Попередня     Головна     Наступна





9. ТРИ СТАДІЇ МОРАЛІ



Продовжуючи наші міркування, припустимо, що людство пройшло три етапи розвитку моралі. Перший етап — мораль, побудована на уявленні "мій статус та пов’язані з ним обов’язки". Найвідомішим виразником цього світогляду був Платон: в "Республіці" він визначає законність (фактично, справедливість) як стан, коли кожна частина суспільства виконує певну, визначену функцію. (Це стосується і відповідних моральних норм. Соціально-політичний статус і відповідні моральні настанови та властивості віддзеркалюють одне одного, вони зумовлені онтологічно, самою природою речей.) У рамках нашої моделі цей вид етики чітко відповідає ненаціональній стадії історії людства: ідентичність і спосіб самовираження людини визначаються її місцем у стабільному ієрархічному соціальному устрої. Цей устрій скоріш за все (але не обов’язково) встановлює між різноманітними, жорстко розділеними і сакралізованими верствами культурні відмінності, часом значні, часом майже непомітні; водночас такі культурні межі не потрібні для визначення меж політичних одиниць, кожна з яких складається з культурно різнорідних частин. Отже, у цьому випадку фактично не існує зв’язку між культурою (етнічністю, національністю) і змістом моралі, між культурою і тим міфом, що встановлює ціннісні орієнтири для моралі, людського самовираження й поваги.

Таким є перший етап. Звісно, що за винятком якихось деталей чи випадкових виявів фетишизації культури, ці міркування стосуються всього аграрного світу і відповідної епохи. Суспільні та етичні принципи цього суспільства стали об’єктом уїдливої критики мислителів Просвітництва, критики, яка може похвалитися як блискучими літературними досягненнями, так і глибиною філософського проникнення. Просвітництво відкинуло гноблення, догматизм, пересуди й нерівність, що підтримувалися фальшованими поясненнями і міркуваннями старого ладу.

Його власна етика була індивідуалістичною, універсалістською та егалітаристською. Обов’язки і права людей визначалися не статусом, а спільністю людської природи, рівною належністю до людського роду. Ця благородна мораль формулювалася (щонайменше) в двох варіантах — сенсуалістичному і раціоналістичному. Такі мислителі, як Г’юм, основи моральності виводили з того факту, що ми є людськими істотами, здатними відчувати — і не лише відчувати власне задоволення, насолоду і біль, а й співпереживати біль і задоволення інших. З іншого боку, такі мислителі, як Кант, джерелом ідентичності і моралі визначали спільний розум. Як бачимо, згадані підходи ігнорують культуру. Незалежно від того, на чому базується наша ідентичність — на почуттях чи на розумі, — вона є чимось універсальним, не обмеженим ані культурними, ані політичними кордонами. Ці складові не мають для неї значення, і вона не підноситиме і не культивуватиме їх.

Така філософія не має нічого спільного з націоналізмом, хоча Ілі Кедурі в дивний спосіб визначив Канта як найважливішого предтечу націоналізму. Індивідуалістична, спрямована проти старої традиції філософія Просвітництва, справді допомагаючи зруйнувати неетнічні, общинні чи імперські державні утворення донаціоналістичної епохи, спричинилася до формування передумов для виникнення націоналізму. Однак це аж ніяк не перетворює граничне індивідуалістичну та універсалістську етику Канта з її наголошенням на самовизначенні особистості ні на інтелектуальне обгрунтування, ні на історичну передумову виникнення доктрини самовизначення націй. Слова подібні, однак за змістом цілком відмінні, фактично, протилежні. Цікаво, що, несправедливо обвинувачуючи Канта, Кедурі водночас так само несправедливо виправдовує Геґеля, хоча той безоглядно проповідував шлюб держави і нації: останні, на його думку, потрапляли в історію лише тоді, коли мали власну державу.

Отже, на зміну моралі "мій статус — мої обов’язки" приходить етика універсалістського індивідуалізму (хоча вона і стає панівною, рештки попереднього типу моралі значною мірою залишаються чинними). Утім, невдовзі настає третя епоха моралі, породжена Романтизмом і реакцією на Просвітництво. Цей стан дуже важливий для наших міркувань, тому присвятимо йому окрему главу.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.