[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 171-185.]

Попередня     Головна     Наступна





С


Самоврядування, територіяльна самоорганізація громадян для самостійного розв’язання безпосередньо або через органи, які вони обирають, питань місц. життя. В історії України С. міст здійснювалося на основі маґдебурзького права, запровадження якого почалося в 14 в. Ін. органом С. в другій пол. 19 в. в Рос. Імперії були земства, що існували в губ. і пов. До їх компетенції входили місц. госп., соц. і осв. справи. На Україні земства були введені у 1865 — 70 pp. у півд. і лівобережних, і з 1911 у правобережних губ. Вони проіснували до 1918.

Сьогодні діюче законодавство України визначає два рівні С. — місц. і реґіональний.

Територіяльну основу місц. С. становлять сіль. рада, селище, місто, а реґіонального — р-н, обл.

До базового рівня місц. С. належать сіль. ради, с. м. т. і м. Органи С. базового рівня наділяються власною компетенцією, яка не може бути змінена інакше, як законом або договором.

Система місц. С. включає сіль., селищні, міські ради нар. депутатів та їхні органи, ін. форми територіяльної самоорганізації громадян (гром. комітети і ради С. мікрорайонів, житлових комплексів, домові, вуличні, квартальні, дільничні, селищні, сіль. комітети і форми безпосереднього волевиявлення населення — місц. референдуми, заг. збори [сходи] громадян).

Систему реґіонального С. становлять районні і обл. ради нар. депутатів, місц. референдуми в межах території р-ну, обл., ін. форми самоорганізації населення р-ну і обл.

Основними принципами, за якими здійснюється С. є: народовладдя, законність, соц. справедливість; виборність, самостійність і незалежність (у межах своїх повноважень) органів С; їх підконтрольність, підзвітність і відповідальність перед населенням; гласність; оптимальна децентралізація тощо.

Органи С. за умов, встановлених законодавством України, мають право юридичної особи.

Фінансово-екон. базу С. становлять: 1) природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, рослинний і тваринний світ), розпорядження якими відповідно до законів України здійснюються сіль., селищними і міськ. радами; 2) місц. госп-во, комунальна власність, яка є джерелом одержання доходів С. і задоволення соц.-екон. потреб населення відповідної території; 3) фінансові ресурси, що складаються з бюджетних і позабюджетних коштів, валютних фондів органів С.

Взаємини органів С. з підприємствами (об’єднаннями), орг-ціями і установами, кооп. та ін. орг-ціями, які не належать до комунальної власности, грунтуються на податковій і договірній основі.

Органи С. мають право звертатися до суду або держ. арбітражу з позовом про визнання недійсними актів держ. органів, ін. органів С., підприємств (об’єднань), орг-цій і установ, які обмежують їх повноваження, і до прийняття рішення судом або арбітражем зупинити дію оскаржуваних актів на своїй території.

Р. Давидов


Світові війни, в іст. України періоди першої (1914 — 18) і другої С. в. (1939 — 45) творять окремі розділи. В обох випадках Україна була театром воєнних дій, вона зазнала великих людських і матеріяльних втрат. За С. в. приспішено вироблялася укр. нац. свідомість, Україна творила (при кін. першої С. в.) чи пробувала творити (за другої С. в.) третю — після княжої і коз., модерну укр. державу. І хоча укр. державність як після першої, так і після другої С. в. була втрачена, державницький чин за тих часів став основою, на якій формується після розвалу сов. імперії сьогоднішня держава — Україна.

Перша С. в. За першої С. в. зах. укр. землі входили до складу Австро-Угорщини і зах. українці боролися у військ. формаціях цих держав по стороні почвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Крім офіц. призову, українці створили (вперше після зруйнування Запор. Січі 1775) добровільну реґулярну військ. формацію Укр. Січових Стрільців, яка воювала в складі австр. армії проти військ Рос. Імперії. Заг. наставленням укр. політ. проводу зах. українців (Гол. Укр. Рада 1914 — 15, згодом Заг. Укр. Рада, укр. парляментарна репрезентація) була льояльність до Австрії і боротьба проти Росії, щоб визволити Україну „з моск. кайданів“ і побудувати самостійну укр. державу на Наддніпрянщині. Галичина, Буковина і Закарпаття мали б творити автономну укр. одиницю в складі Австро-Угорщини. Окрему ролю відограв Союз Визволення України (СВУ), політ. орг-ція еміґрантів з-під рос. окупації, що перебували в Австрії і за війни (1914 — 18) за підтримкою центр. держав вели акції дипломатичні, інформативновидавничі, а також допомогово-культ. серед полонених українців рос. армії. СВУ входив до складу Заг. Укр. Ради, надаючи останній всеукр. характеру.

Ситуація українців у Рос. Імперії була дещо ін.: вони воювали у складі рос. військ по стороні Антанти. Нац.-політ. провід ТУП, що діяв нелеґально, висловився за посередництвом заклику в „Украинской Жизни“ (С. Петлюра) і „Раді“ за те, щоб воювати проти Австрії, яка переслідує українців, з вимогою за свою льояльність супроти рос. влади після перемоги дати українцям на Наддніпрянщині належні їм нац. права. Попри таке льояльне наставлення, рос. уряд заборонив усі укр. вид., як також культ.-гром. орг-ції „Просвіти“, суворо переслідуючи нелеґальну політ. діяльність УСДРП і УПСР, заарештовуючи і засилаючи політ. лідерів (М. Грушевського).

Воєнні дії почалися з літа 1914 наступом рос. військ. які невдовзі зайняли частину Галичини і Буковини. При відступі австр. частин, за доносами поляків „про руську зраду“, багато укр. селян та інтеліґенції було повішено, а ін., понад 8 000, під претекстом обвинувачення в русофільстві інтерновано у таборі Талергоф (в Австрії, недалеко Ґрацу). На окупованих зах. укр. землях рос. уряд жорстоко переслідував все українське, ліквідуючи центр „укр. сепаратизму-мазепинства“. Зазнали великих знищень укр. культ. і гром. установи, включно з НТШ, заарештовувано політ. діячів (К. Паньківський, М. Заячківський). На церк. відтинку переслідувано гр.-кат. церкву, заслано до Росії митр. А. Шептицького, насильно впроваджувалося рос. православіє. На оборону переслідуваних українців у Галичині й Буковині виступили українці Наддніпрянщини, протестуючи проти антиукр. дій царського уряду. У сер. 1915 рос. війська відступили на сх., забираючи з собою кілька сот тис. українців Галичини і Буковини. На допомогу депортованим і біженцям прийшли українці Наддніпрянщини. У сер. 1916 під час наступу рос. військ під проводом ген. Брусілова знову були окуповані сх. частини Галичини і Буковини. Після березневої (лютневої) революції, хоча Тимчасовий Уряд хотів продовжувати війну на півд.-зах. фронті, який був затриманий на лінії Покуття-Калуш-Золочів, у липні 1917 рос. армія була відкинута на австро-рос. границю з-перед поч. війни. Спроби перемир’я були започатковані у Бересті при кін. 1917, а остаточний мир між Україною (УНР) і почвірним союзом був підписаний 9. 2. 1918 (Берестейський мир), а з больш. Росією — 3. 3.

У Німеччині й Австрії було багато полонених з рос. армії, серед яких значна частина українців. Завдяки заходам СВУ і Заг. Укр. Ради освідомлюючо-культ. опіку над ними вели досвідчені фахівці з зах. укр. земель. Згодом, після підписання Берестейського миру, з цих полонених були зформовані Синя в Німеччині (див. Синьожупанники) і Сіра дивізія в Австрії (див. Сірожупанники), військ. кадри яких відограли ролю у військ. формаціях укр. державности.

З вибухом березневої революції 1917 на центр. і сх. укр. землях почався період становлення укр. держави, тоді як на зах. укр. землях воєнний стан тривав до розпаду Австро-Угорщини, аж до створення 18. 10.1918 Укр. Нац. Ради у Львові, перебрання держ. влади 1.11.1918 та проголошення 9.11.1918 ЗУНР.

Друга С. в. Важкі умови життя укр. народу, що перебував під чотирма окупаціями: під большевиками, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною, вимагали ґрунтовних змін, хоч і засобами війни, від якої українці сподівалися покращення своєї долі. Напередодні другої С. в. Мюнхенська угода (29.9.1938) допровадила до розчленування Чехо-Словаччини, в наслідок чого укр. Закарпаття (Карп. Україна) з жовтня 1938 стало автономним, а 15.3. 1939 проголосило свою самостійність. Але відразу після цього німці погодилися на окупацію Карп. України Угорщиною.

Конфлікт на Сх. Европи, який згодом переріс у світовий, був приспішений нім.-сов. (Ріббентроп-Молотов) пактом (23.8. 1939). З поч. нападу Німеччини на Польщу 1.9.1939 були втягнені у воєнні дії зах. укр. землі, а з червня 1941 і центр. та сх. Україна стала тереном затяжних боїв, які прокочувалися спочатку у напрямі з зах. на сх., а згодом зі сх. на зах.

Нім. наступ розвивався швидко, до сер. вересня 1939 нім. війська зайняли Лемківщину, Підляшшя, Холмщину і зах. частину Галичини по лінію Сокаль-Львів-Стрий. Назагал укр. населення було задоволене зміною влади, позбувшися 20-річної поль. окупації. Багато українців, які служили в поль. війську попали у нім. полон, а згодом були звільнені. Німці пробували спочатку формувати укр. леґіон з кол. чл. Карп. Січі, але при кін. вересня 1939 його ліквідували. Згідно з таємною нім.-сов. угодою 17.9.1939 сов. війська окупували Зах. Волинь і Галичину, устійнивши згодом кордон по лінії Бугу і Сяну. На зах. від цієї лінії німці створили Генеральну Губернію, до якої входили Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя, бл. 16 тис. км² з 1,2 млн населення. На цих землях під нім. контролем почало відроджуватися укр. гром.-культ. життя, яке з червня 1940 очолив Укр. Центр. Комітет (УЦК) у Кракові під проводом В. Кубійовича. Леґальні укр. політ. партії припинили свою діяльність. Напівлеґально діяла ОУН, спочатку толерована німцями. Великий вплив на укр. політ. життя мав розкол у лютому 1940 в ОУН, яка поділилася на помірковану фракцію прихильників полк. А. Мельника (їх почали називати мельниківцями) і прихильників С. Бандери (бандерівці) — рев. фракція; між цими двома формаціями почалася боротьба, яка згодом продовжувалася і після війни, її часто використовували зовн. сили.

На окупованих совєтами зах. землях проведено офіц. українізацію в шкільництві й адміністрації, а рівночасно заборонено укр. гром. і культ. орг-ції й установи (включно з НТШ). Перестали діяти укр. політ. партії, в підпіллі продовжувала свою діяльність ОУН. Заарештовано і заслано укр. політ. лідерів (К. Левицький, Д. Левицький, О. Луцький, В. Старосольський і багато ін.). Поль. елемент утратив провідну ролю, багато українців з с. переселилося до м.

Під загрозою війни 28.6.1940 СССР змусив Румунію зректися заселених українцями Півн. Буковини, Півн. і Півд. Басарабії, яких включено до УССР. Як і на Зах. Україні, також і тут сталися аналогічні зміни. Переселенча нім. комісія переселила з цих земель нім. населення, з яким виїхали чимало українців, яким загрожувала небезпека з боку больш. влади. Пізніше частина з них поселилася в Ген. Губернії, де допомагала своїми кадрами в укр. культ. процесі.

Почавши з 22.6.1941, після нападу Німеччини на УССР, воєнні події набрали інтенсивности й охопили простори всієї України. Швидке просування нім. військ свідчило про слабість сов. військ., які були позбавлені підтримки укр. населення, що бажало поразки і розвалу СССР. За короткий час німці зайняли зах. укр. землі (Галичину, Волинь, Буковину), згодом Правобережну Україну, в сер. вересня 1941 вони вже були в Києві і Полтаві, при кін. жовтня — в Харкові й Одесі. До кін. 1941 вони захопили, крім Криму, всю Україну.

При відступі большевики розправлялися з укр. населенням, особливо ліквідували укр. політ. в’язнів (бл. 15 тис), які перебували по в’язницях укр. м. Вони також евакуювали фахові і культ. кадри за Урал у Сер. Азію.

На Сх. Европи німці запроваджували свою колоніяльну політику і вороже ставилися до укр. нац.-держ. прагнень. Для цього вони поділили укр. землі на такі адміністративні одиниці: Галичину приєднано до Ген. Губернії; з центр. укр. земель створено Райхскомісаріят Україне; територія під нім. військ. управлінням; румунам дозволено окупувати Буковину, Басарабію, Трансністрію.

Спочатку укр. населення перев. прихильно сприймало нім. військо, бо воно звільняло його від больш. окупації; були надії на відновлення укр. держави, в чому ініціятиву виявили обидві ОУН. Ще перед червнем 1941 ОУН (С. Бандери) зформувала два відділи: „Нахтіґаль“ і „Ролянд“, які в складі нім. армії боролися з совєтами. 30.6.1941 ця політ. формація проголосила у Львові створення Укр. Держави та утворення Укр. Держ. Правління на чолі з Я. Стецьком, але на поч. липня німці його заборонили, а творців заарештували. Обидві ОУН організували Похідні групи з цивільних кадрів, які йшли на центр. і сх. укр. землі, щоб допомагати у культ. і держ. відродженні України. У Києві в жовтні 1941 з ініціятиви ОУН (А. Мельника) створено Укр. Нац. Раду на чолі з М. Величківським, координаційний центр для культ., суспільних і політ. справ. Створена в Галичині Укр. Нац. Рада (липень 1941 — березень 1942) під протекторатом митр. А. Шептицького і проводом К. Левицького репрезентувала українців на зах. укр. землях і була їх представником перед нім. владою. Згодом цю функцію в Галичині перебрав Укр. Крайовий Комітет, потім Укр. Центр. Комітет (УЦК). Цей останній здобув певні успіхи на культ. і госп. відтинках, шкільництво в Галичині було держ. У квітні 1943 німці дозволили формування Дивізії „Галичина“, як добровільної військ. частини в складі нім. збройних сил. Це була єдина значна реґулярна військ. одиниця за другої С. в., яка в певних обставинах могла б стати зародком укр. нац. армії.

Після зайняття Києва (19.9.1941) німці почали виарештовувати жидів, яких розстрілювали у Бабиному Яру. Залишені больш. аґенти влаштували знищення важливих об’єктів м. (Хрещатик, Успенський собор Печерської Лаври).

Після короткотривалої військ. влади німці у т. зв. Райхскомісаріяті Україне запровадили на центр. і сх. укр. землях цивільну адміністрацію з поліційною системою урядування, яку очолив Е. Кох з осідком у Рівному. Економічно Україну перетворено на колонію, яка мала доставляти Німеччині сировину (манган, залізо, вугілля), харчі, робочу силу. Для кращої експлуатації зберігалася колгоспна система. Почавши з лютого 1942 німці вивозили українців до Німеччини на примусову роботу як остарбайтерів, за 2 pp. вивезено понад 2 млн українців, частина яких, через важкі умови праці й злидні, там і загинула. Культура й освіта в Україні зазнавали великих переслідувань з боку нім. окупаційних органів. Також зазнавала переслідувань з боку німців відновлена УАПЦ в Україні, натомість вони протеґували Автономну Правос. Церкву, яка визнавала Моск. Патріярхію.

Нім. терор супроти українців викликав обурення, яке перетворювалося в збройний опір. Спочатку теренами опору були Волинь і Полісся. Тут діяли з літа 1941 партизанські загони Поліської Січі під проводом Т. Боровця (Бульби), які поборювали больш. частини, що залишилися поза фронтом. Коли у листопаді 1941 нім. адміністрація зажадала розпуску Поліської Січі, вона не склала зброї і влітку 1942 відновила дії під зміненою назвою — Укр. Повстанська Армія (УПА), поборюючи цим разом не тільки сов. партизанів, але й нім. каральні частини.

З 1942 на Волині і в Поліссі формувалися також військ.-партизанські відділи обох ОУН (А. Мельника і С. Бандери), які з кін. р. почали відплатні акції проти німців. При кін. 1942 — на поч. 1943 сов. партизанські загони пройшли рейдом з Брянщини до Правобережної України. Після нім. поразки під Сталінградом зріс рух опору в Україні. На весні 1943 до загонів ОУН (С. Бандери) приєдналася укр. поліція Волині і прийняла також назву УПА, яку з осени 1943 очолив Р. Шухевич (Т. Чупринка). Спроби Т. Боровця об’єднати різні загони укр. партизанів (УПА Т. Бульби, ОУН С. Бандери і ОУН А. Мельника) закінчилися невдачею, а загони ОУН С. Бандери роззброїли дві ін. формації. Рештки цих формацій перейменували себе на Укр. Нар. Рев. Армію (УНРА) і воювали до кін. 1943 проти сов. партизанів і німців. У другій пол. 1943 УПА, яка стала єдиною більшою військ.-партизанською формацією, провела успішні бої проти нім. частин на Волині, які мусіли обмежитися контролем м. і шляхів сполучення. З кін. 1943 УПА перенесла свою основну базу до Галичини. На поч. 1944 разом з парамілітарними загонами УПА начисляла понад 40 тис. учасників. З ініціятиви УПА у липні 1944 була створена Укр. Гол. Визвольна Рада (УГВР) як політ. провід УПА, завданням якого була розбудова політ. основи для збройного підпілля.

У травні-жовтні 1943 сов. партизани під проводом С. Ковпака пройшли рейдом від Путивля через Волинь і Галичину в Карпати, де в серпні 1943 були розбиті загонами Укр. Нар. Самооборони. Крім С. Ковпака, на Україні діяли сов. партизанські з’єднання під проводом М. Попудренка, О. Сабурова, О. Федорова, П. Вершигори. Ці загони формувалися із залишених партійних кадрів, військовиків, що залишилися поза фронтом, втікачів від нім. терору. Їх поповнювали повітряними десантами. За сов. джерелами, сов. партизанів на Україні було до 100 тис. і вони підпорядковувалися органам безпеки, а не Червоній армії. Вони почали формуватися щойно восени 1942, і їхню ролю перебільшує сов. історіографія.

У другій пол. 1943 під тиском сов. армії німці почали відступати з України, руйнуючи м. і с., винищуючи пром., культ. об’єкти та шляхи сполучення. До листопада 1943 сов. війська зайняли Лівобережжя (23.8. — Харків, 6.11. — Київ), при кін. 1943 була зайнята Сх. Волинь (Житомирщина), а на весні 1944 — Зах. Волинь (лютий), Поділля (березень), Буковина (березень), Сх. Галичина, Тернопільщина (квітень), де в боротьбі з большевиками брала участь Дивізія „Галичина“, яка зазнала великих втрат у бою під Бродами (18-22.7.1944). Дещо довше затрималися німці на півд. Україні: Одесу залишили 10.4.1944, а Крим — у травні 1944; Зах. Галичину — у липні-серпні 1944, а Закарпаття — у жовтні 1944. В кін. 1944 усі укр. землі були зайняті совєтами.

Антиукр. політику німців використовували большевики, щоб здобути симпатії укр. населення; вони йшли на деякі поступки українцям. З жовтня 1943 фронтові військ. частини, що оперували на Україні, перейменовано на чотири „укр. фронти“, встановлено „Орден Богдана Хмельницького“. З кін. 1943 Раднарком УРСР переїхав до Києва, а гол. уряду був призначений М. Хрущов. У лютому 1944 змінено конституцію УССР: надано право вступати у безпосередні зв’язки з ін. державами і формально мати респ. військ. формації. У квітні 1945 УССР була прийнята до Орг-ції Об’єднаних Націй як чл. засновник. Більшість з цих здобутків мали тільки формальний характер, встановлена сов. влада надалі брутально переслідувала всі спроби відстоювати нац. свободу і людську гідність.

Під час другої С. в. частина укр. земель перебувала під рум. окупацією: Півн. Буковина, Півн. і Півд. Басарабія, Трансністрія, приблизно 10% укр. території з 34 млн населення. На цих землях румуни запровадили військ.-поліційний терор, колоніяльний екон. визиск і систематичну румунізацію. З цих провінцій були створені З губернаторства: Буковини, Басарабії, Трансністрії, які управлялися за директивами рум. уряду. Крім дискримінаційної політики щодо українців, румуни пробували виселяти з цих земель українців, заміняючи їх рум. колоністами. Трансністрію перетворено на терен для заслання небажаних національностей, головно жидів, яких насильно депортовано сюди з Буковини і Басарабії понад 100 тис. На Буковині румуни забороняли будь-яку укр. діяльність, проти чого виступили укр. патріоти, чл. ОУН, яких 1942 суджено за зв’язки з укр. підпіллям військ. судом у Ясах. Натомість опір окупаційному режимові в Басарабії був інспірований больш. чинниками і підтримуваний сов. партизанами.

Закарпаття в складі Угорщини творило окрему адміністративну одиницю „Підкарп. територію“, де угор. влада підтримувала русофільську політику. З 1941 тут діяло народницьке „Подкарпатське Общество Наук“, яке розвивало „руську“ культуру і видобуло від влади мінімальне шкільництво укр. мовою. У 1940 з Закарпаття перейшло бл. 30 тис. українців на сов. Україну; згодом при кін. 1944 з цих утікачів було зформовано чехо-словацьку бриґаду ген. Л. Свободи. З кін. 1944 Закарпаття опинилося під сов. контролем на чолі з Нар. Радою Закарп. України. 22.11.

1944 з’їзд нар. комітетів Закарпаття висловився за приєднання до УССР, і 29. 6. 1945 Чехо-Словаччина відступила Закарпаття УССР.

За другої С. в. Україна зазнала величезних втрат: загинуло 4,5 млн (за ін. джерелами 5 — 7 млн) людей, 2 млн вивезено на роботи до Німеччини; з приходом сов. влади багато людей було депортовано до концентраційних таборів або евакуйовано на схід. У 1944 — 45 в Україні лишилося бл. 30 млн населення. Великих втрат зазнали жиди, яких загинуло бл. 2 млн; німці з України відійшли з нім. військом, татар виселено з Криму, багато поляків з зах. укр. земель переселилося до Польщі, а на їхнє місце наплинули росіяни, які поселилися по зах. укр. м.

Матеріяльні втрати в 1941 — 44 були також величезні; за даними УНРРА було знищено в Україні: 714 м. і містечок, 28 тис. с. зруйновано 2 млн будинків. Величезних шкод завдали німці в економіці: знищено понад 16 тис. пром. підприємств, 28 тис. колгоспів, 870 радгоспів. До Німеччини вивезено з України понад 12 млн т с.-г. продуктів, багато машин. За важких повоєнних pp. Україна мусіла довгий час направляти втрати, яких зазнала під час другої С. в.

Література: Перша С. в. (1914 — 18): Tomaschiwskyj S. Die weltpolitische Bedeutung Galiziens. Мюнхен 1915; Rybalka L. (Юркевич) L’Ukraine et la guerre. Женева 1916; Les Russes en Galicie. Première occupation des provinces Ukrainiennes d’Autriche par les troupes russes. Льозанна 1917; Czernin O. Im Weltkriege, Берлін-Відень 1919; Левицький К. Історія визвольних змагань гал. українців з часу світової війни 1914 — 1918. I — III. Л. 1928 — 30; Die deutsche Okkupation der Ukraine. Geheime Dokumente. Страсбурґ 1934; Doroshenko D. The Uniate Church in Galicia 1914 — 1917. „The Slavonic Review“, № 12. Лондон 1934; Дорошенко Д. З історії укр. політ. думки за часів світової війни. Прага 1936; Skrzypek J. Ukraińcy w Austrii podczas wielkiej wojny i geneza zamachu na Lwów. „Niepodleglość“, №19. B. 1939; Manning C. A. Twentieth-Century Ukraine. Нью-Йорк 1951; Рудницька М. (ред.) Зах. Україна під большевиками IX.1939 — VI.1941. Нью-Йорк 1958; Hornykiewicz T. (ред.) Ereignisse in der Ukraine 1914 — 1922. Deren Bedeutung und hislorische Hintergründe. I — IV. Філядельфія 1966 — 69; Borowsky P. Deutsche Ukrainepolitik 1918 unter besonderer Berücksichtigung der Wirtschaftsfragen. Любек-Гамбурґ 1970; Fedyshyn O. S. Germany’s Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917 — 1918. Нью Брунсвік 1971.

Друга С. в. (1939 — 45): Кардаш О. (ред.) Карп. Україна в боротьбі. Зб. Відень 1939; Полікарпенко Г. Орг-ція Укр. Націоналістів під час другої світової війни. Канада 1951; Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism, 1939 — 1945. Нью-Йорк 1955. 2-е вид. 1963. Репринт з 2-го вид.: Літтельтон 1980; Kamenetsky I. Hitler’s Occupation of Ukraine (1941 — 1944): A Study of Totalitarian Imperialism. Мільвокі 1956; Паньківський К. Від держави до Комітету (літо 1941 р. у Львові). Нью-Йорк 1957; Клоков В., Кулик І., Слинько І. Нар. боротьба на Україні в pp. Великої Вітчизняної війни. К. 1957; Зелений З. Укр. юнацтво у вирі другої світової війни. Торонто 1965; Паньківський К. Роки нім. окупації (1941 — 1944). Нью-Йорк — Торонто 1965. 2-е вид. Нью-Йорк 1983; Коваль В. Міжнар. імперіалізм і Україна. 1941 — 1945 pp. К. 1966; Гайке В. — Д. Укр. Дивізія „Галичина“. Історія формування і бойових дій у 1943 — 1945 pp. ЗНТШ, т. 188. Торонто 1970; Tys-Krokhmaliuk G. UPA Warfare in Ukraine: Strategical, Tactical and Organizational Problems of Ukrainian Resistance in World War II. Нью-Йорк 1972; Кубійович В. Українці в Ген. Губернії 1939 — 1941. Історія Укр. Центр. Комітету. Чікаґо 1975; Крохмалюк Р. Заграва на Сході. Спогади й документи з праці у військ. управі „Галичина“ в 1943 — 1945 pp. Торонто — Нью-Йорк 1978; Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Вінніпеґ 1981; Boshyk Yu. (ed.) Ukraine during World War II: History and its Aftermath. A Symposium. Едмонтон 1986; Жуковський А. Укр. землі під рум. окупацією в часі Другої Світової Війни, 1941 — 1944. „Укр. Історик“, ч. 93 — 96,1987.

А. Жуковський


Свята земля, див. Єрусалим.


Сектанти, див. Секти.


Село, значний за територією і кількістю житлових будівель населений пункт неміськ. типу, більшість меш. якого займається сіль. госп-вом. Також сумарне означення тієї частини населення, яке живе з сіль. госп-ва. С. — джерело родоводу, „оселя“ народу, джерело його генофонду, культури і духовности. Тема С. широко відбилася в творах красного письменства і мистецтва.

С. — стародавній тип поселення, широко відомий серед усіх слов’ян: укр. „село“; рос. „селó“; білор. „селó“; давньоруське „селó“ (житло, поселення, поле); давньослов. „сєло“ (населене місце, двори, житлові і госп. будівлі, поле, земля); болг. „сéло“; сербохорв. „сéло“; словенське „sélo“; моравське „sélo“; чес. „sélo“; поль. „sioło“. Термін С., на думку мовознавців, етимологічно пов’язаний з ін. мовами: латинське „solum“ (ґрунт), лит. „sala“ (острів), східньолатиське „ciems“ (земля), ґотське „salipwōs“ (притулок, житло) та ін.

Виникнення С. пов’язане з розпадом родоплемінного ладу і утворенням територіяльно-сусідських об’єднань. Навіть відома з часів Київ. Руси „верв“ була не родоплемінною орг-цією, а досить значною гром.-територіяльною одиницею, яка колективно володіла землями і здійснювала самоуправу, хоча чл. її вели індивідуальне госп-во. Тобто верв являла собою кілька селищ, об’єднаних навколо певного центру. Подібна структура зберіглася і пізніше, з 11 в., з утворенням ін. територіяльно-адміністративних одиниць — волостей. У давньоруських джерелах, зокрема „Руській Правді“, С. вважалася поземельна хліборобська одиниця з двома плугами і засіяним полем на 16 кадей (кадь — хлібна міра, приблизно 4 пуди) жита. Згодом цей термін поширився на поселення в цілому.

За пізнього середньовіччя С. було адміністративним і госп. центром февдального володіння, ознакою чого був панський двір. Наявність при більшості таких дворів церкви обумовило пізніше (19 в.) визначення С. як великого сел. поселення з церквою, госп. й адміністративного центру для сусідніх селищ.

Згодом, крім загальнопоширеної назви С. на Україні утворюються ін. щодо різних типів сіль. поселень: виселки — селища, які відокремилися від С. або виникали на нових місцях, відбиваючи різні етапи освоєння земель; слободи (в зах.-укр. областях „воля“, назва, яка часто зустрічається в топонімах) — поселення, пов’язані з звільненням від февдальних повинностей; хутори (дворища, дими) — однодвірні сел. невеликі оселі, формування яких пов’язане з розвитком капіталістичних стосунків у сіль. госп-ві; посади — перехідний тип поселень від сіль. до міськ. Деякі сіль. поселення звалися кутками (таку ж назву мали окремі частини С), селищами або землями. Серед малодвірних поселень півд.-укр. Степу можна назвати тимчасові, розташовані поза Січчю, оселі запор. козацтва — зимівники, в яких наприкін. 1780-их pp. мешкало бл. 8 000 людей. Від терміну С. утворено також багато похідних: селяни, селитися, населення, розселення, новосілля та багато ін.

Особливостями іст. розвитку найдавніших слов. земель, зокрема укр., можна пояснити те, що майже всі сіль. поселення тут називалися С.

Формування С. на Україні та їх іст. розвиток відбувалися у відповідності з вимогами с.-г. виробництва, можливостями раціонального здійснення процесів життєдіяльности, зокрема зручністю розміщення щодо оброблюваних земель, транспортних шляхів, водних ресурсів, рельєфу, ґрунтів, рослинности. Крім того, розвиток сіль. поселень був пов’язаний з цілим комплексом виробничих, госп. і правових норм. В заг. вигляді дослідники розрізняють такі основні типи геогр. розміщення С., як прирічковий, приозерний, яружно-балочний, водоподільно-степовий. У плянуванні С., тобто розташуванні в ньому вулиць, майданів, осель, а також їх забудові виділяють основні види: гніздові, кучові, безсистемні, рядові, вуличні та ін.

Найдавніші поселення в Україні групувалися гніздами поблизу річок. Одна або кілька таких осель належала до давньої спорідненої спільности — т. зв. великої родини або патронімії. Як релікт такі поселення в майбутньому увійшли до складу різного типу багатодвірних С. Про наявність патронімічних пережитків свідчить значна кількість меш. багатодвірних поселень 19 — 20 в. з однаковими прізвищами. З розвитком продуктивних сил і розпадом племінно-родової орг-ції поселення, засновані на кровній спорідненості, поступаються місцем територіяльно-сусідським.

Виростаючи з однодвірного поселення, С. могло формуватися без будь-якого пляну, тобто утворювати вільні, безсистемні або кучові поселення. Такі С. були найпоширеніші в Україні. Вони виникали на певній відстані від річок або доріг, на водорозділах і в гірських р-нах. Органічно поєднані з оточуючим природним середовищем, потопаючи в зелені, з церквами, вітряками, вибіленими хатками під солом’яними стріхами, надзвичайно привабливі, вони були своєрідною нац. ознакою України. Згодом будівлі почали зводити в один ряд, уздовж річок, пізніше доріг (рядове плянування), дальшим розвитком якого стала поширена дотепер вулична забудова.

Масове формування багатодвірних поселень в Україні відбувалося, починаючи з 14 в. Для півн. р-нів, передусім Полісся, характерні поселення вуличного плянуванвя, які виникли в процесі закріпачення селян і відчуження їх земель у 15 — 16 в. На терені, де процес закріпачення відбувався менш інтенсивно, зокрема на Наддніпрянщині, довше зберігалися первісно-общинні пережитки, з якими була пов’язана безсистемна забудова. У передстепу, у висліді послаблення кріпацтва, існувала займанщина, яка також супроводжувалася формуванням безсистемних поселень. З припиненням займанщини (18 в.) та розширенням поміщицької колонізації тут поряд з безсистемною забудовою збільшується кількість вуличних поселень. Крім них, існували також кругові, радіяльні, рядові поселення і різні сполучення всіх зазначених форм. На їх утворення значною мірою впливали природно-геогр. умови. Зокрема, в місцевостях, порізані ярами, і за нових умов утворювалися безсистемні вулиці, у вузьких долинах річок — рядові поселення, в гірських долинах Карпат — безсистемні або однодвірні, типу „ґражди“.

Степ. частина України поділяється на дві зони: півн., де переважала нар. колонізація, з вуличними, безсистемними, радіяльними і круговими поселеннями, і півд., де у висліді держ. колонізації нерідко створювалися оселі за проєктами, складеними органами царської влади. С. вуличного плянування, особливо вулично-квартального, будувалися за умов певної реґляментації (прямі вулиці, прямокутні квартали та ін.).

Традиційні форми гром. і сімейного побуту українців найтіснішим чином пов’язані з сіль. територіяльною общиною-громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу, за сер. вв., вона існувала на Україні під назвою копа, купа і була органом місц. самоуправління. Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Гол. його ознакою був поступовий перехід від гром. форм землеволодіння до приватної власности окремих господарів на землю.

Якщо на Зах. Україні та Правобережжі у зв’язку з інтенсивним розвитком фільваркового госп-ва сіль. громада була підірвана вже 16 — 17 в., то на Лівобережній та Слоб. Україні цей соц. ін-т активно функціонував і пізніше. Розклад февдально-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відносин остаточно зруйнували екон. базу громади. Реформи в Австро-Угорщині (1848) і царській Росії (1861) законодавчо оформили її перетворення на найнижчу адміністративно-територіяльну одиницю місц. управління, підпорядковану держ. владі. У 19 — на поч. 20 в. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало на Україні. Проте у житті та побуті селянина стійко утримувалися численні общинні пережитки, які відогравали величезну ролю в орг-ції селянства, демократизації його життя, боротьбі за свої права. Йдеться зокрема про цілу систему нар. правових звичаїв і норм, гром. землеволодіння, будівництво споруд, колективну взаємодопомогу (толока, супряга та ін.) і самоуправління, участь у заг.-гром. ритуальних церемоніях та святах і масових нар. розвагах.

Визначаючи позитивні явища в житті дорев. укр. С., не слід однак його ідеалізувати. Йдеться про соц. протиріччя, кріпаччину, епідемії, низький рівень письменности, безземелля, яке спонукало тис. укр. селян залишати прадідівські куточки і шукати кращої долі в чужих краях. Лише з 1897 по 1916 з Наддніпрянщини переселилося до Сибіру та Дал. Сх. 912,8 тис. селян, а з зах.-укр. земель, наприкін. 19 на поч. 20 в., в країни Амер. континенту бл. 700 тис. людей.

Проведена за сов. часу примусова колективізація викликала не лише відчуження селян від землі і руйнування апробованих багаторічним нар. досвідом методів хліборобства, але й сприяла втраті багатьох традиційних звичаїв та обрядів, спрямованих на підвищення врожайности і добробуту людини. Штучно створені натомість і „спущені зверху“ офіц. т. зв. радянські соц. свята й обряди у висліді свого неприродного походження не набули поширення і практично не були визнані, хоча деякі з них, традиційні в своїй основі (обжинки, свято першого снопа, рясної ниви), тримаються і тепер.

С. було і залишається життєдайним джерелом нац. відродження. Тут досить стійко зберігається традиційна культура, нац. мова, різні види нар. творчости. Не випадково нар. культура нерідко асоціюється з сіль. Культура і побут сіль. населення України, маючи багато заг.-нац. рис, і в наш час зберігають певні особливості. Деякі з них сягають сивої давнини. Ці особливості виявляються у територіяльному аспекті й зумовлені багатьма чинниками. Найбільшою мірою вони помітні за іст.-етногр. р-нами України: Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина і Полтавщина, Полісся, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття, Південь (див. Українці).

Топонімічна система С. України формувалась протягом тривалого часу і складається з неоднорідних у хронологічному і генетичному відношенні пластів. Найбільш архаїчні топоніми індоевр., іранського, тракійського, іллірійського, балтського, германського походження були утворені шляхом перенесення гідроніма на населений пункт (Хорол, Горинь, Стрий та ін.). Це ж стосується найбільш архаїчних слов. назв (Ірпінь, Трубіж та ін.) і давньоруських топонімів (Лутава — в Чернігівській землі, Удеч — в Гал. та ін.).

Більшість давньоруських назв були пов’язані з властивостями навколишнього природного середовища, діяльністю людини або її іменем (антропонімом), від якого походив топонім.

До давньоруських належать і топоніми, що первісно були найменуванням меш. Частина їх з суфіксом -ичи вважаються патронімічними і пов’язані з ім’ям засновника роду або господаря земель, були типові для родового устрою. Серед них Ольжичи — в Чернігівській землі, Хвалимичи в Київ. та ін. Назви, які походили від володарів поселень, були поширені протягом всього февдального періоду. Серед давньоруських найчисельнішу групу становили топоніми з суфіксом -ов, -ин (Предславине — в Київ. землі та ін.).

За середньовіччя набуває дальшого розвитку топонімічна спадщина княжої доби: топографічні назви (Дубровиця, Камень — на Волині, Острів — на Львівщині), іменникові та прикметникові утворення (Вишня, Красне), різного роду суфіксальні утворення (Одесько, Черемхове, Мокрець, Вербовець, Липиця, Кутищи, Кодня та ін.), складені назви (Добра Вода, Новий Став), назви, пов’язані з діяльністю людини (Городище, Рудня, Садки), топоніми, що первісно були іменами меш. (Гиричи, Демидковичи, Борисковці, Бережани та ін.). Топоніми на -яни (-ани) (Поляни, Волиняни та ін.) нерідко мали етнічний зміст і служать важливим джерелом вивчення проблем етногенези й етнічної іст. України.

Цікавий топонімічний матеріял складають назви на -овци, -инци, які відомі лише на обмеженому терені слов’янства — в Україні, Словаччині і на півд.-слов. землях.

За середньовіччя в Україні з’являються топоніми, які характеризують меш. за їх заняттями або соц. станом (Кропивники на Гуцульщині, Скоморохи, Холопи), етнічною належністю (Грекове, Дуліби, Литвинів, Угрино) і топоніми іншомовного походження (Бербешти, Строєщи та ін.).

За 16 — 18 вв. шир. розповсюдження в Україні, особливо на Полтавщині, Слобожанщині і Чернігівщині, набувають назви на -щина (-щизна), до того існуючи лише як найменування зем. володінь, утворених від прізвищ їх власників.

У 19 в. у зв’язку з посиленням міґраційних процесів, особливо на Півдні, значна кількість топонімів була перенесена із старожитних територій України й ін. реґіонів, звідки прибували переселенці (Полтавка, Білоцерківка, Тамбовка), з’являється багато назв похідних від церков (Архангельське, Богородицьке). Ряд С. мав подвійну назву, зв’язану з поділом земель або переходом їх до ін. власників (Кашперо-Миколаївка, Григоро-Мар’ївка та ін.).

Назви, які з’явилися за сов. часу не відрізнялися ориґінальністю. Вони як правило не мали безпосереднього зв’язку з відповідною реалією і були пропаґандистськими посвятами та символами. Як наслідок на карті з’явилися сотні С. типу Жовтневе, Першотравневе, Пролетарське, Радянське, Піонерське, Леніно, Леніно Перше, Леніно Друге, від яких поступово починають позбавлятися лише за нашого часу. Деякі перейменування викликали почуття гумору, напр., с. Голодаївка на Донбасі було перейменоване на Ситне.

Після Жовтневої революції, яка ставила за мету утвердження соц. форм господарювання, націоналізацію і колективізацію сіль. госп-ва, відбулися значні зміни в розселенні і соц. структурі С., співвідношенні питомої ваги сіль. і міськ. населення, його культ.-осв. рівня. Змінилася і соц.-політ. основа С., яке нерідко ставало адміністративно-територіяльним центром з відповідними органами держ. влади сіль. радами депутатів трудящих.

Зростання м. і міськ. населення у висліді процесів урбанізації супроводжувалося постійним падінням питомої ваги сіль. населення, особливо з другої пол. 1920-их pp. Якщо заг. чисельність міськ. населен ня України, в її сучасних адміністративних межах, зросла з 1920 до 1991 у 6,8 разів, то чисельність сіль. населення зменшилася з 21,3 до 16,9 млн людей, а його питома вага з 80,7% до 32,7%. Про зміни у співвідношенні сіль. і міськ. населення свідчить табл.:

Чисельність і склад населення (в сучасних адміністративних межах України, тис. людей, %)

Роки

Все населення

У тому ч.

%

міське

сільське

сіль. населення

1897

28445

4 320

24 125

84,9

1913

35 210

6 790

28 420

80,7

1920

26 400

5 110

21 290

80,7

1922

26 230

5 346

20 884

79,7

1926

29 515

5 673

23 842

80,7

1939

40469

13 569

26 900

66,4

1940

41 340

14 023

27 317

66,1

1950

36 588

12 777

28 811

65,0

1959

41 869

19 147

22 722

54,2

1960

42 469

19 851

22 618

53,2

1970

47 126

25 688

21 438

45,4

1980

49 953

30 972

18 981

38,0

1991

51 690

34 795

16 895

32,7

(Складено за: Население СССР. 1987. Статистический сборник. М. 1988; Розподіл населення України за статтю та віком на 1.1.1991. Мін-во статистики України. К. 1991)

Зазначені зміни були викликані передусім міґраційними процесами, а також перетворенням окремих сіль. населених пунктів на с. м. т. або об’єднання їх з м. Тільки за 1970-их pp. чисельність міськ. населення зросла на 4,8 млн людей, з них за рахунок природного приросту в м. — на 2 млн, а у висліді перетворення сіль. населених пунктів на міськ. та міґрації в м. 2,8 млн. Ці процеси супроводжувалися зникненням з карти величезної кількости сіль. населених пунктів в усіх без винятку обл. України. Протягом лише 1959 — 79 pp. у цілому по Україні кількість С. зменшилася з 42 229 до 29 806, крім того 5 975 поселень було зселено. За 1961 — 78 pp. кількість С. в Україні зменшилася за рахунок об’єднання, зселення і приєднання до м. на 12,6 тис. одиниць, або на 30%. Поряд з однобоким розвитком С. „з центр. садибами“ зникали сотні „неперспективних“, особливо хуторів. Натомість з’явилося кілька десятків „показових“ С. (Ксаверівка, Білки, Ходаки та ін.), які стали об’єктом уваги привілейованих делеґацій як „зразок“ соц. господарювання.

Невиправдано високі темпи міґрацій сіль. населення в м. викликали проблему забезпечення сіль. госп-ва робочою силою, неґативно вплинули на демографічну ситуацію і стан трудових ресурсів С. Ці ж процеси були тісно пов’язані з проблемою адаптації сіль. населення в м.

Нерівномірність у розміщенні сіль. населення України обумовлена особливостями екон. розвитку окремих обл., різноманітними природними й іст. умовами, які визначили процеси розселення. Ці відмінності особливо помітні за екон. р-нами України.

Співвідношення міськ. і сіль. населення за екон. р-нами України (тис. людей, %)


Рік

Екон. р-ни

1951

1961

1971

1981

1990

1990 (%)

Україна

Все населення


37 223


43 097


47 507


50 135


51 839


100,0

міськ.

13 447

20 647

26 244

31 423

34 869

67,3

сіль.

23 776

22 450

21 263

18 712

16 970

32,7

Донецько-Придніпровський

Все населення


15 319


18 355


20 201


21 204


21 822


100,0

міськ.

7 775

11 948

14 319

16 208

17 311

79,3

сіль.

7544

6407

5 882

4 996

4 511

20,7

Півн.-Зах.

Все населення


17 607


19 484


20 839


21 700


22 293


100,0

міськ.

3 979

6 043

8 175

10 593

12 422

55,7

сіль.

13 628

13 441

12 664

11 107

9 871

443

Півн.

Все населення


4 297


5 258


6 467


7 231


7 724


100,0

міськ.

1 693

2 656

3 750

4 622

5 136

66,5

сіль.

2 604

2 602

2 717

2 609

2 588

33,5

(Складено за: Население СССР. 1987. Статистический сборник. М. 1988; Демографический ежегодник СССР. 1990. М. 1990)

Зміни в розміщенні сіль. населення найбільш помітні в реґіональному аспекті. До поч. 1990 найнижча питома вага (і найбільші темпи зниження) населення С. зберіглися у Донецько-Придніпровському екон. р-ні (20,7%), найвища — у Півд.-Зах. (44,3%). Такі показники пояснюються іст. умовами розвитку цих реґіонів, зокрема, в зах. обл. з вищим природним приростом сіль. населення і відносно його низькою міґраційною рухливістю. В заг. зменшенні чисельности сіль. населення за 1979 — 88 pp. питома вага міґрацій складала 84%, а середньорічна інтенсивність відтоку сіль. населення в цілому по респ. дорівнювала 10,5%. Особливо інтенсивно зменшується за рахунок міґрацій сіль. населення Житомирської, Хмельницької, Рівенської, Чернігівської, Сумської, Волинської, Вінницької та Кіровоградської обл. Порівняно низькими показниками відтоку сіль. населення характеризувалися Полтавська, Дніпропетровська, Херсонська, Одеська, Харківська, Закарп., Чернівецька обл. та Крим.

Чисельність укр. сіль. населення за обл. (1989)

Обл. Всього населення (тис. людей)

в тому ч. укр. (%)

Всього сіль. населення

в тому ч. укр. (%)

українців в селі (%)

Україна

51 449,5

37 370,4

17 154,8

86,5

39,7

Крим

2 430,5

25,8

746,2

33,8

40,3

Вінницька

1 920,8

91,5

10 783

97,5

59,8

Волинська

1 058,4

94,6

544,4

98,9

53,8

Дніпропетровська

3 869,9

71,6

651,4

87,6

20,6

Донецька

5 311,8

50,7

520,6

69,8

13,5

Житомирська

1 537,6

84,9

724,1

93,4

51,8

Закарпатська

1 245,6

78,4

739,2

81,4

61,6

Запорізька

2 074,0

63,1

506,2

72,1

27,9

Івано-Франківська

1 413,2

95,0

824,2

99,4

61,0

Київська

1 934,4

89,4

902,8

95,8

50,0

Кіровоградська

1 228,1

853

497,7

90,9

43,2

Луганська

2 857,0

51,9

392,2

68,4

18,1

Львівська

2 727,4

90,4

1 115,4

98,6

44,6

Миколаївська

1 328,3

75,6

458,0

85,5

39,0

Одеська

2 624,2

54,6

899,2

61,0

38,3

Полтавська

1 748,7

87,9

767,6

953

47,6

Рівенська

1 164,2

93,3

637,7

97,4

57,2

Сумська

1 427,5

853

549,6

90,4

40,7

Тернопільська

1 164,0

96,8

693,1

99,0

60,9

Харківська

3 174,0

62,8

686,2

77,0

26,5

Херсонська

1 237,0

75,7

481,7

83,8

43,1

Хмельницька

1 521,6

90,4

804,5

96,4

56,4

Черкаська

1 527,4

90,5

725,4

97,0

50,9

Чернівецька

940,8

70,8

546,4

71,1

58,3

Чернігівська

1 412,8

91,5

662,9

97,4

50,0

Київ (місто)

2 572,2

72,5

(Складено за: Нац. склад населення України [за даними Всесоюзного перепису населення 1989]. К. 1991)

У висліді урбанізаційних процесів ускладнювалася соц. структура сіль. поселень і нерідко змінювався їх статус. На сучасному етапі всі С. за характером зайнятости їх меш., поділяються на три основні типи: 1) с.-г.; сюди, крім С. колгоспів і радгоспів, входять також невеликі їх відділи або ферми; 2) не с.-г., меш. яких зайняті у пром-сті, на будівництві, транспорті, ліс. госп-ві та ін. галузях не с.-г. профілю; 3) мішані, або аґрарно-індустріяльні сіль. поселення, які тісно пов’язані з м. Це передусім приміськ. поселення з значним ч. т. зв. „маятникових“ міґрантів, які працюють у м. У цілому в Україні сіль. населення, зайняте не с.-г. видами діяльности, становить майже третину, і спостерігається тенденція дальшого зростання чисельности цієї категорії людей і аґрарно-індустріяльних та рекреаційних поселень. Відповідно зміни в соц. структурі сіль. населення відбуваються у напрямі зростання питомої ваги робітників і службовців, зайнятих на підприємствах аґропром. комплексу і в не с.-г. галузях економіки.

На чисельність сіль. населення України особливо неґативно вплинуло падіння його природного приросту, демографічні втрати 1930-40-их pp., голодомору й ін. фактори. Якщо наприкін. минулого в. народжуваність на Україні була найвищою в Европі, а її сумарний показник становив 7,5 дитини в середньому на одну жінку, то 1989 лише 1,9 дитини (1,8 у м. і 23 — в С.) і був найнижчим серед респ. кол. СССР. Падіння народжуваности розпочалося з другої пол. 1920-их pp. і триває далі. 1990 заг. коефіцієнт народжуваности становив 13,3‰ серед усього населення і 12,9‰ — в С.

Порушення статевікової структури сіль. населення, зумовлене інтенсивними міґраційними процесами, призвело до того, що при більш високій інтенсивності дітонародження в С. заг. коефіцієнти народжуваности були нижчі, ніж у м., набагато вища смертність (9,8‰ — у м., 15,2‰ — у С.) і „навантаження“ працездатного населення непрацездатним: 696 осіб на тис. — в м. і 1 034 — у С., з них 582 особи пенсійного віку (на 1991). У висліді високих заг. коефіцієнтів смертности при недостатньо високих показниках народжуваности серед населення С. з 1979 спостерігається депопуляція. 1990 природний приріст населення України в цілому становив 0,6‰, у тому ч. в м. — 2,5‰, у С. 3,4‰.

Природний приріст сіль. населення особливо низький в обл. з великими пром. агломераціями. Отже зниження природного приросту сіль. населення викликане кризовими явищами в економіці, міґрацією населення С. в м., несприятливим станом екологічного середовища і особливо наслідками чорнобильської катастрофи. Демографічні диспропорції були спричинені також війнами і жахливими втратами людности під час голодомору 1930-их pp. За щомісячними статистичними архівними даними, з вересня 1932 по лютий 1934, в Україні у висліді штучно створеного голоду померло 4 млн людей, з них 3,4 млн в С. За ін. даними втрати від голодомору оцінюються від 6 до 9 млн.

Падіння природного приросту населення С. неґативно вплинуло не лише на стан екон. і соц.-політ. розвитку України, але й на генофонд її народу, оскільки С. було і залишається основним джерелом збереження і відтворення укр. етносу.

Впроваджувані у зв’язку з колективізацією „ліквідація куркульства“ й усуспільнення фондів колгоспного госп-ва супроводжувалися переселенням величезної кількости сел. сімей з України. За даними сучасних дослідників, лише на поч. 1930-их pp. було вислано щонайменше 1 млн людей, з ч. т. зв. куркулів і заможних середняцьких сімей. Висилка цієї категорії селян провадилася і за повоєнного часу: 1948 депортовано 1 157 сімей з Ізмаїлщини, 1951 — 1 445 сімей із зах.-укр. обл. Такі акції викликали непоправні соц.-екон. втрати, бо Україна була позбавлена трудового потенціялу тієї частини сіль. населення, яка відзначалася найбільш високою культурою с.-г. виробництва.

Важкі наслідки для С. мали і сталінські репресії 30-их pp. Мова про тис. представників сіль. інтеліґенції, гром.-політ. діячів, служителів культу. Очевидно, меш. С. становили значну частину і серед висланих 1944 175 063 приналежних чи обвинувачуваних у приналежності до ОУН.

С. України в основному моноетнічне, перев. більшість його становлять українці. Процеси етнічної асиміляції торкнулися сіль. населення меншою мірою ніж міськ., однак і тут вони мають місце. Про це свідчить зменшення питомої ваги українців у С. і одночасно збільшення кількости тих, що назвали рідною мовою мову ін. національности (1,4% 1959 і 2,2% 1989).

Це характерно для пром.-розвинутих півд.-сх. обл. (Донецької, Луганської, Дніпропетровської), реґіонів, які відзначаються етнічно-мішаним складом населення (Одеська, Закарп., Чернівецька, Запор.), а також передмість, особливо серед груп, що входять в орбіту маятникової міґрації.

Співвідношення мови і національности є важливим показником тенденцій розвитку етнічних процесів. Серед всього населення України 87,7% українців назвали рідною мовою мову своєї національности, ум. — 81,0%, у С. — 98,0%.

Нац. склад сіль. населення України (1970 — 89)


Всього людей

в % до підсумку

1989 в % до


1970

1979

1989

1970

1979

1989

1970

1979

Все населення

21 437 957

19 440 396

17 154 803

100

100

100

80,0

88,2

українці

19 119 603

17 183 098

14 845 828

89,2

88,2

86,5

77,6

86,6

росіяни

1 414 054

1 421 154

1 412 073

6,6

7,3

8,2

99,9

99,4

жиди

12 853

6 540

4 080

0,06

0,03

0,02

31,7

62,4

білоруси

90 694

87 850

90 966

0,4

0,4

0,5

100,3

103,5

молдавани

194 512

205 080

216 469

0,9

1,1

1,3

1113

105,6

болгари

157 375

148 117

134 061

0,7

0,7

0,8

85,2

90,5

поляки

132 097

96 089

71 011

0,6

0,5

0,4

53,8

73,9

угорці

103 913

102 260

100 199

0,5

0,5

0,6

96,4

98,0

румуни

87 469

92 903

99 721

0,4

0,5

0,6

114,0

1073

греки

38 278

35 036

30 193

0,2

0,2

0,2

78,9

86,2

татари

6 621

10 607

11 363

0,03

0,05

0,07

176,6

107,1

вірмени

2 338

3 012

7344

0,01

0,02

0,04

в 3,1 р.

в 2,4 р.

цигани

8 740

9 357

13 999

0,04

0,05

0,08

160,2

149,6

крим. татари

2 223

5 486

31 175

0,01

0,03

0,2

140,2

в 5,7 р.

німці

9 633

10 742

11 003

0,04

0,06

0,6

114,2

102,4

ґаґаузи

21 680

23 065

23 193

0,1

0,1

0,1

107,0

100,6

(Складено за: Нац. склад населення України. Ч. 1 [за даними Всесоюзного перепису населення 1989]. Мін-во статистики України. К. 1991)

Соц. структура населення С. відрізняється щодо різних етнічних груп України. Наступна табл. підтверджує загальновідому тезу щодо українців як одного з визнаних „хліборобських“ народів світу, з другого боку, вона засвідчує значний відсоток росіян в укр. С. серед робітників і службовців.

Чисельність населення найбільших національностей України за суспільними групами (сіль. населення, 1989)


українці (у %)

росіяни (у %)

робітники

39,4

54,7

службовці

10,4

15,2

колгоспники

50,0

29,8

особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю

0,2

03

(Складено за: Нац. склад населення України. Ч. 1 [за даними Всесоюзного перепису населення 1989]. Мін-во статистики України. К. 1991)

Оскільки питома вага цих соц. груп зросла передусім за останні десятиліття, їх збільшення обумовлене міґраційними процесами. Деякі особливості в соц. структурі населення, як і в характері забудови, мають іншоетнічні С. України (болг., грец., угор., поль. та ін.).

За рівнем освіти населення С. поступається міськ. Серед укр. міськ. населення у віці 20-29 р. 111 осіб на тис. мали вищу освіту, в С. — 48, у віці 50 р. і старше це співвідношення відбивають ч. 99 і 18 (1989). Однак, серед зайнятого населення відмінності менш помітні, до того ж рівень освіти сіль. населення зростає швидше міськ.

Проведені після проголошення незалежности (1991) заходи щодо демократизації суспільства, екон. розвитку України (роздержавлення, приватизація, стимулювання вільної праці та ін.) сприятимуть відродженню укр. С., його соц. перебудові, поліпшенню умов життя, відновленню духовности.

Література: Русов М. Поселения и постройки крестьян Полтавской губернии. Сб. ХИФО, т. XIII. X. 1902, і окрема відбитка; Русов М. Типи сіль. селищ в полудневій частині Галичини. Л. 1915; Волков Ф. Этнографические особенности украинского народа. В кн. Украинский народ в его прошлом и настоящем. Т. II. П. 1916; Греков Б. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. М.-П. 1946; Козакевич М. Типи поселень на укр. Поліссі. „Матеріали з етнографії та мистецтвознавства“, вип. IV, 1959; Петренко В. Село на шляхах піднесення. Зміни в складі, умовах праці і житті колгоспного селянства Укр. РСР (1851 — 1969). К. 1970; Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. Конец XVII — 60-е годы XVIII ст. К. 1971; Стельмах Г. Іст. розвиток сіль. поселень на Україні. К. 1964; Грицюта М. Селянство в укр. дожовтневій літературі. К. 1979; Історія укр. мови. Лексика і фразеологія. К. 1983; Демографическое развитие Украинской ССР. К. 1987; Этнография восточных славян. М. 1987; Крисанов Д. Сельское расселение: социально-экономический аспект. К. 1988; Перковський А., Пирожков С. Демографічні втрати Укр. РСР у 30-і pp. „Укр. Іст. Журн.“, 8, 1989; Здоров’я та відтворення народу України. Матеріали наук. конференції. К. 1991; Культура і побут населення України. К. 1991; Павлюк С. Традиційне хліборобство України: агротехн. аспект. К. 1991; Панченко П. Укр. село: поступ, трагедія, тривоги. Нариси з іст. України. Тернопіль 1991; Пирожков С. Які ж наші людські втрати? „Вісник АН УРСР“, 1, 1991; Природний рух населення на Україні в 1986 — 90 pp. Мін-во статистики України. К. 1991; Укр. село: проблеми і перспективи. К. 1991; Нац. склад населення України. Ч. 1 (За даними Всесоюзного перепису населення 1989). Мін-во статистики України. К. 1991; Розподіл населення України за статтю та віком на 1.1.1991. Мін-во статистики України. К. 1991.

В. Наулко










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.