[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3871-3885.]

Попередня     Головна     Наступна





Шкірні хвороби, захворювання, які виявляються в патологічних змінах шкіри, її придатків (волосся, нігтів) або видимих слизових оболонок. За етіологією (причинами виникнення) бувають: вірусними, інфекційними (бактерії, мікроскопічні грибки), паразитарними, викликані факторами екзогенними (зовнішніми) хем., фіз. чи ендогенними (порушення метаболізму, розлади ендокринної або нервної системи), порушенням розвитку шкіри тощо. Лікування Ш. х. може бути етіологічне, звернене проти спричинного фактора, якщо він відомий, в ін. випадку — симптоматичне. В умовах недостатньої гігієни набувають особливого соц. значення паразитарні захворювання шкіри, а в зв’язку з розвитком хем. індустрії — проф. Ш. х. Ш. х. вивчає дерматологія.

На Україні Ш. х. відомі здавна; їх лікували нар. заходами ще в Київ. Русі. У 19 в. на Україні, особливо по селах, була дуже розповсюджена короста. В багатьох с. нею хворіло до 100% меш. Значно розповсюджені були також піодерміти, кількість яких значно збільшувалася в зв’язку з поширенням числа пром. підприємств, що не мали належних гігієнічних умов виробництва. Досить розповсюджені були також фурункульоз та екзема. Менше хворіло населення на мікози, туберкульозу й пістряка шкіри. 1913, за неповними даними, на Ш. х. хворіло бл. 900 осіб на 10 0000 меш., у тому ч. на коросту — бл. 340. За першої світової війни та рев. 1917 — 20 pp. числа захворювань на Ш. х. значно збільшилися. Зниження його почалося в 20-их pp. і поступово продовжувалося завдяки поліпшенню сан.-гігієнічних заходів аж до поч. другої світової війни. За цієї війни числа захворювань на Ш. х. знову значно зросли. У листопаді 1943 Нар. Комісаріят охорони здоров’я УРСР затвердив плян боротьби з Ш. х. та запровадив їх обов’язковий облік. 1944 було встановлене, що число захворювань на коросту в деяких місцевостях досягло від 20 до 60%, а в окремих населених пунктах до 100%. Від цього часу укр. дерматологи провели багато експедицій по боротьбі з коростою; вони запропонували й ввели в практику декілька нових препаратів та досягли великих успіхів у лікуванні Ш. х. Тепер на Україні зустрічаються лише поодинокі випадки захворювань на коросту. Запровадженням профілактики й раціонального лікування було досягнуто також значного зниження ч. захворювань на дерматомікози, піодермії (зокрема на проф.), екземи та ін. Вивчають дерматологію та керують боротьбою з Ш. х. Шкірно-Венерологічний Укр. наук.-дослідний ін-т (див.), ін. наук.-дослідні ін-ти та катедри дерматології мед. ін-тів, особливо у Харкові та Львові. У боротьбі з туберкульозою шкіри та її лікуванні особливу ролю відограють Одеський та Львівський люпозорії та стаціонари для хворих на туберкульозу шкіри при різних ін-тах туберкульози та при великих туберкульозних диспансерах.

Ш. х. свійських тварин виникають у висліді впливу на шкіру факторів зовнішнього середовища, захворювань самого організму, механічного ушкодження шкіри (опіки, обмороження, травми), ураження паразитами (кліщі, личинки оводів), розладу нервової системи, порушення обміну речовин і діяльности залоз внутр. секреції, отруєння, нераціонального харчування («гречана» й «конюшинна» хвороби, «бардяний мокрець»), інфекцій (віспа, сап, чума, ящур та ін.). Лікування застосовується залежно від причин захворювань, фази хвороби, виду та індивідуальних особливостей тварин. У профілактиці захворювань відограють велику ролю раціональна годівля, гігієнічний догляд, зокрема за шкірою. Профілактику й лікування здійснюють ветер. орг-ції.

Література: Богданов М. Нашкірні хвороби свійських тварин. Х.-О. 1932; Досягнення охорони здоров’я в Українській РСР, під гол. ред. п. Л. Шупика. К. 1958; Здравоохранение в УССР. М-во здравоохр. УССР. К. 1957; Картамишев А. Підручник шкірних і венеричних хвороб. К. 1957; Труды второго Украинского съезда дермато-венерологов. 1959. К. 1960; 60 лет советского здравоохранения, под гл. ред. Б. В. Петровского. М 1977.

Г. Шульц


Шкірно-венерологічний Український науково-дослідний Інститут Міністерства Охорони здоров’я УРСР у Харкові, заснований 1924 на базі шкірно-венерологічної поліклініки м. Харкова О. Федоровським, під назвою — Харківський, з 1937 Укр. наук.-дослідний ін-т. У 1970-их pp. назву змінено на Харківський Наук.-дослідний Ін-т Дерматології та Венерології, який є головним з даної ділянки на Україні. До складу ін-ту входять З клінічні відділи і 5 лябораторій та кілька допоміжних відділів. Ін-т веде дослідження з обсягу патогенези, етіології, діягностики, терапії і профілактики шкірно-венерологічних захворювань; видає зб. «Дерматология и венерология» (рос. мовою).


Шкірпан Маркіян (Микола; 1866 — 1941), видатний укр. церк. і гром. діяч у Бразілії (з 1902), свящ.-василіянин, родом з с. Маластова, Горлицького пов. (Лемківщина); 1905 — 31 настоятель Місії; 1933 — 38 виконуючий обов’язки протоігумена Василіян у Бразілії. З 1904 розпочав акцію заснування укр. шкіл (для ведення їх і шпитальної допомоги спровадив з Галичини 1911 Сестер Служебниць), читалень «Просвіти» й ін. Його заходами почали виходити газ. «Прапор» (1910 — 11), «Місіонар» (1911) і «Праця» (1912). Ш. — опікун і дорадник у справах поселення. Помер у м. Прудентополісі (Парана).


Шкіряна промисловість, одна з галузів легкої пром-сти (див.), яка механічно та фіз.-хем. обробляє шкіри переважно великої рогатої худоби, як також морських ссавців. Продукція її використовується у виробництві взуттєвої (див.) та ін. галузів легкої пром-сти. Асортимент продукції Ш. п. досить широкий: тверді шкіряні товари — для підошов й ін. частин шкіряного взуття, м’які шкіряні товари — переважно хромові, також лимарно-сідельні вироби, одяг, ґалянтерійні вироби, техн. шкіри тощо. До виробництва Ш. п. належать також зав., що виробляють штучні м’які і тверді шкіри, штучні хутра.

Початки виробництва шкіряних товарів слід віднести до часів Київ. Руси X — XIII ст. Ремісники виробляли шкіряний одяг, взуття, пояси, деякі види зброї (щити), пергамен тощо. В XVI — XVIII ст. ремісництво було досить різноманітне (див. Ремесло), й у зв’язку з створенням цехових орг-цій і окремого ремісничого стану воно набуло великого поширення на території цілої України. Цехове виробництво України, зокрема виробництво шкіряних поясів, одягу і лимарно-сідельні вироби успішно конкурували на міжнар. ринку з виробництвом Зах. Европи, півфабрикати Ш. п. експортовано до Росії, Польщі, Німеччини й ін. країн.

Посилення урбанізаційних процесів далі сприяло розвиткові шкіряного виробництва, і ремісниче виробництво вже не задовольняло збільшеного попиту міськ. населення. Підприємства мануфактурно-фабр. категорії організувалися спершу у великих осередках торгівлі й на тому першому етапі фабр. виробництва Одеса і Бердичів давали майже 9/10 всієї продукції, зокрема твердих шкіряних виробів (підошв’яні товари). Колоніяльний характер нар. госп-ва України знайшов свій вияв також і в Ш. п. З кін. XVIII — поч. XIX ст. відчувається різка диспропорція між виробництвом шкіряної сировини й півфабрикатів. У зв’язку зі слабістю зав. виробництва Україна, багата на шкіряну сировину, була змушена експортувати її в Росію, Польщу й ін. країни. Рівночасно в імпортному балянсі нар. госп-ва велика частина припадала на шкіряні півфабрикати, гол. якісні м’які шкіряні товари (шевро, хром тощо). Статистичні дані про Ш. п. досить неповні. 1913 на Україні вироблено 4,9 тис. т твердої шкіри і 13 млн дм² м’якої шкіри, або б. 10% виробництва Рос. Імперії.

За першої світової війни, у зв’язку з військ. потребами, кількість зав. Ш. п. збільшилась, і 1920 на Україні нараховувано 2 568 зав., здебільше дрібних одиниць, не більших від ремісничих майстерень. Великих зав. з річною продукцією понад 60 тис. шкір було всього 6: бердичівський, Васильківський, київ., таганрізький і 2 одеські. 16 зав. продукувало б. 18 — 60 тис. шкір річно і 110 6 — 8 тис. шкір. Всі ін. були зовсім малими одиницями, що давали тільки незначну кількість продукції.

Виробництво основних видів продукції Ш. п. УРСР

Продукція

Одиниця виміру

1940

1950

1960

1970

1980

1984

М’які шкіряні товари

млн дм²

831,8

512,3

1 377,4

2 130,2

2 560,1

2 497,0

в т. ч.: хромові

"

527,5

379,5

1 067,4

1 797,4

2 305,0

2 201,2

юхтові

"

304,3

132,8

309,5

332,8

255,1

295,5

Тверді шкіряні товари

тис. т (з 1980 і 1984 в млн дм²)

15,0

8,2

22,7

34,0

726,5

681,7

НЕП корисніше вплинув на розвиток Ш. п. Велика частина зав. перейшла в приватні руки (130 зав. з річною продукцією 800 тис. шкір), а держ. Ш. п. увійшла в 3 об’єднання: київ., таганрізьке й одеське. Ці об’єднання гуртували 18 більших і 24 менших підприємств. З запровадженням п’ятирічок закрито всі дрібніші підприємства, які були найбільш пристосовані до місц. потреб, зокрема сіль. населення. Приватний сектор зовсім ліквідовано, і всі підприємства підпорядковано органам наркомату легкої пром-сти. У 1930-их pp. припинено постачання імпортованих дубильників, і до другої світової війни на Україні створилася власна база дубильно-екстрактної пром-сти, гол. дубильників нерослинного походження, целюльозних екстрактів тощо (зав. Васильківський, сквирський і київ.). Але тоді ж витворилася нестача сировини у зв’язку з зменшенням поголів’я рогатої худоби. 1940 один з найстарших укр. зав. у Василькові (збудований 1859), реконструйований за перших трьох п’ятирічок, випускав юхтові і хромові вироби, зав. Бердичева, Василькова й Одеси гол. тверді шкіряні вироби, а виробництво м’яких шкіряних виробів було зосереджене на зав. Бердичева, Харкова, Києва, Костянтинівки й Кременчука. Найбільшим зав. був бердичівський, що давав бл. 30% всієї продукції Ш. п.

За післявоєнних pp. споруджено ряд великих зав. Ш. п., зокрема більший зав. у Харкові, створено виробництво штучної шкіри і хутра (зав. у Києві, Тернополі і Запоріжжі). У 1970-их pp. на Україні працювало 24 більших шкіряних підприємств, у т. ч. київ. виробничий комбінат (найбільше підприємство на Україні), львівська фабрика «Світанок», новозбудовані фабрики у Харкові, Василькові і Бердичеві. Відбулася значна інтенсифікація технологічних процесів, хоча розміщення Ш. п. на Україні і далі нерівномірне. 1983 в УССР діяло 16 шкіряних виробничих об’єднань і підприємств, серед них найбільші: «Світанок» у Бердичеві, ім. 40-річчя Жовтня в Івано-Франківському, ім. М. Фрунзе в Києві.

Питома вага Ш. п. України і надалі не відповідає потребам укр. населення (1913 — 10%, 1940 — 18%, 1970 — 20% і 1984 — 17%). Частина сировини вивозиться у Росію та ін. частини СССР з рівночасним довозом півфабрикатів. Наук. досліди в питаннях Ш. п. зосереджені в Укр. н.-д. ін-ті шкіряно-взуттєвої пром-сти у Києві та в Центр. н.-д. ін-ті шкіряно-взуттєвої пром-сти у Москві.

Література: Ряппо Я. Про сировинну проблему легкої промисловості, ж. Господарство України, чч. 5 — 6, травень — червень 1933; Винар Б. Шкіряно-взуттєва промисловість України, ж. Український господарник, чч. 5 — 6, 1955 — 56; Волков В., Лыткин Н. Кожевенная промышленность за годы Советской власти. М. 1957; Легка промисловість Української РСР за 50 років Радянської влади. К. 1967; Белановский Н. Комплексная механизация и автоматизация кожевенного производства. К. 1969; Народне господарство Української РСР у 1984 році. Статистичний щорічник. К. 1985.

Б. Винар


Шкло, р. на Надсянській низовині, права притока р. Сяну; довж. 75 км, сточище — 596 км.2 Бере поч. на Розточчі, де її долина має шир. 0,5 км, далі до 5 км. На Ш. споруджено водоймище. Над Ш. лежить м. Яворів.


Шкло (IV — 4), с. м. т. Яворівського р-ну Львівської обл.; 5 700 меш. (1984). Бальнеологічний і грязьовий курорт. Сірководневу сульфатно-кальцієву воду використовують для купелів, гідрокарбонатно-натрієво-кальцієву — для пиття. Місц. пром-сть.


Шкляїв Валентин (1895 — 1934?), сценограф школи В. Меллера, з 1922 у «Березолі» оформлював вистави перев. в дусі конструктивізму: «Пошились у дурні» (1924, за М. Кропивницьким), «Жакерія» (П. Меріме), «За двома зайцями» (за М. Старицьким), «Шпана» (1926, В. Ярошенка), «Яблуневий полон» (І. Дніпровського), «Пролог» (Л. Курбаса і С. Бондарчука). В Театрі ім. Франка: «Мина Мазайло» (М. Куліша) і «Ділок» (В. Газенклевера), обидві 1929; «Вечір клясичного укр. водевілю» (1933) тощо. 1934 заарештований, дальша доля невідома.


Шкляревський Олексій (1839 — 1906), патолог, гігієніст і біофізик родом з с. Краснопілля на Чернігівщині. Закінчив мед. фак. Моск. Ун-ту, спеціялізувався в галузі патології в Москві та Німеччині. З 1869 — викладач заг. патології Київ. Ун-ту, з 1870 — проф. мед. фізики; 1878 — 80 також проф. Вищих Жін. Курсів у Києві. Автор низки праць з питань фізіології та патології крови, проблем запалення, амілоїдного переродження, гемодинаміки при інфаркті тощо. Зробив кілька відкрить у цих галузях. Видав «Лекции медицинской физики» (1881 — 82).

[Шкляревський Олексій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Школа», двотижневий додаток до «Письма до Громади», газ. для учителів і для домашнього виховання, виходила у Львові 1865; ред. С. Шехович. Вийшло 7 чч.


«Школьва Часопись», «письмо пед.-літ.», від 1882 пед.-наук. двотижневик, виходив у Львові з 13. 9. 1880 до травня 1889, видавець і ред. Г. Врецьона (короткий час 1882 — 83 — орган Руського Т-ва Пед.). «Ш. Ч.», редаґована в народовецькому дусі, містила пед., дидактичні і методичні ст., матеріяли для додаткової науки, шкільне законодавство, літ. і етногр. праці, звідомлення з учительських конференцій, комунікати Руського Пед. Т-ва тощо. Серед ін. співр. були: О. Барвінський, Д. Вінцковський, Є. Желехівський, Р. Заклинський, Г. Зарицький, І. Кабаровський, К. Кахникевич, М. Крушельницький, К. Кузик, І. Микитович, А. Рибачик, Ю. Целевич та ін. «Ш. Ч.» припинено на 10 ч. 1889, а з червня того ж року Замість неї почав виходити «Учитель».


Шкраба Василь (1907 — 71), укр. діяч у Канаді, нар. у провінції Манітоба. У 1930-их pp. належав до управи м. Вінніпеґу, у 1945 — 49 посол до манітобської леґіслятури від Ліберальної партії. Активний у багатьох орг-ціях, організатор і видавець «Ukrainian Canadian Review».

[Шкраба Василь (* Домініон Сіті — † Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Шкраба Орест (1898 — ?), гром.-політ. діяч Буковини, адвокат у Кіцмані, посол до рум. парляменту (1930 — 31), чл. Укр. Нац. Партії.


Шкрібляк (Токарик) Василь (1856 — 1928), тесляр, токар і різьбар, син Юри Ш., родом з с. Яворова Косівського пов., майстер пласкої різьби на дереві. Його вироби відзначаються різнорідністю форм і багатством орнаментики. Ш. частіше від батька застосовував інтарсію різнокольоровим деревом й інкрустацію бісером (кора ликами), металом та перлямутром. Найдовершеніші його тарілки, мисники і меблі, які Ш. виробляв перев. з ясена і явора. 1905 — 15 Ш. навчав різьблення у крайовій різьбарській школі в Вижниці. Ш. виставляв у Тернополі (1884), Кракові (1887), Львові (1894), Коломиї (1880, 1912) та ін. м.


Шкрібляк Микола (1858 — 1920), майстер пласкої різьби на дереві, син Юри Ш., родом з с. Яворова Косівського пов. Досконало опанувавши техніку мист. орнаментального різьблення, Ш. впровадив цьоканку: густе вибивання цвяшками тла площин, для виразнішого виділення основних мотивів. Його улюблені мотиви: розетки з закругленими пелюстками — «кочела». Ш. частіше від батька вводив мотиви «гадючки», «трилисника», «кучерів», «баранячих рогів». Гол. орнаментальні мотиви в тарілках і раквах викладав багатокольоровим бісером, на деяких предметах (вазочках, шкатулках) густа інкрустація бісером досягала малярських ефектів.


Шкрібляк Юра (1822 — 84), токар, майстер пласкої різьби на дереві, родоначальник родини різьбарів, родом з с. Яворова Косівського пов. Свої вироби Ш. прикрашував «писанєм» — пласкою й ажурною різьбою, геометричним орнаментом, та «жированєм» — інкрустацією металом або мідяним дротом і баранячим рогом. Його вироби з тиса, бука, груші (баклажки, барильця ракви, плесканки, пляшки, чарки-«порції», тарілки, ложки, хрести, чаші, трійці, сідлатерниці, кужелі, топірці, пістолі, кріси, порохівниці та ін.) відзначаються ориґінальною формою, досконалістю орнаментики й надзвичайно тонким техн. виконанням. Для виготовлення своїх виробів Ш. користувався токарним варстатом, а прикрашував їх за допомогою різних різців, долотців, стамесок власної конструкції. Вироби Ш. експонувалися на госп.-пром. виставках у Відні (1872), Львові (1877), Трієсті (1878), Станиславові (1879), Коломиї (1880) і здобули визначне місце у світовому нар. мистецтві. Традиції Ш. продовжували й розвинули його нащадки.


Шкрібляки, гуцульська родина найвизначніших мистців-токарів і різьбарів на дереві 19 — 20 в. з с. Яворова Косівського пов. Родоначальник Юра Шкрібляк, його сини Василь, Микола і Федір, внуки та правнуки створили, спираючись на давню гуцульську різьбу, школу рафінованого тонкого різьблення на дереві, здобленого інтарсією й інкрустацією. Еволюцію шкрібляківської традиції впродовж століття ілюструє розвиток окремих орнаментальних мотивів на 275 творах родини Ш., які експоновано 1970 в Музеї Укр. Мистецтва у Львові.

Література: Будзан А. Різьба по дереву в західних областях України. К. 1960; Захарчук-Чугай Р. Родина Шкрібляків. Альбом. К. 1979.


Шкрумеляк Юра (1895 — 1965), журналіст, поет і дитячий письм. родом з с. Ланчина на Станиславівщині. Вчився у Львівському і Празькому Ун-тах. Друкуватися почав 1915; 1920 — 30 співр. в-ва «Світ Дитини», автор понад 30 кн. для дітей (найвідоміші «Юрза-Мурза», «Записки Івася Крілика», «Стрілець Невмираха», «Мова віків» та (під псевд. Юра Ігорків) «Історії України для дітей» у 4-х частинах. Численні переклади з світової клясики, пристосовані для малого читача («Казки з 1001 ночі», «Алядин і чарівна лямпа», «Історія про малого Мука», «Пригоди мореплавця Сіндбада» та ін.). Ш. учасник визвольної війни, друкувався у вид. «Червоної Калини», зокрема в Календарях-Альманахах — вірші, оп., та белетризовані спомини. Окремо вийшли: поема «Сон Галича» (1920), «Поїзд мерців» (1922), пригодницька повість «Чета Крилатих» (1928, перевид. 1954 у ЗДА), «Вогні з полонин» (1930), «Високі гори і низини» (1939). 1928 — 39 Ш. співр. вид. концерну І. Тиктора, гол. ред. і фейлетоніст (псевд. Іван Сорокатий) газ. «Нар. Справа» та ж. для дітей «Дзвіночок». 1945 був засуджений на 10 pp. ув’язнення в концтаборі. Після повернення з ув’язнення, 1956 реабілітований, видав зб. поезій «Сопілка співає» (1957). Збірне вид.: «Привіт Говерлі. Вибрані твори» (1964). Помер у Львові.


Шкурат Степан (1886 — 1972), актор театру і кіна родом з м. Кобеляків на Полтавщині, 1905 дебютував у побутовому репертуарі в Кобеляках, з 1910 в Роменському Нар. Муз.-драматичному театрі. Від 1928 в кіні, зокрема видатні ролі у фільмах О. Довженка: «Земля» (Панас), «Іван» (Губа), «Аероград» (Худяков), «Щорс» (дід Прокопенко); у фільмах І. Кавалерідзе «Злива» (Селянин) й І. Савченка «Вершники» (Недоля); у кіноповісті «Кубанці» (Ілля), Голова в комедії «Майська ніч» (за М. Гоголем) та ін.

[Шкурат Степан (1886 — 1973, Ромен [Ромни]). — Виправлення. Т. 11.]


Шкурган Микола (1840 — 1922), пед. діяч Буковини, учитель сер. шкіл у Чернівцях; шкільні підручники для нар. шкіл, методичні праці.


Шкурупій Ґео (справжнє ім’я Юрій, 1903 — 37), поет і прозаїк родом з м. Бендер (Басарабія), один з організаторів Асоціяції панфутуристів (пізніше — «Нова ґенерація»), друкуватися почав 1920 (альманах «Гроно»). Твори Ш. друкувалися в журн., газ., альманахах: «Вир революції», «Шляхи мистецтва», «Глобус», «Гроно», «Семафор у майбутнє», «Життя й революція», «Нова ґенерація», «Червоний шлях», «Літературна газета» та ін. Зб. поезій: «Психетози» (1922), «Барабан» (1923), «Жарини слів» (1925), «Море» (1927), «Для друзів-поетів — сучасників вічности» (1929); оп.: «Переможець дракона», «Пригоди машиніста Хорпа» (1925), «Штаб смерти» (1926), «Січневе повстання» 1928), «Зруйнований полон», «Страшна мить» (1930), «Монгольські оповідання» (1930); повісті й романи: «Двері в день» (1929), «Жанна-батальйонерка» (1930), «Міс Андрієна» (1934). 1934 заарештований, загинув в ув’язненні за невідомих обставин.

[Шкурупій Ґео (справжнє ім’я Юрій). Заарештований 3.12.1934 і засуджений до 10 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Соловках. Розстріляний 8.12.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Шлапак Дмитро (* 1923), критик і літературознавець родом з Харківщини. Автор монографій «Юрій Збанацький» (1963), «Олександер Довженко» (1964), книжок з питань сучасн. драматургії («Драматургія на посту», 1970) тощо.

[Шлапак Дмитро (* Ясиновате, Борівський р-н). „Драматургія і сучасність“ (1981), „Обрії сучасної драми“ (1986). — Виправлення. Т. 11.]


Шлейфер Павло (1814 — 79), маляр-портретист, архітект і педагог, родом з Києва; бувши урядовцем департаменту зовн. торгівлі, одночасно учився вільним слухачем у Петербурзькій Академії Мистецтв (1836 — 40). Згодом, працював учителем малювання в Павловському кадетському корпусі, з поч. 1844 викладач Полтавського, а з грудня того ж р. Київ. Ін-ту шляхетних дівчат, з 1852 архітект Київ. учбової округи. Портрети Ш. в “стилі укр. портрета 18 в. («Жіночий портрет», 1836); найбільш помітний зв’язок з давньоукр. портретом на «Портреті дружини» (1853). Відомі також 2 чоловічі портрети Ш. (1842 і 1846), «Портрет музики» (1845). Помер Ш. у Києві.


Шлемкевич Микола (27. 1. 1894 — 14. 2. 1966), філософ, публіцист, гром.-політ. діяч, д. чл. НТШ і УВАН. Нар. в с. Пилява Бучацького пов., помер у м. Пассейк (стейт Нью-Джерсі, ЗДА). 1915 вивезений на Сибір, 1917 — 19 у Києві, секретар ред. «Робітничої газети». Філос. освіту здобув у Віденському Ун-ті (1923 — 26), під псевд. М. Іванейко почав друкуватися на філос. теми 1926 в ЛНВ (нариси на тему укр. духовости). Там таки, з’явився цикл подорожніх нарисів Ш. «Вітер» (1928 — 30). 1934 у серії зб. НТШ вийшов гол. твір III. «Філософія», перевиданий 1981 в ЗНТШ п. н. «Сутність філософії» (ред. О. Кульчицький). На поч. 1930-их pp. Ш. активізувався як гол. ідеолог політ. орг-ції Фронт Нац. Єдности (ФНЄ), був гол. ред. журн. «Перемога», чл. ред. щоденника «Українські вісті», 1941 — 44 гол. ред. «Укр. В-ва» (Краків — Львів); тоді ж таки співред. місячника «Наші дні».

До ЗДА Ш. прибув 1949. Тут продовжував гром.-публіцистичну діяльність і співробітництво в «ЕУ». 1963 заснував журн. «Листи до Приятелів» («Л. до П.»). 1956 заснував в-во «Ключі», в якому друкував журн. «Л. до П.» та кн. власні й ін. авторів. 1954 — 58 вийшли гол. кн. Ш.: «Загублена укр. людина», «Галичанство», «Верхи життя і творчости». На поч. 1960-их pp. спільно з Т. Лапичаком Ш. заснував Укр. Публіцистично-Наук. Ін-т, завданням якого було стежити за матеріялами про Україну в чужих виданнях і спростовувати фальшиві інформації на наук. основах.

Провідною ідеєю філософії Ш. було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову укр. людину, озброєну ідеєю нац. свідомости й соборности, шукав нових доріг для укр. суспільства, для його морального зміцнення і держ. оформлення.

Прихильник дем. принципів, Ш. високо цінив публіцистику і пресу, як основу народоправства.

Р. С. і С. Г.


Шлепаков Арнольд (* 1930), історик родом з Вінниці, дійсний чл. АН УРСР (з 1982). Закінчив фак. міжнар. відносин Київ. Ун-ту (1952), з 1955 наук. співр., з 1969 завідувач відділу нової й новітньої іст. Ін-ту Іст. АН УРСР; з 1970 проф. Київ. Ун-ту, у 1971 — 78 заступник дир. Ін-ту Іст. АН УРСР. З 1978 дир. Ін-ту соц. і екон. проблем іноземних країн АН УРСР. Автор праці «Укр. трудова еміґрація в США і Канаді. Кін. XIX — поч. XX ст.» (1960). 1967 Ш. працював як експерт ЮНЕСКО в галузі міжнар. еміґрації. Чл. редколеґії «Укр. іст. журн.», гол. редколеґії 10-томної «Історії УРСР».


Шлепаков Микола (1898 — 1968), сов. філософ родом з Росії; з 1922 працював на Україні в системі освіти, викладач марксизму в Харкові та в об’єднаному укр. ун-ті в Казахстані (1941 — 43), з 1945 в Київ. Ун-ті. Праці з діялектичного та іст. матеріялізму й історії філософії.


Шлепецький Іван (* 1907), лікар, гром. і культ. діяч родом з Пряшівщини; організатор русофільського студентського т-ва у Празі «Возрождение», ред. ж. «Костер» (1946 — 48), іст.-літ. зб. «Пряшевщина» (1948), упорядник творів О. Павловича; автор ст. в укр. пресі Пряшівщини.


Шлецер (Schlozer) Авґуст Людвік (1735 — 1809), нім. історик, публіцист і статистик, проф. ун-ту в Ґеттінґені. Запрошений у Росію, працював 1762 — 67 як адьюнкт Петербурзької Академії Наук, вивчав староруські літописи; видавець Никонівського літописного зводу. Один з творців норманської теорії. Праці з іст. Руси — «Probe russischer Annalen» (1768), «Nestor. Russische Annalen in ihrer slawonischen Grundsprache verglichen, übersetzt und erklärt», I — V (1802 — 09), перекладені на рос. мову і видані Язиковом (I — III) 1809 — 19. Ш. виступав проти ділення народів на «історичні» й «неісторичні».


Шликевич Олександер (1849 — 1909), укр. статистик і земський діяч у Козелецькому пов. на Чернігівщині. Автор праці «Що Дають і що можуть дати подвірні переписи» (1890).


Шліхтер Олександер (1868 — 1940), больш. партійний і держ. діяч, економіст родом з м. Лубнів на Полтавщині. Навчався у Харківському й Бернському (Швайцарія) ун-тах (1889 — 91), з 1891 був на рев.-партійній роботі в Києві, Петербурзі, Фінляндії. 1917 — 18 нар. комісар земельних, згодом харчових справ РСФСР; 1919 — нарком харчових справ УРСР; 1921 — 27 на дипломатичній роботі в Австрії (1922 — 23), уповноважений Наркомату закордонних справ СССР при Раднаркомі УРСР (1923 — 27); рівночасно ректор Комуністичного Ун-ту ім. Артема в Харкові (1924 — 26). 1927 — 29 Ш. був наркомом земельних справ УРСР. З 1929 д. чл. ВУАН, заразом гол. III Соціяльно-екон. Відділу (1929 — 30) і згодом віцепрез. ВУАН. У 1930 — 33 — дир. Укр. Ін-ту Марксизму-Ленінізму, а після його реорганізації — през. Всеукр. асоціяції Марксистсько-Ленінських ін-тів (ВУАМЛІН). Ш. посідав високі пости в партії: чл. оргбюра ЦК КП(б)У (1924 — 26), кандидат у чл. політбюра ЦК КП(б)У (1926 — 38); чл. ВЦВК, ЦВК СССР і ВУЦВК. Крім того, гол. ред. ж. «Вісник сільськогосподарської науки та дослідної справи» (1928 — 29), гол. Комітету «Великого Дніпра» (1932), гол. президії Ради по вивченню продуктивних сил УРСР при АН УРСР (1934 — 40). Ш. автор екон., іст. та публіцистичних праць («Вибрані твори», 1959). Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Література: Ровнер О., Королик Р. Олександр Григорович Шліхтер, 1868 — 1940 Бібліографічний покажчик. К. 1958.

А. Жуковський


Шляпкін Ілля (1858 — 1918), рос. історик літератури, проф. Петербурзького Ун-ту. Для іст. укр. літератури мають значення його праці: «Св. Димитрий Ростовский и его время» (1891), «Слово Даниила Заточника» (1884), «К истории полемики между москвичами и малорусскими учеными в конце XVII в.» (ЖМНП, 10, 1885), «История русской литературы. Юго-Западная Русь XVI — XVII в., лекции, читанные в 1908 — 09 в СПб Университете» (1911).


«Шлях», місячник літератури, мистецтва і гром. життя, заснований у березні 1917 М. Шаповалом й О. Мицюком у Москві, у серпні перенесений до Києва, виходив 1917 — 19. Видавець і ред. Ф. Коломийченко. «Ш.» продовжував лінію «Укр. Хати». На стор. «Ш.» містилися твори Х. Алчевської, М. Вороного, О. Кобилянської, Я. Мамонтова, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини, Ю. Філянського, Г. Хоткевича, Г. Чупринки; з літературознавства М. Сріблянського та ін.; на мист. теми писали О. Агієнко, Б. Підгородецький; з публіцистичними ст. виступали О. Ковалевський і А. Товкачевський. У «Ш.» містилися також переклади з зах.-евр. авторів, хроніка культ. життя, рецензії тощо. Вийшло 25 чч.


«Шлях», півтижнева інформативноосв. газ. з тижневим ілюстрованим додатком; видавалася Укр. Військ. Місією 1919 — 20 у Зальцведелі для українців-залишенців у Німеччині; гол. ред. З. Кузеля; ред. колеґія: Б. Лепкий, О. Терлецький, В. Мороз. «Ш.» був засобом зв’язку між таборами полонених та місією.


«Шлях», рел. місячник, вид. Т-ва ім. П. Могили, виходив у Луцькому 1936 — 39. Побіч ст. рел. та іст. змісту, містив наук.-популярні ст. та матеріяли до іст. Волині. Ред. В. Островський, з вересня 1937 Є. Богуславський.


«Шлях»«The Way», укр. кат. тижневик, заснований єп. К. Богачевським, вид. Укр. Кат. Екзархії у ЗДА, виходить у Філядельфії з 1940, з 1946 двома паралельними вид. укр. і англ. мовами (до 1945 з англомовною стор.). В «Ш.» друкуються ст. рел., виховного і нац.-гром. змісту, з іст. Церкви й України, зокрема церк. белетристичні твори і актуальні вістки з церк. і політ. життя. Ред. — о. В. Федаш (з 1946), П. Ісаїв (з 1949), Л. Мидловський (1954 — 75), М. Дольницький, І. Скочиляс; англомовної частини: оо. М. Федорович, Р. Москаль, Р. Попівчак та ін.


«Шлях Виховання й Навчання» (до 1930 «Шлях Навчання і Виховання»), пед.-методичний місячник, з 1934 квартальних виховних проблем, виходив у Львові 1927 — 39, спершу як додаток до «Учительського Слова», з 1930 самостійний ж. з додатком (з 1931) «Методика і шкільна практика», що з 1934 став додатком до «Учительського Слова». «Ш. В. й Н.», поряд праць на теми метод і засобів сучасного виховання в нар. школах, містив дидактично-методичні зразкові лекції на теми всіх шкільних предметів. Серед ред. і співр. були визначні педагоги того часу: П. Біланюк, М. Возняк, А. Домбровський, А. Зелений, Д. Козій, Я. Кузьмів, І. Кухта, В. Метельський, П. Мечник, Є. Пеленський, Д. і І. Петрів, С. Русова, В. Сімович, С. Сірополко, Д. Сокульський, І. Стронський, І. Старчук, М. Таранько, І. Филипчак, І. Ющишин та ін. «Ш. В. й Н.» видавала Взаємна Поміч Укр. Вчительства; поява ж. припинилася з поч. другої світової війни.


«Шлях до здоров’я», орган Нар. Комісаріяту здоров’я УРСР, виходив 1925 — 41, до 1936 у Харкові, з 1937 у Києві, спершу місячник, 1929 — 30 двотижневик, з 1931 декадник, з 1934 знову місячник; при «Ш. д. з.» виходили додатки: «За тверезість» (1929 — 32), «За здорове харчування» (з. 1931) і «Здорова зміна» (1931 — 33); ред. Д. Єфимов.


«Шлях з варяг у греки», торг. шлях Київ. Руси, що складався з річкових шляхів та волоків (бл. 3 000 км) і пов’язував сканд. країни над Балтицьким (Варязьким) м. з Чорним м., виник у 9 в. Він починався з околиць сучасн. Стокгольму, проходив Балтицьким м., Фінською затокою, Невою, Ладозьким оз., р. Волхов, оз. Ільмень, р. Ловать, Зах. Двіною до Дніпра, а ним до Чорного м., яким уздовж зах. берега доходив до Константинополя. «Ш. з в. у г.» відограв велику ролю не тільки у розвитку торгівлі Київ. Руси, але й спричинився до культ. і політ. розвитку сх.-слов. племен і виникнення держ. формації Руси з центром у Києві. На цьому шляху розвинулися м.: Київ, Смолєнськ, Новгород, Ладога. Присутність на півд. України кочових народів утруднювала користування цим шляхом, тому з 12 в. розвинулися шляхи до Зах. Европи. Про «Ш. з в. у г.» знаходимо відомості у «Повісті временних літ» й у творі Константина VII Багрянородного «De administrando imperio».

Література: Брим В. Путь из Варяг в Греки. «ИАН СССР, сер. 7. Отд. общ. наук», ч. 2, 1931; Бернштейн-Коган С. Путь из Варяг в Греки. «Вопросы географии», сб. 20. М. 1950.


«Шляхи», двотижневик літератури й гром. життя, виходив у Львові 1913 — 18, з квітня 1913 до березня 1914 орган Укр. Студентського Союзу, з грудня 1915 до 1918 укр. стрілецтва, фінансований Пресовим Комітетом УСС. Зміст «Ш.» складався з відділів: красного письменства (твори В. Атаманюка, П. Карманського, Р. Купчинського, В. Бірчака, М. Підгірянки, Ю. Шкрумеляка, М. Яцкова), спогадів (Є. Олесницький), перекладів (з Р. Таґора, Ґ. Гавптмана, О. Мірабо, М. Конопніцької, Д. Мережковського), публіцистики з участю Д. Донцова, В. Старосольського, В. Залізняка, О. Назарука, Ф. Федорцева, Б. Молбіта. У відділі науки і критики друкувалася велика праця С. Балея «З психології творчости Т. Шевченка», з мистецтва — праці М. Голубця, І. Крип’якевича, з музики — О. Залеського. Крім того, «Ш.» мали багатий інформаційний матеріял, рецензії.


«Шляхи мистецтва», літ.-мист. журн. Всеукр. Держ. В-ва, з 2 ч. орган мист. сектора Головполітосвіти УСРР, виходив у Харкові від лютого 1921 до лютого 1923 (5 ч.), гол. ред. В. Блакитний і Г. Коцюба, згодом В. Коряк. У «Ш. м.» знайшли відображення прямування укр. літератури на порозі її совєтизації. У характеристичних для того часу дискусіях І. Кулик, відкидаючи реалізм, відстоював «психологічний імпресіонізм», М. Йогансен вважав гол. напрямом переходової доби конструктивізм, а В. Поліщук — рев. романтизм, який мав поступово перейти в неореалізм рев. змісту. Але вже й тоді почала зароджуватися специфічно сов. літ. термінологія: монументальний, пролетарський тощо реалізм (М. Доленґо та ін.). Тоді ще не поділені між літ. орг-ціями, в «Ш. м.» брали участь усі визначніші письм. того часу; поети: І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Семенко, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.; прозаїки: Г. Косинка, А. Головко, М. Хвильовий, Г. Коцюба, О. Копиленко, І. Сенченко; там таки друкувався «Блакитний роман» Г. Михайличенка. Значне місце на стор. «Ш. м.» приділялося критиці. Серед ін. у цьому жанрі виступали О. Білецький, Ю. Меженко, В. Коряк, а також поети й прозаїки: М. Йогансен, І. Кулик, Я. Мамонтов, В. Поліщук та ін. Співр. «Ш. м.» творили більшість майбутньої літ. орг-ції «Гарт», її орган, альманах цієї ж назви, став і наступником «Ш. м.».


«Шлях Молоді», двотижневик для молоді, вид. Рідної Школи, виходив у Львові 1936 — 39, інформував про нац.-гром. і культ.-освітні справи.


«Шлях Нації», гром.-політ. місячник, спроба створення репрезентативної заг.-нац. трибуни формування нац. політики, заініційований колами УНДО при співробітництві представників різних політ. таборів, виходив у Львові з травня 1935 до 1936 у в-ві «На сторожі». Журн. приділяв увагу справам укр. науки, мистецтва, культури, основним проблемам міжнар. політики і міжнар. сусп.-культ. життю. Гол. ред. З. Пеленський; співр.: В. Кучабський, В. Кузьмович, Л. Макарушка, В. Мудрий, О. Мицюк, М. Творидло, Р. Олесницький, Б. Галайчук, М. Рудницький, М. Гнатищак, В. Пачовський, П. Ісаїв, О. Кульчицький, В. Целевич, Т. Окуневський, Г. Гладкий та ін.


«Шляхом Незалежности», орган Гол. Управи Укр. Центр. Комітету в Польщі, виходив раз на рік у Варшаві 1929 — 34 як продовження «Вістей з Укр. Центр. Комітету» (1921 — 28). «Ш. Н.» 1935 — 39 заступив бюлетень У. Ц. К. «За Незалежність». «Ш. Н.» містив ст. політ., екон. й культ.-осв. змісту та відомості з еміґраційного життя, протоколи зборів Гол. Ради У. Ц. К., звіти з діяльности, обіжники. Гол. співр.: М. Ковальський, В. Кущ, Є. Маланюк, М. Садовський, Ю. Липа, Л. Чикаленко та ін.


«Шлях Освіти», наук.-пед. місячник, орган Наркомосвіти УРСР, виходив у Харкові 1922 — 30, спершу рос. мовою, 1923 — 26 — укр. і рос. п. н. «Шлях освіти» — «Путь просвещения», з 2/46 ч. 1926 — укр. мовою «Ш. О.». Широка програма ж. охоплювала питання осв. політики й орг-ції освіти, соц. виховання, проф. освіти, політ.-осв. роботи, педології, методології, проблем підвищення кваліфікації викладацьких кадрів, осв. практики, пед. преси, шкільних підручників, зокрема ж. містив багату бібліографію та інформації з досягнень педагогіки евр. народів та СССР, звідомлення з учительських з’їздів, наук. дискусій тощо. Гол. ред. Я. Ряппо. 1931 — 41 змінено назву («Ком. освіта») і профіль ж., а по війні з 1945 видається «Радянська Школа»


«Шлях Перемоги», гром.-політ. тижневик, орган ОУН С. Бандери, виходить у Мюнхені з 28. 2. 1954; газ. пропаґує націоналістично-рев. ідеї визвольної боротьби, відстоює політ. програмові позиції Антибольшевицького Бльоку Народів, підносить, зокрема в другій світовій війні проти націонал-соціялізму і большевизму, героїчну боротьбу ОУН, УПА, УГВР. Газ. має стор. для молоді п. н. «Ідея і чин», жіноцтва «Голос Об’єднання Жінок ОУВФ», окрему муз. стор. «Наша муз. енциклопедія» (ред. М. Михайловський). Гол. ред.: П. Кізко, Д. Штикало, Д. Чайковський, М. Стиранка, Б. Вітошинський, С. Ленкавський, Г. Драбат, В. Косик, А. Бедрій, С. Галамай, А. Гайдамаха, І. Кашуба, В. Панчук; співр.: Р. Єндик, З. Пеленський, М. Кушнір, Г. Ващенко, І. Вовчук, П. Олійниченко, В. Давиденко, А. Косовська, В. Андрієвський, Я. Бенцаль, С. Стецько. С. Наумович, О. Демчук, Я. Гайвас, Р Рахманний, О. Питляр, М. Чировський, Ф. Коваль, В. Леник, Л. Полтава та ін. У власному домі «Ш. П.», крім редакції, міститься друкарня «Цицеро», бюра Укр. Визвольного Фронту й Антибольшевицького Бльоку Народів. Укр. В-во, ком «Ш. П.», видає політ., наук., белетристичні й мемуарні твори; серед ін. «Перспективи укр. революції» С. Бандери, «Мої спомини про недавнє минуле, 1914 — 1920» Д. Дорошенка, «Нарис історії ОУН» П. Мірчука, «Поезія з-за колючих дротів» та ін.


Шляхта, упривілейований, провідний (на подобу Adel у Німеччині й noblesse у Франції) стан у Польщі, Литві та на укр. і білор. землях, що входили у 14 — 18 вв. до складу В. Князівства Лит. чи Речі Посполитої; деякі елементи Ш. мали місце в гетьманській державі, на окупованих укр. землях у складі Рос. Імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії. Назву Ш. запозичено з чес. «slechta» (по-поль. szlachta), яка походить від горішньонім. Slacht (сучасне Geschlecht — рід, порода) і вживається для означення провідної верстви, що виникла й оформила себе в Польщі у 13 — 14 в. Свій початок Ш. бере від лицарства, яке посідало «ius militare» та право наслідства «jus hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis). Ш. становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, т. зв. можновладців — маґнатів, панів, а на укр. землях — кн. (див Князь) і бояр. Ш. була зобов’язана відбувати військ. службу, за що уряд надавав їй різні привілеї: звільнення від податків, залежности від місц. адміністрації тощо. Ш. не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями з селянства, духовенства. Ш. постійно збільшувала свою ролю в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політ. і соц. ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до февдальної роздріблености, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у Ш. За допомогу королеві Ш. здобувала низку привілеїв. Король Людовік І Анжуйський надав Ш. т. зв. кошицький привілей (1374), яким за несення військ. служби звільняв її від усіх повинностей, крім сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на держ. посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу Ш. поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих февдалів (панів, баронів), так і масу лицарів (rycerzy, milites) чи сер. і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб. Згодом Ш. посилила свої впливи в місц. соймах, а Краківський привілей 1433 ґарантував їй особисту недоторканість. Скориставши з трудного становища короля Казіміра IV Яґеллончика у війні з Тевтонським орденом, III. здобула нові привілеї (Цереквіцький привілей), підтверджені Нешавським статутом (1454), на основі якого за Ш. закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сойми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут касував також виключне право маґнатів на вищі держ. посади й на обмеження прав міст. 1496 король Ян Ольбрахт статутом у м. Пьотркові (Piotrków) узаконив прикріплення селян до землі, звільнив Ш. від оплати мита при довозі закордонних товарів. Бояри у Галичині були 1430 зрівняні у правах з поль. Ш., згодом частина з них була польонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, так що в 16 в. в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна Ш.

У 16 — 18 вв. права Ш. у політ. житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою Ш. послаблює держ. організм. 1573 король Генріх Валюа узаконив права Ш. брати участь у виборах короля та, надаючи їй поширеної влади, перетворив Польщу на шляхетську республіку (rzeczpospolita szlachecka). Встановлення закону «liberum veto», за яким всі рішення сойму могли бути прийняті тільки при однозгідності всіх послів, допровадило до анархії і занепаду Польщі, що при кінці 18 в. закінчилося її поділами.

На укр. землях у складі В. Князівства Лит., де панували февдальні відносини (див. Февдалізм), вплив на Ш. мали політ.-соц. відносини і законодавство Польщі. Поль. модель Ш. впроваджувався поль. королями чи великими кн. шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, трудність у В. Князівстві Лит. полягала в тому, що, тут існували дві категорії провідної верстви: лит., яка скоро стала католицькою, і укр.-білор., яка була правос. Поль. королі й В. лит. кн. пріоритетно опікувалися лит. Ш., а якщо надавали певні привілеї й руській (укр. і білор.) Ш., то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту. Номенклятурно тут уживалися назви: князі, бояри (традиція і континуїтет Київ. Руси), але також barones, nobiles, ziemianie, Ш. (для поляків).

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 привілей Ш.-боярам (armigeris sive boiaris), які переходили на католицизм. Поль.-лит. унія в Городлі (1413) надавала нові права лит. Ш., перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, чл. якого мали владу на основі походження, приналежности до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби. 1430 підтриманий укр. і білор. маґнатами Свидригайло Ольґердович був іменований В. кн. лит., але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 правос. бояр у правах з кат. Ш. Остаточне зрівняння у правах руських і лит. князів і бояр (principibus et boiaris tam Lithuanis quam Ruthenis) здобуто привілеєм 1447. Права лит.-руської Ш. були доповнені й поширені привілеями 1492 і 1506. 1501 і 1509 надано льокальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій Ш.» (перші 2 категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну ролю відогравали пани, на Волині цю ролю мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні лятифундії. До кін. 16 в. більшість волинських маґнатів були українці; на протязі 17 — 18 вв. вони польонізувалися.

Права і привілеї Ш. були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у 3 редакціях: 1529 — визначено потрібні умови для зачислення до шляхетського стану, в якому перевагу мали маґнати; 1566 — поширено привілеї рядової Ш., до сойму були введені її представники; 1588 — закріплено привілеї Ш. і Закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».

Після Люблінської унії (1569) до поль. корони приєднано укр. землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місц. Ш. зрівняно у правах з поль. На новоздобуті укр. землі почали прибувати поль. пани: маґнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Каліновські, які тут здобували великі лятифундії. Помічною для поль. панів була місцева чи зайшла Ш. До поч. 19 в. на Україні лишилося мало непольонізованої укр. Ш., переважно дрібна, бо заможна була в більшості спольщена. Польонізація укр. Ш. почалася від Люблінської унії, вона набрала інтенсивности за короля Яна Казіміра, який 1649 заборонив некатоликам доступ до сенату і староств, а постанова сойму 1712 ставила їх поза законом. Не зважаючи на всі ці загострення, укр. правос. Ш. продовжувала існувати, доказом чого є додаток до договору між Польщею і Росією 1775, в якому сказано, що шляхетські правос. роди повинні користатися такими ж правами, як і кат. Ш. На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) польонізація Ш. продовжувалася і після розборів Польщі, за царського режиму до 1825. За підрахунками «Временной Коммиссии для разбора древних актов» у 1860-их pp. на Правобережжі тільки одна десята Ш. походила з корінних поляків, решта була укр. роду, яка в різний час переходила на католицизм. Тимчасова комісія знайшла 711 шляхетських родів укр. («русского») походження, подаючи точні дані про час переходу на католицизм для 140 родів (1 до 1569, 10 у 1569 — 1600, 48 у 1600 — 1650, 40 у 1650 — 1700, 41 у 1700 — 1767). У Галичині при українстві лишилися роди Ш.: Балабани, Чолганські, Демидецькі, Яворські, Драгомирецькі, Гошовські, Кульчицькі й ін. На поч. 17 в. на Львівській землі начислялося 628 укр. шляхтичів, а на Перемиській 1 000. Більшість з них так збідніли, що не мали навіть власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині й Підляшші укр. Ш. спольщилася ще в 15 в., тоді як на Поділлі вона збереглася як службова Ш. при замках до 19 в. Заг. процесові польонізації підпала також укр. Ш. на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на Волині.

Після 1569 значення укр. Ш. як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї орг-ції, а входила до складу загальнодерж., де домінувала поль. Ш. Однак вона виявляла свою окремішність на відтинку конфесійному і частково судовому (існування вищої судової інстанції — Луцького трибуналу). Укр. Ш. виступала на оборону Правос. Церкви на соймах і соймиках, при обранні кандидатів на єп. львівського (5. 4. 1641), при обранні митр. Київ. Сильвестра Косова (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сойм послам від Ш. воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів укр. правос. Ш., що визначилися в обороні правос. віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, а серед церк.-культ. діячів: Є. Плетенецький, Балабани, З. і М. Копистенські, А. Кальнофойський та ін. Багато вихідців з укр. Ш. відограли визначну ролю серед козацтва: Д. Вишневецький, К. Косинський, П. Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з М. Грушевським, Ш. «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи — його мозок».

Частина Ш. на Україні, більшість якої була спольонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політ. життя, допомагаючи Хмельницькому творити коз. державу. На початку революції Ш. втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з Ш. з нами хліб їсти... та Військові Запорозькому послушний буде» (1649); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена Ш., яка мала держ. досвід, працюючи передше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для укр. держ. апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Хмельницького були: І. Виговський, М. Кричевський, Ю. Немирич, С. Мрозовицький-Морозенко, Д. Нечай, Г. Гуляницький, А. Жданович та ін. У коз. реєстрі, укладеному по Зборівській угоді (1649), нараховувано 750 шляхетських родів і бл. 1 500 осіб (В. Липинський; А. Ролле нараховував 450 родів і 2 500 осіб). Є й ін. реляції про Ш. в лавах війська Хмельницького: 7 000 (рукопис Чорторийських) чи 6 000 («Акты ЮЗР»).

Після Хмельницького Ш. продовжувала відогравати певну ролю в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. Натомість на Гетьманщині у 17 — 18 вв. постало Значне військове товариство, що складалося з колишніх реєстрових козаків, кол. укр. шляхтичів і заслужених козаків. Правне становище Значного військ. т-ва нагадувало статус Ш., його чл. були зобов’язані виконувати військ. і адміністративні доручення, нести військ. службу. Вони мали привілей володіти населеними маєтностями, брати участь у старшинських радах і в держ. законодавстві. Товариші підлягали вищим інстанціям коз. судочинства, а 1763 був відновлений шляхетський суд. З 18 в. виявилася тенденція серед Значного військ. т-ва перетворитися на замкнену і спадкову станову групу, однак з ліквідацією автономії Гетьманщини в 1780-их pp. Т-во ліквідовано, а частину його чл. зараховано до рос. дворянства. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743) визначено шляхетський стан на Україні, приналежними до якого вважали тих, що походили від предків шляхтичів, через народження чи отримання шляхетства за поль. влади. До Ш. прирівнювано людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-маґнатського панування на Правобережній Україні під Польщею виник у 18 в. рух укр. селянства Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 за т. зв. Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тис. поль. Ш.

Після поділів Польщі при кін. 18 в. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Рос. Імперії, місц. Ш. зрівняно в правах з рос. дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядками царського уряду. До 1825 поль. маґнати і Ш. лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культ.-осв. ділянці (Кременецький ліцей тощо).

Велика частина поль. населення Київщини, Волині й Поділля, яке 1840 становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, жидів 458 000), належала до Ш., частина якої прибула сюди на поч. 18 в., зміцнюючи поль. колонізацію. Поль. група поділялася на нечисленних маґнатів, шляхтичів («земянство», сер. і дрібні дідичі) і велику групу чиншової (ходачкової або веретяної) Ш., яка жила на маґнатських землях і сплачувала чинш. Останні творили кадри адміністраторів маєтків, економів. Назагал маґнати ставилися льояльно до Рос. Імперії, зате дрібна Ш. прагнула реставрувати Польщу, як вона була перед поділами.

Після поль. повстання 1830 — 31 рос. політика у відношенні до Ш. змінилася. Учасників повстання бл. 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проєкт заслання Ш. на Кавказ був реалізований тільки в малій мірі. Найбільшим ударом по поль. Ш. на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким рос. уряд вирішив ліквідувати Ш. як чужий організм у рос. системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 pp. (1832 — 52), при визначній участі ген.-губернатора Д. Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна Ш. Спочатку перевірку робили місц. шляхетські збори, згодом її передано до рос. Ревізійної комісії у Києві. У висліді верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832 — 33 — 72 140, 1834 — 39 — 93 140, 1840 — 46 — 160 000 і 1846 — 53 — 15 000. Деклясовану Ш. переведено в категорію однодвірців, держ. селян, які були зобов’язані платити податки й відбувати військ. службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліційними методами рос. урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соц. групи. Більшість деклясованої Ш., живучи поруч з укр. селянством, українізувалася.

Після верифікації леґалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (бл. 17 500 родин) — великі і сер. землевласники (szlachta ziemiańska), які посідали бл. З млн укр. кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1 000 кріпаків (разом 568 000), ін. мали по кілька сот, ін. мали землю, яку обробляли самі. Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне ч. з жінками. Значна частина леґалізованої Ш. йшла на компроміс з рос. урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до рев. рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеґрації у рос. суспільство. Спочатку представники Ш. брали участь у політ. житті через «шляхетські збори», 1835 було 2 700 своєрідних послів (szlachta wyborowa), зобов’язаних до льояльности царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Знесенням «Литовського статуту» 1840 касовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося заг.-рос. Спроби русифікації Ш. роблено в осв. ділянці створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 кат. манастир (на всього 86), а указ 1852 вимагав, щоб землевласники з Ш. висилали своїх синів до військ. служби.

Гідна уваги поява в кін. 1850-их pp. групи молоді зі спольщеної укр. Ш. — хлопоманів (див. Хлопоманство), які поривали зі Ш. й хотіли працювати для укр. народу. Цей рух очолив В. Антонович, який у деклярації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862) відкидав «шляхетський порядок... противний духові нашого народу.

Після поль. повстання 1863, в якому частина Ш. знову брала участь, прийшли переслідування і дальші обмеження Ш. у політ., гром., культ. ділянках. На грані 19 — 20 вв. серед польонізованої Ш. зформувалася група «українців поль. культури» на чолі з В. Липинським, яка працювала над поверненням польонізованої III. до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї клясової приналежности. Становище Ш. на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917. Відгомін поль. намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у 6 параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціяльних прав для «землевласників поль. національности на Україні», але той договір був унедійснений сов. окупацією.

На укр. землях під Австрією Ш. була зрівняна у правах з австр. Спершу реформи Йосифа II обмежували права поль. III., але по його смерті (1790) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австр. вищих урядовців. Вплив поль. Ш. ще більше зріс за намісника Галичини графа А. Ґолуховського (1849 — 75, з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, Ш. і маґнати мали перевагу у зем. власності, посідаючи великі лятифундії. У відновленій після 1918 Польщі і на окупованих нею укр. землях щойно конституція 1921 знесла шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політ. і госп. ділянках.

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути упривілейованим станом і за періоду молд. князівства (див. Молдавія). Боярський стан був зобов’язаний до військ. служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні і суд. функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центр. держ. адміністрація. Бояри, які втратили держ. функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна Ш. — т. зв. резиші, охороняла кордони і становила посередню верству між Ш. і вільними селянами. З часом укр. Ш. — бояри на Буковині асимілювалися з молд.-рум. шляхетською верствою, румунізувалися. За австр. влади (з 1774) адміністративний апарат на Буковині був у руках рум. боярства. Рум. Ш. протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786); цісарський патент 14. 3. 1787 зрівняв шляхетський стан Буковини з гал.; це також потвердив 1817 статут гал. III. Навіть після введення конституційної монархії (1848), завдяки поміщицько-куріяльній виборчій системі, рум. Ш. мала великі впливи в управлінні краєм.

Після тат. наїзду 1241 на Закарпатті будувалися оборонні замки й творилися маґнатські лятифундії, переважно з угор. Ш. Українці творили меншість серед пануючої февдальної верстви. Визначив себе кн. Ф. Коріятович з зукраїнщеного лит. роду, який з 1393 став паном Мукачівської домінії. Українці становили перевалено дрібну Ш., яка часто бунтувалася проти маґнатів-февдалів (1514). Угор. Ш. на Закарпатті стояла в опозиції до австр. централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і сел. підданство тривало на Закарпатті до 1848. Угор. Ш. продовжувала мати вплив на політ.-суспільне життя Закарпаття до XX в.

Література: Антонович В. Об околичной шляхте. К. 1867; Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Архив Юго-Западной России. ч. 4, т. І. К. 1867; Лазаревский А. Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии. 1868; Smoleński W. Szlachta w świetle własnych opinji. „Pisraa historyczne“, т. 1. Кр. 1901; Леонтович Ф. Правоспособность литовско-русской шляхты. Журнал Министерства Народного Просвещения, ч. 3 — 7. П. 1908; Викторовский П. Западнорусские дворянские фамилии, отпавшие от православия в конце XVI и XVII вв. ТКДА, 1908 — 11; Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tie jego dziejów. Кр. 1909; Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. T. 1. Броди 1911; Hruszewski M. Szlachta ukraińska na przełomie XVI і XVII wieku. Z dziejów Ukrainy. К. — Кр. 1912; Lipiński W. (ред.). Z dziejów Ukrainy. К. — Кр. 1912; Липинський В. Україна на переломі, 1657 — 1659. Відень 1920; Іваницький-Василенко С. Державське землеволодіння польської шляхти на Гетьманщині. Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. Випуск 1. К. 1925; Гришко В. До суспільної структури Хмельниччини. В 300-ліття Хмельниччини (1648 — 1948). ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Окіншевич Л. Значне Військове Товариство в Україні-Гетьманщині XVII — XVIII ст. ЗНТШ, т. 157. Мюнхен 1948; Grodziski S. Obywatelstwo w szlacheckiej Rzeczpospolitej. Кр. 1963; Masiszewski J. Szlachta polska i jej państwo. B. 1969; Czapliński W., Kersten A. Magnateria polska jako warstwa społeczna. Торунь 1974; Acta Poloniae historica. Vol. 36. Etudes sur la noblesse, B. 1977 (Ред. J. Baszkiewicz); Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period, 1569 — 1648. J. L. Rudnytsky, ed. Rethinking Ukrainian History. Едмонтон 1981; Skakalski D. Noblesse lituanienne et noblesse volynienne au XVe siècle. Cahiers du Monde Russe et Soviétique. Vol. 23 (3 — 4). Париж 1982; Kohut Z. The Ukrainian Elite in the Eighteenth Century and Its Integration into the Russian Nobility. The Nobility in Russia and Eastern Europe. Нью Гавен 1983; Beauvois D. Le noble, le serf et le revizor. La noblesse polonaise entre le tsarisme et les masses ukrainiennes (1831 — 1863). Париж 1986.

А. Жуковський


Шляхтова (IV — 1), с. на зах. Лемківщині; найдалі на зах. положене укр. с. (в Новоторзькому пов. Краківського воєводства). Укр. населення виселено у другій пол. 1940-их pp.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.