[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3910-3923.]

Попередня     Головна     Наступна





Щ



Щавель (Rumex), рід багато-, рідше однорічних трав’янистих рослин родини гречкуватих. Бл. 150 видів, у тому ч. на Україні понад 20 видів. Деякі види, напр., Щ. кислий (R. acetosa), введено в культуру як городину. На Україні культивують сорти Щ.: широколистий, бельвільський і одеський. Настої і екстракти кореневища з Щ. кінського (R. confertus) та деяких ін. видів використовують у медицині.


Щавинський Василь (1868 — 1924), хемік-технолог, мистецтвознавець і колекціонер родом з Київщини. Закінчив Політехн. Ін-т у Цюріху (Швайцарія), жив у Петербурзі; брав участь у реставрації картин Ермітажу. 1908 — 16 містив у ж. «Старые годы» ст. про образотворче мистецтво Нідерляндів, техніку давньоруського малярства. Крім досліджень з іст. фарб, студія «Шевченко і Рембрандт» та ін. Колекцію картин нідерляндських майстрів заповів Київ. музею ВУАН (нині Київ. Музей Зах. та Сх. Мистецтва). Посмертно видано його «Очерки по истории техники живописи и технологии красок в Древней Руси» (1935).

[Щавинський Василь († Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Щавницький Михайло (1754 — 1819), церк. діяч родом з с. Ґез Ужанського комітату (Закарпаття), здобув філос. й богословську освіту у Відні (1780); з 1780 свящ., з 1781 віцеректор Барбареуму у Відні. 1784 — 87 перший ректор Укр. Ген. Семінарії у Львові, організатор Studium Ruthenum при Львівському Ун-ті. З 1787 крилошанин і дир. духовного ліцею в Мукачеві.


Щаденко Юхим (1885 — 1951), сов. військ. діяч, ген.-полк. родом з Ростовщини. 1917 — організатор ком. революції на Донбасі. 1919 — 20 чл. Реввоєнради Укр. фронту і згодом чл. Реввоенради 1-ої Кінної армії. 1941 — 45 заступник наркома оборони СССР і чл. Військ. ради Півд. та 4-го Укр. фронтів.


Щадилів Олександер (1892 — ?), політ. діяч, чл. УПСР (з січня 1919 чл. її ЦК), належав до центр. течії. 1919 Щ. був гол. ЦК Всеукр. Ради Сел. депутатів, гол. Сел. Спілки, чл. Центр. Повстанського Комітету, що влітку 1919 організував військ. частини для боротьби з большевиками на окупованих територіях. За сов. періоду Щ. лишився на Україні, співпрацював з В. Голубовичем, дописував до Наук.-Техн. Вісника («Інженери і преса», 1927). Дальша доля невідома.


Щара, див. Шара, річка.


Щасливе-друге (IX — 15), водоймище в півд. Криму, площа 67 га, об’єм 11,8 млн м³, реґулює стік річок Манаготра і Біюк-Узеньбаш, споруджене 1964, використовується для водопостачання м. Ялти.


Щасливий Павло († 1610), львівський будівничий доби Ренесансу, родом з Італії. З 1582 був цехмістром львівського цеху мулярів. Його будови у Львові: синагога «Золотої Рози» (1580 — 82), школа Єзуїтів, житлові будинки Марка Нахмановича й Ісаака Сюскюндовича та ін. З 1592 жив у Жовкві, де від 1601 був війтом. Тут за його проєктом збудовано замок (1596 — 1630) та ряд ін. споруд.

[Щасливий Павло († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Щасний Саламон, фолкльорист 19 в., родом з Галичини, записав кілька тис. пісень з Прикарпаття (Коломийського, Стрийського, Самбірського і Сяноцького пов.) і найкращі з них видав у зб. «Коломийки і шумки» (Л. 1863) з додатком 5 нотних зразків.


Щасний Сергій (1875 — 1943), лікар-мікробіолог й епідеміолог укр. роду, нар. у Петербурзі. Закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1899), працював при катедрах заг. патології Київ. (1899 — 1901) та Одеського (1901 — 14) ун-тів; дир. Одеської бактеріологічної станції, яку реорганізував і значно поширив у ній виробництво вакцин та сироваток (1919 — 28). Одночасно проф. Одеського Хем.-Фармацевтичного Ін-ту (1919 — 21) та Одеського Мед. Ін-ту (1921 — 28); дир. Севастопільського Ін-ту експериментальної медицини (з 1928) та завідувач катедри мікробіології Крим. Мед. Ін-ту (1930 — 43). Автор понад 50 праць з питань анафілаксії, імунології, епідеміології та профілактики інфекційних хвороб, у т. ч. підручника мікробіології інфекційних захворювань (1912). Брав участь у боротьбі з чумою в Одесі (1910). Провадив боротьбу проти висипного тифу (1943), захворів на цю інфекцію, від якої й помер.


Щастя (V — 20), м. Ворошиловградської обл., підпорядковане Ворошиловградській міськраді, положене на лівому березі р. Дінця; 14 000 меш. (1976). У Щ. міститься Ворошиловградська ДРЕС. М. постало з 1963 на місці с., заснованого збіглими кріпаками в сер. 18 в.


Щебетівка (IX — 16), с. м. т. Судакського р-ну, Крим. обл., положене за 4 км від узбережжя Чорного м., 2 700 меш. (1984). Осідок виноградарного радгоспу Коктебель. В околицях Щ. виявлено пам’ятки неоліту, бронзи (Чалки). Рештки середньовічної фортеці та візант. церкви. Вперше згадана 1461.


Щебрешин (III — 3), поль. Szczebrzeszyn, м. в Люблінському воєводстві Польщі, на лівому березі р. Вепру. 5 200 меш. (1966), (7 500 — 1931), у минулому належало до Гал.-волинського князівства, згадане в акті поль. короля Казіміра 1352 як «руське місто», з 1366 під Польщею. За Берестейським миром (1918) знаходилося на кордоні укр. держави.


Щеврик (Anthus), рід птахів родини плискових, ряду горобцеподібних. Довж. тіла 14 — 20 см, вага 15 — 38 г. Бл. 30 видів; на Україні — 6. Щеврик лісовий (A. trivialis), Щ. польовий (A. campestris), Щ. лучний (A. pratensis) та ін.


Щеглов Михайло (1885 — 1955), графік і педагог родом з Самари, абсольвент моск. Строґановського училища (1905); працював у галузі політ. сатири та кн. графіки; співр. багатьох газ. і журн. 1916 — 55 викладач у мист. ін-тах і сер. мист. школах Томську, Рибінську, Харкова і Симферополя.


Щеглов Олексій (* 1908), сценограф і графік родом з Томську, син Михайла Щ.; закінчив Харківський Художній Ін-т (1930; учителі І. Падалка та О. Маренков). Щ. оформляв вистави в Харкові; Театр Ляльок («Чортів млин» Я. Дрди та І. Штока, 1955); Театр ім. Шевченка («День чудових обманів» Р. Шерідана, 1960), Театр Юного Глядача («Божественна комедія» І. Штока, 1964) та ін. Карикатури до творів В. Маяковського, декоративні пано та ін.


Щедрий Вечір, вечір під Новий Рік; на Зах. землях під Водохрищі. У цей вечір господині печуть гречані оладки-млинці і дають їх щедрувальникам. У Щ. В. існує звичай ворожити. У цей вечір молодь щедрує по-під вікнами хат, висловлюючи господарям добрі побажання багатого врожаю, щастя і добробуту. Щ. Вечір і Йордан завершують цикл різдвяно-новорічних свят.


Щедринець золотий, див. Зіновать.


Щедрівки, величальні укр. нар. обрядові пісні, виконуються під Новий Рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, Щ. так само, як і колядки, величають господаря і чл. його родини. У Щ. висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в Щ. і колядках виконує магічну функцію. У давніх Щ. і колядках відбилися часи Київ. Руси й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. У Щ. і колядках христ. циклу знаходимо мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних оп.: картини нар. Христа, поклоніння волхвів і пастухів. У багатьох Щ. і колядках христ. мотиви і євангельські оп. сполучені з життям і побутом укр. селянина («Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі. Щ. і колядки христ. циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мист. красою. Основні мотиви їх — христ. любов, милосердя, глибока пошана до матері. Щ. відрізняються від колядок своїм неодмінним приспівом «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір».

Багатством змісту і поетичною формою Щ. Захоплювалися укр. письм. і композитори, зокрема М. Лисенко, М. Леонтович (відомий «Щедрик»), К. Стеценко, М. Вериківський, К. Данькевич та ін. (див. також «ЕУ 1», стор. 256 — 58).

Література: Потебня А. Объяснения малороссийских и сродных песен. В., т. 1, 1883. т. 2, 1887; Гнатюк В. Колядки і щедрівки. Етн. зб., тт. 35 — 36. Л. 1914; Дей О. Укр. колядки і щедрівки в дослідженнях слов’янських вчених (у кн. Сторінки з історії укр. фольклористики. К. 1975.

П. Одарченко


Щедрова Валентина (* 1930), скульпторка родом з с. Сурсько-Литовського на Дніпропетровщині; закінчила Харківський Художній Ін-т (1961). Основні твори: «Будівельники» (1963), «Мрія матері» (1964), «Юність» (1965), «Побачення» (1967); 2 пам’ятники (у співпраці з ін.) загиблим у Дніпропетровському студентам транспортного ін-ту й медикам (1967 і 1970).


Щедрович Єлисавета (замужня Ганкевич, 1885 — 1909), скрипаль-віртуоз і композитор родом з Олександрівська на Катеринославщині; мист. освіту здобула в Петербурзькій (у Л. Ауера) і Празькій (в О. Шевчіка) консерваторіях. З 1905 концертувала на Україні і в Росії, Відні і Празі; з 1908 викладач у Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка у Львові.


Щек, див. Кий.


Щекавиця, також Скавика, гора в Києві над Подолом. Назва походить від Щека, одного з леґендарних засновників Києва. Про назву згадують літописи, тут мав би бути похований кн. Олег. Археологічні знахідки свідчать про існування тут забудов з часів кн. Києва 11 — 13 вв. У 16 в. Щ. належала до володінь київ. замку. Бл. 1772 Щ. перетворено на цвинтар, там збудовано Всесвятську церкву (1782) та кам’яну дзвіницю (1809). На цвинтарі поховані А. Ведель, А. Меленський, В. Іконніков та ін.


Щекарів, давня назва м. Красноставу на Холмщині, іст. м. в Гал.-Волинському князівстві.


Щелков Іван (1833 — 1909), фізіолог родом з Харкова, закінчив мед. фак. Харківського Ун-ту (1855), пізніше його проф. (1863 — 86) і ректор (з 1884); з 1890 ректор Варшавського Ун-ту. Праці з фізіології та фізіологічної хемії. Автор підручника фізіології (Х. 1871 — 73).


Щепановський (Szezepanawski) Станислав (1846 — 1900), поль. економіст і політик, піонер нафтової і буровугільної пром-сти на Коломийщині; посол до австр. парляменту (з 1886) і гал. сойму (з 1889). 1888 видав відому працю «Nędza Galicji w cyfrach i program energicznego rozwoju gosipodarstwa krajowego», в якій доводив можливості подолання екон. відсталости Галичини.


Щепилло (Щипілло) Михайло († 1826), підпоручник, учасник декабристського руху на Україні, чл. Т-ва З’єднаних Слов’ян, один з організаторів повстання Чернігівського полку, командував 6 мушкетерською ротою. Згинув у бою з льояльними цареві частинами б. с. Ковалівки бл. Житомира.


Щепін Костянтин (1728 — 70), лікар і ботанік родом з Вятської губ. Закінчив Київ. Духовну Академію (1748), удосконалювався в галузі природознавства у Швеції та в Лейдені, а також у галузі медицини У Больонському Ун-ті, Лондоні й Парижі. Щ. працював у Мед. канцелярії та викладав медицину в Петербурзькій і Моск. шпитальних школах (1762 — 66). 1770 брав участь у боротьбі з епідемією чуми в Києві, захворів на неї й помер. У своїх працях розробляв питання мед. законодавства, освіти, бальнеології, дієтетики та ботаніки. Зібрав великі ботан. колекції, вивчав рослинність Прикарпаття. З його школи вийшли Д. Самойлович та М. Тереховський.


Щепкін Євген (1860 — 1920), рос. історик, внук Михайла Щ. (див.). Закінчив Моск. Ун-т (1883); проф. Ніженського Іст.-Філол. Ін-ту (1897 — 98) і Новорос. Ун-ту в Одесі (1898 — 1906 і 1917 — 20). Депутат 1 Думи від партії кадетів (1905 — 07), згодом співпрацював з большевиками. Праці присвячені літописанню тощо.


Щепкін Михайло (1788 — 1863), визначний актор укр. та рос. сцени, нар. в родині кріпака (с. Красне, на Курщині). Сценічну діяльність почав у трупі І. Штейна та О. Калиновського; у 1813 — 21 pp. — актор полтавського театру, керованого І. Котляревським, який вкупі з ін. допоміг викупити Щ. з кріпацтва. Після короткочасного перебування в трупі І. Штейна дебютував 1822 в моск. театрі (від 1824 Малий Театр), де й залишився до кінця свого життя, зазнавши особливої слави в драмах Грибоєдова та Гоголя. В укр. репертуарі був першим Виборним та Чупруном у п’єсах Котляревського «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник», що лишилися кращими «в його репертуарі. Щ. був приятелем Т. Шевченка і на його честь ставив «Москаля-Чарівника» в Нижньому Новгороді 1857. Шевченко подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти».

[Щепкін Михайло († Ялта, Таврійська губ.; похований в Москві). — Виправлення. Т. 11.]


Щепотьєв Володимир (1880 — 1937?), етнограф й історик літератури, родом з Полтави. Проф. Полтавського Ін-ту Нар. Освіти, співр. Харківської катедри історії укр. культури. Чл. Етногр. Комісії при ВУАН, гол. Полтавського Наук. Т-ва. Праці з укр. етнографії в «Етногр. Віснику», з укр. літератури (про І. Котляревського, Т. Шевченка, О. Стороженка, нар. пісні тощо). Засуджений у процесі СВУ (1930), засланий до Сибіру на З p.; 1936 повернувся на Полтавщину, 1937 знову заарештований і засланий, дальша доля невідома.

[Щепотьєв Володимир (1880 — 1937), 1937 знову заарештований і розстріляний 29.11. того ж р. — Виправлення. Т. 11.]


Щепотьєв Федір (* 1906), ботанік-дендролог, чл.-кор. АН УРСР (з 1965). Наук. співр. Укр. наук.-досл. Ін-ту Ліс. Госп-ва і Аґромеліорації в Харкові (1933 — 41 і 1949 — бб), заступник дир. цього Ін-ту (1953 — 63). З 1966 зав. катедрою в Донецькому Ун-ті. Праці Щ. присвячені дендрології, дендрофізіології й інтродукції, акліматизації та селекції деревних порід; наук. посібник з дендрології.

[Щепотьєв Федір (* Алфьоровка, Новохоперський пов., Воронізька губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Щербак Василь (* 1928), мистецтвознавець родом з с. Матяшівки на Київщині; закінчив Київ. школу прикладного мистецтва і Київ. Ун-т (1955), кандидат мистецтвознавства (з 1970). Співавтор «Історії укр. мистецтва» (т. 6, К. 1968), зб. «Укр. мистецтвознавство» (вип. 2, 3. К. 1968, 1969), «Матеріялів до словника мистецтвознавців УРСР» (К. 1969); автор наук. і наук.-популярних ст. перев. з питань укр. декоративно-прикладного мистецтва.


Щербак Микола (* 1895), маляр, реставратор і консерватор родом з Катеринослава. Мист. освіту здобув у Харківській мист. школі (з 1914), Київ. (1918 — 19) і Варшавській (1922 — 27) академіях мистецтв. Учасник виставок мист. гуртка «Спокій» у Варшаві, Львові і за кордоном.


Щербак Микола (* 1924), геолог, д. чл. АН УРСР (з 1979), родом з Волгоградщини. Закінчив Донецький Політехн. Ін-т (1947); наук. співр. (1955) і зав. відділом (1965) Ін-ту Геологічних наук АН УРСР та Ін-ту Геохемії і Фізики мінералів АН УРСР (1969), з 1977 дир. цього Ін-ту. 1976 — 83 вчений секретар Відділу Геології, Геохемії і Геофізики АН УРСР. Праці з петрогенези і геохронології гірських порід України.

[Щербак Микола (* 1924, Савинки, Саратовська обл., Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Щербак Олександер (1863 — 1934), лікар-невропатолог, психіятр й фізіотерапевт родом з Чернігівщини. Закінчив Петербурзьку Військ. Мед. Академію (1887), вдосконалювався за кордоном (1891 — 93); проф. психіятрії Варшавського Ун-ту (1894 — 1910); з 1911 працював у Севастополі, там заснував (1914) й очолював Ін-т фіз. метод лікування (нині Укр. н.-д. ін-т мед. кліматології та кліматотерапії ім. І. Сеченова в Ялті). Автор понад 150 праць з питань неврофізіології, невропатології, психіятрії, курортології та фізіотерапії, у т. ч. підручника «Клинические лекции по нервным и душевным болезням» (1901).

[Щербак Олександер (1863 — 1934, Севастопіль). — Виправлення. Т. 11.]


Щербак Олександер (1870 — ?), правник родом з Києва. Освіту здобув у Київ. Ун-ті; чл. київ. судової палати. За Центр. Ради Щ. був чл. Комісії в справах виборів до укр. Установчих Зборів (грудень 1917 — січень 1918); пізніше викладав у Київ. ін-ті нар. госп-ва (1920-і pp.). Праці з ділянки кримінології, процесуального права. Дальша доля невідома.


Щербак Степан († 1921), козак 6 Січ. Стрілецької Дивізії Армії УНР, герой другого Зимового походу Повстанської Армії ген.-хорунжого Ю. Тютюнника (1921), розстріляний большевиками під Базаром. Щ. на пропозицію больш. комісара перейти на больш. службу відповів від імени всіх козаків відмовою.


Щербак Юрій (* 1934), прозаїк, драматург і публіцист родом з Києва, за фахом лікар. По закінченні Київ. Мед. Ін-ту наук. співр. Київ. Ін-ту епідеміології, мікробіології та паразитології. Літ. діяльність розпочав з сер. 1950-их pp. сатиричними «мальованими рецензіями» в дусі літ. прямувань народжуваного тоді руху шестидесятників. Зб. оп. і повістей «Як на війні» (1966), «Маленька футбольна команда» (1973) та ін.; роман «Бар’єр несумісности» (1971), документальний роман про боротьбу зі сказом «Причини і наслідки» (1986). Крім того, п’єси, кіносценарії тощо. Як публіцист Щ. здобув популярність ст. в укр. та моск. пресі про Чорнобиль.

[Щербак Юрій. У 1989 — 91 нар. депутат СССР. Засновник і гол. екологічної асоціяції „Зелений світ“ та Партії Зелених України, мін. екології (1991 — 92), амбасадор України в Ізраїлі (1992 — 94). 1994 його призначено амбасадором у ЗДА. — Виправлення. Т. 11.]


Щербаківський Вадим (17. 3. 1876 — 18. 11. 1957), один з визначних укр. етнологів й археологів, родом з с. Шпичинців на Київщині, син о. Михайла Щ., д. чл. НТШ й УВАН. Навчався у Петербурзькому, Моск. і Київ. ун-тах, учасник укр. соц.-дем. гуртків, за що був не раз заарештований. З 1907 в Галичині, співр. Нац. Музею у Львові (1908 — 10), згодом завідувач археологічного відділу земського музею в Полтаві. З 1903 Ш. досліджував стару укр. архітектуру, брав участь в етногр. експедиціях у різних р-нах України, в археологічних розкопах у Білгороді під Києвом, у Гонцях на Полтавщині та ін. За Укр. Держави Щ. був проф. Укр. Ун-ту в Полтаві (1918), з 1922 на еміґрації в Празі, проф. УВУ (1922 — 45) і в Мюнхені (1945 — 51 ректор), д. чл. Словацького Наук. Т-ва, Чес. АН, Міжнар, Антропологічного Ін-ту у Франції; нагороджений серб. орденом св. Сави. Помер у Лондоні.

Важливіші праці Щ.; «Архітектура у різних народів і на Україні» (Л. — К. 1910); «Укр. мистецтво — L’art d’Ukraine» (Л. — К. 1913); «Розкопки палеолітичного селища в с. Гонцях...» (ЗУНТ, т. 1, Полтава, 1919); «Основні елементи орнаментації укр. писанок і їхнє походження» (Прага 1925); «A propos de l’art pontique. XVII Congrès international d’Anthropologie», Брюссель 1935); «Концепція М. Грушевського про походження укр. народу» (Праці Укр. Іст.-Філол. Т-ва в Празі, 1941); «Формація укр. нації» (Прага 1941); «Кам’яна доба в Україні» (Мюнхен 1947), «Орнаментація укр. хати» (Рим 1980).

Література: Курінний П. Вадим Михайлович Щербаківський (з нагоди 70 років життя). Женева 1947. Там і бібліографія.

В. Павловський


Щербаківський Данило (17. 12. 1877 — 6. 6. 1927), видатний етнограф, дослідник укр. нар. мистецтва, археолог і музейний діяч, д. чл. НТШ, брат Вадима Щ., родом з с. Шпичинців на Київщині; закінчив Київ. Ун-т (1901; учень Володимира Антоновича). З 1902 Щ. збирав вироби укр. нар. творчости для музеїв Києва й Полтави. Провадив археологічні розкопи в різних р-нах України. 1910 — 27 завідувач іст.-побутового відділу і відділу нар. мистецтва в Київ. Іст. Музеї; збагатив зб. музею на бл. 30 000 експонатів; вперше запровадий аналізу нар. декоративних виробів як творів мистецтва. 1922 їздив до Москви рятувати «націоналізовані» з укр. церков золоті речі надзвичайної іст. і мист. вартости. По революції 1917 був проф. і читав курс укр. нар. мистецтва та історії укр. мистецтва в новостворених Укр. Держ. Академії Мистецтв, Археологічному, Фребелівському, Архітектурному та Київ. Художньому ін-тах. Одночасно керував мистецтвознавчими семінарами при Всеукр. Іст. Музеї ім. Шевченка в Києві. Щ. співтворець Укр. Держ. Академії Мистецтв (1917), її вчений секретар і з 1918 почесний чл., чл. Комісії для охорони пам’яток старовини (1918), чл. Етногр. Комісії Всеукр. Академії Наук (1920), вчений секретар Секції Мистецтв Укр. Наук. Т-ва в Києві (1921), заступник гол. Всеукр. Археологічного Комітету (1922), засновник Київ. Етногр. Т-ва (1924). Найбільше Щ. працював для Іст. Музею, але, неспроможний боротися проти нищення експонатів нефаховими співр. та в наслідок їхніх інтриґ, цькувань й доносів у ҐПУ демонстративно відібрав собі життя.

Щ. залишив понад 40 друкованих праць і десятки рукописів. Найважливіші публікації: «Козак Мамай» (ж. «Сяйво», К. 1913); «Укр. дерев’яні церкви...», зб. Секції Мистецтв (К. 1921); «Символіка в укр. мистецтві» (там само); «Укр. портрет» (К. 1925, спільно з Ф. Ернстом), «Оправи книжок у київ. золотарів XVII — XVIII в.» (К. 1926); «Укр. Мистецтво — L’art d’Ukraine», II (Прага 1926); «Укр. килим» (К. 1927), «Культ. цінності в небезпеці» («Життя й Революція», К. 1927); «Оркестри, хори і капели за панщини на Україні» (1924) та ін.

[Щербаківський Данило († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

В. Павловський


Щербаківський Михайло (1848 — 1920), свящ. парафії с. Шпичинець на Київщині, батько Вадима і Данила Щ. Бл. пов’язаний з Старою Громадою, особливо з Т. Рильським, на похороні якого промовляв укр. мовою (1902). Співр. «КСт.» («Детский Эдем деревенского мальчика...», 1872); ст. підписував ініціялами М. Щ.


Щербаков Віктор (* 1935), актор героїчного пляну укр. і рос. сцени родом з м. Горлівки, Донецької обл. Сценічну діяльність почав 1957 в Миколаївському укр. театрі, далі працював у Грозному і Кишиневі, від 1970 у Львівському рос. Театрі Червоної Армії. Серед ін. ролей: Василь («Циганка Аза» М. Старицького), Годун («Розлом» Б. Лавреньова), Гамлет в однойменній трагедії В. Шекспіра.


Щербаков Микола (* 1928), скульптор родом з с. Власове-Буртовка Ростовської обл. Закінчив Львівський Ін-т прикладного та декоративного мистецтва (1956), працює в галузі станкової та монументальної скульптури: «Лілея» за твором Т. Шевченка (1964), «Рідні мелодії» (1967), «Українка» (1969), «Дочка Донбасу» (1958) та ін.; портретні скульптури і композиції.


Щербань Олександер (* 1906), сов. діяч і вчений інж.-гірник родом з Диканьки на Полтавщині, д. чл. АН УРСР (з 1957). Закінчив Дніпропетровський Гірничий Ін-т. 1946 — 53 заступник дир. Ін-ту гірничої Справи АН УРСР, 1953 — 57 вчений секретар президії АН УРСР і її віцепрез. (1957 — 61), 1961 — 65 заступник гол. Ради Мін. УССР і гол. Держ. Комітету координації н.-д. робіт при уряді УССР. Гол. міжнар. бюра у справах гірничої теплофізики при орг. комітеті Міжнар. гірничого конґресу (1977). У 1961 — 66 чл. ЦК КПУ і депутат Верховної Ради УССР. Праці з рудникової теплодинаміки і газодинаміки.

[Щербань Олександер (1906 — 1992, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Щербатенко Юрій (* 1915), маляр родом з м. Сочі Краснодарського краю; мист. освіту здобув у Донецькому художньому технікумі (1935) і в Київ. Художньому Ін-ті (1942; кляса Ф. Кричевського і К. Єлеви). Кращі твори: «Леся Українка» (1957) «Фізики» (1967), «Надра землі» (1968), «Футбол» (1971) та ін.


Щербацький Тимофій (1698 — 1767), у світі Щербак Тихон, церк. діяч родом з Трипілля на Київщині, київ. митр.; по закінченні Київ. Академії працював у адміністрації київ. архиєпископства за митр. В. Ванатовича і Р. Заборовського, згодом був ігуменом Мгарського (1737 — 40), Видубицького, Києво-Михайлівського та архимандритом Києво-Печерського манастирів, 3 1748 київ. митр. На цьому становищі протягом 10 pp. через бюрократичні розпорядки мав конфлікти з різними установами.

Щ. намагався підпорядкувати собі Київ. Академію, на свій лад реорганізуючи її адміністрацію і систему навчання; запровадив новий порядок, за яким управа і проф. Академії призначалися митр., а не професорською корпорацією. 1752 Щ. впровадив статут з новою системою навчання і визначив дисципліни навчання. Бажаючи заснувати окрему друкарню Київ. митрополії, Щ. увійшов У конфлікт з Печерською Лаврою. 1752 робив заходи, щоб підпорядкувати собі Переяславську епархію, проти чого виступив св. Синод.

Постійні конфлікти з ректором Київ. Академії С. Ляскоронським, архимандритами Братського манастиря Н. Солониною і М. Стефановичем допровадили 1757 до переходу Щ. у Москву, де він був митр. “(1757 — 67).

Своєю конфліктною політикою Щ. ослабив Київ. митрополію і цим сприяв дальшому включенню її в орбіту Рос. Правос. Церкви. Розвідку про Щ. написав І. Граєвський «Киевский митрополит Тимофей Щербацкий» (1910).

[Щербацький Тимофій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Щербацький Юрій (Георгій), світське ім’я Григорій († 1754), церк. діяч і письм., ієромонах Києво-Софійського манастиря, викладач піїтики в Київ. Академії (1749 — 51) та її префект (1752 — 53). З 1753 працював у Моск. слов’яно-греко-латинській академії. Автор драми «Трагедокомедія, нарицаемая Фотій», виставленої 1749 (вид. М. Петрова 1877).

[Щербацький Юрій (Георгій) (? — 1754, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Щербина Владислав (* 1926), скульптор малих форм, родом з м. Вознесенського на Миколаївщині; закінчив Одеську художню школу (1950). Працює на Городницькому порцеляновому зав. в пластиці малих форм: «Кожум’яка», «Хліб-сіль» (1957), «Дівчина з ромашками» (1959), «Сурмач» (1967), декоративні композиції в порцеляні тощо.


Щербина Володимир (1850 — 1936), історик, педагог, гром. діяч, чл.-кор. ВУАН родом з Києва, син лікаря Івана Ш., нащадок родовитих Київ. міщан, яким належала дільниця у сусідстві з колишньою Думою. Навчався в Київ. Ун-ті (1868 — 73), учень В. Антоновича і М. Драгоманова. вислідом його студій була кандидатська праця «Гетманство К. Розумовского...». Згодом, закінчивши пед. курси в Петербурзі (1876), Щ. викладав рос. історію і літературу в петербурзьких гімназіях. 1879 — 1920 учителював у гімназіях Києва. Щ. був чл. київ. іст.-архівного гуртка, яким у 1880 — 90-их pp. керував В. Антонович, також співпрацював з київ. Археологічною комісією і був чл. Іст. Т-ва Нестора Літописця. Свої розвідки Щ. публікував у «Архиве Ю.-З. P.», «Чтениях ИОНЛ», КСт. (особливо у 1891 — 99), також у ЗНТШ (під криптонімом В. І.). 1901 Щ. відбув наук. подорож на Правобережжя для збирання стародруків і пам’яток мистецтва.

Разом з Я. Шульгином, В. Науменком, О. Левицьким Щ. брав активну участь у різних гром.-культ. орг-ціях Києва, з 1920 віддався наук. роботі, працюючи у Нац. Бібліотеці при УАН, в Архівному Управлінні і згодом у спеціялізованих ділянках УАН: в Археографічній комісії, керував Комісією історії Києва і Правобережжя, був чл. катедри історії України. Багато його праць появилося в «Україні», «Наук. Збірниках» та ін. акад. вид. Тісно співпрацюючи з М. Грушевським, Щ. присвятив гол. увагу історії Києва: «О киевской старине» (3 вид. 1884, 1896, 1910), «Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы 1654 — 1775 г.» (1892), «Первый киев. археолог М. Ф. Берлинский» (1896), «Прошлое Києва и его памятники» (1912), «Боротьба Києва за автономію» (1925), «Нариси з історії Києва, 1654 — 1914» (1926), «Головні будівлі Печерської Лаври» (1926); з історії Гайдамаччини: «Сава Чаленко и Игнат Голый» (1891), « О происхождении слова „Колеивщина“» (1893); з іст. козаччини: «Последние следы козачества в Правобережной Украине» (1899), «До питання про статті Б. Хмельницького в редакції 1659 р.» (1928), «Доба козаччини на Лівобережній Україні» (1930); «Укр. староства по люстрациям XVIII в.» (1905); спогади про В. Антоновича (1909), Я. Шульгина (1912).

1926, з нагоди 50-ліття літ.-наук. діяльности Щ., УАН видала монографію «Нові студії з історії Києва В. І. Щербини»; там і бібліографія його праць.

[Щербина Володимир († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

А. Жуковський


Щербина Данило (* 1891), бандурист родом з Наддніпрянщини, співр. СВУ в таборах полонених у Австрії та Німеччині; популяризатор укр. іст. пісні. Концертував перев. по селах Галичини; виступав також на концертах у Варшаві, Львові, Бересті Литовському та ін. м. і гостинно на Холмщині з В. Авраменком (1923).


Щербина Йосип (* 1913), історик родом з с. Артюхівки на Сумщині. Закінчив Харківський Ун-т (1939), працював в Ін-ті Історії АН УРСР (1947 — 68). З 1968 викладач марксизму-ленінізму в Київ. Ін-ті Культури. Праці з ділянки роб. руху на Україні кін. 19 — поч. 20 в., з іст. больш. орг-цій до 1917 тощо.


Щербина Костянтин (1864 — 1946), математик родом з Прилуки на Полтавщині. Закінчив Київ. Ун-т (1888), був організатором і першим дир. Київ. учительського ін-ту (1909 — 19), з 1920 викладач Одеського ІНО. Понад 30 праць, гол. з педагогіки і матем. дисциплін. «Математика в рос. середній школі» (К. 1908).


Щербина Микола (1821 — 69), рос. поет родом з Таганрігщини, навчався в Харківському Ун-ті; автор поезій, сатиричних творів., епіграм. Його вірші на укр. мову перекладав П. Грабовський. Друкувався Щ. в альманасі «Молодик» та рос. літ.-гром. журн. В укр. перекладі зб. «Ранок. Поезії» (X. 1929).


Щербина Никифор (1900 — 77), поет подом зі станиці Старокорсунської на Кубані. Закінчив Київ. Ін-т Нар. Освіти; з з 1927 у Харкові, друкувався у газ. і журн. «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Вапліте», «Літ. Ярмарок», «Глобус» та ін. Зб. поезій «Ранок» (1929), «Гомін буднів» (1930). Обвинувачений режимною критикою в «націоналізмі». 1931 — 41 не публікувався. По війні у Німеччині, з 1950 у ЗДА, друкувався в журн. і газ., видав зб. «Проліски» — вірші для дітей (1969).

[Щербина Никифор († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Щербина Степан, політ.-військ. діяч коз. держави другої пол. 17 в., полк. торговицький за гетым. П. Дорошенка, з яким обороняв Правобережну Україну перед поль. аґресією (інструкція на варшавський сейм 1666, Корсуньська рада 1671) і перед моск. наступом (оборона Чигирина 1674). 19. 3. 1674 присягнув моск. цареві, прохаючи його обороняти Правобережну Україну від поляків.


Щербина Федір (13. 2. 1849 — 28. 11. 1936), визначний статистик, економіст, соціолог, гром. діяч й історик Кубані; чл.-кор. Петербурзької АН (з 19041, д. чл. НТШ (з 1924). Нар. в станиці Новодерев’янківській на Кубані, походив з коз. роду, його батько був свящ. Навчався Щ. у Петровській с.-г. академії в Москві (1872 — 74) і на природничому фак. Одеського Ун-ту (1874 — 77), був чл. одеської Громади. За зв’язки з одеськими робітниками засланий у Вологодську губ. (1877 — 81). 1884 — 1901 Щ. був керівником статистичного бюра воронізького губ. земства, склав і частинно зредаґував 66 томів статистики, крім того, окремо видав 16 кн. воронізької статистики: «Сводный сборник по 12 уездам Воронежской губ.» (1887), «История Воронежского земства» (1891). Щ. також підготував вид. іст. Полтавського («Введение в историю Полтавского Губернского Земства», 1914) і Золотоніського («История Золотоношского Земства») земств. Рівночасно з працею в земстві Щ. провів з доручення Владикавказької залізниці екон.-статистичне дослідження і опублікував «Общий очерк экономических и торгово-промышленных условий района Владикавказской железной дороги» (1892 — 94). 1896 — 1901 Щ. керував експедицією для розсліду степ. країв Акмолинського, Семипалатинського і Тургайського та киргизького населення цих земель, був ред. 10-томного вид. «Труды экспедиции по исследованию Степных Областей» (1902) з статистичним, аґрономічним, гідротехн. і топографічним дослідами учасників експедиції. 1901 за публічне домагання конституційного устрою в Росії Щ. заслано під домашний арешт на Кубань, де він пробув до 1920, працюючи в кубанському військ. архіві, збираючи матеріяли до іст. кубанського коз. війська. 1906 Щ. обрано гол. військ. коз. ради (1-ої на Кубані з кін. 18 в.), 1907 чл. 2-ої Держ. Думи від партії нар. соціялістів, гласним новоросійської міськ. думи. Після революції 1917 Щ. обрано чл. Кубанської Законодавчої Ради (1917 — 20), гол. Верховного Суду Кубанського козачого війська (1917), чл. Верховного Кругу Дону, Кубані й Тереку (1920).

1920 Щ. вийшов на еміґрацію, спочатку в складі Кубанської делеґації до Юґославії, з 1921 у Празі, проф. УВУ (1922 — 36), 1924 — 25 ректор. З 1922 проф. статистики Укр. Госп. Академії в Подєбрадах. Похований у Празі на Ольшанському цвинтарі.

Щ. — визначний статистик, засновник рос. бюджетної статистики, автор бл. 100 статистичних досліджень. Наук. діяльність Щ. почав 1875 дослідами серед робітників Одеси, опублікованими у кн. «Очерки южнорусских артелей и общинно-артельных форм» (1881), яка стимулювала розвиток кооп. руху на Україні. Низку праць Щ. присвятив зем. общині: «Земельная община в Днепровском уезде в Таврии» (1880), «Соль-вычегодская земельная община» (1879). Високу фахову оцініку дістали праці Щ. «Крестьянское хозяйство в Острогорском уезде» (1885), «Крестьянские бюджеты и зависимость их от урожаев и цен на некоторые стороны русского народного хозяйства» (1897), «Крестьянские бюджеты» (1900). Вже на еміґрації у Празі Щ. опублікував «Законы эволюции и русский большевизім» (1922) і курс, читаний в УВУ і Укр. Госп. Академії: «Статистика. Історія статистики і статистичних установ» (1925), «Еволюційні переміни в ідеології статистики» (1927).

Праці Щ. з ділянки студій про Кубань: «История самоуправления у кубанских казаков» (1884), «Кубанское казачье войско 1696 — 1888» (1888), «Земельная община Кубанских казаков» (1891), «История Кубанского Казачьего Войска» (I — II, 1910 — 13), «Кубань в прошлом и настоящем: история и настоящее Кубани» (1927), «О деятельности Общества кубанцев в ЧСР» (1927). Щ. написав одну з перших розвідок про штундистів «Малорусская штунда» (1876). Автор віршованих поем «Чорноморці» (1919) і «Богдан Хмельницький» (1929).

[Щербина Федір (13.2.1849 — 28.10.1936, Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Мицюк О. Наукова діяльність статистика Ф. А. Щербини. Подєбради 1931.

А. Жуковський


Щербинівка (V — 18), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Дзержинській міськраді, положене на правому березі р. Кривого Торця. 4 600 меш. (1984). Відоме з 17 ст.; у сер. 19 в. — 1 750 меш.


Щербицький Володимир (* 1918), партійний і держ. сов. діяч родом з м. Верхньодніпровського, тепер Дніпропетровської обл. Навчався в Дніпропетровському Хем.-Технологічному Ін-ті, по закінченні якого (1941) працював інж.-механіком. З 1948 на партійній роботі; з 1955 перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, з 1957 чл. Секретаріяту ЦК КПУ; з травня 1972, після усунення П. Шелеста перший секретар ЦК КПУ, рівночасно з 1961 — чл. ЦК КПСС і з 1971 чл. Політ. бюра ЦК КПСС. З 1955 депутат Верховної Ради УССР, з 1958 — СССР, 3 1972 чл. Президії обидвох Верховних Рад. 1962 — 72 — Гол. Ради Міністрів. З ім’ям Щ. пов’язане посилення русифікації України, суворе переслідування діячів укр. опору; зокрема з його ініціятиви партійні з’їзди на Україні та вся діяльність партійного й держ. апарату ведеться рос. мовою.

[Щербицький Володимир (1918 — 1990, Київ). 1990 під тиском обставин (наближення розпаду СССР, масовий вихід з компартії її чл., зростання політ. ролі Нар. Руху України) змушений був демісіонувати з посади першого секретаря ЦК КПУ й невдовзі помер (16.2.1990). — Виправлення. Т. 11.]


Щетинкохвості (Thysanura), ряд первинно-безкрилих комах. Тіло (довж. 10 — 20 мм) веретеновидне, вкрите блискучими лусочками. Живуть у ґрунті, під камінням, деякі в людських оселях. В ряді — 2 родини з бл. 650 видами, в тому ч. на Україні — 9 видів. Деякі з них ушкоджують борошно, хліб, цукор, крупи тощо (лусочниця цукрова або звичайна (Lepisma saccharina), термобія хатня (Termobia domestica) й ін.


Щецін (Szczecin, нім. Stettin), портове м. над Балтицьким м., адміністративний центр Щецінського воєводства, відоме з 9 в.; до 1945 в складі Німеччини, згодом Польщі. 390 000 меш. (1983). Найбільший перевантажувальний і транзитний порт Польщі, гол. галузь індустрії суднобудівництво.

У Щецінському воєводстві живе б. 10 000 українців, переселених з Ряшівщини та Люблінщини під час акції «Вісла» (1947), гол. в околицях м. Старґард, Ґрифіце і Лобез. В Щ. є душпастирський пункт Укр. Кат. Церкви; від 1956 тут діє один зі найдіяльніших гуртків УСКТ (б. 300 чл.), при ньому естрадний ансамбль «Чумаки» та дитяча секція. 1957 — 63 при Вчительській студії існував відділ укр. філології, який закінчило 99 учителів. 1959 — 66 діяв аматорський драматичний гурток і довгі роки діяла єдина в Польщі капеля бандуристів. Радіо Щ. раз у місяць транслює 20-хвилинне пересилання на укр. теми поль. мовою.


Щиглик, щиголь (Carduelis carduelis), птах родини в’юркових. Довж. 12 — 16 см, вага 16 — 22 г, забарвлення строкате, яскраве. Повсюдний в листяних та мішаних лісах, парках, садах.


Щипюрно (поль. Szczypiorno), с. Калішського пов., Познанського воєводства Польщі, табір інтернованих вояків УНР у 1921 — 24 pp. (див. Табори інтернованих Армії УНР у Польщі).


Щирба Микола (1902 — 84). політ. діяч КПЗУ родом з Холмщини, репресований поль. владою. 1956 — 72 гол. ред. і заступник гол. ред. тижневика «Наше Слово» (Варшава), де заступав просов. і урядовополь. лінію. Ст. про укр. ком. рух проти укр. націоналістів і поль. шовіністів (м. ін. про поль. поліційні батальйони на нім. службі на Волині). Автобіографічні оп. під псевд. М. Тарасенко.

[Щирба Микола (* Лотів, Грубешівський пов., Люблінська губ. — † Ялта). — Виправлення. Т. 11.]


«Щире Слово», тижневик, виходив 1919 — 20 у Владивостоці, обслуговував укр. колонію Приморщини (Далекий Схід).


Щирець (IV — 4), с. м. т. Пустомитівського р-ну Львівської обл., положене на Опіллі над р. Щирцем; 4 400 меш. (1984). Гіпсовий зав., виробництво будів. матеріялів. Щ. вперше згаданий у літописі 1125, 1397 одержав маґдебурзьке право.


Щирецький Іван, перемиський маляр другої пол. 17 в. Відомі його 4 іконостасні образи (1679) для церкви с. Сухої на Закарпатті.


Щириця, амарант (Amaranthus), рід трав’янистих однорічних рослин родини щирицевих. Відомо 55 видів; на Україні — 9, бур’яни: Щ. звичайна (A. retroflexus) — бур’ян перев. просапних культур; Щ. лободовидна (A. blitum) — бур’ян городів, садів; Щ. біла (A. albus) росте на узбіччях доріг, насипів тощо.


Щириця Юхим († 1919), педагог і гром. діяч, чл. Трудового Конґресу, подільський губ. комісар освіти УНР (1917 — 18), товариш мін. освіти (листопад 1918), розстріляний большевиками.


Щирський Іван, у чернецтві (з 1689) Інокентій (бл. 1650 — 1714), визначний ґравер на міді доби барокко школи О. Тарасевича, церк.-культ. діяч родом імовірно з Чернігова. Освіту здобув у Чернігівській Колеґії, в якій був викладачем (1707 — 09), У 1680 — 83 pp. Щ. працював у Вільні, з 1683 в Чернігові і з 1689 у Києво-Печерській Лаврі, не пориваючи з Черніговом. У 1690-их pp. Щ. заснував Любецько-Антоніївський скит-манастир і став його ігуменом, при підтримці І. Мазепи збудував 1711 церкву св. Онуфрія в Любечі б. Чернігова; там і помер. Живучи в манастирі, Щ. працював для друкарень Києва й Чернігова. З мист. спадщини Щ. віленського періоду досі відомі: форта (титульна стор.) панегірика на честь Я. Огінського (1680), ґравюра-мідерит Іоана Златоустого й емблема-натюрморт (1682). До найкращих праць Щ. зараховують 8 мідеритів до чернігівського вид. панегірика Л. Крщоновича на честь єп. Лазаря Барановича («Redivivus phoenix», 1683) і три мідерити до підручника реторики («Ilias oratoria», 1698), того ж автора. Найвідоміший тезис Щ., виконаний у традиціях іконостасу, присвячений ректору Київ. Академії П. Колачинському (1697 — 1702). у центрі якого зооражена група студентів на чолі з ректором, на тлі будинку Академії. Зразком бароккової композиції Щ. є тезис І. Обидовського на честь Азовської кампанії (1688 — 91) з символічними і алегоричними фігурами, емблемами, декоративними рамками тощо. 7 великих мідеритів Щ. оздоблюють панегірик С. Яворського, присвячений І. Мазепі «Echo głosu wołającego na puszczy» (поль.-латинський друк Київ. Лаври, 1698). Форта і три мідерити Щ. оформлюють друк-панегірик І. Орновського на честь полк. Г. Донець-Захаржевського «Bogaty Wiridarz» (1705). З того ж р. походять 2 ґравюри Щ. в брошурі «Зерцало от писанія божественнаго...» з гербами І. Мазепи й І. Максимовича. І. Мазепі Щ. присвятив великого формату ґравюру св. Онуфрія. Щ. працював перев. в панегіричній графіці в техніці мідериту, яку вперше застосував у кириличному вид. твору Л. Барановича «Благодать и истина...» (1683). Офортом і дереворитом Щ. послуговувався дуже рідко. Для книг виконував гол. титульні форти, фронтиспіси, нечисленні ілюстрації, декоративні орнаментальні рамки, кінцівки. Його великий мист. дорібок тільки частинно ідентифікований.


Щит, одна з найстарших форм озброєння — заслона для захисту воїна від удару холодною зброєю; лат. назва scutum. Величина, форма і матеріял Щ. мінялися. Звичайно Щ. робили з дерева, плетеного пруття, покривали шкірою, оковували металом або робили з металу. Щ. носили на руці при допомозі ременя або скоби. На Руси Щ. виробляли спеціяльні ремісники — щитники (щитовники). Щ. був символом військ. чести й перемоги; вираз: повертатися з Щ. — бути переможцем, на Щ. — бути переможеним, убитим у бою. «Узяти город на Щ.» — означало пограбувати його.

У давніх слов’ян Щ. був невеликий, охороняв тільки груди. Дещо більші Щ. поширилися на укр. землях під впливом варягів за княжої доби. 907, за літописним переказом, кн. Олег «повісив Щ. свій на воротях Царгороду, на знак перемоги». У поході проти болгар військо кн. Святослава Ігоревича мало довгі Щ., «великі, для безпеки пороблені аж до ніг», які несли на плечах, а під час бою ставили їх перед собою. У «Житії Бориса і Гліба» видно на малюнках княжого війська невеликі Щ., вгорі ширші закруглені, внизу вужчі, вгнуті в середину, вони захищали тільки груди воїнів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає Щ. «черленими» (червоними). В 12 в. домінував Щ. мигдалевої форми, вироблений з дерева, обтягнений шкірою або тканиною. У «Кеніґсберзькому літописі» (13 в.) вершники представлені з малими круглими Щ. За гал.-волинської доби (13 в.) Щ. були вкриті бляхою, блищали на сонці, «були як та зоря». На Щ. були різні прикраси, з 12 в. герби. Піхота вживала Щ. як охоронну зброю і після 13 в. У 14 — 15 вв. вживали т. зв. павежі (італ. назва) — чотирикутні Щ., височиною на 1 м і більше, які виробляли з дерева і покривали шкірою. Щ. вимальовували або посріблювали. Легка кіннота користувалася трикутніми або чотирикутніми невеликими Щ. У першій пол. 16 в. вершники вживали ще круглий, опуклий Щ. — калкан. З розвитком вогнестрільної зброї, з 16 в., Щ. перестали вживати.

Пізніше сталеві Щ. вживали при скорострілах і гарматах.

Література: Кирпичников А. Древнерусское оружие. Вып. 1 — 3. М. — П. 1966 — 1971; Кирпичников А. Военное дело на Руси в XIII — XV вв. п. 1976.

А. Жуковський


Щитівки, спільна назва комах трьох родин (Diaspididae, Phoenicoccidae, Conhaspidae) підряду кокцид. Тіло довж. 0,6 — 2,5 мм. Бл. 2 000 видів, на Україні бл. 75; Щ. каліфорнійська (Quadraspidiotus perniciosus), Щ. яблунева, комоподібна (Lepidosaphes ulmi) та ін.; шкідники плодових культур.


Щитники (Pentatomoidea), надродина комах ряду блощиць. Тіло — довж. 16 — 41 мм. Понад 680 родів з бл. 6 900 видів. На Україні понад 120, з них багато шкідників с.-г. культур (хлібні блощиці, черепашки й ін.).


Щит український, див. Український кристалічний масив.


Щірбявий Іван, тесляр 17 в.; збудував 1614 в с. Дусівці б. Перемишля дерев’яну трибанну церкву з бічними крилосами б. нави. Найстаріша з відомих того типу церков.


Щітківський Іван (1880 — 1931?), історик, наук. співр. ВУАН, секретар Комісії районового дослідження Києва і Правобережжя ВУАН. Праці з історії Києва у вид. ВУАН: «Пам’ятник Т. Шевченкові в Києві та київ. адміністрація» (1925), «Невідомий архітектурний твір акад. О. В. Беретті в Києві» (1930), «До історії забудування Києва на поч. XIX ст.» (1930). Після заслання (1931) доля Щ. невідома.


Щоголев (Щоголів) Яків (1823 — 98), поет родом з Охтирки. 1832 — 35 навчався в Охтирській пов. школі, закінчив Харківський Ун-т (1848) і працював у різних установах канцеляристом. Друкуватися почав з 1840 в «Литературной газете», «Отечественных записках», альманасі «Молодик». Далі його поетична творчість тривала зі значними перервами. 1883 вийшла зб. поезій «Ворскло», 1898 — «Слобожанщина». Гол. джерелом творчого надхнення Щ. була поезія Т. Шевченка і фолкльор («Неволя», «Могила» та ін.).

Щ. був одним з представників Харківської школи романтиків, і велика кількість його поезій присвячена романтичному зображенню іст. минулого України, насамперед Запор. Січі й Козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щ. перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій Щ. присвячена образам укр. природи («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремі вірші Щ. позначені соц. мотивами («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато його віршів покладено на музику, і вони увійшли в пісенний нар. репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»). Посмертні вид, творів Щ.: «Твори. Повний збірник» (X. 1919), «Поезії» (К. 1926), «Твори», I — II (1930), «Поезії» (К. 1958), «Твори» (К. 1961).

[Щоголев (Щоголів) Яків († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Каспрук А. Яків Щоголів. Нарис життя і творчости. К. 1958; Білецький О. До розуміння творчости Я. Щоголева. У зб. Від давнини до сучасности, I, К. 1960; Волинський П. Яків Щоголев. У кн. Матеріяли до вивчення іст. укр. літератури, III, К. 1960.

І. Кошелівець


Щоголів (псевд. Тогобочний) Іван (1862 — 1933), драматург, актор, режисер і антрепренер родом з м. Городища на Київщині. Керівник Т-ва Укр. Акторів (1907 — 10), з 1910 актор Лук’янівського Нар. Дому в Києві. Автор б. 30 популярних драм. Кращі з них: «Загублений рай», «Жидівка — вихрестка» (обидві 1896); «Душогуби» (за романом Е. Золя «Тереза Ракен», (1898); «Мати-наймичка» (1899); «Кохайтеся, чорнобриві» (1901) — обидві за поемами Т. Шевченка «Наймичка» та «Катерина»; «Борці за мрії» (видана 1928). П’єси Щ. видано в Києві 1972.


Щоголів Іринарх (1873 — 1943), ентомолог родом з Катеринославщини. Закінчив Київ. Політехн. Ін-т. З 1923 — проф. Київ. С.-Г. Ін-ту; 1919 — 24 — співр С.-Г. Наук. Комітету України. Праці Щ. присвячені боротьбі з шкідниками сіль. госп-ва. 1918 вийшов словник Щ. «Словник укр. ентомологічної номенклятури»; крім того, «Назви безхребетних тварин» (1928) та ін.


Щоденник, датовані записи з щоденного життя, праці, творчости, її переживань, вражень, рефлексій, реакцій на біжучі події тощо. (Щ.-«Журнал» Т. Шевченка, «Щ.» Є. Чикаленка, «Щ.» і «Записні книжки» О. Довженка, «Cahiers intimes» М. Башкірцевої, «Щ.» В. Симоненка); також рід мемуарної літератури у формі III. вигаданого героя («Записки студента» Є. Гребінки, «Царівна» О. Кобилянської). Окрему категорію становлять відомі в Україні 17 — 18 вв. щоденні записи публічних, політ., воєнних подій, урядових установ, манастирів, подорожників, зокрема чужинців (Е. Ляссоти, С. Окольського), важливі як джерело до укр. історії. Див. Діяріюш.


Щорс Микола (1895 — 1919), больш. військ. діяч родом зі Сновська (тепер Щорс) на Чернігівщині. 1914 закінчив Київ. військ. фельдшерську школу, згодом Віленське військ. училище; штабс-капітан царської армії. 1918 командир больш. військ. об’єднань: Богунського полку (з яким зайняв Київ), 2-ої бриґади, 1-ої Укр. Сов. Дивізії, 44-ої стрілецької дивізії, які 1919 воювали проти армії УНР. Згинув у бою проти 7-ої бриґади УГА в с. Білошиці б. Коростеня на Житомирщині. В УССР і СССР Щ. став об’єктом культу (пам’ятники в різних м., музей, роман С. Скляренка, фільм О. Довженка, опера Б. Лятошинського).


Щорс (II — 12), до 1935 — Сновськ, м. на Чернігівщині, положене над р. Сновом, р. ц. Чернігівської обл.; 12 100 меш. (1983). Виник у 1860-их pp. під назвою Коржівка як роб. селище під час будови Лібаво-Роменської зал. З 1924 — м., 1897 нараховувало 2 200 меш., 1926 — 6 850 (35,5% становили українці, 35,3% жиди, 16,0% росіяни; відсотки на 1939: 60, 36, 4). У Щ. підприємства для обслуговування зал. транспорту, мебльова фабрика, харч. пром-сть. Музей ім. М. Щорса.


«Щорс», партизанський загін, створений у таборі Тьєрс б. Валянсьен (Франція) з вивезених німцями з України молодих людей на примусові роботи. Загін під командою Й. Калиниченка діяв у складі франц. резистансу в серпні — вересні 1944 в околицях Шарлевілю.


Щорське (V — 15), до 1939 — Божедарівка, с. м. т., з 1938 Криничанського р-ну Дніпропетровської обл.; 1923 — 63 — р. ц.; 3 900 меш. (1984). Харч. пром-сть. Засноване 1881.


Щотова (V — 20), с. м. т. в центр. частині Донбасу, підпорядковане Антрацитівській міськраді Ворошиловградської обл.; 6 300 меш. (1984). Видобуток кам’яного вугілля.


Щука (Esox), єдиний рід риб родини щукових. На Україні Щ. звичайна (Е. lucius), озерно-річкова риба; хижак; довж. тіла до 1,5 м, вага до 35 кг. Має велике пром. значення.


Щукарьов Олександер (1864 — 1936), фізико-хемік. По закінченні Моск. Ун-ту працював у його термохем. лябораторії. З 1911 — проф. Харківського Хеміко-технологічного Ін-ту. Основні праці Щ. присвячені хем. кінетиці і хем. термодинаміці, вченню про розчини, термохемії і електрохемії. 1896 подав рівняння кінетики розчинів твердих тіл.


Щукин Пилип († 1921), гром. діяч, один з керівників соц.-дем. партії на Катеринославщині та вид. газ. «Сіяч» у Черкасах (1918 — 19). Розстріляний большевиками.


Щукін Анатолій (* 1908), графік родом з Катеринослава; мист. освіту здобув на мист.-пром. курсах у Дніпропетровському (1926 — 29). Серії ліноґравюр «Відродження Дніпрогесу» (1949), «Дніпропетровськ» (1957), «Будівництво Кременчуцької ГЕС» (1959), «У металургів Дніпропетровська» (1961), «Дніпропетровськ» (1959 — 72); численні карикатури для газ. і журн.


Щуко Володимир (1878 — 1939), рос. архітект і театральний декоратор родом з Тамбова, акад. (з 1911). На Україні його твір — будинок кол. Київ. губ. земської управи (1913) в стилі укр. архітектури 18 в., згодом перероблений у формах клясицизму; конкурсний проєкт вокзалу в Києві (1914), через воєнні події не здійснений.


Щупак Самійло (1895 — 1942), літ. критик і журналіст родом з м. Липовець на Уманщині; закінчив Уманську міську школу. У 1920-их pp. був ред. журн. «Глобус» і газ. «Більшовик» та «Пролетарська правда», 1930 — 36 — ред. «Літ. газети». З 1930 жив у Харкові й якийсь час був ред. журн. «Критика». Належав до літ. орг-ції ВУСПП і цілковито поділяв її лінію, відогравав визначну ролю у літ. дискусії 1925 — 28 pp. виступами проти М. Хвильового. У другій пол. 1930-их pp. був заарештований і ув’язнений. Обставини смерти не відомі. Окремими вид. вийшли літературознавчі і літ.-крит. зб. Щ.: «Критика і проза» (1930), «Боротьба за методологію» (1933), «Соц. реалізм у художній літературі» (1934).

[Щупак Самійло (1894 — 1937). Заарештований 10.11.1936 і розстріляний 10.3.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Щурат Василь (24. 8. 1871 — 27. 4. 1948), педагог, літературознавець, поет і перекладач родом з с. Вислобоків на Львівщині. Студії зі слов’янської філології завершив (1895) у Львівському і Віденському (докторат у В. Яґіча) ун-тах, пед. іспит склав у Чернівецькому ун-ті (1898). 1898 — 1934 учителював, спочатку в держ. гімназіях Перемишля, Бродів і (з 1907) Львова. 1921 не присягнув на вірність поль. державі й став дир. приватної жін. гімназії СС. Василіянок у Львові (1921 — 34). 1914 Щ. був обраний д. чл. НТШ і 1915 — 23 був його гол., брав активну участь у боротьбі за укр. ун-т, а після неуспіху став ініціятором і першим ректором Львівського Таємного Ун-ту (1921 — 23). 1930 у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями на Україні, зрікся гідности д. чл. ВУАН, якою його наділено 1929 (відновлений д. чл. УАН після больш. окупації Галичини 1939). Останні pp. життя працював дир. Львівської Бібліотеки АН УРСР і проф. Львівського Ун-ту. Помер у Львові.

У літ., наук., гром. і публіцистичне життя Львова і Відня Щ. впровадив І. Франко, під впливом якого він залишився до 1896. Щ. виступав в австр., поль., чес. і зах.-укр. пресі зі ст., поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співред. газ. «Буковина» в Чернівцях, ред. журн. «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). З політ. ст. виступав на стор. «Діла». Літературознавча праця Щ. тематично різноманітна: від староукр. літератури («Слово Данила Заточника», 1896), до літератури 19 ст., зокрема праці про Т. Шевченка, М. Шашкевича, П. Куліша, І. Котляревського, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Самійленка, Г. Квітку-Основ’яненка та ін. («Літ. начерки», 1913). Зб. поезій «Lux in tenebris» (1895), «Мої листи» (1898), «Раз до мене молодість прийшла», «На трембіті» (1904), «Іст. пісні» (1907), «Вибір пісень» (1909), поема «В суздальській тюрмі» (1916). 1900 і 1905 Щ. видав віршований молитовник «Із глибини воззвах» і 1902 поему «Зарваниця», що були зразком укр. рел. поезії. Крім того, Щ. багато перекладав: з стародавніх поетів (Горацій), франц. («Пісня про Ролянда»), нім. (Гайне, Ґете), поль. (А. Міцкєвіч, Ю. Словацький, М. Конопніцька, А. Асник, Я. Каспровіч, К. Тетмаєр), рос., білор. та ін. Багато уваги Щ. присвятив питанням укр.-поль. відносин, зокрема літ. (студія «Шевченко і поляки», 1917; «Основи Шевченкових зв’язків з поляками», 1917; «Коліївщина в поль. літературі до 1841», 1910). Праці Щ. друкувалися перев. у ЗНТШ. Посмертні вид. творів Щ.: «Поезії» (Л. 1957 і 1962), «Вибрані праці з іст. літератури» (К. 1963). Йому належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною укр. мовою (1907).

І. Кошелівець


Щуровичі (III — 5), с. над р. Стиром, підпорядковане сільраді с. Сморжів Радехівського р-ну Львівської обл. У 16 — 19 ст. мало статус м-ка. 1 680 меш. (1939).


Щуровська Платоніда (1893 — 1973), замужем Росиневич, дириґент, учениця О. Кошиця, згодом субцириґентка Укр. Респ. Капелі О. Кошиця під час його турне по Европі, опісля дириґент укр. хорів у Празі й Подєбрадах. Викладала в Празькій Держ. Консерваторії і в Укр. Високому Пед. Ін-ті ім. М. Драгоманова. Померла в Празі.

[Щуровська Платоніда (* Черкащина). — Виправлення. Т. 11.]


Щуровський Володимир (1900 — 1969), лікар-інтерніст, гром. діяч родом з Нижнього Струтиня Долинського пов. Мед. освіту здобув у Львівському Ун-ті (1914), був сотником-лікарем Коша і Бриґади УСС й УГА та стрілецького шпиталю у Львові (1916 — 18); особистий лікар І. Франка (1916). Згодом доц. Львівського Таємного Ун-ту (1921 — 25), шкільний та пластовий лікар і старший лікар Львівського заг. шпиталю; 1940 — 69 лікар держ. шпиталю в Дрездені, де й помер. Автор праць: «Зі записів лікаря Бриґади УСС» (Календар «Червоної Калини» 1924), «Лікарі й медики у Визвольній війні» («Лікарський Вісник», 1935), «Медична й санітарна служба УГА» («Укр. Гал. Армія. Матеріяли до історії», т. І. Вінніпеґ 1958).

[Щуровський Володимир (1890 — 1969). — Виправлення. Т. 11.]


Щуровський Микола (1882 — 1919), гімназійний учитель у Копичинцях і Бродах, 1918 — 19 сотн. УГА, пов. військ. комендант Скільського пов.; 1919 муніційний референт Команди Етапу УГА, помер на тиф у Вінниці.


Щуровський Петро (1850 — 1908), піяніст, дириґент і композитор родом з Полтави, муз. освіту здобув у Моск. Консерваторії. Капельмайстер Моск. опери (1878 — 82), згодом на провінції; автор опер «Коваль Вакула» (не закінчена) і «Богдан Хмельницький» (1883); сольоспіви, фортепіянові п’єси та зб. гімнів усіх держав світу, 2 оркестрові сюїти.

[Щуровський Петро († Курськ, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Щуровський Тимофій (1740 — 1812), укр. кат. церк. діяч, василіянський місіонер і проповідник, родом з с. Лишня на Волині. По закінченні василіянської школи і студій богословія в Римі виконував обов’язки апостольського протонотарія; згодом був маґістром новіціяту в Битені та ігуменом манастиря в Білій. 1792 заснував жін. згромадження Йосафаток, для якого сам уклав правила. Автор багатьох духовних віршів (поль. мовою) і наук. творів: «Hasła zbawienia nauki apostolskiej» (4 тт., 1780); «Misja Bialska» (4 тт., 1792). Уславився як блискучий оратор.


Щуровський Юрій (* 1927), композитор родом з Києва; закінчив Київ. Консерваторію (1951) і аспірантуру у В. Лятошинського (1954), з 1952 викладач консерваторії. Твори: симфонії, поеми, увертюри, струнний квартет, сонати для скрипки і фортепіяна, твори для фортепіяна й віольончелі, балет.


Щусєв Олексій (1873 — 1949), архітект родом з Кишинева, акад. (з 1910), співтворець т. зв. «неорос. стилю» в архітектурі. На Україні за його проєктом побудовано Троїцьку церкву Почаївської Лаври (1906 — 12) і церкву в с. Наталівці на Харківщині в маєтку І. Харитоненка (1908 — 12) в традиціях новгородської архітектури 12 — 13 ст. Щ. реставрував церкву св. Василія і манастирські будинки в Овручі (1908 — 11), проєктував гол. іконостас для Успенського собору та розпис Трапезної церкви Києво-Печерської Лаври (1902 — 10), селища для дітей-сиріт на Полтавщині (1910) та ін. Співучасник складання проєктів відбудови знищених під час війни міст у тому ч. й відбудови Хрещатика в Києві (1944 — 45), обсерваторії АН УРСР (1949) та багато ін.

[Щусєв Олексій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Щуцька Марія (* 1941), співачка, сопрано, солістка опери в Лодзі. Муз. освіту здобула у вищій муз. школі в Лодзі (з 1965), де 1969 дебютувала на сцені оперного театру (Мікаеля в «Кармен» Ж. Бізе), 1970 в Бидґощі солістка капелі мадриґалістів, з нею виступала за кордоном. З 1973 солістка опери в Лодзі. Партії: Папаґена («Чарівна флейта» В.-А. Моцарта), Олімпія («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха), половецька дівчина («Князь Ігор» О. Бородіна), Жрекиня («Аїда» Дж. Верді), Еврідіка («Орфей» К. Монтеверді). З 1958 виступає з хором УСКТ. 1986 відбула турне по Канаді та ЗДА з хором «Журавлі».

[Щуцька Марія (* Верешина, Грубешівський пов., Холмщина, тепер Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Щучник (Desohampsia), рід багаторічних трав’янистих рослин родини злакових. Бл. 40 (за, ін. даними 100) видів, на Україні — 2. Щ. звичайний (D. flexuosa) — у лісах, на луках і скелястих місцях, у Галичині, Карпатах, на Лівобережжі. Щ. дернистий (D. caespitosa) — на вологих луках у ліс. смузі, лісостепових і гірських р-нах.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.