[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 185-196.]

Попередня     Головна     Наступна





Селянство, соц. кляса, зайнята гол. у с.-г. виробництві. Воно відограло винятково важливу ролю в історії України і не лише становило переважну більшість укр. населення від часів Київ. Руси до 1930-их pp., але й у значній мірі сприяло збереженню і розвиткові укр. культури. Одна з особливостей С. як соц. верстви — незмінність його життя. Перебуваючи завжди на тому самому місці, С. зберігає традиції, звичаї, мову та віру, тобто нац. й етнічні прикмети, що деколи беруть свій поч. від дохрист. часів і навіть від індоевр. джерел. Ця особливість С. і його культ. життя була надзвичайно важливою для укр. нації, яка була підкорена могутніми сусідами і підпадала під асиміляційні впливи, зокрема у вищих клясах і міськ. верствах. С. було важливим джерелом відродження у 19 в., коли укр. нація створила свою літ. мову на основі нар. і використала традиції сіль. життя як компоненти нац. культури.

С. Київ. Руси виникло у зв’язку з новою держ. системою, яка замінила стародавню соц. структуру слов. племен, що розпадалася. Селяни Руси, звичайно називані смердами, гуртувалися у відносно автономних оселях, де вони спільно обробляли землю на основі т. зв. вирубної техніки (вирубування і спалювання лісу). Княжа влада розподіляла сел. оселі між службовою клясою. Селяни Київ. Руси платили спочатку натуральну данину, але існувала й грошова.

Після тат. навали і переходу укр. земель під поль. і лит. панування права С. були ще більше обмежені, і данина збільшилася, так що селяни втратили особисту свободу і стали рабами, цілковито залежними від землевласників. Це закріпачення входило до складу т. зв. „другого кріпацтва“, яке характеризувало економіку Сх. Европи з кін. 15 — поч. 16 в., саме коли кріпацтво завмирало в Зах. Европі. Земля була поділена на панські хліборобські госп-ва (фільварки), на яких С. мусіло працювати на землевласників; селяни також мали свої власні наділи землі, які давали їм засоби до існування. Укр. селяни бунтувалися проти закріпачення (напр., повстання Мухи 1490-92), але були змушені коритися. По Люблінській унії (1569), коли всі укр. землі, які дотепер перебували під лит. пануванням, перейшли у володіння Речі Посполитої, укр. С. заохочувано заселяти відносно безлюдні сх. території України. Пригноблення С. на густо заселеному зах. України довело до великої міґрації населення на схід, де кріпацькі повинності були значно легші: наприкін. 16 в., напр., селянин, що мав 1 лан землі, у Червоній Русі (Галичині) повинен був виконувати 4 або 5 днів панщини на тиждень; на Волині і на зах. від Києва він мусів відробляти 2 або 3 дні панщини, а на Правобережжі і на Брацлавщині лише платив грошову данину. Сел. повинності поступово збільшувалися: у 1640-их pp. на Волині і на Київщині селянин відробляв уже 5 днів панщини на тиждень а на Правобережжі та на Брацлавщині лише 1 або 2 дні.

Деякі селяни утікали від кріпацтва на Степ. і Слоб. Україну, що були під небезпекою тат. наскоків. Ці селяни ставали козаками. На поч. 17 в. коз. повстання часто були виявом протесту проти кріпацтва. Велике повстання Хмельницького 1648, до якого приєдналося С., привело до скасування кріпацтва на території Козаччини. Але коз. старшина почала присвоювати землі на подобу поміщиків і знову примушувати звич. козаків до праці та ін. повинностей. Коло 1700 приблизно чверть, а в 1730-их pp. майже пол. населення Лівобережної і Слоб. України складалася з селян-кріпаків. Відновлення кріпацтва, хоча й у легшій формі, довело до конфліктів між старшиною і звич. козаками і спричинилося до занепокоєння в Україні наприкін. 17 — на поч. 18 в., що допомогло моск. владі втручатися у внутр. справи Гетьманщини.

На Правобережній Україні, де козацтво скасовано на поч. 18 в., кріпацтво було повністю відновлене. Але через те, що війна і громадянська боротьба збезлюднили цю територію, повинності кріпаків не були надто важкими за перших двох десятиліть 18 в. Проте в 1760-их pp. становище правобережного С. стало гіршим, ніж будь-коли за всієї його історії. Заг. незадоволення в країні розпалювало гайдамацькі повстання (див. Гайдамаччина) в сер. 18 в.

1783 рос. цариця Катерина II формально ввела кріпацтво на Лівобережній і Слоб. Україні. Оволодіння чорноморським побережжям дало їй змогу поширити кріпацтво також на Степ. Україну. Майже рівночасно з відновленням кріпацтва Катерина II ліквідувала залишки коз. автономії, зруйнувала Запор. Січ і переселила частину слоб. коз. населення на Кубань. Її уряд запрошував чужих поселенців, перев. німців; колоністи творили вільне і багате С. західньоевр. типу.

У першій пол. 19 в. селяни-кріпаки становили найнижчу, найбільш пригноблену соц. клясу в Рос. Імперії. Поміщики мали право судити кріпаків, їх засилати на Сибір, віддавати до війська і застосувати тілесні кари. Ніхто не мав права вінчатися без згоди поміщика; він мав право продати цілу родину або окремих її чл. і визначав об’єм праці, яку селянин мусів виконувати. Лише у випадках надмірної жорстокости або убивства поміщик міг зазнати кари. Вважалося, що земля також була повною власністю поміщика, і він мав право необмеженого володіння нею. Умови кріпацтва були важчими на Правобережній Україні, де панщизняні селяни становили перев. більшість. На Лівобережній і Слоб. Україні переважали держ. селяни, які були гол. нащадками козаків; вони платили держ. податки, звич. грошові або натуральні. Кріпацтво було легше на півд., недавно відвойованому від крим. татарів; через брак робочої сили чинші тут були менш обтяжливі, ніж в ін. місцевостях України, і поміщики часто здавали землю в оренду чиншовим селянам. Затяжне існування кріпацтва в Рос. Імперії затримувало її екон. і соц. розвиток, і ця ситуація стала очевидною навіть для провідної кляси після поразки в Крим. війні 1856. На фоні масових соц. занепокоєнь у Росії й Україні 1861 кріпацтво в Рос. Імперії було скасоване.

У Галичині, яка від 1772 опинилася під австр. пануванням, становище С. в наслідок реформ Марії Терезії і Йосифа II поліпшилося. Влада формально обмежила панщину до 3 днів на тиждень, заборонила деякі надто обтяжливі форми данини, сприяла тому, щоб селяни стали леґальними власниками своїх т. зв. рустикальних земель (малі зем. наділи, з яких вони жили), обмежила традиційне право пана застосовувати тілесні кари, дозволила селянам скаржитися на панські утиски і скасувала особисту залежність (Leibeigenschaft). Однак значення цих далекосяжних реформ було послаблене силою місц. поль. шляхти і консервативною реакцією, яка виявилася в Австрії після франц. революції і поразки Наполеона. Опір кріпацтву з боку С. зріс у першій пол. 19 в., а після вибуху революції 1848 кріпацтво скасовано. Воно було скасоване й на Буковині, яка перебувала під австр. пануванням, і на Закарпатті 1848.

Після скасування панщини в Україні під рос. окупацією селяни одержали особисту свободу, а частина землі була продана сіль. громадам, за яку сплачувано викуп протягом 49 з пол. pp. по 5% річно. Ця реформа була незаперечно поступом, але селяни ще не стали власниками землі, що гальмувало розвиток сіль. госп-ва. Сел. наділи були малі. Сер. величина їх на Україні 1905 становила 7,3 га. Наділи були більші на менш заселеному півд. (у Херсонській губ. — 8,6 га, Катеринославській — 10,2 га, Таврійській — 16,2 га), малі на Лівобережній і Слоб. Україні (у Полтавській губ. — 5,4 га, Чернігівській — 6,9 га, Харківській — 8,0 га), а найменші на Правобережній Україні (у Подільській губ. 3,6 га, Київ. — 4,2 га, Волинській — 3,6 га). Щоб задовольнити зем. „голод“, бл. 2 млн укр. селян до 1914 еміґрували за Урал. Таке безземелля викликало сел. протести й заворушення. Ч. занотованих сел. бунтів наприкін. 19 в. було більше, ніж за кріпацтва. Народницькі революціонери підтримували С. й вимагали націоналізації землі та її передачі тим, хто її обробляє. Ці ідеї здобули прихильність навіть серед заможних селян, які не могли купувати землю тому, що ціна була зависока. Було ясно, що С. убожіло під тягарем безземелля, прямих і непрямих податків і викупних платежів за землю, які ще залишилися від часу скасування кріпацтва. Революція

1905 показала, що так не могло далі тривати без радикальних змін.

Ці зміни прийшли у формі Столипінської реформи, яка була введена указом

1906 і набула законної сили 1910. Найважнішим заходом реформи було надання права кожному селянинові вийти з зем. громади і дістати свою землю у повну власність. Таким чином селянин, який став землевласником, міг або продати землю і виїхати до м. чи на Сх., або купити землю і збільшити своє майно. Реформа дала великий поштовх міґрації до Сибіру і Казахстану, де поселенці діставали фінансову допомогу, землю і звільнення від податків. Столипінська реформа довела до диференціяції сіль. населення, 10 — 15% заможного населення дістали можливість поліпшити свої госп-ва, користуватися кращим реманентом. Україна, де не було традицій зем. громади, досить добре пристосувалася до реформ, й індивідуальні сел. госп-ва, незалежні від громад, розмножилися.

Після скасування панщини на укр. землях під Австрією селяни стали вільними власниками своїх рустикальних наділів. Вони платили відшкодовання землевласникам за втрату панщинних прибутків до 1898. Десятиліття після скасування панщини було позначене боротьбою за права на ліси й пасовища, бо в 1860-их pp. більшість лісів і пасовищ у Галичині належали шляхті, а на Буковині дідичам або церкві. В Україні під габсбурзьким пануванням С. зазнало зем. „голоду“. Розмір рустикальних наділів був обмежений шляхтою за десятиліть перед і під час скасування кріпацтва, а що укр. селяни звичайно ділили свою землю між всіма нащадками, сер. величина сел. наділів постійно зменшувалася. За офіц. статистикою наприкін. 19 в. майже пол. сел. ділянок у Галичині і більш пол. на Буковині були дрібні парцелі по 2 га чи й менше. Малоземельність була одним з факторів, що спричинився до масової еміґрації селян із Закарпаття, Галичини і Буковини до Півн. Америки та до ін. країн перед першою світовою війною. У 1860-70-их pp. австр. уряд запровадив обов’язкове навчання в Галичині і на Буковині; це, разом з відродженням укр. нац. руху (зокрема орг-цій типу „Просвіт“) піднесло культ. рівень зах.-укр. С. Проте на Закарпатті угор. шляхта не дозволяла навчання укр. мовою і перешкоджала формуванню укр. нац. руху.

За pp. рев. подій 1917 — 21 на Наддніпрянській Україні було ліквідоване шляхетське землеволодіння, і вся земля була розподілена між селянами. Але в обставинах т. зв. воєнного комунізму, коли була запроваджена продрозкладка, за якою в селян забирали, крім конечного для прохарчування, все збіжжя, сіль. госп-во занепало; на додаток 1921 сталася посуха, і велика частина підсов. України зазнала голоду. Того ж р. уряд запровадив нову екон. політику (НЕП), яка означала припинення неоплачених експропріяцій і введення продовольчих податків, після виплати яких селянин міг продавати плоди своєї праці. У висліді цих змін С. скоро піднесло с.-г. виробництво до передвоєнного рівня. За цього часу селяни мали право винаймати землю або устаткування і наймати робочу силу. Уряд накладав податковий і політ. тиск лише на заможніших селян і людей, що були зв’язані з групами, які колись протиставились сов. владі. Ці останні не мали права брати участи в керівництві кооператив і не мали права голосу чи бути обраними до сіль. рад.

Соц. становище С. радикально змінилося в порівнянні з передрев. часами. Великі хутори фактично зникли, а число беззем. селян зменшилося. С. стало одноманітною масою с.-г. виробників і, в деякій мірі, землевласників. Ця незалежність сіль. населення турбувала сов. уряд, який прагнув до абсолютного контролю як над виробництвом, так і над ідеологією, і ставився з підозрою до С. як дрібного незалежного виробника й охоронця нац. традицій. Це створило умови для надзвичайно жорстокої боротьби на поч. 1930-их pp., коли запроваджено колективізацію сіль. госп-ва.

Метою колективізації було цілковите перетворення екон. і соц. умов С. С. позбавлено права на землю і засоби виробництва, на свободу руху і мусіло працювати без грошової оплати. Найбільш активні і заможніші селяни були заслані зі своїми родинами на півн., а їхнє майно конфісковане. Колективізація була розрахована не тільки на знищення приватного сектора на селі, існування якого суперечило ідеї комунізму, а й на знищення С. як основної бази укр. нац. культури. Колективне госп-во виявилося надзвичайно нерентабельним, а факт, що селяни ставили пасивний опір колективізації, ще погіршував цей стан. У 1932 — 33, щоб зламати сел. опір, сов. уряд викликав штучний голод в Україні. Селянам відібрали весь хліб. Конфіскація харчів супроводилась жорстокими карами за утаювання чи будь-яку крадіж харчів у колгоспі. У селян не лишилося свійських тварин, які завжди рятували сіль. населення в часи голоду. 6 — 7 млн укр. селян вмерло з голоду, решта мусіла підкоритися. Влітку 1934 54% сіль. населення України лишилося без жадної худоби, 64,7% не мали корів, а 95,4% не мали свиней.

Новий устрій властиво винищив С. як соц. верству. С. не лише втратило свою землю, але і особисту свободу, і було змушене працювати зі страху бути караним чи мерти з голоду. Матеріяльні стимули відкинено, і продуктивність праці зменшилася. У висліді колективізації не тільки засоби виробництва в сіль. госп-ві змінилися, але і соц. становище та психологія сіль. населення. Воно у значній мірі втратило любов до землі і звичай працювати на ній.

Укр. С. на Зах. Україні, яка була поділена між Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією, уникло колективізації і голоду в 1930-их pp. У Польщі й Румунії становище С. відносно погіршилося від кін. австр. панування. Поль. і рум. режими запровадили зем. реформи, які жадного поліпшення в становищі укр. С. не принесли; маєтки, які були поділені в районах, де жили українці, звичайно були наділені поль. і рум. колоністам. Через іміґраційні квоти в ЗДА і Канаді традиційна розв’язка для сіль. перенаселення — еміґрація до Півн. Америки — фактично перестала відогравати ролю. Депресія 1930-их pp. збільшила убозство С. Єдиним позитивним явищем було швидке зростання кооп. руху, який давав кращі можливості для С., щоб збувати лишки с.-г. продукції, зокрема молочних продуктів та птиці. На Закарпатті укр. С. лишалося дуже бідним, але реформістський чехо-словацький режим запровадив початкове навчання місц. мовою для сел. дітей і здійснив зем. реформу, яка, хоч повільна і скромна, була корисніша для укр. С., ніж для неукр. поселенців. Після другої світової війни Зах. Україна опинилася під сов. пануванням, і в сер. 1950-их pp. сел. двори були цілковито колективізовані.

За повоєнного часу основна продукція збіжжя і нехарч. культур, а також тваринництва припадала на колгоспи. Однак, частина тварин залишилася особистою власністю колгоспників. Крім того, кожний сіль. двір мав дрібну ділянку присадибної землі (0,2 — 0,3 га), яка годувала сіль. меш. і постачала городину також м. З цієї присадибної ділянки селянин мав здавати державі молоко і м’ясо та платити податки. Деякий час здавалося, що ця система мала успіх. М. Хрущов поліпшив долю колгоспників, підвищивши їхню платню, поступово відновлено право на переміщення в країні, і впроваджено скромну пенсію для колгоспників. Тоді ж таки були розорані величезні простори цілинних земель, і с-г. продукція дещо підвищилася. Однак, у 1970-80-их pp. постачання харчів значно погіршилося. Колгоспи більш не годували населення, і вже за Хрущова збіжжя почали купувати за кордоном. Однією з гол. причин цих змін було зниження продуктивности праці на присадибних ділянках. Нове покоління селян, яке виросло в колгоспній системі, виявилося нездібним до продуктивної праці на фермі. Молоді люди пішли на студії або перенеслись на працю до м. Колгоспне С. навіть перебрало прикмет певної вікової групи, яка чим раз більше складалася зі старших. Явищем великої неґативної ваги стало знищення укр. села, як основної бази укр. нац. культури. Це після проголошення незалежности України значно утруднює відбудову укр. державности.

Література: Rosdolsky R. Stosunki poddańcze w dawnej Galicji. I — II. В. 1962; Історія селянства Укр. РСР. I — II. К. 1967; Edelman R. Proletarian Peasants: The Revolution of 1905 in Russia’s Southwest. Ітака 1987; Himka J. P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. Едмонтон 1988; Hryniuk S. Peasants with Promise: Ukrainians in Southeastern Galicia 1880 — 1900. Едмонтон 1991.

А. Бабійонишев, Ж.-П. Химка


Середні школи, див. Середнє шкільництво.


Синтетичних матеріялів промисловість, галузь пром-сти, яка виробляє синтетичні матеріяли, штучно утворені на базі хем. пром-сти або дії фіз. чинників речовини, сполуки, пром. продукцію: алмази, синтетичне моторне паливо, синтетичні миючі засоби, численні види ліків, синтетичні волокна, синтетичні полімерні матеріяли та ін. Найбільш поширеним видом з цих сполук у пром. виробництві України є синтетичні полімери.

С. м. п. почала розвиватися в Україні у 1930-их pp. Так, 1931 в Прилуці була створена „радіоштамповочна“ фабрика, на якій вперше в Україні почали виробляти феноло-формальдегідні смоли. В 1935 вводиться до експлуатації Дніпропетровський гемолитовий зав., на якому діє установка для виробництва резольних феноло-формальдегідних смол. В 1939 створюється трест „Укрпластмас“, до якого входять 9 підприємств, перев. з переробки пластмас у готові вироби, почато будівництво підприємств з виробництва нігролітних та резольних феноло-формальдегідних смол. Під час війни усі підприємства були евакуйовані до Росії й стали основою теперішніх великих комбінатів, напр., Сизранський зав. пластмас.

Обсяг виробництва фенол-формальдегідних смол становить бл. 14 тис. т на рік. В Україні їх продукують 7 зав. На цих же підприємствах виробляються й алкідні смоли. У 1950-60-их pp. почалося створення виробництв для виготовлення сечовино-формальдегідних смол на Перечинському та Великобичківському лісохем. зав., об’єднаннях „Барвінок“ (Рубіжне), „Стирол“ (Горлівка) та ін. Нині Україна має потужності цих виробництв на рівні 150 тис. т на рік, маючи необмежені сировинні ресурси (формалін, карбамід).

Окрім названих, в Україні ще виробляються епоксидні смоли, поліефірні ненасичені смоли різних марок.

Термопластичні синтетичні матеріяли представлені в Україні різними клясами поліолефіни, полівінілхлорид, полістирол, ABC-пластик, поліяміди, наповнені композиційні пластики.

У 1979 на Сіверськодонецькому об’єднанні „Азот“ було розпочато виробництво поліетилену високого тиску обсягом 220 тис. т на рік.

Полівінілхлорид виробляється на 3 об’єднаннях: з 1976 на Дніпродзержинському виробничому об’єднанні „Азот“ (80 тис. т на рік), а з 1978 на Первомайському виробничому об’єднанні „Хімпром“ (60 тис. т на рік). Калуський концерн „Хлорвініл“ виготовляє емульсійні марки полівінілхлориду (понад 50 тис. т на рік).

Полістирол в Україні виробляють 2 зав.: Горлівське виробниче об’єднання „Стирол“ (52 тис. т на рік) та Дніпродзержинське виробниче об’єднання „Азот“ (10 тис. т на рік). В асортименті є усі найбільш популярні марки: ударостійкі, блочні, суспензійні.

Переробка синтетичних полімерних матеріялів здійснюється в Україні у двох напрямках: на спеціялізованих підприємствах переробки пластмас та безпосередньо на великих виробничих ділянках підприємств різних галузей нар. госп-ва, напр., електронної галузі, автомобілебудування, машинобудування тощо.

Література: Развитие химической технологии на Украине, т. II. К 1976; Энциклопедия полимеров. М. 1976.

В. Іващенко


Сиротинці, опікунчо-виховні заклади для дітей-сиріт, яких не забезпечено опікунами з близької чи дальшої родини, чи опікунами, призначеними судом.

На Україні здавна круглі сироти виховувалися в притулках при манастирях. З 19 в. до революції на центр. і сх. землях дитячі притулки були підпорядковані „Ведомству учреждений императрицы Марии“. За доби укр. державности 1917 постали для сиріт перші укр. дитячі будинки, що згодом в УССР поширилися по всій Україні (див. Дитячі будинки і Дитяча безпритульність).

На зах. укр. землях до 1940-их pp. сирітські захисти вели сестри монаших чинів при гр.-кат. церквах; на Закарпатті — в Ужгороді, Мукачеві й Хусті. У Галичині сиротами опікувалися перев. Сестри Служебииці, в своїх домах в Евр. провінції Страждучої Божої Матері — у Бережанах, Болехові, Бориславі, Волянці, Городенці, Городку б. Львова, Жовкві, Заліщиках, Калуші, Камінці Струмиловій, Коломиї, Косові, Новосілках б. Добромиля, Перемишлі, Пряшеві на Закарпатті, Снятині, Станиславові, Теребовлі, Тернополі, Турці над Стриєм. Поза Україною, в Юґославії, С. вели Сестри Василіянки в Шиді, при владичій резиденції. На Буковині функції С. сповняли жін. орг-ції „Мироносиці“ і „Жін. Громада“.

У Бразілії, в Провінції св. Архангела Михаїла, сестри провадять С. в своїх домах у Ґонсальвес Жуніор (до 1955), Іраті, Круз Машадо й Уніон да Віторія.

У Кан. провінції Христа Царя сестри провадили С. в Айтуні (Саск.), Анкастері (Онт.) і Мондері (Альберта). У цих С. від 1920 до 1970 було 7 840 сиріт.

Сестри Служебниці до повноліття заступають сиріт перед судом і диспонують майном. Укр. сироти в країнах, де нема укр. С., виховуються в С. даної країни й перев. денаціоналізуються.


Сіваш, див. Сівашська затока.


Сірникова промисловість, див. Лісова і деревообробна промисловість.


Службовці, суспільна група, робітники нефіз. і розумової праці, які одержують фіксований заробіток. До С. належить значна частина інтеліґенції — соц. категорії, яка займається творчою розумовою працею. С. поділяються на кілька груп: адміністративно-управлінські кадри, інженерно-техн. робітники, юридичний персонал і ін. дипломовані спеціялісти (науковці, викладачі навчально-осв. закладів, лікарі тощо).

Внаслідок методичної невизначености і різного тлумачення поняття С., існують значні розбіжності даних офіц. статистики щодо кількости С. в Україні (вперше вона визначалася при проведенні неопублікованого перепису 1937). Водночас аналіза даних статистичного обліку показує, що чисельність і питома вага С. в Україні постійно збільшувалася внаслідок процесів урбанізації, зростання міськ. населення, транспорту, зв’язку, торгівлі, системи освіти, мед. обслуговування і сфери послуг (див. табл. 1).


Табл. 1

Людність України за суспільними групами (1939 — 91 pp., у %)


1939 *

1959

1970

1979

1989

1991

Все населення

100

100

100

100

100

100

в тому ч.:

робітники


32,6


39,5


51,8


56,4


58,4


58,1

службовці

17,2

15,5

23,2

26,2

263

26 9

колгоспники

48,7

44,7

24,6

17,3

143

15 0

особи, зайняті індивідуальною працею, служителі культу та ін.

1,5

0,3

0,4

0,1

0,5

нема даних

* В адміністративних межах України до 17.9.1939.

Джерела : Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 г. Украинская ССР. М. 1963, стор. 70; Численность и состав населення СССР. По данным Всесоюзной переписи населення 1979 г. М. 1984, сюр. 156; Соц. і проф.-галузева структура населення України (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 p.). К., Мін-во статистики України, 1992, стор. 21 — 25; Демографическое развитие Украинской ССР. К. 1987, стор. 86; Нар. госп-во України у 1991 p. K. 1992, стор. 62, 100.


Разом з тим в останні десятиліття відсоток С. в Україні (в середньому бл. 1/4 щорічно зайнятого населення), змінювався менш відчутно порівняно з робітниками, питома вага яких за 1959 — 89 pp. зросла на 18,9%, і колгоспниками, відсоток яких внаслідок урбанізації, кризових явищ у сіль. госп-ві та демографічних втрат знизився з 44,7 % до 14,5% (табл. 1). І хоча С. формувалися перев. за рахунок вихідців із сел. і роб. середовища, природний приріст серед них завжди був нижчим, а починаючи з 1920-их pp. таким, що не забезпечував власного природного відтворення (А. Перковський, С. Пирожцов). Тобто основним джерелом формування С. були міґрації (перев. з с. в м.) і „трансформація“ робітників у С. за рахунок підвищення їх соц. і проф. статусу.

Зокрема на збільшення кількости С. в Україні помітно вплинуло зростання міськ. населення (з 1920 до 1991 — у 6,8 рази, питома вага — з 19,3% до 67,3%) внаслідок міґраційних процесів і перетворення сіль. поселень у міські.

Разом з тим порівняно з довоєнним часом (табл. 1) відсоток С. помітно знизився, внаслідок відомих репресивних заходів проти укр. інтеліґенції, яка становила значний відсоток серед С., депортації, закордонної еміґрації за політ. мотивами під час другої світової війни, евакуації, добровільного переміщення з України у сх. р-ни СССР кваліфікованих спеціялістів після закінчення навчальних закладів.

Значні зміни відбулися у проф. структурі С. До 1917 в Україні вони становили лише бл. 2% і складалися перев. з чиновницької бюрократії, земських працівників, торг.-пром. адміністрації, купецтва та ін. Зараз більшість С. становлять інженерно-техн. працівники, науковці, викладачі навчальних і осв. закладів, працівники різних установ. Одночасно серед них значно зріс відсоток спеціялістів відповідного профіля.

Дані про рівень освіти серед зайнятого населення різних суспільних груп показують, що серед С. завжди був найвищим відсоток освічених, особливо таких, що мали вищу і сер. освіту (див. табл. 2).


Табл. 2

Рівень освіти зайнятого населення України за суспільними групами (у 1959 — 89 pp., у %)

Суспільні групи

Вища, незакінчена вища, спеціяльна

Сер.

Неповна сер.

Початкова

Не мають початкової освіти


1959

1970

1989

1959

1970

1989

1959

1970

1989

1959

1970

1989

1959

1970

1989

Все населення

9,9

17,6

38,7

6,7

18,9

40,0

27,2

30,2

14,1

31,5

23,5

6,3

24,7

9,8

0,9

В тому ч.:

Робітники


2,5


4,5


21,1


8,4


23,1


53,1


35,7


38,9


17,9


37,0


25,1


7,0


16,4


8,4


0,9

Службовці

55,1

62,7

82,7

15,8

22,4

15,0

22,2

11,9

1,8

6,0

2,5

0,4

0,9

0,5

0,1

колгоспники

0,9

2,8

13,1

2,2

7,2

41,5

21,2

29,7

26,3

 35,6

39,9

16,6

40,0

20,4

2,5

Джерела: Итоги Всесоюзной переписи населення 1970 г., Т. V, стор. 68; Соц. і проф.-галузева структура населення України (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 p.). K., Мін-во статистики України, 1992, стор. 34.


Незважаючи на помітне збільшення відсотку осіб з вищою освітою серед різних суспільних груп, особливо робітників, С. за цим показником набагато випереджають ін. Відповідно серед них практично відсутні неосвічені і особи, які мають лише початкову освіту.

Інтерес викликають зміни в чисельності С. і їх співвідношення з ін. суспільними групами України в аспекті нац. належности (див. табл. 3). В них знайшли втілення історично обумовлена етнічна структура України, відсоток серед різних національностей міськ. і сіль. населення (серед міськ. меш. С. завжди було більше), особливості госп. діяльности народів, їх соц. статусу, офіц. нац. політики правлячих кіл країн, до складу яких адміністративно входили укр. землі.


Табл. 3

Розподіл найчисельніших етнічних спільностей України за суспільними групами (перепис 1989 p., у %)


Етнічні спільності

Суспільні групи

Українці

Росіяни

Білоруси

Жиди

Молдавани

Болгари

Поляки

Все населення

100

100

100

100

100

100

100

З них:

робітники


54,5


59,3


61,8


33,9


47,7


46,7


59 0

службовці

23,5

36,0

29,2

65,3

11,5

14 0


колгоспники

21,8

4,6

8,6

0,4

40,1

39,1

18,6

особи, зайняті індивідуальною діяльністю та ін.

0,2

0,1

0,4

0,4

0,7

0,2

0,6

Джерела: Нац. склад населення України. Ч. 1 (заданими Всесоюзного перепису населення 1989 p.). К. 1991, стор. 108 — 121.


Наведені в табл. 3 значні відмінності серед С. різних етнічних спільностей (від 11,5% — у молдаван, до 65,3% у жидів), крім зазначених вище чинників обумовлені сферою їх діяльности. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 найбільший відсоток серед осіб, зайнятих перев. розумовою працею в Україні становили жиди (67,6%), росіяни (38,6%) і білоруси (31,6%). Серед осіб, зайнятих передусім фіз. працею кількісно переважали молдавани (84,2%) і болгари (74,3%).

В умовах незалежної України заходи щодо демократизації і екон. розвитку (роздержавлення, стимулювання вільної праці та ін.) викликають значні зміни в соц. структурі суспільства, впливатимуть на діяльність і ролю С. Можна констатувати зокрема збільшення відсотка кооператорів, зайнятих у нар. госп-ві (на 1991 вони становили 662 тис. осіб), осіб, зайнятих у сфері фінансово-кредитної системи, служителів культу. Разом з тим С. торкнулися і певні неґативні явища нового часу, зокрема безробіття.

Література : Демографическое развитие Украинской ССР. К. 1977; Перковський А., Пирожков С. Демографічні втрати Укр. РСР у 30-ті pp. „Укр. Іст. Журнал“, ч. 8, 1989.

В. Наулко


Совєтознавство, галузь науки і складова частина політ.-пропаґандистського комплексу у країнах Зах., що остаточно оформилася після другої світової війни, хоча багато концепцій, на які спирається С., почали формуватися після здійсненого большевиками 1917 жовтневого перевороту. Саме поняття С. було вжите 1956 нім. часописом „Osteuropa“. Поступово С. склалося у розгалужений наук.-організацій ний комплекс, до якого входили урядові відомства, орг-ції, що існували на приватні пожертви, академічні ін-ти та центри, аналітичні підрозділи спеціяльних служб.

Всього у 1980-их pp. у зах. країнах, за офіц. даними, нараховувалося бл. 350 осередків С., з них бл. 200 у ЗДА, майже 100 у тодішній Зах. Німеччині, решта — у Великобрітанії, Канаді, Ізраїлі, Австралії, Франції, Швайцарії, Японії та ін.

Специфічними напрямами С., з точки зору його тематики, були „марксознавство“, „ленінознавство“, „кремлезнавство“ (тлумачення неофіц. стосунків між окремими політ. лідерами тодішнього СССР).

С. охоплювало декілька самостійних галузей знання СССР : його історію, філософію, право, екон. науку, соціологію, мистецтвознавство, літературознавство тощо.

Визначним осередком С. був Інститут для вивчення СССР у Мюнхені у 1950-их pp., в якому працювало багато українців і в публікаціях якого видано укр. і ін. мовами багато праць з ділянки С. і українознавства. Після ліквідації ін-ту Його бібліотеку і архіви перевезено до нім. Держ. Ін-ту для Східніх Наук. Студій у Кельні.

За твердженням офіц. ком. „контриропаґандистів“, С. було лише антисовєтизмом у наукоподібній формі, спрямованим на обслуговування політ.-ідеологічних потреб „холодної війни“ проти СССР і країн тодішньої „соціялістичної співдружности“. Для доказу цього, як правило, наводились критичні висловлювання найбільш авторитетних совєтознавців на адресу їх власної спеціяльности та їхніх колеґ.

Хоча С. і справді частково виконувало суто прикладні завдання в ідеологічному протистоянні Зах. з ком. Сх., його виникнення і діяльність слід розглядати у більш шир. контексті. Гол. причиною появи і багаторічного існування С. було прагнення всебічно вивчати феномен больш. влади, створеного нею суспільства, відповідних структур, прагнення її до постійного розширення свого впливу, механізмів підтримки цього впливу, а також внутр. суперечностей та слабких сторін СССР.

І на цьому шляху С. посягло певних успіхів, адже чимало його оцінок, концепцій і прогноз підтвердились. Свідченням цього є такі праці, як „Ленін в рос. соціял-демократії“ Д. Гейєра, „Ком. партія Сов. Союзу“ Л. Шапіро, „Технологія влади“ А. Авторханова, „Номенклятура“ М. Восленського, „The Great Terror“ і „The Harvest of Sorrow“ P. Конквеста, „Бухарін. Політ. біографія“ С. Коєна, „Сталін. Шлях до влади“ Р. Такера, „Історія Радянської Росії“ Е. Kappa, „L’Empire éclaté“ Е. Каррер д’Анкос та ін. Чимало з цих праць у період ґорбачовської „перебудови“ були видані рос. мовою.

Разом з тим за pp. існування С. виявились і його певні вади. Насамперед це стосується його прогностичної функції. Зокрема, швидкі зміни у кол. Сов. Союзі після 1985 стали для більшости навіть найдосвідченіших совєтознавців несподіваними. Навряд чи можна говорити про обґрунтованість рекомендацій і порад, що їх давало С., особливо в сфері соц.-екон., спочатку М. Горбачову, а потім і лідерам кол. респ. СССР, а нині незалежних держав, оскільки ці рекомендації виходили із зах. досвіду й не враховували специфіку умов „перебудови“, а згодом й „постперебудовних“ обставин.

У майбутньому найбільш плідне буде всебічне наук. вивчення минулого і сучасного окремо Росії, окремо України та кожного з незалежних держ. утворень на терені кол. СССР. Що ж стосується сімдесяти pp. існування СССР (1922 — 91), то цей період, очевидно, й надалі становитиме специфічний об’єкт іст. досліджень.

Ю. Шаповал


Сосна-кедрина або сосна кедрова, европейська (Pinus cembra), рідкісний, гірський рід рослин родини соснових. Дерево висотою до 30 м, діяметром у відземковій частині до 1 м, з густою яйцевидною кроною, в молодому віці гладкою сірою, в старшому — слабо тріщинуватою коричнево-сірою корою. Шпильки 8 — 12 см, темнозелені, тригранні, розташовані на вкорочених пагонах пучками по 5 штук. Шишки масивні, яйцевидні, 5 — 8 см завдовжки, скеровані вгору або в боки, насіння майже безкриле розміром 8 — 12 мм, їстивне, майже вщент поїдається птахами і гризунами, що перешкоджає природному відновленню виду в лісостанах. Витривала до затінення, вибаглива до зволоження повітря та ґрунту, морозостійка, добре росте на суглинистих буроземах в смерекових лісах, але домінує перев. на добре зволожених біднуватих кам’янистих ґрунтах. Може досягати 1000-річного віку.

Поширена у Карпатах — до 1 700 м над рівнем моря. В укр. Карпатах на невеликих площах утворює середньо- і низькопродуктивні лісостани із смерекою евр. і модриною поль., на 2 — 3 тис. га трапляється як домішка в смерекових лісах. Відзначається цінною, легкою, м’якою, пахучою червонуватою (в ядровій частині) деревиною, яка широко використовувалася для виробництва меблів, муз. інструментів, побутових виробів і в житловому будівництві, внаслідок чого площа лісостанів з її участю зменшилася майже в 10 разів. Росте також у субальпійському поясі серед гірськососнового криволісся. Найвідоміші місцезростання: урочища Яйко і Кедрин, схили гір Попаді, Ґрофи, Стримби, Сивулі, Яйця Ілемського — в Ґорґанах, урочище Гаджина — в Чорногорі.

Тепер знаходиться під новною охороною. Добре переносить забруднення повітря димом і газами, високодекоративна і може використовуватися в озелененні міст.

М. Голубець


Соціялізм, політ. вчення, яке відстоює колективну власність на засоби виробництва чи заг. рівний розподіл багатства і держ.-політ. устрій, створений на його основі. На укр. землях соц. ідеї з’явилися вперше в 1830-40-их pp., у найбільш радикальних колах поль. конспіративного руху в Галичині і на Правобережній Україні, зокрема Т-во Поль. Народу (Stowarzyszenie Ludu Polskiego). Хоча деякі українці брали участь у цих невиразно соц. конспіративних групах, укр. соц. руху до 1870-их pp. не було. Найбільш впливовим укр. соц. мислителем був М. Драгоманов, який пристосував зах. соц. теорії до особливостей України. Його розрахований на селянство, децентралізований тип С. пізніше дістав назву радикалізму. Ін. укр. соц. теоретики 1870-их pp. були близькими співр. Драгоманова: М. Зібер, визначний інтерпретатор і прихильник марксизму, та С. Подолинський, який був під впливом радикалізму Драгоманова, марксизму та рос. народництва. Драгоманов, Зібер і Подолинський спочатку були діяльними в Києві, але при кін. 1870-их pp. еміґрували до Зах. Европи. Під їхнім впливом, як також під впливом поль. соціялістів укр. студенти ун-тів у Відні й у Львові, включно з І. Франком, М. Павликом і О. Терлецьким, пристали до С. Павлик і гол. Франко брали участь в поль. соц. русі у Львові при кін. 1870-их — на поч. 1880-их pp. і вели соц. пропаґанду серед українців. Незалежно від течій соц. руху в Одесі 1875 створено соц. Півд.-Рос. Роб. Спілку.

Першою укр. соц. партією була Укр. Радикальна Партія, заснована у Львові 1890. 1899 ліве крило вийшло з неї і створило Укр. Соціял.-Дем. Партію (УСДП), яка прийняла засади марксистського С. Філії обох партій з’явилися також на Буковині перед першою світовою війною. На Україні під рос. окупацією марксистська група, яка назвала себе Укр. Соц.-Демократією, була створена 1897. До неї належали визначні письм. М. Коцюбинський і Л. Українка. Друга мала група, до якої належали ліві поляки, що перейшли на українство, створили Укр. Соц. Партію 1900 в Києві. Багато впливовіша була соц. частина Рев. Укр. Партії (РУП), заснованої 1900 в Харкові. У процесі визначення своєї ідеології РУП змінила назву і напри кін. 1904 розкололася. Ті, що залишилися в РУП, переіменували її на Укр. Соц.-Дем. Роб. Партію (УСДРП). Більшість з тих, що відійшли, створила Укр. Соц.-Дем. Спілку (див. Спілка), яка стала автономною групою меншовиків у складі Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії (РСДРП). Обидві партії були марксистсько-соц., але розходилися в нац. питанні.

Нац. меншості на Україні також мали свої власні соц. партії, серед них РСДРП, больш. і меншовицька фракції, остання була значно численніша до 1917. Друга важлива рос. соц. партія на Україні була не марксистська народницька Рос. Соц.-Рев. Партія. Поль. соціялісти на Наддніпрянській Україні належали спершу до Поль. Соц. Партії, а також до соц.-демократії в Поль. і Лит. Королівстві; в Галичині поль. соціялісти належали до Гал. (після 1897 — Поль.) Соц.-Дем. Партії. Жид. соціялісти на сх. укр. землях належали до Бунду і різних партій, що поєднували С. з сіонізмом: Поале-Ціон, Жид. Соц. Роб. Партія і Сіоністська Соц. Роб. Партія (дві останні об’єдналися 1917 і створили Об’єднану Жид. Роб. Партію). Жид. соціялісти в Галичині створили Жид. Соц.-Дем. Партію, яка мала зв’язки з Бундом.

Рев. події 1917 підсилили С. У квітні 1917 після повалення царату створено Укр. Партію Соціялістів-Революціонерів (УПСР, есери), деякі гуртки якої існували з 1905. Ця аґрарна соц. партія швидко зросла і здобула більшість голосів у виборах до Всерос. Установчих Зборів у грудні 1917. Разом з УСДРП вона мала перевагу в Укр. Центр. Раді й в уряді УНР. Жовтневу революцію 1917 большевики намагалися перетворити на світову соц. пролетарську революцію. Рев. марксистський С. большевиків притягнув ліві крила укр. есерів (боротьбісти) і УСДРП (незалежники), не зважаючи на те, що УНР вела боротьбу з большевиками від грудня 1917. 1920 більшість боротьбістів увійшла до КП(б)У, а незалежники і меншість боротьбістів створили Укр. Ком. Партію (укапісти). За рев. періоду 1917 — 20 постали Ком. Партія Зах. України (КПЗУ) і Ком. Партія Закарп. України.

Наприкін. 1920-их pp. єдиною політ. партією, яка залишилася в УССР, була КП(б)У; ін. були ліквідовані чи (як укапісти 1925) самоліквідувалися. На Зах. Україні ін. соц. партії далі існували поруч з ком. партіями. Укр. Радикальна Партія в Галичині і Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів на Волині 1926 об’єдналися і створили помірковану Укр. Соц. Радикальну Партію (УСРП). У Галичині, як і на Буковині, УСДП далі існувала, вагаючися між про- і антиком. платформами. На Закарпатті 1920 засновано відділ Чехо-Словацької Соц.-Дем. Партії. Соц. орг-ції і часописи існували також серед укр. еміґрантів у Канаді й у ЗДА, гол. на поч. 1930-их pp. З остаточним утвердженням сталінізму в 1930-их pp., з настанням примусової колективізації, голоду і винищення укр. інтеліґенції, С. перестав бути популярним серед українців, зокрема в Галичині, на Буковині й еміґрації. Під час другої світової війни не було на Україні діяльних соц. груп, за винятком КП(б)У.

У повоєнній укр. діяспорі традиційні помірковані укр. соц. партії були відновлені: УСДРП, УСДП і УПСР. 1950 вони об’єдналися в Укр. Соц. Партію. З Укр. Рев.-Дем. Партії (УРДП) виділилося ліве крило, яке видавало часопис „Вперед“. Під впливом нового лівого руху 1960-70-их pp. частина укр. молоді в діяспорі, особливо в Канаді, прийняла засади рев. соц., антисталінської ідеології; її часописи: „Мета“ і „Діялог“.

Література: Гермайзе О. Нариси з історії рев. руху на Україні. К. 1926; Lawrynenko J. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917 — 1953. Нью-Йорк 1953; Borys J. Political Parties in the Ukraine. У кн. The Ukraine, 1917 — 1921: A Study in Revolution. Кембрідж (Macс.) 1977; Химка Ж.-П. Укр. соціялізм у Галичині (до розколу в Радикальній Партії 1899). „Журн. Вищих Українознавчих Студій“, т. 4, ч. 2 (осінь 1979); Himka J.-P. Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860 — 1890). Кембрідж (Масс.) 1983.

Ж.-П. Химка


Соцреалізм, див. Соціялістичний реалізм.


Соцький, термін мав різні значення у різні часи. У Київ. Русі С. був старшим над сотнею в ополченні, а також С. були княжі управителі, що рядили сер. адміністративною одиницею; про них йде мова в літописі в 1113, коли горожани Києва грабували доми С.

За лит.-поль. періоду у Галичині й на Підляшші до сотень належала підміська, перев. реміснича, але й хліборобська людність. С. зникають у В. Князівстві Лит. у першій пол. 14 в.

На укр. землях (Лівобережжі, Правобережжі і зах. укр. землях) в 17 — 18 в. С. були молоді служителі для спеціяльних доручень, головно в ратушах. Інколи їх називали сотничками або осавульчиками.

У Рос. Імперії С. це нижчий поліційний служитель на селі, якого обирали на сіль. сході. Він відав 100-200 сіль. дворами. З 1837 С. був підпорядкований місц. поліції.


Сповзик звичайний (поповзень, повзик; Sitta europaea), єдиний вид на Україні роду птахів ряду горобцеподібних. Довжина тіла до 17 см, вага до 32 г, хвіст короткий, ноги сильні з довгими пальцями, дзьоб гострий. Живе в лісах і горах (Полісся, Карпати, Лісостеп), гнізда — в дуплах дерев або в щілинах скель, живиться комахами.


Струк Данило Гусар (* 1940), літературознавець родом зі Львова, д. чл. НТШ (з 1988), іноземний чл. АН України (з 1992). Студіював україністику в Гарвардському (1963), Альбертському (1964), Торонтському ун-тах (докторат 1970); викладає укр. мову і літературу в Торонтському Ун-ті (з 1981 проф.). В 1982 — 89 керуючий ред., а з 1989 гол. ред. англомовної ЕУ („Encyclopedia of Ukraine“, 1984 — 93). Автор ґрунтовної праці про В. Стефаника „А Study of Vasyl Stefanyk: The Pain at the Heart of Existence“ (1973) та підручника укр. мови „Ukrainian for Undergraduates“ (1978, 1982, 1988), поезій „Ґамма сіґма“ (1963), низки ст. на літературознавчі теми, головно про укр. літературу і поезію 20 в. (ст. про М. Хвильового, В. Винниченка, Е. Андієвську, І. Калинця, Г. Чубая та ін. у славістичних журн. Півн. Америки, у літературознавчих збірниках і в укр. журн. „Сучасність“, „Нові Дні“ і ін.), перекладів укр. літератури на англ. мову (В. Стефаник, Л. Костенко, В. Симоненко, Г. Чубай, В. Винниченко) і з англ. на укр. (Т. С. Еліот, В. Кінцелла, Т. Ґалей). Співред. з ділянки літератури і автор багатьох ст. для англомовної ЕУ, між ними наскрізного гасла про укр. літературу.


Сулик Стефан (* 1924), кат. церк. діяч, митр. родом з Балниці, пов. Ліско, Зах. Галичина. 3 1948 в ЗДА, де закінчив студії у Кат. Ун-ті у Вашінґгоні. З 1952 свящ. у різних парафіях, останньо в Перс Амбой (Н. Дж., 1962 — 81). 1981 висвячений на митр. Філядельфійського, будучи рівночасно духовним керівником укр. католиків у ЗДА.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.