6. ЕТАПИ ПЕРЕХІДНОЇ ЕПОХИ
Ми сформулювали два найпростіших ідеальних типи: перший веде до націоналізму, другий — заперечує його. Ці типи суспільства є полярними. Важко уявити собі прямий, безпосередній, одноактний перехід від старого до сучасного. Отже, постає питання, які проміжні етапи має пройти суспільство, щоб перейти від однієї до іншої форми?
Ці етапи, звісно, не будуть однаковими в різних місцях і за різних умов. Спираючись на досвід Центральної Європи, можна сконструювати певну послідовність розвитку, а вже відтак розглядати різні варіанти реалізації цієї послідовності, що виникають унаслідок розмаїтості обставин. Центральну і Східну Європу ми обрали тому, що в цих регіонах спочатку існувала майже ідеально чиста ненаціональна політична система, яка згодом перетворилася майже на ідеально чисту національну політичну систему. Спочатку підвалинами політичного устрою Центрально-Східної Європи були династії, релігії і територіальні інститути, а не мови і пов’язані з ними культури. Наприкінці він є цілком протилежний, а іноді ми бачимо тут політичні одиниці, які на догоду націоналістичному імперативу вдалися до жахливих етнічних "чисток". Як відбулася трансформація донаціоналістичного суспільства у націоналістичне?
Етап 1: Віденський варіант
Перший етап можна для зручності назвати віденським варіантом на честь Віденського конгресу, який встановив певний європейський устрій і відповідно до нього перекроїв карту континенту після наполеонівських воєн. Миротворці і картографи у Відні цілком проігнорували етнічний принцип. Меттерніх, Талейран і Кесльрі не шукали поради у етнографів чи лінгвістів, щоб дізнатися більше про культурну або діалектну карту Європи і не дай Боже не образити почуття селян, коли дійде до розподілу їх між суверенами. Така думка просто була поза їхнім способом мислення, не кажучи вже про селян. Їх цікавили зовсім інші речі: династичні інтереси, релігія, баланс влади, традиційні місцеві інститути, права і привілеї, може, навіть територіальна тяглість і цілісність. Але думати про селян як наріжний камінь політичної легітимності чи визначення кордонів королівств? Така думка могла б викликати хіба що посмішку.
Отже, Кесльрі, Талейран і Меттерніх робили свою справу так, нібито світ не дуже змінився з 1789 p., нібито історичний час можна повернути назад. Вони могли зробити це, не побоюючись хвилі протестів з боку найрізноманітніших східноєвропейских руританців, що їхні священні права порушені, що їхню священну батьківщину розтерзано і сплюндровано. Руританці ще не досягай такого рівня самосвідомості, їх ще не розбудили; вони були націями в собі, але ще не стали нацією для себе. Можна було сподіватися протестів з боку поляків, які вели перед у національних перегонах. Однак зазвичай те, що робили миротворці, сприймалося як даність не лише тому, що на їхньому боці була сила, а й тому, що вони самі сприймалися як даність. Націоналізм ще не підвів голови, він ще не міг кинути виклик рішенням володарів Європи. Про останніх було б несправедливим сказати — як свого часу говорили про Бурбонів, які стали новими панами Талейрана: — вони нічого не забули і нічого не навчилися. Чогось вони таки навчилися, вони набули навичок раціонального управління своїм маєтком. При нагоді, якщо це було вигідно, намагалися позбавлятися географічно відірваних територій: Габсбурги, зокрема, охоче відмовилися від своїх віддалених володінь у Нідерландах, Бельгії та Люксембурзі за рахунок ближчих до віденського центру територій на південь від Альп. Карта Східної Європи стала значно більшою після віденських переділів між Романовими, Габсбургами та Османами.
Утім, незалежно від їхніх бажань, світ змінився. Вони самі, його тодішні володарі, були водночас об’єктами і суб’єктами цих змін і сприяли тим, що посилювали їхню владу і примножували багатство. Упорядкованіша система управління, адміністрації продовжувала справу донаполеонівских освічених деспотів: охоче поширювала освіту. Державне чиновництво, яке призначалося центром, а не обиралося за наявністю місцевих зв’язків і впливу, повсюдно запроваджувало єдині правила, спираючись на єдину стандартну мову, яка забезпечувала спілкування між різними частинами імперії. В одному з випадків це вже була не етнічно нейтральна латина, а етнічно визначена німецька мова. Вже тільки це, за відсутності усіх інших змін, спрацьовувало на нарощування потенціалу націоналізму: коли чиновництво стає дедалі численнішим і впливовішим, його мова стає важливою для інших людей. Доступ до неї, ступінь опанування нею є визначальними для життєвої перспективи особистості 1. Крім того, через свою корисність модними стали протестантські і ліберальні цінності, навіть серед тих можновладців, які не симпатизували протестантизмові та лібералізмові як таким. Прусаки дали волю своїм селянам не тому, що захопилися чистими ідеалами свободи, а тому, що не хотіли повторення катастрофи під Єною: вільні селяни воюють краще, ніж кріпаки, отже, ліпше дати їм свободу, подобається нам це чи ні. Серед тих, хто першим почав бавитися з ідеями, які згодом Вебер сформулював як роль протестантської етики у зростанні продуктивності, були Габсбурги, ці найактивніші подвижники Контрреформації — їм залежало якнайкраще підвищити продуктивність праці власних протестантів, саме з цією метою було розпочато реформи в освіті.
Підіб’ємо підсумок: політична система, створена 1815 р. у Відні, залишалася в своїх основах суцільно, непохитно ненаціоналістичною. Сицилія могла підпасти під владу Сардинії, Ломбардія — Бельгії, Норвегія — Фінляндії, і все це — без жодної згадки про етнічність, мову чи культуру. Такі викрутаси не мали нічого спільного зі справжньою політикою. Що ж до жертв цієї політики, то вони, якщо б мали вправність в ораторському мистецтві, могли б висловити свої почуття словами, якими Ілі Кедурі закінчує свою книжку про націоналізм: "Єдиний критерій суспільної корисності такий: наскільки нові можновладці менш корумповані і жорстокі, наскільки вони справедливіші й милостивіші, і чи взагалі йдеться про якісь зміни, а не про те, що корупція, жадоба і тиранія просто знайшли собі інші жертви замість попередніх" 2.
1 Mann М. The emergence of modem European nationalism // Hall J. A., Jarvie I C. (eds.) Transition to Modernity: Essays on Power, Wealth and Belief. — Cambridge, 1992.
2 Kedourie E. Nationalism (4-th ed.). — Oxford, 1993. — P. 135.
Утім, уже починали діяти сили, які згодом мали довести, що система, побудована на таких принципах, або не утримається, або змушена буде змінюватися. Змію націоналізму ще не помітили, але вона вже проникла до саду.
Етап 2: Епоха іредентизму
Цій змії не судилося довго залишатися непоміченою. Перше національне повстання спалахнуло вже через декілька років після Віденського конгресу.
Першими повстанцями-націоналістами були греки, і нерозумно було б удавати, що цей випадок для нашої теорії не є доволі проблематичним. Наша теорія пов’язує націоналізм з індустріалізмом (промисловим капіталізмом), однак на початку XIX ст. ані Афіни, ані Ноплія (перша столиця нової незалежної Греції) не нагадували Манчестер Енгельса, а Морея — долини Ланкаширу. На просторах Еллади, іноді зелених, а здебільшого кам’янистих і посушливих, Блейк не знайшов би сатанинських млинів. Навіть більше, перше грецьке національне повстання відбулося не на території, яка історично вважалася б еллінською, а на землях сучасної Румунії, там, де греки не становили помітної більшості, однак являли собою привілейовану і впливову групу, що була посередником між загалом і мусульманськими правителями. Фактично можна вважати, що на початках грецький національний рух прагнув не так гомогенної модерної національної держави, як ієрархічних рокіровок в імперії: йшлося про те, щоб узяти реванш і замінити Османську імперію новою Візантійською.
З огляду на відсталість Балкан, їхню невідповідність стандартам індустріального розвитку і модерності, не лише грецький, а й будь-який інший балканський націоналізм є викликом нашій теорії. Ми можемо сказати з цього приводу і в цьому місці наших міркувань тільки те, що маємо справу з випадком, коли збіглися і переплелися два різних процеси. Один із них — це нормальна для аграрного світу ситуація, коли місцеві групи та їхні ватажки з гірських чи пустельних регіонів використовують щонайменше послаблення центральної влади для того, щоб вибороти автономію чи незалежність. Так вже сталося на Балканах, що центральну владу представляли мусульмани, а бунтівливе населення окраїн — християни. Такого випадкового збігу було цілком достатньо, щоб змагання окраїнних ватажків набули доктринального та ідеологічного підтексту: повстанці ставали не просто бунтівниками, а людьми іншої віри і культури, а якщо протистояння відбувається не лише між претендентами на владу і тими, хто її має, а й між різними етнічними групами — націоналізм не за горами. Крім того, християнська віра певною мірою забезпечувала проникнення, так би мовити, духовної інфекції із Заходу — саме через цю віру сюди потрапляли пов’язані з нею єресі — Просвітництво і Романтизм. Балканські християни були значно чутливіші до цієї інфекції, на відміну від місцевих мусульман з їхнім давнім комплексом зверхності до своїх сусідів-іновірців. Ці мусульмани прагнули опанувати західну артилерійську техніку без математики і відповідної зміни філософії ведення бою, Декарт цікавив би їх як офіцер, а не як філософ.
Те, що християнство несло з собою антихристиянські єресі, пояснює, чому балканські повстанці, на відміну, наприклад, від повстанців-берберів у іншій мусульманській імперії, були не просто повстанцями, а й націоналістами. Цим можна пояснити і те, що Романови модернізувалися швидше, ніж Османи, створивши передумови для появи месіанської інтелігенції — політика "спасіння", впроваджена нею, виявилася фатальною у 1917 р. Туреччині вдалося уникнути такого варіанта, оскільки молодотурки були прагматиками, зацікавленими передусім у державний владі, а не в самозакоханому месіанізмі. Збройні повстанці у балканських горах, усвідомлюючи свою культурну відмінність від тих, проти кого вони боролися, і відчуваючи свій зв’язок через спільну віру (чи усвідомлення її втрати) із новою небачено потужною цивілізацією, ставали також й ідеологічними повстанцями, тобто націоналістами. Я не стверджуватиму, що у схованках балканських партизанів зберігалися зачитані примірники Дідро чи Кондорсе; однак опосередковано ці повстанці та їхні поети так чи інакше підпадали під вплив західних ідей, зокрема Романтизму, в тій його формі, яка водночас була і продовженням, і запереченням Просвітництва.
Утім, це не має суттєвого значення: можна, згадуючи якісь додаткові випадкові чинники, вважати окремі випадки балканського націоналізму підтвердженням тези про зв’язок націоналізму та індустріалізму (незважаючи на явний брак на Балканах чогось на зразок Детройта, Рурського басейну чи Чорних Долин 1). Можна цього не робити — в усякому разі інші приклади виявів націоналізму, який порушував той відносний мир, що панував у період між Віднем і пострілом у Сараєво, підтверджують цю тезу. Отже, що можна сказати про цю Епоху Іредентизму, яка тривала від Відня до Версаля?
Залишаючи поза нашим викладом Італію та Німеччину (до них ми повернемося окремо), зауважимо, що політичні досягнення націоналізму були досить скромними. Так, угорці насправді дещо поліпшили своє становище у 1867 p., але нічого подібного не сталося з більшістю слов’ян. (Звісно, в межах АвстроУгорської імперії одночасне задоволення прагнень слов’ян і мадярів було неможливе, оскільки прагнення були несумісними.) Так, це правда, що в 1912 р. на Балканах існувало п’ять чи шість буферних держав, поява яких була наслідком чи то слабкості Османів, чи то сили націоналізму; однак у цілому будівля, зведена віденськими зодчими, виявилася на диво стійкою. В усякому разі, політична карта Східної Європи не надто відрізнялася від проекту 1815 р. Відновлений ancien regime не видавався таким уже крихким. Він витримав випробування часом.
Разючим контрастом відносній нездатності націоналізму змінити політичну карту є його абсолютна перемога в ідеологічній царині. В 1815 р. націоналізм не те що зневажали — його просто не помічали. У 1914 р. його не лише не можна було не помітити — його вже сприймали як даність. Ілюзія фундаментальності, природності, самоочевидності національної ідеї міцно укоренилася в політиці. Дехто вважав за краще називати себе інтернаціоналістом, але 1914 р. довів, що саме націоналізм володіє почуттями мас.
1 Йдеться про так звану Black Country — західну частину Середньої Англії (Midlands). У XIX ст. це була зона інтенсивного розвитку сталеливарної та вугільної промисловості, що отримала свою назву через засміченість повітря вугільним пилом і димом. (Прим. перекл.)
У 1918 p. націоналізм як принцип політичної легітимності вважався настільки ж природним, наскільки у 1815 р. він був неважливим. Моральна перемога цього принципу була майже цілковитою: мало хто наважувався виступити проти нього.
Етап 3: Епоха Версаля і Вілсона
Принцип, який тепер сприймається як цілком природний, був запроваджений в життя у Версалі, очевидно, що з неоднаковою мірою справедливості для всіх. В такому регіоні, як Східна Європа, цілковита справедливість у запровадженні цього принципу неможлива. Надто складним і заплутаним є переплетіння демографічних, історичних, географічних та інших чинників. Результат референдуму тут залежатиме від того, як географічно буде сформовано виборчі округи. Деякі чинники, які вступали тут у дію, мали навіть певний шарм: серби, наприклад, не становили більшості в Косово, але якими раціональними міркуваннями можна було переконати їх поступитися символом їхньої найбільшої національної катастрофи?
Запровадження згаданого принципу значною мірою залежало також від геополітичної випадковості й від того, хто був на чиєму боці під час війни. Нова Чехословаччина (чи відроджена Богемія — для тих, кому це до вподоби) вдалася до відвертої анексії угорських земель — помилка, за яку згодом довелося заплатити у Мюнхені. Для цього у неї не було жодних демографічних чи історичних аргументів — йшлося лише про те, що Дунай виглядав чимось на зразок Рейну, а для забезпечення безпеки внутрішніх комунікацій нової держави вкрай необхідно було відшматувати добрий кусень Паннонської долини. Угорцям і болгарам не пощастило не лише через те, що вони опинилися не в тому таборі під час війни, а й через наявність численних сусідів, яких об’єднувало нестримне бажання відібрати у них шмат землі.
Конкретні деталі нового устрою не мають істотного значення. Надто очевидним був загальний наслідок. Міжнародна система, збудована у Версалі в ім’я принципу самовизначення, була напрочуд хисткою і вразливою. Вона не вистояла вже при першому штормі. Нові держави успадкували всі хиби і слабкості імперій, з яких вони народилися: вони не меншою мірою були несправедливими до своїх національних меншин, до того ж, неухильно наближалися до етнічних чисток — явища, яке не було поширеним у часи попередньої "відсталості". Ці нові держави були недосвідченими, малими, слабкими, жадібними та корумпованими. В часи миру і спокою вони вдавалися до безвідповідальних дій, чомусь сподіваючись, що мир і спокій триватимуть вічно.
Проте прийшли Адольф і Иосиф, і система впала зі сміховинною легкістю. Те, що було збудовано у Версалі, не мало запасу міцності. Держави, побудовані на принципі самовизначення націй, стали легкою здобиччю нових імперій: деякі намагалися чинити слабкий опір, деякі — ні; дехто підкорився новим господарям, вдавшись до нововинайденого угодовства. Маємо лише один приклад успішного опору — Фінляндію. Принципи Вілсона у 1918 р. виявилися недієвими; спроба запровадити щось подібне в період розпаду Югославії призвела до ще трагічніших наслідків, яких не довелося довго чекати. Наслідки запровадження таких принципів у колишньому Радянському Союзі ще чекають на оцінку.
Етап 4: Етнічна чистка
Згідно з головним принципом націоналізму політична та "етнічна" одиниці мають бути тотожними. Іншими словами, якщо виходити з того, що етнічність визначається спільністю культури, цей принцип вимагає, що усі або майже всі в межах певної політичної одиниці мають належати до однієї певної культури, а всі, хто належать до цієї культури, мають перебувати в кордонах відповідної політичної одиниці.
Існує багато засобів, якими можна досягти такого стану. Один із них, найбільш вдалий і щасливий, — це поступовий, повільний, органічний розвиток. Визначаючи поняття сучасної нації, такої, яка заслужено прагне власної держави, Ернест Ренан вживав термін "забування", члени нації і, відповідно, громадяни держави мають забути про розмаїтість культурних коренів. "Середній француз" — це той, хто п’є вино, має орден і не знає географії. Це найвідоміше визначення француза, сформульоване у самій Франції. Однак цей типовий француз не свідомий того, чи був він або його предки галлами, бретонцями, франками, бургонцями, нор мандцями, романцями тощо. Саме цей Туман Забуття, ця благо словенна амнезія створює Францію. Ренан порівнював це з Ос манською імперією, яка не була національною державою, в які араби, турки, греки, вірмени, євреї та інші за часів Ренана, та само як і за часів османської експансії, знали, що вони є арабамі турками тощо. Він міг би навіть сказати, що в його часи етнічи ідентичність цих народів була набагато виразнішою, ніж на початках їхнього входження в імперію. В ті давні часи ця загальна культурна чи релігійна тотожність могла бути розбавлена належністю до місцевої спільноти. Османи поділили суспільство на самоврядні етнічно-релігійні "мілети", що посилило відповідне прагнення до певної самоідентифікації.
Тисячолітня історія державності (її злети і падіння) сприяє тому благословенному забуванню, яке так підносив Ренан, вважаючи його сутністю національного буття. Він був правий: анонімність членства, належність до всієї "нації", не опосередкована належністю до жодних специфічних підгруп, — ось що визначає суть сучасної нації.
Проте французам було дано тисячу років, щоб досягти цього. А що робити молодим "націям, які поспішають", яким треба творити цю однорідну культурно-державну одиницю зараз, які не можуть чи не хочуть чекати, доки відбудеться це повільне, тривале забуття і зникнення відмінностей?
Існує єдиний шлях швидкого просування до цієї однорідності, і з часів югославської трагедії він має назву "етнічна чистка". Саме тут ми входимо в четвертий етап, який є характерною рисою центральноєвропейської історії, переважно 1940-х років. Війна і пов’язана з нею можливість приховати злочини, расистська і антигуманна ідеологія тодішніх хазяїв Європи, вседозволеність і безпардонність переможців після закінчення війни уможливили такі методи досягнення однорідності, як масові вбивства, депортації, масові міграції внаслідок утисків і принижень — усе те, чого в часи нормального розвитку люди зазвичай уникають.
Звісно, що ці методи не були винаходом 1940-х. Раніше це сталося з вірменами; щось подібне відбувалося під час Балканських воєн; це трапилось між греками і турками на початку 1920-х; це відбувається зараз на території сучасної Югославії і в менших масштабах — у колишньому СРСР. Проте саме 1940-ві стали найбільш вражаючими в цій історії.
Етап 5: Пом’якшення націоналізму
Цей етап може бути реальністю, а можливо, це лише той випадок, коли бажане видається за дійсне. У розвинутому індустріальному суспільстві розпочинаються процеси, які можуть знижувати інтенсивність етнічних почуттів у політичному житті. Здається, стара теорія конвергенції, яка стверджувала, що з часом індустріальні суспільства дедалі більше уподібнюватимуться, певною мірою підтверджується. Ця теорія стосувалася спочатку капіталістичного та комуністичного індустріальних суспільств, які згідно з нею набували дедалі більше подібних рис. Вона пережила крах комунізму і зникнення одного з її базових об’єктів. Її культурний компонент залишається чинним — різні європейські індустріальні суспільства з часом уподібнюються культурно, щоправда, значно меншою мірою це стосується, скажімо, європейських та азійських індустріальних суспільств. Найнаочніше європейська конвергенція виявилась у сфері молодіжної культури: Радянський Союз капітулював перед кока-колою і джинсами задовго до того, як він здався ринкові та політичному плюралізму.
Якщо все це правда, розвинуті індустріальні культури можуть різнитися, так би мовити, фонетично, але не семантично: різні слова матимуть однакове значення. Люди, які "розмовлятимуть однією мовою", робитимуть це, буквально не розмовляючи однією мовою, — вони зможуть нормально співіснувати і співпрацювати навіть у мобільному суспільстві, побудованому на спільній семантиці. Фонетична розмаїтість без семантичної зменшує тертя, особливо в тих випадках, коли люди задля справи стають двомовними або коли якась одна мова стає спільною робочою мовою.
Це, звісно, не стосується відносин між титульною спільнотою і трудовими мігрантами, які "не розмовляють однією мовою" в буквальному значенні. Географічно зона пом’якшення етнічних почуттів знаходиться у Західній і навіть частині Центральної Європи, але це пом’якшення не стосується культурно маргінальних трудових мігрантів.
Стабільність влади, пом’якшення націоналістичних почуттів і очікування подальшого зростання добробуту разом виступають проти екстремізму. Люди можуть піддаватися особистим етнічним пересудам, можуть уникати їх, але вони не ризикуватимуть своєю безпекою і добробутом, провокуючи руйнівний конфлікт. Небезпека виникає тоді, коли згадані умови відсутні: пригадаємо, наприклад, розпад великих політичних одиниць (імперія Габсбургів, більшовицька держава, Югославія). Коли занепадає центр влади, який визнавався більшістю членів суспільства, коли починається змагання за владу між багатьма новими претендентами — тоді, крім взаємного терору (найпоширеніший вид утвердження переможця і представника нової влади), ще одним способом відновлення суспільної єдності стають етнічні рухи. Їх легше мобілізувати й організувати, ніж рухи, що базуються на складнішому наборі чинників: ознаки етнічної спорідненості в сучасному світі виразніші, ніж будь-які інші. Це може бути сумно, але це факт.
Приводом до етнічного конфлікту часто стає територія. Символ землі був і є найпотужнішим емоційним чинником націоналізму. Однак після 1945 р. у світі стався один із найглибших ідеологічних зсувів: блискучий успіх двох найбільших переможених націй та економічний крах деяких переможців довели, що в сучасному світі вплив, сила і багатство визначаються не кількістю квадратних кілометрів, а темпами приросту продукції. Цей урок значною мірою спричинився до зменшення націоналістичного запалу.
Ми згадали деякі обставини, за допомогою яких можна пояснити, чому в сучасному світі, де й надалі діють потужні чинники націоналізму (семантична природа праці, залежність усіх від вправності у володінні певною високою культурою і від належності до неї), його вірулентність зменшується. Далі ми розглянемо цю проблему в контексті іншого питання: чому націоналізм набув таких гострих форм у першій половині XX ст.? Це своєрідна противага попередньому припущенню: тепер націоналізм стає лагіднішим. Так це чи ні — питання залишається відкритим, і лише час дасть на нього відповідь.
