[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 164-166.]
Попередня
Головна
Наступна
ПРОКОПОВИЧ Єлисій (Єлизар), чернече ім’я — Теофан (07.06.1677 — 08.09.1736) — церковний і громадський діяч, богослов, філософ, письменник. Народився в Києві у родині купця. При хрещенні названий Єлисієм. Справжнє прізвище, імовірно, Церейський. Після смерті батьків виховувався дядьком — Теофаном Прокоповичем, професором і ректором КМА. Навчався в КМА (імовірно, у 1692 — 1697 рр.). Прийнявши уніатство і чернечий постриг з іменем Самуїл, студіював у колегії св. Атанасія в Римі (де його наставником був Б. Толомаї, один із кореспондентів Ляйбніца, противник схоластики і прихильник картезіанства), в ун-тах Швейцарії й Німеччини, зокрема в Єні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину (1704), зрікся уніатства, вступив до Київ, братства і постригся в ченці з іменем Теофан. Того ж року розпочав викладацьку діяльність у КМА, де пройшов шлях професора (1704), префекта (1707) і ректора, ігумена Братського монастиря (1711). Викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію.
За наказом Петра 1716 р. П. залишає Київ і переїздить до С.-Петербурга. 1718 р. висвячується в єпископа Псковського і стає найближчим радником Петра з церковних і освітніх питань. У 1719-20 рр. П. розробляє "Духовний Регламент", що став підґрунтям церковної реформи 1721 р. і з відкриттям Св. Синоду стає його віце-президентом. Підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток ("вчена дружина"), пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали П. найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на різноманітних напрямках розвитку культури і науки. Він підтримував багатьох академіків і, зокрема, молодого М. Ломоносова, сам працював з мікроскопом, телескопом та ін. приладами. Але потрапивши у вир політ. боротьби, двірських інтриг, судових процесів, П., хоча й залишався наближеною людиною чотирьох імператорів, вже не зміг створити нічого вагомого, крім блискучих промов та публіцистичних і художніх творів.
Вважаючи Бога безумовним первнем, першопричиною і творцем світу, П. стверджував, разом з тим, що визначення природи збігається з Богом. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Саме їх він називає первнями, або принципами природного тіла. Матерія при цьому розглядається як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело кількісної визначеності їх, а форма — як основа якісної різноманітності. Визнаючи єдність субстрата фізичних тіл, П. вважав, що світ є матеріальним поєднанням або речей, або тіл. Він наполягав на активності матерії як компонента субстанції, що перебуває в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мов би якесь загальне життя усього світу". На роздумах П. про матерію позначився розвиток природознавства, який схиляв його до двох висновків: 1) на відміну від Арістотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах, і це стосується неба і землі, живого і неживого; вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; 2) створена Богом на початку світу матерія не може далі ні народжуватися чи знищуватися, ні збільшуватися чи зменшуватись. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частина тіла не втрачає своєї матеріальності й не може бути зведена до математичної точки. Він не погоджується з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягає на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, уважав П., невіддільні від рухомого тіла. Він наближався до думки, що простір (місце) є протяжністю, а час — мірою руху щодо попереднього і наступного, або "самою послідовністю частин руху".
Розвиток дослідного природознавства спонукає П. обґрунтовувати важливість для науки спостереження, експериментів. Високо оцінюючи розум людини, його здатність до самостійної оцінки дійсності, він надає значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, вона розуміється як процес набуття й нарощування людством нового знання. Істинне знання він визначає не лише як очевидне, ясне і певне, а й як корисне і практично значуще. П. прагне розширити межі самобутності наукової істини, розуму і навіть намагається ввести критерій розуму до справ віри. Нерідко це приводило його до критики біблійних чудес, вияву суперечностей у Святому Письмі. Коли між твердженнями Біблії й науки, писав він, маючи на увазі теорію Коперника, виникають протиріччя, перевагу потрібно надавати твердженням науки, а Біблію тлумачити алегорично.
Суттєве місце в творах П. належить проблемі людини й моралі. Ідеї П. були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, підривали критерій моральної оцінки людини, прийнятий в системі феодальної культури й світогляду, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. Засуджуючи аскетизм, дармоїдство, лицемірство, етичне вчення П. звеличувало людину, земне повнокровне життя, працю, особисті заслуги як критерій честі і достоїнства людини-громадянина. Основу іст. поступу, сили держави, добробуту громадян П. знаходить в освіті, поширенні наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади воліє бачити лише просвіченого володаря, "філософа на троні".
Центральне місце у філос. вченні П. належить теорії держави і права. Його концепція освіченого абсолютизму (перша в Росії) склалась як результат застосування теорій природного права й суспільної угоди до осмислення реалій і потреб рос. державності петровської доби, а відтак сприяла утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, опертих на авторитет сильної й освіченої державної влади, протидіяла боярській і церковній опозиції реформам Петра. В основі цієї концепції — демократична за своєю сутністю, відповідна інтересам третього стану — ідея спільного блага, "всенародної користі". Освічений абсолютизм в уяві П. не тотожний сваволі володаря. В історії Росії П. знаходить і княже самоуправство, і невпорядкованість законів, які й не могли захищати "загальну користь" усіх громадян держави. П. брав участь у підготовці багатьох законодавчих і правових актів і, очевидно, залучався до створення конституції Росії за шведським взірцем, робота над якою розпочалася за наказом Петра І. Теорія освіченого абсолютизму П. мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права — Ю. Ліпсія, Г. Ґроція, Т. Гоббса, С. Пуфендорфа. В її розробленні П. враховував не лише західну традицію, а й державотворчі ідеї (передусім пов’язані з теорією природного права), наявні в укр. філос. і суспільно-політ. думці від другої пол. XVI ст. Втім запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції; сприяючи централізації Росії, вона слугувала придушенню автономістських і самостійницьких прагнень у сфері державотворення.
Загалом у поглядах П. відбився перехід від філос. ідей, уґрунтованих на ідеях східної патристики і західної схоластики, до філос. концепцій нового часу. Поряд зі старими уявленнями і способами аргументації він демонструє і критичне ставлення до них, і елементи нових поглядів, що тяжіли до гуманістичних і просвітницьких концепцій.
Твори П.: Курс філософії без назви, що складається з логіки, натурфілософії, етики. 1707 — 1709. — ІР НБУВ; Правда воли монаршей во опредЂленіи наследника державы своеи... — М., 1722; Слова и речи поучительные: В 3 т. — СПб., 1760 — 1765; Духовный регламент. — К., 1823; Соч. — М.; Л., 1961; Філософські твори: У 3 т. — К., 1979-1981.
Про нього див.: Чистович И. А. Феофан Прокопович и его время. — СПб., 1868; Барсов Н. Личность Феофана Прокоповича. — СПб., 1879; Морозов П. О. Феофан Прокопович как писатель. — СПб., 1880; Гуревич Г. Д. "Правда воли монаршей" Феофана Прокоповича и ее западноевропейские источники. — Юрьев, 1915; Stupperich R. Feofan Procopovicz in Rom // Zeitschrift fur Osteuropaische Geschichte. — 1931. — Bd; 5. Петров Л. А. Филос. взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. — Иркутск, 1957; Гребепюк В. П. Д. Кантемир и Ф. Прокопович. Лит. полемика // Наследие Дмитрия Кантемира и современность. — Кишинев, 1976; Ничик В. М. Из истории отечественной философии конца XVII — нач. XVIII вв. — К., 1978; Ничик В. М. Феофан Прокопович. — М., 1977; Смирнов В. Феофан Прокопович. — М., 1994.
В. Нічик
