Басарабії, приблизно ту саму що й суч. Чернівецька обл. Її центром була оселя Шипинці. Адміністративно вона поділялася на 3 волості: Цецин (на сх. від Чернівців), Хотин і Хмелів (б. с. Карапчева, в долині Черемоша). Центри волостей були укріпленими «градами». Свій розвиток Ш. з. завдячує тому, що ця територія була віддалена від тат. кочовиків і нею пролягав торг. шлях, що йшов зі Львова до Сучави; у Шипинцях відбувалися великі ярмарки, на яких торгували худобою. У 14 — 15 вв. на території Ш. з. було понад 100 с., частина з яких існувала ще з княжої доби (Василів, Онут, Кіцмань, Репужинці, Кучурів), ін. з кін. 13 — поч. 14 вв. (Лужани, Глибока, Вашківці), і тільки дуже мало постало їх у висліді приходу румунів у 14 в. (Рокитна, Тарасівці).

Користуючися пограничним положенням між Польщею і Молдавією, Ш. з. мала автономію з власною самоуправою, яку згодом ліквідувало Молд. князівство. Однак і надалі ця територія була заселена українцями.

Література: Кордуба М. Молдавсько-польська границя на Покутті до смерти Стефана Великого. Зб. НТШ. Л. 1906; Balan T. Tara Şipeniţului. Чернівці 1926; Тимощук В. Шипинська земля за археологічними даними. Минуле і сучасне Північної Буковини. Випуск 2. К. 1973.

А. Жуковський


Шипинці, археологічна й іст. оселя на півн. Буковині, на лівому березі р. Совиці, притоки Прута. Вперше згадується 1433. У 13 — 15 вв. Ш. були центром Шипипської землі. Сьогодні с. Кіцманського р-ну Чернівецької обл. (3 160 меш.). У Ш. знайдено багато знахідок з доби неоліту, що належать до трипільської культури з мальованою керамікою, людські і тваринні фігурки; а також з бронзової (браслет, сокирка) та рим. (монети) доби. Розкопи в Ш. вели Й. Сомбати (1893), Е. Костін (1904 — 14); знайдені матеріяли зберігаються у Чернівецькому і Віденському (природничому) музеях. Шипинські знахідки досліджував О. Кандиба-Ольжич (монографія «Schipenitz — Kunst und Geräte eines neolithischen Dorfes», 1937).


Шипшина, дикорослі види рослин з роду роза, родини трояндових (розуватих). На Україні відомо бл. 50 видів. Плоди деяких видів (зокрема коричної) містять багато вітаміну C, цукор, каротин тощо. Настоянки, сиропи, відвари з плодів Ш. використовуються у медицині при захворюваннях печінки, авітамінозах тощо. Про культурні форми роду роза див. Трояндо.


Широке (VI — 14), с. м. т., р. ц. Дніпропетровської обл. над р. Інгульцем, 11,6 тис. меш. (1984). Виникло в 18 ст. на землях Інгульської паланки Нової Січі як запор. зимівник. Броварня, пром. комбінат тощо.


Широких Іван (1868 — 1943), вчений у галузі зоотехнії родом з Пєрмщини. З 1897 проф. Новоолександрійського Ін-ту сіль. госп-ва і лісівництва (в Пулавах у Польщі); 1914 евакуйований до Харкова, 1921 — 31 проф. Харківського Сіль.-Госп. Ін-ту. Праці з питань тваринництва.


Широков Анатолій (* 1908), графік родом з с. Кувши Свердловської обл., закінчив Одеський Художній Ін-т (1936); автор циклу рисунків «Люди Сибіру» (1942 — 43), серії портретів: А. Бучми, І. Кавалерідзе. В. Касіяна та ін. (1943 — 62), серії літографій «Трудівники моря» (1962 — 63), акварель «Синя хусточка» і «Спасибі, лікаре» (1970); портрет ген. М. Кирпоноса (1982) та ін.


Широков Олександер (* 1905), геолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1957). Після закінчення Дніпропетровського гірничого ін-ту, працював на Донбасі (до 1941), з 1946 у гірничому ін-ті (з 1952 — проф.). Основні праці Ш. присвячені питанням геології викопного вугілля та його поширення й якости на Україні і в Евр. частині РСФСР.

[Широков Олександер (* Іваново, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Широковух (Barbastella), рід ссавців родини гладконосих кажанів; довж. 45 — 60 мм. На Україні поширений Ш. евр. (B. barbastella). Корисні тварини.


Широколобка, або підкаменщик звичайний (Cottus gobio), риба з родини підкаменщиків. Поширена по великих і малих р. та їх притоках по всій Україні. У гірських р. Карпат є підвид (Cottus gobio ruthenicus) — лемківський підкаменщик. Малочисленна не пром. риба.


Широконіска (Anas clypeata), птах родини качачих; довж. бл. 50 см, вага 300 — 1 100 г. Поширена в Европі, Півн. Африці. Півд. Азії і Півн. Америці. На Україні по всій території на ставах і озерах. Об’єкт полювання.


Широцький (і Шероцький, псевд. Ладиженко) Кость (1886 — 1919), один з визначніших мистецтвознавців поч. 20 ст. родом з с. Вільшанка на Поділлі. Закінчив Кам’янецьку мист.-пром. школу В. Розвадовського. З 1906 жив у Петербурзі, там закінчив Археологічний ін-т (1911) й ун-т (1912), згодом був доц. при катедрі іст. мистецтва. Ш. брав активну участь у житті укр. громади в Петербурзі; за революції був комісаром Городенківського пов. в Галичині, 1918 організатором секретаріяту освіти в уряді УНР. Серед великого ч. мистецтвознавчих студій кілька присвячених Т. Шевченкові: «Деякі портрети, роблені Т. Шевченком» (1911), «К. Брюлов і Т. Шевченко» (1913), «Ґравюри Т. Шевченка», «Карикатури Т. Шевченка», «Портретні твори Т. Шевченка», «Шевченко художник», «Т. Шевченко як ілюстратор» (усі 1914). Крім того, ст. «Укр. художник Тропінін» і «Дещо з укр. творчости артистамаляра Тропініна», «Життя і діяльність Григорія Кир. Левицького» (1914); студія «Очерки по истории декоративного искусства Украины. 1. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем» (К. 1914) тощо. Під псевд. Ладиженко Ш. автор популярних нарисів про Галичину, Буковину, Угорську Русь та ін. Залишив рукопис 2-томової іст. укр. мистецтва.

[Широцький (Шероцький, псевд. Ладиженко) Кость (Костянтин) († Білоусівка, Брацлавський пов., Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Лукомський Г. ВЂнокъ на могилу пяти деятелей искусства. Берлін 1921; Середа А. Некролог у зб. Секції Мистецтв УНТ. К. 1921; ст. Єфремова С. у журн. «Україна», 3, 1924; В. С. у ж. «Стара Україна», VII — Х. Л. 1925.

С. Г.


Широчанський могильник, кіммерійський могильник 9 — 8 ст. до Хр. поблизу с. Широке (Херсонської обл.), досліджуваний 1961 — 63. Померлих (б. 130 поховань) ховали на боці в скорченому положенні, головами на півд. Похоронний інвентар включає посуд, бронзові, бурштинові й скляні прикраси та кістяні вироби.


Ширяєве (VI — 11), с. м. т., р. ц. Одеської обл.; 7 500 меш. (1984), положене в зах. частині Причорноморської низовини, над р. Великим Куяльником; місц. пром-сть.


Шифрин Ніссон (1892 — 1961), театральний декоратор родом з Києва; освіту здобув у мист. студії О. Мурашка в Києві (1912 — 15); 1919 з ін. декорував Ки в до рев. свят, розписував аґітпоїзди та пароплави; 1920 — 22 викладав у Центр. студії мистецтв. Згодом переїхав до Москви. 1928 оформлював в укр. театрах вистави: «Зелений острів» Ш. Лекока (Київ. муз. комедія) і «Змова Фієско в Генуї» Ф. Шіллера («Березіль»). У Москві оформлював вистави «Сорочинський ярмарок» М. Мусорґського (1932, Муз.-драматичний театр В. Немировича-Данченка) і «Загибель ескадри» О. Корнійчука (1934, Центр. театр Рад. Армії).


Шишаки (IV — 15), с. м. т. над р. Пслом, р. ц. Полтавської обл.; 5 100 меш. (1984), перші відомості з поч. 14 в. Зав. сироробний, мінеральних вод; муз. школа, іст.-краєзнавчий музей.


Шишацький Варлаам, див. Варлаам.


Шишацький-Ілліч Олександер (1828 — 59), поет й етнограф родом з с. Красилівки на Чернігівщині. Закінчив Чернігівську духовну семінарію, працював писарем; ред. газ. «Черниговские губернские ведомости» (1854 — 59), в якій містив матеріяли з укр. фолкльору й етнографії. Гол. праці: «Містечко Олишівка в іст. та етногр. відношенні» (1854), «Сборник малороссийских пословиц и поговорок» (1857) та 2 кн. віршів «Укр. квітка» (1856 — 57), писаних у романтичному дусі.

[Шишацький-Ілліч Олександер († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Шишкар, клест (Loxia), рід птахів родини в’юркових; довж. 14 — 20 см, вага до 29 — 58 г. На Україні поширені: Ш. сосновий (L. pityopsittacus), залітний зимовий птах півн. обл.; Ш. ялиновий (L. curvirostra), осілий птах Карпат, Криму і залітний — решти території; Ш. білокрилий (L. leucoptera), рідкісний залітний зимовий птах півн. обл.


Шишко Сергій (* 1911), маляр-пейзажист родом з м-ка Носівки на Чернігівщині, учився в Київ. Художньому Ін-ті (1933, кляса Ф. Кричевського), закінчив Ін-т малярства, скульптури та архітектури Всерос. Академії Мистецтв у Ленінграді (1943). Численні твори Ш. присвячені Києву («Київ — любиме місто», 1944 — 70); цикли самаркандських і загорських етюдів (1942), фронтових етюдів і етюдів зруйнованого Києва (1944), цикл карпатських краєвидів (1947), пейзажі шевченківських місць, кримські етюди (1956), індустріяльні пейзажі і полотна, присвячені колгоспному життю, краєвиди, експоновані на численних виставках як в УССР, так і за кордоном. В мист. дорібку Ш. є також портрети і натюрморти («Червоні маки»). Альбом «Київ. пейзажі С. Ф. Шишка» (К. 1971).

Література: Павлов В. Сергій Шишко. К. 1977.


Шиян Анатолій (* 1906), письм. родом з слободи Борисівка на Білогородщині; закінчив Київ. Лісотехн. Ін-т (1929); друкуватися почав 1928, належав до літ. орг-цій «Молодняк» і ВУСПП. Автор великої кількости кн. оп., повістей і нарисів, серед ін.: повість «Баланда» (1930), зб. оп. «Озерянки» (1932 і 1940), «Переможці. Оповідання і нариси» (1950), «Партизанський край» (1946), «Вибране» (1947); романи: «Маґістраль» (1934), «Гроза» (1936), зб. п’єс: «Де тирса шуміла» (1961), «Тиха обитель» (1969) та ін.

[Шиян Анатолій (1906 — 1989, Київ). Роман „Хуртовина“ (1979), твори для дітей „П’єси-казки“ (1951). — Виправлення. Т. 11.]


Шиян Кир (1902 — 74), історик родом з Полтавщини; закінчив Ніженський ІНО (1930), 1930 — 34 співр. Наук.-дослідної катедри іст. України ім. Д. Багалія в Харкові, викладач Харківського Ун-ту (1956), з 1963 проф. іст. СССР. Гол. праці: «Селянство — основна і вирішальна сила визвольної війни укр. народу 1648 — 54 pp.» (1954), «Боротьба роб. класу України за відбудову пром-сті. 1921 — 26 pp.» (1959), «Минуле і сучасне села» (1963, у співавторстві). Брав участь у колективних працях: «Іст. роб. класу Укр. РСР» (1967) і «Розвиток нар. госп-ва Укр. РСР. 1917 — 67» (1967).

[Шиян Кир (* Березова Лука, Миргородський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Шиян Ольга (* 1914), майстер керамічної іграшки і скульптури, родом з с. Опішня на Полтавщині. Теракотові фігурки звірів, птахів і людських постатей та багатофігурні композиції («Музики», «Квартет зайців», «Рибки»). З 1940 працює в Одесі.


Шиянів Григорій (1874 — 1955), правник і гром. діяч; за Укр. Центр. Ради чл. Ген. Суду, згодом сенатор Адміністративного Ген. Суду; на еміґрації дир. канцелярії Укр. Госп. Академії у Подєбрадах, у якій викладав право.

[Шиянів Григорій (* Чернігівщина — † бл. Подєбрад, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]


Шілле Олександер (1830 — 97), архітект, уроженець Петербурґу, навчався в Петербурзькій академії мистецтв і за кордоном (Париж, Берлін, Італія). 1869 — 97 працював у Києві, спорудив київ. водогін (1870-ті pp.), будинки в Києві: Колеґію П. Ґалаґана (1871), Біржу (1873), Музичну школу (1874), Міську думу (1876).


Шіллер Микола (1848 — 1910), фізик родом з Москви; 1870 — 1903 працював У Київ. Ун-ті, в якому 1884 очолив першу на Україні катедру теоретичної фізики; 1903 — 05 ректор Харківського Технологічного Ін-ту. Основні праці Ш. стосуються електродинаміки (діелектрична проникливість у змінних полях) й термодинаміки (пружність насичених газів: закон Томсона-Шіллера).

[Шіллер Микола († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Шіллер (Schiller) Йоганн-Фрідріх (1759 — 1805), великий нім. поет і драматург, відомий на Україні багатьма перекладами й виставами його творів. Першим перекладачем поезій Ш. укр. мовою був у 30-их pp. 19 ст. Й. Левицький, далі його твори перекладали П. Куліш, Б. Грінченко, А. Могильницький, М. Маркович, О. Навроцький, О. Левицький, О. Кониський, О. Пчілка, Б. Тен, М. Лукаш, С. Гординський та ін. У зв’язку з переслідуванням укр. мови драми Ш. укр. мовою на підрос. Україні були заборонені, і перші їх вистави відбулися у львів. Театрі «Руської Бесіди»: «Підступність і кохання» та «Розбійники» (1881 — 89); уперше в Києві «Розбійники» ставив У Народному Театрі 1918 П. Саксаганський. Визначніші вистави пізнішого часу: «Вільгельм Телль» (Київ. Театр Юного Глядача, 1927), «Змова Фієско в Ґенуї» («Березіль», 1928), «Дон Карлос» (Театр ім. Франка, 1936) та ін.

Драми Ш. укр. мовою перекладали: В. Кміцикевич («Вільгельм Телль», 1887), Є. Горницький («Орлеанська Діва», 1889), Б. Грінченко («Марія Стюарт» і «Вільгельм Телль», 1896), О. Черняхівський («Розбійники», 1911), Ю. Назаренко («Підступність і кохання»), М. Лукаш («Розбійники», «Вільгельм Телль»), Я. Цурковський («Розбійники»). Окремими вид. вийшли твори Ш.: «Поезії» (Л. 1914), «Вибрані драматичні твори» (К. 1955), «Вибрані твори» (К. 1971).


Шімзер Антон (1790 — 1836), скульптор родом з Відня; навчався в Віденській і Паризькій Академіях Мистецтв. З 1812 жив у Львові. Ш. створив у клясицистичному стилі цикл рельєфів на будинку Кредитового Т-ва (1821 — 22), на фасаді та в приміщенні бібліотеки ім. Баворовських (тепер кабінет мистецтв Львівської наук. бібліотеки ім. В. Стефаника). Надгробки на Личаківському кладовищі. Помер у Львові.


Шімзер Йоан-Баптіст (1793 — 1856), брат Антона Ш., скульптор, родом з Відня, студіював у Віденській Академії Мистецтв (1810 — 18); з 1826 жив у Львові. Рельєфи на будинках у Львові, численні надгробки на кладовищах — Личаківському у Львові, в Тернополі, Станиславові та ін.; портретні погруддя; статуя Яна Непомука у Братіславі. У творах Ш. слідний початок занепаду клясицизму. Помер у Львові.


Шімрак Янко (1883 — 1946), гр.-кат. єп. крижевецький у Юґославії, родом з с. Шімраків, хорват. Проф. сх. богословія Загребського Ун-ту, посол до Беоґрадського парляменту, ред. кат. щоденника: «Грватска Стража»; 1941 іменований адміністратором Крижевецької епархії, 1942 — висвячений на єп.; помер як ісповідник віри (замучений комуністами), похований у Крижевцях. Ш. публікував архівні документи з церк. історії; автор наук. розвідок (також і в «Записках ЧСВВ»).


Шішманов Дмитро (Дімітар, 1889 — 1945), болг. літературознавець родом з Софії, белетрист і драматург, син Івана Ш. (див.) і Лідії, дочки М. Драгоманова. Автор ст. з укр. літератури, його заходами виходив у Софії ж. «Укр.-болг. огляд» (з 1919) і переклади творів М. Коцюбинського, О. Олеся, І. Франка на болг. мову. Ш. переклав на болг. мову «Укр. літературу» С. Єфремова (1919), до якої написав передмову; автор ст. «Михайло Грушевський» в «Укр.-болг. вістях» (1935). Зберігав частину епістолярної спадщини М. Драгоманова. Розстріляний болг. комуністами за те, що був болг. повноважним мін. у Атенах.


Шішманов (Шишманов) Іван (1862 — 1928), болг. літературознавець й етнограф, осв.-політ. діяч, зять М. Драгоманова, проф. Софійського Ун-ту (з 1894), чл. Болг. АН, мін. освіти Болгарії (1903 — 07), д. чл. НТШ, посол Болгарії у Києві (1918 — 19). Праці з етнографії та літературознавства. Знавець укр. літератури, зокрема творчости Т. Шевченка. Досліджував вплив Шевченкової поезії на болг. відродження; розвідка «Роля України в болг. відродженні. Вплив Шевченка на болг. поетів передвизвольної доби» (1916). Ініціятор і засновник 1920 Болг.-Укр. Т-ва.

[Шішманов (Шишманов) Іван (* Свіштов, Болгарія — † Осльо, Норвегія). — Виправлення. Т. 11.]


Шкавритко Мирослав (1922 — 84), журналіст, гром. діяч, організатор і керівник одного з відгалужень новоствореної Рідної укр. нац. віри, родом з Галичини. На еміґрації в Англії (організатор Спілки Укр. Молоді), з 1953 в Канаді. Був ред. «Кан. Фермера» (з 1963, 1967 — 73 гол. ред.). На поч. 1970-их pp. Ш. проголосив нову «нац.» релігію, що базується на дохрист. віруваннях. Автор брошур про це вчення, серед ін. «Наука Рідної Віри» (1980).

[Шкавритко Мирослав († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Шкандрій Мирослав (* 1950), літературознавець, нар. в Англії, освіту здобув у Кембріджі й Торонтському Ун-ті. Викладав у кількох ун-тах Канади, з 1985 проф. україністики в Оттавському Ун-ті. Праці: «The Literary Discussion in Soviet Ukraine, 1925 — 28» (1980) та «Mykola Khvylovy... Polemical Pamphlets, 1926 — 1927» (1985).

[Шкандрій Мирослав (* Лідс). — Виправлення. Т. 11.]


Шкарівське поселення, належить до середнього періоду трипільської культури, виявлене 1967 — 73 бл. с. Шкарівки, Білоцерківського р-ну, Київ. обл. Відкрито залишки житлових споруд з купольними печами, лежанками, культовими об’єктами: храм з вівтарями та священним вогнем. Ш. п. походить з кін. 4 — поч. 3 тисячоліття до Хр.


«Шквал», ілюстрований гром.-політ. і літ. двотижневик, від 1926 тижневик, вид. газ. «Известия» Одеського губкому КП(б)У, губвиконкому та губпрофради, виходив у Одесі 1924 — 33, до ч. 8 1929 рос. мовою з додатками — 1926 «Наука и техника» (8 чч.), «Работница и домашняя хозяйка» (1926 — 27, 9 чч.) і «Спорт» (8 чч.); 1927 з додатком «Наука и искусство» (2 чч.). З 1929 (з 9 ч.) «Ш.» виходив укр. мовою як додаток до газ. «Чорноморська Комуна». У журн. містилися літ. твори І. Микитенка, П. Панча, В. Сосюри, Ю. Яновського та рос. письм. М. Ґорького, В. Маяковського й ін. 1933 на ч. 3 вид. припинено і «Ш.» об’єднано з ж. «Металеві Дні» п. н. «Літ. Жовтень».


Шкварчук Іван (* 1918), кооп. і гром. діяч родом з Буковини, з 1947 у Канаді. 25 pp. працював у кооп. орг-ціях «Калина» і «Карпатія» (Вінніпеґ), чл. Укр. Кооп. Ради в Канаді, засновник кредитових т-в «Дністер» і св. Михаїла.


Шкільна драма, театральні дійства 17 — 18 ст., влаштовувані при тодішніх школах. Авторами їх були вчителі піїтики, а виконавцями учні, які, беручи участь у виставах, засвоювали теорію драми. Зародком Ш. д. були вірші-діялоги різдвяного й великоднього циклів, поширені на Заході з 12 — 13 ст., на Україні — з кін. 16 — поч. 17 ст. Першими, що збереглися, були «Різдвяні вірші» П. Беринди (1616) і дещо пізніше «Розмишлянє о муцЂ Христа» І. Волковича, надруковане 1631 у Львові. Найдавнішими драматичними творами в повнішому значенні цього слова були дві інтермедії («Продав кота в мішку» і «Найкращий сон») до поль. драми Я. Ґаватовича (1619). Значного розвитку набула драматична література в другій пол. 17 ст. Згідно з тодішньою теорією літератури, викладачі піїтики поділяли драматичні твори на трагедію (п’єси, в яких зображувано нещастя в шляхетських й уславлених родинах), комедію (картини з життя простолюддя) і трагедокомедію (поєднання елементів першої й другої). Тематично Ш. д. поділялися на п’єси різдвяного й великоднього циклу, міраклі (дійства, пов’язані з агіографічними леґендами), мораліте (повчальні драми, в яких виступали персоніфіковані абстрактні поняття: Правда, Любов, Гордість, Віра, Суєта тощо) та іст. драми.

Зі збережених текстів найстаршою датованою є драма-міракль невідомого автора (правдоподібно викладача Києво-Могилянської Колеґії) «Алексій, человЂк Божій», виставлена 1673. Вона складалася з прологу, двох дій та епілогу і була побудована на матеріялі леґенди про сина рим. сенатора Евфіміяна, Олексія, який під впливом христ. вчення після одруження утік з дому і був відсутній 17 p., а повернувшися в батьківський дім, жив ще 17 р. як невпізнаний жебрак. Що він був рідним сином господаря дому, довідалися лише по його смерті з залишеного ним листа. У репертуарі Києво-Могилянської Колеґії серед ін. також була популярна драма-мораліте «Царство Натури Людской» (1698), з якої збереглися лише уривки. На зах.-укр. землях однією з популярних була великодня драма, побудована на апокрифічних оп. про зшестя Ісуса Христа до пекла, «Слово о збуренню пекла», що збереглося в кількох списках другої пол. 17 — 18 ст. Особливість цієї драми в тому, що вона відхиляється від законів тодішньої пі тики і являє собою дотепне дійство з зображенням нар. побуту, чим і пояснюється її популярність.

Першою п’єсою на іст. тему була трагедокомедія Т. Прокоповича «Владимир», написана 1705, коли автор починав викладати піїтику в Києво-Могилянській Академії. П’єса прославляє Володимира В. за хрищення Руси й боротьбу проти поганства, а також покровителя наук і церкви гетьмана І. Мазепу. На тему з біблійної іст. написана драма викладача Києво-Могилянської Академії, автора «Піїтики» Л. Горки — «Іосиф Патріарха» (1708). Другою після «Володимира» Т. Прокоповича п’єсою, написаною на матеріялі іст. минулого України, була драма невідомого автора «Милость Божія, Украину... чрез Богдана Зиновія Хмельницкого... свободившая ...» (1728), написана з нагоди 80-ліття поч. Хмельниччини 1648; дослідники визнали її одним з найвидатніших драматичних творів 18 ст., «лебединою піснею» (О. Білецький) укр. Ш. д. Відома іст. драма вихованця Києво-Могилянської Академії М. Козачинського, який на запрошення серб. митр. В. Іовановича працював у Карловицькій школі (б. Беоґраду), — «Трагедія, сірЂч Печальная повесть о смерти последнЂго царя сербского Уроша V...» (1733).

З різдвяно-великодньої тематики у 18 ст. відомі драми М. Довгалевського «Комическое действіе» (1736) і «Властотворный образ» (1737); Ю. Кониського («Воскресеніє мертвих», 1746); також мораліте В. Лащевського «Трагедокомедія о мздє в будущей жизні...» (бл. 1742) та ін. Усього збереглося на Україні понад 20 текстів друкованих і рукописних драм. Вихованці Києво-Могилянської Колеґії поширили твори Ш. д. також і в Росії (вистави Д. Туптала в Ростові тощо).

Давніші дослідники (зокрема М. Петров, В. Рєзанов) виводили походження укр. Ш. д. з зах.-евр. шкільного театру, зокрема єзуїтського. Спростування цієї тези сучасними істориками мало переконливе і, мабуть, диктоване позаіст. міркуваннями.

Література: Франко І. Южно-русская пасхальная драма. К. 1896; Резанов В. Памятники русской драматической литературы XVII — XVIII вв. Ніжен 1906; Возняк М. Стара укр. драма і новіші досліди над нею. ЗНТШ, т. CXII. Л. 1912; Возняк М. Початки укр. комедії. Л. 1920; Рєзанов В. Історія укр. драми. Наук. записки УАН, І. К. 1923; Адріанова-Перетц В. Сцена та костюми в укр. театрі XVII — XVIII вв. «Україна», ч. 3. 1925; Перетц В. Театральні ефекти в старовинному укр. театрі. «Україна», ч. 1. 1926; Рєзанов В. Драма українська, I, III — VI. К. 1926 — 29; Білецький О. Зародження драматичної літератури на Україні. Зібрання праць у 5 томах, т. І. К. 1965.

І. Кошелівець


Шкільник Михайло (1891 — 1972), правник родом з Галичини. Вивчав право у Львові, Кракові й Києві. 1918 — 20 працював у мін-ві торгівлі і промислу уряду УНР, згодом був начальником консульського відділу в мін-ві закордонних справ. З 1921 був суддею і гром. діячем у Перемишлянах (Галичина). На еміґрації з 1945 в Німеччині й Канаді. У 1960-их pp. гол. Т-ва укр. правників Канади. Помер у Торонто.

[Шкільник Михайло (* Сурохів, Ярославський пов.). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.