[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3971-3981.]

Попередня     Головна     Наступна

Ян Казімір (1609 — 72), поль. король (1648 — 68), походив з швед. династії Ваза, кардинал, був обраний на поль. престол після смерти свого брата короля Владислава IV. Вибори Я. К. відбувалися 1648 (не без впливу Б. Хмельницького) за тяжкого становища Польщі, яка була ґрунтовно погромлена (Жовті Води, Корсунь, Пилявці). Я. К. довелося знову воювати з козаками і підписати Зборівський договір (1649), якого Польща не дотримала, і 1651 дійшло до нового зудару, у висліді якого козаки зазнали поразки під Берестечком. Майже все своє панування Я. К. мусів провадити війну, особливо небезпечну, коли створилася антиполь. коаліція з Швеції, України, Бранденбурґу і Семигороду. Спроба Я. К. реформувати держ. устрій Польщі викликала повстання на чолі з В. коронним маршалом Ю. Любомирським. Після смерти дружини Марії-Людвіки Ґонзаґа (1667), Я. К. зрікся престолу 1668. Помер у Франції, де дістав у довічне користування абатство Saint-Germaindes-Près.

[Ян Казімір (* Краків — † Heвep, Франція). — Виправлення. Т. 11.]

Ян I Ольбрахт (Albrecht) (Jan I Olbracht) (1459 — 1501), поль. король (1492 — 1501), син Казіміра IV Яґелловича. Для. підтримки антитур. політики надав маґнатам і шляхті привілеї на Сеймі в Пьотркові (1496). 1497, під час спроби захопити Молд. князівство, зазнав великої поразки б. Козміна на Буковині. Молд. господар Стефан В. за допомогою турків 1498 зробив відплатний наїзд на Поділля і Сх. Галичину, пограбував ці землі і спалив Теребовлю, Бучач, Підгайці, Галич. 1499 була укладена віленська угода, якою до 1501 касувалася поль.-лит. унія.

Ян III Собєський (Sobieski) (1629 — 96), поль. полководець, згодом король, родом з Одеська на Львівщині. Після розгрому турків під Хотином (1673) обраний поль. королем (1674 — 96). Його військ. талантові завдячує Польща відносний спокій на кордонах з Туреччиною і татарами. 1683 він примусив турків зняти облогу Відня і разом з укр. козаками, які воювали в його війську, загнав турків у глибину Угорщини. Я. III С. відновив козаччину на Правобережній Україні (1684) і ставився прихильно до козаків. За його часів Польща належала до антитур. евр. коаліції (Польща, Австрія, Венеція, Ватикан, Москва й Козаки). 1686 Польща підписала «Вічний мир» з Росією. У молд. походах Я. III C. 1686 і 1691 брало також участь і правобережне козацтво. Помер Я. III С. у Вілянові б. Варшави.

Яната Олександер (1888 — 1938), визначний укр. аґроном і ботанік чес. походження, родом з Миколаєва; д. чл. АН УРСР і НТШ. По закінченні Київ. Політехн. Ін-ту працював як аґроном у Криму і Харкові, 1917 секретар Укр. Військ. Комітету Півд.-Зах. Фронту, з 1928 у Києві, викладав в ун-ті і був секретарем Укр. Наук. Т-ва та одним з засновників «Укр. Ботан. Журналу»,; з 1928 був ученим секретарем Сільсько-Господарського Наукового Комітету України та керував його Ботанічною Секцією і редаґував «Вісник С.-Г. науки». Після ліквідації С.-Г. Н. К. У. 1928 проф. С.-Г. Ін-ту в Харкові, там організував і очолював Ін-т Прикладної Ботаніки й Ін-т Рослинництва. 1933 заарештований, 1938 загинув на засланні на Колимі. Праці про рослинність Півд. України й Криму, про ботан. районізацію України, з ділянки насінньознавства й ґрунтознавства, про укр. ботан. термінологію, автор словника ботан. термінології (1928). Лише частина праць Я. появилася друком, зокрема його визначник «Фльора України» вийшов щойно після його арешту і не під його прізвищем (як 1 т. «Фльори УРСР»).

Яната-Осадча Наталія, див. Осадча-Яната Наталія.

Янгель Михайло (1911 — 71), механік, конструктор в галузі ракетно-космічної техніки родом з с. Зирянова, тепер Іркутської обл., д. чл. АН УРСР (1961) і АН СССР (1966). Закінчив Моск. авіяційний ін-т (1937) і Академію авіяційної пром-сти (1950). Працював у конструкторських бюрах, дир. Наук.-дослідного Ін-ту (1952 — 54). Праці з теоретичної і прикладної механіки, та ракетно-космічної техніки. По смерті С. Корольова очолював сов. орг-цію, яка керує космонавтикою.

[Янгель Михайло († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Янґставн (Youngstown), м. в штаті Огайо, ЗДА, 115 000 меш. (1980). Українці з Лемківщини та Закарпаття почали селитися в Я. з 1880-их pp., але найбільше їх прибуло в 1900-их pp. Першу гр.-кат. парафію заснували закарпатці на поч. 1900-их pp., галичани — 1909, правос. — 1922. Усіх церк. громад, в яких є українці, — 7. До другої світової війни в Я. жило яких 6 — 7 тис. українців, по війні це ч. подвоїлося. Діє 12 відділів братських орг-цій, клюби та суспільні орг-ції, кілька нар. домів. Між війнами річно відбувався Укр. Нац. День, а закарпатці мали свій «Ruthenian Day». З кін. 1940-их pp. постали відділ УККА, Пласт, Спілка Укр. Молоді, Ліґа Молоді Півн. Америки, працюють церк. хори, школа українознавства.

Яневич Орест (1875 — 1927), етнограф й історик. Закінчив іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту. Учитель гімназій в Чернігові й Стародубі, згодом завідувач поль. відділу Ін-ту білор. культури в Мєнську. Ст. з фолкльору України та порівняльної етнографії, з іст. (1863 рік на Білорусі і в Литві) тощо.

Яневський Іван (1868 — 1913), дідич, земський діяч на Київщині, меценат укр. видавництв.

Яненко-Хмельницький Павло, військ. і дипломатичний діяч, племінник П. Дорошенка, київ. полк. (з 1653) за гетьм. Б. Хмельницького, згодом за гетьм. І. Виговського й Ю. Хмельницького. Останній вислав Я.-Х. на чолі посольства до поль. короля, а гетьм. П. Дорошенко до моск. царя Олексія Михайловича (січень 1676). 1679 Я.-Х. проголосив себе гетьманом Задніпрянської України, але зазнав поразки у битві з полк. І. Скоропадським.

Яницький Олександер (1871 — 1943), біофізик родом з Комаргорода (Поділля); закінчив Київ. Ун-т (1895), учитель фізики в Колеґії Галагана й асистент Київ. Політехн. Ін-ту (до 1917), автор підручника практичних вправ з фізики. За першої світової війни Я. був гол. контролером рентґенівських кабінетів півд.-зах. фронту рос. армії; доц. Укр. Ун-ту в Кам’янці Подільському (1918 — 20). З 1920 Я. на еміґрації в Німеччині; асистент Кайзер-Вільгельм Ін-ту Біофізики в Франкфурті над Майном. Наук. праці Я. стосуються біологічної дії йонізованого повітря, радіоактивних речовин та рентґенівських променів. Я. винахідник нового типу рентґенівської рурки.

Яничари (тур. yeniçeri), реґулярна піхота в османській імперії, створена у 14 в. султаном Мурадом I; спершу набиралася з полонених, потім поповнювалася примусовим набором дітей христ. підданих (сербів, болгар та ін.). Після переходу на іслям Я. виховувалися в дусі рел. фанатизму й сліпого послуху; творили дисциплінований корпус, іноді ч. до 40 тис, з аґою на чолі; Я. було заборонено одружуватися, вони стали підпорою влади тур. султанів. З 17 в. почався розклад Я., вони втручалися в держ. справи, робили держ. перевороти. Військо Я. було ліквідоване 1826 наказом султана Магмуда II. В укр. мові назва Я. вживалася переносно на означення ренеґатів, що вірно і завзято служили чужій владі.

Янишева Нінель (* 1924), гігієніст нар. в Харкові. 1947 закінчила Моск. мед. ін-т, з 1957 працює в Київ. ін-ті гігієни ім. О. Марзєєва, з 1972 проф. Праці з ділянки санітарної охорони навколишнього середовища від забрудження канцерогенними речовинами.

Янів, кол. назва с. м. т. Іваново (I — 6).

Янів, кол. назва с. м. т. Івано-Франкове (IV — 4).

Янів Бронислав (1885 — 1931), гром. діяч в Галичині, за фахом правник. Організатор міщанства Ярославщини (1903 — 10), дир. страхувального Т-ва «Карпатія», гол. Укр. Пед. Т-ва «Рідна Школа» (1924 — 26), кооперативи «Укр. Театр» (1922 — 31) і Т-ва воєнних могил (з 1927).

Янів Володимир (21. 11. 1908, Львів), пластовий і студентський діяч 1930-их pp., політ. діяч в УВО й ОУН, багатократний в’язень поль. та нім. тюрем, ред. студентських і націоналістичних вид., вчений психолог і соціолог, організатор укр. наук. і церк.-рел. життя, викладач психології в Укр. Кат. духовній семінарії в Гіршберґу (1947 — 48), доц. (1949), проф. УВУ в Мюнхені (з 1955), його ректор (1968 — 86), проф. Укр. Кат. Ун-ту в Римі (з 1963), публіцист, есеїст, поет, активний представник українців у багатьох міжнар. кат. орг-ціях, чл. низки наук. і гром. орг-цій, д. (1950) і почесний чл. НТШ (1987), його наук. секретар (1952 — 68).

Закінчив Укр. Акад. гімназію у Львові (1927), студіював історію (у Я. Птасьніка) та психологію (у М. Кройца) у Львові (1927 — 34); після ув’язнення продовжував студії в Берліні (1940 — 44): історії (у Г. Юберсберґера), соціології (у Шерінґа) та психології (в О. Крога), завершені дисертацією про «Душевні віддіювання тюремного ув’язнення». Переїхавши до Мюнхену, включився 1946 в працю УВУ (як ст. асистент при катедрі психології, габілітаційна праця 1949 «Психологічні основи окциденталізму»). Як ректор домігся «нововизнання» УВУ баварським урядом. У ділянці психології й соціології Я. присвятив низку розвідок етнопсихології українця (на основі творів М. Костомарова, Г. Ващенка, М. Шлемкевича, І. Мірчука), дослідові мотивації тюремних переживань (у творах Т. Шевченка, І. Франка), ідеалам сім’ї (у Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, В. Симоненка, І. Калинця), філософії Г. Сковороди, світогляду укр. народу. Дав мист. аналізу творчости суч. малярів при нагоді їх виставок в УВУ (Х. Куріци-Ціммерманн, В. Стрельнікова, А. й О. Пулюїв, О. Терзієва-Льопи, В. Сазонова, М. Мороза, О. Мазурика, Є. Світового), як і ст. з новішої історії (про нім. концтабори). Я. ред. «Вістей НТШ», організатор наук. сесій шевченківських та франківських (1950 — 1960-их pp.) і ред. «Хроніки НТШ» та трьох томів ЗНТШ. 1968 — 85 і з 1987 був заступником гол. (1985 — 87 гол.) НТШ в Европі; з 1977 чл. УВАН в Европі, з 1988 почесний чл. УВАН у Канаді. Чл. Міжнар. Вільної Академії в Парижі, Deutsche Gesellschaft für Psychologie, Укр. Богословського Наук. Т-ва в Римі (автор його історії із бібліографією вид.). 1963 організував наук. Конференцію «Релігія в житті укр. народу» в Рокка ді Папа, а 1984 — 88 Наук. Конґрес у 1000-ліття хрищення Руси-України.

Ще в гімн. Я. присвятив себе організації Пласту, перебуваючи 1927 — 32 на різних керівних становищах. До цієї праці повернувся після 1946 в Німеччині, формуючи ідейні прямування Пласту. Ще істотнішою була його участь у політ. житті націоналістичного студентства та ОУН. Як чл. Союзу Укр. Націоналістичної Молоді (з 1927) та Студентської Громади, Я. належав до організаторів 1 (1929) і 2 (1931) студентських Конґресів, у висліді яких постала студентська централя Союз Укр. Студентських Орг-цій під Польщею (СУСОП). 1930 — 32 Я. був гол. Філії Т-ва Наук. викладів ім. П. Могили і ред. ж. «Студентський Шлях» (1932 — 34). До студентських проблем Я. повернувся 1946, спричинившися до об’єднання обидвох партійно-політ. зорієнтованих централь ЦеСУС-у та ЦЕСУС-у (1947) та взявши участь в орг-ції в Мюнхені (1948) Ідеологічного Конґресу 4 політ.-ідеологічних груп еміґраційного студентства (ТУСМ, «Зарево», «Обнова» й соціялісти-гуманісти). За ці заслуги був обраний (1948) почесним чл. ЦЕСУС-у. З 1927 чл. УВО, з 1929 чл. ОУН, 1932 — 34 політ. референт її Крайової Екзекутиви, ред. леґального ж. «Наш Клич» (1933). Часто ув’язнюваний поль. поліцією (включно з ув’язненням в Березі Картузькій 7934 — 35), а на процесі чл. КЕ ОУН у Львові 1936 засуджений на 5 pp. в’язниці, амнестований 1938. Після приходу большевиків до Львова перебував у Перемишлі, Відні, Берліні, Кракові. Як чл. організованого в червні 1941 В. Горбовим у Кракові Укр. Нац. Комітету (УНК), був конфінований у Рабці і ув’язнений у Кракові, звідки заходами УЦК звільнений у вересні 1942, але з забороною перебувати у Ген. Губ. Відтоді віддався завершенню студій у Берліні, де попередньо (1940 — 41) редаґував «Укр. вісник» Укр. Нац. Об’єднання. 1953 заснував Укр. Христ. Рух (УХР), діючи від його імени в різних міжнар. кат. орг-ціях, в тому числі як гол. укр. делеґації на 2-му й 3-му світових конґресах мирян (1957 і 1967) і як постійний представник Сх. Церкви в Міжнар. Федерації кат. чоловіків («Unum Omnes»), нагороджений і тут серед ін. Командорським званням ватиканського ордену папи Григорія Великого.

Ще з 1930-их pp. Я. почав писати на патріотично-гром. теми та з пластово-мандрівницькими імпресіями ліричні поезії. Важкі тюремні переживання знайшли відображення згодом у зб. «Сонце і ґрати» та «Листопадові фраґменти» (1941) з волюнтаристичними мотивами. Елегійні тони з носталгійно-пастелевим кольоритом та мужніми рефлексіями над пройденим минулим і спогляданим світом переважають у традиційної форми зб. лірики та поем-баляд «Шляхи» (1941) та «Життя» (1975); остання зб. нагороджена на конкурсі фундації ім. І. Франка.

Як публіцист і журналіст Я. виступає з численними звітами з наук. життя НТШ та УВУ в укр. і чужомовній пресі, з подорожніми нарисами та обговоренням міжнар. наук. та реліг. конґресів. Я. чл. літ. Об’єднання «Слово» та низки міжнар. письменницьких орг-цій, в тому числі ПЕН-Клюбу.

[Янів Володимир (21.11.1908 — 19.11.1991, Мюнхен; похований у Сарселі). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Горбач О. (ред.). «Symbolae in honorem V. Janiw». Зб. УВУ, т. X. Мюнхен 1983.

О. Горбач

Янів Софія (* 1908), нар. Мойсеович, гром.-політ. і культ. діячка, педагог, родом зі Львова, дружина Володимира Я. Студії в Центр. Ін-ті фіз. виховання в Варшаві, закінчені 1933. Чл.-кор. НТШ, поч. д-р УВУ. Пластова виховниця і провідниця старших пластунок у Галичині (1929 — 32), референтка юначок при булаві пластунок у Німеччині (1947 — 49); ред. спорт.-ідеологічного органу Укр. Спорт. Союзу «Готові» (1934 — 35); з 1927 чл. УВО, згодом ОУН і чл. її КЕ на Зах. Укр. Землях (1934 — 35); в’язень поль. тюрем, пізніше опікун політ. в’язнів у Польщі і Ген. Губ. (1935 — 42). З 1947 у Мюнхені співр. НТШ (Ін-ту Укр. Нац. Дослідів), чл. ред. колеґії ЕУ 1 і ЕУ 2 та її незмінний секретар (з 1947); координатор праці, ред. і співред. зокрема культурологічних відділів (також в АЕУ 2, тт. 1 — 2); автор ст. і нотаток. Співорганізатор Музею Укр. Кат. Ун-ту в Римі і його перший дир. (1963 — 72).

Янівка, див. с. Іванівка (VII — 11).

Янівська Бриґада УГА, див. Десята Янівська Бриґада УГА.

Янівське водоймище, на р. Міусику, басейну Озівського м., споруджене 1950. Площа 76 га; 3,5 км довжини і до 0,35 км ширини, пересічна глибина 4,6 м. Використовується для водопостачання м. Красний Луч.

Янівський Богдан (* 1941), композитор і піяніст родом зі Львова. Закінчив Львівську Консерваторію; завідує муз. частиною Львівського Театру Юного Глядача. Автор оркестрових та камерно-інструментальних творів і музики до численних драматичних вистав.

Янівський концентраційний табір у Львові, створений нім. окупаційною владою у жовтні 1941 на вулиці Янівській, куди зганяли політ. в’язнів, військ. полонених, а найбільше жидів. Я. к. т. був транзитним табором, звідки звич. депортували до табору у Бельзаці. Німці зліквідували табір у листопаді 1943, винищивши більшість в’язнів. За час існування Я. к. т. в ньому знищено до 200 тис. людей.

Янівський цвинтар, один з цвинтарів у Львові, на якому поховані визначні укр. діячі: ген. М. Тарнавський, О. Басарабова та ін., бл. тисячі укр. вояків, що загинули у боях за Львів у листопаді 1918, і полонені з укр.-поль. війни 1919 — 20. У великому чотирикутнику було 648 могил укр. стрільців, побудованих 1934 з бетону, з військ. хрестом за проєктом П. Холодного і Л. Лепкого. Спочатку могилами опікувався Пласт, а з 1926 Т-во охорони воєнних могил. Між двома світовими війнами на Я. ц. відбувалися щорічні поминки і походи українців.

1971 з доручення Львівського облвиконкому бульдозерами зривано стрілецькі могили, нищено хрести та вивертано людські останки. Збереглися тільки могили ген. М. Тарнавського і К. Левицького, але без хрестів. Проти цього вандалізму гострий протест до урядових установ вислав 16. 8. 1971 В. Чорновіл.

Янішевський Василь (* 1925), інж., учений-дослідник, пластовий діяч, нар. у Празі. Після другої світової війни в Канаді. Вчився в УТГІ (1947 — 48), Техн. високій школі в Ганновері (1948 — 50), в Торонтському Ун-ті. З 1952 інструктор, викладач (1959 — 62), а з 1970 проф. і керівник департаменту Торонтського Ун-ту. Автор низки наук. розвідок з питань енерґетики, чл. спеціялізованих ін-тів у ділянці електроніки. Д. чл. УВАН, НТШ, Укр. техн. т-ва.

Янко Дмитро (* 1930), мистецтвознавець родом з с. Зачепилівки на Полтавщині; закінчив Київ. Ун-т (1959). Праці: «Пам’ятники Києва» (1974), монографії «Олександер Ковальов» (1964 і 1977) і «Олександер Скобликов» (1979), «Пам’ятники і монументи України» (1982) та ін.

Янко Олександер (1882 — ?), гром. і політ. діяч родом з Полтави, визначний чл. УПСР та її Центр. Комітету. Чл. Укр. Центр. Ради, обраний на Всеукр. Сел. З’їзді (червень 1917) як делеґат Полтавщини, делеґат до Рос. Установчих Зборів (листопад 1917). На 4 з’їзді УПСР (травень 1918) належав до фракції «центр. течії». Чл. Укр. Нац. Союзу, гол. Укр. Сел. Спілки і Орг. Комітету УПСР, один з організаторів протигетьманського повстання (листопад 1918). У січні 1919 висловлювався за «радянську систему» з «трудовим принципом».

[Янко Олександер (* Нові Санжари, Кобеляцький пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Янко-Триницька Надія, мовознавець-славіст. Дебютувала 1936 розвідкою про мову І. Котляревського. Після розгрому укр. мовознавства в 30-их pp. відновила викладацьку і наук. працю в 1953 — 70-их pp. в Москві (Пед. Ін-т), включно з рос. мовознавства.

Янковський Антон, актор мандрівних театрів, автор водевілів, які з успіхом ішли на сценах аматорських труп 1860 — 70-их pp.: «Покійник Опанас» (1865), «Чумак український», «Сатана» (1879). Я. також компонував музику до п’єси Г. Котляревського «Москаль чарівник», до переробок з франц. «Адам і Ева», «Материнське благословення», до співогри «Сватання на заручинах» та ін.

Янковський Марко (1915 — 80), сценограф родом з Астрахані, закінчив Харківський Художній Ін-т (1941), працював гол. сценографом Кримського рос. театру в Симферополі (1953 — 80). Оформлення вистав: «Камінний господар» Лесі Українки (1962), «Фавст і смерть» О. Левади (1962), «Гайдамаки» за Т. Шевченком (1963), «Навала» Л. Леонова (1965), «Велетні півночі» Г. Ібсена. (1966), «Талан» М. Старицького (1977) та ін.

[Янковський Марко († Симферопіль). — Виправлення. Т. 11.]

Янович Володимир (1869 — 1931), лікар родом з Солотвини, пов. Надвірна; гром. діяч, чл. УНДО, почесний чл. т-ва «Просвіта», організатор політ. й гром. життя Станиславівщини.

[Янович Володимир († Станиславів). — Виправлення. Т. 11.]

Янович (Курбас) Степан (1862 — 1908), актор різноманітного пляну, режисер і співак, родом з с. Куропатників на Тернопільщині, батько Леся Курбаса; працював у театрі «Руської Бесіди» (1884 — 98), з 1891 режисер. Гол. ролі: Михайло Гурман, Качуркевич, Хоростіль («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель» І. Франка), Василь («Лимарівна» П. Мирного), Гнат («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Олег, Ярополк (однойменні трагедії К. Устияновича), Карл Моор («Розбійники» Й.-Ф. Шіллера) та ін. В оперному репертуарі виконував тенорові партії: Вакула, Петро («Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Барінкая («Циганський барон» Й. Штравса), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського) та ін. Режисура вистав: «Мартин Боруля», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого та ін.

[Янович (Курбас) Степан († Старий Скалат, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Яновичева (уроджена Тайхер) Ванда (1867 — 1950), акторка родом з Чернівець, дружина Степана Я. й мати Л. Курбаса; виступала в театрах: т-ва Руської Бесіди у Львові (1885 — 98), Літньому театрі Кам’янця Подільського (1898 — 99), в Кийдрамте (1920 — 21); гол. ролі: Черниця, Стеха («Гайдамаки» і «Назар Стодоля» Т. Шевченка), Проня («За двома зайцями» М. Старицького). Я. виступала в оперетах: Саффі («Циганський барон» Й. Штравса), Фрузя («Корневільські дзвони» Р. Плянкетта) та ін.

[Яновичева (уроджена Тайхер) Ванда († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Яновська (псевд. Ф. Екуржа, Омелько Реп’ях), уроджена Щербачова Любов (1861 — 1933), письм. і гром. діячка родом з с. Миколаївки на Чернігівщині. Закінчила Полтавський Ін-т шляхетних дівчат (1881) і працювала вчителькою в Лубенському пов. на Полтавщині, була засновницею недільних шкіл. З 1905 жила в Києві, де й померла. Писати починала рос. мовою, потім перейшла на укр. Перше укр. оп. «Злодійка Оксана» датоване 1897. Я. авторка б. 100 оп., повістей, романів, значна частина яких не була друкована за її життя, а деякі й не були закінчені. Твори Я. присвячені зображенню життя селянства й інтеліґенції; манера письма реалістична в народницькому дусі. Після згаданого оп. була написана драма «Повернувся з Сибіру» (1897), далі з’явилися повість «Городянка» (1900), комедія «На Зелений Клик» (1900). Чимало творів передруковано чи й надруковано вперше вже за укр. держави 1918 чи за сов. часу: зокрема п’єси «Лісова квітка», «Жертви», «Людське щастя», «На сіножаті», «Дзвін, що до церкви скликає, та сам у ній ніколи не буває» (1918). З 1916 Я. припинила літ. діяльність, але її твори, писані під значним впливом І. Нечуя-Левицького, П. Мирного й почасти М. Коцюбинського, були досить популярні й протягом наступних pp. поч. цього ст. Зібрані твори Я. видавано двічі: «Твори», I — II (1930) і посмертно — «Твори», I — II (1959).

[Яновська Любов, псевд. Ф. Екуртжа. — Виправлення. Т. 11.]

Яновський Амвросій (1810 — 84), гал. осв. і політ. діяч; дир. гімназії у Львові й інспектор гімназій Галичини, довголітній посол до гал. сойму (1861 — 83) й австр. парляменту, гол. комісії для укладання укр. гімназійних підручників (з 1862), перший гол. Руського Т-ва Пед.

Яновський (псевд.) Борис (1875 — 1933), композитор, муз. критик, дириґент і педагог нім. походження, нар. у Москві (син Карла Зіґля). До 1910 жив у Києві, там закінчив Колеґію Ґалаґана і Київ. Ун-т (1903). Працював дириґентом, учителем і критиком. З 1910 в Петербурзі, 1916 — 17 дириґент оперного театру С. Зиміна у Москві. З 1918 знову на Україні, викладач Муз. технікуму і Муз.-Драматичного Ін-ту в Харкові. Твори: 10 опер, між ними «Сорочинський ярмарок» (1899, за М. Гоголем), «Сестра Беатриса» (за М. Метерлінком, 1907), «Вибух» (1927), «Дума Чорноморська», або «Самійло Кішка» (1928), балети: «Аравійська ніч» (1916) і «Ференджі» (1930), для симфонічної оркестри «Східня сюїта» і поеми «Вій» (за М. Гоголем) та «Фавн і пастушка», струнний квартет, фортепіянові твори, хорові, сольоспіви, обробки нар. пісень.

[Яновський Борис († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Яновський Василь († 1910), гром. і військ. діяч родом з Полтавщини, чл. Київ. Громади і Півд.-Зах. Відділу Геогр. Т-ва в Києві (1875). 1875 — 76 брав участь як доброволець у протитур. повстанні в Герцеґовіні, командував інтернац. батальйоном, опублікував «Спогади українця-волонтера про повстання в Герцеґовіні 1875 — 76 pp.» (ЛНВ, 1911 — 12). Чоловік письм. Л. Яновської.

Яновський Віктор (1886 — ?), військ. діяч, інж., старший інспектор мін-ва шляхів УНР, чл. повстанчого штабу ген. Ю. Тютюнника, учасник 2 Зимового походу (листопад 1921). На еміґрації у Польщі, у 1930-их pp. друкував ст. на військ.-іст. теми у ж. «За Державність» і «Табор».

Яновський Віктор (1891 — ?), правник-інтернаціоналіст, син Теофіла Я. родом з Києва; проф. Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва, чл. Комісії вивчення звичаєвого права при ВУАН. Ст. і огляди з міжнар. і торг. права в ж. «Україна» й ін. вид. 1937 заарештований, дальша доля невідома.

Яновський Володимир (1876 — 1966), графік-аквареліст родом з с. Оргалан у Криму; мист. освіту здобув у петербурзькій школі Т-ва заохочування мистецтв (1899), працював у Ялті. Тематичні картини й пейзажі: «Очаків у вогні» (1905), «Вид Бахчисарая» (1948), «Квітучі сади» (1957), «Руїни Успенського собору в Києво-Печерській Лаврі», «Фонтан сліз» та ін.

[Яновський Володимир (* Орталан — † Бахчесарай, Крим). — Виправлення. Т. 11.]

Яновський Людвік (1878 — 1921), поль. історик родом з України (Липовецький пов. на Київщині); закінчив Київ. Ун-т (1903) і викладав грец. мову в сер. школах Києва. 1908 в Кракові здобув докторат з філос. (1909) і 1912 габілітувався як доц. укр. (руської) і сх.-слов. літератур; з 1912 очолив катедру укр. літератури. 1914 — 17 жив у Швайцарії, по поверненні до Києва був співтворцем і ректором Поль. колеґії університетської в Києві (1917 — 19); з 1919 проф. Віленського Ун-ту. У студіях Я. про ун-ти в Вільні, Крем’янці, Києві заторкується і укр. проблематика, а праця «Uniwersytet Charkowski w początkach swego powstania 1805 — 20» (Kp. 1911) насвітлює історію культури і освіти на Україні 18 ст. у зв’язку з діяльністю Києво-Могилянської Академії. У студії «O tak zwanej „Historii Rusów“» (1913) Я. піддає зміст твору гострій критиці.

Яновський Олексій (1739 — ?), архітект; закінчив петербурзьку Академію Мистецтв і працював при будовах гетьмана К. Розумовського. За проєктом Ж. Б. М. Валлян-Делямота Я. побудував у Почепі палац К. Розумовського і церкву (1765 — 71), а на запрошення фельдмаршала П. Румянцева-Задунайського (1778) докінчував будови, які розпочав А. Квасов, у Глухові: Троїцьку церкву і будинка ген.-губернатора та судових департаментів.

Яновський Теофіл (1860 — 1928), видатний лікар-терапевт родом з с. Миньківців на Поділлі, д. чл. АН УРСР (з 1927). Закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1884) і спеціялізувався в Києві, Берліні, Парижі та Лейдені; був проф. терапевтичної клініки Одеського Ун-ту і лікарської діягностики Київ. Ун-ту (1905 — 21) та Київ. Мед. Ін-ту (1921 — 28). Автор 62 праць з питань інфекційних хвороб, туберкульози, захворювань легень, нирок, шлунково-кишкового тракту, патології кровообігу тощо, у тому ч. низки монографій. Створив укр. школу терапевтів, був ред. мед. журн., чл. багатьох наук. т-в, постійним гол. Всеукр. з’їздів терапевтів. За його ініціятивою засновано на Київщині та в ін. м. України багато протитуберкульозних закладів санаторійного типу. Я. користувався великою популярністю як лікар-гуманіст і гром. діяч. Його ім’ям названо Київ. туберкульозний ін-т (нині Укр. н.-д. ін-т туберкульози та грудної хірургії).

[Яновський Теофіл († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Яновський Юрій (14. 8. 1902, хутір Маєрове, тепер с. Нечаївка Кіровоградської обл. — 25. 2. 1954, Київ), видатний письм. першої пол. 20 в. Вчився в Київ. Політехн. Ін-ті на перших двох курсах (1922 — 23), 1925 — 26 працював на Одеській кінофабриці художнім ред. З 1927 жив у Харкові, з 1939 — в Києві. Перший вірш «Море» надрукував рос. мовою (1922), уперше виступив з віршами укр. мовою 1924 (зб. «Прекрасна Ут», 1927), далі перейшов на прозу. Романтичні новелі раннього періоду творчости Я. зібрані в зб. «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Я., поруч з М. Хвильовим, один з найвизначніших романтиків в укр. літературі першої пол. 20 в., Зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля» (1928), після якого з’явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний нар. рух відроджуваної України за доби відбудови державности. До тієї самої теми революції на Україні, але під тиском критики вже з офіц. позиції, Я. повернувся в майстерно збудованому романі в новелях «Вершники» (1935), одна з новель якого — «Подвійне коло» присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції.

До другої світової війни Я. написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та ін.), п’єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав зб. почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оп. «Короткі історії» (1940).

За війни Я. був ред. журн. «Укр. література» і військ. кореспондентом, 1945 — кореспондентом на Нюрнберзькому процесі. Найвизначнішим твором Я. повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947), в якому письм. втілив ідею невмирущости нації, відроджуваної по воєнній катастрофі. Гостро критикований за націоналізм, Я. змушений був переробляти цей роман у відповідності з принципами сов. реалізму й перевидати його в далеко слабшому варіянті під ін. назвою («Мир», 1956).

Бувши слабого здоров’я, Я., проте, довго витримував тиск безнастанних репресій і капітулював щойно під кін. життя зб. з мист. погляду анемічних «Київ. оповідань» (1948). Попри це, твори Я. поруч з творчістю таких визначних майстрів слова, як П. Тичина, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, увійшли в клясичний фонд літератури укр. відродження першої пол. 20 в.

Твори Я., окрім багатьох поодиноких вид., кілька разів були видавані зібрано: «Збірка творів», I — IV (1931 — 32); «Вибране» (1949); «Твори», I — II (1954); «Твори», I — V (1958 — 59).

[Яновський Юрій (27.8.1902 — 25.2.1954). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Бабишкін О. Юрій Яновський. К. 1957; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959; Тростянецький А. Крила романтики, К. 1962, Плачинда С. Майстерність Юрія Яновського. К. 1969; Лист у вічність. Спогади про Юрія Яновського. К. 1980.

І. Кошелівець

Яновського Ю. музей, меморіяльний музей у с. Нечаївці на Кіровоградщині, де народився Ю. Яновський. Відкритий 1972 (архітект В. Губенко). Музей складається з трьох заль, в яких розміщено експонати: документи, фотокопії, кн., листи, письмове приладдя, альбом з фотографіями, виготовленими самим Ю. Яновським, записна кн. (1946). Куточки в двох залях відтворюють інтер’єр їдальні Яновських і робочий кабінет письм. На місці, де стояла хата Яновських, встановлено пам’ятний знак, У Я. м. експонуються твори образотворчого мистецтва.

Янота Євген (1823 — 79), поль. історик, етнограф, мовознавець, нар. у Кустах (Галичина); з 1871 проф. Львівського Ун-ту, досліджував поль.-укр. взаємовідносини. Автор монографії про м. Бардіїв (1862), в якій є розділ про побут українців тих місцевостей.

[Янота Євген (1822 — 1878, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Янтар, див. Бурштин.

Янув (Janów) Ян (1888 — 1952), поль. філолог з гол. зацікавленням в укр. текстах 16 — 17 ст., здебільше в порівнянні з поль., і в укр. діялектології Галичини. Закінчив Львівський Ун-т, 1925 — 39 викладав сх.-слов. філологію там таки, після 1945 в Краківському Ун-ті. Опублікував і досліджував багато текстів, як от апокриф Мука Христова кін. 16 ст., Учительна євангелія попа Андрія з Ярослава 1585, Слово о лютой смерти 17 ст., О вічності пекельной кін. 17 ст. та ін. У діялектології опублікував монографію про наддністрянську говірку свого рідного с. Сівки Мошковицької (1926), про форми множини іменників у гуцульських, бойківських, наддністрянських і лемківських говірках, але найбільше уваги присвятив гуцульським говіркам, де зібрав величезний матеріял. Теорія походження гуцульських говірок і самих гуцулів з поль.-рум. контактів, до яких пізніше вклинилися укр елементи, не витримала критичної аналізи, але зібрані матеріяли мають велику цінність: Я. оголосив низку ст. протягом тридцятих років про різні аспекти гуцульських говірок, великий його гуцульський словник покищо зберігається в рукописі. Поза тим ст. про словник 17 ст. Синоніма славеноросская, про Ін. Ґізеля, про етимологію слова синґич-агач в Шевченка і праці з історії поль. мови й літератури 16 — 17 ст.

[Янув (Janów) Ян (* Мошківці, Калуський пов., Галичина — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.

Януш Богдан (1889 — 1932), археолог і мистецтвознавець родом зі Львівщини, консерватор пам’яток старовини у львівському воєводстві (1921 — 32) і ред. журн. «Wiadomoście Konserwatorskie». Я. був співр. Музею НТШ й ініціятором Кружка любителів Львова (1921 — 25). Автор кількох зб. матеріялів до археологічної карти Сх. Галичини: «Z pradziejów ziemi Lwowskiej» (1913), «Kultura przedhistorycana Podola galicyjskiego» (1914) «Zabytki przedhistoryczne Galicyi wschodniej» (1918). Я. досліджував історію й архітектуру церков на території княжого Львова: св. Миколая, св. Онуфрія, св. П’ятниці та зруйнованої 1776 церкви св. Теодора й вірменської катедри. Розвідки укр. мовою Я. містив під псевд. В. Карпович у ж. «Стара Україна» (1924 — 25). Крім того, дослідження дерев’яного будівництва на околицях Львова, вірменських і волоських пам’яток Львова і Тернопільщини: «Przeszłość i zabytki województwa Tarnapolskiego» (1926) та ін.

Янушевич Ганна (1907 — 83), акторка на характерних ролях, родом з м. Гайворона на Кіровоградщині, абсольвентка Муз.-драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка в Києві (1928); з 1927 на сцені Київ. Театру ім. І. Франка, далі в театрах Харкова — ім. Революції (1931 — 36) й ім. Ленінського Комсомолу, з останнім 1940 переїхала до Чернівець і там працювала в Муз.-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. Гол. ролі: Варка, Маруся («Безталанна», «Житейськеє море» І. Карпенка-Карого), Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного), Оманиха («Дністрові кручі» за Ю. Федьковичем), Мавра («В неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською), Анна Фірлінґ («Матінка Кураж...» Б. Брехта); знімалася у фільмах: «Земля», «Вовчиха» та ін.

[Янушевич Ганна († Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Янушевський Григорій, військ. діяч, ген.-поручник ген. штабу УНР. 1919 ген.-квартирмайстер Дійової Армії УНР.

Янушпіль, кол. назва с. м. т. Іванопіль.

Янчевський Микола (1888 — ?), військ. діяч, ротмістр у 12-ій кінній дивізії рос. армії і гол. її укр. військ. комітету. З укр. сотнями цієї дивізії дійшов до Одеси, де включився до формованої І. Луценком Одеської Гайдамацької Дивізії, 1919 вишкільний кіннотний старшина, 1920 піднесений до ступня ген.-хорунжого, працював у Військ. Мін-ві УНР. На еміґрації в Польщі, співр. ж. «Табор».

Янченко Микола (1880 — ?), військ. діяч, полк. кінноти рос. армії. Після III Універсалу Укр. Центр. Ради підпорядкувався Всеукр. Військ. Ген. Комітетові під проводом С. Петлюри. За Гетьманату в кадрах 2-ої кінної дивізії на Волині, 1919 на чолі кінного полку півн. фронту; 1920 піднесений до ступня ген.-хорунжого у Військ. Мін-ві УНР.

Янчук Микола (1859 — 1921), фолкльорист і письм. родом з с. Корниці Константинівського пов. (тепер Польща). Закінчив Моск. Ун-т; організатор і гол. Муз.-етногр. комісії в Москві; ред. журн. «Этнографическое обозрение» (1889 — 1916), проф. укр. і білор. літератур у Моск. (1919 — 21) і Мєнському (1921) ун-тах. Я. дослідник укр., білор., поль. і рос. нар. музики. Праці рос. мовою: «Укр. весілля в Корницькій парафії...», «До історії й характеристики жін. типів у героїчному епосі» та ін. Автор п’єс укр. мовою: «Пилип Музика», «Не поможуть чари...», «Вихованець», «На чужині», «Святий вечір».

[Янчук Микола († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Янчуков Олександер (1910 — 82), актор родом з Харкова; виступав у харківських театрі «Веселий Пролетар» (1930) і в «Театрі Юного Глядача» (ТЮГ, з 1934); від 1944 у Львівському ТЮГ. Серед ін. ролей: Дід Юхим («97» М. Куліша), Омелян Ткач («Учитель» І. Франка), Павло Корчаґін («Як гартувалася сталь» за М. Островським). В різних п’єсах виступав у ролі В. Леніна.

[Янчуков Олександер († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Янчул (Янчур), річка, права притока Гайчуру, сточища Дніпра, довжина 72 км, басейн 725 км². Початок бере на Приозівській височині. Води Я. використовуються для техн. водопостачання. Над Я. виявлено селище бронзового віку.

Японія (по-японськи Ніппон, Нігон), держава в Східній Азії, розташована на японських о. (більші серед них Хоккайдо, Хонсію, Кюсю, Сікоку), вздовж Азіятського континенту в зах. частині Тихого Океану, всього б. 4 000 о. Площа 378 000 км², населення 120 750 000 (1985). Столиця Токіо — 11 800 000 меш. (1984). 99% населення складають японці, решта корейці (1 000 000), китайці (78 000), американці (35 000). Приблизно півмільйона японців живуть у Бразілії, ЗДА, Арґентіні і деяких країнах Азії.

Зв’язки України з Я. належать до новішої дати, почавши з 20 ст. Вони відбувалися перев. в окупованих японцями країнах Сх. Азії: на Дал. Сході, у Манджурії й Півн. Китаї. Перші японсько-укр. контакти зв’язані з рос.-японською війною 1904 — 05, під час якої М. Судзиловський (псевд. Джон Руссель), перед тим студент мед. фак. Київ. Ун-ту, який через Америку дістався до Я. в 1904, організував допомогу військовополоненим з рос. армії і видавав для них часопис. Після поразки Росії в 1905 японці одержали під свій контроль півд. Манджурію, Корею, Курильські о. та півд. частину Сахаліну. У 1905 — 13 на Дал. Схід прибуло до 180 000 українців. Крім того, на Дал. Сході збільшилося ч. службовців сх.-китайської залізниці та спеціяльного війська, що охороняло її. Серед службовців залізниці було, за переписом 1920, понад 20 000 укр. родин. До укр. поселенців на Дал. Сході приїздила театральна трупа К. Кармелюка-Каменського, яка в 1916 відвідала Я. і виступала на японській сцені в Токіо, Кобе, Йокогамі, Камакурі.

Завдяки заходам рос. консула у Я. Й. Гашкевича (укр. роду) засновано 1899 у Владивостоці Орієнтальний Ін-т, в якому, крім ін., викладали японську й китайську мови. Серед студентів цього ін-ту були й українці: К. Андрущенко, Б. Воблий, Ф. Даниленко, Т. фон Віккен, які організували укр. студентський гурток. Згодом вони жили в Я., Б. Воблий 1918 був призначений уповноваженим укр. уряду в госп. справах у Я., а Т. фон Віккен уклав «Грамматику японского языка». У Токійській правос. семінарії здобув освіту Незнайко (родом з Приморщини). У Я. існувала при рос. консуляті спочатку в м. Хакодате, з 1872 в Токіо японська правос. місія. Бандурист В. Ярошенко публікував поезії, оп., казки і п’єси по-японськи.

Під час першої світової війни Я. належала до кола держав Антанти і вела війну проти почвірного союзу Центр. держав. З поч. революції в Рос. Імперії японці, разом з ін. державами Антанти, звернули увагу на ситуацію України. На поч. липня 1917 аташе японського посольства в Петербурзі Ашіда відвідав Укр. Центр. Раду й інформувався про становище на Україні. Від листопада 1917 Я. мала свою воєнну місію в Києві на чолі з ген. Такаяначі, а в Одесі японський консулят, який мав нагляд над морським сполученням між Одесою і Дал. Сходом; кораблі з Одеси відвідували і японські порти в Йокогамі, Моджі, Симоносекі. Представник Я. був у Раді амбасадорів, яка 14. 3. 1923 ухвалила приєднати Галичину до Польщі.

В сер. 1918 р. держави Антанти почали інтервенцію на Дал. Сході, куди прибули між ін. і японські війська, б. 120 тис. вояків. Вони контролювали Уссурійську, Амурську й Забайкальську залізниці; під їхнім контролем була територія, на якій перебувало укр. населення м. Владивостоку, Микольсько-Уссурійську, Хабаровську, Благовіщенську, Чіти. У 1920 — 22 pp. на цих землях існувала Дал.-Сх. Республіка з дем. режимом під протекцією японських експедиційних військ. В уряді цієї республіки українці мали свого мін. П. Марчишина, родом з Галичини, що опинився в рос. полоні. Все укр. життя на Дал. Сході координував укр. Дал.-Сх. Секретаріят (з осідком у Владивостоці), який ставився з застереженням до співпраці з японцями, вважаючи їх за тимчасову окупаційну владу. У листопаді 1922 японці відтягнули свої війська з Дал.-Сх. Республіки, яку окупували сов. війська. Сов. влада ліквідувала всі укр. орг-ції, і бл. 200 укр. діячів було арештовано (з них 24 суджено) за сепаратизм і зв’язки з чужими державами як японських вислужників. Ін. діячі переїхали до Манджурії і разом з місц. українцями, які тут проживали з кін. 19 ст., створили в Харбіні укр. центр. На території Манджурії після збройної японської інтервенції 1931 створено буферну державу Манджу-Ґо, залежну від Я., і тут дійшло до частіших контактів між укр. колонією і японською військ. місією в Харбіні. Ця остання 1933 передала українцям кол. будинок Укр. клюбу у Харбіні, який був перейменований на Укр. Нац. Дім. У 1933 — 35 референтом укр. справ японської військ. місії у Харбіні був К. Хоріє. З дозволу японців у Харбіні появлявся 1932 — 37 тижневик «Манджурський Вісник» за ред. І. Світа.

При кін. 1920-их — на поч. 1930-их pp. середовище УНР в екзилі втримувало зв’язки з. певними японськими військ. колами. У Варшаві ген. В. Сальський встановив контакти з японським військ. аташе полк. Янагітою, який цікавився ситуацією українців на Дал. Сході й у Сибіру. Згодом Янагіта, перебуваючи у Сінкінґу, столиці Манджу-Ґо, сприяв місц. українцям у їхній гром. і політ. діяльності.

У Харбіні українці співпрацювали з відділом управління Півд.-Манджурської залізниці, який підлягав японцям. Серед японських керівників відділу з українцями співпрацювали К. Фукуї, Т. Такахата, Н. Гундзі, а з українців І. Михайлів був посередником до місц. японських установ.

У 1930-их pp. ОУН підтримувала політ. зв’язки з японцями з метою посилення протисов. діяльности на Дал. Сході. Почавши з 1934, ОУН висилала через Токіо в Манджурію своїх людей з подвійним завданням: наладнати зв’язки з укр. населенням на Зеленому Клині під совєтами, ширити інформацію серед вояків Червоної армії, здобути вплив серед укр. еміґрації в Манджурії. Діячі ОУН — Б. Марків, Р. Корда-Федорів, М. Митлюк — заснували в Харбіні «Укр. Далекосхідню Січ» і видавали журн. «Далекий Схід». При кін. 1930-их pp. японці підтримували рос. орг-ції, і тоді припинилася японсько-укр. співпраця в Манджурії. Була спроба відновити її під час другої світової війни, але без особливого успіху. Після того, як СССР оголосив війну Я. (9. 8. 1945), Харбін і Манджурія були зайняті сов. військами; частина укр. діячів виїхала до Шангаю, ін. через Я. до ЗДА і Канади.

На культ. відтинку японсько-укр. зв’язки виявлялися насамперед у ділянці літератури. В Я. найбільшу увагу присвячують творчості Т. Шевченка. Вже 1907 надруковано японський переклад вірша «Садок вишневий». Японський поет Т. Сібуя опублікував 1926 зб. «Голос полів» («Нора-ні сакабу»), в якій вміщено вірші про Шевченка. 8 поезій Т. Шевченка японською мовою у перекладі С. Комацу появилися 1959 в «Антології світової поезії» (т. 12). 1964 вийшла у Токіо перша зб. поезій Шевченка під назвою «Як умру» («Ватакусі-ва сіндара»), у якій поміщено 26 перекладів поезій, зроблених Т. Сібуя, С. Комацу, Т. Мураї, Х. Тадзава, Т. Кіносіта. Огляди творчости Т. Шевченка подав Т. Сібуя (у літ. місячнику «Сін ніхон бунгаку», 1961), а С. Комаду — огляд змісту «Кобзаря» (у «Довіднику кращих творів світової літератури», 1962). 1961 засновано в Я. «Т-во для вивчення творчости Шевченка». З нагоди 100-річчя смерти і 150-річчя народження Шевченка відбувалися зустрічі японських і укр. письм.

З ін. письм. на японську мову перекладено твори І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини.

З японської літератури укр. мовою маємо переклади А. Лотоцького для дітей «Японські казки» (Л. 1926); пізніше з’явилася низка сов. вид.: Н. Такунага «Вулиця без сонця» (О. — Х. 1932) і «Тихі гори» (1954), В. Хосої «Текстильник Кодзі» (X. — О. 1932), Т. Кобаясі «Крабоконсервна факторія» (X. 1934), Т. Такакура «Води Хаконе» (К. 1955). За ред. А. Ковалівського зібрано низку перекладів у «Антології літератур Сходу» (X. 1961). На еміґрації І. Шанковський переклав збірник двірської поезії 13 ст. «Сто поезій — сто пісень» (1966). 1933 О. Ольжич писав про відродження японського народу в поезії «Японія». Японською мовою писав оп. («Тісна клітка», «Глек мудрощів») і алегоричні казки В. Єрошенко, який 1916 — 23 жив у Японії.

Укр. японологія переходила різні фази. У 1920-их pp. викладали японську мову й літературу в Харківському Ун-ті. Там вийшов 1926 «Теоретично-практичний курс японської мови» Ф. Пущенка. 1926 у Харкові створено Всеукр. Наук. Асоціяцію Сходознавства (ВУНАС) з філіями у Києві й Одесі, в якій японську секцію очолював Ф. Пущенко, а історію Дал. Сходу досліджували Б. Курд й І. Тригубов. ВУНАС організувала курси сходознавства, на яких був і японський відділ. Ст. про Я. появлялися у вид. Асоціяції: «Бюлетень ВУНАС» (1926 — 28) і в журн. «Східній Світ» (1927 — 31). 1931 у Харкові видано переклади 26 віршів із старої японської літератури в кн. «Японська лірика феодальної доби» з вступною ст. укр. японіста О. Кремени «Утворення та розвиток японської лірики феодальної доби».

Поза УРСР японознавцем був С. Левинський, який у 1935 — 46 жив на Дал. Сході (у Харбіні, Пекіні, Сайґоні) і працював у поль. консуляті, написав репортаж «З японського дому» (1932). У Орієнтальному Ін-ті у Харбіні навчався В. Одинець, який згодом викладав історію Сх. Европи в Сінкінґському (Hsinking, столиця Манджоу-Ґо) Ун-ті. В. Одинець з японологом А. Дібровою і при співпраці з С. Левинським видали у Харбіні «Укр.-Ніппонський словник». Гол. ред. цього словника був Ясудо Сабуро. Рада Укр. Нац. Колонії у Манджу-Ґо видала 1936 у Харбіні збірник «Далекий Схід», в якому вміщено переклади з ніппонської поезії Кавадзі Рюукоо, Кі-но-Томонорі, Оона Катомі, Іосано Акіко, а також ст. «Нариси ніппонського побуту» і «Народня освіта в Ніппоні (Японії)». Після 1945 А. Ковалівський, проф. історії сер. віків у Харківському Ун-ті, згуртував орієнталістів, серед яких був і японолог Я. Побіленький. 1961 А. Ковалівський видав у Харкові «Антологію літератур Сходу», в якій вміщено переклади поезій і оп. з японської. У Київ. Ун-ті працює знавець японської літератури І. Чирко. Поза межами України відомий історик Я. П. Топеха.

У сучасній Я. з 1954 при Хоккайдському Ун-ті в Саппоро засновано Славістичний Ін-т, який видає славістичний журн. У згаданому ун-ті працює україніст Сеіджі Фукуока, який навчався в Києві й знає укр. мову. Ін. україністом є дослідник творчости Шевченка Каматсу Катсусукі, проф. Ін-ту Чужих Мов у м. Кобе. У Токійському Ун-ті в ділянці слов’янознавства працює проф. Кімура, перекладач на японську «Слова о полку Ігореві». З 1942 існує японський переклад «Повісти временних літ», «Київського літопису» і «Галицько-Волинського літопису» (1942, 2-ге вид. 1946).

Література: Кимура С., Накамура Е. Изучение древнерусской литературы в Японии. В ТОДРЛ (Труды Отдела Древнерусской Литературы). Т. 18. М. — П. 1962; Ёкэмура Е. Шевченко в Японии. В кн.: Шевченко и мировая культура. М. 1964; Світ І. Українсько-японські взаємини 1903 — 1945. Нью-Йорк 1972; Рудницький Я. З подорожі довкола світу 1970 — 1971. Вінніпеґ 1972.

А. Жуковський

Попередня     Головна     Наступна