[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3923-3935.]
Попередня
Головна
Наступна
Ювелірна промисловість, галузь легкої пром-сти, що продукує ювелірні вироби засобами обробки коштовного каміння, також виробляє прикраси з золота, срібла та плятини.
На території України ювелірне виробництво відоме з давніх часів, про що свідчать археологічні розкопи, що виявили різноманітність цього виробництва в різних осередках, зокрема на Київщині, Півд. і Зах. Україні. У 10 — 12 вв. ювелірне виробництво було вже широко розвинене у більших м. України; напр., у Вишгороді, під Києвом, знайдено майстерню карбувальника з різними інструментами: маленькими молоточками, зубильцями тощо. Подібні знахідки зустрічаються і в ін. місц.: в околицях Галича, Львова, на Чернігівщині тощо. У київ. державі зокрема поширені були високоякісні Золоті вироби з перегородчастим емалем, що її укр. купці продавали також за кордоном. Можна припускати, що техніка емалю прийшла на Україну з Візантії. Проте стародавні укр. емалі були яскравіші, з характерним білим кольором, що надавав більшої інтенсивности кольоритній гамі. Багато ювелірних прикрас вироблялося поєднанням різної техніки: карбуванням, тисненням, ґравіруванням тощо. Особливо складною була техніка скані — виробів з найтоншого дроту. Візерунки з тоненьких золотих або срібних сплетених ниток були або ажурні, або їх накладали на металеву основу. Скань широко застосовувалася для жін. прикрас, одягів, як і в справі книг. Дуже поширеними були також чернь і позолота. Черню, тобто спеціяльною чорною пастою, покривали тло виробів (браслетів, хрестів і навіть зброї). Позолоту робили, використовуючи амальгаму з допомогою інкрустації або наводили золото складною методою — протравлюванням.
З тат. лихоліттям виробництво ювелірних виробів дещо занепало, згодом почало відроджуватись у зв’язку з розвитком цехів. Важливими осередками ювелірних виробів були більші м., зокрема Київ і Львів. Напр., у Львові перші згадки про золотарів припадають на кін. 14 в.; львівські золотарі в сер. 16 в. входили до одного цеху з ливарниками та малярами. З поч. 17 в. створився окремий золотарський цех, а в кін. 18 в. було вже 2 цехи, христ. і юдейського віровизнання. Крім українців, поляків і жидів, ювелірами були також вірмени й німці. Щоб не допустити до фальшування золотих і срібних виробів, цехи зобов’язували золотарів ставити знаки, т. зв. «ґмерки», на своїх виробах. Укр. ювелірні вироби вивозилися і за кордон; найповажнішим конкурентом у цій ділянці був Краків, де ювелірне виробництво було також широко розвинене.
У 19 в. постали фабрики для виготовлення ювелірних виробів, але на Україні ще і надалі переважали дрібні форми виробництва. Після приходу больш. влади дрібне виробництво та ремісництво поступово ліквідовано. Першу більшу фабрику ювелірного виробництва створено 1925 в Києві, згодом збудовано більші зав. також у Харкові й Одесі. 1944 створено більшу фабрику ювелірного виробництва у Львові. З 1966 всі зав. Ю. п. належать до держ. об’єднання «Союзювелірпром». За повоєнних pp. значно вдосконалено технологію виробництва, механізовано нагрівання печей з захисною атмосферою і широко застосовано електрохем. полірування. З 24 зав. в СССР на Україні працює 4: у Києві, Львові, Харкові, Одесі. Перев. виробляють ювелірні вироби з дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння, бурштину, золота та срібла, а також сувеніри й ін. На території України родовища коштовного і кольорового каміння виявлено вже за сов. влади; вони зосереджені в межах Укр. кристалічного масиву. У Житомирській, Вінницькій та Хмельницькій обл. є родовища топазів, гірських кришталів, а також моріон, опали, гранати, іризуючі лябрадори, бурштин та ін. Нові родовища відкрито також у Карпатах, на Закарпатті, в Донбасі і на Приозів’ї. Деяку частину сировини укр. Ю. п. дістає з ін. частин СССР, використовуючи також виробництво штучного каміння.
Література: Рыбаков Б. Ремесло древней Руси. М. 1948; Безпалый Л. Ювелирные изделия. М. 1950; Кізь Я. Промисловість Львова у період феодалізму, XIII — XIX ст. Л. 1968; Уткин П. Русские ювелирные украшения. М. 1970; Асєєв Ю. Джерела мистецтва Київської Русі. К. 1980; Жолтовський П. Художнє життя на Україні в XVIII ст. К. 1983.
Б. Винар
Ювелірне мистецтво, ювелірство, рід мист. оздобного ремесла на Україні, до сер. 18 в. під назвою золотарство, хоч ювелірні предмети перев. виробляли зі срібла і рідше з золота (дорогого привозного металу) часто з додатком емалю, а в широкому значенні й з міді, ніклю, бронзи, заліза, сталі, олива, глини. Відповідно ювелірних майстрів називано золотарями або злотниками і сріблярами. У другій пол. 18 в. (на Зах. з 17 в.) для майстрів, що виробляли дрібні речі — біжу (bijou) з дорогоцінних металів прищепилася назва майстрів ювелірних справ, а для тих, що прикрашали золотарські вироби дорогоцінними каменями — майстрами брилянтних справ.
Золотарство на Україні одне з найстарших мист. ремесел. Укр. ювеліри, крім багатого успадкування високомист. зразків ю., що сягають доби бронзи (золотий скарб з с. Гордіївки на Вінничині), грец. виробів і гол. скитського золота з розкопаних могил на терені України V — III в до Хр.) та срібного скарбу з с. Мартинівки слов, роботи (6 — 7 в. по Хр.) (див. Грецьке мистецтво і Скитське мистецтво), мали постійні зв’язки з Візантією, країнами Сходу та романського Заходу. Проте Ю. м. давньоруської держави відзначається власним стилем, символічні зображення з слов. мітології — сонця, місяця, зірок, рослинного, звіринного, пташиного і світу людини, згодом органічно пов’язаного з христ. мотивами й сюжетами. Куванням і штампуванням виробляли посуд з міді, бронзи та срібла й прикрашали ґравіруванням. Церк. устаткування (панікадила-хороси, лямпади, свічники, кадильниці) виготовляли мист. литтям або також куванням і штампуванням. Зброю та військ. виряд прикрашували карбованим і литим орнаментом, інкрустацією, позолоченням і черню. Руків’я мечів, щити, шоломи, булави, бойові сокири оздоблювали золотом і сріблом. Для філіґранної роботи застосовували дріт. В орнаментиці переважали геометричні елементи сх.-слов’ян. племен. Зразком Ю. м. з 10 в., в якому поєдналися мотиви звіринного й рослинного орнаменту та людини, є знайдені в Чорній Могилі в Чернігові срібні оправи турячих рогів (посудин для пиття), прикрашених карбуванням і черню. У другій пол. 10 в. Ю. м. збагатилося впровадженням, замість досі вживаного виїмчастого емалю, техніки перегородчастих емалей. З сер. 11 в. емалями здоблено найбільш витончені предмети: діядеми, намиста, сережки, колти, хрести, гривни, ланцюжки, образки і оправи книжок. У цій техніці укр. ювеліри досягли високої майстерности й мали успіх за кордоном. Золоті колти з емалевими зображеннями сиринів (діво-птахів) відомі з численних київ. скарбів, так само золоте намисто з перегородчастим емалем з Києва (11 — 12 в.) і з Сахнівки. Суто христ. золота гривна з емалевими зображеннями святих знайдена в Кам’яному Броді на Житомирщині.
У 12 в. Ю. м. України домінує оздоблення срібних речей черню, з 13 в. зокрема техніка контурної черні. У другій пол. 12 — на поч. 13 в. виступають срібні пластинчасті браслети з багатством сюжетів (найбільше знайдено їх у Києві), виконані перев. технікою відливання і здоблені ґравіруванням. Вони складаються з двох платівок з двома або трьома виґравірованими візерунками. В укр. ю. здавна була застосована техніка позолочування предметів з металу: залізні шоломи покривали аркушем позолоченої міді, остроги, наконечники стріли тощо. У 12 — 13 в. також була поширена техніка штампування металевих виробів за допомогою мідних матриць. Технікою штампування продуковано перев. дешеві прикраси, які імітували коштовні ювелірні вироби й були розраховані на незаможного покупця. Про місц. виробництво ювелірних предметів за часів Київ. Руси свідчать археологічні знахідки у Києві, Каневі, Вишгороді, Чернігові, в Райковецькому городищі та ін. майстерень металевих виробів і багато кам’яних форм для відливання мист. речей з дешевого металу. Деякі з них імітують дорогі вироби, які виготовляли київ. ювеліри. Староруські ювеліри оздоблювали золоті прикраси шляхетним і напівшляхетним камінням, перев. аметистами, сапфірами, сердоліками, бурштином, кришталем. Староукр. техніка і типи золотарських виробів перетривали до 14 в., до постання цехів.
Найдавніші відомості про Ю. м. по монгольсько-татарському спустошенні м. України й знищенні ремесла походять зі Львова, який у 15 сер. 17 в. був найвизначнішим осередком золотарства. Тут разом з укр. ювелірами працювали місц. німці, вірмени, жиди, поляки, італійці та ін. майстрі, що не сприяло постанню єдиної школи, але з львівських ювелірних робітень виходили техн. досконалі предмети з мист. чуттям форми і мали свій місц. стиль. Львівські ювеліри постачали місц. ринок і виконували замовлення Молдавії й Москви. Їхні вироби конкурували з закордонними на ринках Польщі, на ярмарках у Львові, Ярославі, Луцькому та ін. м.
Ювеліри — літописні «ковалі золота, срібла й міді», спочатку належали до спільного цеху конвісарів, малярів та ювелірів, щойно з 1600 творили власний цех. На звання майстра підмайстер мусів виконати пробну роботу «майстерштік»: два шлюбні кубки, перстень з дорогоцінним каменем і печатку; мусів відбути обов’язкову практику часто за кордоном. Вироби ювелірів були значені т. зв. ґмерками (міщанськими гербами), таврами (ініціялами) або підписами. З 15 в. збереглося 28 імен золотарів у Львові: Ніколай (1415), Лаврентій (1460), Симон (1460), Матвій (1483), Валентин (1492) та ін. Тоді між майстрами перше місце посідали німці (11), друге вірмени (6), далі йшли поляки й українці та ін. В кін. 17 в. нотовано бл. 90 ювелірних майстрів, серед них 30 вірмен. Львівські ювеліри працювали у відомих доти техніках і паралельних ювілірству техніках здоблення. Асортимент ювелірних виробів складався з предметів для потреб манастирів, церков, костьолів та для світського споживача: посуду, прикрас одягу, здоблення зброї і збруї. Церк. ю. до сер. 17 в. зберігало старокиїв. традиції скромних форм. У 16 в. поруч традиційних елементів широко вживаються ґотичні та ренесансові форми (оправа Дерманського євангелія 1507, Горностаєвого євангелія 1542). З архівних документів відома велика різнорідність столового посуду, особливо були поширені парні шлюбні і подарункові кубки. У Львові панував звичай ходити на гостини зі своєю ложкою, засуненою за пояс. Такі ложки виробляли ювеліри зі срібла з тонким гранчастим держаком, закінченим литою фігуркою і здобленим литим маскароном. На держаках ложок вирізьблювано девізи, афоризми, моральні сентенції або прислів’я. З одягових прикрас львівські ювеліри виробляли діядеми, золоті ланцюги, аґрафи, запонки, браслети, заушниці (перев. у формі лілії), брошки, персні, оздоблювані рубінами, діямантами та ін. каменями, крім того — ружами, ліліями, серцями. Для ґудзиків застосовувано техніку ґравірування, емалювання, філігрань, здоблення діямантами, більше рубінами. Прикметою шляхти і заможних міщан були срібні пояси. Ювеліри прикрашали також кінську збрую накладними бляхами з золотою й срібною насічкою та Гравіруванням. Виготовляли золоті і срібні оправи для шабель, саджені дорогоцінним камінням. Подібно оздоблювали панцери, шоломи, перначі, булави, щити, колчани тощо. Збережені прізвища укр. ювелірів з 16 в. у документах: М. Золотар, П. Золотар, (обидва 1520), Ю. Золотар (1523), М. Жидачівський (1526), Я. Лепкий (1574), Г. Остафієвич (1595). З 17 в. — М. Золотар, X, Золотар, Л. Золотар (всі з 1601), С. Русин (1631), Я. Золотник (1634 — 69), А. Касіянович — видатний майстер ю. першої пол. 17 в., його роботи срібний хрест (1638) з написом переховується в Успенській церкві у Львові, А. Золотник (1641), Галярович Злотник (1664) і Г. Недільський; його роботи шата ікони Богородиці в Ставропігійській церкві у Львові (1690) та оправа великого лаврського євангелія (1695) — пам’ятки монументального ю. З сер. 17 в. у висліді воєнних неспокоїв занепадає ремесло, у тому числі й ю., зокрема у Львові. Натомість з кін. 17 в. ю. знову досягло високого рівня постали нові його осередки з провідним центром у Києві: Стародуб, Переяслав, Миргород, Козелець, Кременчук, Глухів, Ніжен, Ромен, Батурин, Новгород-Сіверський, Острог, Крем’янець. Гол. покупцями ювелірних виробів у другій пол. 17 та 18 в. стали манастирі, церкви і коз. старшина. В оздобленні ю. виробів переважали ренесансові та бароккові елементи: багатство декоративних форм, перевага акантової орнаментики. У 1770-их pp. ґравірування заступає техніка карбування високого і низького рельєфу з використанням чергування відкритого срібла і позолочених частин. До найкращих пам’яток монументального ю. того часу належать уже згадана оправа великого євангелія з Києво-Печерської Лаври й шата на іконі Богородиці Г. Недільського та шата 1724 роботи київ. ювеліра І. Равича, царські врата Софії Київ., створені 1752 майстрами П. Волохом та І. Завадовським, царські врата та окуття престолу у великій церкві Києво-Печерської Лаври роботи М. Юр’євича (1752), багатий срібний оклад ікони Ільїнської Богородиці в Чернігові та багато ін. речей: дарохранительниці, кадильниці, хрести тощо. У Києві працювали численні майстрі-ювеліри, їхні твори зібрані в Дерні. Іст. Музеї УРСР та Києво-Печерському іст.-культ. заповіднику, зокрема таких майстрів, як І. Равич, І. Білецький, М. Юр’євич, П. Волох, І. Завадовський, Ясинський. Шедеври Ю. м. створили також анонімні мистці, напр., шати на іконі Богородиці з Ільїнської церкви в Чернігові.
Небагато збереглося ювелірних виробів світського вжитку. Окремо слід згадати клейноди: булави, бунчуки, пірначі та ін.; їх оздоблювано карбуванням, ґравіруванням, нерідко самоцвітами.
Проєкти ювелірних виробів виготовляли проф. мистці. Кілька таких ескізів збереглося в кужбушках Києво-Печерської Лаври. Ювелір точно дотримувався проєкту «абрису», до чого зобов’язувався в контракті з замовником. Часта подібність ювелірних виробів різних майстрів наводить на припущення, що існували альбоми ювелірних взірців.
Дуже поширені на Україні у 17 — 19 вв. були вотуми — невеликі срібні або мідні посріблювані, перев. квадратні, таблички, з викарбованими або виґравірованими зображеннями святих, іноді цілих родин в характеристичних для них одягах, людських осель, тварин, усього, що вимагало порятунку від нещасть. Вотуми жертвували церквам. Їх виконували проф. або нар. ювеліри. Нар. ювеліри в сер. 18 — на поч. 20 в. працювали перев. в малих м., містечках і селах Київщини, Харківщини, Полтавщини й Чернігівщини, а гол. на Гуцульщині. Виробляли перев. жін. прикраси способом виливання з гіпсових або глиняних форм, де був відбиток металевого моделю. Найориґінальніші дукачі — монети або медалі з вушками, оправлені в рамку з крученого срібного дроту. Дукачі на Україні виготовляли перев. з монет держ. карбування, рідше ручної роботи з ґравірованим чи рельєфним зображенням. Нар. золотарі часто наслідували міські ювелірні вироби. Нар. сріблярство й ювелірство в сх. р-нах України базується на орнаментальних формах барокко, рококо та раннього клясицизму.
Особливо своєрідне нар. металообробне мистецтво розвинулося в Сх. Карпатах, на Гуцульщині (села Річка, Брустури, Путилів). Нар. майстрі-золотарі примітивною технікою, з глиняних форм відливали в латуні та прикрашували карбуванням і ґравіруванням жіночі прикраси й різні предмети щоденного вжитку. Гуцульські нар. ювеліри часто поєднували різні техніки декору, напр., порохівниці здобили інкрустацією металом, скляними пацьорками, перлямутром і кольоровим деревом. Декор гуцульських виробів обмежений олив’яна дарохранигеометричними мотивами. З 19 в. відоміші майстрі-ювеліри, нар. ремісники Лукин, Дмитро та Никола Дутчаки, М. Медвідчук, М. Якиб’юк, І. Кащук, В. Девдюк і багато ін.
У кін. 18 й у 19 в. цехове ремісниче виробництво занепадає, занепала й мист. якість ю., яке до 1830-их pp. зуміло ще набути клясицистичних ознак.
У кін. 19 в. фабрична продукція витіснила ручне виробництво шабльонами й штампами й заступила дешевими стопами. У 18 в. Москва витіснила укр. ювелірні вироби на укр. ринках рос. кустарним промислом, висилаючи на Україну дешевий сел. товар — хрестики, образки, серги, персні та ін. Жидівське ремесло захопило в свої руки ринок укр. провінції об’єднавши ю. з годинникарством і пропонуючи свої послуги церкві Найсоліднішими виробами в асортименті останніх провінційних ювелірів залишилися дукачі.
Ю. справа досі слабо досліджена. На Україні колекції ювелірних виробів зберігаються в Музеї іст. коштовностей УРСР, у Полтавському мист. музеї, в Чернігівському іст. музеї та ін.
Література: Жолтовський П. Художній метал. Іст. нарис. К. 1970; Петренко М. Укр. золотарство XVI — XVIII ст. К. 1970; Спаський І. Дукати і дукачі України. Іст. нумізматичне дослідження. К. 1970; Ганіна О., Старченко О., Арустамян Ж., Гарбуз В. Музей іст. коштовностей УРСР. К. 1984.
Ювілейне (V — 20), с. м. т. Ворошиловградської обл., підпорядковане Артемівській райраді м. Ворошиловграда, 13 600 меш. (1984); шахта, збагачувальна фабрика, електроапаратний зав.
Югасевич-Склярський Іван (1741 — 1814), переписувач і упорядник рукописних книг, поет, художник та збирач фолкльору родом з с. Прикра на Пряшівщині. Освіту здобув у Галичині, від 1775 був «півцоучителем», церк. куратором та старостою с. Невицьке Ужгородської округи. Уклав або переписав кілька зб. пісенників церк. пісень, додаючи до них і світські пісні; каліграфічно переписав 30 «Ірмологіонів»; укладав календарі на сто літ, у які вносив власні вірші та фолкльорні твори. Один з таких календарів (1809) містить найбільшу тогочасну добірку 370 укр. прислів’їв («Общая присловія во товаристві неуких»). Свої рукописи Ю.-С. ілюстрував власними малюнками. Малював ікони.
[Югасевич-Склярський Іван († Heвицьке, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]
Юґославія (Jugoslavia а) Соціялістична Федеративна. Республіка Юґосяавія (СФРЮ) — держава на півд. Европи. Площа 255,8 тис. км². Населення 23 123 000 (1985). Столиця — м. Беоґрад.
За формою держ. устрою Ю. федерація 6 соц. респ.: Боснії і Герцеґовіни (столиця Сараєво), Македонії (Скоп’є), Сербії (Беоґрад), Словенії (Любляна), Хорватії (Заґреб) і Чорногорії (Тітоґрад), та 2 автономних країв у складі Сербії: Войводіна (Новий Сад) та Косово (Пріштіна).
Населення Ю. багатонац. — серби (8,2 млн; тут і далі — дані на 1981), хорвати (4,5), мусулмани (2,0), словінці (1,8), альбанці (1,8), македонці (1,4), чорногорці (0,6), також угорці, цигани, турки, словаки, болгари, румуни та ін. На території Ю. проживає бл. 40 тис. українців.
Як нова держава, сучасна Ю. була створена 1. 12. 1918 спочатку як Королівство сербів, хорватів і словінців (с., х. і с.), а з жовтня 1929 — Ю. з серб. династією Караджорджевичів на чолі.
Міжвоєнну добу в іст. Ю. характеризують наступні процеси й події: боротьба партій, встановлення монархічної диктатури короля Александра Караджорджевіча (6. 1. 1929), вбивство короля у Марселі (9. 10. 1934), потім «березневий путч» (27. 3. 1941) ген. Д. Сімовіча тощо. 6. 4. 1941 війська Німеччини та її союзників окупували територію Ю. Король Петар II Караджорджевіч утік з урядом з Ю., і військ. командування Ю. 18. 4. підписало безумовну капітуляцію. Територію Ю. розподілено між оку пантами, а на території кол. Хорв. бановини, до якої німці пізніше приєднали Боснію й Герцеґовіну, утворено маріонетковий уряд, очолений орг-цією «усташів» і «поґлавніком» А. Павелічем (10. 4. 1941).
Від сер. 1941 стихійне повстання охопило всю країну. Протягом 1942 — 44 у ньому зформувалися дві панівні течії: під проводом воєнного мін. юґославського екзильного уряду в Лондоні, полк. Д. Михайловіча, антиком. і монархічного напряму (четніки) і (партизани) Нар.-визвольне військо Ю. (НВВЮ) під проводом Й. Б. Тіта і ком. партії. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою партизанів (9. 5. 1945) при підтримці союзників і Червоної армії.
Установчі збори, скликані Нар. фронтом (під проводом КПЮ), проголосили (29. 11: 1945) Ю. Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), а 30. 1. 1946 схвалено конституцію ФНРЮ. КПЮ (від листопада 1952 Союз Комуністів Ю.) стала єдиною політ. партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політ. устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку ст. конституції (з 1946) і формально перебрала повну владу.
Юґославсько-укр. взаємини.
Між півд. слов’янами (зокрема сербами, хорватами, словінцями) й українцями завжди існували різноманітні жваві взаємини та взаємозв’язки, які датуються ще з часів Київ. Руси і перших півд.-слов. держав. Вони тривали віками завдяки діяльності представників різних поколінь цих слов. народів, зокрема таких визначних діячів, як св. Сава Неманіч, Ісая Сербин, Єлисей з Кам’янця Подільського, Андрій з Сянока, В. Никольський з Закарпаття, Л. Сербин, П. Серб Лоґотет, Д. Кантакузін, С. Бакачіч та ін. Для нац. відродження півд.-слов. народів у 17 — 19 вв. велику ролю відограли Києво-Печерська Лавра з друкарнею та Києво-Могилянська Академія. Серед діячів останньої у культ. зв’язках себе відзначили: М. Смотрицький, єп. чернігівський Л. Баранович та його перекладач на серб. Г. С. Венцловіч, Т. Прокопович, Е. Козачинський, митр. Р. Заборовський, а серед серб. вихованців Академії: митр. Вікентій Йовановіч. Арсеній Стойков Тарбук. єп. Симеон Кончаревіч, Й. Раїч, Д. Новаковіч, Ґ. Зеліч та ін. У 19 в. на укр.-півд.-слов. зв’язки великий, вплив мала творчість В. С. Караджіча і Т. Шевченка. Більшість діячів, що порушували обопільні взаємини заторкували м. ін. караджічіяну чи шевченкіяну. Своїми творами чи дією цим взаєминам сприяли серед українців діячі «Руської Трійці», М. Максимович, О. Бодянський, А. Метлинський, М. Старицький («Сербські народні думи й пісні», 1875), С. Воробкевич, І. Рудченко, Ю. Федькович, О. Навроцький, М. Драгоманов, А. Желябов, Леся Українка, І. Франко, В. Антонович, М. Лисенко, Ф. Колесса, В. Гнатюк та ін. Порушували укр. проблематику, або перекладали з укр. літератури серед сербів: С. Новаковіч, С. Ранковіч, Д. Іліч; серед хорватів: А. Харамбашіч, А. Шеноа, В. Яґіч; серед словенців: Й. Абрам.
Напередодні першої світової війни укр. письм. і науковець М. Драй-Хмара мандрував (1913) по півд. Ю., збираючи по бібліотеках та академіях Заґребу й Беоґраду матеріяли до студії про «Разговор угодни народа словинского» А. Качіча-Міошіча. А вже за першої війни В. Хома-Довський, коштом Союзу Визволення України, опублікував у Загребі (1916) брошуру «Україна і українці» сербо-хорв. мовою.
За революції і пізнішої громадянської війни (1917 — 20) — за традицією давніх часів, коли немало півд. слов’ян брало участь у боротьбі проти тур.-тат. наскоків у лавах запор. козацтва та у нац.-визвольних війнах під проводом Б. Хмельницького (такі відомі серб. імена, як Думитрашко, полк. брацлавський І. Сербин чи ген. осавул В. Сербин, полк. переяславський Р. Дмитрашко-Раїч та ін.) чи коли під час визвольної боротьби сербів проти тур. поневолювачів (1875 — 78) поруч з сербами боролися багато українців (від командира партизанського загону В. Яновського, поета І. Манжури, до актора і режисера М. Садовського, С. Крутя, Ф. Василезського та ін.) — багато добровольців і кол. військовополонених австро-угор. армії, з півд.-слов. народів брали активну участь у революції і укр.-сов. війні по одному чи другому боці рев. течії (А. Дундіч, Д. Сердіч, С. Ратков, М. Чанак та ін.), міняючи часто і політ. кольори і військ. формації та переходячи з одного боку на ін.
Ще в сер. 1916 в Одесі з кол. військовополонених півд. слов’ян створено дві серб. добровольчі дивізії, які боролися в Добруджі, а згодом перейшли до Солуня і увійшли до складу серб. війська. У червні 1917 на Україні почала діяти масова рев. орг-ція півд. слов’ян, кол. військ. полонених австро-угор. армії — Юґослов’янський рев. союз (ЮРС, очолюваний Центр. Комітетом на чолі з М. Чанком. За час свого існування, до березня 1918, ЮРС мав у своєму складі бл. 20 тис. осіб.
Подібна до ЮРС існувала Юґославська рада робітничих і солдатських депутатів, теж масова рев. орг-ція, створена 20. 3. 1919 в Москві на заг. зборах півд. слов’ян. Раду очолював виконком (гол. — І. Мікуліч), який у червні-липні 1919 діяв у Києві, бо більшість військ. полонених з Ю. перебувала на Україні.
Але в процесі докорінних змін у міжнар. політиці за повоєнних часів, створення т. зв. «санітарного кордону» ворожого до совєтів, дійшло до певного розриву між сх. й півд. слов’янами, зокрема між українцями, з одного боку, і сербами, словінцями й хорватами — з другого. І зовн. і внутр. політика Королівства с. х. с., відкрито антисов. назовні й антиком. всередині, лише сприяла такому станові. З другого боку, Ю. стала притулком для тис. (бл. 20) еміґрантів з кол. Рос. Імперії. Ю. стала центром їх духовного, рел. і політ. життя. Багато з них відограли потім значну ролю у піднесенні зруйнованої війною Ю., у розбудові юґославської освіти, культури, охорони здоров’я та ін. галузях суспільного життя. Між ними було й багато українців, втікачів, воєнних і цивільних з рядів білої рос. армії та деяка частина діячів УНР і ЗУНР, гетьманців. Між ними: М. Чубинський, Є. Спекторський, А. Єлачич, ген. В. Науменко, ген. П. Кокунько, полк. В. Білий, інж. Богославський, П. Курганський, ген. Головко, ген. Саламаха. З уваги на великий вплив рос. еміґрації на юґославський уряд і короля, укр. еміґранти зали-шилися у Ю. короткотривало, в дорозі до зах. Европи чи Америки. Ті, що залишилися, змішалися з рос. еміґрацією або розійшлися по укр. поселеннях Войводіни, Боснії й Хорватії. Їхня діяльність зосереджувалася гол. на культ. житті тих країв.
Деякі спроби розбудови контактів на держ. рівні між Україною та Ю. роблено на поч. 1919. Уряд ЗУНР мав місію в Београді, що готувала ґрунт для нормальних дипломатичних зносин. Ніяких конкретних наслідків ті спроби не дали. З весни 1919 у Беоґраді перебувала укр. військ.-санітарна місія під проводом Вербинця. Його помічниками були П. Франко та В. Ганьківський. Ю. формально не визнавала укр. місії, хоч допускала її діяльність в справах полонених і мала з нею ділові зносини. Після відходу Вербинця до Відня, місією у Београді керував В. Ганьківський. Згодом місію очолив Д. Дорошенко, її перейменовано на місію Укр. Червоного Хреста на Балканах, вона існувала до кін. жовтня 1919, коли її перенесено до Букарешту. Місія налагоджувала транспорт укр. полонених на Україну і допомагала біженцям.
У сер. 1919 у Беоґраді засновано «Друштво Словенске Узајамности» (Т-во слов. взаємности), в якому українців представляли Вербинець, П. Франко і В. Ганьківський. Це т-во видало у Беоґраді книжку: «Українське питання» (1919).
У 1920 — 45 pp. Серб. Правос. Церква мала під своєю опікою укр. правос. громаду на Закарпатті і створила Правос. Мукачівсько-Пряшівську парохію Серб. Правос. Церкви, яку очолювали єп. Доситей, з 1926 єп. Іриней, єп. Серафим, єп. В. Раїч.
Юґославські культ. і наук. кола підтримували зв’язки з укр. науковцями, зокрема з НТШ у Львові. З сербів і хорватів д. чл. НТШ були обрані: А. Беліч, В. Яґіч, С. Бошковіч, Й. Ерделяновіч, Й. Цвіїч, Т. Маретіч, М. Решетар, Л. Стояновіч, Б. Мілоєвіч, В. Варічак, Д. Ґоряновіч-Крамберґер, Л. Мілетіч, Б. Поповіч, М. Петровіч, Ф. Ілєшіч, Ю. Шурмин, С. Новаковіч.
Під час міжнар. кризи довкола Карп. України Ю. також звернула увагу на укр. питання. Від 1938 до поч. другої світової війни юґославська преса уважно стежила за подіями в Карпатах, зокрема беоґрадська «Политика» й ін. газ. Журн. «Нова Европа» (ред. серб. письм. М. Чурчін) 1939 мав тематичний розділ «Малоруси й Україна», в якому друкувалися укр. письм. і політ. діячі О. Шульгин, Д. Дорошенко, М. Андрусяк, А. Єлачіч, П. Мітропан та ін.
На територію Ю. через Румунію дісталися сотні втікачів з Карп. України. В Ю. вони знайшли прихильність юґославського уряду й допомогу місц., зокрема укр., населення, яке відкрито висловлювало свої антиугор. настрої. Від 19. 3. 1939 у Беоґраді тимчасово перебував през. Карп. України А. Волошин. Разом з ним прибули: мін. освіти й новообраний гол. сойму А. Штефан, політ. секретар през. І. Харак і посол та секретар сойму Л. Романюк. Крім них ще 7 вищих урядовців та ін.; невдовзі вони перейшли до Чехо-Словаччини й Німеччини.
У 1938 — 39 Рим призначив для адміністрування гр.-кат. мукачівської епархії, більша частина якої була в Карп. Україні, з осідком у Хусті, ординарія Крижевецької епархії, громадянина Ю. єп. Д. Нярадія.
У Беоґраді від 1939, під впливом зближення юґославського уряду з нацистською Німеччиною, почав виходити і ж. «За Україну», орган укр. фашистського руху (ред. П. Полубинський).
Напередодні другої світової війни, під тиском обставин та загроз міжнар. характеру, після розпаду т. зв. «Малої Антанти» й унедійснення «санітарного кордону», юґославський уряд 24. 6. 1940 встановив дипломатичні відносини з СРСР. Після «березневого путчу» (1941) новий коаліційний уряд Ю., під проводом ген. Сімовіча, уклав з СССР договір «Про дружбу і ненапад» (5. 4. 1941), який не мав фактичного значення, бо вже 6. 4. 1941 нім. військо вдерлося до Ю.
Післявоєнні взаємини Ю. з Україною зумовлені передусім настановами зовн. політики Ю. супроти СССР як цілости. Перший по війні був підписаний 11. 4. 1945 між Ю. і СССР «Договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво». Взаємозв’язки цього першого періоду, аж до порушення відносин МІЖ урядами і партіями СССР і Ю. 1948 мають жвавий, але перев. сов.-юґославський характер. Це саме продовжено в основному і після нормалізації відносин, відображеної в Деклярації урядів СССР і Ю., 2. 4. 1955 у Беоґраді, та моск. деклярації про відносини КПРС і СКЮ (1956).
У рамках заг. культ. й екон. контактів траплялися і зв’язки УРСР з юґославськими республіками, зокрема з Хорватією. На міжнар. ярмарку у Заґребі (1961, 1974, 1980) УРСР представляла СРСР. У 1977 між Хорватією і Україною підписано домову, як основу співпраці у екон., наук. й культ. галузях; 1979 відбувалися дні укр. культури в Хорватії, а 1980 дні хорв. культури на Україні.
Що стосується торгівлі, товарообміну і т. д. — все відбувається в рамках міжнар. договорів між СССР і Ю.
У вересні 1980 між СФРЮ і СССР підписано довготермінову програму екон. і наук.-техн. співробітництва на 1981 — 90 р.
Від 1945 мовами народів Ю. перекладено й видано твори укр. письм. Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українки, В. Стефаника, О. Гончара, Ю. Яновського, М. Стельмаха, Л. Костенко, Д. Павличка та ін. В УССР опубліковано переклади творів серб. письм.: П. Нєґоша, Б. Нушіча, І. Андріча, Р. Домановіча, С. Сремца, Д. Максимовіча, Б. Чопіча; хорв.: М. Крлежі, А. Шеної, В. Новака; словенських: Ф. Прешерна, І. Цанкаря, О. Жупанчіча; македонських: С. Яневського та ін. (див. також Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія).
А. Менац (Загреб) і А. Коваль (Київ) спільно видали у Заґребі «Українсько-хорватський або сербський словник» (1979). У рамках капітального вид. «Історії світової літератури», у 7 тт. (Заґреб, 1977) уміщено і широкий огляд проф. С. Суботіна — «Укр. література» (1977), який охопив історію укр. літератури від поч. до сьогодні.
Між Ю. й УССР відбувається обмін мист. колективами й окремими виконавцями. На Україні ґастролювали Словенський національний оперний театр м. Любляни, Юґославський камерний ансамбль, Ансамбль танцю «Коло», а також артисти М. Чанґаловіч, О. Марінковіч, М. Радев та ін.
В Ю. виступали актори Київ. держ. театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, хорові й танцювальні ансамблі тощо.
В УССР ґастролювали юґославські театри: Юґославський драматичний театр із Беоґраду (1956, 1965), Серб. нац. театр з Нового Саду (1966), Експериментальний театр «Ательє 212» із Беоґраду (1968), Чорногорський нац. театр із Тітоґраду (1973). У Беоґрадському міжнар. фестивалі театру (БІТЕФ, 1982) брав участь Київ. укр. драматичний театр ім. І. Франка з виставою «Украдене щастя» І. Франка у перекладі С. Дж. Рашковіча. 1980 у Києві відбулася виставка хорв. скульптури.
«Кобзар» Т. Шевченка (Беоґрад, 1969, Зренянін, 1980) упорядкував юґославський літературознавець укр. походження П. Мітропан. У Пожаревці (1971) вийшла зб. творів Л. Українки «Ломикамен». 1980 Ін-т літератури і мистецтва (Беоґрад) та Матиця сербська і Серб. нар. театр з Нового Саду опублікували монографію В. Ерчіча «Мануїл (Михаїл) Козачинський й його трагедокомедія». Вибір творів В. Голобородька поміщено в антології «Модерна світова поезія», I — II (переклад С. Рашковіча; Беоґрад 1983).
Найбільший внесок у ділянку популяризації укр. літератури у Ю. дали відомі юґославські мистці й дослідники: П. Мітропан, С. Суботін, С. Ґашпаревіч, Й. Бадаліч, В. Недіч, Д. Максимовіч (лавреат премії ім. І. Франка УРСР, 1982), А. Флакер, Я. Модер, С. Шалі, Ф. Добровольц, Д. Давідов, Д. Медаковіч, М. Павіч, А. Менац, Й. Хрвачанін, Р. Бордон, Б. Крефт, Р. Пайковіч, Д. Ґруїч, М. Ніколіч, Ф. Вурнік, С. Рашковіч.
У популяризацію літератури народів Ю. значний внесок зробили такі перекладачі й дослідники: М. Драй-Хмара, М. Йогансен, М. Рильський, Л. Первомайський, В. Поліщук, О. Жолдак, А. Малишко, С. Панько, С. Сакидон, Д. Павличко, Р. Лубківський, Д. Паламарчук, А. Горецький, І. Ющук, А. Лисенко, З. Гончарук, Ю. Чикирисов, М. Гуць, Н. Непорожня, В. Гримич, Є. Пащенко, М. Лукаш, І. Айзеншток, А. Лірниченко, а серед дослідників: О. Білецький, Ф. Шевченко, І. Білодід. С. Дж. Рашковіч
Українці в Юґославії, бл. 40000, селилися як хлібороби гол. в Бачці (Руський Керестур, 1745; Коцура, 1765; Новий Сад, 1780, Старий Вербас, 1848, Дюрдьово, 1870; Ґосподінці, 1870; Орахово, Кула, Новий Вербас — тепер Тітов Вербас, Боджяни — після 1945), у Срімі (Шід, 1800; Петровці, 1836; Бачинці, 1850; Міклошевці, 1858; Беркасово, 1880; Сремська Мітровіца, 1886; Раєво Село, 1889; Пішкоревці, 1900; Андрієвці, 1900; Інджія, 1946), у Славонії (Маґіч Мала, Сібінь, 1900; Липовляни й Каніжа — після 1900) й півд.-зах. Боснії (Козарець б. Прієдора, 1890; Дев’ятина, 1898; Прнявор, Дервента, Камениця, Липениця, Хорвачани, Стара Дубрава, Лішня, Церовляни б. Боснійської Ґрадішки, Баня Лука, бл. 1910). Всі вони гр.-католики, а щодо походження і говірки поділяються на 2 групи: 1) бачвансько-срімських «русинів» (бл. 30 000), що почали селитися в підавстр. Бачці від 1745, приходячи з комітатів Земплін, Боршод, Абауй і Шаріш, і на поч. 20 в. піднесли свою перехідно-мішану укр.-сх.-словацьку говірку до рівня літ. мови та вживають її сьогодні в школах, пресі й радіомовленні та церкві. 2) боснійсько-славонських і бачванських українців (бл. 15 000), що переселилися сюди в 1898 — 1900-их pp. зі Сх. Галичини й Лемківщини і в культ. житті користуються заг.-укр. літ. мовою. Політ. й екон. обставини за другої світової війни й після неї спричинили відплив деякої частини боснійських українців у Славонію (Вуковар, Петровці, Міклошевці), Срім (Інджія, Сремська Мітровіца) й Бачку (Боджяни, Кула, Новий Вербас, Змаєво, Савіно село).
При перших поселенцях 18 в. в Бачці йшлося про вільних селян, що осідали на держ. ґрунтах за десятину й різні трудові зобов’язання; прийшли згодом, зокрема після скасування панщини 1848, нові переселенці, й заробітчани асимілювалися з мовного погляду серед перших поселенців, забезпечених створеними державою парафіями з правом на прицерк. школи; ця обставина врятувала поселенців перед поугорщенням чи посербщенням. Виселенці з цих перших осель та нові переселенці з Закарпаття створили дальші колонії в Бачці й Срімі. Аж до першої світової війни місц. гром. життя скупчилося довкруги церкви: свящ., згодом і нар. вчителі були єдиними представниками інтеліґенції. Спершу бачванські парафії підлягали угор. римо-кат. епархії в Калочі, 1778 їх приєднано до новоутвореної хорв. уніятської парафії в Крижевцях, яка ще раніше мала духовну семінарію в Заґребі; серед єп. траплялися закарп. (Г. Палкович, Ю. Дрогобецький) та бачванські українці (Д. Няраді, Г. Букатко, Й. Сеґеді, А. Горняк-Кухар, Й. Гербут і С. Мікловш), що, крім належної духовної опіки, дбали й про розвиток культ. життя. З ініціятиви духовенства засновано в Новому Саді 1919 Руске Народно-Просвітне Дружство (гол. о. М. Мудрий, фундатором його друкарні в Руському Керестурі був Д. Наряді), що з відділами по окремих селах повело жваву культ.-осв. (драматичні й хорові гуртки, читальні, курси) та видавничу діяльність: 1921 — 41 щорічний «Руски календар» за ред. о. Ю. Біндаса, тижневик «Руски новини» (1924 — 41), дитячий місячник «Наша заградка» (1937 — 41, ред. М. Ковач), альманахи, літ. твори, підручники для початкових кляс нар. школи, церк.-рел. вид. Всю цю діяльність угор. окупаційна влада 1941 — 44 припинила, а рештки давніших вид. знищила. Підтриманий закарп. русофілами й серб. колами москвофільський з проправос. тенденціями гурт світської інтеліґенції організувався 1933 в Вербасі в Културно-Национални Союз Русинов в Юґославии, що 1934 — 41 видавав свій тижневик «Русская заря» (ред. Й. Кочіш) та щорічний «Русски народни календар Заря» (1935 — 40, ред. Н. Олеяр) зі ст. говіркою, «язичієм» та рос. мовою. Саме представники цього гуртка визначали після 1945 культ. політику укр. меншини, коли нова влада цілковито усунула священичу інтеліґенцію українофільської орієнтації.
Прибулі одинцем більшість без капіталу з Галичини, рідше з Закарпаття, в півн.-зах. Боснію на вбогі ґрунти, поселенці починали тут від викорчовування лісів, і щойно в 1930-их pp. праця їх рук стала давати екон. наслідки. Будовано церкви, організовано читальні, щадничі каси, кооперативи, приватне навчання укр. мови. В цю працю священичої інтеліґенції включилася в 1930-их pp. студентська молодь з Заґребу. Першим душпастирем-місіонером серед поселенців був о. Андрій Сеґеді (1897 — 1909). 1902 й 1913 їх відвідав митр. А. Шептицький, і 1907 о. Й. Жука іменовано для них ген. вікарієм сараєвського римо-кат. архиєп. 1908 заложено в Камениці манастир студитів (серб. влада їх виселила 1922), від 1910 присилано сюди з Галичини свящ., а 1914 — 24 діяла тут апостольська адміністратура (о. мітрат О. Базюк), після чого тутешні парафії остаточно приєднано до Крижевецької епархії.
Укр. громаду в Загребі, Сараєві, як і в Баня Луці, творили післяавстр. залишенці-урядовці, згодом ще учасники визвольних змагань; в Заґребі діяла 1919 місія ЗУНР (гол. Д. Лукіянович), а з 1922 Т-во «Просвіта» (гол. А. Кравець, згодом В. Войтанівський) з філіями по укр. місц. Боснії, Славонії, Сріму, а також у Беоґраді, де постала невеличка укр. колонія з евакуйованих з Туреччини кол. рос. громадян зі своєю громадою (гол. В. Андрієвський) та кубансько-козачою військ. орг-цією. Праця громади в Заґребі йшла гол. по лінії нав’язування укр.-хорв. взаємин та політ. культ. інформації про укр. питання: «Споменица» в 60-і роковини смерти Шевченка (1922), ст. в хорв. пресі («Hrvatska smotra», «Hrvatska straža», «Hrvatska revija», «Hrvatski dnevnik», «Hrvatski narod», «Novi vijek», «Obzor»), окремо видані переклади з Т. Шевченка, М. Вовчка, В. Стефаника, У. Самчука та ін. Низка хорватів-літераторів (І. Есіх, М. Будак, М. Старчевіч) спричинилися до ширення правдивих інформацій про укр. справи. Прибулий 1932 з Праги гурт студентів створив тут при «Просвіті» Студентську Громаду. Створене 1937 націоналістичне студентське т-во «Пробоєм» організувало хор (дириґент М. Вінтонів), що об’їхав укр. оселі, спричиняючися до піднесення нац. свідомости. У Керестурі тоді ж організовано «Союз руских школярох». 1938 Студентська Громада об’єдналася з «Пробоєм» у Студентське т-во «Дніпро». Укр. літ. мовою друковано 1933 — 41 «Рідне Слово», гол. ред. М. Фірак, а 1937 — 41 виходив укр. Календар за редакцією О. Біляка. Виразником націоналістичного середовища став двомісячник (від 1942 двотижневик) «Думка» (1936 — 44), в Заґребі й Керестурі зі ст. літ. мовою й бачванською говіркою (ред. о. С. Саламон, о. М. Бучко), з 1941 орган Укр. представництва в Хорватії під керівництвом В. Войтанівського, політ. пов’язаного з ОУН Мельника (їх політ. суперники оформилися в Укр. акад. т-во); воно й організувало Укр. леґіон (бл. 1 500 осіб) при хорв. «домобрані» (армії), призначений для боротьби на сх. протибольш. фронті, куди його, однак, німці не пустили, але вжили до боротьби в границях Незалежної Держави Хорватії (НДХ), що важко відбилося на долі тамошньої укр. меншини. Орг-цію цього леґіону укр. інтеліґенція в Боснії й Срімі підтримала саме тому, щоб відтягнути молодь з міжфронтя місц. боротьби сербів з хорватами. У висліді — леґіон був частинно винищений і дезорганізувався, а його учасники й їх рідня зазнавали відплатних репресій. Тітовська влада й. сов. поліційні органи використали цей факт, як і протисов. наставлення тутешньої еміґрації, для ліквідації укр. інтеліґенції. Переслідувань зазнало й духовенство. Укр. осередки в Беоґраді й Заґребі самоліквідувалися. Воєнне лихоліття в Боснії стало причиною зменшення тут укр. поселень: з підлісних околиць (Липениця, Дубрава, Камениця) укр. населення вивтікало в Срім (Інджія) Бачку (Боджяни, Кула, Вуковар, Новий Вербас) чи еміґрувало то як «репатріянти» до Польщі, то нелеґально через Трієст до Австралії й Півн. Америки. У 1950-их pp. почали відновлюватися культ.-осв. т-ва, працю яких унапрямили офіц. укр. просвітні ради в Приняворі й Баня Луці; їх заходами організовано від 1966 укр. радіопересилання в Баня Луці та навчання укр. мови в нар. школах у Приняворі й Лішні (Хорвачани в місцевості Трнопіль — Козарці). Центр культ. життя, однак, виразно пересунувся до Бачки.
Вл. 1 500 бачвансько-срімських українців узяло участь у тітівському русі опору; тому нова влада, на відміну від окупаційної угор., підтримала бачвансько-укр. культ. життя, усунувши від нього дотеперішніх керівників з-поміж духовенства, і в «Одборі секції за културну роботу русінох прі Союзі културно-просвітніх дружствох Войводіни», заснованому 1948 в Керестурі, як і в пресових органах, прийшли до слова антиукраїнофіли. Бачвансько-укр. діялект заведено і в нар. шкільництві (9 шкіл) та гімназії в Керестурі й церкві. Дотеперішню пресу замінили видавані в Керестурі нові органи, редаґовані в офіц. дусі: тижневик «Руске слово» (від 1945), дитячий місячник «Пионїрска заградка», літ. квартальник «Шветлосц»; 1965 — етапно виходить місячний літ.-мист. додаток до тижневика «Руске слово» п. н. «Литературне слово», двомісячник «Нова Думка». З 1949 радіостанція в Новому Саді включила в свою програму й пересилання бачванським діялектом, пізніше і телебачення. В Ун-ті в Новому Саді діє лекторат бачвансько-руської мови.
Окрему бачвансько-укр. літературу започаткував Г. Костельник поемою-іділією «З мойого валала» (1904) та настроєвою й філос. лірикою й етногр.-рел. нарисами. Крім зб. нар. пісень, виданих О. Костельником і Д. Біндасом (1927), між війнами слід відзначити гол. зб. віршів Я. Фейси «Пупче» (1929) й «Русько-український альманах» (1936), зб. лірики й настроєвої прози бачванських авторів. Для потреб сцени перекладено на бачванську говірку твори укр. репертуару («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Дай серцю волю» М. Кропивницького, «Безталанна» І. Тобілевича, «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького, «Украдене щастя», «Учитель» І. Франка), рос. (М. Островський, А. Чехов) та серб. (Нушіч, Тріфковіч, Стерія). Перекладав П. Різнич, родом зі Сх. Поділля, а працював на тутешній сцені в 1939 — 41 pp. й А. Шерегій. Обидва складали й власні мелодраматичні твори. Після 1945 лірику, оп. й драму опановує соц. та офіц. мемуарно-воєнна тематика («Ораче», «На швитаню» М. Ковача, «Вона нєвиновата» Й. Кочіша, «Огень в ноци» Я. Сабадоша); появляються зб. поезій (зокрема «Антолоґия поезиї бачванско-сримских руских писательох», 1963; «Антолоґия дзециньскей поезиї», 1964) та прози («Одгук з ровнїни, зборнїк приповедкох 1941 — 61», 1961).
Питанням норм літ. мови бачванських українців присвячені «Граматика бачванско-рускей бешеди» (1923) Г. Костельника та «Граматика» (1965) М. Кочіша.
До вивчення фолкльору бачванських українців найбільше спричинився В. Гнатюк зб. матеріялів: «Руські оселі в Бачці, в полудневій Угорщині», ЗНТШ т. 22, 1898, «Етнографічні матеріяли з Угорської Руси», Етногр. збірник т. 9 (1900), 25 (1909), 29 (1910), 30 (1911); зб. нар. пісень з мелодіями видав о. О. Тимко: «Наша писня» (1 — 3, 1953 — 54); його ж для дітей «Мали соловей» (1953); хорові аранжування видав В. Жґанец: «Писнї юґославянских русинох» (1946).
Література: Гродський Й. Положення русинів в Боснії. Л. 1910; Фірак М. Укр. оселі в Юґославії. Ілюстрований календар Рідного слова на 1934. Дяково 1933; Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кнїжовней творчости у нашим народзе, «Шветлосц», І. Руський Керестур 1952; Горбач О. Літ. мова бачвансько-срімських українців («русинів»), ЗНТШ т. 169, 1962; Шевченко Ф. Роль Києва в міжслов’янських зв’язках у XVII — XVIII ст. К. 1936; Ґуць М. Сербохорв. нар. пісня на Україні. К. 1966; Ляшенко Л. З історії співробітництва УРСР і ФНРЮ в галузі культури (1945 — 1948 pp.). Дніпропетровське 1966; Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. Вінніпеґ 1969; Рамач Л. Русини-українці в Юґославії. Вінніпеґ 1971; Християнський календар. Руський Керестур 1970; Участь українців у життю юґославських народів, «Укр. історик», 4, 1970; Шевченко О. Переклади з сербохорватської, К. 1970; Флакер А. Украјинска литература у Хрватској. Загреб 1970; Руснаци у Войводини од средку XVIII по средок XIX вику, «Шветлосц», 2, 1974; Каган Т. Укр. оселі в Югославії. Лемківський календар на 1973; Мизь Р. Матеріяли до історії та історії культури українців у Боснії і Славонії, «Нова Думка», 8. Вуковар 1974; Соц. структура руснаків в Югославії, «Шветлосц», 3, 1975; Кирилюк Є. Вук Караджич і укр. культура. К. 1978; Пашченко Е. і Рашкович С. Дж. Украјинци и српска народна песма. Преводна књижевност. Беоґрад 1978; Рашкович Дж. Путеви и раскршча наше украјинистике и преводне књижевности са украјинског језика. Зборник радова... Тетово 1978; Joukovsky A. Le role des Ukrainiens dans la libération nationale des Slaves du Sud dans la deuxième moitié du XIX siècle, „Revue des Études Slaves“. Париж 1978; Лабош Ф. История русинох Бачкеј, Сриму и Славонији 1745 — 1918. Вуковар 1979; Украина во взаимосвязях славянских народов. К. 1983; Biljnja V. Rusini u Vojvodini. Prilog izučavanju istorije rusina Vojvodine (1918 — 1945). Новий Сад 1987; Рудяков П. Укр.-хорв. літ. взаємини в XIX — XX ст. К. 1987.
О. Горбач
Юґослов’янський Революційний Союз на Україні (ЮРС), масова рев. орг-ція півд. слов’ян (кол. військовополонені австро-угор. армії), що діяла на Україні з червня 1917 до березня 1918. У складі ЮРС було бл. 20 тис. чл. Орг-цію очолював Центр. комітет на чолі з М. Чанком.
Юдін Лазар (* 1907), кінорежисер і сценарист; закінчив кінокурси ВУФКУ в Одесі (1929) і працював на Одеській кіностудії (1937 — 41) як сценарист і режисер дитячих фільмів: «Будьонищі» (1935), «Кондуїт» і «Воротар» (1936) та ін. З 1944 Ю. режисер Київ. студії документальних фільмів. Режисура фільмів: «Київ» (1944), «Буковина» (1945), «Макіївці» (1946), «Донецькі шахтарі» (1948), «Металюрґи Запоріжжя» (1952), «Нафтяники Борислава» (1953), «Ми з Донбасу» (1956), повнометражний кольоровий фільм «Живи, Україно, 1960» (1960), «Кораблі не вмирають» (1965), «Вишневі усмішки» (1967) та ін.
Юдін Тихон (1879 — 1949), психіятр родом з Тульської губ. Закінчив мед. фак. Моск. Ун-ту (1903); ординатор психіятричної лікарні у Харкові (1907 — 14); проф. психіятрії Казанського Ун-ту (1924 — 32) та Харківського Мед. Ін-ту (1932 — 43), дир. Укр. психоневрологічного Ін-ту. Автор понад 100 праць з питань спадковости й ролі екзогенних факторів, інтоксикацій в етіології психозів, шизофренії, проґресивного паралічу, епілепсії тощо.
Юдіна Валентина (* 1904), музикознавець родом з Києва; закінчила Київ. Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка (1930) й аспірантуру при Київ. і Харківському муз.-драматичних ін-тах (1934). Працювала муз. ред. укр. радіомовлення, згодом у муз. і театральних установах УССР. Ю. упорядник спадщини композиторів: М. Лисенка (20 тт., 1950 — 59), К. Стеценка (5 тт., 1963 — 66), Я. Степового (3 тт., 1964 — 66) і В. Косенка (1966 — 68); виготовила клявіри з «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталки Полтавки» М. Лисенка і «Сватання на Гончарівці» К. Стеценка. Крім того, ст., рецензії.
[Юдіна Валентина (1904 — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Юдовський Володимир (1880 — 1949), сов. діяч родом з Новогеоргіївського на Херсонщині. Один з больш. керівників на Луганщині (1910 — 12), з жовтня 1917 в Одесі — гол. ЦВК Румчероду, 1918 гол. одеського Раднаркому. Деякий час працював у Петербурзі й Москві, 1919 очолював вищу військ. інспекцію України. 1923 — 49 на партійній роботі.
Южаков Сергій (1849 — 1910), рос. пуб ліцист, політик народницького напряму, економіст і соціолог, родом з м. Вознесенського (Херсонщина). Вчився в Одеському Ун-ті (з 1865), був заступником ред. «Одесского вестника» (1876 — 79), ред. закордонного відділу часопису «Русское богатство» (1894 — 98) і «Большой Энциклопедии» (1898 — 1909) т-ва «Просвещение». Висував програму реформ для підтримки сел. громад і артілей, заперечував боротьбу кляс; прихильно ставився до укр. справи.
Южна Ломуватка (V — 19), с. м. т. (з 1959) Ворошиловградської обл., підпорядковане Брянківській міськраді. З 700 меш. (1984). Виникла 1953, осідок шахтоуправління «Ломуватське» та виробничого об’єднання «Стахановвугілля».
Южне (VII — 11), с. м. т. Одеської обл. (з 1978), підпорядковане Суворівській райраді м. Одеси, положене на березі Чорного м.; 3 300 меш. (1984).
«Южные записки», тижневик ліберального напрямку, видавався в Одесі (1903 — 05). Ред. М. Славинський і Ф. Матушевський. «Ю. з.» прихильно ставилися до укр. справи. Одно з оп. Лесі Українки надруковано в «Ю. з.» (1905).
«Южный Край», щоденник, вид. А. Юзефовича у Харкові (1881 — 1917), найпоширеніша газ. півд. Росії (1915 — 16 накладом 100 000 прим.). Газ. стояла на засаді єдности Росії. Випадкові укр. співр. містили час від часу ст. з укр. іст. й літератури. Численна кореспонденція з провінції інформувала про добробут села.
«Южный русский сборник», укр. літ. альманах, укладений і виданий у Харкові 1848 А. Метлинським. Крім творів Метлинського, в альманасі були надруковані «Щира любов» Г. Квітки Основ’яненка, поезії М. Петренка («Дивлюсь я на небо...», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче»), гумористична поема С. Александрова «Вовкулака», повість «Гарасько, або Талант і в неволі» та поема «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаревського. Крім того, від упорядника нотатки про авторів та «Правопис південно-руської мови, або наріччя».
Юз (Hughes) Джон (1814 — 89), англ. гірничий інж. родом з Півд. Велсу, засновник металюрґійного зав. (1869), який належаїв рос.-англ. спілці «Новоросійське (Металюрґійне) Товариство» кам’яновугільного, залізного й рейкового виробництва; при зав. виникло згодом м. Юзівка, тепер Донецьке.
Юзефович Іван († 1625), свящ. церкви св. Василія в Києві. Був забитий міщанами і козаками за те, що уважав себе уніятом.
Юзефович Михайло (1802 — 89), рос. діяч на Україні, завзятий ворог українства, куратор київ. шкільної округи (1846 — 58), гол. Київ. археографічної комісії (1857 — 89), один з засновників Півд.-Зах. Відділу Геогр. Т-ва, гол. комісії для збудування пам’ятника В. Хмельницькому в Києві. Ю. був ініціятором антиукр. царського указу (Емський указ) 1876. Цей закон названо також «законом Юзефовича». На донос Ю. 1876 була скликана в Петербурзі надзвичайна комісія «для пресечения украинофильской деятельности» з участю мін. внутр. справ, мін. освіти, оберпрокурора Синоду, гол. начальника III Відділу і Ю., яка на основі записки Ю. підготувала постанови, що стали основою Емського указу. На вимогу Ю. закрито Півд.-Зах. Відділ Геогр. Т-ва і газ. «Киевский Телеграф» (1876). Ю. був також посередником у справі субсидій царського уряду москвофільському «Слову» у Львові. Про Ю. див. ще Ф. Савченко, «Заборона українства 1876 р.» (1930).
Юзефович Наталія (* 1932), малярка родом з Києва; абсольвентка Харківського Художнього Ін-ту (1957). Гол. твори: «Літо» (1957), «Рожеві маки» (1962), «Материнські мрії» (1965), «Теплий вечір» (1969), «Цвіт Буковини» (1970) та ін.
Юзефович (Józefowicz) Ян Томаш (1662 — 1728), поль. хроніст, походив з купецької вірменської родини у Львові. Вихованець і викладач Краківського Ун-ту, канонік римо-кат. капітули у Львові. Автор латинської хроніки «Зауваження про життя львівських архиєпископів», яка містить відомості про події на Україні, зокрема у Львові. Хроніка була вперше видана К. Півоцьким у скороченому поль. перекладі «Kronika miasta Lwowa od 1634 — 1690» (1854), згодом В. Антоновичем в ориґіналі «Летопись событий в Южной Руси Львовского каноника Яна Юзефовича 1624 — 1700» (1888). Його щоденник облоги Львова шведами в 1704 досі не виданий.
[Юзефович (Józefowicz) Ян Томаш (1669 — 1729). — Виправлення. Т. 11.]
Юзефський (Józewski) Генрик (1892 — 1981), поль. політ. діяч родом з Київщини; 1920 товариш мін. внутр. справ УБІР; 1928 — 29 і 1930 — 38 воєвода волинський, 1929 — 30 мін. внутр. справ Польщі. Ю. один з творців концепції відмежування Волині від Галичини (т. зв. «Сокальський кордон») і прихильник політики держ. асиміляції українців у Польщі дорогою ліквідації всіх укр. товариств, які підлягали централям у Львові (т-ва «Просвіта», кооперації, молочарських кооператив тощо), та заборони на Волині гал. укр. преси, яку мав заступити видаваний ним поль. мовою безплатний тижневик «Wołyń» (1926 — 34). У висліді провалу його політики Ю. перейшов до ін. воєводства. Після 1945 лишився у Польщі, помер у Варшаві. Посмертно появилися спомини Ю. у «Zeszyty historyczne» (Париж 1982), в яких є матеріяли про укр.-поль. взаємини.
[Юзефський (Józewski) Генрик (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Юзик Павло (1913 — 86), кан. сенатор, визначний політ. і гром. діяч, нар. у Пінто (Саскачеван). Ю. одержав докторат з історії у Міннесотському Ун-ті 1958 і почесний докторат УВУ 1982, був проф. історії і славістики у Манітобському (1958 — 63) і Оттавському (1966 — 78) ун-тах; чл. кан. сенату з 1963. Як чл. парляментарної делеґації Ю. репрезентував Канаду на сесіях ООН (1963, 1975, 1979), при святкуваннях 1000-ліття Польщі (1966), на 9-ох конференціях Півн. Атлантійського Пакту (1972 — 85), на конференції Гельсінської угоди у Мадріді (1980 — 81), а також на конференціях Брітанської Спільноти (Кенія, 1983). Ю. був одним з ініціяторів політики багатокультурности Канади, проголошеної 1971. В укр. житті Ю. був співзасновником і през. Молоді Укр. Нац. Об’єднання, чл. управи КУК, заступником дир. Шевченківської фундації та през. Кан. Т-ва славістів (1963 — 64), очолював Комісію людських прав СКВУ, був дир. Кан. Ради Християн і Жидів та керівником багатьох ін. укр. і кан. установ. Автор кн.: «The Ukrainians in Manitoba: A Social History» (1953), «Ukrainian Canadians: Their Place and Bole in Canadian Life» (1967), «For a Better Canada» (1973), «The Ukrainian Greek Orthodox Church of Canada 1918 — 1951» (1981), а також багатьох ст. на укр. теми, співавтор «Ukrainian Reader» (1958) і автор ст. в «Encyclopedia Canadiana». Відзначений багатьма укр. й кан. медалями. Помер в Оттаві. 1987 створено стипендію його імени.
Юзичинський Антін (1815 — 86), церк. і політ. діяч, гр.-кат. свящ. родом з с. Колоденці Жовківського пов. в Галичині, проф. Львівського Ун-ту 1846 — 54, в якому на доручення митр. М. Левицького викладав укр. мовою, не зважаючи на опір керівництва ун-ту. З 1857 ректор Духовної Семінарії в Перемишлі, крилошанин і архидиякон перемиської капітули. 1861, 1866 і 1873 депутат гал. сойму і віденського парляменту.
Юзівка, до 1924 назва м. Донецького (див. Доповнення), яке у 1924 — 61 мало назву Сталіно.
Юз-Оба, багатий могильник 4 — 3 ст. до Хр., грец. м. Пантікапея поблизу м. Керчі, досліджувався з 1858. Поховання в склепах з уступчастим склепінням з кам’яних плит і дромосом або в Камерах з пласкою стелею без дромосу (коридору) під високими земляними насипами (висота 8 — 12 м, окружність 160 — 200 м). У склепах знайдено різьблені, мальовані або інкрустовані дерев’яні саркофаги, золоті прикраси, бронзові дзеркала, чорно- і червонофігурні вази.