Попередня     Головна     Наступна

10-го листопада 1938

Нападають на нас не тільки мадярські, але й польські терористи. Нападають на Торунь, на Присліп, а навіть відважуються зійти й нижче. Дня 28-го жовтня поперш напали на міст у Вічковому, 15 км від Волового в напрямі Хуста... Є це міст через Ріку, із стратегічного боку надзвичайно важливий. Перервати цей міст значило б замкнути цілу волівську Верховину, відірвати Волівщину від світу.

Із гори в напрямі Волового зійшли польські терористи і почали шалено стріляти. Прийшли висадити так важливий міст в повітря. Міст стерегли два жандарми: українець Соляк і чех Калчік. Жандарми почали відстрілюватись. В цю хвилю переходив побіля мосту місцевий селянин (пенсіонований лісник) Йосип Лой, що був на місці польською кулею вбитий.

Польські терористи налягали, наші жандарми боронились. Терористи підходили чимраз ближче і вже не тільки стріляли, але й ручними гранатами кидали. Смертельно поранили Калчіка, гранатою поламали ноги, до того ще й кулю дістав у груди. Соляка також поранили. Тепер терористи підійшли близько до моста, положили яких двадцять кілограмів екразиту, що вибухнув страшною силою, але міст не завалив, лиш пошкодив з одного боку. Терористи знов ладилися і вдруге зробити атентат, але на тоді вже хоробрий жандарм Соляк прочуняв з памороки і, хоч сам важко ранений, скривавлений, не залишив свого-місця, але стріляв далі, аж поки напасники не подалися взад.

Геройський «чинок нашого жандарма Соляка подивляють усі. Тільки йому єдиному може завдячувати Волівщина, що не була вповні відірвана від світу. То тільки українці, що боронять свою Батьківщину, вміють так по-геройськи боронити кожний клаптик Рідної Землі!

Тяжко раненого Калчіка негайно завезли до лічниці, та він, бідний, по дорозі вмер у Нижньому Бистрому.

Ще не встигли жертву Йосипа Лоя у Вічковім поховати, а вже знов напали польські терористи.

На Верховині є звичаєм перед погребом за помершим давати "Псавтирю", а після похорону "комашню". Люди зійдуться на молитви, прослухають, як дяки прочитають "Псавтирю", повечеряють спільно і розійдуться додому. Так і тепер сталося за покійним Йосипом Лоєм. Поховали його як слід, відтак зійшлися на "комашню". Але під час самої вечері польські терористи знову зробили напад на село. "Комашняни" (яких п’ятдесят людей) приневолені були полягати на землю і там вичікувати до самого ранку.

Терористів було більше сотні, але тепер знайшли вони тут порядно підсилену мостову сторожу, а навіть військові повози та панцирники.

Кінцем минулого тижня (в суботу) знову напали польські терористи на пограничне село Торунь. Нападали з беріжка від границі. Напали на нотаріат і пошту. Наші відстрілювались, але вони були в вигіднішій позиції і з беріжка кидали ручними гранатами, відтак підложили екразит і розвалили цілий поштовий будинок. При цій перестрілці згинув наш хлопець, свідомий українець і просвітянин Кость, родом із Синевира. Боронив він свою рідну Волівщину дуже завзято, відстрілювався, вибіг ще і з будинку, щоб проганяти пройдисвітів-терористів, але на самій вулиці засягла його куля польського бандита у саму голосницю... Поляг, бідний хлопець, за свою любу Карпатську Україну, яку він так любив. Знав я його особисто, здибався з ним під час агітації в Волівщині за часів Бродія. Одним героєм більше... Карпатська Україна родиться в крові наших молодих героїв, що своїми грудьми боронять Рідний Край.

Сумно чогось мені на душі. Сьогодні передають наш Ужгород і Мукачів... Вже мали б бути тут, вже вечір, а їх ще нема. Або, може, тільки я їх не здибав?

11-го листопада 1938

Стою близько до чинників, до рук котрих збігаються всі голошення про терористичні напади. Протягом одного тижня п’ять разів напали на наші границі мадярські терористи. І так: 9-го листопада біля Косина напали на наші позиції, стріляли з автоматичних пістолетів, кидали ручні гранати, причому один наш підстаршина упав, а п’ять вояків поранено. Цього самого дня біля Холмця напав на ваші позиції аж цілий відділ "сабадчапатошів" (мадярських добровольців); 4-го ц. м. знову розпочалася стрілянина, а за тим напад. З нашої сторони три ранені, з мадярської кілька вбитих і ранених, яких терористи відволочили за собою. П’ятого, а також і шостого листопада був новий напад, причому зранено одного вояка. А сьогодні прийшла телефонограма, що терористи напали на ужгородські винниці, які припали нам, але ніхто не був зранений... Диверсанти чергуються: раз польські, а раз мадярські. Але найцікавіше те, що ці дві наші сусідні держави, Польща і Мадяршина, не признаються до того і голосять у світ, що це наші повстанці.

Замонтовано для мене радіо і в Хусті, щоб могли слідкувати за ворожою пропагандою. Сьогодні почули ми з Будапешта, що в Хусті була перестрілка "рутенських повстанців" з військом, причому було аж 200 мертвих... про що ми не знаємо, бо в нас панує спокій... "Кілограм хліба в Хусті коштує 25 корон", — каже мадярський спікер, а в нас стільки хліба за 2,60 що можемо й мадярів нагодувати...

Як я вже згадав раніше, під час евакуації всі чехи, а також і деякі наші "угроруси", повтікали, а тепер на готове повертають та ще і з претензіями... Щоб тим панкам загородити дорогу, наш уряд виготовляє розпорядження, що має прийти до "Урядового Вістника", редагуванням котрого був повірений я.

Прибув до Хуста д-р Росоха, що до останнього перебував в Ужгороді. Оповідав мені, як то він продавав дрова в Ужгороді.

На подвір’ї краєвого уряду і судової столиці були гори букового дерева на паливо, яке вже почала мадярня розкрадати. Росоха придумав продавати ті дрова, — шкода лишати чортові в зубах. З довірення міністра Ревая розпочав він з Іваном Романом, учителем Рогалем, двома поліціантами та одним нашим жандармом Сопком з Доманинець торгувати дровами. Великий віз 150, менший — 100 корон. Серед двора були десятки возів. Продавали вже від восьмого. Але мадярська Народна Рада довідалася, заслала поліцію і привела д-ра Росоху у поліцію. На його превелике диво, дирекція, замість дати йому сатисфакцію та звільнити його, приказала відібрати всі гроші... Якось вдалося сповістити Рогаля, той скочив до підполковника Лукаса і аж той д-ра Росоху звільнив при допомозі війська.

Другого дня знову торгували вони дровами, але поліція непевна — ті, що їх стерегли, відійшли собі, жандарм пішов в іншу службу, прийшли мадярські гардисти і знов ув’язнили д-ра Росоху. Тепер вже Іван Роман постарався, прибуло чотири наших вояки з двома скорострілами, і під їх асистенцією знову почалась торгівля...

В краєвому уряді ще все евакувало 35 наших людей під проводом інж. Волинського. Врешті й ті відійшли, і останнього дня, 10-го листопада, з українців в Ужгороді були, крім міністра Ревая, д-р Росоха та Рогаль, а з наших військовиків вже тільки Іван Роман.

Ще й останнього дня, коли вже мали прийти мадяри, д-р Росоха продавав з Рогалем дрова мадярам при асистенції двох скорострілів... Тоді прийшов до нього англійський журналіст, який прибув на параду привітання мадярського війська і записав його ім’я як українського урядовця, що залишився до останньої хвилини в Ужгороді.

14-го листопада 1938

За ці два дні поїхали ми на провінцію (Драгово й Волівщина), щоб переконатися на місці, наскільки відповідає правді твердження ворожої пропаганди про те "заворушення" та "бунти’’. Всюди панує спокій, населення з найбільшою любов’ю відноситься до свого уряду і до своїх провідників. Будапештське радіо твердить, що люди падуть з голоду, як мухи, а ми переконалися, що харчів подостатком усюди за нормальні ціни.

Краєвий уряд — це гадюче гніздо, тепле кубелечко кацапської "сметанки". Це держава в державі. На чорта нам здався розсипалівським режимом організований краєвий уряд, коли ми тепер організуємо свої міністерства! Роздавити треба цю зміюку! Панове русофіли не працюють, тільки задармо гроші беруть і накидаються на наш уряд. Сьогодні зайшов я по справі до краєвого уряду, а там панове жарти собі оповідають та з паном Сцитовським, отим зубатим, кусливим кацапчуком, політикують. А пан Сцитовський ходить та іронізує собі, висміває наш уряд, навіть передо мною. І нема параграфу, нема якоїсь підстави позбутися отаких агітаторів? Очистити від них наше суспільне життя? Доки будемо поводитися в рукавичках з отакими бандитами?!

Довідався я, що проти Фаринича та Левдара є виданий стежний лист. Фаринич — це права рука Фенцика, його ад’ютант. Фенцик не може робити свинства тут, то післав свого секретаря, і зачуваємо, що в Ужгородщині та Свалявщині той пан ходить по селах та агітує проти нас. Друга пташка, Левдар, це гармата меншого калібру, може, і не всі коліщата в нього в порядку, бо колись признали його урядове ідіотом. Був замішаний у якийсь морд, і тоді д-р Бращайко, як адвокат, боронив його і вифорсував, що признали його дурним, і так він обійшов тяжку кару... Тепер віддячується.

Сьогодні зранку побачив я Левдара на вулиці. Відважився панок прибути аж до самої столиці. Навіть аудієнцію хотів дістати у прем’єра. Та його арештували, і його жандармерія кудись повела. Довідуюся, що його випустили з тим, що не сміє більше вернутися до Хуста.

В житті не писав я по-російськи, а тепер прийшлось мені редагувати "Урядовий Вістник" і тією мовою. І то в своїй державі! Так наказано, щоб був переклад і московський. Протестую, ходжу, лажу, підбурюю, а навіть післав делегацію, щоб на відповідних місцях запротестувати: що то за справа, щоб ми, ще в своїй державі, видавали урядову газету чужою мовою! Для кого?! Для тих російських емігрантів, яких є малий гурт? Пообіцяно нам, що вийде розпорядження, де признається урядовою мовою мова українська, і тоді не треба буде видавати його по-московськи... А то ганьба мені давати моє ім’я під московський текст.

Вчора з д-ром Михайлом Бращайком були ми в хустському гарнізоні і промовляли до вояків, яких було аж чотири курені (16 сотень). Величезна площа перед новими касарнями була наповнена в більшості нашими хлопцями. Говорили ми півтора години, і як холодно нас прийняли на початку, так щиро і сердечно прощали на кінці. Запалили ми серця наших вояків, і вони пообіцяли, що радо стоятимуть на сторожі наших границь.

15-го листопада 1938

Був в Ужгороді поліційний комісар Калиняк, емігрант з Пряшівщини, завзятий москвофіл. Ця людина — це було просто нещастя. Не було політичних зборів, куди б цього панка чеські можновладці не висилали, навіть на загальні неполітичні збори "Просвіти". Це була людина наче скажена собака — борони, Боже, щось сказати про Україну, чи назвати цю землю, чи нарід українським, бо відразу кидався, грозив, записував, переривав, навіть фізично унеможливлював речникові продовжувати говорити. Жінку мав мадярку, з якою найрадше розмовляв по-мадярськи.

І ось цей панок і залишився в Ужгороді, в мадярській службі поліції. Думав, що за його україножерну службу зроблять його поліційним директором. Але сьогодні довідуємось, що пана Калиняка мадяри зі служби звільнили... Мадяри зраду приймуть, але зрадника ніколи.

Чехи, що під час евакуації повтікали, тепер сунуть назад. Також панки, що залишилися в Ужгороді, приходять і голосяться... Де вони були дотепер? Що робили — ніхто не знає. Уряд видав розпорядження, що лише тих прийме на службу, що голосились до 13-го листопада.

Сьогодні побачився я з д-ром Долинаєм, нашим "дипломатом", що виконав багато для наших справ за кордоном. Оповідає мені подробиці з історичного віденського розсуду. Говорить, що як тільки стало відомим рішення арбітрів, до прем’єр-міністра Волошина зараз підійшов мадярський полковник Невицький, син колишнього грекокатолицького священика в Радванці (відомого мадярона). Прийшов намовляти прем’єра, щоби піддався мадярам, бо і так "нема смислу тепер іти проти Мадярщини..." Прем’єр Волошин надзвичайно обурився на таку мадярську безличність і полковникові Невицькому відповів так:

— Іди і скажи тим, що тебе послали; що ми із глибини нашої душі їх ненавидимо. Ми мадярів добре знаємо і нічого спільного не хочемо з ними мати. Коли б ми прилучилися: до вас, то нашу сіль і наше дерево ви візьмете собі задармо, а тепер будемо вам продавати за гроші...

Німецький міністр фон Ріббентроп дуже довго говорив з паном прем’єром і сказав, що мадяри вимагали плебісциту і спільного кордону з Польщею. То ж була дуже тяжка ситуація, бо Італія поставилася вповні за Мадярщиною...

16-го листопада 1938

В мадярському радіо промовляв сьогодні бродіївець Ількович і накинувся на пана прем’єра в дуже несмачний спосіб.

До Хуста приїхав секретар Фенцика, професор Фаринич. Цікаво, що проти нього виданий стежний лист, а він собі нічого з того не робить...[...] Його органи безпеки арештували.

Фаринич довго у в’язниці не задержався: переночував одну ніч і другого дня вибрехався, його пустили. Але в канцелярії мусів підписати зобов’язання, що на Карпатську Україну більше не повернеться. {...]

Вночі на сьогодні знову відбувся тяжкий бій із польськими терористами. В синевирській Чорній Ріці давали собі польські терористи сигнали електричними ліхтарями. Більший відділ наших оборонців границь розпочав перестрілку, що тривала до ранку. Диверсанти мали п’ятьох убитих, але всі трупи відволочили з собою.

Як видно, напад терористів був задуманий поздовж цілого пограниччя, бо тієї самої ночі відбулась і у Прислопі страшна боротьба. Наші добре скрилися в одній селянській хаті і біля хати, та відбивали напад терористів, головно ручними гранатами. Надрано побачили прекрасний вислід: чотири вбиті польські терористи; з наших ніхто не був навіть зранений.

Терористи озброїлись не лише наймодернішими "мавзерками" та набоями, але при них знайдено також масу летючок, що розкидали ночами серед населення.

Оглядаємо ті летючки. Якісь хитруни в Польщі видрукували їх українською мовою, правда, дуже поганою. Видно, що концептував їх якийсь галицький поляк, неграмотно, не по-українськи. Летючки пом’яті, попробивані кулями та гранатами. Наліплюю їх до своєї збірки, але варто подати хоч деякі уступки з їх змісту:

"... Мусимо шукати сполучення з угорським народом... за нашу справу зносить переслідування мужній Бродій. Терпит він зато, що так, як ми, бажав счастія карпато-рускаго народа, що хотів злуки Підкарпатской Руси з Угорщиной. Не позволимо, щоб споткала його якас кривда... Хочемо злуки з угорським народом... (під ним: Падолист 1938)".

Летючка жовтої барви, виглядає, наче б її видали якісь карпатські комбатанти, а не поляки... Цікаво, що Польща в радіореляціях відхрещується від тих терористів і каже, що це наші повстанці... В тому дусі і зредаговані летючки.

Друга летючка написана поганою чеською мовою, також у нашому імені. Там м. ін. говориться: "... за каждего нашего чловєка, ктери падне в бої с вамі, загине пєт вашіх ліді..."

В третій, циклостильованій летючці, якийсь поляк плаче над упадком Ужгорода й Мукачева (очевидно, в нашому імені) і кінчить: "Рятунок для нас то з’єднання з Угорщиною... Хай живе Прикарпатська Русь та Угорщина..." Підпис: "Руський визвольний комітет".

Четверта летючка також друкована циклостилем. "Розвалили нашу святу землю на дві половини, міста припали Угорщині так, якби людині відрізали голову, руки і ноги... Домагаємося з’єднання з нашими містами, злучення з Угорщиною. Наша Прикарпатська Русь разом з Угорщиною дасть нам волю..." Підпис: "Визвольний Комітет".

17-го листопада 1938

Фенцик свого міністерства зрікся ще 5-го цього місяця, просто з вирахованости, бо ось при передачі Ужгорода першим вітав мадярських гонведів (регулярне військо), так само, як і той другий зрадник Демко в Мукачеві, з тою різницею, що останній одягнув ще до того широкі мадярські шаровари і мадярську шнуровану "камізельку" зі срібними ґудзиками... "Русскій человек" і не міг пописатися інакше, як одягнути мадярський стрій на себе...

В Празі сьогодні міністр Юліян Ревай вніс до парламенту випрацьований ним проет конституції Карпатської України. З приводу того виголосив у радіо промову.

Цікаво буде бачити і статистичне, що ми втратили наслідком відступлення мадярам південної території.

Стан на 1. XI. 38:

Передано: 12608 км²; 834000 населення

Лишилося: 1700 км²; 194000 населення

Національности: 10908 км²; 640000 населення

Українці | Мадяри | Жиди | Інші

1.ХІ. 1938: 513600 | 126000 | 105000 | 89400

Передано: 37400 | 94000 | 27400 | 35200

Лишилося: 476200 | 32000 | 77600 | 54200

Отже, втратили ми майже 40000 самих українців. Наша перевага у відношенні до інших національностей з 63 % зросла на 74,4 %.

13-го листопада 1938

Русофіли скупчуються в Хусті. Мадяронів повно і в міністерстві шкільництва. Такий собі Драгула, Федор та інші панки ще й на високому призначенні. Аби воно колись не помстилось!

Сьогодні відвідала наш уряд американсько-українська делегація.

Харчування для верховинського населення забезпечено на цілу зиму. В Румунії і Югославії наш уряд закупив дві тисячі вагонів кукурудзи. Тисячка вагонів вже розділена. Принаймні до Великодня будемо мати спокій. Хоч збіжжя в республіці подостатком, навіть на експорт має Чехословаччина, для нашої Верховини кукурудзу приневолені ми імпортувати, без неї Верховина не обійдеться. Із жита, наприклад, не вміють наші верховинці ані порядно хліба спекти, тоді, коли з кукурудзи виробляють кілька родів страв. Облюблена особливо "кулеша" (полента).

З Галичини стихійно переходять молоді люди, переважно селянські хлопці. Це спричинює урядові велику журбу, бо просто нема їх де помістити. Пишемо галицьким редакціям, щоб опублікували пересторогу. З одної сторони завдає ця масова еміграція труднощі нашій владі, — яка інакше ставиться до наших галицьких братів надзвичайно прихильно, — а з другої сторони наражаються ці втікачі на небезпеку, бо чеська жандармерія переловлює, і просто без нашого відома, в кращому випадку, відсилає назад. Були й такі випадки, що передають їх полякам, а ті втікачів карають дуже тяжко. Проти цього ми в Національній Раді виступили дуже гостро, і вимагаємо віддалення чеської жандармерії та передання її в українські руки.

Польське радіо знову голосить про якісь бунти, про якісь пожари на Березнянщині, де мали вигоріти цілі села... говорить про неспокої в Перечинщині, але все брехня.

19-го листопада 1938

Бродій є в тюрмі "На Панкраці" в Празі, як політичний в’язень, але він правдоподібно з цим числився, бо свою жінку (мадярка, дочка поміщика з Берегівщини, жодної слов’янської мови не вміє) заздалегідь відіслав до Мадярщини.

Сьогодні з Ужгорода прибули втікачі. Говорять, що Фенцика часто бачили в ужгородській кав’ярні "Астрія" в товаристві польського консула Халупчинського (стара симпатія!).

Говориться серйозно, що Англія дає Чехословаччині тридцять мільйонів фунтів стерлінгів (сім мільярдів корон) на інвестиції (одна третина вже була виасигнована), з чого має припасти на Карпатську Україну 9 %. Ці гроші уряд думає вжити на індустріалізацію краю, побудування пошарпаної залізничної лінії та побудування нової столиці.

Хоч ми вже стали, так би мовити, самостійною державою, але не маємо війська, ані жандармерія не наша (а чужими руками багато собі не придбаєш!). На територіальну армію ніби маємо право, але від чехів ми ту свою армію так скоро не дістанемо. Вони із своєю армією носяться, як із яйцем, і ділити її не хочуть. Але вже і до того часу нам треба подбати про народну оборону, бо дотепер влада не мала на що опертися.

Як я вже згадав вище, організацію Народної Оборони ми розпочали ще в Ужгороді, виготовили статути, і все йшло, як слід. Але уряд розпустив усі політичні партії, а наші мудрі юристи кажуть, що й ця організація припадає під поняття політичних організацій. Таким чином, прийшлося думати про щось інше, "неполітичне". Прийшли ми на те, що існує "неполітична", але тіловиховна організація "Січ", яка існує далі. "Січ" у Карпатській Україні досить діяльне товариство, існує вже від двадцяти років, має свої філії, з яких найкраще. стоїть філія в Перечині, а особливо в Ясіню, кошовим котрої є Дмитро Клемпуш. [* Сучасне написання прізвища цієї родини — Климпуш (прим. ред.)] Таким чином, зі зміною статуту, "Січ" перетворено в цілодержавну організацію, і її повний титул звучить: Організація Народної Оборони "Карпатська Січ" (коротко ОНОКС). Головним комендантом вибрано кошового ясінської "Січі" Дмитра Клемпуша, якого затвердив і уряд Карпатської України.

Головний комендант був підстаршиною австро-угорської армії ще за світової війни, брав живу участь і визначився в гуцульському повстанню проти мадярів у 1918—1919 роках. Він є відомим патріотом, одним із провідників Гуцульщини. Особисто з цим призначенням він потерпів, залишаючи фабрику (тартак) братів Клемпушів, якою властиво керував він.

Його заступником іменовано Івана Романа, також вояка (підстаршину) чехословацької армії, в приватному житті банкового урядовця. Він є відомим українським культурним діячем, одним із чолових людей в Карпатській Україні.

Генеральним писарем вибрано Івана Рогача, оцього одчайдушного борця, популярного речника, першорядного агітатора.

Культурним референтом вибрано д-ра Росоху, відомого провідника нашої молоді, одного з найкращих борців за наші права.

Були закиди проти цих двох останніх, мовляв, вони не були вояками і як можуть бути членами найвищої команди, хоч і напіввійськової організації. Але переміг той аргумент, і цілком слушно, що це функція більше політична (а не тільки декоративна); маємо багато прецедентів різних політичних комісарів при полках, навіть під час боїв.

Оце і був би склад найголовнішої команди "Карпатської Січі" з боку політичного. З боку військового штаб складався з фахових військових старшин, що кінчили старі австро-угорські, німецькі, російські, чехословацькі та польські офіцерські школи, і були старшинами в ранзі від чотара до полковника включно. Мозком був полковник Гузар, а виконавцем поручник Чорний.

Сьогодні Українська Центральна Народна Рада в Хусті видала "Маніфест" до українського народу Карпатської України, в якому, м. ін., дає головні нариси господарської програми нашого уряду:

1. Зревідування і остаточне переведення земельної реформи;

2. Індустріалізація краю;

3. Піднесення і розвиток хліборобства;

4. Кооператизація;

5. Піднесення скотарства, молочарства;

6. Побудування фабрик при допомозі закликаного (і власного) капіталу;

7. Побудування залізниць і доріг;

8. Дбання про народне здоров’я (лікарні, соціальне забезпечення і т. п.);

9. Розбудування рідного шкільництва.

З цієї програми уряд переводить вже тепер те, що є в його спромозі. Дороги вже почали будуватись, бодай там, де потрібно зв’язати перервану комунікацію, переорганізовується шкільництво, заграничний капітал поволі приходить і починає цікавитися, відкриваються нові кооперативи, і беруться до торгівлі вже й українці, які дотепер в торгівлі не були заступлені ані двома процентами — а то жах!

Терористи гуляють далі в пограниччі, як мадярські, так і польські. Уряд виписав премії за зловлення терористів, від 500 до 3000 корон. "Карпатська Січ" організує сторожі при мостах, віадуктах, клявзурах і при державних будинках, особливо побіля польської границі, де нема війська. Військо стоїть тільки на мадярській границі — бо Польща ніби заявила, що не має територіальних претензій (чому тоді посилає терористів?). Тут "Січ" дуже пригодиться. Команда хоче вислати сильний відділ навіть на найбільш експоновану точку — Торунь. Видали ми заклик боротися з провокацією та ворожою агітацією. По селах "Січ" бере ініціативу в руки, щоб нести культуру та освідомлення в народ. Аж любо подивитися, де тільки не зайдете до села, в читальнях щовечора лекції, відчити та промови. Селяни — колишні вояки — масово голосяться в "Січ" і виконують службу без слова протесту, без сотика винагородження (бо ми такого не знаємо, всі працюємо з ідеалізму!).

20-го листопада 1938

Світова і деяка загранична преса надзвичайно прихильно пише про Карпатську Україну.

Народний чехословацький банк шукає приміщення в Хусті, щоб поставити філію для Карпатської України.

Пригадуєте собі, скільки шуму наробили москальські підручники, які завели для наших шкіл чехізатори? Та ось ті самі підручники тепер нікому непотрібні! Чеські шовіністи хотіли нашому народові їх накинути, ненавидячи просто зоологічно наше українство... Та ось десятками років гнане, переслідуване українство перемогло, а їх підручники дійшли до "краху"! Ще тільки одна-однісінька нещасна кляса знайшлася у Сваляві, що висловилася за ними, але й та тепер їх відкидає, бо самі учні, супроти волі вчителя кляси (кацапа) вимагають українські книжки! [...]

Вчора радіо з Будапешта проголосило цілий ряд сіл в хустській окрузі як такі, що внесли до мадярського уряду писемні прохання прилучитися до Мадярщини. Вечором беру авто і їду в чотири села (в інші поїхав д-р Росоха), щоб на місці переконатися, наскільки то відповідає правді. Беру також папір, щоб на місці дав урядово підписати дементації, а заяви ті відтак понесуть члени делімітаційної комісії до Будапешта, покажуть панам мадярам, що вони брешуть, бо села такого собі бажають... Тому, що це вже вечір, їду до команди "Січі" і прошу одного відважного січовика зі мною в дорогу, бо туди повно терористів (їдемо аж до Н. Бистрого, недалеко Вічкового, на яке роблять сталі напади терористи). Виступає один худорлявий мужчина, середнього росту і голоситься до мене. Представився і виходить, що це письменник Горліс-Горський, з яким я знайомлюсь. Озброїлись, набрали набоїв, ще з одним нашим жандармом сіли в авто і до півночі об’їхали всі села, повернувши з урядовими заявами. З терористами ми не зустрічались, але боятись є чого, бо і попереднього дня в Н. Бистрому зловили двох польських диверсантів. Збираю дальше голошення терористичних нападів. Всім нам вони вже остогидли, але нотую їх для майбутнього історика, щоб бачив "доброзичливість" наших "шляхетних" сусідів... Щоб і пізніші наші покоління не забули тієї ганебної поведінки супроти молодої держави, яка не бажає іншого, тільки жити як вільні люди... Може колись ще пригадаємо!

Приходить зголошення, що 12-го ц. м. добре озброєна польська терористична банда з 24-ох волокит перейшла нашу границю. Між собою говорять по-польськи, але видаються за українців.

Другого дня, 13-го, перейшло знову 18 польських вояків під проводом старшини, зайшли аж на 900 метрів на нашу територію і забрали шістьох наших лісових робітників, відволочили їх на польську територію. Тут їх роздягли, перевірили кожний рубець, потім повели їх аж до Осмолоди і там польський поліційний комісар їх випитував. Змушував їх щось підписати, але підписав тільки один, інші відмовились.

Два дні після того, 15-го, знову напали польські терористи на пограничну фінансову сторожу в Прислопі. Трьох бандитів наші хлопці вбили, одного тяжко ранили. В цих польських бандитів знайдено летючки, ручні гранати польського виробу з вишкрябаним значком, годинниковий механізм для запалювачів екразиту з надписом "Кракуф", автоматичні пістолети "Маузер", польські цигарети з польськими вінієтами, польський шоколад, польські сухарі, екразит у старому австрійському та новому польському опакуванні...

Польща заперечує, що це не її люди, а ось вам факти, що ясно говорять противно.

21-го листопада 1938

Плюнути не варто на таких зрадників, як Фенцик... В Ужгороді чи пак в Унгварі відбувся бенкет, на якому святочне, зі склянкою в руках, Фенцик признався, що він віддавна працює за спільний польсько-мадярський кордон!

В уряді пропаганди на мою шию навісили також і військову пропаганду. Мав кілька промов перед тим, а тепер уже ані не говори, просто їдь та й годі! Виробив собі промову спеціально до нашого війська. До серця промовляю нашим воякам і дійсно, то патріоти, зі сльозами в очах обіцяють, присягають, що стерегтимуть границі Батьківщини. Не допустять клятого віковічного ворога ступити на Рідну Землю, де спочили святі кістки наших батьків... Летать на границі, виконують тяжку службу, але, як треба, побудуть там хоч і рік, коли так вимагає рідна справа. Кожний наш вояк — свідомий син українського народу, кожний наш вояк — то герой. Хотів би обняти цих хоробрих хлопців і висловити подяку кожному зокрема.

Передучора і вчора об’їхав у супроводі чотара Штефуци ціле пограничне пасмо Севлюш-Ракошин побіля мадярської границі. За два дні виголосив десять промов, на десятьох місцях. Вже захрип, ледве дишу. Але постійно запрошують до інших відділів, і не можна відмовитись.

Крім того, редагую "Урядовий Вістник". Колись легковажив це собі, а це найтяжча редакція, яку дотепер мав коли-небудь. Слово не зміни, бо це закони, це самі параграфи, кожне слово — цегла, цемент, яке має вагу. Біда в тому, що скільки референтів, стільки стилів, правописів і дідько зна, що.

Цікава справа вийшла з д-ром Тисовським, що повірений організуванням міністерства судівництва. Приніс до "Урядового Вістника" розпорядження (з 14-го листопада), що всі судові екзекуції за довги відкладаються аж до 1-го серпня 1939 року. Це справді благодать для нашого задовженого селянства. Як тільки розпорядження появилось, адвокати зробили крик (бо ж загрожена була їх професія) і д-р Тисовський за голову рвався, бо, "... справді трохи задовгий реченець..." Хотів, щоб я на себе взяв "друкарську помилку", і з серпня зробив січень та відповідно до того в наступному числі виправив... Але я цю "помилку" не взяв на себе, бо ж не моя вина. Мусили другим розпорядженням відкликати реченець і дати другий. Як видно, важніші були адвокати та жидівські кредитори, як задовжений люд!

А тут чергова мадярська брехня. Мадяри проголосили в радіо, що Українська Національна Рада звернулася до них, щоб Карпатську Україну прилучили до Мадярщини. Як видно, мадяри висмоктують вісті з пальця. Також і Варшава голосить про якісь бунти, але сам кореспондент віденського інформаційного бюро потвердив, що в Карпатській Україні панує якнайбільший порядок.

22-го листопада 1938

Дотепер ми були наче діти мачухи: не тільки від культури далеко, але далеко також і від опіки народного здоров’я. Лічниці в далеких чужих містах. Сталося що-небудь українському селянинові чи робітникові, то ж доки довезли до лічниці, міг він сто разів померти.

Цю болячку наш уряд одним махом віддалив. Дотепер були лічниці тільки в Ужгороді, в Мукачеві і в Берегові. Далека Волівщина, Гуцульщина взагалі не мали лічниці. Тепер їх маємо скрізь, аж вісім, отже, в Кривій, в Севлюші, в Берегварі, в Солотвині, в Березному, у Воловому, у Дубовім і в Рахові.

Також школи будуть подібно розділені, щоб до тієї середньої школи мав доступ і бідніший селянський елемент. Середні школи матимуть приміщення. Наймодернішим шкільним будинком є, здається, люксусовий поверховий будинок чеської школи в Солотвині. Туди хочуть наші перенести учительську семінарію. Є там місця на інтернат, ба також і на помешкання професорів. Бичків також експонується, щоб дістати цю школу. Зачувати, що василіанський монастир туди перенесе свою гімназію.

Легаційний радник празького німецького посольства, д-р Гофман, прибув у Карпатську Україну.

[...]* [* Трьома крапками у квадратних дужках позначені пропуски, які відновити не вдалося.]

Вечором почули ми знов у радіо промову міністра Юліяна Ревая про те, що конституцію Карпатської України прийняв і празький сенат, таким чином, ми вже Держава!

— Серед найбурхливіших подій ми захоронили себе як національна одиниця. Ми вже маємо свою, законом признану державність, яку вже ніхто від нас не відбере! — каже міністр.

Одно тільки болюче — назву нашого краю "Карпатська Україна" ані парламент, ані сенат не ухвалив, полишив це майбутньому нашому Соймові. Чехів їх консервативний русофілізм ще не навчив досить! Завів їх аж... у Будапешт, і вони ще все сліпі! Ну, але направить це наш, народом вибраний, будучий Сойм!

23-го листопада 1938

Заграничні кореспонденти поїхали на Волівщину, щоб наочно переконатися про вандальні вчинки польських терористів. На власні очі побачити розбиті мости, станції жандармської та пограничної сторожі, розбиті школи та інші державні будинки. Вічкове, Торунь, Присліп, Синевирська Поляна... ось стації польських нападів.

Вечором повертаються. Довідуюся, що й німецький консул Гофман усе оглянув, сфотографував не тільки місця нападів, але і речі та зброю терористів, яку залишили на місцях. Думаємо, що після цього Польща не буде відхрещуватися від своїх терористів, а коли й буде, то принайменше того культурний світ не повірить. Населення всюди щиро вітало спонтанними маніфестаціями. Д-р Гофман міг переконатися, що терористичні напади населення не здеморалізували... Той сам Торунь, де перед двадцятьма роками на шибеницях вішали мадяри наших людей, Торунь, який є центром злочинних польських бандитських нападів, є вірним своєму урядові, його не підбурили, не здезорієнтували, — навпаки... А поляки вміють підходити: то раз видаються за українців, то раз за "русинів", що хочуть злуки з мадярами, а вже й "рутенські повстанці" вони! У Стакчині зловлено вісімнадцять терористів: з них більш як половина вміє поукраїнськи... В Синевирській Поляні вбили нашого лісника Катеринюка, і біля вбитого бандити лишили напис: "Нехай живе Україна..."

Мадяри й поляки — оті два віковічні вороги — спати не можуть через Карпатську Україну. Мадярщина й Польща, — оті дві бестії, гадюки, що кров смокчуть з українських грудей, умовились і конче хочуть знищити святу, віками вимріяну волю великого народу... Але "дерева не ростуть до неба"! "Прийде на пса мороз", — каже наша приповідка...

Мадяри відкрито признаються (гляди газету "Мадяршаг"), що вони вислали в Карпатську Україну до тисячі терористів, з яких половину ми вже як не посікли, то забрали в полон.

24-го листопада 1938

Цікаво буде зазначити, що конституційний закон Карпатської України прийняв парламент в першому читанні 147 голосами проти 23, в другому читанні 146 проти 23.

[...]

До Хуста прибув православний архиєпископ Саватій, великий приятель українського народу. Наші роблять старання, щоб наш уряд затвердив Українську Православну Церкву, але знову владні круги (а особливо Василіяни) є проти того, боячись, що відірвуть певну частину українців. На нашу думку, це помилка, нікого він не відірве від греко-католиків, але було б дуже важливим затвердити Православну Церкву, бо ми зразу всадили б клин між православних і з часом могла б Православна Церква в Карпатській Україні опинитися в українських руках... Фатальною помилкою було перед двадцяти роками легковажити собі православний рух, наслідком чого захопили його російські чорносотенці. Треба було тоді просто виделегувати людей, повірити їх організацією, веденням православних, і сьогодні третина населення (точно 136000 душ) була б найкращими борцями, а то справу занапастили. Тепер на часі це виправити; за кілька років Православна Церква є наша.

Русотяпи Коссей, Цурканович і Вальницький поїхали до Праги інтригувати. [...]

25-го листопада 1938

Італійський журналіст Гуйдо Тонеллі, співробітник торінського часопису "Штампа", приїхав до Хуста і приніс із собою дві валізи харчів. В Будапешті йому сказано, що тут помре з голоду. Як побачив повні крамниці товарів за дешеві ціни, то обурився на мадярів.

Журналіста прийняв наш прем’єр-міністр і розмовляв з ним досить довго.

Нещодавно напали польські терористи на Нижні Верецьки. Біля моста кілька селян "виконувало службу" з сокирами. Було це вночі, терористи дійшли аж до середини села, до моста. Безборонні селяни не могли боронитись, бо з топорища не стрілиш, а чехи не хочуть дати зброї. Панове чехи тим часом в ліжках гарненько собі спали! Терористи забрали від селян сокири, а чехів, щось п’ятнадцятьох, повитягали з ліжок і повели з собою. Забрали від них зброю, ограбили їх і повели в Польщу. Це їм наука на майбутнє!

Вночі з 18-го на 19-го листопада знову напали польські терористи на це село, але вже на фінансовій та жандармській станції не спали (до того було й кілька наших хлопців, що краще дбають про оборону рідного краю, як чехи...). Почалась гостра перестрілка, і сторожі відбили бандитів. Терористи залишили одного мертвого, а кількох ранених забрали з собою.

27-го листопада 1938

Два дні, в суботу і неділю, пробув я між вояками на пограниччі, поздовж мадярської границі, від Фанчикова почавши. Настрій між молодими вояками знаменитий, але старші нетерпеливі, ішли б додому. Жінки пишуть, нарікають. Було б добре пустити старших додому, а молодші, нежонаті, нехай зістаються. Летючками, промовами трохи заспокоюємо їх. Лазити по пограниччі (бо всюди автом не заїдеш), вимагає величезного зусилля, і якраз мені призначили панове шефи таку тяжку працю. Але не нарікаю, бо і це потрібно комусь виконати.

В Копашньові відбулось величезне святкування Української Православної Церкви. Архиєпископ Саватій відслужив першу архиєрейську Службу Божу. Цікаво, що зараз на перший початок має такий успіх — біля п’ять тисяч учасників, всі околичні села взяли участь. З того видно, що Українська Православна Церква мала б тут ґрунт, і за дуже короткий час православні москвофіли переорієнтувалися б і ступили б на правильний шлях українства. Церква— це величезний чинник. Ви уявіть собі, як сильно впливають слова з уст архипастиря, коли він молиться за "Богом хранимую Карпатську Україну та її уряд..." Говорить мені д-р Зозуля, що люди, почувши слово "Україна" з уст самого Владики, після Богослужби цілісінький час на цю тему розмовляли...

— Коли вже владика молиться за Україну, то значить — ми українці, і треба ту нашу Україну любити...

Ви розумієте, в чому річ?! Ми мусимо мати свою українську церкву, бо вона допоможе нам національне відродити й освідомлювати наш народ. Вона допоможе нам вивести його з віковічного рабства і темноти на Боже світло святої Волі! Наш народ є глибоко віруючим, і одна проповідь з проповідниці більше варта, як сто агітаторів! Ви тепер розумієте, в чому річ?!

Знову приходиться писати про терористичні напади. Голосять, що 18-го ц. м. знову напали польські терористи на наше пограниччя, тепер в Нижнім Стуленім, і то в білий день. При перестрілці з нашими органами безпеки кілька польських терористів зранено, а один на місці вбитий. При трупі знайдено пістолет польського виробу "Цебра", коробочку на папіроси та шкіряний пулярес. В ньому 50 корон, один польський злотий і 15 грошів. Також знайдено при забитому поштову листівку, заадресовану так: "Вельможна пані Ванда Микітка, Львуф, ул. Арцішескєго 8 м. 38; III. брама". При ньому також знайдено фотографію молодої дівчини, правдоподібно буде це та сама Ванда Микітка, до котрої терорист листівку заадресував, але вже написати не мав часу... Може вже тепер його ця полька чекати!

Того ж самого дня нападали мадярські терористи біля Баркасова, при чому був тяжко ранений урядник фінансової сторожі Ф. Калаусек. Бідний, сьогодні помер в перечинській лічниці.

В уряді пропаганди маса заграничних часописів, слідкуємо за ними. Західноєвропейська преса обурена поступованням Мадярщини й Польщі супроти наших границь. Великий румунський часопис "Віторул" написав велику статтю проти мадярської брехні. А ми з мадярами цяцькаємося! В рахівській лісовій дирекції повно мадярів, інженерів, лісників, на яких ми маємо людей. Але нема кому вдарити по голові цих гадюк.

Найновіше: мадяри викидають наших громадян, даючи до спакування речей хіба ж кілька годин. Наших колоністів, і то таких, які землі не дістали при переведенні земельної реформи, але купили за готівку, мадяри викидають, позбавляють маєтків, просто дають жебрачу палицю в руки... а ми з мадярами ще цяцькаємося!

Селяни зголошують терористів. Сьогодні кільком селянам виплачена премія за те, що привели нас на слід (польських) бандитів, яких ми зліквідували. Два лісові робітники сокирами убили терориста, що спав у зимівці під полониною... Виплачено їм три тисячі корон.

Цікаво, що один поляк, комендант стежі, за 2000 корон продав нашим органам своїх товаришів; просто, їх привів у руки наших жандармів, а сам, забравши готівку, повернувся з тим, що його товариші при перестрілці згинули (згинули, але як?).

Хустську поліцію організує військовий старшина, поручник Юрко Білей, відомий український патріот, що так визначився при евакуації Ужгорода. Білей — знаменитий вояк.

З Ужгорода приходять тривожні вісті, що там сотнями наших людей заарештовано і в’язниці переповнені.

28-го листопада 1938

Вчора вечором дала "Нова Сцена" в честь нашого уряду святочну виставу "Запорожця за Дунаєм". Вже від тижнів мадярони агітують, що наші міністри ховаються від населення, та ось могли переконатися, що це неправда: на виставі був наш прем’єр Волошин і міністр Ревай, яких публіка прийняла з величезними оваціями.

Микола Аркас у своїй найбільшій ролі Івана Карася грав чудесно, майже дорівнюючи незабутньому Садовському. "Запорожець за Дунаєм" — вічно свіжий, вічно актуальний...

Сьогодні наспіла радісна вістка, що новим карпато-українським греко-католицьким єпископом Рим іменував нашого відомого патріота о. д-ра Нярадія, єпископа крижевацького (Югославія; він з бачванських українців). Нярадія знає наша Карпатська Україна ще з тих часів, як був адміністратором пряшівської єпархії.

У Бовтраді побили мадяри наших колоністів і вигнали із їх власних хат просто на вулицю. В Руській Долині арештували свідомого просвітянина, доріжника Маслея, передержали два дні у в’язниці, і він звідти зник. Нещасна жінка надармо шукає чоловіка, його вбили мадярські бандити. Є свідки, що його вбили з іншими у Вилоку і серед одного мадярського двора закопали в гній.

Прийшло зголошення про черговий мадярський злочин. В Чопі ще 16-го ц. м. мадяри так побили Михайла Ворона, батька секретаря міністра Андрія Ворона, старенького 79-річного селянина, що він від побоїв помер. Що ж їм міг шкодити цей старий чоловік, не можемо знати.

Після татарського нападу залишилося тільки 260 000 мадярів, а що їх тепер біля вісім мільйонів, це тільки тому, що нищили інших народів. Одних вигубили фізично, а других змадяризували насильством. Їх нація складається із змадяризованих слов’ян, німців, румунів, жидів і хто ще зна, з якої домішки. Хто їм стояв на дорозі, того просто знищили, як ось нещасного Маслея. Таким чином "вифабрикували" собі мадярів так, що найбільшим їх поетом є сербин Петрович (Петефі), найбільшим героєм Дам’янич (серб), найбільшим політиком Кошут (словак), найбільшим фінансовим капацитетом Попович; багато десяток інших передових людей можна б назвати, яких предки не прийшли з диким вожаком Арпадом, за часів котрого мадяри були настільки дикі, що їли сире м’ясо, а в тижні вміли назвати по-своєму тільки три дні... (вже "серда" — наша "середа", "чітертек" — наш "четверок", "пинтек" — наш "п’яток, п’ятниця", "сомбат" — наша "субота") і три тисячі слів взяли живцем з нашого . слівництва...

Не тільки їх література вивихнена, але вивихнені й вони. Ніхто на світі так лаяти не вміє, як вони, ні один народ не є такий суворий, дикий, немилосердний, безоглядний, як вони. За Наполеоном можна б безпечно і на мадярів ужити: пошкребчи мадяра — вийде з нього монгол, варвар, що з європейцем не має нічого спільного... Культура двадцятого віку його не переформувала, він залишився диким азіатом. Це найбільше видно з його натури при лайці, при бійці чи навіть при забаві... Вже їх прародичі — гуни — (цими своїми племінниками вони і самі гордяться) були страхіттям людства, але "божим бичем" вони для мирних середньоєвропейських народів і до сьогодні. [...]

Знову голосять терористичний напад із-під Севлюша. Мадяри почали стрілянину, причому є кілька ранених.

До Хуста прибули фільмарі з "Актуаліта", щоб відфотографувати уряд. Фільмували скрізь, ходили по канцеляріях і зганяли "матеріал".

До Праги поїхала делегація (д-р Гупаловський, Федір Ревай, д-р Бандусяк і Клемпуш) робити натиск на Прагу найменувати чисто український уряд, без домішки русотяпів. Також потрібно паралізувати інтриги банди Коссей-Цурканович, що риють у Празі проти нашого народу.

Сьогодні о другій годині похорон фінансового урядника Йосифа Горта, якого польські терористи вбили в Синевирській Поляні при передучорашній перестрілці. Над могилою від імені влади промовляю я, і хочу промовити до серця тих чехів, що бажають з нами співпрацювати.

—... Недавно поховали ми фінансового урядовця Івана Костя, українця, родом із Синевира, а ось тепер лежить перед нами убитий польськими бандитами чех... Кров чеха і кров українця ще ліпше підсилять спільну Батьківщину, в якій живемо...

Ось короткий зміст моєї промови, яку прослухали тисячі чехів, що взяли участь у похороні. Наше крило уважають найрадикальнішим, а ми хочемо доказати, що з чесними чехами хочемо іти разом, але проти ворогів нашого відродження будемо безоглядними!

29-го листопада 1938

[...]

Вночі на вчора польські терористи знову напали на Присліп.

Поготівля Оборони Держави, що зорганізована з жандармів, фінансів і війська, і цей напад відбила і вони подалися в напрям "Чорної Рипи".

Над вічківським мостом замітили більшу стежу польських терористів, але не відважились напасти на сторожу. Все ж таки вночі очікується напад.

30-го листопада 1938

Сьогодні селяни принесли нам до уряду пропаганди "угрорусскі" летючки, що взивають військо до непослуху. Нападають на наш уряд і найшляхетніших наших людей обкидають болотом. Друковані поляпіком, тарабарщиною, правдоподібно з мукачівської друкарні, бо переловлено їх біля Лалова.

Команда "Січі" утворила дев’ять організаційних округ на провінції, а то: Березний, Волове, Іршава, Перечин, Рахів, Середнє, Тячів та Хуст.

До "Січі" голосяться масово колишні вояки.

По цілому краю робимо масові збори та маніфестації за чистоукраїнську владу, бо побоюємось, що президент при зміні центральної влади (з якими падуть і влади автономних країн) покличе до нашого уряду кацапа Коссея або Бачинського. Народ стихійно є за українською владою, ані чути не хоче про якийсь мішаний уряд.

Закордонна преса живо цікавиться Карпатською Україною. В Хусті повно закордонних журналістів.

Секретар прем’єра Іван Гопко відходить з Хуста на шкільного інспектора до Перечина. Тому, що зістався лише Рогач, а Степан Клочурак постійно в дорозі, кілька разів приходиться й мені вскочити в роль міністерського секретаря. Дуже радо лишився б я у цій функції, але мене жде праця в уряді пропаганди.

2-го грудня 1938

Вибрано третього президента Чехословаччини, д-ра Гаху. Центральна влада подала димісію і з нею й наша влада (як члени центрального уряду). Новий президент федерації покликав до життя новий уряд. Прем’єром чеської влади став д-р Беран, в Словаччині д-р Тісо. Голова уряду Карпатської України — Августин Волошин, а другий міністр — Юліян Ревай. На наше превелике диво, третього нашого міністра президент не іменував. Робимо надії, що уряд Карпатської України сам його покличе та предложить Празі на затвердження.

Прем’єр Волошин є тяжко хворий вже від тижня, лежить у високій гарячці, так, що не поїхав навіть до Праги на вибір президента федерації.

3-го грудня 1938

З нагоди іменування чисто-української влади вчора вечором і сьогодні устроїли ми в цілому краї спонтанну маніфестацію.

Сьогодні перед полуднем заступники "Січі", громадянства, організацій та Української Народної Ради склали прем’єрові гратуляції. Прем’єр Волошин між іншим відповів, що при арбітражі у Відні над величезною нашою втратою делегати були пригноблені. Тоді міністр заграничних справ Хвальковський сказав, що ми можемо вже бути спокійні, бо ми вже під стріхою, а інших народів Європи чекає ще велике потрясіння...

— Українська інтелігенція має перед собою велике завдання: навчити наш народ, щоб він піднісся на високий ступінь культури. Ще цісар Йосиф II сказав: "Коли народ від мене не захоче навчитись чогось мудрого, корисного для нього, то я його примушу..." Може, й нам прийдеться користатися таким приневоленням, але це робитимемо в інтересі самого народу, щоб очистити його хату від нечистоти і бруду... — закінчив пан прем’єр свою промову на привіт д-ра Михайла Бращайка. Я над цими високомудрими словами пана прем’єра, цього знаменитого педагога, цілий день роздумую.

Чехословацька армія демобілізує, наші хлопці (і тут думаю про українських хлопців), що з такою самопосвятою стерегли границі, відходять додому. Аж страх стискає моє серце, коли думаю, що наші границі не боронені і їх "стерегти" будуть відтепер самі чехи.

"Січ" прекрасно розвивається, нещастя лише в тому, що нема зброї, хоч чеські магазини повні зброї, але для українців її нема. Маємо організацію, але на ворога хіба з мотиками підемо, бо чеські "братжі" нам не дадуть ні одного револьвера.

4-го грудня 1938

У "Слов’янському Домі" сьогодні з’їзд делегатів нашої "Карпатської Січі". Це представники місцевих та окружних організацій. З’їзд пройшов дуже врочисто, без зайвих дебат, по-військовому. Тут представився головний комендант Дмитро Клемпуш, що відкрив збори, д-р Росоха виголосив ідеологічну промову, а д-р Шпилька організаційні основи, відтак Іван Рогач проголосив декларацію і за його словами всі склали урочисту присягу. Тут побачили ми поперш уніформу січовиків, сіру, яка кожному до вподоби.

Владика д-р Нярадій видав пастирський лист, в якому увізвав священиків бути українськими патріотами. Перший пастирський лист, який я читаю з насолодою!

Коссей, отой кар’єрист, поперш лизав сліди чеським аграрам, потім мадярам, а тепер знову інтригує проти нас у Празі. Робимо до нього публічний запит: де він був і що він робив між 26. X. і 29. XI., бо ми так знаємо, що 3. XI. вів переговори з фенциківсько-бродіївською зграєю в Ужгороді...

З мадярської в’язниці повернувся василіянський монах Михайло Сабелька. На монастирському полі орав з робітниками, але прийшли мадярські вояки, і його арештували під закидом, що він перейшов мадярський кордон. Завели його у каземати твердині в Паланку і за те, що він "укран" (українець), двічі побили його, лаючи при тому паскудними словами. В келії все ще сидить 12 наших людей, їх б’ють щоднини, при кожній зміні сторожі.

5-го грудня 1938

Д-р Гофман, легаційний радник празької німецької амбасади, поїхав до Праги і зачуваємо, що розказав, що він бачив. Також висловив свій погляд, що найліпше було б доручити оборону країни якомусь генералові.

З газет довідуємося, що в Галичині українці вимагають від поляків територіальну автономію.

Закуплену в Румунії кукурудзу для населення перевозимо через Польщу. Сорок вагонів транспортовано для Рахівщини, її негайно розділяють для населення.

В неділю відправив єпископ Нярадій свою першу, архієрейську Службу Божу, яку вважаємо історичною, бо відтепер в Карпатській Україні розпочнеться нове релігійне життя. Та боїмось, чи то вдасться, бо вісімдесят відсотків наших попів потрібно б вивішати, найперш таку бестію, як хустський намісник Бокшай. Радіо з Будапешта голосило, що ми його застрілили, а йому ані волос із голови не випав, агітує собі проти прем’єра Волошина і проти уряду й надалі і то відкрито.

Для нашого народу є просто національною катастрофою, що серед попівства так багато мадяронів, просто сказати, мадярів. Як відомо, греко-католицькі священики мають ту вигоду, що можуть женитися, коли римо-католицьким священикам целібат того забороняє. Католицизм дозволяє гладкий перехід із римо-католицького обряду на обряд греко-католицький, і таким чином ви стрічаєте "українського" попа, що по-українськи говорить дуже нужденно. Ще старослов’янщину якось з бідою викував, але вдома говорить виключно по-мадярськи... Оцю можливість переходу мадярські священики просто використовували для женячки, а нам тим зробили шкоду і... ганьбу, що наше попівство — це вічний боляк. Отже, поперш оцей перехід треба унеможливити.

6-го грудня 1938

Огорнула нас велика втіха, що для шкіл будуть підручники всеукраїнською літературною мовою. Віце-міністр Августин Штефан улаштовує середні школи на провінції так, щоб мав ліпший доступ селянський елемент, оте найздоровіше ядро нашого народу.

Кар’єристи, брехачі, кон’юнктуристи каються один за одним, а ми це із задоволенням приймаємо, ще й вихваляємо їх, замість копнути. Не забудьте, що при першій нагоді ці панове зрадять нас. Вони тепер "каються", але сміються собі в жменю при тому. Дотепер ці панове нас не знали. Дякуємо за таких українців!

Арбітражем пороздирали, пошарпали нам дороги. Тепер ці дороги направлятимемо, щоб позв’язувати "хвости" в якусь цілість. Дорога над Ужгородом будується т. зв. Червеницею, з Доманинців до В. Німецького і з Оріховець до Циганівців.

До Хуста прибув німецький журналіст від "Ост Експресу", що чудово говорить по-українськи, просто до непізнання. Зветься д-р Ганс Генкель, здається, родом з Галичини (або з Буковини). Заступаючи секретаря, я уможливив йому аудієнцію й інтерв’ю з паном прем’єром. Із шефом пропаганди д-ром Комаринським їде на Рахівщину.

Заснований комітет для утікачів із Мадярщини, яких є вже біля 600. Мадяри виганяють немилосердно.

Фламандський журналіст відвідав Карпатську Україну і написав дуже прихильну статтю. Взагалі, світ цікавиться тепер Карпатською Україною. Про нашу малу країнку більше тепер пишуть, як про цілу Чехословаччину. Від евакуації дотепер Хуст відвідало 24 журналісти, з того 12 німців, один швайцарець, два французи, один американець, чотири англійці, два італійці і два румуни.

Злостимося на італійців — пишуть брехливо, неможливим тоном. Видно, що роблять це за мадярським підшептом. Італія відкрито підтримує мадярів, це видно з кожного її кроку, не тільки при віденському арбітражі, але і з голосів її преси.

У Вічковім польські терористи зробили чергову спробу висадити міст у повітря, але це їм не вдається. Майже щоночі стрілянина.

Мадяри з Ужгорода викидають людей, але перед тим їх ограблюють, вибираючи цінні вартості і гроші просто з кишені. Йосифа Комарка били поліціанти дві години, опісля забрали з його кишені 1025 пенге і побитого відвели на границю.

7-го грудня 1938

На стінах Хуста появилися плакати маестро Михалевича. Особливо один паде в вічі, виконаний прекрасно — просто говорить. Молодий, відважний гуцул стоїть з мечем, перед ним величезна гадюка-давун, розрізана на дві половини. Гадюка символізує спільний польсько-мадярський кордон, який хоробрий гуцул мечем перетяв. Два вовки, один з польським орлом, а другий із знаком мадярських терористів, проливають сльози над трупом перерізаного давуна...

До Хуста прибув Улас Самчук, відомий український письменник. Зразу дав кілька відчитів. Поволі вже й чеська преса приходить до того переконання, що т. зв. русофіли — це мадярони і зрадники. Але дарма ми їм це товкли в голову за повних двадцять років.

Пан прем’єр Волошин є властиво міністром ведучим, він призначає ресорти. Ведення міністерства внутрішніх справ він доручив міністерському радникові д-рові Оттонові Павлюхові. Дотепер "вів" це міністерство д-р Бачинський, але він не полагодив ані одного акту, нагромадилося маса рестанцій, не найменував ані одного нашого нотаря. Тільки оточився цілою зграєю кацапні. Міністерство внутрішніх справ — це кубелечко мадяронів. Робимо надії, що радник Павлюх зробить порядок. Радимо йому, щоб він зараз позбувся кацапні, але він відмовляється від того. Має аргумент, що краще їх буде терпіти тут, під оком, як десь на провінції по округах, де могли б нам шкодити. Чи добре таке філософування — побачимо.

8-го грудня 1938

Прощаємо редактора Генкеля. Об’їхав він нашу країну, був і на Гуцульщині, говорив з людьми, багато гарного написав про наш народ, про його провідників і вертається додому. Замість того, щоб ми його гостили — він нас гостить. В "Короні" влаштував для нас прощальну вечерю на свій кошт... Працює над тим, щоб зробити один український фільм. Від серця бажаємо, щоб це йому вдалось.

Чеські дезертири поволі повертаються назад. Коли треба було евакувати Ужгород та Мукачів й інші міста, ці панки "дали ногам знати". А тепер злітаються на готове, як мухи до меду. Ні, дякуємо за ласку, панове дезертири, сидіть там, де й досі сиділи.

Направляємо хиби двадцятирічного чеського володіння. На залізничних станціях не було ні одного нашого прапора. В державних урядах не було майже ані одного напису не то що українського, але чехи перестали вживати й написи, друковані кирилицею. Просто, всі тексти кирилицею зникли з друків і печаток.

Але з чехами не можна порадити. Бачать нашу добру волю, бачать те (та ж голосимо на кожному кроці), що хочемо з чесними чехами співпрацювати, але вони думають, що й тепер живуть, як за розсипалівщини.

9-го грудня 1938

Чехи починають саботувати. В Тячеві на пошті не хотіли прийняти української телеграми. 1 це робиться за нашої влади, за нашої державності! Поштмістер говорить, що нема апарата, що віддав би телеграму кирилицею; навіть у Югославії надають телеграму латинкою. Та цього аргументу не приймаємо. Він може надати телеграму шрифтом, яким хоче, але мусить його прийняти пануючою мовою даної держави, якої їсть хліб і якій служить. Але чехові цього не виясниш. Він кирилиці не вивчив, не вміє і не хоче її вміти, бо думає, що в Празі ще все по-старому... Дармо тут добра воля, ми мусимо взяти справу з іншого кінця: викинути такого урядовця, що не респектує нашої волі...

Залізниці наші пошарпані. З Хуста до Пряшева можна дістатися тільки автобусами. Автобуси возять пасажирів, а військові вантажні самоходи ввесь залізничний вантаж і пошту, але пакунків не приймають. Відчуваємо брак залізниці. Але засукаємо рукави і будемо працювати. На весну зв’яжемо залізницю бодай вузькоколійкою на Сваляву. Засукаємо рукави, як сказав пан прем’єр, і будемо працювати.

Один журналіст спитав, що будемо робити без залізниці? Будемо возити волами, як наші діди возили, але і тоді нашу державність не пустимо, нехай із цим не агітують. Албанія взагалі не має залізниці (здається, тепер щось трохи будують), але за те живе державним життям.

В Празі, у філії "Просвіти", міністр Юліян Ревай виголосив промову, їдучи до Берліна на господарські переговори. Може, вдасться з’єднати розбиту українську еміграцію хоч тепер. Могли б повчитися бодай з того, як ми — карпатські українці — сконсолідувались.

Мадяри викидають наших людей і надалі. Ограбили навіть каліку без ніг, що випадково попався до Росвигова. Забрали від нього гроші і візок, що він справив, і він прибув додому майже на самих руках, до того ще й побитий. От, варвари!

"Карпатська Січ" утворила жіночу організацію. Ведуть її пані Тисовська і пані Химинцева.

11-го грудня 1938

Увесь час чеські урядовці були затруєні протиукраїнською агітацією. Справді був білою вороною той чех, що бодай на око показувався приятелем українців. Це ще можна було зрозуміти раніше, але тепер, коли вже і ми прийшли до слова, чехи могли б зрозуміти, що господарями цієї землі є либонь ми і вони мають до нас пристосовуватися, а не навпаки. Ще й тепер нам приходиться з ними воювати за кожен наш надпис, за наш прапор, і скорше вирвете чехові зуба з рота, ніж те, щоб проговорив до населення по-українськи.

Ситуація починає бути неможлива, бо антагонізм великий, і то з вини самих чехів. Причину ворожнечі ми бачимо у самій пропорції урядництва, бо знати треба, що чеські уряди за повних двадцять років панування наших людей до урядів не приймали. Навіть ті найнижчі категорії, на яких могли знайти людей і з українського населення, були обсаджені чехами, ба шкільні слуги були імпортовані з Чехії і Морави... Тоді не дивна така диспропорція, яка просто б’є у вічі. Але нехай говорять самі цифри: на 2300 людей фінансової сторожі є уродженців з Карпатської України тільки 270; на жандармський стан 950 людей є наших 106... В Карпатській Україні є біля 80 пошт, але ведучими поштмістрами в цілій країні є тільки троє... Ось через що не можемо ми зукраїнізувати наших урядів. Вже після арбітражу в нинішній Карпатській Україні є біля 8500 державних урядовців, з того хіба ж яка третина наших, решта все чехи і трохи словаків. Словаки наших людей ставлять нам до диспозиції, а своїх забирають, і цьому обидві сторони тішаться, але з чехами біда, бо вони ані не коряться, ані не опускають місця.

12-го грудня 1938

На Волівщині провадиться далі польсько-мадярська пропаганда, але, хоч ціла околиця найбільше терпить від нападів польських терористів, її це не здеморалізувало.

Мадярське радіо голосить, що українські села подають меморандуми, бажаючи злуки з Мадярщиною, але ми знову переконалися, що це брехня. Мадяри самі фабрикують ці меморандуми.

Прем’єр Волошин виїхав до Праги на спільне засідання центрального уряду федерації.

Де тільки б’ється одне українське серце, всюди радість, втіха, що Карпатська Україна добилася до своїх прав. Слідкуючи за українською пресою в цілому світі, всюди відгук, аж приємно читати, як наші брати радіють нашим успіхом. Загомоніли словами втіхи наші брати у Франції, Бельгії, Америці, Канаді, а навіть на Далекому Сході. Статті, листи, телеграми приходять громадами, цілі купи привітів лежать у прем’єра на столі. І ми радіємо з ними, шкодуючи їх, що вони товчуться, скитаються по чужині... Яке щастя, яке божественне почування мати свою рідну Державу! Міністерства видали суворі накази завести в урядах всюди лише українські написи, українські друки, чистою, незіпсутою українською літературною мовою. Пропаде хаос, пропаде тарабарщина, що нас розділяла та убивала. Тепер між нами панує єдність і згода.

Слідкуємо також і за "русскою" пресою за кордоном. Ті збанкротовані царські чорносотенці пишуть у хуліганський спосіб і — "о темпора о морес" — в нашій боротьбі кібіцують мадярам, поставившись відкрито на мадярську сторону...[...]

Одна вістка нас тішить, що мадярський Унгвар мерзне! Посилають до нас агентів купувати дров, а ми заявили, що доки не поставлять пеажну залізницю, до того часу ані одної тріски їм не продамо... В Унгварі дають на родину дрова на квитки, по п’ять кілограмів на тиждень...

Сьогодні ликуємо, тішимося: В "Урядовому Вістнику" появилося розпорядження уряду, що урядовою мовою в Карпатській Україні, як в урядах, так і в школах, є мова УКРАЇНСЬКА! Слава!

13-го грудня 1938

З Ужгорода прибула вістка, що мадяри забрали Волошинову хату, яку він подарував сиротинцеві "Свята Родина", для своїх цілей, охрестивши її іменем Міклоша Гортія...

З Дравець, з бідних Дравець, що припали Мадярщині, знову маємо вістку: вночі хлопці вивісили українські синьо-жовті прапори. Вивісили їх на високій тополі так, що мадяри мусили вивезти аж пожарку сторожу з Унгвара, щоб могли зібрати. Але і так вони маяли до полудня, бо не знайшлося нікого, хто б виліз так високо на тополі... Мадяри поздирали наші написи і завели мадярські. Хлопці розбивають щоночі мадярські таблиці.

Наші тішаться, що між нами і мадярами потрохи приходить "до згоди". Це бачать вони в тому, що нашій делімітаційній комісії запропонували вони видавати взаїмно перепустки через границю, і наші панове делімітаційники це радо прийняли, ще й тішаться... А ми бачимо, що з того буде зле, бо ми на мадярську територію агітаторів не пошлемо, а мадяри до нас можуть... Вже й так забагато того бур’яну.

14-го грудня 1938

Нагло, несподівано помер Микола Аркас, знаменитий актор, композитор, теперішній шеф-режисер "Нової Сцени". Ще не так давно, десь перед кількома днями бачили ми його, на жаль, востаннє, як грав на сцені... Ще вчора по обіді режисував п’єсу на пробі, прибув додому, і за п’ять хвилин був неживий. Перепрацювався, хотів закарпатське театральне мистецтво поставити на високий рівень, щоб воно в рідній державі його репрезентувало... Готуюсь до промови над могилою цього дорогого приятеля, але боюсь, що не буду в силі її виголосити. Смерть митця, смерть співпрацівника на полі рідної культури діє на мене пригноблююче... Прощай, любий пане полковнику, прощай, дорогий композиторе... Прощай, милий друже.

15-го грудня 1938

Колись в роках 1927/28 я взяв палицю в руки, обійшов цілий наш край і сконстатував (та опублікував), що на Закарпатті є 96 чеських шкіл. Це тоді була сенсація, люди просто охнули із жаху. А що скажете ви тепер, що чеських шкіл є понад 400 (чотириста!)?! Самих чеських вчителів більше 900. Чехізація від того часу поступила шалено. Чеські школи перед жовтнем були не тільки для жидів, але вже терором приневолювали і наших людей, щоби записували дітей до чеських шкіл. Лісових робітників, лісників, залізничників й інших державних службовців слабшої волі просто тероризували, вимагаючи, щоби проти свого сумління були знаряддям чехізації. На Березнянщині були випадки, що наших робітників наганяли з праці чисто лише через те, що не хотіли дати дітей до чеської школи.

Тепер буде трохи інакше. Ми чехам не відбираємо їх школи, але нехай вони справді будуть для чехів. Де знаходиться тридцятеро чеських дітей, там мають право на чеську школу. Але вже не буде того, що за вигоди, за ліценції втягали жидів до чеських шкіл.

Міністр Юліян Ревай був у Севлюші і пообіцяв розширення лічниці. Один павільйон буде добудований. Кооперативний союз буде усамостійнений.

У Великому Березному відкрито Експортову академію, першу середню школу такого роду в нашій країні.

16-го грудня 1938

На Словаччині є біля 35 000 чеського урядництва. Словаки вже около 10 000 чехів дали Празі до диспозиції, хоч чехи там далеко більш лояльні, як у нас. В Карпатській Україні є вище вісім тисяч чеських урядовців, з того відіслано хіба ж кілька одиниць, що, очевидно, шкодили нашим народним інтересам. До уряду вбігають голошення щодня, як чехи саботують, висміваючи розпорядки нашого уряду, агітують, іронізують і ведуть пропаганду проти нас. В урядах, на нотаріатах, у школах, в державних навіть установах урядують собі по-чеськи й надалі, деякі вже навіть готові якось з бідою "урядувати" по-російськи, аби тільки не по-українськи. Як відомо, багато з них було російськими легіонерами і навчились (за два роки) російської мови, але за двадцять років по-українськи не навчились, хоч жили з українцями.

А наші абсольвенти горожанських і середніх шкіл кричать. І мають правду. До державних урядів були для них двері зачинені, і хиби нещасної чеської політики мусить направити наша влада. Мусимо увільнити місця і їх помістити. Нема смислу відкривати нові уряди, бо й теперішніх забагато, то ж чехи мусять зрозуміти це.

Всіх чехів у Карпатській Україні є біля 15 000, з того принайменше одну третину мусимо послати зараз же додому. Не тільки через їх шкідницьку, підлу поведінку, але й тому, щоб увільнити місце нашій молоді. Протягом 20 років двері для них до державних урядів (з виїмком одного учительського стану, але й туди пхалися вже чужинці) були зачинені. Було б гріхом, до неба воліючою несправедливістю, коли б ми терпіли тут чужинців, що хотіли б нашу владу і нашу державність в ложці води втопити, а свої люди, громадяни, кваліфіковані сили на своїй рідній землі щоб почувалися й надалі мачушиними дітьми!

По-перш хочемо відіслати тих чехів, що шкодили нашим національним інтересам (всі вони шкодили, тільки одні явно, а другі скрито). Опісля мали б відійти нижчі категорії, бо на ті маємо людей. З чесними чехами або з такими, що хоч і не переорієнтувались то бодай приспособились, хочемо співпрацювати, хочемо доказати слов’янську любов, не так, як вони до нас, хоч жили з мозолиці нашого народу. Але чех упертий, його не переконаєш. Та тепер вони порядно попеклися з своїм русофільством, яке довело їх політику в Карпатській Україні аж до... Будапешта!

17-го грудня 1938

Вчорашнім днем увійшов у силу закон, яким була проголошена, парламентом і сенатом ухвалена, конституція Карпатської України. Закон появився у збірці зак. і р. під числом 328/ 29—38.

[...]

Прем’єр Волошин з міністром Реваєм поїхали до Праги на засідання міністерської ради федерації. Приходять два дні свята (неділя і день св. Миколая в понеділок), роз’їжджаємося на провінцію на базі виробленого плану Національної Ради. На шалену мадярську агітацію мусимо робити протизаходи: освідомлювати наше українське населення, а найперш пояснити йому теперішній політичний стан...

Найрадше їхав би на улюблену Гуцульщину, але тепер не можу робити те, що я хочу, і їхати туди, куди я хочу; приділено мене в найбільше занедбану околицю Довжанщини та Свалявщини, а опісля візьму села побіля мадярської границі.

Хочу брати мале авто, але приділяють мені велике, військове вантажне, до того ще дають жандарма зі скорострілом, бо по-перш їдемо побіля мадярської границі, куди маса терористів, і тільки пізніше закрутимо через Лалово у підгірську смугу. [...]

19-го грудня 1938

В суботу об’їхали ми села біля мадярської границі. Народ стероризований, перестрашений, щоночі стрілянина, переходи терористів. Трохи заспокоїли ми наше населення. Всюди вітали нас, і ми мали повну аудиторію. Тільки в Залужі учитель, родовитий циганмадярон, утік із ключем школи і доки його знайшли, люди розійшлися. Чорти його батька знають, як міг циган попасти на вчителя. Навіть накинувся на мене, і сьогодні підполковник Земан в Хусті, навіть гнівався на мене, чому я його зараз не арештував, та ж маю поміч. Дійсно, треба було "пана вчителя" гарненько впровадити просто до "холодної"... Роблю на нього донос у міністерстві і вимагаю, щоби з такого експонованого, приграничного місця забрали мадярона.

В неділю почали ми свою мандрівку з села Влахова, через Раковець, Імстичів, Білки, і дійшли до Іршави, де відбувався величавий січовий з’їзд. Пізно вночі прибули до Хуста. В "Короні" — миколаївська забава... Я тільки подивився туди і вернувся додому. Завтра чекає праця.

В понеділок об’їхали Волівщину, влаштували ми аж сім зборів. Особливо у Вічковому мав гарні успіхи — ціле православне село прибуло на збори. В Торуні оглянули ми польськими терористами знищені будинки.

Італійський міністр Чіяно в Будапешті. Мадяри майстри в тому, щоб обсипати його компліментами; і тепер не щадять. Нас тривожать його заяви та обіцянки мадярам; боїмось, щоб то не йшло на наш рахунок.

До того ще й чеські "брати" поводяться ганебно. Редактор Шідак в "Лідових Новінах" провокує далі, критикує розпорядження уряду і робить примітки, що рівняються насмішкам. В Національній Раді Федір Ревай просто ставить вимогу, щоби того панка позбутися, по-доброму чи по-гіршому. Вирішено поки що ще його не віддаляти, але — "з пса солонини не було й не буде", — каже пословиця.

21-го грудня 1938

Прийшли розпучливі вісті про нові мадярські звірства. Старенького Бокшая, відомого українського патріота, в Ужгороді в тюрмі мадяри побили до смерті.

А мадяронські недобитки, не маючи можливості провадити шкідницьку працю в Карпатській Україні, почали в Празі видавати "Дневник". Цькують, виливають на українців найбрудніші помиї, а чехи це терплять. Наші урядові чинники роблять заходи, щоби ту шмату застановити.

Польська преса вимагає спільної границі з мадярами. Стільки раз думав я над тим. Ще було б зрозуміло, коли б хотіли забрати Карпатську Україну собі... Але ж вони хочуть нас віддати мадярам на вічну поталу! Так і пишуть, просто, безцеремонно, не тільки пишуть, але і всім своїм державним престижем вимагають, посилають міністра Бека від Савла до Павла, щоб тільки не бачити цю маленьку державу, яка не може ні в якому разі бути їм шкідливою. Слов’яни нас — також слов’ян — готові запропастити на віки вічні, готові кинути брутальному, некультурному мадярові на знущання! Дурень, ідіот той, хто вірить ще у якесь слов’янофільство, бо слов’яни, як видно, не доросли ще до того, щоб федерувати. Неначе бестії, один слов’янський народ пожирає іншого, щоб потім і самому загинути. Цілий світ міг би дрижати перед могутнім слов’янством, а так — пропадуть вони, взаїмно пожеруть один одного, якщо заздалегідь не прийдуть до розуму.

В Празі помер надрадник Данило Стахура, відомий просвітянський діяч. Старий працівник, родом із Самбірщини, що прибув до нас перед двадцяти роками. Хоч уже старий, сам тяжкий, але не було такого просвітянського здвигу, щоб він не брав участі в ньому. З лекціями об’їхав цілу Карпатську Україну.

З прикордонних сіл щодня прибувають до столиці депутації, щоб при порядкуванні границь не віддано їх мадярам. Ось і Фанчиків послав людей благати за них. З мадярами не хочуть бути під одним дахом...

З англійської позички обіцяють і нам щось дати на інвестиції, але грошей і досі нема, хоч уже там, кажуть, третина асигнована. Журимось, як наладнати перервані шляхи. Та чи нову залізничну дорогу побудуємо, чи ні, перервані "хвости" — на думку фахівців — вже весною зв’яжемо таким чином, що севлюську вузькоколійку зв’яжемо через Сваляву з турянською, і будемо мати хоч провізоричну лінію, бо чеськими військовими автами не навозишся.

Бідні залізничники! Втікають з мадярського Ужгорода, хоч знають, що і тут не з медом. На пероні ужгородського двірця стояли наші делегати, повертаючи з переговорів у Мадярщині. Розмовляли по-українськи. В цей мент підійшли до них два залізничники з рясними сльозами в очах, почувши свою рідну мову. Заявили, що вони з мадярами не зістаються, залишають посаду, сім’ю, хату і їдуть між своїх людей... Так і зробили.

24-го грудня 1938

На своєму маєтку в Чертежі помер Кость Грабар, колишній губернатор Підкарпаття. Я його добре знав, був він моїм шефом понад десять років у банку. З більше безкритичною людиною я в житті не стрічався. У нього кожний мав правду, особливо чех. Був він рівночасно і українцем, і "русским", і "автохтоном-русином". З Волошином приятелював, але це йому не перешкоджувало, щоб бути аграром, знаряддям всіляких чужинців, що наробили стільки лиха. В останніх роках від українців відгрібався вже й руками й ногами.

Не дуже випадає мені критикувати свого колишнього шефа, а ще й до того мертвого, бо "про померлих згадувати тільки добрим словом..." Але годі замовчати, нехай вчаться грядучі покоління, як не сміється робити. Хто сидить на двох кріслах — впаде на землю. Грабар сидів на чотирьох, а може, й більше. Він належав всюди і нікуди. Мені колись один славний чоловік сказав: "Найгірше виходять ті, що нікуди не належать". Так і покійний. Зразу був "українцем", втративши довір’я перших і не здобувши його в останніх. А коли прийшло наше, не тільки національне, але й державне воскресіння, Грабар був уже похованим, хоч ще жив. "Найгірше виходять ті, що нікуди не належать", — звучить мені і досі в вухах...

Будуємо нашу маленьку державу. Заводимо поштову дирекцію в Хусті, дирекцію залізниці, лісів і все поволі захоплюємо в свої руки. Хочемо поставити кооперацію на ноги, щоб звільнити населення від п’явок по селах. А як підсилимось політично, подбаємо ліпше і про культуру. "Просвіту" прийдеться реорганізувати, видавати книжки, підручники, журнали і часописи.

Всюди кипить життя. Ви тільки подивіться по тих наших урядах. Хлопці дійсно засукали рукави, працюють і день, і ніч, майже без відпочинку. З таким одушевленням, з такою насолодою кинулись ми у вир праці. Тепер ми знаємо, за що працюємо, за що побиваємось: будуємо свою рідну Державу, на яку ми горді. А всю гниль викидаємо. Бандитам, злодіям місце в тюрмі. Такий Щерецький, що жив з дурноти населення, показався негіршою п’явкою від лихварівжидів. Судово йому доказано, що бідним верховинцям давав худобу на спілку, заробляючи на цій лихві і 70 % заробітку. Із селянської мозолиці став мільйонером, та ще такого терпіти? До тюрми із злодіями! Ми потребуємо лише чесних людей.

Чехи уділили військову амністію, і таким чином триста мадярських терористів пішло на волю. Замість вистріляти до одного за те, що відважилися вступити на територію чужої держави і вбивати чужих громадян — то чехи їм виставляють чуть-чуть не похвальні декрети! Можна було бодай щось виторгувати за них, зробити хоч заміну. В Мадярщині стільки наших по тюрмах (як ось бідний Маслей з Руської Долини, що пропав без сліду), а тут ми злодіям виставляємо маршрути без нічого! Дравецького секретаря читальні "Просвіта" Івана Мигалину дика мадярня побила під смерть, а ми маємо бути великодушними! І за що?!

І Мороза Олексу прийшлося нам поховати, старенького патріота, що і в останньому часі свого життя допомагав нам, як тільки міг.

"Січ" прекрасно розвивається, несе культуру в маси. Стала популярною в очах населення, вже й грошові жертви впливають на її цілі.

Вийшло перше число журналу "Говерля".

"Нова Сцена" їде на провінцію з виставами. Але вже без незрівняного Аркаса. Шкода!

В Празі декретом президента Гахи утворено Найвищу Раду Оборони Держави, якої членом і наш прем’єр Волошин.

Видано кілька важливих рішень нашого уряду: першим січнем зліквідують нарешті гадюче гніздо — краєвий уряд, тепле кубелечко русотяпів та мадяронів.

А ще що нас тішить, бо уважаємо справедливим: замість новорічної ремунерації урядництву (т. зв. 13-ої платні), уряд уділить грошові допомоги у формі різдвяного подарунка соціальне найслабшим українським верствам.

25-го грудня 1938

Знову ми два з інж. Ліневичем у дорозі, на агітації по селах. Ліневич стає поволі незамінним. Він приготовить усе, замовить авто, точно на години назначить термін зборів, постарається про харчі, светер визичить і принесе, навіть хліб насмарує маслом, ти тільки будь автоматом: говори, промовляй, відпочинь і знову промовляй, а він, знаменитий організатор, про все постарається. Денно виголосити по 6—7 промов, підкреслено, переконуюче, запопадливо, так, що просто легені з себе виговорите, як запалитесь — нелегка річ. Після такої промови я втомлений, трохи відпочиваю, а мій милий "Лінко" про все постарається... В Іршаві ще сталося: я вечором змучений, вичерпаний, до того ще перехолоджений, з порядною гарячкою, лягаю в чоловіка на канапу і заявляю, що більше звідси не рушаюсь...

— Го-го, братику, то так не йде, ще тільки одна... одна, однісінька промова... Там сотки людей чекає, що ти собі думаєш? — Накриває мене покривалом, варить мені чаю, робить обклади, я засипаю, а він — бісів син — через годину мене будить, саджає на авто, і їдемо до сусіднього села на збори... Я, промовляючи, стою посередині, а він дбає, щоб два січовики, точно після найстрогішої симетрії, стояли з двох боків біля мене, неначе свічки. Сам він зрідка промовить кілька слів, але все приготує, без нього просто не було б можливо зробити стільки зборів денно... Вроджений церемоніалмайстер... і мій мучитель, тиран... Але я на нього не гніваюсь — навпаки, щиро йому вдячний.

27-го грудня 1938

Кукурудзу з Румунії перевожували ми для Ясінщини через Польщу. Але ласкава ця сусідка проголосила, що пограничні залізничні мости "засипались" і транспорту через Польщу більше немає... Нема вже кукурудзи (принаймні переходово), але нема і нафти...

В одній з моїх промов господарського характеру нав’язував я на економічну програму нашого уряду. Промовляючи в Золотареві на зборах я і згадав, що прийде індустріалізація краю, зелектрифікуємо наші села водною силою, буде дешева комунікація і дешеве електричне світло... В цей мент підноситься один селянин і питається мене:

— А чим будемо світити до того часу, коли в нас немає нафти? На цей запит був би не в силі відповісти, бо справді, державу маємо, але нафти нема... Та зірвалися інші селяни і замість мене дали відповідь:

— Будемо світити скіпками, як наші діди, аби тільки держава вдержалася...

І прийшла мені на гадку стаття в одній чужій газеті, де журналіст пише, що карпатський українець незнищимий — йому порвали, пошарпали залізниці, він буде возити возами; не маємо нафти — будемо світити як до передостаннього століття; не допускають до верховинців уже куплений хліб — вони житимуть на бараболі й на вівсі; ще й одяг собі самі потчуть, пошиють. Проблеми, які інші держави могли б завалити, не торкають карпатських українців — вони все те знесуть, дадуть собі ради і їх найбільшим старанням є удержати свою гірську республіку, оборонити свою волю, про яку мріяли сотнями років... Наших селян не можна уважати вже тою сірою масою, ні, вони тепер, в цих найтяжчих часах, доказують, що вони зрілі на державне життя.

2-го січня 1939

В неділю об’їхали ми з Ліневичем Довжанщину. Щось у шістьох селах приготовив для мене Ліневич збори, де я промовляв. Чи не найбільші успіхи мали ми в Лисичові, де зійшлось народу стільки, що не містилися в дворі школи, і ми мусили подержати збори на вулиці, щоб маси помістились на площі. Ще ніколи такого зацікавлення мас не було. Перед тим прийшли, прослухали і відійшли — тепер забирають слово, піддають добрі думки. Ця околиця була Богом і людьми забута, найбільше занедбана, тут розпаношились найбільше мадяронські русотяпи. В Керецьких чуть-чуть не змасакрували селяни мадярських агітаторів, що старались відвернути селян, що ішли на наші збори. [...]

Пізно вночі повертаємося розбитими дорогами назад до Хуста. Довідуємось, що чехи устроїли в "Січовій Гостинниці" (перетвореній нами із мадярської "Корони") сильвестрівську (новорічну) забаву, попились, перепрошую, як поросята, і напали на січовиків. Двох агресивних панків прийшлось вибити по пиці і вигнати із товариства порядних людей. Взагалі, для чого наняли їм залу? Вони і так сепаруються, не хочуть із нами сісти до одного столу... нехай собі шукають іншу залу!

Наші міністерства систематизують свій персонал. Єфремів, Клочурак, Рогач і я "висіли в повітрі", хоч працювали як коні. Нарешті і нас кудись приділили, призначивши до Президії Уряду. Єфремів — директор рахункового уряду, Клочурак в ранзі надкомісара, Рогач став комісаром, а моя скромність — міністерським старшим секретарем.

3-го січня 1939

Сьогодні вітали ми в Хусті славного українського письменника О. Олеся. "Нова Сцена" в його честь приготовила "Над Дніпром".

Звичайна поема, здраматизована, а ліпше сказавши, сценізована з буйністю ще більшої фантазії, як сам цей прегарний твір письменника. Фантазія режисера Лібовецького витворила зі своїми вкладками балету, пісень та ультрамодерного удекорування таку прегарну цілість, що я ще раз перечитав поему, і тільки тепер почав цінити режисерів. На сцену виведено звичайну, нездраматизовану поему, даючи вільну руку режисерові, щоб мав змогу показати своє мистецтво.

І сам Олесь був приємно заскочений. (Режисер і від мене просив дозволу подібно поставити мою "Червону скалу"). Від імені українського громадянства привітали Олеся ми два з Горліс-Горським. Олеся давно бажав я пізнати і аж у Хусті мав щастя познайомитися з таким великим митцем українського пера. Олесь був задоволений, веселий, опісля в "Січовій Гостинниці" жартував, а навіть перечитав нам прекрасну поему в честь Карпатської України. Просив від нього для редакції, але він заявив, що поема ще не готова.

Не можна не згадати про ті величаві збори десятитисячної маси у моєму рідному селі Воловому, які відбулися на латинський новий рік, передучора. Був це найбільший тріумф міністра Ревая. Ще ніколи він таких зборів не мав. Всупереч нападам польських терористів, всупереч великого морозу, з цілої волівської околиці прибули пішоходом тисячки народу. З села Лозянського прибуло майже все населення, щоб заманіфестувати за свій уряд.

Не були це властиво збори, але панахида за поляглими героями в боротьбі з польськими терористами. На військовому цвинтарі попи відслужили молебень, а опісля відбулися збори, на яких головним речником був популярний міністр Ревай. Волівщину уважали деякі темною, а ось вона доказала ділами, що непохитно стоїть за українським урядом. Це рівночасно і була подяка урядові за лічницю у Воловім, за постачання поживи, за розпочаті публічні праці і за міст через Ріку до Лозянського, на який сьогодні виасигновано двісті тисяч корон. Волівщина те заслуговує вповні. Шкода, що я не міг бачити тої маси людей в моєму рідному селі, звідки ще не так давно чуть-чуть камінням не виганяли мене... Такий то народ: раз гукає "осанна", а раз "разпни"... або й навпаки.

До волівської округи належить до тридцятьох сіл. З кожного села були не то що заступники, але взяло участь майже ціле село. Міністр сам здивувався, звідки могли до цього малого провінціального містечка змобілізувати 12 000 народу. Ціпли, мерзли, але прибули, щоб перед цілим світом задокументувати життєздатність Карпатської України.

Подібні маніфестації були і в Рахові, а також у Севлюші.

4-го січня 1939

Д-р Зозуля робить дальше старання, щоб визнати Українську Православну Церкву, але наші роблять перешкоди. Просто жалко, що люди не розуміють важності того акту. Українська Православна Церква вже кількакратно заявила, що хоче бути у службі українського національного відродження. Чому це ми відкидаємо?

Відомий український режисер Деслав із Парижа надіслав нам листа, що хоче витворити фільм про Карпатську Україну. Вітаємо почин.

Одна неприємна вістка: словацький уряд прогнав усіх наших поштових службовців. (Ну, так багато їх не було, бо попасти українцеві на державну службу було просто чудом). Підрахували ми, скільки при нашій пошті словаків? Виявилось, що вище шістдесяти люду. Ну, з Богом, Парасю, прощайте! Виганяєте ви наших, беріть собі своїх. Ми тішимось, що наша братія поволі злізається до купи. Учительську семінарію евакували до Севлюша. Але студентерія бідна, є це переважно селянські бідні хлопці, що не хотіли залишитися в мадярському Унгварі і повтікали звідти, щоб докінчити школу в Карпатській Україні. Та біда, не мають що їсти, не мають де мешкати, голі, обідрані. Уряд асигнував їм більшу суму. Видно на кожному кроці, що наш уряд — це вже не та мачуха, що була за останнє двадцятиліття!

Під національним оглядом найбільше була занедбана свалявська округа, де процвітало гниле русотяпство, що приготовляло Гортієві дорогу. У Сваляві шкільними інспекторами були завжди "русскіє", а тому, що — "який пан — такий крам", — і вчителі складалися з елементу, що сказав "моя хата з краю..." Мадярони, ледарі, п’яниці, картярі — вчительство цілого району просто під пса. Аби тобі бодай одну читальню в селі заклали! Зложили просто руки, а наслідки жахливі. Вчили на базі старої мадярської засади: щоб нічого не вміли.

На шкільного інспектора призначено тепер енергійну людину, О. Полянського. Той зробить порядок.

Вчора опублікували ми в "Урядовому Вістнику" розпорядження уряду з 30. XII., після котрого урядова назва нашої країни відтепер: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА. Ця назва нашою пресою і широкими масами вживається давно. Вже ми більше не є "безіменною землею".

Попередня     Головна     Наступна