[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 23-29.]

Попередня     Головна     Наступна





Д


Державне Політичне Управління, див. ДПУ.


Деркач (Деркачов) Ілля (1834 — 1916), педагог і дитячий письм. родом з Херсонщини. Учився у Харківському (1855) і Моск. (1859 — 63) ун-тах. У 1860 — 70-их pp. учителював у гімназіях і школах Севастополя, Симферополя, Херсону, Одеси, Єлисаветграду. У педагогіці послідовник К. Ушинського, запроваджував нові методи навчання, організував з’їзди нар. учителів. Автор понад 50 підручників і книг для дітей. 1861 склав укр. граматику.


Дилювій, див. Геологія України (ЕУ 1).


Домініяльні суди, див. Домініяльна влада.


Донецька область (до 1961 — Сталінська), обл. у складі України, охоплює півд.-сх. реґіон у межах Донецької височини і прилеглих р-нах Приозів’я. Площа 26,5 тис. км². Населення 5 352,7 тис. меш. (1992), у тому ч. 90,0% у м.; українці за переписом 1989 становили 50,7% населення, росіяни 43,6%, ін. 5,7%. Пересічна густота 201,8 меш. на 1 км², найвища в Україні. У Д. о. 18 р-нів, 50 м., 134 с. м. т. і 226 сіль. рад (на 1.1.1991).


Донецьке, Донецьк (VI — 18, Дб IV — 3), м. Донецької обл., положене в степ. зоні на р. Кальміюсі, до 1924 Юзівка, 1924 — 61 Сталіне; обл. м. у Донбасі, найбільший центр метал. та вугільної пром-сти України; 1 121 400 меш. (1992), четверте за ч. меш. м. України (1992). Великий вузол зал. та авіяційних шляхів. Разом з Макіївкою, Ясинуватою, Харцизьким й Авдіївкою Д. становить важливий населений пункт, який з двомільйоновим населенням є друге найбільше м. України після Києва.

Історія. Д. засноване 1869 як селище для робітників Новорос. Т-ва кам’яновугільного, залізного й рейкового виробництва (сьогодні — Донецький метал. зав.) англ. підприємця Дж. Юза, звідси первісна назва м. Швидкому пром. розвиткові сприяли наявність великих вугільних родовищ (гол. коксу) і води та зал. лінії Костянтинівки (1872) і Донбас-Кривий Ріг (1883). 1876 Донецький метал. зав. був найбільший в Рос. Імперії. 1889 засновано франц.-нім. машинобудів. зав., відомий тепер як Комсомольський зав. Він виробляв устаткування для шахт (9 на 1899) англ., франц., рос. і укр. підприємців.

З розвитком пром-сти населення сильно збільшилося, гол. через наплив рос. робітників. 1884 Д. нараховувало 5 500 меш., 1897 — 32 000, 1913 — 70 000; у тому ч. 43 000 робітників з родинами. Більшість робітників жила в бідних одноповерхових житлах, розкинених вздовж берегів Кальміюсу. Безмірний визиск і тяжкі побутові умови довели до масових роб. страйків 1875, 1887, 1892, 1898, 1905 і 1913. Тому що населення Д. перев. було рос., укр. нац. рух не мав тут помітного впливу. В 1900-их pp., поруч з рос. рев. пресою, доходили до Д. й деякі укр. вид.; були діяльні роб. групи т-ва „Просвіти“. 1917 — 18 меншовики були провідною політ. партією в Д.

У квітні 1918 нім.-австр. війська захопили Д., а в листопаді — армія ген. А. Денікіна. Згодом м. кілька разів переходило в різні руки, поки Червона армія його захопила в січні 1920. За першої світової війни, революції і визвольних змагань м. зазнало занепаду, і його населення значно зменшилося (32 000 меш. на 1923). Його поступово відбудовано. 1925 Д. стало округовим, а 1932 — обл. центром. За сталінських п’ятирічок м. зазнало свого найбільшого розвитку. Наприкін. 1930-их pp. у Д. було 223 великих підприємств, м. продукувало 7% вугілля, 5% сталі, і 11% коксу України, були засновані нові зав.: машиноремонтний, механічний („Доненерго“) і зав. для обробки незалізистих металів. Відкрито 10 нових шахт, між ін. НН29, 17 — 17біс і „Червона Зірка“. Д. стало культ. центром з 2 театрами, 4 вузами, 113 загальноосв. і 9 техн. школами. Тут діяло т-во письм. „Забой“; створено в-во. 1941 відкрито театр опери і балету. З розвитком пром-сти збільшувалося населення. 1926 Д. мало 105 900 меш. (26,1% українців, 56,2% росіян і 10,7% жидів), 1933 287 000, 1939 — 472 400.

У 1941 — 43 Д. було під нім. окупацією. Знищення, яких зазнало м. оцінюють на 4 більйони карб. Населення зменшилося до 175 000 меш.

Відбудова пром-сти тривала до 1950. Разом з відбудовою і відновленням існуючих підприємств і шахт прийшов значний розвиток машинобудів., хем., легкої і харч. пром-стей. 1959 населення Д. зросло до 708 000 меш. (31% українців, 51% росіян і 3% жидів). За останніх 20 pp. процес зростання населення у висліді зміни в екон. політиці (обмеження вживання вугілля і нафти) уповільнився. 1971 у Д. було 891 000 меш., а 1979 — 1 021 000.

Нар. госп-во. Д. — один з найбільших центрів метал., вугільної, машинобудів. і хем. пром-сти. У м. є бл. 200 пром. підприємств. Серед ключових метал. зав. — Донецький метал. і сталепрокатний зав. (1956).

З ч. вугільних шахт можна згадати „Східню“, „Ігнатівську“, Новоцентр.“, „Соціялістично-донбаську“ та ім. Абакумова. Машинобудів. пром-сть представляють зав.: Донецький машинобудівний (1889), устаткування для харч. пром-сти, металоконструкція, „Доненерґо“, штампів та пресформ, авторемонтний, холодників і незалізисто-металообробний. Хем. зав. включають коксохем. зав. „Донецьк“, „Рутченківський“ і об’єднання „Хемік“. Дуже розвинута будів. пром-сть представлена такими об’єднаннями, як „ Донбасенерґобуд“, „ Донецькшахтобуд“, „Донецькшахтпроходка“ і „Донбасканалбуд“. Легка пром-сть виробляє трикотаж, одяг і взуття. Основні галузі харч. промсти: пивоварна, спиртна, молочна, рибна і м’ясна. Місц. підприємства експортують свої вироби до 56 країн.

Д. є великий вузол залізниць з 11 станціями в центрі найгустішої зал. сітки України.

Культура. Д. — один з найбільших осв. центрів України, має бл. 30 н.-д. і проєктних установ. Серед них н.-д. ін-ти АН України: Прикладної математики і механіки; Фізико-техн.; Економіки промсти; Фіз., органічної та вугільної хемії; статистичний центр. Ін. н.-д. ін-ти: Залізистої металюрґії, Гірничої механіки, Техн. кібернетики, Гірничорятувальної справи, Гігієни праці. Діють 5 вузів: Донецький Ун-т (з 1965), Донецький політехн. ін-т (з 1960), Мед. ін-т (4 фак.; з 1930), Донецький ін-т радянської торгівлі (створений у Києві 1920, пізніше в Харкові, звідки 1959 перенесений до Д.), Муз.-пед. ін-т (з 1968) і філіял Харківського інту інж. зал. транспорту (з 1967). Разом бл. 55 000 студентів. У Д. є 21 сер. спеціялізований навчальний заклад і 151 загальноосв. школа. У м. діють 3 театри: Донецький театр опери і балету, Донецький укр. муз.-драматичний театр ім. Артема і театр ляльок (заснований у Харкові 1925 і перенесений до Д. 1933), філармонія і цирк; 2 держ. музеї: обл. краєзнавчий (1924) та Донецький художній музей, а також 15 ін. музеїв та обл. архів (1924). Книжкове в-во „Донбас“. Виходили 3 обл. газ.: „Радянська Донеччина“, „Социалистическій Донбасс“ (укр. і рос. мовами) і „Комсомолец Донбасса“ (рос. мовою). Обл. телебачення і радіомовлення. Діє відділ Спілки Письм. України, який видає двомовний журн. „Донбас-Донбасс“ (з 1968, до 1957 рос. двомісячник „Литературный Донбасс“ і 1958 — 68 — укр. альманах „Донбас“). Діють також відділи спілок журналістів і художників, Укр. театрального т-ва і хорової капелі України.

Міське плянування. Д. простягається на 55 км зі сх. на зах. і на 28 км з півн. на півд. Територія м. охоплює бл. 400 км² і поділяється на 8 міськ. р-нів. Гол. вулиця — Артема має 8 км (з метал. зав. до зал. станції). Гол. адміністративні і культ. будівлі: Будинок Рад, Драматичний театр, Мін-во вугільної пром-сти України, Обл. філармонія містяться на цій вулиці в центрі м. Прокладено нові вулиці: бульвар Шевченка, проспект Пушкіна, проспект Маяковського і Університетську. В півн. і сх. р-нах створено нові багатоповерхові житлові масиви. Д. є одним з найбільш озеленених м. України: 1976 12 000 га міськ. площі складалися з парків і садів, а передміська зелена зона становила 72 000 га. Найкращі парки Д.: Щербаківський (найстарший), Комсомольський, парки „Середні стави“, „Міський ліс“, “Верхній ліс“, і Ботанічний сад АН України.

Основні засоби зв’язку в Д.: трамвай (з 1927), тролейбус (з 1939) і автобус. Передмістя сполучені зал.

Література: Світличний К., Миронов М. Донецьк. К. 1966; Шульгин Н. Донецк за 50 лет. „Строительство и архитектура“, 1, 1967; Донецк. Историко-экономический очерк. Донецьке 1969; Кобець Г., Максимов О., Чистяков В. Донецьку 100 років. „Укр. Іст. Журн.“, 9, 1969; Історія міст і сіл Укр. РСР. Донецька обл. К. 1970; Северин С. Ландшафтная архитектура Донецка. „Строительство и архитектура“, 4, 1979; Килессо С., Кишкань В., Петренко В. Донецк. Архитектурно-исторический очерк. К. 1982:

В. Кубійович


Дружба (I — 14), м. Ямпільського р-ну Сумської обл. над р. Журавці; 7 900 меш. (1988). Утворене 1962 з 3 поселень: Журавки, Юрасівки і Хутора-Михайлівського. Зал. вузол, цукрово-рафінадний зав., верстати зал. ремонту.










Е


Електроенерґія, виступає одним з найбільш універсальних видів енерґії, яка виробляється шляхом використання енерґетичних ресурсів на електростанціях різних типів, що об’єднані в відповідні енерґетичні системи, і за допомогою ліній електропередач передається до місць її споживання.

На Україні першу електростанцію заг. користування було збудовано в Києві в 1890. Заг. потужність електростанцій України в 1913 становила 3043 тис. квт, а річне виробництво Е. — 513,4 млн квт-год., в 1991 відповідно — 52 319,7 тис. квт і 278,7 млрд квт-год.

Тепер основна частина Е. виробляється великими електростанціями: тепловими (ТЕС), атомовими (АЕС), гідравлічними (ГЕС, ГАЕС). На ТЕС припадає бл. 65% всієї Е., що виробляється в Україні, АЕС — 27%, ГЕС і ГАЕС — 4%.

Провідне місце в Е. на Україні належить ТЕС. За останніх 30 pp. потужність ТЕС зросла в 5 разів, а виробіток Е. більш як у 4 рази. Великі ТЕС збудовано в Донбасі: Луганська, Слов’янська, Старобешівська, Курахівська, Вуглегірська (потужність бл. 4 млн квт); у Придніпров’ї: Придніпровська, Криворізька, Запорізька; на зах.: Добротвірська, Бурштинська; Трипільська б. Києва, Готвальдська б. Харкова, Ладижинська б. Вінниці. Для забезпечення м. України гарячою водою і опаленням діють теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Найбільші ТЕЦ знаходяться у Києві (ТЕЦ-5 — 700 тис. квт, і ТЕЦ-6), Харкові (ТЕЦ-5), Одесі, Калуші, Краматорському, Дарниці й ін.

Особливе місце займає атомова енерґетика, розвиток якої почався з 1977 з уведенням в дію першого бльоку Чорнобильської АЕС. У 1993 в експлуатації знаходяться 5 АЕС — Запорізька (ВВЕР-1000, 3 бльоки), Рівенська (ВВЕР-1000, 1 бльок; ВВЕР-440, 2 бльоки), Півд.-Укр. (ВВЕР-1000, 3 бльоки), Хмельницька (ВВЕР-1000, 1 бльок), Чорнобильська (РБМК-1000, 3 бльоки). Всього 15 бльоків заг. потужністю 13,88 млн квт. Під тиском громадськости припинено будівництво Кримської та Чигиринської АЕС. За рішенням Верховної Ради України у 1993 повинна була перестати діяти Чорнобильська АЕС, але згодом це рішення було відкликане.

Поч. розвитку гідроенерґетики в Україні заклав її первісток — Дніпрогес. Гідроенерґетичні ресурси України оцінюються приблизно у 45 млрд квт-год./рік, з них технічно можливі до використання — 20 млрд квт-год., а економічно доцільні — 17 млрд квт-год. Гідроресурси великих рік України практично освоєні приблизно на 70%. Фактично закінчено спорудження каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі.

Всі електростанції, об’єднані між собою лініями електропередач, утворюють електричні системи. На території України діє мережа систем: Вінницяенерґо, Донбасенерґо, Дніпроенерґо, Київенерґо, Крименерґо, Львівенерґо, Одесаенерґо, Харківенерґо.

В Україні створена маґістральна мережа Схід-Захід напругою 750 кВ, яка з лініями електропередач — 330 кВ забезпечує паралельну роботу всіх енерґосистем України. Протяжність ліній електропередач усіх клясів напруги тільки Міненерґо України складає 1 млн км.

В Україні основні наук. дослідження в галузі Е. проводяться в Держ. укр. проєктно-пошуковому і н.-д. ін-ті для проєктування енерґетичних систем і електричних мереж (Укренерґомережпроєкт, Харків), Ін-ті електродинаміки АН України (Київ), Ін-ті проблем машинобудування АН України (Харків), Укр. н.-д. проєктно-пошуковому і конструкторсько-технологічному ін-ті (Укрсільенерґопроєкт, Київ), Ін-ті проблем енерґозбереження АН України (Київ), екон.-екологічні обґрунтування з проблем безпеки функціонування систем Е. — в Раді для вивчення продуктивних сил України АН України.

Суттєвий внесок у розвиток електроенерґетики зробили укр. вчені: В. Бар’яхтар, Ф. Гриневич, Г. Денисенко, А. Долинський, О. Кремнєв, А. Мілях, Г. Пухов, А. Подгорний, Б. Стогній, Г. Счастливий, В. Толубінський, В. Тонкаль, В. Хрущов, І. Чиженко, І. Швець, А. Шидловський, Л. Шубенко-Шубін та багато ін.

Електротехн. пром-сть і енерґетичне машинобудування України виробляють практично всі основні види електротехн. і енерґетичного обладнання.

Існуюча в Україні наук.-виробнича база дозволяє на високому рівні вирішувати питання проєктування, будівництва та експлуатації електроенерґетичних систем.

Література: Жимерин Д. История электрификации СССР. М. 1962; Прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил України на 1991 — 95 pp. К. 1991; Паламарчук М. Географія України. К. 1992.

С. Дорогунцов, Б. Піріашвілі


Еліста (1944 — 57 — м. Степний, VII — 25), столиця Калмицької Автономної Республіки, розташована на височині Єргені. Зал. станція, вузол автошляхів, аеропорт. 67 тис. меш. (1977). Зав.: авторемонтний, приладоремонтний, залізобетонних виробів. Ун-т, н.-д. ін-т м’ясного скотарства, н.-д. ін-т мови, літератури й історії. За переписом 1989 в Е. було 1 800 українців, а у Калмицькій Автономній Республіці 4 100.










Є


„Єжовщина“, кампанія тотальних репресій 1936 — 38 pp. з великими чистками і політ. процесами. Назва походить від прізвища М. Єжова, призначеного нар. комісаром внутр. справ СССР замість Г. Ягоди у вересні 1936. У цей час сталінське керівництво зробило особливий акцент на викритті „прихованих“ троцькістів. Розпочинається підготова до моск. суд. процесу „паралельного антирадянського троцькістського центру“ (за яким були за суджені до страти Г. П’ятаков та ін. кол. больш. вожді). Активно формується „троцькістська периферія“, зокрема, в Україні фабрикуються справи „троцькістсько-терористичної орг-ції“, „контррев. троцькістської орг-ції“, „об’єднаного троцькістсько-націоналістичного бльоку“, за якими знищуються ті, хто в минулому належав до троцькістської опозиції, симпатизував їй (Ю. Коцюбинський). Лінія на винищення кол. суперників реалізується також у фабрикації справи „буржуазно-націоналістичної антирадянської орг-ції кол. боротьбістів“ (П. Любченко, А. Хвиля, Т. Таран та ін.).

Під час „Є.“ було здійснено чистку НКВД (винищено 14 тис. чекістів, з них в Україні 1 199 тільки керівних працівників, серед них довголітнього шефа ҐПУ НКВД УССР В. Баліцького, а також Червоної армії (до чл. „контррев. військ.-фашистської орг-ції“ були віднесені ті, хто свого часу утверджував больш. владу — М. Тухачевський, И. Якір, В. Примаков, І. Уборевич, А. Корк та ін.).

Типовими ознаками „Є.“ були офіц. дозвіл ЦК ВКП(б) органам НКВД здійснювати „методи фіз. впливу“ (застосувати тортури), подальше вдосконалення системи таборів і колоній, винищення людей за пляновими списками („лімітами“). Кількість осіб, обвинувачених у „контррев.“ злочинах зросла у 1937 порівняно до 1930 у 10 разів.

Використавши М. Єжова як знаряддя терору, Сталін усунув його від керівництва НКВД у грудні 1938. Він був заарештований у квітні 1939 за обвинуваченням у керівництві „заколотницькою орг-цією у військах й органах НКВД“, а також „у здійсненні шпигунства на користь іноземних розвідок“. Розстріляний у лютому 1940. Традиції „Є.“ пережили її творця і були довший час притаманні ком. держ.-політ. системі.

Ю. Шаповал


Єрусалим, старе м. (420 000 меш., 1986), яке Ізраїль оголосив своєю столицею, а жиди, християни та мусулмани вважають його св. м. Найстарші згадки про Є. датуються сер. II тисячоліття до Хр. й визначають його як столицю юдейських царів. Воно було двічі зруйноване: вавилонянами 587 до Хр. і римлянами 70 по Хр.

Як місце життя, смерти і воскресіння Христа Є. і Палестина протягом багатьох віків притягали паломників з України. Багато з них залишили спогади й описи своїх подорожей, які були об’єктом ґрунтовних досліджень. Один з перших паломників з України, який відвідав Є., був Данило, ігумен чернігівського манастиря, що написав широко відомий опис свого паломництва 1106 — 08. У 15 в. описав своє паломництво до Св. Землі Арсеній Салоніцький. 1590 — 93 Данило Корсунський, архимандрит манастиря на Городенщині, жив у Є. і, наслідуючи твір ігумена Данила, залишив опис п. н. „Перегринация или путь до Ерусалиму...“ (вид. 1906). Більше укр. паломників відвідували Св. Землю на поч. 18 в. Два ченці Новгородсіверського Спасо-Преображенського манастиря, Макарій і Сильвестр, залишили записки про подорож 1704. Ієромонах Борисоглібського манастиря Чернігівської епархії описав своє паломництво з 1707 — 09 у кн. „Путешествие иеромонаха Ипполита Вишенского в Ерусалим, на Синай и Афон“ (вид. 1914). Приблизно тоді ж (1712 — 14) Варлаам Ліницький, ієромонах Києво-Печерського манастиря, відвідав Є. і залишив записи про своє перебування в ньому.

Відомий мандрівник 18 в. В. Григорович-Барський відвідав багато країн Европи та Близького Сх. і залишив 4 ілюстровані томи споминів п. н. „Странствования Василия Григоровича Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747 г.“ (вид. 1885 — 87). Він перебував і в самому Є., досліджуючи і змальовуючи різні місця, пов’язані з життям Христа. Серапіон, чернець Мотронинського Троїцького манастиря б. Батурина, описав подорож до Є. 1749 у „Путнике или путешествии во святую землю...“ (вид. 1873).

Паломництво до Є. і Св. Землі продовжувалося й у 19 в. (подорож М. Гоголя та ін.), і певну кількість описів його залишили паломники з Зах. України. В. Терлецький описав свою дворічну подорож по Близькому Сх. у 2-томних „Записках второго поклонического путешествия з Рима в Ерусалим...“ (1861). Галичанин Л. Турянський написав нарис про свою подорож до Св. Землі п. н. „Опис з уст паломника“ (1886). Спомини о. А. Полянського про паломництво були також видані 1886. У Коломиї опубліковано „Подорож до Єрусалиму“ (1899) о. Т. Дуткевича. 1900 о. Б. Кирчів організував паломництво до Св. Землі.

Митр. А. Шептицький відвідав Є. і Св. Землю 1904 і 1906, разом з 505 паломниками. Ця група збудувала каплицю в австр. шпиталі і подарувала для неї богослужбові книги, дорогоцінні ризи і золоту чашу. Митр. і його групу прийняв єрусалимський патріярх. О. Ю. Дзерович описав свою подорож п. н. „Пропам’ятна книга Першого Русько-народного паломництва в Св. Землю від 5 до 28 вересня 1906“ (1907). Між двома світовими війнами різні політ. і бюрократичні ускладнення знеохочували організовані паломництва, і жодна група вже не відвідувала Св. Землю. 1933 И. Сліпий, тоді ректор Гр.-Кат. Духовної Семінарії, їздив до Св. Землі і пізніше написав „Паломництво до Св. Землі“ (1935). Після другої світової війни подорожі до Є. відбували українці з Зах.; описи своїх подорожей видали: о. Ю. Федорів „На Святих Місцях“ (1962), І. Скакальський „Паломництво по Святих Місцях Сходу“ (1966), М. Жижка „Свята Земля“ (1977) та ін.

Б. 1707 гетьман І. Мазепа подарував срібну плащаницю (106 на 83 см) з ґравюрою похорону Христа для церкви Господнього Воскресіння, яка становить частину архітектурного ансамблю церкви Гробу Господнього. Цей дар там зберігся й сьогодні та вживається як прикраса престолу. Кошовий П. Калнишевський теж вислав дорогоцінні дари для церкви Гробу Господнього.

А. Олесницький, проф. Київ. Богословської Академії і знавець біблійної археології, видав чимало праць з цієї ділянки, серед ін.: „Святая Земля“ (2 тт., 1875 — 76). За другої світової війни укр. паломники подарували поминальну плиту зі записом „Отче нашу“ укр. та ц.-слов. мовами для церкви Нашого Отця на Оливковій Горі.

1979 в Є. засновано гром. Комітет для Жид.-Укр. Співпраці, який видавав ж. „Контакт“. 1981 окрема група комітету створила Т-во Укр.-Жид. Контактів, яке видає квартальний бюлетень „Діялоги“ за ред. Я. Сусленського. На ядвашемському списку праведних, які ризикували своїм життям, рятуючи жидів за нім. окупації, фігурує 60 українців. 13.5.1985 інавгуровано пам’ятник жид. і укр. жертвам нацизму та рос. большевизму, фундований Ю. Дибою, б. гробу царя Давида на Сіонській Горі. Пару місяців пізніше антиукр. екстремісти його знищили.

А. Жуковський









Ж


Жовтенята, у кол. СССР об’єднання школярів перших трьох років навчання (віком від 7 до 9 pp.) у групи при т. зв. „піонерській дружині“. Формально добровільне, це об’єднання по суті було обов’язкове для всіх учнів молодших кляс. У групах Ж. дітей готували до вступу до орг-ції піонерів (див. Піонерська орг-ція). Керівником (вожатим) групи ж призначувано піонера або комсомольця, який мав дбати про виховання дітей у дусі ком. ідеології.







І


Івано-Франківська область (до 1962 Станиславівська), обл. у складі України, розташована у передгірній і гірській частинах Укр. Карпат. Площа 13,9 тис. км². Населення 1 451,5 тис. меш. (1992). Українці за переписом 1989 становили 95,0%, росіяни 4,0%, поляки 1,0%. Пересічна густота населення 103,8 меш. на 1 км². Міське населення 43,0%. У І.-Ф. о. 14 р-нів, 14 м., 25 с. м. т., 383 сіль. рад (на 1.1.1991).


Іванусів Олег (* 1935), гром. діяч, інж.-електронік родом з с. Вацевичі (сьогодні Залужани) пов. Дрогобич. З 1948 в Канаді, студіював в Альбертійському Ун-ті; 1957 диплом інж. електрика-електроніка. Активний в Пласті в Едмонтоні і Торонто. 1957 — 78 працював у досліднім департаменті Онтаріо Гайдро в Торонто, виконуючи електричні і електронічні виміри. Керівник фірми „Olman Instruments“ — інструменти для вимірів на електричних мережах (1979 — 86); згодом техн. дир. фірми „AVO Multi-Amp“.

У 1982 — 86 на зах. укр. землях в Польщі збирав матеріяли, на основі яких видав працю-фотоальбом „Церква в руїні Church in Ruins“ (1987). З 1988 гол. Фундації Енциклопедії України в Канаді (Торонто).


Ідель-Урал, іст. країна тюрксько-тат. (надволзькі татари, башкіри, чуваші) і угро-фінських (удмурти, мордва, марійці) народів на пограниччі Европи і Зах. Азії, що охоплювала територію між сер. Волгою, р. Уралом і півд. частиною Уральських гір. Сьогодні на цій території з приблизно 320 тис. км² і бл. 15 млн населення знаходяться 6 автономних республік у складі Рос. Федерації.

Ідею І.-У. (Ідель — тюрксько-тат. назва Волги) видвигнули надволзькі (казанські) татари в 1905 для захисту проти рос. окупації і для пізнішого створення паніслямської держави. У листопаді 1917 казанські татари разом з ін. народами проголосили конфедерацію І.-У. як автономну державу на території Казанської, Уфімської і частини Оренбурзької губ. З 1918 в І.-У. почався больш. заколот (інтервенція) і згодом сталося захоплення влади совєтами.

Між двома світовими війнами на еміґрації представники І.-У. співпрацювали з екзильним урядом УНР, вони брали участь разом з ін. поневоленими народами СССР у Прометейському русі (їх представляв Аяз Ісхакі).


Інститут Біології Південних Морів АН УРСР, н.-д. установа АН України в ділянці гідробіології з осідком у Севастополі, з основним завданням вивчення біол. продуктивности Чорного м. Заснований 1963 на базі Севастопільської біол. станції (створеної 1871 з ініціятиви М. Миклухо-Маклая). Ін-т охоплює 14 наук. відділів, 2 філії — станції: Одеська і Карадагська (Карадазька) і 2 заповідники — Дунайські Плавні і Карадазький заповідник. Ін-т вивчає способи використання біол. ресурсів м., функціонування морських екосистем, культивування цінних морських організмів, методи боротьби з забрудненням. Ін-т проводить експедиційні дослідження в Атлантичному й Індійському океанах та їхніх м. (маючи 3 дослідчі судна), бере участь у міжнар. програмах вивчення Середземного і Карибського м. Він видає з 1980 зб. „Экология моря“.


Інститут Держави і Права АН УРСР (з 1992 — АН України), гол. наук. центр республіки, у якому досліджується широке коло держ.-правових та міжнар. проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки. Ін-т утворено 1969 на базі Сектору держави і права АН УРСР, який існував з 1949. Першим дир. ін-ту був його засновник В. Корецький. В 1974 — 89 ін-т очолював Б. Бабій, нині дир. є Ю. Шемшученко. Ін-т має в своєму складі 9 відділів, лябораторію держ.-правових соціологічних досліджень та наук. бібліотеку.

Гол. напрямами наук. досліджень ін-ту є теоретичні і прикладні проблеми формування правової держави та державотворення і зміцнення держ. суверенітету України, правового забезпечення політ. і екон. реформи, захисту прав і інтересів особи. Важливе місце посідають дослідження правової системи, історії розвитку політ.-правових інститутів на Україні, розробка окремих проблем політології. Ведуться дослідження з широкого кола проблем конституційного права, місц. самоврядування; нац.-держ. відносин в Україні; орг-ції держ. управління і правового реґулювання госп. відносин; правові аспекти інформатики та застосування обчислювальної техніки; розробляються теоретичні і прикладні проблеми питання цивільного, трудового, с.-г. і природоохоронного права, досліджуються проблеми кримінального права і кримінології, міжнар. права і зовн.-політ. діяльности України. Вчені ін-ту беруть участь у підготові проєктів законодавчих актів, вивчають ефективність застосування діючого законодавства, розробляють пропозиції і рекомендації з цих питань.

Науковці ін-ту готують і видають монографічні праці, брошури, зб. нормативних актів, юридичні довідники, друкують наук. ст. в журн. і газ., матеріяли наук. конференцій тощо, пропаґують правові знання, надають наук.-консультаційну юридичну допомогу. Ряд робіт ін-ту відзначені держ. та акад. преміями.

В ін-ті працює понад 90 наук. співр., в тому ч. 1 акад., 2 чл.-кор. АН України, 23 д-ри і 43 кандидати юридичних наук (дані на 1.3.1993). В докторантурі і аспірантурі, що діють при ін-ті, готуються кадри вчених-правознавців. Вихованці ін-ту працюють в юридичних н.-д. установах, вищих навчальних закладах, держ. органах.

Ін-т видає щорічний зб. наук. праць співр., а також спільно з Мін-вом Юстиції, Верховним Судом і Прокуратурою республіки ж. „Право України“.

Ін-т підтримує тісні зв’язки з наук. юридичними установами країни, проводить з ними спільні дослідження з актуальних проблем правової науки. Ін-т має творчі зв’язки з наук. центрами ін. країн. Науковці ін-ту беруть участь у міжнар. конґресах, конференціях, симпозіюмах.

В. Стретович










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.