[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 139-156.]

Попередня     Головна     Наступна





Н


Надволжя, територія басейну сер. і нижньої течії Волги, один з найбільших екон. і природно-геогр. р-нів Рос. Федерації. На терені Н. знаходяться автономні респ. Марі-Ел (кол. Марійська), Чуваська, Татарстан, Мордовія, Калмикія і обл. Нижнєновгородська (кол. Ґорьковська), Пермська, Ульяновська, Пензенська, Самарська, Саратовська, Волгоградська та Астраханська.

Н. відзначається різноманітністю спеціялізації госп. діяльности: здобування і переробка нафти та природного газу, особливо нафтохемія, машинобудівництво та суднобудівництво. У сіль. госп-ві — зернові, масляні та овочево-баштанні культури.

 Тваринництво м’ясо-вовняного спрямування.

Перші невеликі укр. оселі на Н. з’явилися у 16 в. (на р. Куришинці у Мордовії і в ін. р-нах). Вони були засновані вихідцями з укр. козацтва. У 1570 5 тис. запор. козаків брали участь у поході на Астрахань.

Масові переселення з України в Н. розпочалися у першій чверті 18 в., коли указом Моск. уряду 1717 на т. зв. Царицинську оборонну лінію було переселено поряд з рос. сотні укр. селян (с. Красний Яр, хутори Петруніни, Костарови, Саламатини, Баранівські). З освоєнням цієї лінії з’явилися нові поселення, засновані перев. втікачами від панщини, зокрема з Київщини (с. Самойловка, Єлань, Піщанка б. Самари). Після ліквідації Царицинської лінії (1870) частина козаків була приписана до Астраханського коз. війська.

Значна кількість українців стала переселятися на Волгу у зв’язку з закликом царського уряду розробляти соляне оз. Ельтон. У другій пол. 18 в. вздовж соляних трактів на Заволжі з’явилася низка укр. слобід : Покровська (тепер м. Енґельс), Миколаївка проти Камишина (тепер м. Миколаївськ), Узмор’є, Квасниківка, Котева. З 1797 до 30-их pp. 19 в. кількість таких чумацьких укр. слобід зросла з 17 до 70. Наприкін. 19 в. українці, за офіц. статистичними джерелами, становили більшість у Ізморській, Покровській, Генеральській, Краснокутській, Іловатській, Салтовській, Старополтавській, Савинській, Наталівській, Дергачівській волостях Новоузенського пов.

За даними перепису населення 1926 українці чисельно переважали у Болхунському р-ні Астраханської губ., Капустиноярському Сталінградської губ., Красноярському, Котовському, Єланському і Самойловському р-нах Саратовської губ., Покровському р-ні Респ. німців Поволжя. Всього за переписом 1926 у Саратовській губ. проживало 196,6 тис. українців (8,0% населення), Сталінградській — 122,2 тис. (10,6%), Астраханській — 13,2 тис. (4,3%), Калмицькій А. О. — 14,6 тис. (10,3%), у Респ. німців Поволжя — 55,0 тис. (11,0%), Самарській губ. — 80 тис.

Спроби українців Н. відродити свою культуру зустрічали значну протидію з боку офіц. влади. Однак у 1920-их pp. на Н. було створено ряд культ.-осв. центрів, укр. шкіл або кляс, катедр у технікумах та ін-тах. Вони існували до поч. 1930-их pp.

Після другої світової війни чисельність українців у Н. зросла у всіх обл. і автономних респ., за винятком Саратовської обл. За переписом 1989 у Н. нараховувалося 350,7 тис. українців. Однак їх питома вага серед усього населення, внаслідок швидкого заг. зростання населення Н. і асиміляційних процесів набагато зменшилася. Зараз українці становлять лише 2,1% заг. кількости населення Н. Показником значної етнічної асиміляції українців Н. є дані про поширення рідної мови. Це стосується особливо обл. давнього компактного розселення українців, де відсоток осіб, які назвали рідною укр. мову, помітно знизився : за 1959 — 89 з 49,2% до 38,0% у Саратовській, і з 48,8% до 42,1 % у Волгоградській обл.

З другого боку, в останні десятиліття помітно збільшується чисельність українців у ін. реґіонах Н., особливо в м. За зазначений період у Астраханській обл. вона зросла з 6,5 до 18,7 тис, Ульяновській з 8,9 до 17,7 тис, Татарстані — з 16,1 до 32,8 тис. осіб.

Останніми pp. відбувається повільне відродження укр. етносу Н., створюються т-ва укр. культури (Нижній Новгород, Еліста та ін.), зміцнюються зв’язки з землею предків.

Література: Сергійчук В. Українці в імперії. „Самостійна Україна“, 4, січень 1991; Винниченко І. Українці в державах кол. СРСР. Історико-геогр. нарис. Житомир 1992; Заставний Ф. Сх. укр. діаспора. Л. 1992.

В. Наулко


Народники, див. Народництво.


Нафта, див. Нафтова промисловість, Нафтові родовища України.


„Нахтіґаль“ (Nachtigall), укр. військ. формація — леґіон у складі нім. армії під час другої світової війни. Створений у травні 1941 ОУН (С. Бандери), складався з трьох компаній; вишколювався б. Нойгаммеру в Гор. Шлеську. З поч. нім.-сов. війни „Н.“ йшов з нім. армією через Радимно-Львів-Тернопіль. З пол. липня 1941 під командою майора Гайнце батальйон „Н.“ був висланий на фронт б. Проскурова, згодом Вінниці. У другій пол. серпня леґіон був відкликаний з воєнної зони і повернений до Нойгаммеру. У пол. жовтня 1941 леґіони „Н.“ і „Ролянд“ були реорганізовані у Франкфурті над Одрою і були включені в оборонні батальйони (Schutzmannschaftsbataillon 201) на однорічний контракт. Командиром об’єднаного батальйону (бл. 600 вояків) був майор Є. Побігуший, а серед ін. старшин Р. Шухевич, М. Бриґідер, В. Сидір, В. Павлюк. У березні 1942 після вишколу батальйон був висланий на Білорусь зі завданням поборювати сов. партизанів і охороняти шляхи зв’язку. При кін. 1942 старшини батальйону протестували проти нім. політики в Україні, вони відмовилися від контракту, вояків звільнено, а старшину ув’язнено. Після звільнення (квітень 1943) більшість старшин перейшли до відділів УПА або укр. Дивізії „Галичина“.


Нація, вища стадія розвитку етносу, пов’язана з формуванням заг.-нац. ідеї, нац.-держ. самосвідомости та нац. культури. Щодо її первинної основи — етносу, — то він розуміється як усталена спільність людей, що складалася історично на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомости, зафіксованої у самоназві і пов’язаної з усвідомленням спільности родового походження.

Відносно природи етносу та Н. існують два полярні погляди, зформовані в різних етнонац. ситуаціях: конструктивістський найбільш характерний для науки і практики країн Заходу — та примордіялістський — більш притаманний вітчизняній науці та етнографії деяких евр. країн. Перший, власне, заперечуючи реальність Н., ототожнює її з державою, а нац. приналежність — із громадянством, розглядаючи етнічність лише як культ. явище, що твориться домінуючою в державі етнічною групою або сукупністю груп.

Другий погляд трактує Н. як самодостатню соц.-культ. систему з чітко вираженою структурою, в основі якої лежить освячена традиціями етнокульт. інформація, що передається від старшого покоління до молодшого. Разом з тим Н. розуміється і як певний етап іст. розвитку етносу. Таке трактування Н. спрямовувалося самими реаліями історії — нац. рухами та нац.-визвольними війнами, в результаті яких національне ставало не просто реальним фактом, але й суттєвим фактором розвитку. Відчуття національного в іст. ракурсі особливо рельєфно проявилось серед українців в силу драматизму їхньої іст. долі.

У відповідності із таким поглядом на Н. склалося розуміння і механізму її творення. В основі Н. лежать нац. інтереси (відносно українців — це нац. державотворення), котрі, у свою чергу, приводяться у дію визрілою нац. ідеєю (здобуття незалежности), що формує нац. самосвідомість (причетність до заг.-укр. цінностей), а відтак і нац. культуру. Увесь цей механізм спрацьовує лише за умови заг.-нац. піднесення, котре в Україні проявилось у формі нац.-визвольної війни проти іноземного поневолення. Її пік припав на переломі 16 — 17 в. і, отже, саме тоді зароджувалася укр. Н. з усіма її характерними ознаками, в тому ч. державністю та політонімом: ядром її держ. устрою стала коз. республіка — Запор. Січ, — а політонімами козаки („нація козаків“) та українці. Пізніше (з 17 в.) утвердився лише один політонім — українець, — що одночасно виконував і ролю етноніму.

Етнічна структура укр. Н. досить складна, включаючи ряд субетносів та етногр. груп. Субетносами виступають, як правило, реґіональні утворення, зформовані на базі давніх етноплемінних об’єднань та „земель“. Це — подоляни, волиняни, сіверяни, галичани, русини, покутяни, буковинці, тавричани, слобожани, кубанці, донеччани, запорожці. Щодо етногр. груп, то вони представлені гуцулами, бойками, лемками та поліщуками.

В укр. соціології, політології та етнології поняття Н. в різні іст. часи трактувалося неоднозначно: воно розумілося як певна людська спільнота, котра визначалася або за спільністю походження, єдністю іст. долі, території, або за спільністю культури, чи як спільність долі, що виникла із спільности культ. оточення.

На протязі 19 — 20 вв. укр. мислителі, ідеологи, соціологи, публіцисти висловлювали свої погляди про Н. Ориґінальні думки можна знайти у М. Костомарова, М. Драгоманова, О. Потебні. В. Липинський вважав, що укр. Н. можна найкраще сконсолідувати на базі „територіяльного патріотизму“, розбудженням почуття солідарности між постійними меш. укр. землі, незалежно від їх соц. походження, рел. віросповідання і навіть нац.-культ. свідомости. Соціологічно-наук. підґрунтя щодо питання Н. подав В. Старосольський. Для О. Шульгина основною прикметою Н. є нац. свідомість, спільна воля до чину. Серед націоналістичних ідеологів Н. як найвищу форму суспільства обґрунтовували Д. Донцов, М. Сціборський, Ю. Вассиян, Л. Ребет.

Попри всі розбіжності існувала в усі часи єдина методологічна основа щодо розуміння єства Н., котра визначалася через поняття „дух“ та „влада“ („держава“). Ототожнення Н. з етнічною, насамперед духовною сутністю особливо проявлялося в трактуваннях М. Грушевського, пізніше вона була доповнена поняттями влади й держави.

Дух як основа Н., згідно із цими трактуваннями, ототожнюється із волею до життя, до влади, експансії і до держави, де воля розуміється як передумова дій, спрямованих на досягнення ідеалів. Під останніми розумілася передовсім держава, котра, власне, і консолідує Н. У той же час влада (держава) може проявитися лише на тлі сильного й спільного духу, що включав ряд компонентів: славу предків, спільність тріюмфу у минулому, спільність волі в теперішньому і готовість до дій.

Література: Костомаров Н. Две русские народности. „Основа“, III, 1861; Потебня О. Народ и язык. „Вестник Европы“, т. V, 1895; Драгоманов М. Чудацькі думки про укр. нац. справу. Відень 1915; Старосольський В. Теорія нації. Відень 1921; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Відень 1926; Донцов Д. Націоналізм. Л.-Жовква 1926; Сціборський М. Націократія. Париж 1935; Ребет Л. Формування укр. нації. Мюнхен 1951; Шульгин О. Нація і національність. Мюнхен 1956; Вассиян Ю. Одиниця і суспільність. Торонто 1957; Гуслистий К. До питання про утворення укр. нації. К. 1967; Укр. народність. Нариси соц.-екон. і етно-політ. історії. К. 1990; Дашкевич Я. Основні етапи історії укр. нації. „Родовід“, 1991; Грабовський С. Нація і тоталітаризм. В кн. Етнічна самосвідомість і нац. культура К. 1991.

А. Пономарьов


Незалежна УСДРП, див. УСДРП Незалежних.


Німеччина (Deutschland), найбільша держава Центр. Европи: 540 520 км² до 1914, Версальський мир зменшив до 472 030 км², а Потсдамські домовлення (1945) — до 356 270 км². 1945 Н. була окупована, з 1949 поділена на дві частини: Федеративну Республіку Німеччини (Bundesrepublik Deutschland) з 248 680 км² (столиця Бонн) й 61 420 000 (1984) меш.; та Нім. Демократичну Республіку (Deutsche Demokratische Republik): 108 330 км² зі Сх. Берліном як столицею, 16 700 000 меш. З 3. 10. 1990 з’єднано обидві Н. і в 1992 вона охоплює 357 000 км² з 80 570 000 меш. зі столицею у Берліні.

Н. не має спільного кордону з Україною, проте, бувши зі всіх центр. і зах. евр. держав географічно найближчою до України, вона підтримувала жваві зв’язки з Україною-Руссю, почавши з 9 в. Укр.-поль. і укр.-рос. відносини впливали в минулому на інтенсифікацію зв’язків з Н.

9 — 15 вв. Перша згадка про контакти між Руссю і Н. датується 18.5.838, коли до Інґельгайму на Райні, столиці Людвига Побожного (814 — 840), прибули, прийшовши від візант. імператора, посли, що звали себе й свій народ Руссю (qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant...). Більшість істориків уважає, що в цьому літописному записі мовиться про варязьких посланців на службі Руси.

Почавши з 9 в., існували жваві торг.-госп. зв’язки Києва — через Польщу (Краків), Моравію і Богемію (Прага) — з Реґенсбурґом. Зах. постачав на Русь мануфактурні та ювелірні вироби й зброю (франконські мечі); а з Києва вивозили хутра, мед, коштовності, коні, рабів. Щоб контролювати торг. обмін, Людвиг Германський (843 — 876) видав у Раффельштеттені (Баварія) митний реґлямент „Leges portarii“, в якому згадано також про торгівців з Руси. Ці митні розпорядки були потверджені 903 — 907 Людвигом Сином. У 10 в. Теофіль, чернець з Гельмерсгавзену біля Падерборну у півн. Ренанії, підкреслював, що „Русь є особливо майстерна в емалі...“. Торг. статути купців з Реґенсбурґу (1191) згадують про торгівлю з „Ruzarii“. Торг. зв’язки з Реґенсбурґом були інтенсивними до 13 в., коли тат. навала, але й поширення мореплавства італ. м. послабили зв’язок України з Н.

За посередництвом рел. місій з 10 в. також на церк. відтинку тривали нім.-укр. зв’язки. Кн. Ольга, прийнявши християнство, відвідала 957 візант. імператора Константина VII Багрянородного; повернувшися до Києва, вона вислала 959 посольство до нім. короля Оттона І В. з проханням вислати до Києва свящ. і єп. Біля 961 був висланий монах Адальберт з Трієру, який відвідав Київ, коли ним уже володів кн. Святослав, противник християнства. Кн. Ярополк, син Святослава, втримував добрі зв’язки з Оттоном II (973 — 983): посланці Руси взяли участь 973 у соймі в Кведлінбурзі, бажаючи отримати нім. допомогу, щоб протиставитися зазіханням Польщі. Кн. Володимир В. (980 — 1015), готуючися до хрищення Руси, обмінявся посольствами з Н., а згодом, одружившися з візант. принцесою Анною, утримував зв’язки з володарями країн Европи, у чому йому допомагала Теофано, візант. княжна, дружина Оттона II і мати Оттона III (983 — 1002) — сучасників Володимира В. Вона мала великий вплив на свого чоловіка і сина. За нім.-поль. війни (1003 — 18) обидва противники Гайнріх II (1002 — 24) і Болеслав Хоробрий пробували з’єднати собі на допомогу Русь. За цього конфлікту Гайнріх II вислав архиєп. і дипломата Бруно з Кверфурту проповідувати християнство серед печенігів. У 1007 і 1008 Бруно приймав у Києві кн. Володимир. Нім. посланець у листі до імператора Гайнріха II інформував його про „великого і багатого володаря“ — Володимира.

Після смерти 1011 дружини Анни Володимир одружився 1012 з онукою імператора Оттона І В., дочкою графа Куно з Еннінґену. Хоча це споріднення мало б сприяти зближенню з цісарем Гайнріхом II, сталося навпаки: поль. король Болеслав уклав 1013 союз з нім. цісарем у Мерзебурзі, і німці допомогли Польщі напасти на Русь і знищити територію Червенських городів.

Суперечки синів Володимира, Святополка і Ярослава за київ. престол допровадили до втручання у справи Руси Польщі й Н., які допомагали 1018 Святополкові. Похід короля Болеслава разом зі Святополком проти Ярослава й захоплення Києва 1018 описані нім. хроністом Тітмаром Мерзебурзьким (976 — 1018). Інформований своїми компатріотами, що взяли участь у цих змаганнях, Тітмар Мерзебурзький зазначає, що по стороні Святополка воювали 300 німців, 500 угорців і 1 000 печенігів. Під час цих змагань „великий город Київ, столиця держави, з 400 церквами, 8 площами-торгами і величезним населенням“, зазнав значних втрат. Здобувши перемогу, Ярослав шукав союзу з Н. у 1030-31 і, користаючися новим поль.-нім. конфліктом, приєднав до Руси, за згодою німців, м. Белз (1030) і Червенські городи (1031). Цісар Гайнріх III (1039 — 56) прийняв у Аллштедті (Галле) послів Ярослава для укладення торг. умов. 1043 Ярослав запропонував Гайнріхові за дружину свою дочку, але без успіху. Проте між Київщиною і Н. тривали добрі зв’язки. 1061 Гайнріх IV (1056 — 1106) надав притулок Анастасії, дочці Ярослава і дружині угор. короля Андрія. Шлюби кн. Києва з нім. родинами улегшували політ. відносини між двома державами. У 11 — 13 вв. занотовано (Н. де Баумґартен) 12 родинних союзів між Рюриковичами й родинами Н. Цей автор стверджує, що „Русь перед монгольською навалою творила одну велику родину з ін. державами Европи“. Святослав, син Ярослава, спочатку кн. чернігівський, а пізніше В. кн. Києва (1073 — 76), одружився з дочкою графа Етелера Дітмаршенського, яка по смерті кн. повернулася до Н. Ін. син Ярослава, Володимир (1020-52), кн. Новгорода, був одружений з Одою, дочкою графа Леопольда Штадського, а внук Ярослава, Ярополк Із’яславич, одружився 1073 з Куніґундою, дочкою графа Оттона з Орлямюнде-Райхлінґену. У другій пол. 11 в. зв’язки Києва з Н. набирають дещо ін. характеру. 1073 В. кн. Києва Із’яслав Ярославич, позбавлений влади, втік зі своїм сином Ярополком до Польщі, згодом до нім. імператора Гайнріха IV, прохаючи його допомоги відзискати київ. престол. Із’яслав подарував імператорові великі дари в золоті й сріблі та дорогі тканини. Гайнріх IV, намагаючися помирити розсварених братів, вислав до Києва свого посла єп. Бурхардта до урядуючого кн. Святослава Ярославича, який зі свого боку обдарував імператора величезною кількістю дорогих речей. Однак, не отримавши нім. допомоги, Із’яслав вдався з проханням до папи, воно вміщене у Псалтирі Трієру („Psalterium Trevirense“, 1078 — 87), з мініятюрами, які представляють княжу родину Ярополка Із’яславича і його дружину Ірину.

З політ. мотивів германський імператор Гайнріх IV одружився 1089 з Євпраксією (Прокседою) Всеволодівною, старшою дочкою кн. Всеволода Ярославича, шлюб відбувся у Кельні. Через цей родинний союз Гайнріх IV сподівався дістати політ. й фінансову допомогу від київ. кн. Всеволода. Однак Євпраксія впала жертвою інтриґ різних політ. і родинних кланів, і синод єп. у П’яченці (1095) відлучив від церкви Гайнріха IV, а Євпраксія повернулася до Києва (1106).

З 12 в. через внутр. міжусобиці підупадає сила Київ. держави, ролю якої перебрали менші складові князівства. З другої пол. 12 в. Гал.-Волинське князівство помножує свої контакти з Зах. Европою. 1189 гал. кн. Володимир, син Ярослава Осмомисла. у висліді угор. втручання шукав захисту у нім. імператора Фрідріха І Барбаросси, який прийняв кн. „з великою пошаною“ і допоміг йому, спільно з краківським кн. Казіміром II, відзискати владу в Галичині. Наступник Володимира, кн. Роман Мстиславич був замішаний у боротьбу між двома нім. партіями Вельфів і Гогенштауфенів. Він загинув у битві при Завнхості над Вислою (1205), воюючи разом з Філіппом Швабським з дому Гогенштауфенів проти герцога краківського. Шлюб Романа, сина гал.-волинського кн. Данила (1252) з Ґертрудою Бабенберзькою, спадкоємицею австр. герцогства, відкривав можливості володіння укр. династії в Австрії, однак герцогство захопив чес. король Оттокар II, і Роман мусів покинути Австрію. Сам кн. Данило підтримував зв’язки з нім. Тевтонським орденом, який на поч. 13 в. осів у Прибалтиці, творячи противагу до зазіхань Польщі і Литви. Він і його наступники сприяли нім. колоністам, які наплинули до укр. м., користаючи з привілеїв нім. (маґдебурзького) права. З цього часу зах.-укр. землі Галичина, Волинь, Холмщина знаходилися в сфері нім. культ., проф.-пром. впливу, що виявлялося у засвоєнні термінології з ділянок техніки, пром-сти, ремісництва. Ці впливи були найсильніші по м. Згодом німці польонізувалися.

За княжої доби Київ. Русь, а згодом Гал.-Волинське князівство підтримували зв’язки з Н., намагаючися мати партнера супроти Польщі. Рівновага сил у політ. трикутнику Русь-Польща-Н. була постійним прагненням укр. володарів, а заразом важливим фактором у політ. житті Европи.

Після втрати укр.-руської державности (1340) укр. землі опинилися в складі лит.-руської і поль. держав. Ці нові політ. формації і їхня співпраця (Кревська унія, 1385) намагалися обмежувати далі автономістські права укр. провінцій, приборкували впливи Нім. ордену (див. Німецькі хрестоносні лицарі). У битві під Ґрунвальдом (1410), коли розгромлено Нім. орден, серед 15 поль. полків було 9 укр. з Галичини й Поділля, а серед 17 лит. — 6 з Волині й Полісся. За ч. полків серед всіх національностей, що взяли участь у цій битві українці були представлені найсильніше. Після перемоги союзних військ під Грунвальдом почали розвиватися торг. м. над Балтицьким м., з чого скористала й Україна, що знаходила можливість збуту своїх продуктів на Північ.

16 в. — 1917. За укр. бездержавности меркнуть політ., а на перший плян виступають культ. прояви укр.-нім. взаємин. Почавши з 16 в., знаходимо українців в ун-тах Н., особливо у зв’язку з поч. реформації. У Гайдельберзі в сер. 16 в. навчався О. Пронський, син київ. воєводи, а в 17 в. багато студентів з Волині (брати А. і X. Сенюти, І. Малишко) і з Поділля (П. Бохиницький). Реґістри Ляйпціґського Ун-ту зберігають, почавши з сер. 16 і 17 в., значне ч. укр. студентів з зазначенням „Ruthene“. Серед них знаходимо вихідців зі Львова (Ф. Бернатович), Бучачу (П. Язловецький), Волині (І. Гербурт); з 18 в. до Ляйпціґу прибувають студенти з Києва (Г. Козицький), з Ніжена (М. Мотоніс), сини козаків брати Остроградські, О. Безбородько та ін. У Ляйпціґу студіював М. Смотрицький. У Кеніґсберзькому Ун-ті студіювали від самого його заснування (1544) українці з Галичини („рутени зі Львова“), з Поділля (К. Беський, М. Данилович). У 18 в. лекції Е. Канта слухали С. Гусаревський, брати Леонтовичі, І. Хмельницький, нащадок гетьмана Б. Хмельницького.

Українці навчалися також в ун-тах Ґеттінґену, Кельну, Віттенберґу, в сер. 16 в. записані як „рутени“. Почавши з 18 в. мед. студії у Страсбурґу відвідували кол. студенти Київ. Академії, які згодом були проф. анатомії в Петербурзі. З України їхали вдосконалювати знання також до Галле і Бресляву.

Дещо пізніше низка німців захоплювалася православієм, вони приїжджали на Україну і посідали значне місце в освіті й науці. Серед них визначався І. Ґізель, родом зі Сх. Пруссії, проф. і ректор Могилянської колеґії 1645 — 50, визначний філософ й історик. Також пруського походження з Кеніґсберґу був А. Зернікав, який з лютеранства перейшов на православіє, працював як богослов разом з архиєп. Л. Барановичем з 1680 у Чернігові. Він збудував Троїцький собор у Чернігові. З 1738 в Київ. Академії почали викладати нім. мову, за граматикою І. Ґольшеда, викладачами були німці К. Феґен, К. Ремер, що походили з Пруссії. Серед підручників з філософії в Київ. Академії вживали Ф.-Х. Баумайстра, учня Х. Вольфа і Ляйбніца.

З посиленням діяльности укр. козацтва воно стало відоме в Зах. Европі, і згодом відновилися політ. форми нім.-укр. зв’язків. 1594 габсбурзький імператор Рудольф II (1576 — 1612) вислав до запор. козаків дипломатичну місію на чолі з Е. Ляссотою, завданням якого було притягнути укр. козаків до антитур. коаліції, щоб припинити оттоманську експансію в Европу. Ляссота, шляхтич зі Шлезьку, залишив „Das Diarium des Erich von Steblau“ цінне джерело для історії й географії України, зокрема про орг-цію Запор. Січі, тодішній гетьман якої був Б. Микошинський. Для заохоти козаків Рудольф II передав їм прапор, як символ імператорської протекції над козаками; цей факт насторожував поляків, однак у битві під Солоницею (1596) козаків перемогли поляки і відібрали імператорський прапор, на чому і закінчилася ця коротка спроба нім.-укр. співпраці.

У поль.-коз. війнах першої пол. 17 в. по стороні поль. брали участь пруські загони, бо за того часу Пруссія була васалем Польщі і була змушена допомагати у всіх війнах, що їх вела Річ Посполита. 1635 у Кодаку перебувала нім. залога, завданням якої було не допускати біженців до Запоріжжя. Укр.-поль. війна 1648 — 57 під проводом гетьмана Б. Хмельницького сильно ослабила Польщу, з чого скористалася Бранденбурґ-Пруссія, щоб усамостійнитися від Польщі. Спочатку Бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм ще продовжував постачати Польщі військ. загони. Однак з сер. 1649 поширилися в Польщі чутки, що курфюрст за посередництвом Ю. Ракоція порозумівся з Хмельницьким. Ці вістки повторювалися 1651, але щойно 1655 курфюрст в інструкції до свого посла У. Ґ. Сомніца виявив бажання політ. порозумітися з Б. Хмельницьким. У жовтні 1656 Хмельницький вступив в коаліцію зі Швецією, Семигородом і Бранденбурґом проти Польщі. Врешті в червні 1657 до Чигирина прибув посол Фрідріха Вільгельма ігумен Данило, який пропонував Хмельницькому договір про дружбу, на яку гетьман відповів листом 21.6.1657, висловивши своє задоволення. Навіть після смерти Б. Хмельницького, у 1657 — 58, продовжувалися бранденбурзько-укр. переговори. Курфюрст, здобувши повну самостійність від Польщі, перебрав на себе посередництво в переговорах між Польщею й Україною. Він вислав з місією до І. Виговського свого посла рітмайстра А. Ахіллеса-Майна, якому також доручив визондувати ґрунт для союзу Бранденбурґу з Україною, т. зв. „протестантсько-коз. союз“ на випадок конфлікту з Польщею. Цей проєкт союзу був прихильно прийнятий І. Виговським і Ю. Немиричем, він мав ґарантувати обом сторонам незалежність як від Польщі, так і Москви.

Рівночасно з бранденбурзько-укр. переговорами йшли також австр.-укр. Австрія боялася тур. аґресії, тому не бажала зближення Хмельницького з Портою. На поч. 1657 імператор Фердінанд III вирядив до Чигирина своє посольство на чолі з архиєп. П. Парчевичем, з походження хорватом, завданням якого було замирення України з Польщею й орг-ція коаліції проти Туреччини. Хмельницький прийняв з великими почестями посланника „найвищого монарха світу“ й обіцяв припинити спільний наступ з Ракоцієм проти Польщі. Відоме, що й пізніше австр. цісарі утримували зв’язки з укр. гетьманами: І. Мазепа листувався 1707 з імператором Йосифом I у справі надання першому титулу імперського кн.

Крім нім.-укр. дипломатичних зв’язків за періоду коз. держави, слід згадати і про ін. аспекти співпраці. У коз. війську були також нім. офіцери, серед яких деякі себе визначили. А. Зернікав з Пруссії за гетьмана І. Самойловича, довіреним якого він був, працював над будовою укріплень. За гетьмана І. Мазепи керівництво всією артилерією в Гетьманській державі було довірене полк. Фрідріхові Кеніґсеґу родом з Саксонії. Він героїчно обороняв столицю Гетьманщини Батурин перед наступом рос. військ і помер від поранення (1708).

Після Мазепи П. Орлик провадив дипломатичну акцію в Саксонії, Гольштайні та Ганновері. На еміґрації в Н. перебував А. Войнаровський, якого схоплено 1716 у Гамбурзі й передано Петрові I, який його заслав на Сибір.

Україна за І. Мазепи (1687 — 1709) зазнала значного культ. і екон. розвитку, за того часу також затіснилися зв’язки з нім. країнами. Багато сировини і с.-г. продуктів експортовано до Н., насамперед до Сх. Пруссії й Шлезьку. Важливими центрами, які торгували з Україною, були Данціґ і Бресляв: з Бресляву постачалися на Україну кн. й часописи. У 18 в. київ. міщани й ремісники торгували нім. товарами, висилали свої вироби в Саксонію, Пруссію. На Україні з’явилися нім. будівничі, ремісники, інженери, архітекти. Нім. архітект Й.-Ґ. Шедель родом з Гамбурґу працював 1731 — 52 у Києві, керував роботами над спорудженням дзвіниці Києво-Печерської Лаври (1731 — 45), надбудови будинку Київ. Академії (1732 — 40), дзвіниці Софійського собору, брами Заборовського. Успенський собор Почаївської Лаври у стилі рококо побудував Ґ. Гоффман (1771 — 83) родом з Шлезьку. У розбудові митрополичої палати і Собору св. Юра у Львові у стилі рококо допомагав З. Фессінґер; а українці їздили до Н. навчатися по ун-тах, її відвідували укр. мистці. Там побував Г. Сковорода. Нім. преса інформувала про події на Україні.

Серед нім. істориків, які цікавилися Україною були: Й. Пасторш (1610 — 82), родом з Ляйпціґу, автор прополь. „Bellum scythico-cosacicum...“ (1652), С. Пуффендорф (1632 — 94), який у розділах про Польщу й Москву згадував і про укр. козаків, Й. Гербіній (1633 — 79), який відвідав Україну 1674 й описав Києво-Печерську Лавру („Religiosae Kijovienses cryptae, sive Kijovia subterranea“, 1675). У 18 в. цінні розвідки про Україну написали: Й. А. Ґюльденштедт (1745 — 81), мандрівник і природознавець, описав природу Півд. України; а австро-угор. історик Й. К. Енґель був автором двох праць: „Geschichte von Halitsch und Wladimir bis 1772“ (1792 — 93), „Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken“ (1796, одна з перших наук. студій з історії України).

Після першого поділу Польщі (1772) Австрії дісталася Галичина, а з 1774 і Буковина, в яких населення зазнало впливу нім. мови й культури, а також користувалося дем. й відносно ліберальнішими умовами, ніж на Наддніпрянщині. У цій ситуації Галичина стала своєрідним „укр. П’ємонтом“, який своїми осв. й культ. здобутками (укр. гімназії, катедри україністики у Львівському й Чернівецькому ун-тах, а насамперед дослідами Наук. Т-ва ім. Шевченка — своєрідної укр. академії наук) впливала і на укр. землі під рос. окупацією.

Після ослаблення укр. автономії та її знесення в другій пол. 18 в. відійшли на задній плян також нім.-укр. взаємини. За цього часу символічною є спроба В. Капніста, який 1791 з доручення укр. патріотичних кіл відбув подорож до Берліну, прохав допомоги в разі повстання проти Росії, був прийнятий пруським мін. Герцберґом. Паралельно з ліквідацією автономії України, при кін. 18 — на поч. 19 в., почала занепадати також самоуправа м. 1831 царським указом скасовано маґдебурзько-нім. право в укр. м., а 1835 його скасовано і в Києві.

Про нац. відродження України німці мало що знали, хоча воно живилося й ідеями нім. філософа і письм. Й. Ґ. Гердера (1744 — 1803), якими користувалися М. Максимович, А. Метлинський та ін. Гердер пророкував, що „Україна стане новою Грецією...“ (1769). Лише одиниці серед німців продовжували в другій пол. 19 в. цікавитися укр. питанням. Так, 1861 К. Шлецер, другий секретар посольства Пруссії в Петербурзі, вислав до мін-ва закордонних справ Берліну, на основі памфлетів, які там кружляли, звідомлення про політ. настрої в Росії; серед цих памфлетів, в одному говорилося про можливість відокремлення Малої Росії від Великоросії, про те, що українці в нац. і духовному наставленні цілковито різняться від росіян. Невідомо, як на ці звідомлення реаґував пруський уряд, хоча про укр. сепаратизм дуже добре знав Бісмарк, який, однак, дотримувався політики традиційної „династичної приязні“ Н. й Росії й був противником „рев. течій“. Все ж, щоб остерегти Росію від аґресивних намірів супроти Австро-Угорщини нім. філософ Е. Гартманн, відповідно до бажання уряду, у розвідці „Rußland und Europa“ (1888) пропонував, для ослаблення Росії, створення „Київ. королівства“. Але офіц. наставлення Н. до 1914 в справі розчленування Росії і самостійности України було стримане, а навіть неґативне.

З другої пол. 19 в. до першої світової війни інтенсивно відбувався обмін товарів між Н. й Україною морським шляхом. З України вивозили пшеницю, цукрові буряки, залізну руду, марганець, а привозили с.-г. машини, хем. фабрикати, текстильні продукти.

На культ. відтинку з другої пол. 19 в. нім. письм. писали про творчість Т. Шевченка: Й.-Ґ. Обріст „T. G. Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter“ (1870), K.-E. Францоз „Die Klein-Russen und ihre Sänger“ (1878). І. Франко інформував нім. світ про укр. питання і багато писав нім. мовою. Частину цих праць перевидано у монографії, опублікованій 1963 в Берліні „Ivan Franko. Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine“. На нім. мову перекладали твори О. Кобилянської. На еміґрації С. Подолинський і М. Зібер були в контакті з К. Марксом. У 1867 — 69 pp. у Ляйпціґському Ун-ті навчався М. Лисенко, а у Бреслявському — з 1884 А. Шептицький.

1914 — 1919. З поч. першої світової війни, у зударі з Рос. Імперією, міняється нім. політика відносно України. Разом з Австрією Н. допомагає Союзові Визволення України (СВУ), еміґрантській формації наддніпрянців, що прагнули здобуття укр. державности на окупованих Росією укр. землях. Спочатку осідок СВУ був у Відні, згодом у Берліні. Н. була позитивно наставлена до формування укр. військ. формації Синьожупанників з полонених у таборах Н.: Раштат, Вецляр, Зальцведель. З 1915 нім. мін-во закордонних справ уповноважило свого депутата А. Зюдекума слідкувати за укр. питанням.

Низка нім. істориків і публіцистів писали розвідки, ст. про загрозу експансії Росії, обґрунтовуючи тезу про нац. відрубність України від Росії, про значення укр. питання для нім. і взагалі світової політики, про потребу усамостійнення України. Серед авторів на ці теми визначалися: П. Рорбах („Rußland und wir“, 1915, „Der Krieg und die deutsche Politik“, 1915), K. Нетцль („Die Unabhängigkeit der Ukraine als einzige Rettung vor der russischen Gefahr“, 1915), Ґ. Кляйнов („Das Problem der Ukraine“, 1915), О. Кесслер („Die Ukraine. Beiträge zur Geschichte, Kultur und Volkswirtschaft“, 1916).

3 1916 зацікавлення Україною в Н. зростає; у Берліні з грудня 1915 засновується т-во, створене виключно з німців, „Україна“, на чолі з ген. К. Ґебзаттелем, яке видавало свій орган — „Osteuropäische Zukunft“ за ред. Ф. Шуппа. Укр. питання порушували публікації: „Die Ukraine“ (зб. ст.), особливо ст. Ф. Шуппа „Die Ukraine als Deutschlands Brücke zu den Ostländern“ (1916); П. Освальда „Die Ukraine und die ukrainische Bewegung“ (1916); А. Шмідта „Das Ziel Rußlands“ (1916); А. Пенка „Die Ukraine“ (Zeitschrift der Gesellschaft für Erdkunde zu Berlin, 1916).

Тоді як більшість нім. знавців Сх. Европи висловлювалася за те, щоб використати укр. чинник для нового політ. укладу в цій частині Европи, офіц. урядові кола як Н., так і Австро-Угорщини пробували скоріше творити, як противагу Росії, Поль. королівство.

Березнева революція 1917 в Росії і створення Укр. Центр. Ради в Києві заскочили нім. урядові кола. Як попередньо, так і тепер нім. приятелі України П. Рорбах, А. Шмідт, Ф. Шупп продовжували інформувати нім. гром. думку й нім. уряд про важливість створення незалежної укр. держави. Замислитися над цією проблемою довелося Н. і Центр. Державам під час переговорів у Бересті-Литовському, де вони пробували укласти сепаратний мир з больш. Росією. До тих переговорів з поч. січня 1918 пристала й делеґація Укр. Нар. Республіки. Вона підписала у Бересті 9.2.1918 з почвірним союзом Центр. Держав сепаратний мир, на підставі якого Н. разом з Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною визнавали незалежність УНР. Україна і Н. обмінялися посольствами: у Києві послом був барон М. Шварценштайн, а в Берліні О. Севрюк, згодом Ф. Штейнгель. Н. ратифікувала Берестейський договір з Україною 24. 7. 1918. А для реалізації умов мирного договору в екон. площині, на запрошення укр. уряду Н. погодилася прийти з військ. допомогою, щоб звільнити окуповані большевиками частини укр. земель. Нім. війська, разом з австр., під командуванням Г. Айхгорна, бл. 800 000, та при співучасті укр. загонів від 19.2. до поч. квітня 1918 звільнили від большевиків Україну. Однак втручання нім. командування у внутр. укр. справи і брутальне поводження німців на Україні допровадили до їх зудару з урядом УНР, а 29.4.1918, за згодою німців, до держ. перевороту. Ще перед тим начальник штабу ген. В. Ґренер від імени нім. командування домовився з ген. П. Скоропадським про умови нім.-укр. співдії, умови, які тяжіли на протязі всього періоду Гетьманату. Одним з виявів невдоволення населення поведінкою німців було вбивство Г. Айхгорна 30.7.1918 у Києві. Після подорожі гетьмана П. Скоропадського до Н. і побачення з кайзером Вільгельмом II (4-17.9.1918) нім. уряд пробував зважати на уряд гетьмана, але вже було запізно, бо за два місяці Н. капітулювала і почала відтягати свої війська з України. Протягом 1918 Україна доставила Н. 28 614 а Австрії 19 697 вагонів збіжжя, цукру, худоби, дерева, сировини. За Директорії представником УНР у Н. був М. Порш, згодом М. Василько, а нім. уповноваженим при Директорії з січня 1919 був О. Майснер. Рівночасно ЗУНР у Н. представляв Р. Смаль-Стоцький. Укр. представники діяли до 1921, згодом дипломатичним представником УССР був О. Ауссем, який діяв до 1923. Консулом УНР у Мюнхені 1919 — 22 був В. Оренчук, який сприяв укр.-нім. зв’язкам.

Про Берестейський мир і про перебування німців на Україні 1918 широко інформувала тодішня преса, маємо спогади учасників: ген. М. Гоффмана („Der Krieg der versaumten Gelegenheiten“, 1923), О. Черніна („Im Weltkriege“, 1919), ген. E. Людендорфа („Kriegserinnerungen 1914 — 1918“, 1919). У березні 1918 у Берліні було створене Нім.-Укр. Т-во (Deutsch-Ukrainische Gesellschaft) під проводом П. Рорбаха й А. Шмідта, яке видавало свій орган „Die Ukraine“, від грудня 1918 до кін. 1926 появилося 40 чисел з багатим українознавчим змістом. 1948 це т-во відновило свою діяльність у Мюнхені. Важливе те, що Нім.-Укр. Т-во ставилося критично до політики офіц. нім. кіл щодо України, включно до нім. підтримки гетьмана Скоропадського.

1919 — 1939. Після підписання Рапальського договору 1922 між Совєтами і Н. та Берлінської угоди 5.11.1922 відновлено торг. зв’язки між Н. й УССР, у Харкові та Берліні створено відповідні торг. представництва. Нар. Комісаріят Освіти УССР створив 1922 у Н. своє представництво, яке плекало наук., культ. зв’язки двох країн. 1925 встановлено контакти між ВУАН і Баварською Академією, між ними відбувався обмін наук. публікаціями. У 1920-их pp. укр. письм. (П. Тичина, М. Хвильовий, І. Микитенко, О. Довженко й ін.) відвідували Н.

Між двома світовими війнами продовжувало свою діяльність Нім.-Укр. Т-во, яке інформувало про співпрацю обидвох народів і мало деякий вплив на сх. політику Ваймарської Республіки. Серед його вид. була „Кн. про Н.“ (1920) за ред. А. Шмідта і З. Кузелі. З 1926 за підтримкою „Verein zur Förderung der ukrainischen Kultur und Wissenschaft“, а з 1931 нім. мін-ва освіти засновано Укр. Наук. Ін-т у Берліні (Ukrainisches Wissenschaftliches Institut), завданням якого було ширення відомостей про Україну, дослідження взаємин України з Н. До 1938 Ін-т був афільований при Берлінському Ун-ті, а кураторів (ген. В. Ґренер, проф. А. Пальме, проф. Ґерулліс) призначало мін-во. Ін-т видавав „Abhandlungen“, „Mitteilungen“, „Ukrainische Kulturberichte“ і книжкові вид. (І. Мірчук „Handbuch der Ukraine“, 1941 — енциклопедичний довідник). Створено лекторати укр. мови в ун-тах у Берліні, Ляйпціґу, Галле, Мюнстері і Тюбінґені. З 1931 в університетській бібліотеці Тюбінґену працювала Г. Чикаленко-Келлер.

Серед нім. україністів активними були Г. Кох, дослідник іст. укр. церкви, П. Рорбах, автор розвідки „Deutschlands Ukraine Politik“ (1918), Т. Біберштайн („Die ukrainische Frage. Die Ukraine vor und nach dem Weltkrieg im Lichte der neuesten wissenschaftlichen Quellen“, 1934). Особливо продуктивним був А. Шмідт, який у ст. „Das ukrainische Problem“ (у місячнику „Volk und Reich“, Heft 8, 1933), на основі іст. огляду України вважав, що в інтересах нім. народу є сприяти прагненню українців до самостійности, бо без існування укр. держави не може бути спокою в Сх. Европі. Напередодні другої світової війни А. Шмідт у праці „Ukraine, Land der Zukunft“ (1939), ще раз відстоюючи ідею самостійности України, намагався звернути увагу нім. суспільности на важливість укр. питання також в інтересі самої Н. Однак напрям політики Гітлера був ін., і 1941 праця А. Шмідта була вилучена з ужитку. Перед нім.-сов. війною 1941 Ін-т студій кордонів і закордонних дослідів у Берліні підготував за співучастю В. Кубійовича Атляс України, який, однак, з наказу політ. влади не був поширений. Анонімно, під маркою „Editions Prométhée“ (Страсбурґ) совєти видали відповідно підібрані документи для компрометації Центр. Ради і Гетьманату: „Die deutsche Okkupation der Ukraine. Geheimdokumente“ (1937).

1939 — 1945. Властиві наміри нім. нац.-соц. (гітлерівської) політики щодо України виявились в подіях Карп. України 1938 — 39. Німці віддали на поталу угор. гонведам започатковане укр. нац. відродження на цій частині України. Після нім.-сов. пакту (23.8.1939) німці віддали совєтам Зах. Укр. Землі, а на зах. окраїнах у складі Ген. Губернії дозволяли мінімальну допомогово-культ. діяльність в рамцях Укр. Центр. Комітету. У червні 1940 за згодою німців совєти захопили Півн. Буковину й Басарабію. З поч. нім.-сов. війни (22.6.1941) німці, захопивши більшість укр. земель запровадили на них колоніяльну систему і поліційний терор. Була ліквідована спроба відновлення укр. державности у Львові — Укр. Держ. Правління (30.6.1941), приєднано Галичину до Ген. Губернії (дистрикт Галичина), 1.8.1941 з частини укр. центр. земель створено „Reichskommissariat Ukraine“ (20.8.1941) на чолі з Е. Кохом й з осідком у Рівному. У 1942 — 44 німці вивезли на примусові роботи до Н. бл. 2 мільйони українців. Півн. Буковину і частини Басарабії й Трансністрію німці віддали у володіння Румунії. На контрольованих німцями укр. землях були переслідувані всі прояви політ.-самостійницької дії: Укр. Нац. Рада у Львові (липень 1941), Укр. Нац. Рада у Києві (жовтень 1941), Похідні групи ОУН (див. також „Нахтіґаль“ і „Ролянд“). З 1942 на Волині й Поліссі почали формуватися партизанські загони проти нім. окупації, з 1943 оформилася Укр. Повстанська Армія. Єдиною реґулярною укр. військ. формацією в складі нім. збройних сил була Дивізія „Галичина“, зформована у квітні 1943. З серпня 1943 до жовтня 1944 поступово німці залишили Україну, захоплену сов. військами.

За війни з уваги на цензурні умови появилося мало праць з нім. боку на укр. теми, особливо про укр. державницькі прагнення. Все ж слід занотувати розвідку П. Рорбаха і А. Шмідта „Osteuropa historischpolitisch gesehen“ (1942) і монографію Ф. Павзера „Die Ukraine“ (1943); з ділянки іст. укр. церкви працю Е. Вінтера „Byzanz und Rom im Kampf urn die Ukraine, 955 — 1939“ (1942, укр. переклад 1944); також праці: Д. Антоновича „Deutsche Einflüsse auf die ukrainische Kunst“ (1942), P. Смаль-Стоцького „Die germanisch-deutschen Kultureinfliisse im Spiegel der ukrainischen Sprache“ (1942), Д. Дорошенка „Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainischen Beziehungen“ (1941), Ф. Лянґа „Die Ukrainer Galiziens im Kampf um die Aufrichtung des ukrainischen Staates“ (1943), Ґ. Відемаєра „Ukraine, Brot für Europa“ (1942).

Вже після закінчення війни цій добі присвячено багато праць, гол. укр. і чужинецьких дослідників на теми викриття нім. політики супроти укр. народу. Серед них: Р. Ільницький, „Deutschland und die Ukraine 1934 — 1945“, 2 тт. (1955 — 59); І. Каменецький, „Hitler’s Occupation of Ukraine, 1941 — 1944“ (1956); K. Паньківський, „Роки нім. окупації, 1941 — 1944“ (1965, 2 вид. 1983); Ґ. Райтлінґер, „The House built on Sand. The Conflicts of German Policy in Russia 1939 — 1945“ (1960); P. Торжецький, „Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy (1933 — 1945)“ (1972); Дж. Армстронґ, „Ukrainian Nationalism 1939 — 1945“ (1955).

Після 1945. Після другої світової війни УССР утримувала екон. і культ. зв’язки перев. з Нім. Дем. Республікою. Ці зв’язки визначав союзний центр. 1958 був створений у Києві укр. відділ Т-ва радянсько-нім. дружби і культ. зв’язків, гол. якого був І. Білодід. Як мова про Зах. Н., то нищівна нім. політика щодо України за другої світової війни не сприяла укр.-нім. співпраці. Все ж деякі прояви її на культ. відтинку мали місце у зв’язку з тим, що в Н. опинилося значне ч. укр. політ. еміґрантів, фахівців з різних ділянок.

1948 відновило у Мюнхені передвоєнну діяльність Нім.-Укр. Т-во, яке очолювали К. Бенш, К. Ґребе, Ф. Редер, Г. Прогаска. Це т-во видавало за ред. Г. Прокопчука журн. „Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart“ й видало низку публікацій для ознайомлення німців з укр. проблематикою. Паралельне Нім.-Укр. Т-во ім. Гердера, засноване 1948 з ініціятиви І. Мірчука й Г. Коха, 1960 злилося з Нім.-Укр. Т-вом.

З 1946 Укр. Вільний Ун-т (УВУ) відновив діяльність у Мюнхені й одержав від баварського уряду визнання як приватний ун-т з правом надавати докторські дипломи. Для зв’язку з нім. колами 1962 УВУ, НТШ і УТГІ створили Т-во Сприяння Укр. Науці (Arbeits- und Forderungsgemeinschaft der Ukrainischen Wissenschaften). Кураторія Т-ва, в якій є представники нім. федерального і баварського урядів (куратори: Р. Людер, Й. Маурер, В. Янів, Г. Зінґбартль) дбає про здобуття допомоги для названих трьох наук. т-в від нім. урядових установ.

Українці в Н. До 1914 українці перебували в Н. спорадично, перев. на студіях, дехто з письм. і мистців вдосконалював свої знання: з кін. 19 в. — М. Івасюк, М. Сосенко, І. Труш, Ю. Нарбут, О. Мурашко, М. Паращук, згодом Є. Ліпецький, Д. Горняткевич. При кін. 19 — на поч. 20 в. до Н. з Зах. Укр. Земель приїжджали українці на працю як сезонові робітники.

За першої світової війни в Н. купчилися українці, що належали до Союзу Визволення України, вони допомагали полоненим українцям з рос. армії, зібраним у таборах Вецляру, Раштату, Зальцведелю (бл. 200 тис. осіб). 1918 — 21 у Берліні існувало укр. посольство і низка місій УНР і Укр. Держави. 1919 до Н. почали приїжджати обмеженим ч. політ. еміґранти, учасники визвольних змагань.

Між двома світовими війнами українці в Н. гуртувалися біля т-ва „Укр. Громада“, заснованого 1919, яке спершу було заг.-укр., а згодом стало гром. осередком гетьманського руху, і коло укр. посольства. Щойно пізніше, з 1933, засновано Укр. Нац. Об’єднання (УНО), яке стояло під впливом ОУН і при кін. 30-их — на поч. 40-их pp. стало сильною гром. орг-цією. Ін. укр. осередком було в-во „Укр. Слово“, що діяло в Берліні у 1921 — 26, дир. якого був З. Кузеля. З 1919 до 1933 у Берліні діяла „Укр. Накладня“ Я. Оренштайна,у ред. якої працювали З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Сімович. У Н. (Берлін) появлялися часописи „Укр. Слово“ (1921 — 23), „Укр. Прапор“ (1923 — 31), „Osleuropäische Korrespondenz“ (1926 — 30) за ред. З. Кузелі, „Ukrainischer Pressedienst“ (Укр. Пресова Служба, УПС), 1931 — 39, інформаційне бюро, організоване колами ОУН (ред. М. Селешко, В. Стахів).

З 1921 на студії до нім. ун-тів почали приїжджати укр. студенти, що мали свої студентські орг-ції: Спілку Укр. Студентів у Н. й Укр. Студентські Громади у Берліні, Кеніґсберґу, Кілі, Геттінгені, Бресляві, Данціґу. Для координації студентських т-в створено Союз Укр. Студентських Орг-цій у Н. та в Данціґу (СУСОНД).

У Н. (Берлін) жили політ. діячі: кол. гетьман П. Скоропадський, деякий час Є. Коновалець, през. ЗУНР — Є. Петрушевич та їхні найближчі співр.; у Мюнхені з 1919 перебував І. Полтавець-Остряниця.

У Берліні існувала гр.-кат. парафія, перетворена 1940 на Апостольську Візитатуру (о. І. Вергун). З 1940 діяла гр.-кат. парафія в Мюнхені. У 1930-их pp. існувала також укр. правос. парафія.

За другої світової війни попередня еміґрація в Н. почала поповнюватися українцями з різних земель. Після розвалу Польщі 1939 у Н. опинилися українці, кол. вояки поль. армії, втікачі з Зах. Укр. Земель, українці з Буковини, які виїхали 1940 з нім. переселенчою комісією, з поч. нім.-сов. війни 1941 полонені сов. армії, а з 1942 українці, вислані на примусову роботу, т. зв. остарбайтери. При кін. війни в Н. перебували приблизно 2,5 — 3 млн українців, серед яких у найтруднішому становищі, без ніякої опіки були полонені сов. армії й остарбайтери. Щойно з кін. 1944 нім. уряд, втративши всі укр. землі, пробував дещо змінити свою політику щодо останніх. Німці були змушені визнати нац. поділ серед цих робітників і для українців з кол. Райхскомісаріяту Україне створити Центр. Представництво в Н., яке очолив кол. бурґомістер Харкова О. Семененко. Для них організовано культ. опіку. Натомість опіку над українцями з Ген. Губернаторства, до якого належала й Галичина, перебрало представництво Укр. Центр. Комітету в Берліні.

Зі збільшенням ч. українців у Н. розбудувалися дві гром. орг-ції: пронаціоналістичне Укр. Нац. Об’єднання (УНО), яке очолював Т. Омельченко, і в нових межах Великонімеччини 1942 охоплювало 1 268 філій і 42 тис. чл.; пресовим органом УНО був тижневик „Укр. Вісник“. Другою дозволеною німцями гром. орг-цією була прогетьманська Укр. Громада, що нараховувала бл. 6 000 чл. і видавала свій орган „Укр. дійсність“. Офіц. нім. орг-цією була Укр. Установа Довір’я в Нім. Райху (Ukrainische Vertrauensstelle im Deutschen Reich), очолена М. Сушком, яка опікувалася соц. інтересами бездерж. українців у Н. Студентською централею була Націоналістична Орг-ція Укр. Студентства Великонімеччини (НОУС, 1941 — 45).

Після закінчення другої світової війни у всій Н. спочатку перебувало біля трьох млн українців, велику частину яких 1945 репатрійовано, так що на поч. 1946 лишилося в Зах. Н. приблизно 180 тис. українців; це була друга, після поляків, найбільша нац. група переміщених осіб (Displaced Persons, D. P.), більшість яких жили в таборах Д. П. Спочатку допомогу для переміщених осіб подавала Адміністрація Допомоги і Відбудови Об’єднаних Націй (УНРРЛ), а з 1947 створена Міжнар. Орг-ція для Втікачів (ІРО), завданням якої було переселювати біженців. З 1946 українці почали переселюватися спочатку до зах. евр. країн: Франції, Бельгії, Великобрітанії, а згодом до заокеанських країн: ЗДА, Канади, Бразілії, Австралії й ін. 1947 ч. українців у Н. зменшилося до 140 тис, 1948 — 111 тис, 1949 — 86 тис. і 1950 — 55 тис

1947 українці перебували в 134-ох таборах, деякі жили в приватних приміщеннях. Найбільші провінції поселення були: в амер. окупаційній зоні: Баварія — 66 тис, Баден — 9,4 тис, Гессен — 8,2 тис; у бріт. зоні: Нижня Саксонія — 10,8 тис, Півн. Надрайнщина-Вестфалія — 6,8 тис, Шлезвіґ-Гольштайн — 1,5 тис, Гамбурґ — 3,2 тис; у франц. зоні: Надрайнщина-Фальц — 3,3 тис, Вюртемберґ — 2,2 тис.

Гол. місц., в яких жили українці, за обчисленням 1946 — 47: у амер. зоні: Авґсбурґ-Зоммерказерне (2 640), Мюнхен-Шляйсгайм (2 020), Мюнхен-Фрайман (2 580), Мюнхен-Ляйм (720), Берхтесґаден-Орлик (2 110), Ашафенбурґ-Ляґарде (2 300), Ашафенбурґ-Артілері-казерне (1 450), Ашафенбурґ-Піонір-казерне (2 000), Ашафенбурґ-Буа-Бріле (1 300), Міттенвальд-Єґерказерне (2 890), Міттенвальд-Піонірказерне (1 190), Новий-Ульм (1 930), Стефанскірхен (1 170), Ляндсгут (900), Інґольштадт (1 280), Ерлянґен (810), Діллінґен (1 660), Райтерзайх (970), Ноймаркт (1 070), Байройт (2 170), Реґенсбурґ (4 660), Ельванґен (2 330), Еттлінґен (2 150), Карлсруе (1 300), Людвіґсбурґ (800), Пфорцгайм (1 130), Штутґарт-Цуфенгаузен (1 580), Корнберґ (2 340), Майнц-Кастель (1 800). У бріт. зоні: Ганновер-табір „Лисенка“ (3 430), Гайденау (З 030), Галлендорф (1 420), Батгорн (1 350), Гамбурґ-Фалькенберґ (1 110), Бравншвайґ (900), Бурґдорф (970), Білефельд (850), Ґосляр (1 200), Ґеттінґен (680), Дельменгорст (800), Ґоденау (650), Лінторф (1 320), Коріґен (740), Мунстер-Ляґер (1 530), Мюльгайм-Рур (1 440), Райне (1 910). У франц. зоні: Ґнайзенау (1 370), Бад Кройцнах (670), Ляндштуль (610), Трір (530).

Спочатку серед українців переважали молоді люди, до 20 р. приблизно 24%, 2050 р. — 64%, понад 50 р. — 10%.

Масова рееміґрація закінчилася на поч. 1950-их pp., відтоді в Н. залишилося приблизно 20 тис. українців, спочатку це були перев. старші віком і непрацездатні, згодом підросло молоде покоління, після ліквідації таборів українці були зрівняні в правах (крім політ.) з нім. населенням як „чужинці без батьківщини“ і включені в нім. економіку.

Тим часом відбулося й переміщення до пром. р-нів; 1970 розміщення українців у Н. було наступне: Баварія — 8 700 (44%), Баден-Вюртемберґ — 3 500 (18%), Гессен 3 300 (16%), Вестфалія — 1 550 (7,3%), Нижня Саксонія — 1 450 (7,2%), Гамбурґ, Бремен, Берлін — разом бл. 1 300 (6%). 80% працездатних українців працюють у пром-сті й будівництві, 5% у сіль. госп-ві, 3% в укр. гром. установах. Дехто з українців заклав невеликі торг. й ін. підприємства; у Н. існує низка укр. фахівців: лікарів, дантистів, інж., адвокатів, учителів, проф. тощо.

Рел.-церк. життя. У Зах. Н. українці визнавали: 67% кат., 31% правос. і 2% ін. віросповідання. Ч. єп., свящ. і церк. громад мінялися; 1948 було 39 кат. громад з 151 свящ.; правос. відповідно 38 і 99, євангельських 17 і 19.1949: 21 кат. громада з 48 свящ., правос. відповідно 23 і 52, євангельських 12 і 12.1980: 21 кат. громада з 26 свящ., правос. 20 і 10. З 1945 у Мюнхені була Візитатура Укр. Кат. Церкви, яку очолював о. М. Вояковський, згодом коли Візитатуру перейняв під свій заряд єп. І. Бучко ген. вікарієм став о. П. Голинський. Укр. Кат. Церкву з 1959 як екзарх очолює єп. П. Корниляк. Екзархат Н. охоплює 4 деканати з приблизно 13 тис. вірних. УАПЦ очолювали митр. Ніканор Абрамович, згодом архиєп. Орест Іванюк й Анатолій Дублянський. У Мюнхені у 1980-их pp. жив архиєп. Володимир Дідович. Адміністратором УАПЦ в Н. є архипресвітер П. Дубицький. Частина правос. належить до УАПЦ Соборноправної.

Шкільництво було добре організоване у 1945 — 51, за часів перебування українців в таборах Д. П. Деякі статистичні дані за 1947 — 48 навчальний р. свідчать про інтенсивність освіти: 72 дитячі садки з 139 виховниками і 2 550 дітьми; 87 нар. шкіл з 400 учителями і 5 300 учнями; 35 гімназій з 461 учителем і 2 780 гімназистами; 8 ін. сер. шкіл з 58 учителями і 400 учнями; 39 фахових шкіл з 217 учителями і 2 100 учнями. Крім того, функціонували 5 високих шкіл: Укр. Вільний Ун-т, Укр. Техн.-Госп. Ін-т, Укр. Екон. Висока Школа, Богословсько-Пед. Академія УАПЦ й Укр. Кат. Духовна Семінарія, які охоплювали 314 викладачів і бл. 1 260 студентів. У 1950-их pp. з виїздом великої частини українців та з включенням решти їх у нім. економіку ліквідовано попередню сітку шкільництва, працювали тільки додаткові курси українознавства „суботніх“ шкіл, які діють у системі Центр. Представництва Укр. Еміґрації в Н. (ЦПУЕН). Ч. суботніх шкіл і дитячих садків постійно меншає: 1955 їх було 41 і 24, 1970 залишилося ледве 20 і 3. Координуючу гром. працю на відтинку шкільництва проводило т-во „Рідна Школа“, а допомогу приміщенням для учнів і студентів Укр. інтернат у Мюнхені.

Гром.-культ. і політ. життя. 1945 — 51 українці вели в Н. жваву гром., культ., проф. і політ. діяльність. Тут діяли 41 орг-ція з 638 філіями і 58 тис. чл., було 44 в-в, виходило 147 періодичних вид., появилося понад 700 книжкових публікацій. Діяли 31 оркестра, 60 хорів, 54 аматорських драматичних гуртків. Серед проф. ансамблів були театри В. Блавацького, Й. Гірняка, хори під керівництвом Н. Городовенка, В. Божика, Капеля бандуристів Китастого. Свої орг-ції мали образотворчі мистці, музики, літератори — Мист. Укр. Рух (МУР), журналісти — Спілка Укр. Журналістів, учителі, лікарі, ветеринари, інж., техніки, кооператори тощо. Добре організовані були укр. студенти, 1947 у нім. й укр. високих школах навчалося 2 325 студентів, згуртованих в укр. студентських громадах. У Н. до 1952 діяла централя Центр. Союз Укр. Студентства. Наук. діяльність провадило Наук. Т-во ім. Шевченка й Укр. Вільна Академія Наук.

Для координації й репрезентації укр. гром. і культ. установ створено у листопаді 1945 в Ашафенбурзі Центр. Представництво Укр. Еміґрації (ЦПУЕ, перший гол. В. Мудрий), яке 1953 переіменовано на ЦПУЕН (у Н.). Спочатку ця гром. централя опікувалася всіма українцями, а з 1953 тільки своїми чл., яких 1956 було 6 700, а 1980 — 3 300. ЦПУЕН координує працю обл. і місц. представництв. Крім того, до системи ЦПУЕН входять більшість незалежних орг-цій і установ: жін., молодечих, студентських, комбатантських, церк., допомогово-харитативних, проф. З 1964 гол. ЦПУЕН був Антон Мельник.

Після другої світової війни центром укр. політ. життя став Мюнхен, де мали свій осідок майже всі політ. формації. У Мюнхені мали свій осередок еміґраційний передпарлямент Укр. Нац. Рада, Держ. Центр Укр. Нар. Республіки (див. Уряд УНР в екзилі) і координаційний центр поневолених большевиками народів — АБИ (Антибольш. Бльок Народів). Серед політ. діячів довгий час в Н. працювали: А. і М. Лівицькі, І. Мазепа, С. Витвицький, С. Баран, С. Довгаль, І. Багряний, П. Феденко, С. Бандера, Я. і С. Стецько, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, М. Капустянський, Я. Маковецький, Л. і Д. Ребет, Б. Кордюк, В. Стахів, В. Доленко, Ф. Піґідо.

В-ва й преса. У Н. діють укр. в-ва: у Мюнхені „Сучасність“, Укр. В-во, „Логос“, „Дніпрова Хвиля“, „Verlag Ukraine“, пов’язане з Нім.-Укр. Т-вом, що спеціялізувалося на видаванні нім.-мовної літератури про Україну, „Молоде Життя, що видає ЕУ, „Христ. Голос“, Ін-т літератури ім. М. Ореста, „На горі“. У Новому Ульмі діяло в-во „Укр. Вісті“. Книжкова продукція укр. в-в у Н. 1951 — 80 нараховувала до 220 позицій. Велику вид. діяльність на наук. відтинку провадить Укр. Вільний Ун-т: „Наук. Записки“, а разом з „Arbeits- und Förderungsgemeinschaft der Ukrainischen Wissenschaften“ спершу „Mitteilungen“ (1965 — 81), а з 1982 „Jahrbuch der Ukrainekunde“.

У Н. появлялися два тижневики „Шлях Перемоги“ і „Христ. Голос“, журн. „Сучасність“. Перестали виходити: „Укр. Трибуна“, „Сучасна Україна“, „Укр. Самостійник“, „Мета“, „Укр. Вісті“ (у Новому Ульмі), „Вперед“, „Рідна Церква“ і багато ін.

Після другої світової війни у Н. перебувала більшість укр. учених, письм., мистців, культ., гром. і політ. діячів, яких згадано при відповідних орг-ціях і установах. Подаємо українців, які працювали у нім. ун-тах: Д. Чижевський (Гайдельберґ), О. Горбач (Франкфурт на Майні), Ю. Блохин-Бойко, А. Білинський, Г. Наконечна, М. Антохій (Мюнхен), Д. Злепко (Бонн), Б. Осадчук (Берлін). В укр. навчально-наук. установах, що перебували в Н. працювали: в УВУ: І. Мірчук, Ю. Панейко, В. Орелецький, Ю. Блохин-Бойко, В. Янів, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, П. Зайцев, Є. Ґловінський, Д. Олянчин, Ю. Студинський, М. Міллер, П. Курінний, О. Горбач, П. Феденко, М. Гоцій, І. Гриньох, І. Качуровський, І. Кошелівець, Г. Васькович, З. Соколюк; в УТГІ: Б. Іваницький, П. Савицький, Р. Євдик, М. Коржан, І. Майстренко, А. Фіґоль. У нім. бібліотеках працювали: Д. Олянчин (Штутґарт), Л. Білас (Гамбурґ), С. Мардак (Кельн), Н. Холявка (Мюнхен).

Інформації про укр. справу до нім. преси подавали: Б. Левицький, Б. Осадчук, А. Г. Горбач, К. Горбач; укр. публіцисти і журналісти: З. Пеленський, В. Стахів, М. Коновалець, Г. Прокопчук, В. Маруняк, М. Стиранка.

Серед укр. белетристів, літературознавців і мистців у Н.: М. Орест, Е. Андієвська, І. Качуровський, І. Костецький, В. Державин, О. Грицай, Ю. Блохин-Бойко, І. Кошелівець, Г. Крук, В. Вардашко, В. Стрельніков, В. Сазонов.

Серед німців, крім уже згаданих, які були україністами чи сприяли україністиці, були: Ґ. Штадтмюллер, Е. Кошмідер, А. Шмаус, Г. Райнфельдер, Н. Лобковіч, Й. Мадей, Т. Роде, Л. Мюллер, Ф. Гейер, А. Вінценц, Г. Ґляссель, Е. Фелькль, Б. Грешель, а в Сх. Н.: Е. Вінтер, П. Кіршнер, Е. Рейснер, М. Веґнер й ін.

Укр. гром.-культ. діячі в Н.: Ю. Павликовський, В. Плющ, Антон Мельник, В. Дідович (згодом архиєп. УАПЦ), С. Мудрик, І. Жегуц, В. Леник, Ю. Ковальчук, Г. Комаринський.

Література: Васильевский В. Древняя торговля Киева с Регенсбурґом. Журнал министерства народного просвещения, VII, 1888; Halban A. Zur Geschichte des deutschen Rechtes in Podolien, Wolhynien und der Ukraine. Берлін 1896; Goetz L. Das Kiever Höhlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Rußlands. Пассав 1904; Voigt H. Bran von Querfurt. Mönch, Eremit, Enzbischof der Heiden und Martyrer. Штутґарт 1907; Ediger T. Rußlands älteste Beziehungen zu Deutschland, Frankreich und der römischen Kurie. Галле 1911; Baumgarten (de) N. Généalogies et manages des Rurikides russes du Xe au XIIIe siècle. „Orientalia Christiana“, IX, 1, №35. Рим 1927; Oljantschyn D. Die neuen Quellen zur Erforschung der Beziehungen zwischen der Ukraine und dem Großen Kurfürst um die Mitte des XVII Jahrhunderts. „Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin“, Bd. I, 1927; Шайтан M. Германия и Киев в XI в. Летопись занятий постоянной историко-археографической комиссии за 1926 год. Вып. 1 (34). П. 1927; Лоський І. Українці на студіях в Німеччині в 16 — 17 ст. ЗНТШ, т. CLI. Л. 1931; Олянчин Д. Українсько-бранденбурзькі політ. зносини в 17 ст. ЗНТШ, т. CLI. Л. 1931; Крупницький Б. Гетьман Мазепа в освітленню нім. літератури його часу. Жовква 1932; Saunders A. Um die Gestaltung Europas. Мюнхен 1938; Mirtschuk I. Deutsche Philosophic in der Ukraine. Мюнхен 1939; Antonowytsch M. Deutsch-ukrainische Beziehungen. В кн. Handbuch der Ukraine. Ляйпціґ 1941; Doroschenko D. Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainischer Beziehungen im Spiegel der deutschen Wissenschaft und Literatur. Ляйпціґ 1941; Jakovliv A. Das deutsche Recht in der Ukraine und seine Einflüsse auf das ukrainische Recht im 1618 Jahrhundert. Ляйпціґ 1941; Antonowytsch D. Deutsche Einflüsse auf die ukrainische Kunst. Ляйпціґ 1942; Saunders A. Osteuropa in kontinentaleuropäischer Schau. T. 1. Мюнхен 1942; Ilnytzkyj R. Deutschland und die Ukraine 1934 — 1945. Tatsachen europäischer Ostpolitik. T. I — II. Мюнхен 1958; Prokoptschuk G. Ukrainer in München. Мюнхен 1958; Prokoptschuk G. Ukrainer in München und in der Bundesrepublik. Мюнхен 1959; Заставенко Г. Крах нім. інтервенції на Україні в 1918 p. K. 1959; Dem Andenken Paul Rohrbachs. Ein Beitrag zur osteuropäischen Problematic Мюнхен 1959; Prokoptschuk G. Ukrainische Künstler in Deutschland. Мюнхен 1961; Rohrbach P. Von Brest Litowsk bis Jalta. Ein Vierteljahrhundert Osteuropa. Мюнхен 1961; Mackiw T. Mazepa im Lichte der zeitgenossischen deutschen Quellen. Мюнхен 1963; Prokoptschuk G. Deutsch-Ukrainische-Gesellschaft. 1918 — 1963. Мюнхен 1963; Кулінич І. Україна в загарбницьких планах нім. імперіалізму. К. 1963; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Зб. документів і матеріалів. К. 1963; Паньківський К. Роки нім. окупації 1941 — 44. Нью-Йорк — Торонто 1965, 2 вид. 1985; Кулінич І. Екон. та культ. зв’язки Укр. РСР з Нім. Дем. Республікою (1949 — 65). К. 1966; Кулінич І. Українсько-нім. іст. зв’язки. К. 1969; Зеленецький О. (ред.) На гром. ниві. До 25-ліття ЦПУЕН. Мюнхен 1972; Janiw W. Ukrainische Freie Universität. Мюнхен 1972; Wynar L., Subtelny O. (eds.) Habsburgs and Zaporozhian Cossacks. The Diary of Erich Lassota von Steblau 1594. Літтлетон 1975; Маруняк В. Українці в Німеччині. В кн. Укр. поселення. Довідник. ЗНТШ, т. 200. Нью-Йорк 1980; Joukovsky A. La Rus’ Kiévienne et l’Occident aux Xе — debut XIIIе siècles. Communication présentée au Congrès international des slavistes à Kiev. Париж 1983; Kosyk W. Das Dritte Reich und die ukrainische Frage. Dokumente 1934 — 1944. Мюнхен 1985; Маруняк В. Укр. еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. Т. I. 1945 — 1951. Мюнхен 1985; Жила В. Апостольський Екзархат у Німеччині і Скандінавії. Мюнхен 1989; Леник В. Вчора, сьогодні, завтра. До історії Укр. інтернату в Мюнхені. Мюнхен 1990, нім. вид. 1992; Kubijowytsch V. Historischer Atlas der Ukraine. Ein deutsches Dokument aus dem Jahr 1941. Мюнхен-Париж 1993.

А. Жуковський


„Нова Думка“, орган Союзу Русинів і Українців Хорватії укр. мовою, бачванським діялектом і сербохорв. мовою, що появлявся з 1971 у Вуковарі під ред. В. Костельника; 4 до 6 чч. річно по 50-150 стор. До 1990 вийшло 84 чч. Присвячений місц. проблематиці та історії закарп. і гал. українців.







О


Озеленення, створення системи зелених насаджень населених пунктів (парків, лісопарків, скверів, деревно-чагарникових смуг навколо пром. підприємств, житлових масивів і в середині них, квітників і Газонів, вертикальне О. будівель тощо). О. це елемент середовища, який організовує територію і формує архітектурно-художнє обличчя населеного пункту, забезпечує рекреаційні потреби меш. (захищає їх від транспортних та ін. шумів, відпрацьованих газів двигунів та пилу, реґулює радіяційний, тепловий, воложистий і вітровий режими). Зелені насадження надають населеному пунктові індивідуальні, самобутні риси. Вони виявляють, відтіняють і підкреслюють найбільш цінні якості будинків і пам’ятників, декорують глухі стіни, мури, старі будівлі, пром. підприємства, транспортні мережі. Велика роля їх в оформленні міськ. площ та ін. композиційних центрів. З їх допомогою проявляються особливості і згладжуються недоліки рельєфу. Об’єкти О. є самостійними творами садово-паркового мистецтва, духовним надбанням народу. Бульвари Києва і Дніпропетровського, парки Умані, Тростянця, Львова відомі за межами України, як високі зразки ляндшафтної архітектури.

Високохудожні декоративні властивості мають квітники і ґазони, що входять в ансамблі парків і скверів або є самостійними формами О. Розмаїття барв і форм, можливість застосовувати квіти у поєднанні створює неповторну мист. палітру. Естетичне і емоційне значення зелених насаджень зростає при поєднанні штучних декоративних форм з природними елементами (фраґментами лісів, лук, водоймами). У створенні життєвого середовища багато важать санітарно-гігієнічні і кліматоформуючі функції зелених насаджень. Вони наближають умови міськ. чи сіль. середовища до показників, які характеризують зону комфорту. В Україні для неї вважають інтервал температур у 18° — 20° C, швидкість вітру 2 — 6 м/с, відносну вологість 30-70%. Рівень шуму в комфортних умовах не повинен перевищувати 45 дБ вночі та 65 дБ вдень. Комфортність залежить і від вмісту шкідливих домішок у повітрі, які не повинні перевищувати гранично допустимі концентрації. Зелені насадження формують світлову і псих. комфортність. Вони мають бути не дуже строкатими (поєднання не більше 6 кольорів), але й не дуже монотонними. Комфортність формує поєднання природних і штучних насаджень, які облагороджують клімат та ін. компоненти міськ. ляндшафту. Зелені насадження підвищують ступінь іонізації повітря в 5 — 7 разів, що надає їм лікувальних властивостей.

Елементом зеленого будівництва є вертикальне О., що полягає у використанні ліян, дерев, трав на спеціяльних конструкціях (каркасах, перґолях, навісах, фасадах будинків, їх дахах і карнизах) для ізоляції окремих ділянок об’єктів, прикраси будівель і споруд, підвищення комфортности простору. В останні десятиріччя вертикальне О. в Україні занедбане, воно є перспективним і потребує значно більшої уваги.

Теоретичною і конструкторською базою О. є ляндшафтна архітектура — галузь містобудування, метою якої є формування гуманного середовища для життя і відпочинку населення м., с., курортів.

Підготову ляндшафтних архітектів озеленювачів на Україні проводить Львівський Лісотехн. Ін-т (катедра екології, ляндшафтної архітектури та садово-паркового будівництва), а спеціялістів сер. ланки в деяких технікумах і проф.-техн. училищах.

Роботи з О. та догляду за насадженням здійснюють міськ. трести зеленого госп-ва і відповідні служби на підприємствах, в сіль. р-нах. Кошти виділяються з місц. бюджетів або за рахунок госп-в.

С. Трохимчук


Озівське військо, див. Озівське козацьке військо.


Олива, маслина (Olea), рід рослин родини маслинових. Вічнозелене дерево або кущ, заввишки 5 — 10 м. Квітки двостатеві, зібрані в китиці. Плід — м’ясиста кістянка; м’якуш плоду містить 30-40% високоякісної олії (у висушених до 75%). На Україні вирощують у Півд. Криму.


Оренда (від латинського arrendare), здача в найми, передача на певних умовах та певний термін частини повноважень відносно власности на, як правило, тимчасово вільні засоби праці, землю, надра землі, ліси, оз., ін. природні ресурси.

Сторона (фіз. особа, орг-ція, держава), яка здає щось в найми, є орендодавцем, а та, якій здається, тобто яка приймає щось в О., є орендарем.

В процесі О. між сторонами складаються відповідні екон. відносини (орендні відносини). Формально вони конституюються в договорі О., який укладається між орендодавцем і орендарем.

Договором О. закріплюється перелік об’єктів О., тривалість О., а також форма, розмір та правила здійснення орендної плати за користування майном або ресурсами, що передані в найми.

Орендна плата складається, як правило, з амортизаційного платежу, тобто процентів на капітал, що вкладений власником у майно, яке здається в О., а також із рентного платежу. Вона є важелем впливу з боку орендодавця на ефективність використання орендарем об’єктів О.

Амортизаційні платежі можуть не входити до орендної плати у випадках, коли договором О. не передбачено викуп орендарем майна, що здається йому в найми, або коли це стосується природних ресурсів.

За певних умов О. може приймати форму зрощення фінансового капіталу із апаратом держ. та муніципального управління.

На укр. землях за поль. панування орендарями були, звичайно, чужинці, які експлуатували місц. селян. В іст. значенні О. названо також корчму, шинок, а орендарем — шинкаря, який збагачувався коштом бідних селян.

В сучасній Україні існують різні види О.

О. землі має одне із найбільших поширень в розвинених країнах. В Україні дозволена Зем. Кодексом.

На умовах О. земля надається громадянам України, орг-ціям, в тому ч. гром. об’єднанням та рел. орг-ціям, спільним підприємствам з участю іноземного капіталу. Орендодавцями землі в Україні є власники землі, а також місц. ради нар. депутатів.

Земля може надаватися в О. в короткострокове (випасання худоби, сінокосіння, городництво) і довгострокове користування. Розміри орендної плати за землю залежать від характеру використання зем. ділянки (с.-г. угіддя, ділянка під забудову пром. чи цивільну, для прокладання шляхів сполучення чи розміщення збройних сил, для створення зеленої зони, чи ін.).

Розвиток орендних відносин в аґрарному секторі нац. економіки України має стриманий характер, перебуває в прямій залежності від наук.-техн. проґресу в сфері механізації с.-г. праці, від структурних зрушень, від концентрації виробництва та орг-ції аґровиробничої інфраструктури.

О. підприємств допускається в Україні на підставі закону „Про О. майна держ. підприємств та орг-цій“ (10.4.1992), як форма роздержавлення власности, передача майна підприємств держ. або комунальної форм власности в найми окремим фіз. особам або організованим їх колективам. Необхідність здачі в О. майна держ. та комунальних підприємств зумовлена була потребою роздержавлення власности майна малих, сер. і особливо великих за розмірами підприємств, переходом від тоталітарної до дем. системи управління нац. економікою.

Орендодавцем держ. підприємств визначено особливий орган виконавчої влади, Фонд держ. майна, який створено на підставі закону „Про приватизацію майна держ. підприємств“. Він підзвітний Верховній Раді України. Цей орган та його реґіональні відділи і представництва діють на підставі Тимчасового положення, затвердженого Верховною Радою України 7.6.1992. Фонд держ. майна є захисником майнових прав України на її території та за кордоном, здійснює держ. політику у сфері приватизації держ. майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є держ. власністю, сприяє процесам демонополізації внутр. товарних ринків.

Орендарями держ. підприємств України за законом можуть бути орг-ції орендарів, громадяни та юридичні особи України, іноземних держав, міжнар. орг-ції та особи без громадянства. Орг-ція орендарів створюється з ч. бажаючих стати орендарями майна держ. (комунального) підприємства, яке передається в О. Найвищим її органом управління є заг. збори, або на великих підприємствах конференція уповноважених, які обирають правління та керівника, а також приймають положення про орг-цію. Орг-ція орендарів, яка створюється трудовим колективом підприємства, що передається в О. згідно до закону „Про О. майна держ. підприємств та орг-цій“, має переважне перед ін. фіз. та юридичними особами право на укладення договору О. майна того підприємства, де її утворено.

Ініціятива в О. підприємств як формі роздержавлення власности може належати всьому трудовому колективу підприємства, що здається в О., або його окремому підрозділу, або фіз. чи ін. юридичній особі. Оцінка майна підприємства здійснюється за його відновною вартістю.

Соц.-екон. природа орендного підприємства є принципово відмінною від природи держ. підприємства. Орендне підприємство є перехідною формою денаціоналізації великих пром., будів., транспортних, ін. підприємств.

У складних умовах суспільної кризи в Україні інтереси орендарів захищає Спілка орендарів та підприємців України, гром. орг-ція, створена в липні 1990 для оборони інтересів окремих орендарів, орг-цій орендарів та ін. підприємців в органах держ. влади, а також надання їм методичної допомоги з питань О., вдосконалення законодавства про О.

У пром-сті України 1993 діяло бл. 2 000 орендних підприємств.

Особливим видом О. є концесія, коли в найми здаються надра, ліси, води, ділянки землі, ін. відновлювані та невідновлювані природні ресурси, а також підприємства чи ін. госп. об’єкти, що належать державі або муніципалітету.

Концесіонерами, як правило, є іноземні фірми чи компанії. Надаються концесії з метою залучення іноземних інвестицій та високих технологій для сприяння розвиткові нац. економіки.

Концесійний договір є єдиним документом, що визначає порядок концесії відносно конкретного концесіонера.

Особливість цього типу О. полягає також в тому, що концесійні угоди є надзвичайно довготривалими, понад 75 pp.

В. Братішко


Осипенко, див. Бердянське.


Особисте господарство, див. Присадибне господарство.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.