Попередня     Головна     Наступна





7. ШЛЮБ ДЕРЖАВИ І КУЛЬТУРИ



П’ятиступенева схема пропонує одну з можливих послідовностей, але світ набагато розмаїтіший за неї. У самій лише Європі, не кажучи вже про мозаїку інших культур, розмаїття є величезним. Тут можна виокремити три або чотири часових зони, подібні до тих, які ми бачимо в аеропортах, на картах світу, де позначено різницю в часі між різними територіями. У нашому випадку йтиметься про територіальні зони, що простягаються з Півночі на Південь — сценарій у межах кожного з них приблизно один і той самий, водночас між ними існують суттєві відмінності.




Зона 1


Ці відмінності ми наведемо в рамках запропонованої метафори про шлюб держави і культури. Форма цього шлюбу є різною у кожній зоні. Просуваючись із Заходу на Схід, ми почнемо з європейського Атлантичного узбережжя і тих суспільств, що розташовані на цій території.

Найважливішим фактом, який нам треба брати до уваги, є те, що згадане подружжя перебувало тут у законному шлюбі сотні років поспіль, задовго до настання Епохи Націоналізму й до того, як внутрішня логіка модерного суспільства узвичаїла уявлення про те, що цю пару створено одне для одного. Шлюбний контракт (чи серію контрактів) було укладено під впливом інших чинників, які рідко усвідомлювалися сторонами і не освячувалися формально націоналістичною доктриною.

Облишимо метафори: сильні династичні держави з центрами у Лісабоні, Мадриді, Парижі і Лондоні більшою чи меншою мірою збігалися з певними мовно-культурними зонами ще до того, як логіка ситуації чи націоналістична доктрина призвели до ідеї природності такого збігу. Звісно, цей шлюб був далеким від ідеального, і в межах кожної держави спостерігалася велика діалектна розмаїтість. Однак вона не була надмірною, і найвагоміші культурні відмінності існували не так між регіонами, як між соціальними станами. Отже, коли настав час Епохи Націоналізму, в цій зоні не було потреби у великих змінах. Для розуміння політичної карти Західної Європи набагато важливіше знати про династичні конфлікти кінця XVII-XVIII ст., про воєнні кампанії Людовика XIV, ніж про етнографію континенту. Націоналізм спричинився лише до однієї радикальної зміни на карті цієї зони: до створення республіки Ірландія.

Звісно, це не означає, що націоналізму не існувало в умах і душах носіїв цих культур, які отримали від історії свої створені державою дахи ще до того, як їм спало на думку сформулювати такі вимоги: Жанну д’Арк досить часто представляють як націоналістку ранньомодерних часів, що видається певним анахронізмом. Однак в епоху після середньовіччя цим культурам не доводилося нарощувати собі власний політичний панцир, вони вже мали його. В межах їхніх територій існували менші культури, які повинні були боротися за це, але основні культури цього не потребували. В цьому випадку політична і культурна централізація, як природні риси модерності, означали, що селяни чи робітники мають здобути освіту для того, щоб "розмовляти правильно"; але їхня належність до тандему "культура — держава" не потребувала спеціальних доказів чи заходів; те саме стосується тотожності держави, яка надавала бажаний захист культурі. Ці народи рідко потерпали від воєн між ворогуючими націоналізмами. Назагал вони вже були свідомими своєї ідентичності й того, яка держава має стояти на її сторожі.




Зона 2


Від узбережжя на схід ми відразу ж потрапляємо в зону, де перехід до націоналізму був складним. Вона переважно збігається з територією старої Священної Римської імперії. Якщо у західнішій зоні наша пара почала подружнє життя за багато століть до того, як її закликав до цього націоналізм, то тут спостерігалися певні відхилення: наречена готова, нетерпіння публіки перед вівтарем зростає, час спливає, ... а нареченого досі нема!

Без метафор: висока, staatsfahig 1 культура (наречена) упродовж тривалого часу вже була у німців та італійців. Унормовані мова і письмо, які могли стати в нагоді для становлення національної, культурно однорідної держави, існували в Італії з часів Данте і раннього Відродження і в Німеччині з часів Лютера і, може, навіть хрестоносців (походячи з різних германських територій, вони під час просування на схід змушені були виробляти щось на зразок загальноприйнятої мови).



1 Буквально: державоспроможна. (Прим. перекл.)



Німецькому літературному відродженню наприкінці XVIII ст., можливо, іноді бракувало стандартизованого правопису, але в основі німці вже мали спільну нормативну високу культуру. Навіть більше, ті стабільні територіальні простори, де ця культура мала охопити селянські маси, були упродовж тривалого часу досить виразно окреслені, хіба що за винятком численних компактних германських ареалів у Східній Європі. Це, однак, не суперечить тому факту, що в цьому випадку не було потреби в культурній інженерії.

Але... і це "але" є досить гучним: нема держави — нема нареченого. В зоні Атлантичного узбережжя, так само як і в Східній Європі, сформувалися сильні династичні держави, тоді як у європейській зоні панувала політична роздробленість. Не будемо з’ясовувати, чому сталося саме так: піднесення і посилення незалежних міст унаслідок раннього розвитку товарних відносин, конфлікт пап та імператорів, наслідки релігійних воєн — усе це може бути пояснено. Втім, хоч би якою була причина, з настанням Епохи Націоналізму тут існувала розвинута національна культура, але не було держави, яка б узяла її під захист. Таким чином, італійський і німецький націоналізм мав актуалізувати питання про об’єднання.

В обох випадках було знайдено потрібних наречених: їхню роль мали виконати П’ємонт і Пруссія. Наречений не обов’язково мав бути сповнений ентузіазму — кайзер, як відомо, вважав за краще називатися королем Пруссії. Але той факт, що в цій зоні йшлося передусім про об’єднання, а не про "визволення", що не було потреби в культурницьких маніпуляціях, що однорідність і компактність територій — об’єктів об’єднання — не вимагали етнічних чисток — усе це означало, що об’єднавчий націоналізм принаймні у XIX ст. міг бути відносно лагідним і вступати в союз з лібералізмом. Звісно, що він також був брутальним — Кавур якось зауважив, що коли б він застосовував у приватному житті засоби, до яких вдавався у політиці, його можна було б назвати негідником. Хоч би там як, але вся історія дипломатичного крутійства та воєн, потрібних для об’єднання, була ненабагато багатшою за історію суто династичних, етнічно нейтральних воєн XVIII ст. (Чому націоналізм у згаданих націй набув таких крайніх форм згодом — інша тема, яку ми розглянемо пізніше.) Поки що йдеться про той різновид, який прагнув лише знайти надійний політичний дах для нації, яка вже існувала (ступінь її "зрілості" мало відрізнявся від ступеня "зрілості" західних сусідів, де селян так само треба було навчати "правильній вимові" і пояснювати їм, що таке їхня нація і як вона називається). Етнографічна карта тут у цілому не була надто розмаїтою для того, щоб вдаватися до етнічних чисток. Нації, яка на додаток до власного великого поета, власного великого композитора тощо хотіла мати власну державу, не потрібно було для досягнення цієї мети когось знищувати. Чудові умови, однак вони не обов’язково доступні повсюдно і завжди.




Зона 3


Справжні негаразди починаються, коли ми робимо ще один крок на схід. У другій зоні націоналізм мав можливість бути лагідним і ліберальним, у нього не було вродженої потреби до брутальності (навіть якщо згодом він таким і став). У третій зоні все виглядає так, що жорстокість і насильство були природним породженням самої ситуації. Жахів, які трапилися тут, не можна було уникнути.

У Східній Європі не було ні національних держав, ні національних культур. Якщо повертатися до нашої метафори — не було ні нареченої, ні нареченого. Коли йшлося про те, щоб задовольнити головну вимогу націоналізму: одна держава — одна культура, і про те, що гін до виконання цієї вимоги у XIX ст. був надзвичайно потужним, залишалося тільки одне — і державу, і культуру треба було створити. Потрібна була як культурна, так і політична інженерія. І матеріал, з яким мали працювати дизайнери, міг спричинити справжні тектонічні зсуви. Одночасне творення національної держави і національної культури у світі, якому бракувало обох компонентів, у світі, який складався з величезного, надзвичайно складного мовного і культурного розмаїття, що накладалося на географічну і соціальну строкатість, — це був рецепт катастрофи. Східна Європа мала всі необхідні інгредієнти такого рецепта.

Можливо, твердження про те, що Східна Європа зовсім не мала національних високих культур, буде певним перебільшенням. Згадаємо, наприклад, польську культуру, сила і чарівність якої підкорили литовську шляхту в часи, коли литовська династія опанувала Польщу. Були тут й інші нації, які могли претендувати на культурну та/чи політичну тяглість. Проте загальний засновок залишається чинним: існувала колосальна строкатість культур і мов, народні мови були доволі аморфними, і, як у випадку зі слов’янськими мовами, часом було надзвичайно важко чи неможливо визначити, де закінчується один діалект і починається інший, де йдеться про мову, а де — про діалект. Наприклад, для людини цілком ліберальних переконань, Антона Чехова, українці не існували: його вишневий сад — це метафора Росії. Проте уважний читач помітить, що дія п’єси відбувається в Україні — вишні збирають для продажу в Харкові...

Держави, які тут існували, мали досить невиразні зв’язки з власною головною етнічною групою. Татарські, прибалтійські чи грузинські аристократичні родини відігравали видатну роль у царській державі і не лише не ставали об’єктом дискримінації, а й назагал їхня частка у складі верхівки значно перевищувала їхню частку в етнічному складі населення; те саме можна сказати і про становище справжніх іноземців на військовій службі і в бюрократії. Уславлений російський воєначальник часів Кримської війни мав прізвище Тотлебен — чудове прізвище для солдата, але явно не слов’янське. В Османській імперії турецьке селянство Анатолії було об’єктом жорстокої експлуатації та утисків, незважаючи на етнічну спорідненість з правлячою верствою.

Що ж до культур, то у XIX ст. їх треба було створювати і поширювати саме як нормативні, стандартизовані культури — як цивілізованими, так і брутальними методами.

Саме таку ситуацію, цей контраст між Заходом Європи та її Сходом описано в чудовому есе Джона Пламенаца 1. Джон Пламенац — "вікеміст" 2 чорногорського походження — явище не надто характерне для Англії.



1 Plamenatz і. Two types of nationalism // Kamenka E. (ed.) Nationalism: The Nature and Evolution of an Idea. — London, 1973.

2 Вікеміст (Wykehamist) — член Вінчестерського коледжу, найдавнішого навчального закладу Англії. Вікемісти в цьому випадку — неформальна, дуже престижна спільнота. (Прим.перекл.)



Його батько був відомим діячем Чорногорії, одним із тих, чий підпис стоїть під мирною угодою, що завершила балканські війни початку XX ст., його статок дав йому змогу оплатити навчання сина у Вінчестері. Пламенац був дуже приємною людиною, професором Оксфордського університету, автором досить посередніх політичних студій, серед яких окреме, виняткове місце посідає його знамените есе про націоналізм, яке варто було б назвати "Сумні міркування чорногорця в Оксфорді".

Головний підсумок його міркувань такий: на захід від Трієста націоналізм може бути лагідним, на схід — переважно жахливим. На перший погляд такі висновки здаються досить дивними — не так вже багато часу минуло тоді після Гітлера і Муссоліні, які довели, що націоналізм на захід від Трієста може бути не менш жахливим, ніж деінде. І все ж у твердженнях Пламенаца є дуже важливий, визначальний момент. Жахи нацизму і фашизму не є обов’язковими, фатально зумовленими. (Причина їх виникнення залишається об’єктом дослідження.) Жахи східноєвропейського націоналізму породжені логікою ситуації. Пламенац міг передбачити трагедію розпаду Югославії, хоча він і не писав про це конкретно.

Базове твердження є простим: за умов, які панують на Балканах, Кавказі, у басейні Волги, більшості території Середньої Азії і в багатьох інших регіонах світу, створення культурно однорідних національних держав за історичними вимогами і правилами, які формулює теорія націоналізму, можливе лише шляхом етнічної чистки. В цих регіонах люди або мають відмовитися від реалізації націоналістичної ідеї, або повинні вдаватися до етнічних злочинів. Третього шляху немає.




Зона 4


У Східній Європі третя зона межує з четвертою, яка відрізняється тим, що тут певний час панував більшовизм. Ситуацію ускладнило й те, що ця зона розширилась у 1945 p., з просуванням на захід Червоної Армії і насильницьким встановленням комуністичних режимів у багатьох країнах. Одні країни перебували під комуністичною владою сімдесят, інші — сорок років.

У рамках загальної еволюції націоналізму четверта зона відносно "нормально" пройшла віденський та іредентистський періоди, але далі сталося щось несподіване. Наприкінці Першої світової війни три імперії, які у Відні поділили між собою Східну Європу, перетворилися на пил історії. Однак досить швидко одна з них відновилася, цього разу з новим проводом і новою ідеологією. Постулати нової віри втілювалися в життя з великою наснагою, ентузіазмом і жорстокістю. Новий режим був набагато менш розбірливий у засобах і безжальніший, ніж старі устрої, які стримували націоналізм з 1815 по 1918 р. Не дивно, що ця система без особливих ускладнень придушувала націоналізм упродовж свого існування. Всупереч поширеним уявленням, її повалив не націоналізм. Причиною її розпаду стала поразка в економічній холодній війні, першій великій війні, де військові дії велися економічними засобами, ефективність яких доведено результатом. Націоналізм не надто спричинився до цього результату, він скоріше скористався ним. Однак він зробив вирішальний внесок у розпад імперії після її економічної поразки. Цікаво, що радянська імперія, спадкоємиця царів, також була ненаціональною: російські націоналісти мали підстави скаржитися на те, що росіяни не користувалися тут особливими привілеями. Деякі провінційні території Російської федерації, можливо, були серед найбільш упосліджених частин імперії, в той час як окремі національності — спочатку євреї, а згодом грузини і українці — відігравали провідну роль у керівництві Радянського Союзу.

Природа комуністичного режиму і причини його занепаду — тема неосяжна. В контексті наших міркувань про різні траєкторії розвитку націоналізму в різних частинах Європи можна сказати таке: пройшовши дві перших стадії, ця територія не пройшла трьох останніх — але лише на певний час. Тут траплялися масштабні й жорстокі депортації населення, однак вони назагал не зробили етнічну карту більш однорідною. (Це не стосується Польщі і Чеської Республіки.) Вони лише перетасували колоду.

Постає дуже важливе питання: тепер, коли комунізм, що втрутився у плин подій, перестав існувати, чи слід очікувати повернення до "нормального" розвитку, до проходження третього, четвертого і п’ятого етапів? Чи станемо ми свідками виникнення численних малих, слабких, недосвідчених держав, які вдаються до утисків меншин та етнічних чисток, чи побачимо ми послаблення ролі етнічного чинника в політиці? Для більшості територій колишньої Югославії відповідь, на жаль, є надто очевидною: вибір зроблено на користь етнічних чисток — власне, тут і було викарбувано цей термін. В інших місцях відповідь не така однозначна. Немає сумнівів — однакової відповіді в різних місцях не буде. Є певні ознаки наявності всіх трьох варіантів, і ми не можемо сказати, де і який із них стане актуальним.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.