[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 224-240.]

Попередня     Головна     Наступна





Українсько-російські культурні взаємини відбувалися на протязі століть на відтинках освіти, філософії, літератури, образотворчого мистецтва, архітектури, театру, кіно, музики.

До 30-их pp. 17 в. вони мали спорадичний характер. Але після заснування 1632 Київ. Колеґії (згодом — Києво-Могилянська Академія), що була на той час єдиним вищим навчальним закладом правос. світу, росіяни стали приїздити до Києва з метою здобути добру освіту. Зі свого боку київ. культ. еліта прагнула допомогти Росії у підготові освічених людей, про що свідчить лист митр. П. Могили до царя Михайла Федоровича (1640) з пропозицією відкрити у Москві школу, в якій викладатимуть київ. вчителі. Цей лист лишився без відповіді, але 1649 цар Олексій звернувся до київ. митр. С. Косова з проханням вислати до Москви двох досвідчених ченців для перегляду літургійних кн. та перевірки перекладу Біблії з грец. мови на слов. Академія негайно вислала своїх найкращих фахівців Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, до яких через рік приєднався Д. Птицький. Є. Славинецький інтенсивно працював у Москві протягом 26 pp. (1649 — 75) як педагог, перекладач і лексикограф. 1653 він організував у моск. Чудовому манастирі першу гр.-латинську школу й став її ректором. Є. Славинецький створив у Москві „Лексикон греко-славено-латинський“ та „Філол. лексикон“, а також переклади творів Івана Золотоустого та Івана Дамаскина. Він допомагав патріярхові Никонові виправляти переклади богослужбових кн. 1664 до Москви приїздить вихованець Києво-Могилянської Академії С. Полоцький. Він запровадив у Росії силабічну поезію, написавши низку зб. віршів („Вертоград многоцвітний“, „Рифмологіон“). С. Полоцький заснував при Заіконоспаському манастирі слов’яно-гр.-латинську школу (1665), згодом перетворену на Слов’яно-Гр.-Латинську Академію, проєкт якої так само підготував він. Є. Славинецький та С. Полоцький запровадили в Росії жанр панегіриків, що виголошувалися під час урочистих церемоній у присутності царя.

Праця київ. викладачів сприяла піднесенню рівня освіти в Росії. На основі парафіяльних шкіл, які давали лише початкові знання ц.-слов. мови, кияни створювали заклади сер., а іноді навіть вищої освіти, запроваджуючи до програм викладання філософії та богословія.

Після укладення Переяславської угоди (1654) почалося поступове обмеження прав України й підпорядкування її Росії. У сфері культури колонізаторська політика рос. уряду переслідувала подвійну мету: максимально використати великий інтелектуальний потенціял України в інтересах розбудови рос. держави і максимально послабити Україну духовно, перетворивши її на рос. периферію — „Малоросію“.

Перше з зазначених тут завдань рос. влада почала виконувати невдовзі після Переяслава. Визначні укр. церк. діячі та письм. Т. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало та ін. змушені були покинути Україну, ставши близькими співр. Петра I й ієрархами рос. церкви. Слідом за ними велика кількість укр. свящ., у масі своїй більш освічених порівняно з рос., одержали парафії у Росії й залишили Україну. З України було запрошено до Москви вчених теологів для виправлення перекладів богослужбових кн. Систематично вивозилося до царського двору в Москві та до моск. соборів молодих укр. співаків. Цей процес набрав особливо прискореного темпу після скасування автономії укр. церкви й підпорядкування її Моск. патріярхії (1686).

Петро I, прагнучи перебороти давні традиції рос. церкви, спирався на допомогу укр. діячів. Скасувавши патріярхат, він призначив екзархом і охоронцем всерос. патріяршого престолу укр. філософа й письм., проф. Києво-Могилянської Академії С. Яворського. Ставши протектором Слов’яно-Гр.-Латинської Академії, він реформував навчання в ній за зразком Києво-Могилянської Академії та зах.-евр. ун-тів і запросив з Києва багатьох проф.: Р. Краснопольського, Й. Туробозького, О. Соколовського, Г. Госкевича, А. Стресовського та М. Канського. Їдучи до Москви, проф. часто брали з собою студентів із кляс поетики, риторики та філософії, які мали давати добрі приклади для рос. студентів і разом з тим були корисними помічниками для викладання у початкових клясах. Від 1701 до 1763 у Моск. Академії працювали 95 проф. Київ. Академії. З 25 префектів Моск. Академії 23 походили з Києва, а з 21 ректора було 18 киян. Усі вони переносили до Москви зміст і методи викладання, вироблені у Києві. Від 1706 до 1722 ректором Моск. Академії був Т. Лопатинський, автор теологічних студій, які протягом кількох десятиліть служили підручником для студентів. Префектом Академії у 1714 — 15 був І. Кульчицький, який згодом проповідував християнство народам Сибіру й був канонізований як святий правос. церкви. В. Лящевський, ректор у 1753 — 54, написав підручник грец. граматики, який був в ужитку в усіх церк. школах Росії.

Освічені українці працювали не тільки у Москві. Між 1700 і 1763 налічують у Росії 70 укр. митр., архиєп. та єп.

Від 1721 до 1750 125 викладачів, що здобули освіту в Києво-Могилянській Академії, навчали студентів у 24 рос. семінаріях (у Смоленську, Новгороді, Казані, Твері, Тобольську, Архангельську та ін. м.). У Петербурзі — новій столиці імперії було організовано 1721 дві семінарії, при Карпівському та Олександро-Невському манастирях. Першу з них заснував відомий укр. поет, драматург і церк. діяч Т. Прокопович, який прагнув зробити з неї зразковий навчальний заклад із ширшою програмою, що мала охопити також світські науки, як, напр., юриспруденцію (на жаль, цей його задум не здійснився). В Іркутську того самого 1721 р. було засновано церк. школу, де викладалися початкові курси китайської та монгольської мов. Через кілька pp. її реорганізував перший єп. Іркутська українець І. Кульчицький, а викладали в ній двоє кол. проф. Києво-Могилянської Академії, депортовані в Сибір архимандрит П. Малиновський та І. Максимович.

У другій пол. 18 в. кількість укр. викладачів у Москві зменшується, бо Росія в цей час починає формувати власні кадри. До того ж, політика Катерини II не заохочувала українців їхати до Росії.

Слід узяти до уваги також певне піднесення нац. гідности росіян, які не бажали визнавати переваги українців. Рос. уряд починає вживати заходів, які йдуть у тому ж напрямку. Імперський указ 1754 проголошував рівні права росіян і українців мати високі пости в манастирях і в єпископствах, що дозволяє дійти висновку про те, що перед цим указом першість належала українцям. Ін. указ 1765 уточнював, що звертатися до укр. знавців слід лише у випадках доконечної потреби.

Незважаючи на те, що від поч. 19 в. в Україні насаджувано рос. систему освіти і не тільки викладання укр. мовою, але навіть вивчення українознавчих дисциплін було заборонено, низка укр. вчених справила істотний вплив на розвиток рос. науки. Ідеолог Кирило-Методіївського Братства, укр. історик і письм. М. Костомаров був одним із провідних істориків Росії. Укр. педагог К. Ушинський став клясиком рос. педагогіки. Українець В. Вернадський, засновник і перший през. УАН, д. чл. НТШ, був д. чл. Рос. Академії Наук, проф. Моск. Ун-ту і став найвизначнішим рос. геохеміком та біохеміком, основоположником (разом із П. Тейяр де Шарденом) учення про ноосферу. Укр. педагог А. Макаренко розробив методи виховання молоді у колективі, які було поширено на Росію та ін. респ. кол. СССР. У повоєнний час такого самого поширення набули методи укр. педагога В. Сухомлинського, який дбав про всебічний розвиток особистости учнів, зокрема за допомогою їх естетичного виховання.

У галузі філософії великий вплив на рос. мислителів справив ориґінальний укр. містик 18 в. Г. Сковорода, якого, зокрема, високо цінував Л. Толстой. Наприкін. 18 — на поч. 19 в. автори основних філос. творів рос. мовою, а також перекладачі, що виробили рос. філос. термінологію, були українці. Серед них виділяються П. Величковський та С. Гамалія. Українець Д. Кавунник-Веланський, вихованець Київ. Академії, пропаґував у Росії вчення Ф. Шеллінґа, викладаючи філософію у петербурзькій Військ.-Мед. Академії. М. Костомаров, досліджуючи минуле України й Росії, зробив внесок в етнологію та культурологію обох народів, встановивши їх відмінні риси (у праці „Две русские народности“, 1861). Укр. філософ П. Юркевич був проф. Київ. Академії, а пізніше Моск. Ун-ту, розвивав своєрідну „філософію серця“ й був учителем одного з найвизначніших рос. філософів В. Соловйова. Укр. вчений О. Потебня дав у чотиритомному творі „Из записок по русской грамматике“ філос. тлумачення розвитку численних явищ рос. мови і справив великий вплив на подальший розвиток рос. лінґвістики. Після встановлення в Україні больш. влади будь-який розвиток укр. філософії став неможливий. Обов’язкове запровадження догм марксизму-ленінізму, до того ж щоразу перетлумачуваних, виходячи з потреб поточної партійної політики, знищило самі підстави існування філос. думки.

Особливу ролю в розвитку рос. культури відограв українець М. Гоголь. Недарма М. Чернишевський назвав усю першу пол. 19 в. „гоголівським періодом рос. літератури“. Традиції укр. барокко, трансформовані й оновлені генієм Гоголя, були ним перенесені на рос. ґрунт, спричинившися до створення рос. прози. Усі визначні рос. письм. 19 в. на чолі з Л. Толстим та Ф. Достоєвським розвивали те, що було започатковано Гоголем: тему простої, „маленької“ людини у байдужому, а часто й ворожому до неї середовищі; тему влади грошей над людиною, що призводить до її духовної загибелі; тему природного оптимізму людини з народу, яка черпає силу в нар. моралі; тему незламного патріотизму й зневаги до смерти в ім’я вітчизни; тему морального вдосконалення людини. Драматургія Гоголя з властивим їй зображенням абсурдних ситуацій, у які попадають персонажі, віддзеркалилася через півстоліття після його смерти у творчості А. Чехова, а своєрідне переплітання реальности з фантастикою — у прозі М. Булґакова. Жоден ін. рос. прозаїк не мав такого впливу на своїх наступників, як українець Гоголь.

Укр. тема розроблялася в рос. літературі й до Гоголя, але вона часто подавалась у невірному освітленні. Так, відомий комедіограф О. Шаховський малював Україну в ідилічних тонах, а досить популярний автор першої пол. 19 в. Ф. Булґарін у романі „Дмитрий Самозванец“ (1830) зображував Запор. Січ як збіговисько розбишак і злодіїв. Гоголівські „Вечера на хуторе близ Диканьки“ (1831) спростували ідилічні уявлення про Україну, а повість Гоголя „Тарас Бульба“ (1835) стала, по суті, гідною відповіддю на булґарінські вигадки, показавши Січ згідно з іст. правдою, засвідченою і літописами, і нар. творчістю. Заслугою Гоголя в розгортанні та поглибленні укр. теми в рос. літературі було також змалювання контрасту між героїчним минулим України і мізерним, дріб’язковим існуванням її сучасних Гоголеві меш. Згодом це кричуще протиріччя стало одним із мотивів поезії Т. Шевченка, який у вірші „Гоголь“ підкреслив спорідненість своєї творчости з гоголівською.

Багато укр. письм. першої пол. 19 в. писали свої твори не тільки укр., а й рос. мовою (Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.), маючи для цього різні підстави: брак укр. періодики, відсутність укр. в-в, бажання мати ширшу, „загальнодерж.“ читацьку авдиторію та ін. Але які б не були причини появи рос. творів, написаних укр. письм., вони відогравали позитивну ролю в рос. суспільстві, подаючи неспотворені відомості про Україну і знайомлячи рос. читачів „з перших рук“ зі звичаями, побутом, віруваннями українців, з історією України. До таких творів належать роман „Пан Халявський“ та повісті „Ганнуся“, „Предания о Гаркуше“ Г. Квітки-Основ’яненка, поема „Богдан“, повість „Нежинский полковник Золотаренко“, роман „Чайковский“ Є. Гребінки, та ін.

Окреме місце серед цих письм. належить Т. Шевченкові. Дві його поеми, одна поезія і всі прозові твори писано рос. мовою. Часом Шевченко звертався до рос. мови з мотивів суто особистих. Так, поштовхом до написання поеми „Тризна“ була зустріч поета з його приятелькою В. Рєпніною, яка не володіла укр. мовою і для якої він написав цей твір по-рос. З погляду естетичного рос. поеми не йдуть у порівняння з укр. творами Шевченка: в них відчувається, по-перше, скутість автора вимогами романтичного стилю, який панував на той час у рос. поезії, і, по-друге, неможливість, пишучи чужою мовою, звернутися до скарбів рідного фолкльору, від якого невіддільна укр. творчість Шевченка. Дев’ять рос. повістей Шевченка, що дійшли до нас, були написані на засланні, коли замовкла укр. муза поета, якому було „височайше“ заборонено писати й малювати. Шевченко сподівався побачити надрукованими хоча б ці свої твори, проте надії його не справдилися, і опубліковані вони були вже після смерти автора. Повісті Шевченка були написані на рівні таких тогочасних рос. творів, як нариси В. Даля чи окремі оп. з „Записок охотника“ І. Турґенєва, проте їм далеко до геніяльної поезії Кобзаря. Важко судити, чим саме це зумовлено: чи тим, що Шевченко писав їх нерідною мовою, чи тим, що він взагалі не мав таланту прозаїка (адже він не писав укр. прози). Але в історію укр.-рос. літ. взаємин ці Шевченкові твори увійшли, протягом останніх десятиліть їх було багато разів видано великими тиражами, і завдяки численним автобіографічним елементам, що в них містяться, рос. читач може краще уявити собі особу укр. поета і його оточення.

Серед визначних рос. поетів, які у 19 в. зверталися до укр. тематики, були К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Лермонтов та О. Толстой. У творчості Рилєєва акумулювалися його вражіння від трьохрічного побуту в Україні і від читання навіяних укр. фолкльором „Дум“ поль. поета Ю. Нємцевича. У передмові до власних „Дум“ Рилєєв писав: „Дума — стародавня спадщина півд. братів наших... Ще й досі українці співають думи про героїв своїх: Дорошенка, Нечая, Сагайдачного, Палія, — і самому Мазепі приписують створення однієї з них“. З заг. кількости 25 дум, що увійшли до кн. Рилєєва, майже пол. (11) тематично пов’язана з Україною, а серед персонажів „Дум“ є такі ключові для історії України постаті, як Б. Хмельницький і Мазепа. Образ Мазепи виступає й у пізніших творах рос. поета. У поемах „Войнаровський“ і „Наливайко“ автор уславлює борців за нац. та соц. визволення України. Знаменно, що декабристські ідеї страченого Миколою І Рилєєва виливалися в образи героїв укр. історії. Поема „Войнаровський“ стала поштовхом для написання О. Пушкіном його поеми „Полтава“, де події історії України поч. 18 в. подано в дусі офіц. рос. історіографії того часу, і Мазепу трактовано як „гетьмана-злочинця“. Укр. мотиви звучать також у баляді Пушкіна „Гусар“, в якій помітний вплив деяких ситуацій „Пропавшей грамоты“ Гоголя. Звертався до укр. тем і М. Лермонтов (поезії „Два сокола“, „Песня барда“, вільний переклад 5-ої пісні поеми Байрона „Мазепа“), але особливо цікавий його вірш, присвячений В. Щербатовій, що походила з укр. роду Штеричів („На светские цепи...“). Паралельно розвиваючі й поглиблюючи образи жінки і її вітчизни — України, автор висловлює захоплення і розкішною природою України, і незламним характером українців. На поч. другої пол. 19 в. укр. тема майстерно розроблялася рос. поетом О. Толстим, який народився на Чернігівщині й був з материнської лінії правнуком останнього гетьмана України К. Розумовського. Наслідуючи широко відому „Пісню Міньйони“ Й.-В. Ґете, в якій нім. поет оспівав Італію, Толстой створив справжній гімн на честь України, не уникнувши, щоправда, певної ідеалізації життя укр. селян.

Поміж рос. прозаїків — авторів творів про Україну треба назвати О. Сомова, В. Наріжного, вже згаданого Ф. Булґаріна, А. Погорельського, М. Лєскова, А. Чехова, О. Купріна, а в сов. часи — І. Бабеля, М. Островського, В. Катаєва. „Малоросійська бувальщина“, як визначив сам автор жанр свого твору, „Гайдамак“ Сомова перейнята щирою симпатією до України, яка „відчула солодощі свободи й самобутности нар. і скинула з себе ярмо підступного гнобителя“. Більшість творів Сомова — фантастичні оп., в яких відбито традиційні вірування українців. Проте в рос. творах про Україну домінувала не фантастика, а історія. За перші п’ять десятиліть 19 в. в Росії було опубліковано кілька десятків романів з історії України — про Б. Хмельницького, про Мазепу та про гайдамаків. Увесь цей величезний цикл творів було започатковано романом Ф. Ґлінки „Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия“ (1816).

Українець В. Наріжний вважається найвизначнішим попередником Гоголя в рос. літературі. У другій пол. його творчости домінує укр. тема, яку він розробляє з властивими йому ліризмом у змалюванні позитивних героїв і сатирою в зображенні неґативних персонажів. Такий його роман виховання, написаний під впливом ідей філософів-просвітителів „Аристион, или Перевоспитание“, де подано галерею яскравих типів: скнари Тараха, який ошукує власних кріпаків, веселуна Сильвестра, який гайнує своє госп-во, проводячи увесь час на ловах, та ін. Дія твору відбувається частково в Україні, частково — у Петербурзі, і протиставлення пустопорожньої столичної „золотої молоді“ і працелюбного селянства проведено в романі досить переконливо. У повісті „Бурсак“ Наріжний розповідає про незвичайні пригоди Неона, сина сіль. дяка. Дія твору відбувається за часів Хмельницького, отже, в ньому поєднано елементи авантюрного й іст. романів. Але найбільш глибоким твором Наріжного став його останній роман „Два Івана, или Страсть к нуждам“, у якому змальовано бездуховний побут дрібної шляхти, вузькість її інтересів, дріб’язковість та пиху. Завдяки псих. переконливості виведених автором типів рос. критика вважала українця Наріжного творцем рос. ориґінального роману. Перед смертю письм. працював над іст. романом „Гаркуша, малороссийский разбойник“, що залишився незавершеним. Постійний інтерес Наріжного до України виявився також у появі в його романі „Российский Жильблаз“ мандрівного філософа Особняка, який має риси схожости з Г. Сковородою. Моральна безкомпромісність філософа завдала йому багато прикрощів та лиха, він змушений був назавжди залишити працю вчителя, але, як і його славнозвісний прототип, продовжував вести життя, відповідне до своїх нахилів та правил: „триматися істини, не підлещуватися, не гнути спину, зневажати все зайве й ні в кому не мати потреби“.

У другій пол. 19 в. укр. тема втрачає в рос. літературі те виняткове місце, яке вона посідала у першій його пол. Це наслідки тривалої колоніяльної політики царського уряду, викорінення решток укр. автономії, через що Україна дедалі швидше втрачала свої відмінні риси й штучно „зближувалася“ з рештою імперії. Зникнення укр. „екзотики“, певна річ, не сприяло збереженню минулого інтересу до України з боку рос. авторів. Але й у цей час з’являлися талановиті твори, які знайомили рос. публіку з різними сторонами укр. життя. До них насамперед слід віднести кольоритні нариси М. Лєскова „Печерские антики“, навіяні десятилітнім життям письм. у Києві, а також низку його оп., перев. з побуту укр. сіль. духівництва. Високою поезією віє від повісти О. Купріна „Олеся“, дія якої розгортається у Поліссі. Молода дівчина-героїня повісти не просто „близька до природи“, вона відчуває себе частиною навколишньої природи, і це зумовляє цілісність її світовідчуття і стійкість почуттів, що виявляється особливо переконливо у порівнянні з хиткою й слабкою психікою чоловічого персонажа повісти. Образ Олесі ніби продовжує в рос. прозі галерею жін. образів, створених в укр. літературі, починаючи від поем Шевченка. Надхненні картини природи укр. степу намалював А. Чехов, рос. автор укр. походження, у повісті „Степь“. У цій повісті трапляється також чимало епізодичних персонажів — українців, а також людей ін. національностей типових меш. Степ. України.

За сов. часів догми „інтернаціоналізму“, а згодом — заходи, спрямовані на відверту русифікацію всіх ділянок суспільного життя в Україні, не сприяли правдивому висвітленню в рос. літературі укр. проблем. Замість реальної України змальовувано Україну вигадану, яка відповідала ідеологічним вимогам больш. пропаґанди. Отже, кожен, хто писав про Україну, мав так чи інакше до діла з „потребами“ викриття „укр. буржуазного націоналізму“, уславлення „благотворного впливу культури старшого брата — рос. народу на укр. культуру“ тощо.

У 20 в. укр.-рос. культ. взаємини тривали й у діяспорі. Так укр. філософ і літературознавець Д. Чижевський написав широко відомі праці з історії рос. літератури.

У галузі образотворчого мистецтва Україна вже в 16 — 17 вв. набагато випереджала Росію, про що свідчать систематичні запрошення укр. малярів до Москви для створення царських портретів — „парсун“. У сер. 17 в. у Москві працювали укр. маляр Варлаам і різьбар Антоній, а наприкін. 17 в. на роботи в Оружейній палаті було запрошено київ. ґраверів Л. Тарасевича та І. Щирського. Виняткову ролю в розвитку рос. малярства відограли київ. мистці Д. Левицький та Л. Боровиковський. Працюючи в Росії, вони стали найвизначнішими майстрами портрета кін. 18 — поч. 19 в. Численні залі Рос. музею в Петербурзі заповнено портретами, що їх виконали ці художники, прищепивши рос. малярству мистецтво композиції та тонке відчуття естетичної виразности кольору. Українець І. Мартос, який працював у Москві, був найбільш відомим рос. скульптором поч. 19 в. Але перше місце в рос. образотворчому мистецтві належить українцеві І. Рєпінові, який працював у другій пол. 19 — першій третині 20 в. Поміж його творами на укр. теми виділяється велика картина „Запорожці пишуть листа до тур. султана“, перейнята духом гоголівського „Тараса Бульби“. Картина існує у двох варіянтах. Консультантом Рєпіна під час підготовин „Запорожців“ був відомий укр. історик Д. Яворницький, змальований на картині в образі писаря. Картина Рєпіна уславлює укр. нац. характер, який з найбільшою силою виявився у боротьбі запор. козацтва за свободу вітчизни. Важливо також, що створено „Запорожців“ було в часи нещадного переслідування українства з боку царського уряду, отже, вона стала своєрідним викликом офіц. політиці Росії. Відомі також ілюстрації Рєпіна до поеми Шевченка „Кавказ“ та остання його картина „Гопак“ — яскравий образ поширеного укр. танцю. Серед рос. малярів, які зверталися до укр. тем, назвемо К. Маковського, автора картини „Русалки“ — своєрідної ілюстрації до повісти Гоголя „Майская ночь, или Утопленница“, А. Куїнджі — пейзажиста, співця укр. природи (картина „Ніч на Дніпрі“ та ін.). Серед проф. Моск. Училища Живопису, Скульптури та Архітектури були укр. малярі К. Трутовський та С. Світославський. Наприкін. 19 в. група відомих рос. мистців працювала у Києві над розписами Володимирського собору (В. Васнецов, М. Врубель, М. Нестеров та ін.).

На терені архітектури через дедалі більше підпорядкування укр. життя імперському центру звужується поле діяльности для укр. архітектів, а рос. архітекти (в тому ч. й іноземного походження) дістають ширші можливості для праці в Україні. Вони є авторами низки визначних споруд у стилі барокко (Б. Растреллі — Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві) та клясицизму (А. Захаров — адміністративні споруди у центрі Полтави, будинок губернатора в Чернігові, Чорноморський шпиталь у Херсоні, Преображенський собор у Катеринославі; Ж. Тома де Томон — театр і шпиталь в Одесі; Ф. Боффо — палац Воронцова, Потьомкінські сходи та низка будинків в Одесі та ін.). Укр. архітект П. Ярославський у другій пол. 18 в. вчився в Москві в рос. архітекта В. Баженова. Автором проєкту забудови Хрещатика у Києві після другої світової війни був (у співавторстві з укр. архітектами) рос. архітект О. Власов. Серед пам’ятників, споруджених в Україні рос. скульпторами, виділяються пам’ятники кн. Володимирові В. (автор — П. Клодт) та Б. Хмельницькому (автор — М. Микешин) у Києві, а також створені М. Манізером пам’ятники Т. Шевченкові у Харкові, Києві та Каневі й пам’ятник І. Рєпінові у Чугуєві. Після погрому укр. культури на поч. 1930-их pp. в архітектурі України став панувати насаджуваний Москвою безбарвний бундючний імперський стиль, що найбільш повно виявився в будинку Ради Мін. у Києві (автор — рос. архітект І. Фомін) та в монументальному комплексі „Укр. музей історії В. Вітчизняної війни 1941 — 45 pp.“ на схилах Дніпра у Києві, увінчаному колосальною постаттю Матері-Вітчизни (за проєктом рос. скульптора Є. Вучетнча), що опоганила вид міста.

На терені театрального мистецтва треба насамперед мати на увазі велике значення гри на сцені Моск. Малого Театру видатного укр. актора М. Щепкіна — новатора, що переборов традиції клясицизму і запровадив у рос. театр реалізм, забарвлений чутливістю, властивою укр. нац. традиції. Згодом велике вражіння на рос. публіку й певний вплив на розвиток рос. сценічного мистецтва справив укр. „театр корифеїв“, який ґастролював паприкін. 19 в. у Петербурзі, чаруючи глядачів чудовим акторським ансамблем та органічною єдністю слова й пісні у виставах. За сов. часів, після арешту 1933 великого укр. режисера Л. Курбаса й розгону його театру „Березіль“, що було частиною погрому укр. культури, організованого большевиками, укр. театр змушено копіювати стиль вистав двох рос. театрів, визнаних „провідними“, — моск. Малого та Художнього театрів. Найбільш відомим сов. драматургом стає в цей час українець О. Корнійчук, п’єси якого становлять гібрид укр. сантиментальности з ком. партійністю, ілюструючи останні ухвали моск. ЦК. Драми й комедії Корнійчука у 1930—50-их pp. мають упривілейоване місце не тільки на укр., а й на рос. сцені.

Перші кіноательє в Україні було організовано під час першої світової війни у Києві та Одесі. Тоді ж рос. режисер П. Чардинін ставить кілька фільмів на укр. теми: „Тарас Бульба“, „Ніч перед Різдвом“, „Наталка Полтавка“. Після появи в укр. кінематографії таких визначних режисерів, як експресіоніст О. Довженко та конструктивіст І. Кавалерідзе (друга пол. 1920-их pp.), і особливо після вимушеного переїзду О. Довженка до Москви, де він викладав у Всесоюзному Держ. Ін-ті Кіномистецтва, помітний вплив укр. кіно на рос., зокрема на формування поетичного струменя в ньому (А. Тарковський та ін.). Вирішальну ролю у розвитку рос. муз. мистецтва відограв укр. композитор, теоретик музики й педагог М. Дилецький, який працював у Москві від кін. 1670-их pp. Він запровадив багатоголосний хоровий партесний спів, рекомендував збагачувати нар. мелодіями церк. музику й був учителем багатьох рос. композиторів (В. Титова та ін.). У 18 в. найвизначнішими композиторами Росії були українці М. Березовський (працював у Петербурзі кілька pp. перед ранньою загибеллю), А. Ведель (диригував капелю у Москві) та Д. Бортнянський — управитель Придворної Капелі у Петербурзі, автор понад 100 церк. творів, реформатор співу Сх. Церкви. У 19 в. найбільші рос. композитори систематично звертаються до укр. тематики: П. Чайковський (опери „Черевички“, „Мазепа“, романс „Вечір“ та дует „На вгороді коло броду“ на слова Т. Шевченка та ін.), М. Мусорґський (опера „Сорочинський ярмарок“, кілька пісень на тексти Т. Шевченка), М. Римський-Корсаков (опери „Майська ніч“ та „Ніч перед Різдвом“). Учнем останнього був великий укр. композитор М. Лисенко. У 20 в. багато укр. співаків стали окрасою рос. оперної сцени (І. Козловський, Г. Вишневська та ін.).

За сов. часів проблеми укр.-рос. культ. взаємин витлумачувано в дусі офіц. ідеології, згідно з якою укр. культура завдячує своїм розвитком „благотворному впливу“ рос. культури. Вплив укр. культури на рос. всіляко применшувався.

Див. також Росія, Росія і Україна, Росіяни на Україні, Русифікація.

Література: Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. П. 1862; Пыпин А. Спор между южанами и северянами. В кн. История русской этнографии. Т. III. П. 1891; Баштовий І. (Нечуй-Левицький І.) Українство на літ. появах з Московщиною. Л. 1891; Эйгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. М. 1899; Петров Н. Южно-русский народний элемент в ранних произведениях Н. В. Гоголя. Памяти Гоголя. К. 1902; Струве П. Общерусская культура и украинский партикуляризм. „Русская Мысль“, ч. 1, 1912; Маслов В. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева. К. 1912; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Т. І. Казань 1914. Перевид. Гага-Париж 1968; Грінченко Б. (Вартовий П.) Листи з України Наддніпрянської. 2 вид. К. 1917; Тучапський П. Роля Драгоманова в суспільному рухові Росії й України. „Україна“, кн. 2 — 3, 1926; Сиповський В. Україна в рос. письменстві. І. (1801 — 1850 pp.). Зб. Іст.-Філол. Відділу УАН, т. 59. К. 1928; Дорошкевич О. Укр. культура в двох столицях Росії. К. 1945; Русско-украинские литературные связи. М. 1951; Ґец В. Укр. і рос. стихії у Гоголя. Літ.-Наук. Збірник, І. Нью-Йорк 1952; Филипович П. Укр. стихія в творчості Гоголя. Вінніпеґ 1952; Рос.-укр. літ. єднання. К. 1953; Єднання братніх літератур. К. 1954; Йосипенко М. У творчій співдружбі. Укр.-рос. театральні зв’язки. К. 1954; Крутікова Н. Гоголь та укр. література. К. 1957; Пригодій М. Діалектика зближення літератур. Взаємозв’язки рос. та укр. радянських літератур у процесі їх становлення. 1925 — 1934. К. 1970; Корниенко И. Кино Советской Украины. М. 1975; М. Г. Чернишевський і укр. література. Зб. статей. К. 1978; Давидова И. В созвездии братских культур. Русские театры на Украине. 1917 — 1982. К. 1982; Новиченко Л. Від учора до завтра. Літ.-крит. статті. К. 1983; Голубенко П. Україна і Росія у світлі культ. взаємин. Нью-Йорк — Париж — Торонто 1987.

В. Коптілов


Українці, одна з галузів сх. слов’янства, основне і корінне населення України з питоменною етнічно-антропологічною характеристикою (див. Етнографія, Антропологія в ЕУ 1); згідно з панівним в Сх. Европі етнічним поняттям національности, під У. розуміють людей, що говорять укр. мовою як рідною (об’єктивний критерій), навіть якщо вони не мають активної нац. свідомости, або тих, що самі себе визначають У. (суб’єктивний критерій), навіть якщо вони втратили укр. мову. Спроба ввести територіяльно-політ. поняття укр. національности за зах.-евр. зразком (В. Липинський) не мала успіху. Проте серед нац. меншостей України подекуди існували прояви прив’язання до рідної землі, тобто укр. територіяльного патріотизму, що в УССР набрало форми переконання, що всі постійні меш. України є її громадянами, незалежно від етнічного походження та розмовної мови. У Деклярації про держ. суверенітет України 16.7.1990 зазначено, що „громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України“.

Назва. Найстарша нац. назва У. — русини (русь, русичі, руси; по-латинському Russi, Rutheni, Ruteni), яка у 10-12 вв. стосувалася тільки до У., а згодом поширилася і на півн.-сх. слов’ян (була „вкрадена“, за М. Костомаровим). Проте півн.-сх. група прийняла тільки прикметникову назву „русские“, тобто спочатку були тільки підвладними Руси.

З другої пол. 16 і в 17 в. росіяни називали У. „черкасами“, мабуть, тому, що в околицях Черкас знаходилося багато коз. осель. Деякі дослідники пов’язують етнонім „черкаси“ з півн.-кавказькими адиґами або чорними клобуками. В укр. коз.-гетьманській державі 17 — 18 вв. прищепилася назва „малоросіяни“ від назви Мала Русь (з традиції патріяршої канцелярії в Царгороді на поч. 14 в.), відновлена укр. книжниками 17 в. Ця назва вживалася ще в 19 в. рос. адміністрацією і чужинцями аж до 1917. Проте в 1860-их pp. на Сх. Україні почався опір проти цієї назви, яка вважалася принизливою, як і назва „хахли“, хоча і зараз остання назва поширена на Білгородщині, Вороніжчині, Курщині для відзначення, що „українці живуть на Україні“ (фактор державности).

Під впливом М. Костомарова („Книги битія укр. народу“, 1847) і Т. Шевченка прищепилася назва „українці“, похідна від назви Україна, яка вперше була занотована в Київ. літописі під 1187 і спорадично з’являлася у формі „украйняни“ (літопис під 1268), „українники“ чи „народ український“ на означення меш. України. При кін. 18 — на поч. 19 в. ця назва в офіц. номенклятурі мала тільки реґіональне значення — „слобожани“. У поль. термінології 19 в. У. називали меш. Київщини. Для австро-угор. У. назва „українці“ означала — земляки з Рос. Імперії аж до поч. 20 в. Нова назва прищепилася широко в Галичині й на Буковині щойно в першій чверті 20 в., на Закарпатті у 1930-их pp., на Пряшівщині в кін. 1940-их pp. Давня назва „малоросіяни“,“малороси“ вживалася для означення національно малосвідомих У., прихильників „триєдиної Руси“. У 19 в. в обігу була також назва „південні (южні, югові) руси“ (напр., „Словниця укр. або югоруської мови“ Ф. Піскунова, 1873), але вона ніколи не вийшла поза книжний ужиток.

Демографічно-статистичні дані. До останньої чверти 19 в. У. жили, за малими виїмками, на основних, корінних укр. землях, приблизно на тих самих просторах, що й сьогодні складають етнічні укр. землі. В останні десятиліття 19 в. У. почали масово еміґрувати з Рос. Імперії на Схід, перев. до Азії, а з Австро-Угорщини на Захід, за океан. Кількість У. поза основною територією України зросла з одного (1880) до 14 млн (1989), що становить 1/4 всіх У. у світі. Дані про У. еміґрації-діяспори є тільки приблизні, бо в більшості країн переписи не провадяться за нац. приналежністю, і доводиться вдаватися до оцінок на основі даних церк. і гром. орг-цій.

Сьогодні У. живуть на всіх континентах, за винятком Африки. Найбільше ч. їх перебуває в Европі (44 млн), Азії (5 млн), Америці — Півн. і Півд. (2,5 млн) й Австралії (35 тис). Сов. статистика спирається на самовизначенні, що в умовах тоталітарного і шовіністичного рос. тиску, особливо поза межами УССР, та низької нац. свідомости на деяких укр. периферіях веде до заниження чисельности У. Тому, поруч офіц. сов. статистики, паралельно наводимо оцінку, подану в ЕУ, до 1980, встановлену В. Кубійовичем.


Українці у світі в 18 — 20 вв. (у млн)

Рік

На основній укр. території; згодом у межах УССР

Поза Україною включно з заокеанською територією (дані ЕУ)

Разом

За сов. джерелами

1719

1772 — 82

1795

1842

1858

1880

1897 — 1900

1914

1926 — 31

1933

1939

1959

1970

1979

1989

4,91

5,81

8,70

13,12

12,78

24,80

21,00

35,90

27,57

38,20

29,60

32,16

35,28

36,49

37,40

0,83

 —

1,74

 —

3,24

1,20

5,39

4,30

9,50

6,30

6,00

11,00

12,00

13,00

14,46

5,74 1)

5,81 2)

10,44 1)

13,12 3)

16,02 1)

26,00 4)

26,39 1)

40,20 4)

37,07 1)

44,50 4)

35,60 1)

43,16 5)

47,28 5)

49,49 5)

51,86 5)

 —

 —

 —

 —

 —

 —

 —

 —

 —

 —

 —

38,30 1)

43,00 1)

44,08 1)

46,14 6)

1) Брук С., Кабузан В. Численность и расселение украинского населення в мире. „Советская этнография“, 5, 1981; Наулко В. Етнічний склад населення України. „Радянська школа“, 3, 1990.

2) Heym J. Versuch einer vollständigen geographisch-topographischen Enzyklopädie des Russischen Reichs. Ґеттінґен 1796; крім того, етнічні дані з Галичини, Буковини і Закарпаття.

3) Šafarik P. Slovensky narodopis. 4 вид. Прага 1955.

4) Ukraine: A Concise Encyclopaedia. Vol. І. Торонто 1963.

5) Оцінка ЕУ.

6) Наулко В., Чорна Н. Динаміка чисельності і розміщення українців у світі (18 — 20 ст.). „Нар. творчість та етнографія“, 5, 1990.


З наведеної табл. видно, що, завдяки високому природному приростові, приблизно 18 — 20‰ на рік, ч. У. до 1914 постійно зростало. Згодом винятками були часи першої і другої світових війн, голоду на Україні 1921 — 23, а особливо великого голоду 1932 — 33. Після другої світової війни природний приріст У. знизився, а почавши з сер. 1980-их pp. він один з найнижчих серед народів Сх. Европи. Тому і збільшення ч. У. незначне. На це мала вплив і значна урбанізація України, яка за останні 60 pp. зросла більш ніж втричі.

Розміщення У. на 1989 по країнах поселення за сов. статистикою і приблизну оцінку ЕУ подає наступна табл.:


Українці у світі на 1989


Сов. статистика

Оцінка ЕУ

УССР

РСФСР

Білорусь

Казахстан

Киргизстан

Узбекістан

Молдавія

Грузія

Латвія

Литва

Естонія

Туркменістан

Таджикистан

Азербайджан

Вірменія

СССР

37 500 000

4 400 000

290 000

900 000

108 000

154 000

600 000

52 000

92 000

45 000

48 000

36 000

41 000

32 000

8 000

44 306 000

37 400 000

8 000 000

800 000

900 000

300 000

154 000

561 000

52 000

92 000

45 000

48 000

37 000

36 000

26 000

9 000

48 460 000

Польща

Румунія

Чехо-Словаччина

Юґославія

Болгарія

Угорщина

Сателіти

300 000

55 000

47 000

45 000

2 000

3 000

452 000

400 000

160 000

150 000

45 000

2 000

3 000

760 000

Німеччина

Великобрітанія

Франція

Австрія

Бельгія

Інші

Зах. Европа

20 000

30 000

30 000

5 000

3 000

5 000

93 000

20 000

30 000

30 000

5 000

3 000

5 000

93 000

ЗДА

Канада

Бразілія

Арґентіна

Параґвай

Уруґвай

Венесуела

Америка

500 000

530 000

50 000

100 000

10 000

8 000

2 000

1 200 000

1 350 000

750 000

200 000

200 000

8 000

6 000

2 000

2 516 000

Австралія

20 000

35 000

Разом

46 071 000 *)

51 864 000

*) 46 136 000, дані В. Наулка.


Вживання укр. мови як рідної ступнево зменшується серед У. в СССР, напр., з 85,7% 1970 до 82,8% 1979 і 81,1% 1989 (в УССР — 87,7%), як і деінде в світі. Проте й тут треба брати сов. статистику з застереженням з названих вище причин. Причиною відходу від нац. мови є не тільки політика окупантів, але й слабий опір русифікації з боку У. Свідомі цієї загрози деякі укр. діячі припускали можливість існування У. як нації й без укр. мови. Однак ця ідея не знайшла прихильників.

Постійними оборонцями укр. мови в сов. дійсності були насамперед укр. письм., а за останніх pp. укр. партії й гром. орг-ції. Для оборони й розвитку укр. мови 1989 засновано Т-во укр. мови ім. Т. Шевченка „Просвіта“, яке повело акцію за удержавлення укр. мови (закон введено в дію 1.1.1990) і її поширення в навчальних закладах, держ. і адміністративних установах.

За численністю У. належать до найбільших націй Европи. Для порівняння подаємо ч. найбільших народів Европи на 1975 за „Укр. Радянською Енциклопедією“ (1979, т. 4, стор. — 78). З огляду на джерело треба припускати заниження ч. У. Народи беремо тут у широкому мовно-етнічно-іст. значенні, без огляду на держ.-політ. поділи (у млн):

росіяни : 95,0

німці : 76,2

італійці : 573

французи: 47

англійці : 44,1

українці : 40,0

поляки : 34,0

еспанці : 26,3

румуни : 18,7

голляндці: 11,4

Вага У. на відтинку політ.-культ., однак, не відповідає їх числовій вазі. Тільки відродження укр. державности може змінити цю аномалію.

Поруч національности на протязі вв. У. характеризувало їхнє віровизнання; вони були правос. або греко-католиками. На основі віросповідної приналежности в поодиноких частинах України і в країнах діяспорального поселення В. Кубійович подав віросповідний поділ У. у світі на 1932.

Віровизнання

у млн

у %

правос.

греко-католики

ін.

40,0

4,7

0,5

88,5

10,4

1,1

Разом

45,2

100%

Ці орієнтовні дані не відповідають сьогоднішній дійсності, бо за сов. режиму релігія була переслідувана, заборонялися укр. нац. церкви — правос. і гр.-кат. та ін. рел. культи, натомість держава підтримувала атеїстичну пропаґанду. Деяка зміна на рел.-церк. відтинку заіснувала з леґалізацією УАПЦ і Укр. Гр.-Кат. Церкви та прийняття закону про свободу совісти та рел. орг-цій (1990-91); опитування з травня 1993 виказав тільки 19% атеїстів у сучасній Україні; велика більшість оприділила себе до правос. церков, чи Укр. Гр.-Кат. Церкви.

Ін. числові показники — див. Людність укр. земель, Природний рух населення, Рух людности, Еміґрація.

Етногенеза. Мовні й археологічні дані вказують на те, що прабатьківщина слов’ян на переломі христ. ери найправдоподібніше охоплювала землі від басейну Одри й Висли до сер. Подніпров’я, вона включала ліс. та лісостеп. реґіони півн.-зах. України: Волинь, Полісся, Правобережжя, Поділля. Півд.-укр. степи були заселені кочовиками, спочатку іранцями, потім тюрками, хоч і туди споконвіку проникала укр. хліборобська колонізація. На цій праслов. основі в 7 — 9 вв. постали середньовічні літописні племена, що створили базу для виникнення укр. народу. З них безпосередніми предками У. були волиняни (на зах. Волині й Холмщині), деревляни (на сх. Волині й сер. Поліссі), київ. поляни (можливо, послов’янщені не-слов’яни з півд. степів — „полів“), сіверяни (на півн. Лівобережжі). Менш ясна роля півд. племен — півд.-подільських уличів, півд.-басарабських тиверців і прикарпатських білих хорватів. Про поч. укр. народу і його іст. шлях М. Грушевський свідчить: „Як і диференціяція слов. племен взагалі, так і зачатки виокремлення укр. племени беруть свій поч. з глибини доіст. часів, а пізніше іст. життя лише посилювало це відособлення, ведучи укр. племена особливим шляхом, що лише часами і частково збігався з іст. еволюцією племени великорос. чи білор. — з одного боку і поль. — з другого“ („Украинцы“, 1910).

Дискусійна генеза закарпатських і мармароських У.: чи жили там перед угор. наїздом кін. 9 — поч. 10 в., чи прибули пізніше як колоністи з Галичини або Поділля. В усякому разі були там, де є, вже в 13 в. Досить пізня генеза лемків, певно, вислід пастушої міґрації 13 — 15 вв. Ще пізніше витворився масовий тип степ. і слоб. У. через повторну колонізацію 16 — поч. 19 вв., хоч на Дніпровім Низу присутність У., мабуть, ніколи не припинялася від 10 в.

Факт певних мовних спільностей У. з білорусинами і росіянами зазнає різних інтерпретацій: 1) рел. і династична спільнота 10-14 вв. за Київ. Руси — доказ існування однієї „древньоруської народности“, одного праруського народу, який розпався після монгольського, лит., поль. наїздів 13 — 14 вв. Це стара моск. концепція, догматизована в СССР, часто повторювана на Зах.; серед укр. учених її обстоював М. Кордуба; 2) дійсно існував один народ від Карпат по Біле м., але праукр., від якого потім відділилися рос. і білор. групи, оформившись в окремі народи, — теза, яку відстоює більшість укр. дослідників; 3) відбувався складний міжетнічний процес зближень між укр., білор., новгородсько-суздальсько-владимирсько-моск. народами, деякі чинники об’єднували цілий простір, ін. його ділили (також серед цих народів), деякі тотожні явища з’являлися паралельно. На користь цієї теорії промовляє великий простір київ. федерації князівств, який чинив існування однопільного народу просто неможливим, і її політ. незгуртованість, за винятком часів кн. Володимира В. На додаток від самого поч. були різниці субстрату: іранського, тюркського, може, й тракійського на Україні, балтипького на Білорусі, фінського в Новгороді і на півн. Сх.

Етногр. особливості У. Культура У. своїми джерелами сягає сивої давнини. При певних рисах спільности з ін., передусім слов. народами, вона відзначається яскравою самобутністю. Етногр. особливості У. найвиразніше виявляються за іст.-етногр. р-нами: Сер. Наддніпрянщина, Поділля, Полтавщина і Слобожанщина, Полісся і Волинь, Прикарпаття, Закарпаття, Півд. Україна та ін.

Однак окремі явища культури та побуту можна визнати загальнопоширеними серед У. Різноманітні сіль. поселення на Україні названо „селами“, тобто поселеннями, тоді як у Росії назва „деревня“ пов’язана з очищенням ліс. ділянок під оселі („Этнография восточных славян“, 1987). Найпоширенішими є багатодвірні поселення вуличного та безсистемно-вуличного типу, в Карпатах — безсистемні. Є також квартальні, радіяльні, кругові та хутірські. Двори відкриті, з незв’язаними будівлями (в Карпатах і деяких р-нах Полісся — замкнені, типу ґражди). Найпоширенішими були 3-подільні хати з 4-спадовим дахом, вкритим соломою, що властиве для р-нів розвинутого хліборобства. Винятковою єдністю відзначається внутр. плянування, яке вважається однією з загальнонац. ознак укр. житла (піч повернута вустям до довгої стіни, по діягоналі від неї на покутті — стіл, до печі вздовж тильного боку прилягав піл та ін.). Це ж стосується традицій двосторонньої обмазки і побілки хатніх стін і прикрашення їх яскравим декоративним розписом. Своєрідні знаряддя праці, зокрема, всесвітньовідомий укр. плуг, засоби пересування (чумацька мажа, запор. човни, карп. плоти), традиційне вбрання з яскраво визначеними особливостями художнього оформлення в різних реґіонах. Льокальні стильові ознаки вишивки мають значні відмінності, однак скрізь вона характеризується мальовничим оздобленням і чіткою композицією (заволікання, занизування, настилування, гладь тощо). Комплекс нар. одягу, який складався з сорочки, стегнового (у жінок незшитого — плахта, запаска, горботка, у чоловіків — широкі або вузькі штани), різних видів плечового та сезонного вбрання і прикрас відбиває розвиток в усьому краї багатьох ремесел, високу культуру виробництва доморобних матеріялів, значний досвід у створенні різноманітних форм та володіння багатьма видами і технологією виготовлення та декорування одягу. Крім хліборобства і скотарства, своєрідністю відзначалися допоміжні галузі госп-ва (рибальство, мисливство, бджільництво) і домашні промисли і ремесла (кушнірство, шевство, лимарство, ганчарство та ін.).

У житті укр. народу значну ролю відогравали сіль. поземельна громада (давня назва „копа“, „купа“), залишки якої мали місце до поч. 20 в., традиційні звичаї взаємодопомоги і різних форм колективної праці (толока, супряга, парубоцькі і дівочі громади), форми відпочинку молоді у сполученні з госп. роботами (вечорниці, досвітки). У. створили своєрідний нар. календар — цикл гром. аґрарних свят і обрядів, які знаменували поч. і завершення виробничих процесів. З свят найбільш популярні Різдво Христове, Масляна і Великдень. Своєрідністю відзначалися новорічні та різдвяні поздоровлення — щедрівки й колядки. Якщо на Сх. Україні колядували з зіркою, на Зах. Україні — найчастіше з вертепом (тонкою). Більш широко, ніж ін. сх. слов’яни, У. відзначали весняні свята. Яскравою урочистістю відзначалися свята на честь закінчення жнив (обжинки), у Карпатах — повернення з високогірських пасовиськ — полонин. Немає аналогів у ін. народів обряду „волочити колодку“, що мав місце на всьому терені України (мале поліно або патик чіпляють парубкам і дівчатам, що не одружилися в цьому весільному сезоні, а ті відкупляються від цієї „колодки“).

Серед У. велика неподільна родина раніше, ніж серед ін. слов’ян, вже у 18 в., поступилася малій сім’ї, яка складалася з двох поколінь. У сімейному побуті і родинних святах збереглося багато своєрідних рис. Це стосується яскравого й урочистого весільного церемоніялу, його основних етапів, обрядових страв (коровай, гільце), обрядів єднання молодих тощо. Чільне місце у весіллі відогравало виконання святкових пісень: вони визначали послідовність обрядових дій і зміст звичаїв та обрядів. Жодне весілля не обходилося без троїстої музики (скрипка, цимбали, бубон). У весіллі У. збереглися деякі притаманні лише йому риси. Це стосується пишности обрядових церемоній, заг. характеру весілля, що відбивав своєрідність розвитку сім’ї на Україні. В ньому меншою мірою, ніж у рос. р-нах, збереглися патріярхальні пережитки. Укр. весілля, зокрема, не знало весільних голосінь молодої, покриття її голови хусткою, слізного звертання до батька з проханням не віддавати до чужої родини. У деяких р-нах, що зазначав ще Боплян, дівчина могла навіть взяти на себе ініціятиву у сватанні. До 19 в. зберігся давній звичай: у випадку відмови молода давала сватам „гарбуза“. Звідси широко розповсюджений на Україні вираз: „дали гарбуза“, тобто відмовили. Більшого розвитку, порівняно з росіянами та білорусами, набули обряди, пов’язані з народженням дитини, особливо очисні (зливки) і ті, що символізували прийняття дитини у сім’ю.

Важливу ролю в житті У. відогравали раціональні знання, набуті народом протягом вв. у висліді спостережень над природою і навколишнім середовищем. Деякі з них, особливо в галузі медицини, ветеринарії, фармакології, аґрономії, метеорології, астрономії набули визнання у сучасній науці. Це ж стосується звичаєвого права, системи давніх правових традицій, якими визначалися взаємини між людьми, їх поведінка. Серед карп. горян, напр., вони стосувалися вибору ватажка полонинської громади (депутата), умов колективного випасу, розподілу продуктів скотарства, оплати праці чабанів. Протягом вв. народ удосконалював морально-етичні норми. Одним з чинників нар. моралі споконвічно була повага і любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, знання свого родоводу.

Далеко за межами України відоме танцювальне мистецтво укр. народу, усна поетична творчість, зокрема, героїчний епос — думи, ліричні і побутові пісні, невмируще і багатобарвне образотворче мистецтво.

За останні десятиліття в побуті У. все більше поширюються заг.-евр. форми культури. Поряд з об’єктивними причинами, напр., урбанізацією, цьому сприяли і неґативні явища, зокрема, впроваджувана в СССР протягом десятиліть політика нац. нігілізму, недбале ставлення до духовних надбань народу, войовничий атеїзм. У висліді було втрачено багато прекрасних нар. традицій. За останніх pp. спостерігається їх певне відновлення. Найбільшою мірою нац.-специфічні риси зберігаються в сфері духовної культури У., у звичаях, обрядах, різних видах нар. мистецтва і творчости.

Нац. свідомість. Нац. свідомість русинів княжої доби була династично-держ. й церк.-рел., а не мовно-етнічна, хоч уже й тоді виразно відчувалася різниця між Руссю й ін. народами: греками, „ляхами“, німцями, половцями і т. д. Про це свідчить гордість за „руську землю“ Іларіона (1043 — 50), бажання її добра у Володимира Мономаха (1086), тривогу за неї в „Слові о полку Ігоревім“, похвалу її в „Слові о погибелі руської землі“ (13 в.), хоч поняття „руського язика“ (тобто народу) також існувало, напр., в Іларіона, в початковому літописі (поч. 12 в.). Слід мати на увазі, що нац. свідомість середньовічної Руси, скільки вона засвідчена в тодішній літературі, — це свідомість провідної (княжо-дружинної й церк.) верстви. Тяжко судити про стан нац. свідомости нар. мас.

Упадок Гал.-Волинської держави в 14 в. і поділ її між Литвою, Польщею, Угорщиною і Молдавією змусив У. переорієнтуватися з територіяльно-держ. свідомости на почуття своєї етнічної окремішности, вираженої в першу чергу в сх. обряді і ц.-слов.-руській мові. Ця переорієнтація при своїх неґативних рисах (занепад державницького інстинкту, провінціялізація, плебеїзація) мала й позитивні: унезалежнила існування У. від політ. коньюнктур, привчила їх до самоуправности і розрахунку на власні сили, отже надала їм великої живучости як народу, майже незнищимости.

Спільна доля У. і білорусів в лит.-поль. державі 15 — 17 вв. витворила почуття культ.-рел. й почасти нац. спільности „руського народу“ в Речі Посполитій, відмінного від „моск.“. Ця спільнота зазнала деякого послаблення політ.-територіяльним поділом після Люблінської унії (1569).

Важливим моментом було „відродження іст. пам’яті“ про Київ. Русь за укр. „Правос. Ренесансу“ кін. 16 — поч. 17 в. (відбудова церков з княжої доби митр. П. Могилою, „Paterikon“ С. Косова 1635, „Тератургіма“ А. Кальнофойського 1638 й ін., які продовжують традицію старокиїв. доби). Укр. правос. маґнати й козацтво почали тоді пов’язувати себе з княжими традиціями (напр., 1621 правос. владики в Києві називали козаків „плем’ям славного народу руського..., що за Олега... Константинопіль штурмовало“).

Створення Коз.-Гетьманської держави 1648 надало ін. характеру укр.-білор. зв’язкам і взаєминам. У цій державі почала творитися окрема „малоросійська“ або „козакоруська“ (С. Величко, поч. 18 в.) нац. свідомість. Укр.-білор. взаємини продовжувалися тільки на Правобережжі і в Білорусі до упадку Речі Посполитої (кін. 18 в.). Модерне нац. пробудження обох народів пішло вже окремими шляхами.

Знищення автономії Гетьмансько-Коз. держави в 1780-их pp. довело більшість сх.-укр. верхівки до прийняття рос. держ. національности, що не виключала плекання реґіонального укр. патріотизму з

реґіональною культурою (І. Котляревський та ін.), тобто „малоросійства“ і його більше сублімованого різновиду українофільства. Навпаки, занепад поль. держави сприяв у Галичині визволенню укр. верхівки (перев. духовенства) від поль. впливів. Льояльність до Австрії („рутенство“) була більше наслідком австр. підтримки проти поляків, ніж глибших сантиментів. Ін. важливою різницею між „рутенством“ і „малоросійством“ було те, що укр. верхівка в Австрії ніколи не стала співбудівничим імперії, яким стала укр. верхівка в Росії. Закарпатським аналогом цих орієнтацій було „мадяронство“.

Протягом 19 в. попередні держ. традиції замінено культурницькою працею, нац. відродженням, носієм якого була інтеліґенція на чолі з письм. Щойно з поч. 20 в. нац. відродження набирало форм також політ.

Від 1860-их pp. у Галичині, на Буковині та на Закарпатті поширилося москвофільство як орієнтація на мітичну триєдину Русь, а на ділі на імперську Росію, як наслідок зневіри у власних силах. Ближче зіткнення з Росією в 1914 — 16, 1920 і 1939 — 41 у Галичині, а від 1944 — на Закарпатті було найкращим ліком на цю аберацію.

Переломовою для нац. свідомости укр. мас була доба укр. державности 1917 — 20. Деякі зросійщені укр. елементи відродилися тоді, як свідомі У. (часто звані насмішливо „тоже украинцами“). Навіть большевики мусіли відтепер рахуватися з цією новою масовою свідомістю, звідси їх політика „укр.“ вивісок (УССР, КП(б)У), офіц. українізації тощо.

Започатковане масове нац. самоусвідомлення У. у 1917 — 20 знайшло своє продовження в сов. дійсності у 1920-их pp., яке, однак, скоро було ліквідоване, тому й було назване „розстріляним відродженням“.

Від поч. 1930-их pp. большевики почали пропаґувати ідею „сов. народу“ як територіяльно-політ. одиниці, якій мали б бути підпорядковані „сов. нації“, зведені до мовно-фолкльорних рис (на Україні це повернення до реґіоналістичного „малоросійства“ або за терміном Д. Донцова — „провансальства“). Відповідно до цього пропаґується двомовність (рос.-укр. тощо). Після довголітнього затиску нац. почувань і проявів У. під сов. режимом, при кін. 1980-их pp. набрало значного поширення нац. самоусвідомлення, яке не обмежувалося тереном культури, а сягало й політ. прагнень, включно з держ. суверенністю і самостійністю України.

Проміжні групи. Новітнє нац. усвідомлення не охопило деякі периферійні групи, зокрема кубанців, які, при укр. мовних ознаках і побутових традиціях, хитаються між трьома нац. усвідомленнями: укр., рос. (підтримуваним сов. владою) і „коз.“ (див. Козацтво). Деякі групи опинилися у конфлікті між рел. й етнічною свідомістю: латинники (мовні У., але римо-католики), калакути (уніяти на Холмщині і Підляшші, що перейшли на римо-католицизм і поль. самовизначення, зберігаючи укр. мову), гр.-кат. словаки (кол. У., тепер уже мовно і розумово пословачені). Особливою групою є гр.-кат. русини в Банці, що говорять і пишуть сх.-словацькою мовою, але мають свідомість зв’язку з У. Деякі відірвані територіяльно діяспоральні групи не могли пристосуватися до змін у нац. свідомості в старім краю, а зокрема до нової назви „українці“, й обрали сепаратизм (частина закарпатців в ЗДА, які вважають себе окремою „русинською“ народністю). Існує також проблема поділеної нац. свідомости людей укр. походження в діяспорі, особливо молодших. Укр. свідомість у них часто обмежується етногр. і рел. ознаками, а політ. — це вже перев. патріоти своїх країн поселення.

Щодо антропологічних, етногр. і характерологічних рис див. ЕУ 1, стор. 125 — 129, 194 — 320, 708 — 718.

Література: Костомаров Н. Две русские народності. „Основа“, III, 1861. Франц. книжкове вид. Deux nationalités russes. Льозанна 1916; Антонович В. Три нац. типи нар. „Правда“, III, 1888. Передруковано в I т. Творів В. Антоновича. К. 1932; Tomaševskij S. Malorusové. Ottův Slovnik Naučni. Illustrovaná Encyklopaedie obecných védomosti, T. 16. Прага 1900; Грушевский М. Украинцы. В кн. Формы национального движения в современных государствах. П. 1910. Укр. переклад: Українці. В кн. Наука і культура. Україна. Щорічник. Вип. 24. К. 1990; Rudnyckyj S. Ukraina und die Ukrainer. Відень 1914, 2 вид. Берлін 1915; Rudnyckyj S. Ukraine. Land und Volk. Відень 1916; Волков Ф. Антропологические особенности украинского народа, Этнографические особенности украинского народа. В кн. Украинский народ в его прошлом и настоящем, т. II. П. 1916. Укр. переклад: Вовк Ф. Антропологічні особливості укр. народу, Етногр. особливості укр. народу. В кн. Студії з укр. етнографії та антропології. Прага 1927; Smolka S. Die reussische Welt Historisch-politische Studien. Vergangenheit und Gegenwart. Відень 1916; Smolka S. Les Ruthènes et les problèmes religion du monde russien. Берн 1917; Донцов Д. Підстави нашої політики. Відень 1921; Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов. мов і їх взаїмне споріднення. Прага 1927; Fischer A. Rusini. Zarys etnografji. Л.-В.-К. 1928; Кордуба М. Найважніший момент в історії України. ЛНВ, VI, 1930; Откуду єсть пошла руская земля. Зб. Укр. Іст.-Філол. Т-ва. Прага 1931; Єндик Р. Антропологічні прикмети укр. народу. Л. 1934; Щербаківський В. Формація укр. народу. Подєбради 1937; Щербаківський В. Формація укр. нації. Прага 1941; Андрусяк М. Етапи в розвитку укр. нації. Прага 1941; Kuziela Z. Das ukrainische Volk. В. кн. Handbuch der Ukraine. Ляйпціґ 1941; Донцов Д. Де шукати наших іст. традицій. 2 вид. Л. 1941 (передрук з квартальника „Вісник“, 1938); Щербаківський В. Концепція М. Грушевського про походження укр. народу в світлі палеонтології. Праці Укр. Іст.-Філол. Т-ва. Прага 1941; Петров В. Походження укр. народу. Реґенсбурґ 1947; Ребет Л. Формування укр. нації. Мюнхен 1951; Шевельов Ю. Спроба відтворення укр. мови X сторіччя. „Україна“, 5. Париж 1951; Українці у вільному світі. Ювілейна книга Укр. Нар. Союзу, 1894 — 1954. Джерзі Ситі 1954; Гуслистий К. Про поч. перетворення укр. народності в націю. „Нар. творчість та етнографія“, 1, 1959; Гуслистий К. Утворення укр. народності. „Нар. творчість та етнографія“, 1, 1960; Гуслистий К. Вопросы истории Украины и этнического развития украинского народа. К. 1963; Дяченко В. Антропологічний склад укр. народу. К. 1963; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східньослов. націй. Нью-Йорк 1964; Гуслистий К. До питання про утворення укр. нації. К. 1967; Portal R. Russes et Ukrainiens. Париж 1970; Алексєєв В. Матеріали до краніологічної характеристики укр. народу. Матеріали з антропології України. Вип. 5, 1971; Кубійович В. Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. „Сучасність“, 9, 1971; Петров В. Етногенез слов’ян. К. 1972; Pritsak O. The Origin of Rus’. Кембрідж (Масс) 1976; Сегеда С. Украинцы. Этническая одонтология СССР. М. 1979; Брук С., Кабузан В. Численность и расселение украинского населення в мире. „Советская этнография“, 5, 1981; La Renaissance nationale et culturelle en Ukraine de 1917 aux années 30. Париж-Мюнхен-Едмонтон 1986; Гуржій О., Ричка В. Укр. народ: походження, формування народності. „Радянська школа“, 12, 1989; Наулко В. Етнічний склад населення України. „Радянська школа“, 3, 1990; Вовк Ф. Антропологічні особливості укр. народу. „Наука і суспільство“, 1 — 3, 1990; Сегеда С. Антропологічні погляди Федора Вовка й сучасна наука. „Наука і суспільство“, 3, 1990; Наулко В., Артюх Л., Горленко В. Культура і побут населення України. К. 1991; Грушевський О., Кутковець Т. Українці в Росії. М. 1992.

В. Кубійович, Б. Струмінський, А. Жуковський, В. Наулко


Урожайність, сер. рівень врожаїв с.-г. культур за певний період часу з одиниці площі. У. розраховують як відношення одержаної кількости продукції до продуктивних посівних площ і визначається за прийнятою системою мір в т/га, ц/га або кг/м².

В залежності від поставленого завдання розрізняють біол., польову і фактичну У. Одержану продукцію в свою чергу підрозділяють на основну (зерно, корені, бульби, плоди) і побічну або вторинну рослинницьку продукцію (солома, стебла, гичка, бадилля, тощо). Основна продукція перев. відчужується з поля і вивозиться за межі госп-ва, а побічна може повертатися до нього у вигляді гною, або безпосередньо використовуватися для удобрення в подрібненому вигляді (солома, стебла) з додаванням мінерального азоту або рідких органічних добрив.

На формування У. основної і побічної продукції впливають різні фактори навколишнього середовища — кліматичні, грунтові, соц., організаційні. В умовах колгоспно-радгоспної системи основним гальмом для підвищення У. була незацікавленість працівників результатами своєї роботи, зрівнялівка і мізерна оплата праці.

Не дивлячись на соц. вади в Україні досягли більш високих врожаїв порівняно з сер. показниками в кол. СССР.

У. основних с.-г. культур, по всіх категоріях госп-в України, ц/га:

Культури

Основна продукція


1940


1965


1970

Роки

1975


1980


1985


1990

Озима пшениця

зерно

12,1

20,8

25,3

223

25,6

24,7

40,1

Кукурудза

зерно

16,3

25,9

27,9

24,5

27,2

31,8

38,3

Ячмінь

зерно

14,2

17,4

24,5

18,3

20,5

26,0

34,3

Цукрові буряки

корені

159

221

252

203

212

234

275

Соняшник

насіння

13,1

14,7

15,4

14,1

13,4

15,3

16,6

Картопля

бульби

101

86

99

88

77

132

117

Ярина (овочі)

плоди

113

112

120

116

138

140

139

Для порівняння: сер. У. зернових культур в СССР за 1986 — 88 становила 17,8 ц/га, в Україні — 29,7 ц/га.

При дотриманні всіх технологічних процесів у вирощуванні зернових при наявності ґрунтових і кліматичних умов, характерних для сучасної України, цілком реальним є підвищення У. вдвічі або втричі в порівнянні з досягнутою у колгоспно-радгоспному виробництві. Застосування аґротехн. прийомів сприяє стабілізації У. за будь-яких погодних умов. Зниження У. в екстремальних погодних умовах без застосування засобів хемізації відбувається на 35 — 40%, а при їх застосуванні — не більше, ніж на 10-12%.

В Україні розроблені і широко діють в наук. установах комп’ютерні системи програмування потенційно можливої і фактичної У. с.-г. культур. Подолання соц., екон., енерґетичних, екологічних та організаційних кризових явищ в Україні забезпечить одержання тих високих показників У., на які здатна її земля і народ.

Література: Екон. с.-г. словник. К. 1975; Площадн. Валовые сборы и урожайность сельскохозяйственных культур, плодоягодных и виноградних насаджений по Украинской ССР. Статистический сборник. К. 1986; Посівна площа, валовий збір. К. 1990.

Е. Дегодюк, А. Огінський


Установчі Збори (конституанта), представницький тимчасовий орган, що утворюється на засадах заг. виборного права з метою вирішення найважливіших питань держ.-правового будівництва: прийняття конституції, визначення форми правління тощо, після чого припиняє свою діяльність.

У минулому Україна двічі брала участь у виборах до У. З.: у грудні 1917 вибори делеґатів до Всеросійських Установчих Зборів, коли були обрані на Україні 120 депутатів, які, однак, через обструкцію большевиків не діяли, а єдину сесію цих У. З. вони розпустили (19.1.1918).

20.11.1917 Укр. Центр. Рада видала III Універсал, яким проголосила утворення автономної Укр. Нар. Республіки і з метою вироблення „нових держ. форм“ призначила заг. вибори до Укр. Установчих Зборів. Днем виборів до Укр. У. З. було призначено 9.1.1918, а днем скликання їх — 22.1.1918.

На 301 намічених чл. були обрані 171 чл. в неокупованих р-нах України, однак через наступ большевиків Укр. У. З. не були скликані.

Сьогодні, у зв’язку з розробкою проєкту нової Конституції України, все більшого поширення набуває ідея прийняття нової Конституції України У. З.

Сучасний політ. досвід свідчить на користь саме такого способу, за умови дотримання дем. принципів формування У. З.

Інститут У. З. відомий світовій практиці. Свого часу конституції Франції та Італії були прийняті їхніми У. З.

Р. Давидов


Училища і школи трудових резервів, навчальні заклади у кол. СССР для підготови кваліфікованих молодих робітників, створені у жовтні 1940. До системи У. і ш. т. р. належали ремісничі та залізничні училища з дворічним терміном навчання та шестимісячні школи фабрично-зав. навчання. За 15 повоєнних pp. в Україні У. і ш. т. р. підготували бл. 2 млн учнів. 1949 відбулася часткова реформа У. і ш. т. p., напр., строк навчання у школах фабрично-зав. навчання збільшився до 10 місяців. Склад учнів У. і ш. т. р. добре ілюстрував клясове розшарування сов. суспільства: у цих училищах та школах ніколи не було дітей партійної номенклятури, сов. інтеліґенції чи упривілейованого прошарку робітників або колгоспників, і самий факт здобуття освіти в одному з таких училищ свідчив про перебування людини на досить низькому щаблі сов. суспільної ієрархії.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.