[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3963-3971.]

Попередня     Головна     Наступна





Якемчук Роман (* 1925), правник, фахівець з міжнар. права, родом зі Львова. Студіював у Бельгії. Проф. Кат. Ун-ту в Лювені, завідувач 5 катедр політ. наук і міжнар. права; проф.-гість Нац. Ун-ту у Заїрі. Визначний спеціяліст з міжнар.-правних, політ. і госп. проблем Африки. Гол. праці: «L’Ukraine en Droit international» (1954), «L’ONU. La sécurité nationale et le problème du régionalisme» (1955), «La Ligne Curzon et la IIe guerre mondiale» (1957), «Assistance économique et pénétration industrielle des pays de l’Est en Afrique» (1966), «L’Afrique en Droit international» (1971), «Transferts de technologies sensibles entre l’Est et l’Ouest» (1984), «L’Europe face aux Etats-Unis» (1986). «La Méditerranée orientale dans la politique des puissances» (1987). Розвідки: «L’Ukraine et les grandes puissances» (1955), «Sowjetunion und die regionale Sicherheitsabkomrnen» (1956), «The foreign policy of Soviet Russia» (1956), «L’Ukraine sur le plan diplomatique» (1957), «Україна як підмет міжнародного права» (1962). Я. чл.-кор. Королівської Академії Наук за морем.


Якименко (Акименко) Федір (1876 — 1945), композитор, піяніст і педагог родом з с. Піски бл. Харкова, брат Якова Я. (Степового). Десятилітнім хлопцем Я. був висланий до Придворної капелі в Петербурзі. 1886 — 95 вивчав гру на фортепіяні у рос. композитора й піяніста М. Балакірева. 1900 закінчив Петербурзьку консерваторію (кляса композиції Н. Римського-Корсакова та А. Лядова). Від 1897 працював учителем на дириґентських курсах Придворної капелі. Згодом дир. муз. шкіл у Тифлісі на Кавказі (1901 — 03) і в Ніцці (Франція, 1903 — 06). Після короткого перебування в Харкові деякий час працював проф. муз. відділу Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова в Празі. Між його учнями були З. Лисько, М. Колесса та ін. Крім пед. праці, Я. виступав як піяніст-концертант і дириґент хору. З того часу походить його «Практичний курс гармонії» (Прага, 1926). З 1928 жив у Франції (Ніцца, Париж), де й помер.

Як композитор Я. один з визначних представників неоромантичної течії в музиці 20 в. з помітним впливом імпресіонізму. Гол. місце в його творчості посідає інструментальна музика: 2 симфонії, симфонічні поеми, оркестрова сюїта, увертюра, струнне тріо, соната для віольончелі, сонати для скрипки, численні фортепіянові твори (сонати, сонати-фантазії, «Українська сюїта», прелюди, етюди). Деякі твори Я. побудовані на мелодиці укр. нар. пісень. Я. автор численних сольоспівів (м. ін. на слова О. Олеся), церк. творів («Отче наш», «Херувимська» та ін.) і хорових обробок укр. нар. пісень. Чимало з-поміж творів Я. появилося у нім., франц., рос. й укр. в-вах.

Література: Маценко П. Якименко Федір Степанович. Вінніпеґ 1954.

В. Витвицький


Якименко Яків, див. Степовий Яків.


Якимів Федір (Теодор), нар. скульптор поч. 19 в., родом з с. Залав’я бл. Теребовлі. Відомі його роботи: надмогильні пам’ятники з пісковика, різьблені дерев’яні фігурки святих і монументальні дерев’яні скульптури «Скорботний Христос», «Богородиця з дитям» і «Святий Микола» (1828) переховуються в Львівському Іст. Музеї.


Якимівка (VII — 16), с. м. т. на Приозівській низовині, р. ц. Запор. обл., положене над р. Малим Утлюгом; 12 900 меш. (1986). Харч. пром-сть, ливарно-мех. зав. «Стандарт».


Якимівці (Єкімауци), с., б. якого знаходилося городище 9 — першої пол. 11 в. у півд. Басарабії (сьогодні Резінський р-н, Молд. ССР), яке заселяло слов. плем’я тиверців. Його спалили кочовики, на що вказують скелети та зброя давньо-руського та кочовничого типу. Городище було оточене ровом і валом, на внутр. схилі якого були розташовані житла і майстерні ковалів та ювелірів. Знайдено багато знарядь праці та готових виробів, а також привізні предмети з Візантії і Сер. Азії. Основним заняттям населення було хліборобство і ремесла.


Якиміщак Дмитро (1888 — 1958), учитель, адвокат, посол родом з с. Заріччя, пов. Надвірна. З 1898 в Канаді. Один із перших там укр. учителів. Брав участь у першій учительській конвенції 1907. Вивчав право, був активний у студентському житті. Один з перших укр. адвокатів у Канаді. 1920 обраний з округи Емерсон незалежним послом до Манітобської леґіслятури. Переобраний 1922. Чл. Укр. Канадського Горожанського Комітету, співорганізатор Укр. екон. орг-ції «Ланцюг», співвидавець Торговельно-промислового провідника.

[Якиміщак Дмитро († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Якимов Олександер (* 1925), технік в ділянці машинобудування родом з Пермі. У 1956 — 61 викладач Запор. машинобудівного ін-ту, 1961 — 74 у Пермському, а з 1974 в Одеському політехн. ін-тах. Праці з ділянки технології деталей машин.


[Якимович (Йоакимович, Іоакимович) Авксентій. — Доповнення. Т. 11.]


Якимович Алєсь (1904 — 79), білор. письм., заслужений діяч культури БССР (з 1968) родом з с. Чурилово Мєнської обл. Автор кількох зб. оп., переважно для дітей. Перекладав твори багатьох укр. письм. на білор., зокрема І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Н. Забіли та ін.


Якимович Тетяна (* 1905), літературознавець і педагог родом з Києва. Закінчила Київ. Ін-т Нар. Осв. (1926); з 1931 на пед. роботі, з 1956 проф. Київ. Ун-ту. Праці про зах., переважно франц. літературу 19 — 20 вв. (Е. Золя, А. Барбюс, Стендаль, Бальзак та ін.). Пише укр. і рос. мовами. Гол. публікації: «Драматургия и театр современной Франции» (1968), «Французская драматургия на рубеже 1960-70-х годов» (1973), «З художнього світу Франції» (1981).


Якимчук Олександер (1899 — 1970), маляр і педагог родом з м. Корця на Волині; мист. освіту здобув у приватних майстернях Варшави і в Італії (1925 — 31). Навчав у Почаївській мист. школі. Твори: «Копання картоплі» і «Мисливець» (1928), «Жебраки в Почаєві» (1938), портрет Т. Шевченка (1939); серія акварельних пейзажів Волині (1940 — 44) та ін. Зберігаються в Кременецькому Краєзнавчому Музеї.


Якібюк (Івандюк) Василь (1881 — 1945), майстер дереворізьби та мосяжництва родом з с. Криворівні на Гуцульщині. Виробляв мініятюрні декоративні вазочки, пляшки, тарілочки, чарки, прикрашені інкрустацією бісером і металом, інтарсією кольоровим деревом. Твори Я. зберігаються у Львівському Музеї Етнографії та художнього промислу та в Коломийському Музеї Нар. Мистецтва Гуцульщини.


Яків Чулаївський, див. Чулаївський Яків.


Якір Йона (1896 — 1937), сов. військ. діяч, один з гол. військових у боротьбі за встановлення сов. влади на Україні. Після перемоги большевиків — командувач Укр. Військ. Округи, з 1935 — Київ. Військ. Округи. 1937, після призначення командувачем Ленінградської Військ. Округи, заарештований і розстріляний.

[Якір Йона (* Кишинів — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Якоб Людвіґ (Ludwig Heinrich von Jacob) (1759 — 1827), проф. згодом ректор нім. ун-ту в Галле, також проф. філософії й політ. економії в Харківському Ун-ті (1806 — 16). Написав популярну у Рос. Імперії працю «Grundsätze der Polizeigesetzgebung und der Polizeianstalten» (1809), в якій виступав проти кріпацтва. Подібні думки відстоював також у другій праці «Über die Arbeit leibeigener und freien Bauern in Beziehung auf den Nutzen des Landeigentümer vorzüglich in Russland» (1814), пропаґуючи думки клясичної школи А. Сміта та нім. філософа Е. Канта.


Якобій Аркадій (1827 — 1907), гігієніст родом з Казані. Проф. Казанського 1872 — 85) і Харківського Ун-ту, засновник першої катедри гігієни. Один з перших у Росії представників суспільного напрямку цієї дисципліни; дослідник вимираючих півн. народів. Помер у Казані. Автор «Курса общественной гигиены» (X. 1885).


Якобовський Людвіґ (1868 — 1900), нім. письм., ред. літ.-наук. ж. «Die Gesellschaft», який виходив у Дрездені (1885 — 1902). Там друкувалися переклади творів і ст. укр. письм., зокрема був опублікований нім. автопереклад вірша Лесі Українки «To be or not to be?». Я. мав намір видати нім. мовою зб. новел І. Франка, Лесі Українки, О. Маковея, Л. Мартовича, О. Кобилянської та ін., але реалізувати ці пляни не встиг. Після його смерти згадані новелі в перекладі О. Кобилянської були друковані в ж. «Ruthenische Revue». Оп. Я. в перекладі на укр. мову друкувалися в газ. «Буковина». Леся Українка переклала рос. мовою два оп. Я. для ж. «Жизнь» і написала коротку характеристику письм.


Якобовський Роберт (1861 — 1911), гром. діяч і письм. Співр. «Ради» і «Світла».


Якобсон Роман (1896, Москва — 1982, Кембрідж у Массачузетсі, ЗДА), амер. мовознавець і філолог рос.-жид. походження й виховання. Студіював у Моск. Ун-ті, проф. ун-тів Брно в Чехо-Словаччині, Колюмбія в Нью-Йорку, Гарвардського і Массачузетського ін-ту технології. Поруч В. Матезіюса й Н. Трубецкого засновник т. зв. празької мовознавчої школи, що розвинула фонологічний підхід до мови і в описовому і в іст. мовознавстві, а також теорію мовного союзу, науки про подібності в розвитку суміжних мов, незалежної від їх походження. В його амер. роки Я. переглянув поняття фонеми, розглядаючи її тепер як жмут дистинктивних рис, спільних для всіх мов світу. Для Я. типове прагнення до універсального в мовах, часто затушковуючи особливості поодиноких мов. У цьому дусі він також висунув теорію слов. дієвідміни на підставі однієї основи, замість традиційно прийманих двох, заг. теорію відмінка, намагався звести слов. системи версифікації до спільного знаменника. В усіх цих випадках багатство справжніх фактів принесене в жертву позірній простоті теорії. Відповідно, в його «Remarques sur l’évolution phonologique du russe comparée a celle des autres langues slaves» (1929) фонологічний розвиток у слов. мовах подано як мотивований тільки в рос. і сербо-хорв. мовах, тоді як усі ін. слов. мови, з укр. включно, розглядаються як позбавлені незалежного розвитку, що тільки підлягають то рос., то сербо-хорв. тенденціям. У тому ж дусі в ст. про укр. імператив (1965) Я. намагається применшити особливості цієї форми в укр. мові. Перенесений на політ. площину, цей підхід привів до нападу на політику українізації та її діячів (1934). У 1952 — 54 Я. активно виступав проти А. Мазона в обороні справжности «Слова о полку Ігореві». Також багато праць з кирило-методіянських питань.

Ю. Шевельов


Яков, невідомий докладніше віршописець кін. 17 — поч. 18 в., автор акростиха «Избранная естесь, панно...» (див. Возняк М. «Матеріяли до іст. укр. пісні і вірші...», «Укр. Архів», 1913 — 14, 1925).


Яков (Іаков) мніх, за припущеннями дослідників (митр. Макарій, О. Соболевський, М. Поґодін, О. Огоновський та ін.), чернець Києво-Печерського манастиря, що жив у другій пол. 11 в. і був автором житій Бориса і Гліба та Володимира В. й похвали останньому, посланія кн. Із’яславу тощо.


Яковенко Валентин (1859 — 1915), журналіст, книговидавець і культ.-осв. діяч, популяризатор творчости Т. Шевченка. 1910 Я. здійснив 3-є вид. «Кобзаря» за ред. В. Доманицького; 1911 видав найповніше натоді 2-томове вид. творів Т. Шевченка. Автор кн. «Т. Г. Шевченко. Его жизнь и литературная деятельность» (П. 1894).

[Яковенко Валентин (* Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Яковенко Володимир (1857 — 1923), психіятр, земський лікар. Працював у лікарнях України й Росії; завідував ним збудованою психіятричною лікарнею в с. Мещерському на Поділлі (1894 — 1907); був звільнений з роботи за «політ. неблагонадійність». Автор понад 30 праць з психіятрії та психіятричної допомоги населенню. З його ініціятиви проведено перший перепис психічно хворих у Рос. Імперії.


Яковенко Григорій (1895 — 1940), письм. родом з с. Катеринівки, тепер Дніпропетровської обл. Належав до літ. орг-ції «Плуг». Автор повістей «Прапорщик Голобузенко» (1925), «Вербівчани» (1928), «Три елементи» (1930) і роману про колективізацію «Боротьба триває» (1931). Я. відомий з того, що з його виступу проти М. Хвильового почалася літ. дискусія 1925.

[Яковенко Григорій. Заарештований 2.2.1935 і засуджений до 4 р. ув’язнення в київ. в’язниці Дальша доля не відома, дата смерти непевна. — Виправлення. Т. 11.]


Яковенко Олена (* 1914), графік і маляр родом з Мерефи на Харківщині; закінчила Харківський Художній Ін-т (1945). Кольорові автолітографії: «Ріка Лієлупе б. Риги», «Гурзуф» (обидві 1954), «Соняшники» (1956); пейзажі: «На Ворсклі» (1960), «Над ланами» (1963), «Тиша» (1967), «Влітку» (1969) та ін. Персональні виставки в Харкові й Києві.


Яковкін Авенір (1887 — 1974), астроном родом з Башкири, чл.-кор. АН УРСР; 1945 — 52 проф. Київ. Ун-ту, 1951 — 67 працював на Гол. астрономічній обсерваторії АН УРСР (1952 — 59 — дир.). Основні праці стосуються теорії руху небесних тіл, зокрема Місяця.

[Яковкін Авенір (* Благовєщенський Завод — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Яковлев Борис (1884 — 1963), скульптор і педагог, нар. у Казані; закінчив Петербурзький Ун-т і Петербурзьку Академію Мистецтва (1917); у 1920 — 30-их pp. викладач Одеського Художнього Ін-ту. Працював у галузі станкової скульптури: «Жіноча голова» (1927), «На варті» (1929), бюст Б. Хмельницького та ін. Помер у Москві.


Яковлев (псевд. Косин) Михайло (1880 — 1942), маляр, графік і театральний декоратор, нар. у Пензі (РСФСР), там здобув і мист. освіту, згодом у приватній школі І. Рєпіна в Петербурзі. 1904 — 06 працював у Києві, зокрема як карикатурист у ж. «Шершень»: «Село прокидається», «Друкарня чорної сотні», «Весна-красна», «Наша дума, наша пісня...» (усі 1906). Далі працював у рос. сатиричних журн., у театрі сатири «Кривое зеркало» (1910) і сценографом Великого театру в Москві (з 1911). Залишив твори станкового малярства та кн. графіки. Помер у Тбілісі.


Яковлев Семен (* 1909), історик родом з Смоленщини; закінчив Моск. іст.-архівний Ін-т (1936); співр. Архівного Управління УРСР (1936 — 41), співр., згодом заступник дир. Ін-ту Історії партії ЦК КП України (1945 — 50); доц. (1950), з 1972 проф. катедри архівознавства і спеціяльних іст. дисциплін Київ. Ун-ту. Розвідка «Українська радянська археографія» (1965).


Яковлев (справжнє прізвище Епштейн) Яків (1896 — 1939), рев. діяч на Україні жид. роду з м. Ґродно (Білорусь). 1917 — секретар Катеринославського комітету РСДРП(б); 1919 вів підпільну діяльність у Києві й Харкові; 1919 — 20 — гол. Катеринославського й Київ. губ. комітетів, пізніше Харківського губкому КП(б)У, чл. політбюра ЦК КП(б)У. З кін. 1920 в Москві на високих посадах у партійно-держ. апараті. За pp. перебування на Україні під час революції Я. належав до т. зв. «катеринославської групи», яка відновлювала в КП(б)У великодерж. централістичну лінію.

[Яковлев (справжнє прізвище Епштейн) Яків (1896 — 1938). — Виправлення. Т. 11.]


Яковлів Андрій (11. 12. 1872 — 14. 5. 1955), видатний учений правник, гром. і політ. діяч, родом з Чигирина (Київщина); д. чл. УНТК, НТШ, керівник Правничої Секції УВАН в Нью-Йорку. По закінченні фак. права Юріївського і Київ. ун-тів працював у Києві в адміністрації й адвокатурі; одночасно досліджував київ. архіви. 1917 — 18 чл. Укр. Центр. Ради, дир. її Канцелярії, дир. департаменту чужоземних зв’язків мін-ва закордонних справ, надзвичайний посол до Австро-Угорщини, пізніше гол. надзвичайної дипломатичної місії УНР в Голляндії і Бельгії. З 1923 на еміґрації в Празі: доц., проф. УВУ (1930 — 31 і 1945 його ректор), проф. права Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; 1939 дир. Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві. По другій світовій війні перебував у Бельгії, з 1952 у ЗДА.

Я. належить до передових дослідників історії укр. права. З праць Я. (укр., рос. франц., нім. і англ. мовами) найважливіші: «Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654» (1927), «Про копні суди на Україні» (1931), «Моск. проєкти договірних пунктів з гетьманом І. Виговським» (ЗНТШ, 1933), «Укр.-моск. договори 17 — 18 вв.» (1934), «Основи Конституції УНР» (1935), «Das deutsche Recht in der Ukraine» (1942), «Укр. кодекс 1743» (1949), «Договір Б. Хмельницького» (1954). У низці праць, присвячених моск.-укр. взаєминам 17 в. Я. відстоює погляд, що Переяславська угода утворила своєрідні васальні взаємини типу протекторату між Росією і Україною. Я. помер у Нью-Йорку, де й похований.


Яковлів Олександер (1902 — 45), режисер і актор комічного пляну родом з Глухова на Чернігівщині, учасник визвольної війни 1917 — 20. На сцені з 1925, спочатку в трупі О. Міткевичевої, далі у Й. Стадника та в театрах ім. Тобілевича (1930 — 38), ім. Котляревського (1938 — 39), Драматичному театрі ім. Лесі Українки у Львові (1940) і Львівському Оперному Театрі (1941), 1942 — 44 мист. керівник Театру ім. І. Франка в Станиславові. ставив «Облогу» (сам у ролі Дольче) та «Марш Чернігівського полку» Ю. Косача, «Шаріку» Я. Барнича; виступав в оперетах. Помер на еміґрації в Ґраці (Австрія).


Яковченко Микола (1900 — 74), актор театру й кіна на характерних ролях, родом з м. Прилуки на Чернігівщині. 1918 дебютував на аматорській сцені в Прилуці, згодом у театрах Симферополя, Черкас, Лубень, Чернігова, Дніпропетровського й Харкова, з 1928 в Київ. Театрі ім. І. Франка (з перервами). Гол. ролі: Бублик, Довгоносик («Платон Кречет», «В степах України» О. Корнійчука), Пеньонжка («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Лящ («Останні» М. Ґорького), Оверко («Фараони» О. Коломійця), Распер («Ділок» В. Гозенклявера) та ін. Знімався в фільмах: «Захар Беркут», «За двома зайцями», «Серед високих хлібів», «Ніч перед Різдвом», «Калиновий гай», «Тривожна молодість» та ін.


Якубєць (Jakóbiec) Мар’ян (* 1910), поль. літературознавець родом з с. Гинович на Бережанщині (Галичина). Навчався у Львівському, Празькому й Беоґрадському ун-тах. 1947 — 80 проф. Вроцлавського Ун-ту, завідувач катедри рос. філології. До дослідів Я. над укр. літературою належать: «Слово о полку Ігоревім» (1950), «Тарас Шевченко» (1955), «Іван Франко» (1958), «Іван Котляревський і поль. література» (1970), «Леся Українка і поль. романтична література» (1971), «Ключові проблеми іст. укр.-поль. літ. відносин» (1982). Разом з Т. Голинською-Барановою видав «Literature ukrainska» (В. 1962).


Якубинський Андрій, автор духовних віршів другої пол. 18 в. родом з Перемишля. Дві його пісні про Самбірську Богородицю опублікував В. Щурат (див. «Укр. письм.», т. І. К. 1960).


Якубиско Юрій (* 1938), словацький кіномистець укр. походження (режисер, сценарист, оператор) родом з с. Койшів (округи Списька Стара Весь) на Пряшівщині. 1965 закінчив Кіноакадемію в Празі. Його перший фільм «Христові роки» (1967) відзначений кількома нагородами. У другій пол. 60-их pp. створив кілька аванґардних фільмів, критикованих з офіц. позицій і врешті заборонених. У 70 — 80-их pp. Я. працював майже виключно в ділянці документального кіна та телефільму («Будівля сторіччя», «Транзитний газопровід» та ін.).


Якубич Валентин (* 1927), графік родом з Херсона, закінчив Київ. Художній Ін-т (1953, кляса К. Єлеви та І. Плещинського); станкові серії: «Київ» (вугіль, 1953 і офорт, 1963), ліноґравюри: «На Херсонському суднобудівному заводі» (1960) та триптих на Шевченкову тему «Поховайте та вставайте...» (1961), офорт «Будинок у Москві, в якому жив Т. Шевченко...» (1964); ілюстрації до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» (1963), роману А. Головка «Артем Гармаш» (1967), повісти І. Франка «Борислав сміється» (1969); оформлення вибраних творів І. Франка (К. 1965) з серії «Всемирная литература» (М. 1971) та ін.


Якубович Василь (1908 — 83), бук. гром. діяч, адвокат родом з с. Мамаївці на Буковині. Правничі студії закінчив у Чернівецькому Ун-ті, згодом виконував адвокатську практику в Чернівцях. Активний діяч Укр. Акад. Козацтва «Чорноморе» в Чернівцях, співр. ж. «Самостійна Думка». З 1940 у Букарешті, де був деякий час радюдиктором укр. передач. 1944 арештований совєтами за націоналізм і засланий на 10 pp. у сибірські концтабори. Після відбуття заслання жив у Букарешті, де укладав шкільні підручники укр. мови і перекладав укр. клясиків (Шевченка, Франка, Лесю Українку) рум. мовою. Помер у Букарешті, де й похований.


Якубович Джульєтта (* 1935), співачка, кольоратурне сопрано, родом. з с. Кельбенд Ізмаїлського р-ну (Аз. РСР). Закінчила Азербайджанську консерваторію (Баку, 1963), з того часу солістка Ворошиловградської обл. філармонії. У репертуарі Я. арії з опер та сольоспіви укр., зах.-евр. і рос. композиторів.


Якубович Микола (1817 — 79), гістолог і фізіолог; закінчив Харківський Ун-т (1838), згодом працював за кордоном (1848 — 50), був проф. Мед.-хірургічної Академії в Петербурзі (1853 — 69). Праці з мікроскопічної будови центр. нервової системи людини і тварин.


Якубовський Фелікс (1902 — 37), літературознавець і критик родом з Києва. Закінчив Київ. Ін-т Нар. Осв. і працював у Київ. філії Ін-ту літератури ім. Т. Шевченка. Належав до літ. орг-ції «Жовтень», пізніше до ВУСПП. 1937 заарештований і розстріляний. Літ.-крит. праці Я.: «Силуети сучасн. укр. письм.» (1928), «Від новелі до роману» (1929), «Степан Васильченко» (1930), «За справжні обличчя» (1931). Крім того, підручник і хрестоматія з укр. літератури для сер. школи.


Якубський Борис (1889 — ?), літературознавець родом з с. Іллінці на Київщині, проф. Київ. Ін-ту Нар. Осв., чл. Іст.-літ. Т-ва при ВУАН, Київ. н.-д. катедри мовознавства, співр. Комісії для видавання пам’яток новітнього укр. письменства ВУАН та Київ. філії Ін-ту літератури ім. Т. Шевченка. Серед ін. праць: кн. «Наука укр. віршування» (К. 1922), ст. «До проблеми ритму Шевченкових поезій» (зб. «Шевченко та його доба», II. К. 1925), «Лірика Лесі Українки» (Л. Українка, «Твори», II. К. 1927) та ін. За нім. окупації 1941 Я. залишився в Києві. Дальша доля не відома.


Якут (Jãqūt) (1178 — 1229), араб. географ, грец. роду, що попав до араб. полону в Баґдаді. Автор геогр. словника («Муджам аль-Бульдан»), в якому в ст. «Рус», «Хазар», «Булгар» умістив серед ін. звідомлення з опису посольства Ібн-Фадлана з Баґдаду до волжських болгар. Словник Я. був джерелом для історії Руси 10 в. Я. згадує також про христ. релігію на Русі. Словник у 6 т. був виданий Вюстенфельдом (1866 — 73).


Якутович Юрій (* 1930), мистець-графік родом з Києва. Студіював мистецтво в Київ. Художньому Ін-ті (1948 — 54, кляса І. Плещинського). Працює в ділянках книжної і станкової графіки, а також у ділянці кіна. Я. відомий майстерними графіками, перев. дереворитами, до «Фата моргана» М. Коцюбинського (1957), «Ярослав Мудрий» і «Свіччине весілля» І. Кочерги (1962), «Козак Голота» М. Пригари (1966), «Захар Беркут» І. Франка (1972), «Кленові листки» В. Стефаника, «Повість про Ігорів похід» (1977), «Слово минулих літ» (1981) та чимало ін. вид. Крім книжної графіки, Я. створив окремі ґравюри на іст. теми: «Іван Вишенський», «Олег Гориславич» тощо, а також цикли на теми укр. нар. казок, старовинної укр. музики; листівки на мотиви укр. нар. пісень: «Марічка» (1960), «Є у мене топір...» (1963); брав участь у створенні фільму «Тіні забутих предків» (режисер С. Параджанов, 1965), був мист. дорадником при фільмі «Захар Беркут» (1971).

Я. працює багатьма графічними техніками дерево- і лінориту та ґравюри на металі, вдало поєднуючи реалізм з різними формальними спрощеннями, що притаманні графічним технікам, завдяки чому його графіки мають вигляд наскрізь сучасних, модерністичних творів. Особливо корисно на його стилі відбився вплив гуцульського нар. мистецтва з логістикою його геометричних форм.


Якутська АРСР, автономна республіка в складі РСФСР (створена 1922) у півн.-сх. Сибіру. Площа 3 103 000 км², населення 963 000 (1984), з яких якутів — 314 000, росіян — 429 000, українців — 46 300 (перепис 1979). Столиця Якутськ. Місце заселення політ. в’язнів царського і сов. режимів. 1725 до Якутську був засланий А. Войнаровський. Див. Ю. Студинський «Політ. запроторенці царського режиму в Якутії» (1952).


Якушкін Павло (1822 — 72), рос. письм., фолкльорист й етнограф родом з Орловської губ. Я. опрацював нову методу збирання фолкльору, спрямовану на дослідження всіх особливостей життя народу, абсолютну точність запису. Праці Я. мали значний вплив на розвиток укр. фолкльористики та етнографії другої пол. 19 в. Я. захищав право українців на самостійний нац. розвиток, поділяючи погляди Т. Шевченка, з яким був знайомий. 1861 в газ. «Северная Пчела» Я. опублікував ст. про зустріч і проводи в м. Орлі труни Шевченка, коли її перевозили з Петербурґу на Україну; у ж. «Основа» опублікував етногр. матеріяли, зібрані в Стародубському пов. Помер на засланні.


Яланець, р. в сх. частині Подільської височини, ліва притока р. Савранки (права притока Богу). Довж. 50 км, сточище — 350 км.2 Влітку міліє і навіть пересихає.


Яланський Віктор (* 1919), графік родом з Дніпропетровського; закінчив Київ. Художній Ін-т (1955, кляса В. Касіяна і А. Середи). Основні твори Я.: плякати, монументально-декоративні тематичні пано в готелі «Дніпропетровськ» у Дніпропетровському, там само на фасаді сер. школи, в дитячій санаторії в Скадовську, в Палаці шахтарів у Первомайському (1971) та ін. Кн. графіка.


Ялець (Leuciscus), рід риб родини коропових; довж. 16 — 80 см, вага 0,2 — 8,0 кг. У водоймищах України — 6 видів: Я. звичайний (L. leuciscus), в’язь, головень та ін. Я. — об’єкт промислу.


Ялина, див. Смерека.


Ялинський Семен († після 1695), друкар, словоритник і ґравер віленської школи; спочатку писар архиєп. Л. Барановича, згодом техн. керівник його друкарень — Новгород-Сіверської (1674 — 79) і Чернігівської (1679 — бл. 1684). Крім богослужбових і літ. полемічних та моралістичних творів Л. Барановича та ін. укр. письм., друкував навчальні посібники: граматики, елементарі та часословці. Заставки-ілюстрації підписував монограмою CM. Цікаві для історії укр. друкарства «Пункти», складені Я., які нормували його взаємовідносини з Л. Барановичем.


Ялиця (Abies), рід вічнозелених однодольних дерев з родини соснових. Бл. 50 видів; на Україні — 1: Я. біла або гребінчаста (A. alba), до 55 м заввишки, є єдиним дикоростучим видом Я. на Україні; поширена в Карпатах у нижній мішаній смузі лісів разом з буком і смерекою, до висоти 1 200 м.; на рівнині — острови к. Львова, Яворова, Жовкви, Рави Руської. Деревину Я. білої використовують як будів. матеріял до виготовлення муз. інструментів, меблів та целюльози. Як декоративне дерево вирощують Я. білу та ін. види у парках України (також Я., бальзамічну — A. balsamea, Я. одноколірну — A. concolor й ін.).


Яловець, Ялівець (Juniperus), рід вічнозелених деревних рослин родини ки парисових. Бл. 70 видів; на Україні — 9. Найпоширеніший з них Я. звичайний (J. communis), кущ або деревце (до 6 м заввишки), що росте в лісах у Карпатах, на Поліссі і в півн. смузі Лісостепу, та Я. сибірський (J. sibirica), кущ (30 — 90 см заввишки), що росте в Карпатах вище гор. границі лісів разом з криволіссям. Як декоративні рослини на Україні вирощують Я. віргінський та ін. Я. використовують для закріплення пісків, створення живоплотів тощо; деревину Я. використовують для виробу меблів, олівців тощо.


Яловий Михайло, див. Шпол Юліян.


Ялпух (Ялпуг, VIII — 9), оз. в півд.-зах. частиш Басарабії, положене в долині Дунаю; простягається на довж. 140 км, шир. на 2 — 7 км, площа 230 км².


Ялпух, (Ялпуг), р. в півд. Басарабії; довж. — 140 км, сточище — 3 280 км². В гор. частині пливе Басарабською височиною, в дол. — Причорноморською низовиною; впадає в оз. Ялпух.


Ялта (VII — 18), є. м. т. Першотравневого р-ну Донецької обл. 5 800 меш. (1986), харч. пром-сть. Заснована 1780.


Ялта (IX — 15), м. обл. підпорядкування Крим. обл., положене на березі Чорного моря, порт і курорт, 87 тис. меш. (1986). На території Я. існувало в перших вв. по Хр. поселення грец. колоністів Яліта (Галіта). З 6 в. Я. належала Візантії, у 12 в. згадана як половецьке м., з 1145 відоме як Джаліта, в 13 — 15 вв. генуезьке приморське м. Кауліта (Геліта, Еталіта) з власною адміністрацією і консулом. 1475 захоплена Туреччиною, 1783 анексована Росією. З 1838 Я. стала м., з 1860-их pp. відомим як курорт. Місце Ялтинської конференції 1945. Харч. пром-сть, рибокомбінат, зав. пивобезалькогольних напоїв, тютюново-ферментаційний; ін-т виноградства і виноробства «Магарач», технікуми: торговельний, мед., пед. Кіностудія, відділ Крим. філармонії. Клімат Я. субтропічний середземноморського типу. Показання: захворювання легень і верхніх дихальних шляхів, серцево-судинної і нервової системи. Санаторії «Горняк», «Росія», «Орлине гніздо» та ін. Руїни укріплень Ісap і печерного храму візант. часу. Ботан. сад. Пам’ятники Л. Українки (1972) і на могилі С. Руданського.


Ялтинська кіностудія художніх фільмів, створена 1922 на базі приватних кіноательє О. Хонженкова та І. Єрмольєва. У 1920-их pp. випускала укр. фільми: «Остання ставка містера Енніока» (за романом О. Ґріна, 1922), «Привид бродить по Европі» (1922), «Остап Бандура» (разом з Одеською кіностудією, 1924), «Алім» (1926), «Ордер на арешт» (1927), «Тіні Бельведеру» (1927), «Кіра Кіраліна» (1928), «Троє» (1928). Від 1929 стала базою «Мосфільму», з малим інтервалом у сер. 1950, коли знову випустила кілька укр. фільмів; з кін. 1950-их pp. знімальна база Моск. кіностудії ім. М. Ґорького.


Ялтинська конференція (також Кримська), конференція 1945, вершинна дипломатична зустріч лідерів ЗДА, Великобрітанії й СССР 4 — 11. 2. 1945 з метою вирішення питань закінчення другої світової війни та повоєнного ладу. През. Ф. Д. Рузвельт, прем’єр мін. В. Черчіль та гол. сов. уряду Й. Сталін зійшлися зі своїми делеґаціями в м. Ялті в Криму й ухвалили далекосяжні рішення про дальше ведення війни й повоєнний уклад міжнар. взаємин. Серед важливіших рішень були: участь СССР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сх. по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок нім. сх. територій і утворення т. зв. уряду нац. єдности. Стосовно Німеччини схвалено принцип її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення ООН ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 у ЗДА, запросити як чл.-засновників сов. республіки Україну та Білорусь (зах. делеґації відкинули первісну пропозицію СССР про участь 16 союзних республік), затверджено принцип одноголосности постійних чл. Ради Безпеки ООН у засадничих справах (право «вето» великодержав).

Т. зв. «Деклярація про визволену Европу» як частина рішень Я. к. залишила сов. стороні вільну руку в інтерпретації «допомоги» звільненим народам, у висліді чого СССР забезпечив собі політ. контроль над окупованими ним країнами, що довело до совєтизації Сх. Европи й спричинило «холодну війну». Багата література про Я. к. засвідчує, що Сталін та його дорадники максимально використали воєнні успіхи СССР і завершили окупацію. Сх. Европи, чому сприяла податливість през. Рузвельта. Сов. історики й досі оцінюють Я. к. як найбільший успіх сов. дипломатії й особисто Сталіна. З укр. погляду Я. к. мала найважливіше значення тим, що визнала принцип етнічного кордону між Польщею й Україною. Вона на довгий час визначила долю Сер.-Сх. Европи й зміцнила ролю СССР у світовій політиці.

Література: Stettinius E. R. Roosevelt and the Russians: the Yalta Conference. Нью-Йорк 1949; Mc Neill W. H. America, Britain and Russia 1941 — 46. Оксфорд 1953; Clemens D. C. Yalta. Нью-Йорк 1970; Яковлев А. (ред.). Ялтинская Конференция 1945. Уроки истории. Москва 1985.

В. Маркусь


Ялтинська Яйла (IX — 15), частина найвищого пасма Крим. гір, або Яйли, оточує з півн. зах. та зах. набережну низовину та затоку, при якій розміщена Ялта. Найвищий її пункт — верх Лопата (1 406 м). У Я. Я. поширені карстові форми рельєфу середземноморського типу: куестоподібні гребені, печери та провалля. Рослинність гірськолучна з рідким заростом сосни; охороняється гол. в межах Ялтинського гірсько-ліс. заповідника.


Ялтинський гірсько-лісовий заповідник, заснований 1973 б. м. Ялти, площа 14 600 га, положений на півд. схилах Крим. гір уздовж узбережжя Чорного м. смугою 1 — 10 км, за 40 км від гори Аюдаг до мису Форос. 11 тис. га заповідника вкриті дубовими, сосновими і буковими лісами. У фльорі Я. г.-л. з. є рідкісні види: тис ягідний, ялівець деревовидий, дика фісташка. У фавні: шляхетний олень, козуля, дика свиня, куниця; дятел, чорний дрізд, акліматизовані фазани і кеклик. У ляндшафті заповідника відомі водоспади Учансу та Аузлар, печера Іограф, скелі Тарак-Таш, Ставрі-Кая.


Ялтинський морський порт, порт, підпорядкований Чорноморському морському пароплавству. Заснований 1833, здійснює перевезення й обробку вантажів та обслуговує закордонних пасажирів. Від поч. 1980-их pp. Я. м. п. має характер модерного механізованого транспортного підприємства.


Яма (V — 19), від 1974 Сіверське, м. в півн. частині Донбасу, над р. Бахмуткою, було підпорядковане Краснолиманській міськ. раді; тепер має Сіверську міську раду; 14 200 меш. (1970). Доломітовий комбінат, зав. будів. матеріялів; харч. пром-сть.


Ямково-гребінцевої кераміки культура, археологічна культура доби пізнього неоліту (4 і 3 тисячоліття до Хр.), поширена в півн. ліс. частині Лівобережжя (стоянки Погорілівка, Мис Очкинський та ін.). Свою назву завдячує характерному ямково-гребінцевому орнаментові кераміки. Відомі залишки поселень на берегах річок або на піщаних підвищеннях коло озер і боліт; населення жило з мисливства і рибальства, зауважено зародки скотарства і хліборобства; знаряддя з кременю, кости і рогу.


Ямна культура, археологічна культура доби енеоліту (2500 — 2000 до Хр.), поширена в Сх. Европі від Уралу до низу Дунаю; на Україні в степ. і лісостеп. зонах, у сточищі Дніпра, на Приозів’ї і в Криму (Сторожова могила, Михайлівське поселення, Скеля-Каменоломня і ін.). Назва походить від поховань у ямах під курганними насипами, в яких були поховані чл. одного роду. Померлих ховали в скорченому положенні на спині або на боці й посипали червоною вохрою; при померлих клали посуду з їжею, камінне (рідше мідяне) знаряддя і зброю; поселення Я. к. бували деколи укріплені; житла переважно наземні, основним заняттям населення було скотарство, поруч хліборобства, мисливства і рибальства. Знайдено залишки возів, до яких запрягали волів, як також скульптури з схематичними зображеннями людських постатей.


Ямниченко Іван (* 1909), геолог родом з с. Решетилівки на Полтавщині. Закінчив Київ. гірничо-геол. Ін-т (1935), співр. Ін-ту геол. наук АН УРСР (з 1937). Праці з стратиграфії і фавни мезозойських відкладів України.


Ямняк Петро (1909 — 87), журналіст, гром. і церк. діяч, родом з с. Германовичів б. Перемишля. Навчався богословія у Дубні (в Папській семінарії), Варшаві (в Богословському Правос. Відділі Ун-ту) та журналістики у Вільній Вшехніці й Подєбрадах (УТГІ). Співр. газ. і ж.: «Краківські Вісті», «Неділя», «Вільне Слово», «Батьківщина» й ін. Зб. віршів «Трени», поема «Останні хвилини св. священомуч. Йосафата». Псевд.: Ірченко, Мохнатий, Кордович. Чл. СУЖА. В останні pp. життя — чернець-архимандрит Правос. Церкви в Америці.


Ямпіль (II — 14), с. м. т., р. ц. Сумської обл., положене над р. Івоткою (притока Десни) на Чернігівщині; 4 400 меш. (1971). Конопляний зав., харч. пром-сть.


Ямпіль (кол. Янушпіль, Янпіль; IV — 7), с. м. т. Білогорського р-ну Хмельницької обл., положене над р. Горинню на півд. Волині. Авторемонтний зав., борошномельний комбінат.


Ямпіль (V — 9), с. м. т., р. ц. Вінницької обл., положене мальовничо в яру на лівому березі Дністра, який тут творить пороги. Відомий з 16 в. як м-ко Брацлавського воєводства з жвавою торгівлею. Під час Хмельниччини зруйнований брацлавським воєводою С. Лянцкоронським. З поч. 18 в. належав поль. маґнатам Потоцьким. З 1797 пов. м. Подільської губ.; з 1923 р. ц.; 1972 нараховував 8 000 меш. Харч. пром-сть, зав. будів. матеріялів.


Ямпіль (V — 18), с. м. т. Краснолиманського р-ну Донецької обл.; 3 100 меш. (1970). Більшість населення працює на зав. Красного Лиману.


Ямпольський Стефан (* 1906), визначний укр. економіст родом з м. Ізюму на Харківщині, д. чл. АН УРСР (з 1967). 1932 закінчив Харківський інженерно-екон. ін-т і до 1941 працював у ньому як асистент, згодом доц., з 1938 дир. 1944 — 57 Я. був ректором Львівського Ун-ту, 1957 — 65 дир. Одеського Політехн. Ін-ту, 1965 — 70 дир. Ін-ту Економіки АН УРСР, згодом керівник відділу машинобудування та одночасно проф. катедри економіки пром-сти в Київ. Ін-ті Нар. Госп-ва. 1970 — 74 Я. був гол. Ради для вивчення продуктивних сил УРСР, гол. ред. журн. «Економіка Радянської України» (1965 — 74) й відповідальним ред. «Енциклопедії народного господарства Української РСР» (4 тт., 1969 — 72). Я. автор б. 80 наук. праць з різних питань економіки; важливіші з них: «Вопросы скоростного проэктирования и освоения новых конструкцій в машиностроении» (1944), «Скоростное освоение новых производств» (1949), «Экономика освоения новых конструкций машин» (1964), «Экономические проблемы управлення научно-техническим прогрессом» (1976) та «Экономическое управление созданием систем машин» (1981). З О. Ліберманом Я. опрацював відому монографію про екон. стимулювання виробництва, перекладену на чужі мови.

[Ямпольський Стефан (Степан). — Виправлення. Т. 11.]

Б. Винар










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.