[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3885-3895.]

Попередня     Головна     Наступна





Шмаїн Ханан (* 1902), режисер театру і кіна школи Л. Курбаса. Фільми: «Скринька» (1930), «Станція Пупки» (1931), «Приємного апетиту» (1933), «Якось улітку» (1936), в яких користувався засобами амер. трюкового фільму. Під тиском критики пізніше перейшов до Москви. Спогади про Л. Курбаса (1969).


Шмайдель (справжнє прізвище Красуцький) Гаврило (1837 — 85), скульптор родом з Наддніпрянщини, з 1863 у Львові; вчився і працював у майстернях львівських скульпторів Л. Шімзера і Л. Марконі. Виконав ампірні рельєфи на будинках на вулиці Вірменській ч. 21 і 23; на першому орнаментальний мотив з рогів достатку, на другому фриз зі знаками зодіяка і побутові сцени з життя селян Львівщини в зображенні пір року з богом Хроносом у центрі. В роботах Ш. слідний перехід від клясицизму до реалістичної скульптури другої пол. 19 в.


Шмальгавзен Іван (1849 — 94), ботанік родом з Петербурґу, чл.-кор. Рос. АН (з 1893). З 1897 проф. Київ. Ун-ту; батько Івана Івановича III. (див.). Праці про фльору України («Флора Юго-Западной России», 1885), Сер. і Півд. Росії, Криму і Півн. Кавказу; з палеоботаніки (Ш. один з основоположників палеоботаніки в Росії), анатомії та фізіології рослин.

[Шмальгавзен (Шмальгаузен) Іван (1849 — 1894, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шмальгавзен Іван (1884 — 1963), визначний зоолог-морфолог, д. чл. АН УРСР (з 1922) і АН СССР (з 1935) родом з Києва, син Івана Ш. (див.). По закінченні Київ. Ун-ту працював у ньому (до 1912 і 1930 — 41), 1938 — 48 у Моск., 1912 — 18 у Воронізькому ун-тах. 1930 — 41 дир. Ін-ту Зоології та Біології АН УРСР, 1936 — 48 — дир. Ін-ту Еволюційної Морфології АН СССР, згодом працював у Ін-ті Зоології АН СССР. Наук. праці Ш. присвячені питанню еволюційної морфології, експериментальної морфології, вивченню закономірностей росту, філогенії тварин тощо.

[Шмальгавзен (Шмальгаузен) Іван (1884 — 1963, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Шманкевич Євген (* 1882), історик України, правник, викладач високих шкіл Харкова, був співр. Наук.-досл. катедри історії України в Харкові і чл. Комісії для вивчення зах.-руського й укр. права при ВУАН. Репресований у 1930-их pp., дальша доля невідома.


Шмигельський Антон (1901 — 72), поет родом з с. Плугова на Львівщині, від поч. революції 1917 жив у Києві, пізніше в Харкові, належав до літ. орг-цій «Плуг», ВУСПП, «Західня Україна»; друкуватися почав 1923. Зб. поезій: «Памолодь» (1927), «Похід» (1933), «Вокзали» (1939), «Стяги над Карпатами» (1962), «Землі окраса» (1964), «Вересневе полум’я» (1973).

[Шмигельський Антон († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Шміґельський Андрій (1866 — 1920), гал. гром.-політ. діяч, чл. Укр. Радикальної, згодом Укр. Соц.-Дем. Партії, селянин, організатор Збаражчини. 1907 — 13 посол до гал. сойму, 1918 — 19 Укр. Нац. Ради ЗУНР (чл. її Президії); співр. «Народу», пізніше «Землі й Волі» та ш. соц.-дем. газ. Помер у Проскурові.

[Шміґельський Андрій (* Залуже, Збаразький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Шмідт (Schmidt) Аксель (1870 — 1940), нім. публіцист родом з Дорпату (Естонія), 1911 переселився до Берліну, де редаґував ж. «Deutsche Politik» (1917 — 21), «Der Deutsche Gedanke» (1925 — 28). Спільно з П. Рорбахом Ш. заснував «Нім.-Укр. Т-во» в Берліні (1918), був його ген. секретарем і ред. ж. «Die Ukraine». Автор праць і ст. про Сх. Европу, зокрема про Україну, серед них найцінніша монографія «Ukraine — Land der Zukunft» (1939). Про Ш. див.: П. Рорбах, «Axel Schmidt, dem Kenner des Ostens zum Gedachtnis» («Ukraine», 4, 1952).

[Шмідт (Schmidt) Аксель (1870 — 1941). — Виправлення. Т. 11.]


Шмідт Вальтер (1890 — 1958), вчений у галузі лісівництва; до 1946 працював на Україні, серед ін. в Ліс. Управлінні Наркомзему УРСР (1925 — 28), проф. Київ. Лісотехн. Ін-ту (1925 — 28), дир. Ботан. Саду АН УРСР (1938 — 41). Праці Ш. присвячені перев. питанням ліс. культур, лісомеліорації та лісівництва.


Шмідт Отто (1891 — 1956), математик, астроном, геофізик, дослідник Арктики родом з Могилева, д. чл. АН УРСР (з 1934) й АН СССР (з 1935). Закінчив Київ. Ун-т (1913), 1916 — 20 приват-доц. Київ. Ун-ту, згодом працював у Москві, гол. ред. «Большой Советской Энциклопедии». Праці з альґебри, абстрактної теорії груп, космогонії, геофізики.

[Шмідт Отто († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Шміт Федір (1877 — 1942), мистецтвознавець родом з Петербурґу, д. чл. АН УРСР (з 1921), закінчив Петербурзький Ун-т (1912). З 1912 проф. Харківського Ун-ту, завідувач музейної секції Всеукр. комітету охорони пам’ятників старовини Наркомосу УРСР (1919 — 20), 1921 — 24 в Києві, гол. Археологічної комісії та ін. установ ВУАН. З кін. 1924 проф. Ленінградського Ун-ту і дир. Держ. Ін-ту Мистецтв. Ш. видатний дослідник архітектури й малярства Візантії, балканських країн, країн Близького Сходу та зокрема Київ. Руси. Праці з теорії та іст. мистецтва: «Искусство, его психология, его стилистика, его эволюция» (X. 1919), «Мистецтво старої Руси-України» (X. 1919), «Исторические, этнографические, художественные музей. Очерк истории и теории музейного дела». (X. 1919), «Психологія малювання» (К. 1921), «Пам’ятки староруського мистецтва» (1922), «Мистецтво як предмет навчання» (К. 1923) та ін. Помер у Ташкенті.

[Шміт Федір (1877 — 1937). — Виправлення. Т. 11.]


Шмондюк Йосиф (1912 — 78), укр. кат. церк. діяч, єп. і митр., студіював у Колеґії св. Йосафата і папських ун-тах, висвячений 1936. Хіротонію одержав 1956 на єп.-помічника філядельфійського екзарха (перший єп. з народжених у ЗДА свящ.). 1961 призначений епархом Стемфорду, там збудував нове приміщення для Колеґії св. Василія, відкрив музей і бібліотеку. 1977 номінований митр. філядельфійським. Приділяв увагу розбудові укр. шкільництва; брав участь у синодах Укр. Кат. Церкви під проводом кардинала Й. Сліпого.

[Шмондюк Йосиф (* Вол, Пенсільванія — † Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Шморгун Петро (* 1921), сов. історик родом з Поділля, закінчив іст. фак. Київ. пед. ін-ту (1948), у 1951 — 68 співр. Ін-ту іст. партії ЦК КП України, заступник гол. ред. «Укр. іст. журн.» (1962 — 65 і 1967 — 68), з 1970 завідувач катедри іст. КПРС Ін-ту підвищення кваліфікацій викладачів суспільних наук ори Київ. Ун-ті. Досліджує іст. КП України та КПРС передрев. періоду. Гол. праці: «Большевистские организации Украины в годы первой русской революции, 1905 — 1907» (1955), «Ради роб. депутатів на Україні в 1905 р.» (1955), «В. І. Ленін і більшовицькі орг-ції на Україні. 1907 — 1917 pp.» (1960), «Київ у трьох революціях» (1963), «Карл Маркс і Україна» (1968), «В. І. Ленін і Україна» (1969, у співавторстві).

[Шморгун Петро (* Осламів бл. Віньківців, Ново-Ушицький пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Шнайдер (Schneider) Антін (1825 — 80), гал. археолог-аматор і краєзнавець родом з с. Вільшаниці на Львівщині, з нім. колоністів, збирач матеріялів до археолог. карти та до історії м. і с. Галичини. Зібрав пам’ятки старовини з «Княжої Гори». Іст. документи, впорядковані Ш. за назвами місцевостей і за тематикою, Зберігаються в рукописному відділі Львівської Бібліотеки АН УРСР і в архівах м. Кракова і Краківського воєводства. Друком вийшла «Encyklopedja do krajoznawstwa Galicji», т. 1 — 2, Львів 1868 — 74 (літери А — Б), в якій вміщено етногр. матеріяли, нариси про населені пункти Галичини, про окремі вулиці і будинки Львова. Ш. склав також один з перших провідників по Львову з описом іст. пам’яток (Л. 1871 і 1875).


Шнурової кераміки культура, назва археологічних культур пізнього енеоліту, поширених у ліс. і лісостеповій зонах Півн., Центр. і Сх. Европи при кін. 3 — сер. 2 тисячоліття (в основному 2300 — 1700) до Хр. Заг. ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена відтисками шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду, або врізний орнамент на горщиках, черпаках, мисках, кулястих амфорах з ручками. «Шнуровики» користувалися шліфованими кам’яними ножами, топорами, в тому ч. й бойовими кинджалами, сокирами, долотами; вживали прикраси з кістки і металу.

На території України Ш. к. к. поширена гол. на Прикарпатті, Поділлі й Волині, де знаходяться поодинокі групи: верхньодністровська (визначніші пам’ятки в с. Кульчиці, Колпець, Крилос, Комарів, Рокитне, Стратин); подільська (Білогірка, Попівці, Климківці, Жуличі, Кутянка); городоцько-здовбицька, б. с. Городок і Здовбиця на Рівенщині, поширена на Зах. Волині від р. Буг по р. Случ; стрижівська, від с. Стрижів над Бугом, що охоплює Півд. Холмщину і Зах. Волинь. Близько до Ш. к. к. була середньодніпровська культура, поширена в сточищі сер. Дніпра і Десни. Племена Ш. к. к. — індоевропейці, не були автохтонами на Україні, вони прийшли ймовірно з Центр. Европи, асимілюючися з місц. населенням. «Шнуровики» займалися скотарством, згодом також примітивним хліборобством. Населення шнурової культури жило у напівземлянкових і наземних житлах стовпової конструкції. Покійників у скорченому положенні ховали у ґрунтових могилах, курганах чи в кам’яних скринях. У могилах знайдено, крім покійників, кості тварин, прикраси, кам’яні бойові топірці, крем’яне знаряддя, а також рештки страв у горщиках.

Поселення Ш. к. к. мало досліджені, також невідома етнічна приналежність їхніх племен; за деякими дослідниками, це мали б бути предки слов’ян, балтійців, германців (І. Свєшніков). Ш. к. к. досліджували: Г. Оссовський, М. Біляшівський, В. Деметрикевич, Я. Пастернак, Я. Махнік, І. Артеменко, Ю. Захарук, Т. Пассек, М. Пелещишин, І. Свєшніков.

Література: Артеменко И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. М. 1967; Свешніков І. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці III — на початок II тисячоліття до нашої ери. К. 1974; Захарук Ю. Нове джерело до вивчення культур шнурової кераміки на Волині. МДАПВ, вип. 3, К. 1961.

А. Жуковський


Шов (Schaw) Джордж-Бернард (1856 — 1950), видатний англ. драматург і публіцист ірляндського походження, родом з Дубліну, помер в Ейот Сент Лоренс, Англія. На укр. сцені вперше ставив п’єси Ш. Л. Курбас у «Молодому театрі» («Кандіда», 1918) й Театрі ім. Т. Шевченка («Учень диявола», 1922); пізніше в Театрі ім. І. Франка були виставлені «Свята Йоанна» (1924) й «Учень диявола» (1948).

Укр. переклади творів Ш.: «Цезар і Клеопатра» (Коломия, 1913), «Велика Катерина» (Львів, 1922), «Твори», т. 1, 3, 5, 7 (X, — К., 1931 — 32), «Учень диявола» (К. 1954), «П’єси» (К. 1956), «Професія місіс Уоррен» (К. 1957).


Шовгенів Іван (1874 — 1943), визначний гідротехнік і меліоратор родом з Куп’янщини, навчався в Ін-ті Комунікацій у Петербурзі, згодом керував різними гідротехнічними роботами в Росії і меліораційними в Туркестані; у 1911 — 18 — доц. Петербурзького Політехн. Ін-ту, 1918 — 20 проф. Київ. Політехн. Ін-ту, організатор водного госп-ва України. На еміґрації в Чехо-Словаччині, 1922 — 28 проф. Укр. Госп. Академії та її перший ректор, пізніше працював за фахом у Варшаві і брав участь у працях Укр. Наук. Ін-ту. Упродовж 1901 — 43 опублікував бл. 50 більших праць з різних галузів водного госп-ва, серед ін. «Водне госп-во в басейні р. Дніпра на Україні» (1936); «Водне госп-во на укр. землях в Европі» (1941) і низку підручників з гідромеханіки. Помер у Данціґу. Батько письменниці О. Теліги.


Шовківництво, одна з галузів тваринництва, завданням якої є розведення шовкопрядів для одержання шовкових коконів, з яких виробляється природний шовк. Розвиток III. безпосередньо зв’язаний зі зростанням шовкової пром-сти.

Ш. на Україні виникло зі створенням шовкових мануфактур у першій пол. 18 ст. при наявній недостачі сировини для розвитку шовкового виробництва. Сировину довожено з-за кордону по дорогих цінах, і тому царський уряд намагався низкою розпоряджень сприяти розвиткові Ш. в р-нах Сер. Азії, а також в укр. губ. 1729 в імператорському указі київ. губернаторові дано розпорядження всім охочим киянам розводити тутове дерево для годівлі шовковиків. Подібні розпорядження видавав сенат (1749), а також Катерина II. Не зважаючи на ці заходи, з уваги на несприятливий клімат та неохоту місц. населення експериментувати з новою ділянкою тваринництва, виробництво шовку залишилося на Україні на низькому рівні. Статистичні дані про рівень виробництва шовку дуже скупі. Відоме лише, що на Київщині 1733 виготовлено шовку 28 фунтів, у Слобідській губ. 1774 1 пуд 15 фунтів тощо. З поч. 19 ст. вироблено 60 пудів і 17 фунтів шовку, дещо розвинулося III. з сер. 19 ст., гол. в півд. р-нах (у Таврійській губ. 1848 вироблено понад 78 пудів шовку).

Після революції Ш. почало розвиватися з 1929, і 1930 заготовано 88 т коконів тутового шовкопряда. 1945 — 347 т коконів, 1970 — 1,4 тис. т, 1984 — 33,2 тис. т. Кокони тутового шовкопряда виробляють бл. 2 500 колгоспів і 200 радгоспів у 18 обл. УССР з бл. 50 тис. га тутових насаджень. Найвище розвинене Ш. у Крим., Дніпропетровській, Запор. та Одеській обл. Велику кількість коконів дає населення з приватних господарств. Наук.-дослідну роботу веде Укр. дослідна станція шовківництва у м. Мерефі (Харківщина) та катедра заг. ентомології Академії сіль.-госп. наук у Києві.

Література: Шовківництво. К. 1956; Довідник по шовківництву. К. 1962; Пономарьов О. До історії шовкового виробництва на Україні в XVIII ст. В журн. «Історія нар. господарства та екон. думки Укр. РСР», випуски 4 — 5. К. 1970.

Б. Винар


Шовкова промисловість, галузь текстильної пром-сти, що виробляє шовкові тканини та пряжу з природного шовку, хем. волокон, а також з суміші різних волокон, включно з бавовняними. Основною сировиною Ш. п. є шовк-сирець з коконів-шовкопрядів і побічні продукти з виробництва хем. пром-сти, зокрема хем. волокна та бавовняна пряжа.

Шовкові тканини на Україні відомі ще з часів Київ. Руси, а з 14 — 16 ст. у висліді відокремлення ремісництва від сіль. госп-ва почала зростати верства самостійних ремісників, об’єднаних у цехи й поширилося виробництво шовкових одягів, зокрема жіночих і чоловічих сорочок та ін. Природного шовку на Україні не було, шовкові тканини імпортувалися з Азії й деяких країн Зах. Европи. Мануфактурні підприємства легкої пром-сти, у тому ч. й кілька дрібніших підприємств Ш. п., постали на Україні в 17 ст. Серед казенних зав. легкої пром-сти України відомий був київ. казенний зав. шовкового виробництва, заснований 1725, що працював кілька десятків pp. Відомі були також приватні зав. В. Іванова та Р. Сморазіна в Києві (50 — 60 pp. 18 ст.), Новодолозький шовковий зав. (з 1774) та ін. У зв’язку з виникненням фабр.-зав. пром-сти після реформи Ш. п. на Україні була дуже слабо розвинена і за винятком кількох дрібніших виробництв фактично не існувала.

Початки пром. шовківництва слід віднести до першої пол. 1930-их pp. 1930 на Україні заготовлено 88 т коконів тутового шовкопряда, 1940 — 412 т. Фактично справжнього розвитку Ш. п. набула аж після другої світової війни. 1970 заготовлено в УССР 1,4 тис. т коконів та вироблено 35,7 тис. т шовку-сирцю. 1975 виробництво шовку-сирцю зросло до 37,5 тис. т, але згодом почало знижуватися (1980 — 35,1, 1984 — 33,2 тис. т.). Ряд більших зав. Ш. п. збудовано після другої світової війни. Слід у першу чергу назвати Дарницький шовковий комбінат у Києві, що випускає тканини з штучного шовку, та Київ. шовковий комбінат (з 1947), що випускає тканини з природного шовку. Тканини з штучного шовку виробляють також (з 1969) Черкаський та Луцький шовкові комбінати. Техн. шовкові тканини випускають Київ. (з 1961) і Лисичанська (з 1969) фабрики та деякі підприємства бавовняної пром-сти.

Виробництво шовкових тканин в УССР:


1950

1960

1965

1970

1975

Шовкові тканини в млн м

1,3

40,0

48,8

84,4

159,2

У тому ч.:

з природного шовку


 —


0,8


0,9


1,1


1,8

з штучного синтетичного шовку

 —

25,0

32,8

64,0

142,3

з штапельного волокна

 —

14,0

15,0

19,3

15,1

Правдоподібно в 1980-их pp. виробництво шовкових тканин на Україні збільшилось до понад 200 млн м, але точніших статистичних даних немає. У структурі текстильної пром-сти шовкова дає бл. 20 — 25%, виробляючи у більшості тканини з штучного синтетичного шовку, як і деякий асортимент техн. шовкових тканин. Ця галузь виробництва найвище розвинена у півд.-зах. екон. р-ні (77% всього виробництва) та в меншій мірі у донецько-придніпровському і півд. р-нах. Більшість готових виробів Ш. п. України і надалі довозять з Росії, Закавказзя і частинно навіть з-за кордону. Теоретичні проблеми розвитку цієї галузі вивчають Укр. наук.-дослідний ін-т текстильної пром-сти у Києві та Узбецький наук.-дослідний ін-т Ш. п. в Ташкенті.

Література: див. Текстильна промисловість.

Б. Винар


Шовковиця, тутове дерево, морва (Morus), рід рослин родини шовковицевих; дерева або кущі. Відомо б. 10 видів, поширених у поміркованій та субтропічній зонах, у дикому стані і в культурі. На Україні найбільше значення мають Ш. чорна і Ш. біла. Листям Ш. вигодовують гусінь шовковичного шовкопряда.


Шовковичний шовкопряд, тутовий шовкопряд (Bombyx mori), метелик з родини шовкопрядів справжніх. На стадії гусениці Ш. ш. завиває кокони, виділяючи нитку завдовжки 400 — 1 400 м. Використовують Ш. ш. у шовківництві.


Шовкопляс Іван (* 1921), археолог родом з Полтавщини. Закінчив іст. фак. Київ. Ун-ту (1945), співр. Іст. музею УРСР (1945 — 49), з 1949 працює в Ін-ті археології АН УРСР, дир. Археологічного музею АН УРСР. Ш. дослідник пізнього палеоліту (стоянки Радомишльська, Мізинська, Добраничівська) та іст. археології на Україні. Автор праць: «Археологічні дослідження на Україні. 1917 — 57» (1957), «Кам’яний вік на території Української РСР» (1962), «Основи археології» (1964), «Мезинская стоянка» (1965), «Мандрівка в глибину віків» (1968, у співавторстві), «Розвиток радянської археології на Україні. 1917 — 66. Бібліографія» (1969), «Про локальні відмінності в культурі палеоліту на території Укр. РСР» (1968). Ш. співред. «Археології Укр. РСР у 3 томах»; ст. «Давньоруські писанки» (1980), «Деякі питання вивчення пізнього палеоліту на Україні за роки Радянської влади» (1974) та ін.

[Шовкопляс Іван (* Лазірки, Лубенський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Шовкопляс Юрій (1903 — 78), письм. родом з Харкова. Закінчив Харківський Ін-т Нар. Освіти (1927), друкуватися почав 1926, належав до літ. орг-ції Пролітфронт. По війні — керівник катедри журналістики Харківського Ун-ту (1949 — 51) та Харківської Філії СПУ (1953 — 56). Зб. оп.: «Проникливість лікаря Піддубного», «Студенти» (1930); повісті: «Весна над морем» (1929), «Земляний похід» (1933), «Починається юність» (1938); романи: «Завтра» (1931), «Інженери» (1934), «Людина живе двічі» (1962), «Лікарю, вилікуй себе самого!» (1964); зб. нарисів: «Електричний СРСР» (1932), «Народження електричного струму» (1936) тощо.

[Шовкопляс Юрій († Харків). „Вибрані твори“, т. I — II (1973). — Виправлення. Т. 11.]


Шовкопряди похідні (Eupterotidae), родина метеликів. Бл. 300 видів. На Україні зустрічаються два види: Ш. п. дубовий (Thaumetopoea processionea) і Ш. п. сосновий (Th. pinivora). Ушкоджують листя дуба і хвою сосни.


Шовкуненко Олексій (1884 — 1974), маляр-аквареліст, майстер пейзажу і портрета, педагог, д. чл. Академії Мистецтв СССР (з 1947), родом з Херсону; мист. освіту здобув в Одеському художньому училищі (1908) і Петербурзькій Академії Мистецтв (1917). Викладач Одеського Політехнікуму образотворчих мистецтв (з 1926), Одеського Художнього Ін-ту (з 1929) і проф. Київ. Художнього Ін-ту (1936 — 65). Брав участь 1913 — 19 у виставках Т-ва півд.-рос. художників. Ш. автор численних портретів письм. (Ю. Яновського, П. Тичини, М. Рильського, І. Ле, Л. Первомайського), акторів (М. Литвиненко-Вольґемут, Б. Руденко), архітектів (Є. Катоніна, В. Заболотного), скульпторів (М. Лисенка, Б. Яковлева), акад. О. Богомольця, ген. С. Ковпака тощо. Краєвиди України («Повінь. Конча Заспа», «Дуби», 1953), Молдавії, Кавказу, Уралу, Кабардино-Балкарії, Башкирії; зокрема індустріяльні серії з будов Одеси (1925 — 35), Дніпрельстану (1930 — 35, понад 70 аркушів), Луганського та ін. 1937 за акварелі з серії «Дніпробуд» здобув золоту медалю на паризькій міжнар. виставці «Мистецтво і техніка в сучасному житті». Відомі також натюрморти Ш. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Література: Владич Л. Алексей А. Шовкуненко. К. 1960.; М. 1983; Олексій Шовкуненко. Спогади про художника. К. 1980.

С. Г.


Шодуар (Chaudoir de) Станислав (1790 — 1858), колекціонер-нумізмат. Мав багату колекцію старовинностей з доби Київ. Руси та з грец. чорноморських колоній, з яких частину закупив петербурзький Ермітаж. Автор праці: «Aperçu sur les monnaies russes et sur les monnaies étrangères qui ont eu cours en Russie depuis les temps les plus reculés jusqu’à nos jours» (1836, також рос. переклад 1836 — 41).


Шокальський Юлій (1856 — 1940), визначний рос. океанограф, картограф і географ, почесний чл. АН СССР. У 1923 — 27 pp. керував гідрологічними працями на Чорному м.


Шолтес Золтан (* 1909), маляр-пейзажист родом з с. Прикоп на Закарпатті; навчався в Ужгородській мист. школі (1930 — 33, кляса Й. Бокшая й А. Ерделі). Пейзажі Ш. «Весна» (1945), «Зима на Верховині» (1953), «Зимовий вечір» (1956), «Верховина» (1958), «Зима в Жорнаві» (1959), «Колочава весною» (1960), «Рахівські полонини» (1962), «Буря над Бескидами» (1968) зберігаються в Музеї Укр. Образотворчого Мистецтва (Київ), Закарп. Художньому Музеї та ін.

[Шолтес Золтан (1909, Прикопа, Пряшівщина — 1990, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Шолудько Панас, майстер-тесляр 18 в., родом з Ніжена, 1759 — 61 збудував у м-ку Березні на Чернігівщині шедевр укр. дерев’яної архітектури — 7-банну церкву Вознесення. До типу високої п’ятибанної церкви Ш. додав два стовпи-вежі, з яких одна мала сходи на хори. Доти такі вежі були типові тільки для мурованої архітектури: собор Спаса в Чернігові (11 в.), Миколаївська церква в Києві (1696, знищена 1930). Докладний опис будови церкви подав С. Таранушенко в кн. «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (К. 1976). У кн. не згадано, що ця унікальна будова в 1930-их рр. була знищена разом з багатьма ін. церквами на Україні.


Шольп Олександра (* 1905), музикознавець і режисер родом з Петербурґу, здобула муз. освіту в Ленінградському муз. технікумі (1931) і консерваторії (1938). Працювала режисером Одеської опери (1938 — 41) і оперної кляси консерваторії в Одесі (1944 — 52), у Львові (1952 — 55) і в Києві (з 1955). Поставила оперу М. Вериківського «Сотник» (за мотивами Т. Шевченка) в Одеській опері (1939), Львівській оперній студії (1954) і в Київ. студії телебачення (1958). Праці про співаків Б. Гмирю, Ларису Руденко та ін.


Шонк-Русич Костянтин (1915 — 83), мистець-емаліст родом з Житомира, з 1949 в ЗДА. Автор емалевих картин-мініятюр за власними, нар. й іконними композиціями, збирач і дослідник старого укр. мистецтва, гол. ікон. Крім того, Ш.-Р. автор популярних праць: «Історія укр. мистецтва в ілюстраціях» (1978), «Україна в листівках», «Дерев’яна різьба в Україні» та ін. Помер у Нью-Йорку.


Шопен Фридерик (1810 — 49), великий поль. композитор і піяніст. У його творчості слідні впливи укр. нар. пісень. На ці теми писали: Й. Хомінський, С. Павлишин, В. Витвицький, Ян Проснак та ін.


Шопінський (справжнє прізвище Жоночин) Василь (1887 — 1967), письм. і гром. діяч-проґресист у ЗДА родом з Поділля. 1908 виїхав до Америки, де працював робітником. Друкувався з 1919 в газ. «Робітник», ж. «Червоний шлях» і «Плужанин», гал. ж. «Нова культура». Автор зб. новель «Фабрична неволя» (1925), п’єс «Жебрацька Америка» (1930), «Змова пінкертонівців» (1931), «Пеони» (1930), оп. «Маленька робітниця» (1959) тощо.

[Шопінський (справжнє прізвище Жоночин) Василь (* Терешівці, Летичівський пов. — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Шосейні шляхи, мощені дороги з твердим асфальтовим або бетоновим покриттям, використовуються для автомобільного, автобусного та вантажного транспорту. Шосейна мережа в УССР порівняно з країнами Зах. Европи та Півн. Америки невелика, також нижча у порівнянні з Евр. частиною СССР (40 км в СССР і 35 км в УССР на 10 тис. населення).

Ш. ш. на Україні почали інтенсивно розбудовуватися тільки з 1970-их pp.; тепер вони сполучають всі районові центри УССР. Цей розвиток безпосередньо зв’язаний зі збільшенням виробництва автомобільної пром-сти й машинобудування. Для порівняння статистичні дані за 1940 — 84 pp.:

Питома вага Ш. ш. у перевезенні вантажів лишається й надалі досить невеликою (б. 20% всіх перевезень) у порівнянні з країнами Зах. Европи (60% всіх перевезень) і Півн. Америки (75% всіх перевезень). Це слід пояснити не тільки нестачою Ш. ш., але також і дуже скромною довжиною сер. перевезень (20 км у 1980-их pp.). Протягом 1970 — 84 pp. заг. довжина шляхів скоротилася на 74 тис. км (переважно малопроїздних ґрунтових шляхів), які економічно себе не виправдують для пасажирського транспорту та вантажних перевезень. Разом з тим довжина доріг з твердим підґрунтям збільшилася на понад 95 тис. км, але вони переважно утримуються в досить поганому стані. Тому на частку автомобільного транспорту припадає бл. 70% витрат на перевіз пасажирів і більше як 50% витрат на перевіз вантажів у порівнянні до всіх видів транспорту в УССР. У загальному кошти перевезень автотранспортом на Україні дорівнюють 35% або і більше собівартости товарів, тоді як подібний показник для більшости країн Зах. не перевищує 6 — 10% собівартости перевезених товарів. Наприклад, кошти перевезень цукрового буряка становлять бл. 14% ціни, сплачуваної колгоспникам; подібне становище з перевезенням ін. продуктів сіль. госп-ва. Перевезення виробів машинобудування становлять бл. 30 — 45% їх собівартости, тобто майже в чотири рази більші від подібних витрат на Зах. Слід ще додати, що, починаючи з 1946, автомобільний транспорт заг. вжитку підпорядковано мін-ву автомобільного транспорту УССР, а вантажний транспорт децентралізований і належить до компетенцій бл. 60 різних союзних, союзно-респ. і респ. мін-в та орг-цій.

Роки

Загальна довжина шосейних (автомобільних) шляхів у тис. км

Автомобільний транспорт всього нар госп-ва

Автобуси загального користування

Заг. довжина шляхів

у тому ч. шляхи з твердим покриттям

вантажооборот у млн тонно-км

перевезено вантажів млн т

пасажирооборот у млн пасажиро-км

перевезено пасажирів у млн

1940

1960

1970

1980

1984

270,7

236,2

223,5

163,2

162,5

29,3

47,4

90,8

133,7

143,1

1 670

17 736

41 637

70 118

73 858

187

1 678

3 058

4 382

4 741

282

9 978

46 641

81 755

85 559

29

1 408

5 061

7 801

7 999

Гол. маґістралі на Україні: автошляхи Київ — Москва, Київ — Харків — Ростов, Москва — Харків — Симферопіль, Київ — Рівне — Львів, Київ — Дніпропетровське — Донецьке, Ленінград — Київ — Одеса, Житомир — Кам’янець Подільський та Львів — Чернівці. Досліди в ділянці Ш. ш. ведуться у Держ. автомобільно-дорожному наук.-дослідному ін-ті у Києві з філіями у Дніпропетровському, Одесі, Львові і Симферополі.

Література: Шафиркин В. Координация транспорта и планирование грузовых перевозок. М. 1966; Вопросы развития автомобильного транспорта. М. 1971; Столбовой В. Транспорт Украинской ССР. К. 1971; Пути и методы улучшения организации и качества перевозок пассажиров автотранспортом УССР. К. 1976; Проблемы развития транспорта Украинской ССР. К. 1977; Повышение эффективности работы транспорта Украинской ССР. К. 1979.

В. Винар


Шостак, українізована поль. назва (szóstak) поль., лит. і пруської срібної монети 16 — 17 вв. вартістю в 6 грошів, карбованої з 1528, особливо за Сіґізмунда III 1623 — 27; ці останні Ш. мали не більше 1/3 вартости тих, що з 1528. На Україні найчастіше зустрічаються Ш. Сіґізмунда III. У 1794 і 1795 III. карбували з міді. У рос. валюті Сіґізмундові Ш. на Україні дорівнювали 4 коп. У 19 в. Ш. був назвою 3 коп. (6 грошів).


Шостак Петро (* 1943), маляр, нар. в Бонневілі (Альберта) в укр. родині, по закінченні студій з мистецтва в Ун-ті Альберти 1969 — 79 працював проф. мистецтва в Ун-ті Вікторія. З 1980-их pp. присвятився малярству і шовкодруку. Ш. реально відтворює своє дитинство і життя на фармі, при чому фіксує історію Канади й укр. поселення. З успіхом виставляє як в укр., так і в кан. численних ґалеріях; його твори знаходяться в багатьох приватних колекціях.


Шостаківська Юлія (1871 — 1939), акторка школи М. Кропивницького родом з Полтави, дружина Д. Гайдамаки. На сцені з 1888 у трупі М. Старицького, далі у М. Кропивницького, Г. Деркача і Д. Гайдамаки; з 1934 в Дніпропетровському Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка. Ролі: Олеся, Домаха («Олеся», «Зайдиголова» М. Кропивницького), Софія («Безталанна» го) та ін.

[Шостаківська Юлія († Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Шоста Січова Стрілецька Дивізія, піхотна дивізія Армії УНР, зформована на весні 1920 з полонених й інтернованих укр. вояків у поль. таборах Ланцуту і Берестя. На поч. травня дивізія перейшла з Берестя до Бердичева, а від 8. 5. до 9. 6. 1920 перебувала в Києві як укр. залога столиці. Командиром дивізії був полк. М. Безручко, начальником штабу — полк. В. Змієнко (обидва з Корпусу Січових Стрільців). Дивізія вирушила на фронт тільки частинно зформованою: 250 старшин і 1 770 вояків У складі III поль. армії ген. Ридза-Сміґлого. Дивізія складалася з двох стрілецьких бриґад: 16-та (полк. Р. Сушко) і 17-та (полк. О. Воронів); 6-ий Січовий кінний курінь (поручник В. Герасименко), 6-та Січова легка гарматна бриґада (полк. Насонів), 6-ий Січовий техн. курінь (сотн. інж. В. Бокітько) і дивізійні тилові установи та служби. Дивізія брала участь з червня 1920 в ар’єргардних боях III поль. армії під Ігнатполем, під Пергою на волинському Поліссі, під Ковелем та Холмом, але особливу славу здобула в боях проти Кінної армії Будьонного під Замостєм (20 — 31. 8. 1920), де група поль. й укр. військ під проводом полк. М. Безручка зуміла затримати Кінну армію і тим спричинилася до перемоги поль. армії над сов. арміями над р. Вислою. У вересні 1920 дивізію перекинено до Галичини, де вона вже ділила долю Армії УНР, при чому мала важкі втрати в кінцевих боях (листопад 1920) під Попівцями. Персонал дивізії перебував у таборах інтернованих у Польщі у Олександрові Куявському та в Щипйорні. Запасна бриґада Ш. С. С. Д. (ген.-хорунжий Фединюк-Білинський), яка була збірною й вишкільною частиною дивізії під час війни, продовжувала існувати в Бересті аж до II Зимового походу восени 1921 й трагедії під Базаром, в якій загинули старшини й вояки Ш. С. С. Д. До іст. дивізії див. П. Самутин, «VI-а Січова Стрілецька Дивізія» («Вісті Комбатанта», 1970, 3, 4; 1971, 5; 1973, 3, 5 — 6; 1974, 1, 3 — 4, 5; 1976, 3, 5 — 6).

Л. Шанковський


Шостка (II — 14), р. на півн. Сумщині, ліва притока Десни, довж. — 56 км, сточище — 412 км². Використовується для водопостачання і зрошування; над р. — м. Шостка.


Шостка (II — 14), м. обл. підпорядкування, р. ц. Сумської обл., положене на Чернігівщині над р. Шосткою (притока Десни); 84 000 меш. (1984). Заснована у першій пол. 18 в. як с. Ніженського полку, після побудови порохового зав. (1739) — роб. селище, з 1802 м-ко Глухівського пов. Чернігівської губ., з 1920 — м., з 1923 — р. ц. Населення Ш. швидко зростає (у тис): 1926 — 8,6, 1933 — 1,7, 1959 — 39, 1970 — 64, 1979 — 80. Основна галузь пром-сти — хем.: виробниче об’єднання «Свема» (випускає кінофотоплівку), зав. хем. реактивів, харч. пром-сть (борошномельна, м’ясна, маслоробна), а також деревообробна і легка.


Шох Андрій (* 1930), родом з Станиславівщини, з 1949 в ЗДА; інж. електротехнік, винахідник у ділянці індустрійних застосувань ультразвуку великих амплітуд. Закінчив City College of New York, 1962 — 84 працював у фірмі БрендесСонік-Повер; 1968 — 84 як віцепрез. дослідів; від 1984 — у фірмі Ультрасонік Технолоджік Інк. Опрацював першу практичну апаратуру, зокрема Генераторів та електроакустичних перетворювачів для зварювання пластиків (пластмас). Удосконалив приладдя для ультразвукового зварювання металів, очищення і ін. Власник кільканадцятьох патентів.


Шох Петро (1899 — 1972), інж.-гідротехнік родом з Чернігівщини, на еміґрації в Чехо-Словаччині, у 1920-их pp. навчався в Укр. Госп. Академії (УГА) в Подєбрадах і там очолював укр. студентську громаду. По закінченні навчання мав власне підприємство водних і огрівальних інсталяцій у Львові. 1941 — 44 там таки очолював виховання ремісничої молоді при Укр. Допомоговому Комітеті. З 1949 в ЗДА, працював як інж.-гідравлік. Співзасновник і з 1966 гол. Т-ва укр. інженерів Америки та гол. Т-ва абсольвентів УГА. Помер у Нью-Йорку.


Шпак Марат (* 1926), фізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1969) родом з Сумщини. Закінчив Чернівецький Ун-т (1951). Співр. (з 1952) і дир. (з 1970) Ін-ту Фізики АН УРСР. Основні праці з ділянки фізики твердих тіл, оптичної квантової електроніки та лазерної спектроскопії. Відкрив екситонну флюоресценцію й фосфоресценцію молекулярних кристалів.

[Шпак Марат (1926, Чупахівка, тепер Охтирський р-н — 1993). — Виправлення. Т. 11.]


Шпак звичайний (Sturnus vulgaris), птах з родини шпакових; довж. 20 — 24 см, вага 65 — 85 г. На Україні гніздовий птах всієї території. Корисний (живиться комахами-шкідниками).


Шпаков Анатолій (* 1926), мистецтвознавець родом з с. Новоградівки Одеської обл.; закінчив Ленінградський Ун-т (1951); автор праць: «Олександер Олександрович Мурашко» (1959), «Василь Ілліч Касіян» (1960), «Микола Петрович Глущенко» (1962), «Укр. радянський живопис» (1967, спільно з Б. Лобановським); співавтор «Історії укр. мистецтва» (т. 5 — 6, 1967 — 68). Крім того, ст. в зб. «Укр. Мистецтвознавство» (випуск 1 — 5, 1967).


Шпара Петро (* 1904), архітект родом з с. Іванівців Хмельницької обл.; закінчив Харківський Художній Ін-т (1930, учителі П. Альошин, О. Вербицький, В. Меллер). Гол. праці: забудова м. Новий Харків (1930, під керівництвом П. Альошина), Палац піонерів у Харкові (1934, керівник О. Лінецький), Радіотехн. академія (реконструкція 1948 — 58, разом з ін.), ген. плян забудови і реконструкції Харкова (1960 — 64, разом з ін.); праці з питань архітектури, містобуд., техн. естетики. 1955 — 65 Ш. був гол. архітектом Харкова.


Шперґель (Spergula), рід рослин родини гвоздикових. Відомо 7 видів; на Україні — 6 видів, з них найпоширеніший Ш. звичайний (S. vulgaris), росте на пісках, при дорогах, як бур’ян на полях. Ш. великий (S. maxima) і Ш. льоновий (S. linicola) — злісні бур’яни в посівах льону.


Шпигоцький Опанас, письм. першої пол. 19 стол., син дрібного поміщика родом з Полтави. Учився в Харківському Ун-ті, де належав до гуртка романтиків. Дослідник укр. фолкльору. Автор «Малоросійської балади» та перекладу уривків з «Полтави» О. Пушкіна, друкованих в «Украинском альманахе» (1831), перекладав поезії Сапфо й А. Міцкєвіча. Рос. мовою переклав «Конрада Валленрода» А. Міцкєвіча.


Шпиків (V — 9), с. м. т. Тульчинського р-ну Вінницької обл.; 4 400 меш. (1984). Цукроварня та асфальтовий зав. Вперше згадується в документах 16 в.


Шпилька Богдан, митр. (1892 — 1965), див. Богдан Шпилька.


Шпинат городній (Spinacia oleracea), однорічна городина, листки якої споживають. На Україні поширені сорти: Велетень і Вікторія.


Шпитко Осип (1869 — 1942), письм. і публіцист родом з с. Говилова Копичинецького пов. (Галичина). Належав до літ. групи «Молода Муза» (1906 — 07). Новеля «Через неї», автобіографічна повість «Вирід», оп. «Іван Підкова», сатиричні й гумористичні пісні (під псевд. Гриць Щипавка). Ш. був ред. чернівецької «Буковини» (1899) й ін. газ. З 1912 у Бразілії, де писав і португальською мовою (зб. новель «No túmulo da vida», «На могилі життя», 1930).

[Шпитко Осип (* Городниця, Гусятинський пов. — † Бразілія). — Виправлення. Т. 11.]


Шпитковський Іван (1880 — 1969), гал. історик і педагог; свящ. Дослідник Гайдамаччини, зокрема Коліївщини («„Гайдамаки“ Т. Шевченка, як пам’ятка Коліївщини», 1915).


Шпір Африкан (1770 — 1862), лікар, філософ й мед. діяч родом з Херсонщини. Студіював медицину в Москві; був дир. військ. шпиталів в Одесі та Миколаєві (1812 — 20), інспектором лікарської управи в Херсоні. 1830 — 52 провадив лікарську практику у власному маєтку на Херсонщині. Автор популярної праці про достовірність у медицині (1836), переклав з нім. мови низку кн. з питань фізики, запровадження щеплень проти віспи, інфекційних захворювань та ін.


Шпойнаровський Сергій (1858 — 1909), бук. педагог, культ. діяч і перекладач; учитель укр. мови у Чернівецькій гімназії (1891 — 93), в якій запровадив навчання укр. мови, дир. укр. гімназії у Кіцмані (1904 — 09), укладач шкільних читанок. ІД. перекладав на нім. мову твори Т. Шевченка, видані у Чернівцях під назвою «Schewtschenkos ausgewählte Gedichte» (1904 і 1906), також у зб. «Taras Schewtschenko — der grösste Dichter der Ukraine», що появився 1914 у Відні.


Шпол Юліян (справжнє ім’я і прізвище Михайло Яловий, 1895 — 1934), поет, прозаїк і драматург родом з Полтавщини. Належав до літ. орг-ції «Гарт» і Вапліте (її перший президент), найближчий однодумець М. Хвильового. Друкуватися почав 1921. Зб. поезій «Верхи» (1923), роман «Золоті лисенята» (1929), п’єса «Катина любов, або Будівельна пропаґанда» (1928). На поч. 1933 заарештований і пізніше розстріляний.


Шпола (IV — 12), м., р. ц. Черкаської обл. положене на Придніпровській височині; 11 000 меш. (1974). Ш. постала у 18 в., з 1795 м-ко. З 1797 Звенигородського пов. Київ. губ.; 1851 у Ш. збудовано цукроварню; з 1923 — р. ц. З 1938 Ш. слабо розвивається. Населення (у тис): 1926 — 15,1, 1933 — 16,0. Харч. пром-сть: цукровий комбінат, молочарня і кондитерська; швейна та мебльова фабрики; машинобудів. зав.


Шполка (IV — 12), р. на Черкащині, ліва притока Гнилого Тікичу (басейн Богу), довж. — 53 км, сточище — 605 км². Використовується для водопостачання, зрошування і риборозведення. На Ш. споруджено 2 водоймища; над р. — м. Шпола і Ватутіне.


Шпорлюк Роман (* 1933), історик, проф., д. чл. НТШ і УВАН, нар. в Грималові на Тернопільщині; з 1935 жив у Польщі. Закінчив Люблінський Ун-т ім. Кюрі-Склодовської (право, 1955), Оксфордський (суспільні науки, 1961) і Стемфордський (історія, 1965) ун-ти. Від 1965 виг кладає історію Сх. Европи в Мічманському Ун-ті (Анн Арбор). Співр. Укр. Наук. Ін-ту і викладач у Гарварді (1972 — 73). Чл. Ради Амер. Асоціяції сприяння слов’янознавству (1976 — 79) та ін. наук. т-в. Публікації з історії політ. думки, історіографії, нац. питання, історії укр. преси в журн. і колективних працях. Автор короткого нарису історії України: «Ukraine: A Brief History» (1979, 2 вид. 1982) та монографії «The Political Thought of Thomas G. Masaryk» (1981). Укладач і ред. тому вибраних ст. М. Покровського («Russian in World History», 1970) та збірної праці «The Influence of Eastern Europe and the Soviet West on the USSR» (1975).


Шпорта Ярослав (1922 — 56), поет і перекладач родом з Вінничини. Кн. поезій: «Світлий день» (1948) та ін. 1958 вийшло «Вибране», 1982 «Поезії». Переклади з рос., чуваської, таджицької та ін. мов.


Шпрот, див. Кілька чорногорська.


Шраг Ілля (1847 — 1919), гром. і політ. діяч, адвокат, нар. у м-ку Седневі б. Чернігова, студіював у Петербурзькому Ун-ті. З 1869 працював гласним Чернігівської губ. земської управи, 1906 був послом до 1 Держ. Думи, де очолював укр. фракцію (громаду з 40 чл.), одночасно був заступником гол. Союзу Автономістів (1905 — 06), згодом заступником гол. ТУП, належав до радикально-дем. партії, з якої 1917 утворилася Укр. Партія Соціялістів-Федералістів. Чл. Укр. Центр. Ради від Чернігівської губ. Ст. в «Юридическом Вестнике», львівській «Правді», ЗНТШ, київ. «Раді» та «Южных Записках».

[Шраг Ілля († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Шраг Микола (* 1894 — ?), економіст, політ. діяч, син Іллі Ш.; навчався у Москві, чл. ЦК УПСР і заступник гол. Укр. Центр. Ради від 28. 6. 1917 до 29. 3. 1918 (співр. М. Грушевського), після розриву в УПСР належав до «центр. течії»; 1919 — радник Укр. Дипломатичної Місії у Будапешті, 1920 — 24 чл. «закордонної делеґації» УПСР та співред. «БорітесяПоборете» у Відні. 1924 виїхав до УССР, працював у Харкові в Т-ві робітників науки і техніки для сприяння соц. будівництву (1928 — 31); заарештований і засланий. З 1952 викладач Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва, з 1966 проф. Львівського Політехн. Ін-ту. Праці: «Держава й соц. будівництво» (1923), «Зовн. торгівля УСРР та її ближчі перспективи» (1924); ст. на політ.-екон. теми в журн.

[Шраг Микола (1894, Чернігів 1970, Львів). 1931 заарештований і засланий до Саратова, Ростова-на-Дону. З 1945 жив у Львові, де 1951 — 52 закінчив Львівський торг.-екон. ін-т; з 1953 працював у Львівському Політехн. Ін-ті (спочатку як доц., з 1966 проф.). Серед праць Ш.: „Промисловість УРСР“ (разом з Р. Яновським, 1929), „Львов — крупный индустриальный центр Советской Украины“ (1956), „Промисловість зах. областей УРСР в 6-ій п’ятилітці“ (разом з Л. Владимировим, 1956). — Виправлення. Т. 11.]


Шрайбер (Schreiber) Ґеорґ (1882 — 1963), нім. історик, політик, свящ., проф. ун-тів у Реґенсбурзі, потім у Мюнстері, чл. кураторії Укр. Наук. Ін-ту в Берліні, видавець зб. «Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart».


Шраменко Микола (1891 — 1974), військ., гром.-політ. діяч, полк. Армії УНР. Учасник визвольної війни 1917 — 21, заступник командира Київ. дивізії (1919 — 20), брав участь у двох Зимових походах (1919 — 20 і 1921). На еміґрації у Польщі, згодом у Німеччині. Гол. філії УНО в Бреславі (1941 — 44), чл. і секретар Укр. Нац. Ради, чл. екзильного уряду УНР (керівник ресорту військ. справ). Похований у Мюнхені.

[Шраменко Микола († Дорнштадт, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Шрамківка (III — 13), с. м. т. Драбівського р-ну Черкаської обл., 3 800 меш. (1984); цукроварня. Заснована в 16 ст.


Шрамко Борис (* 1921), археолог й історик родом з Гомеля. 1949 закінчив іст. фак. Харківського Ун-ту; з 1950 викладач, з 1966 проф. стародавньої іст. й археології того ун-ту. Досліджує ранню залізну добу, пам’ятки скитського періоду на Україні. Автор кн. «Древности Северного Донца» (1962) і ст. «Госп-во лісостеп. племен на території України» (1971), «Розкопки курганів раннього залізного віку на Харківщині» (1983).


Шрамченко Леонтій (1877 — 1954), статистик і політ. діяч родом з Чернігівщини. Закінчив юридичний фак. Моск. Ун-ту (1907), працював статистиком при земстві в Чернігові (1907 — 09) і Тифлісі (1910-17). 1918 делеґат Укр. Закавказької Крайової Ради до Укр. Нац. Союзу. Чл. уряду УНР 1919: товариш мін. нар. госп-ва в уряді Б. Мартоса і держ. секретар в уряді І. Мазепи. З 1922 доцент Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, проф. і декан (1937) фак. права і суспільних наук УВУ (до 1945), декан екон. відділу УТГІ (1947), дир. Укр. Соціологічного Ін-ту (1935 — 40). Праці: «Основи теорії статистики» (1936), розвідки про укр. статистиків Ф. Щербину (1929), О. Русова (ЗНТШ, 1938). З 1950 у Женеві, де й помер.

[Шрамченко Леонтій (* Олешівка). — Виправлення. Т. 11.]


Шрамченко Микола (1910 — 68), маляр-реаліст, згодом експресіоніст, родом з Полтавщини, навчався в Київ. Художньому Ін-ті (1933, кляса М. Бойчука); на еміґрації в Німеччині, з 1949 у ЗДА (Вашінґтон), проф. малярства в Нац. Академії Мистецтв. Учасник укр. виставок. Ш. працював переважно в ділянці портретного малярства (серед ін. портрети Є. Маланюка, ген. М. Омеляновича-Павленка). Крім того, великі серії зображень страхіть сов. режиму: «Блудний син», «Влада темряви», «Месія»; ілюстрації вид. Держ. Департаменту про злочин НКВД в Катині. Помер у Вашінґтоні.

[Шрамченко Микола (1909, Чернігів — 1968). — Виправлення. Т. 11.]


Шрамченко Олександер (1859 — 1921), культ. діяч, етнограф родом з Чернігівщини. Після закінчення іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту (1887) учителював на Кавказі, згодом на Холмщині (до 1909), збирав фолкльорні матеріяли. Відтоді в Києві, чл. Наук. Т-ва у Києві, відповідальний ред. ж. «Україна», ред. «Укр. Етногр. Зб.» Наук. Т-ва, з 1919 секретар комітету Всенар. Бібліотеки при ВУАН. Ст. в «КСт.», «Укр. Етногр. Зб.», перекладав на укр. мову твори В. Антоновича.

[Шрамченко Олександер (* Вороніж — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шрамченко Святослав (1893 — 1958), військ. і гром. діяч, філателіст родом з м. Баку на Кавказі, син Олександра Ш. (див.). Закінчив Ґардемаринську Школу і Воєнно-Юридичну Академію в Петрограді. З 1917 чл. воєнно-рев. штабу Балтицької Фльоти; капітан-ляйтенант Укр. Держ. Фльоти 1918 — 19 pp., 1920 начальник орг. відділу морського ген. штабу. Згодом на еміґрації в Польщі (1924 — 39 — гол. Укр. Громади в Ченстохові), у Генерал-Губернаторстві (1941 — 44 — гол. Укр. Допомогового Комітету в Холмі), у Німеччині (1945 — 50 — гол. УДК в Ерфурті), згодом переїхав до ЗДА, де працював як військ. (воєнно-морський) історик і публіцист, автор розвідок і ст. з історії укр. морської фльоти 1917 — 20 pp. в «Історії Укр. Війська», вид. І. Тиктора (1936 і 1953), в ж. «За державність», «Табор», «Літописі Червоної Калини» й ін.

[Шрамченко Святослав († Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Шреєр-Ткаченко Онисія (* 1905), музикознавець родом з Красноставця на Поділлі. Муз. освіту здобула в Київ. Консерваторії (1940) й закінчила аспірантуру (1947); 1923 — 41 на пед. роботі в дитячих школах, дитбудинку та в муз. сер. школі; з 1944 викладач Київ. Консерваторії, з 1953 — доц., з 1960 зав. катедри історії музики. Праці: «Нариси з історії укр. музики» (2 тт., К. 1964, співавтори: Л. Архімович, Т. Каришева, Т. Шеффер), доповіді про укр. музику 16 — 18 ст. на міжнар. конґресі у Варшаві (1966), «Хрестоматія з історії укр. дожовтневої музики» (К. 1968), «Історія укр. дожовтневої музики» (ред. і розділи про укр. нар. пісні та про укр. музику до кін. 18 в., К. 1969).

[Шреєр-Ткаченко Онисія (1905, Красноставці, Кам’янець-Подільський пов. — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шретер Віктор (1839 — 1901), архітект петербурзької і нім. шкіл (1856 — 62), основні праці в Петербурзі. На Україні будував залізничу станцію в Одесі (1879, не збереглася) і будинок Київ. опери (1897 — 1901).


Шретер Тимофій, див. Тимофій Шретер.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.