Попередня     Головна     Наступна





13-го травня 1939


Вже кілька тижнів працюю над тим, щоб описати бодай ті злочини мадярської солдатески, про які знають люди, що були по в’язницях і дісталися сюди до табору. Ці люди були під страшним доглядом, не мали свобідного руху, вони не довідались про всі ті скриті вбивства, що їх мадяри поповнювали без свідків. Цього, може, ніколи не вдасться нам описати.

Але і так з цього матеріалу, що я тут зібрав, може собі світ представити, що тут робилось. Десь у темній Африці з чорними людоїдами не виробляли того, що ці "культуртреґери" з нашим мирним населенням.

Не раз застановляємося над тим, чи коли-небудь хоч один раз дали ми мадярам причину до того, щоб тепер вони на нас так мстилися? Впродовж двадцятьох років колишньої Чехословаччини мадярське населення в нашій країні було любимцями чеської політики. Чехи завжди старалися заспокоїти мадярську меншину то високими субсидіями, то різними вигодами, щоб сусідня Мадярщина не мала причини нарікати та щоб наші мадяри бачили різницю між станом у Мадярщині і між новими обставинами. Такий мадярський Тячів, такий Вишків завжди були привілейованими.

Навіть на українську владу не можуть нарікати. Мадярські школи залишились, як і перед тим; під час виборів ми їм запропонували мандат у Соймі відповідно до їх числа і не є нашою виною, що вони його не прийняли.

А, може, тепер, під час оборони на фронті, воювали наші січовики в нелюдський спосіб? Навпаки!

Вже 14-го березня 1939 року зранку вирушила мадярська армія війною проти наших сіл, і з того самого моменту наші січовики почали обороняти границі рідної землі. Двадцятикратна перевага мадярів і брак зброї приневолювали наших січовиків уступати, але і так у полон січовиків попадали мадярські вояки як здорові, так і ранені. З мадярськими полоненими ми поводились надзвичайно гуманно. Наприклад, привели одну групу мадярських полонених, яку залишили на двох січовиків-сторожів. Задля безпеки, ці переглянули ще раз полонених і в кількох з них знайшли скриті револьвери і ручні Гранати по кишенях. Але за те ні одному ані волос із голови не впав.

В імпровізованій лічниці в Жіночій Домівці в Хусті було біля 80 ранених, між ними багато мадярських полонених вояків. Всі мадярські тяжко ранені лежали в м’яких ліжках, тоді, коли наші лежали на твердій долівці. Рідкі і дорогі ліки уділювано так само і мадярським раненим, як і нашим.

Супроти того, мадярський генеральний штаб дав наказ: "Ані ранених, ані полонених!" І цю мадярську безоглядність гонведи ще в сто разів перевищували, видумуючи рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуванням.

Не ліпша доля чекала й невояків і несічовиків. Виловлювали мирне безборонне населення без того, щоб завели суд, без того, щоб склали протокол, а навіть без того, щоб записали ім’я жертви, і в немилосердний, садистичний спосіб вимордували...

Але навіщо ж вам про це говорити? Побачите з цих страшних описів.

Та заки перейду до подрібного описування тих страшних випадків здичілого мордування цілком невинних цивільних осіб та нелюдських, ніде нечуваних убивств і мучення полонених, запитаймо правників, нехай нам вияснять:



ЧИ МАДЯРСЬКА КОРОЛІВСЬКА АРМІЯ МАЛА ПРАВО НА ТІ ВАРВАРСЬКІ ЗЛОЧИННІ ВЧИНКИ?


Правники, перестудіювавши Міжнародне Воєнне Право, відповідають:

"...Карпатська Україна по мюнхенській конференції була признана внутрішнім законом Чехословаччини з дня 22-го листопада 1938 р. ч. 328.36 з. і р. сфедерованою її частиною (територіально-автономною одиницею). У Віденському Арбітражі і за участі обох влад — чехословацької та мадярської — були визначені границі Карпатської України. Дня 14-го березня 1939 р. її урядом проголошено самостійність Карпатської України, яку 15-го березня 1939 р. затвердив її Сойм. Вже 14-го березня затверджено Міністерство Війни (Народної Оборони), яке зараз приступило до організації Армії Карпатської України. І так Карпатська Україна, як карпатоукраїнська республіка, стала суб’єктом на міжнародному форумі і мала право поробити все потрібне зарядження для оборони своїх границь і своєї самостійності. А Міжнародне Право (Стаття І. правильника війни на суші з р. 1907) признає за воєнну сторону і міліцію, якою була "Карпатська Січ" та відділи добровольців, коли:

1) на їхньому чолі стоять відповідальні особи за своїх підчинених;

2) уживають дотичні відділи видних відзнак;

3) ясно носять зброю;

4) зберігають воєнні закони і звичаї.

За умов 3) і 4) (ст. 2) і населення незайнятої території є воєнною стороною, коли хопилося зброї, щоб не допустити до ворожої окупації і коли на організацію за умовами 1) і 2) не стало вже часу.

Отже, січовому війську Карпатської Української Республіки, як також її населенню, що зброєю ставило відпір проти мадярів при окупації Карпатської України, приналежали всі ті права і вигоди, що Міжнародне Воєнне Право признає реґулярній армії якої-небудь іншої держави. А Міжнародне Право бере в охорону:

І. Цивільне населення тим, що:

а) забороняє приневолювати його подавати інформації оглядно оборонних заряджень;

б) дозволяє хоронити честь, право родини і життя осіб;

в) приватне майно не сміє бути конфісковане.

II. Полонені (до яких зараховуються і некомбатанти), мають право на охорону свого життя, здоров’я і маєтку. Підлягають владі ворожої держави, а не тим військовим відділам, що їх взяли в полон. Поведінка з ними має бути людяна.

III. Ранені (і хворі, на базі постанов Конвенції з р. 1906, що находяться в лічниці, без огляду на їхню державну приналежність), мають бути респектовані і заопікувані. Після бою зобов’язані забирати ранених до лічниці і охоронити їх перед окраденням з боку ворожих вояків. Користуються вони правами полонених.

IV. З мертвими ворожі війська мають:

1) поводитися в гідний спосіб (не профанувати їх);

2) ствердити їхню ідентичність;

3) належно поховати.

Ось правила Міжнародного воєнного права, яке кожна і не так дуже шляхетна та цивілізована армія старається задержати наскільки можна. Але мадяри, що так гордо на кожному кроці підкреслюють свою "шляхетність", показалися гіршими дикунів.

Подаю це для історії, нехай судить.



ЗАМОРДУВАННЯ УЧИТЕЛЯ ДМИТРА ОСТАПЧУКА Й ІНЖ. ЛИТВИЦЬКОГО


Дня 22-го березня 1939 р. мадярські війська дійшли до Кобилецької Поляни і арештували 12 українців, між ними й управителя школи Дмитра Остапчука, громадянина Словаччини. Згаданий не брав участі в боях, за цілий час боротьби сидів у селі, а навіть селян відмовляв від якого-небудь збройного виступу.

Інших арештованих задержали на станції жандармерії, а Остапчука вояки повели до Великого Бичкова, до гімнастичної зали горожанської школи, де були інші ув’язнені українці. Вже по дорозі його вояки у страшний спосіб збили. В залі постягали всім черевики, позабирали документи, годинники, гроші без жодних записок — просто ограбили. Ув’язнених мучили у різний видуманий спосіб: били їх кольбами по голові, по ребрах, казали тримати руки догори годинами, а кому рука охляла, того били палицями. Решту часу мусіли сидіти по-турецьки, склавши ноги під себе. Ноги в’яли, люди мліли, але змінити позицію не було дозволено.

Другого дня якісь два пани увійшли на залу. Здавалося, що один був польський консул, а другий, догадуються, був Кароль Береш із Страбичова, той сам, що ограбив був батька Остапчука (побив його і взяв від нього 130 корон...). Ці панки кілька разів добре оглянули Остапчука.

Після того увійшов до зали комендант в’язниці, кремезний старшина у шкіряному плащі, підполковник мадярської армії Баконі. Зразу підійшов до Остапчука і почав з ним по-німецьки балакати, щось його питав, але в’язні чули тільки те, як він кілька разів понімецьки відповів: "Найн!" — Ні! Підполковник наказав тоді двом жандармам бити Остапчука. Жандарми прикладами, палицями та кулаками вдаряли його і так побили йому голову, що зразу опухла і вся була в синяках.

Підполковник Баконі приступив до іншого в’язня, інженера Литвицького, що мав своє маленьке підприємство в Сілці. Його привели в той сам час, що й Остапчука. Литвицький вибрав з кишені свій чехословацький закордонний паспорт і почав підполковникові щось вияснювати, але цей вдарив його палицею в лице і дав наказ воякам бити Литвицького. Зразу наскочила на нещасного добра десятка вояків і почали його бити кольбами. Довго били його, він терпів, закусивши зуби, але не витримав і повалився на землю. Вже лежав він на долівці і ще й тут били його у такий нелюдський спосіб, що не можна було дивитися. Мусили його підняти і посадити біля Остапчука. Його голова була вповні закривавлена, кров заливала шнурками очі, а з рота виступав кривавий шум. На голові з лівого боку над самою голосницею виднівся розбитий череп голови.

Підполковник Баконі кивнув рукою, мадярські жандарми взяли обох нещасників і вивели із зали, ще й тепер б’ючи їх кольбами в плечі. Вийшовши зі шкільного двору, пройшли побіля хати Миколи Коперльоса. Завели їх у глуху вуличку, в якій заздалегідь розмістились вояки. Що це дійсно був Остапчук та Литвицький, можуть посвідчити селяни, які їх бачили і впізнали: Михайло Бойчук, Юлія Коперльос, Василина Андрусяк, Одотя Попович, Микола Волощук і Юрко Попович.

Відтак перейшли через подвір’я Василя Мандзюка і біля православної церкви наказали їм утікати в берег, щоб таким способом замаскувати розстріл. Інж. Литвицький зразу зорієнтувався і відмовився "втікати", — тоді його застрілили на місці зараз коло церкви. Куля з рушниці була намірена йому між самі очі і вирвала добрий шмат тім’я.

Остапчук, побачивши це, почав утікати. Було то вечором біля 17-ої години дня 23-го березня. Почало якраз смеркатись. Перебіг він через подвір’я Василя Поповича. Це бачила жінка Поповича Василина та І. Цубера. Відтак біг він подвір’ям Івана Куцина, але на плоті зачепився і впав на землю. Один вояк здогнав його і пробив багнетом, а другий стрілив у нього. Тут Остапчук дістав ще вісім ран від баґнетів і куль. Один вояк гукнув: "Беашні езт а газемберт!" (Закопати цю собаку!) Вояки вимагали, щоб люди негайно поховали його на тому самому місці, де впав (у гній), але господар Іван Куцин відмовився на подвір’ї погрібати людину. На старому цвинтарі зараз викопали яму (при кінці загороди Івана Куцина) і там його похоронили. З подвір’я несли його труп: Микола Тріщук, Микола Волощук і Микола Луцак. Погребли його: Іван Куцин, Микола Тріщук, Микола Луцак, Микола Волощук та Іван Глеб.

Труп інж. Литвицького лежав до другого дня, поховали його також на старому цвинтарі. Обидвох їх особисто знали і впізнали їх, як лежали мертвими: Іван Куцин, Василь Йосипчук, учитель Андрій Кузьмик, учитель Микола Волощук, Юрко Попович Олексів та Юлія Коперльос.

Остапчук залишив вдову і троє дітей, найменше мало два роки. Коли вдова звернулася за смертним листом, то мадяри відмовили його видати. Коли подала масу свідків цього бестіанського злочину, то мадяри свідків тероризують, тероризували, а навіть тероризують і донині. А коли ті покликаються на те, що людина повинна говорити правду, то кількох побили жандарми на кров, мовляв, як посміли те бачити і чому під час злочину не заховалися в хатах...



СВЯЩЕНИК О. КУПАР І УПРАВИТЕЛЬ ШКОЛИ НЕБОЛА ЗНИКЛИ БЕЗ СЛІДУ


Під час найбільшого шалу терору окупанта, здається, 19-то березня 1939 року, греко-католицький священик у Грушові о. Купар відправляв Службу Божу. Вірні заповнили цілу церкву. Якраз були на середині Літургії, коли перед церквою стало тягарове військове авто, на якому вже були якісь люди, пов’язані ланцюгами один до одного, а між ними був свіжо приведений місцевий управитель школи Василь Небола, також із пов’язаними руками.

З авта зіскочив один військовий старшина-підпоручник і на чолі жандармів та мадярських "сабадчапатошів" (терористів) вдерся до церкви, спрофанували престіл, увійшовши крізь "царські двері", схопили священика о. Купар, ув’язнили його і, ведучи церквою, здерли з нього ризи, зв’язали і посадили на авто між других і зараз кудись відвезли.

Від того часу як о. Купар, так і управитель Небола зникли мов під землю.

Вже після написання цієї книги вдалося мені дістати опис прохання вдів покійників о. Купара і В. Неболи до мадярської державної прокураторії, яке тут подаю (збережено оригінальну мову і правопис) :

Славна Мадярська Королівська Державна Прокураторія!



І


Дня 19 марта 1939 о 9. год. прийшли на наше помешкання в Грушові 4 таборі жандарми й І жандарм в чеській уніформі й одвели мосго музжа Василя Неболу, учителя в Грушові.

Потім сі самі пішли до церкви в Грушові й одти одвели мосго мужа о. Карла Купара, священика в Грушові.

Обох поклали до авта й одвезли в напрямі Солотвинських копалень.

Третього дня, пішла я, Небола Васильова, до Солотвинських копалень, де од одного старшини воєнського, якого ім’я не знаю, одержала інформацію, що наші мужі були одвезені до Бичкова. У Бичкові постановила я, що їх одвезли в напрямі Рахова.

Потім сконстатовала я слідуюче:

Дня 20 марта 1939 прийшло до Требушан особове авто, в якому сиділи пов’язані наші мужі. Тут додали до них ще з требушанських людей й одвезли їх в напрямі Рахово, а потім Кваси.

Доказ: Михайло Поленчук, робітник в Требушанах 535.

Кілька днів на те одна жона донесла до Требушан, що у Квасах говорять, що в одному з квасовських потоків с забито кілька людей. Тому, що свідок Михайло Поленчук глядав також свого сина, пішов на дотичне місце у Квасах, де спізнав між забитими свого сина а рівночасно сконстатовав, що між забитими с також тоти два інтелеґенти, котрих видів у авті в Требушанах дня 20 марта 1939.

Потім у Требушанах показували свідкови жандарми фотографію о. Карла Купара, з якої свідок познав, що особа на указаній фотографії с тотожна з особою, яку видів між забитими.

Доказ: свідок, як вище (Мих. Поленчук.) і Н. Тафі, лісовий сторож в Рахові.

Другий інтелігент між забитими був мій муж, Василь Небола.



II


Забиті особи, міз/с ними і наші мужі, були похоронені в цвинтарі в Квасах, де ще до сего часу находяться. При похороні було також стверджено, що між забитими було 5 требушанських селян і два інтеліґенти, яких привезено з долу.



III


Ми являслюся жінками забитих, отже, маємо інтерес на тому, щоби було судова постановлено, що на наших мужах а то Васильові Неболі й о. Карлови Купарови був поповнений злочин з пар. 278 к. зак., тому через нашого уповноваженого адвоката, отдасмо карне донесення й просимо, щоби Славна прокураторія: по думці пар. 93 й 102 кар. проц. зарядила слідство проти незнаного злочинця й учасників, як се припускас пар. 469 кар. проц., при тому для скопстатовання ідентичности, просимо перевести ексгумацію трупів у змислі пар. 240 кар. проц. й сконстатовати, що наші музісі були забиті, згл. поповнено на них злочин з пар. 278 кар. зак.


З глубоким поважанням:

Небола Васильова

Купар Королева.



Пізніше виявилося, що їх відвезли до Требушан і там нечуваним способом замордували їх разом з іншими семи требушанськими селянами, про яких згадую на іншому місці.

Отець Купар залишив молоду дружину і троє дітей-сиріт. Василь Небола також. Вдови ходили по всіх в’язницях і всіх таборах, пані Купарова була навіть усередині травня і в Вар’юлапоші біля Ніредьгази, шукаючи з плачем свого чоловіка. Деякі селяни в таборі інтернованих пригадували собі, що чули від інших, що священика о. Купара замордували вояки і солотвинські мадярські терористи після страшних знущань і побоїв у Требушанах. На о. Купара гнівалися зате, що до солотвинських копалень вдалося йому вмістити за нашої влади декількох українських робітників з-поміж своїх вірних у Грушові. До того часу в копальнях працювали переважно мадяри, які за жодну ціну не хотіли допустити до праці інших.



ЗАМОРДУВАННЯ ПРОФЕСОРА МИТРОВИЧА


Професор Митрович учив у одній із нижчих середніх шкіл в Хусті і був надзвичайно тихою, миролюбною людиною, до того ще сильно короткозорим. Ніколи не шкодив він нікому і його єдиним гріхом було те, що був свідомим українцем, вірним сином свого народу. Був старшою людиною — десь біля п’ятидесятки — і батьком кількох дітей. (Мав їх семеро або восьмеро).

Коли до Хуста прийшли мадяри, почалися денунціації. За доносом Міклоша Марка, власника похоронного заведення в Хусті, професора Митровича заарештували мадярські жандарми і повели до хустської в’язниці. Тут сепаровано його від інших і зараз першого дня так скатували його, що впав у непритомність. Другого дня знову били, а як зімлів, поливали водою і знову били.

За кілька днів таких нелюдських тортур мадярське військо, що приходило завжди свіже після змін і завжди розпочинались нові побої, буквально кажучи, професора Митровича добило. Він випустив свого шляхетного духа, сконав серед мук в руках мадярських недолюдків.



РОЗСТРІЛ ТОРГОВЦЯ ІЛЬКА ВАЩИШИНА


Рівночасно з проф. Митровичем мадярське військо ув’язнило й хустського торгівця Ілька Ващишина. По дорозі на очах людей били його мадярські вояки й жандарми, вдаряючи кольбами в плечі та в голову. У хустській в’язниці розпочались нові тортури, на основі брехні того самого Марка, що денунціював інших. Ващишин ані за Чехословацької Республіки, ані за нашої влади не експонувався, жив тільки для родини (мав жінку і троє дітей) і вів невелику крамничку мішаних товарів, не робивши навіть конкуренції нікому, бо його крамниця знаходилася на далекій вулиці від центру в напрям Севлюша. Єдиною його виною було хіба ж те, що був членом культурного, неполітичного товариства "Просвіти" і був українцем.

Одної сумної весняної ночі вивели його збитого, скатованого із в’язничної келії і розстріляли над Тисою. Труп або закопали десь тайком, або вкинули до річки Тиси, як то звичайно робили в ті жахливі часи.



ЗАМОРДУВАННЯ СОЙМОВОГО ПОСЛА ІВАНА ҐРИГИ


Одним з найінтеліґентніших селян був Іван Ґриґа, господар з Вишніх Верецьок. Був добродієм не тільки свого села, але й цілої околиці: спричинився до заложення кооперативи, був головою місцевої читальні "Просвіти", антиалькогольного кружка. Його заходами побудовано в селі прегарний Народний Дім. Чи треба було знайти якусь працю для односельчан, чи виклопотати дешевий кредит — всюди там був Іван Ґриґа. Ми, інтелігенти, з великим захопленням слухали, було, розумні думки цього звичайного, але розумом геніального селянина.

За його великі заслуги виборча комісія уважала честю взяти його між кандидатів на послів першого історичного Сойму Карпатської України.

Як вибраний посол Сойму, законами легалізований заступник свого району, прибув посол Іван Ґриґа на перше святочне відкриття Парламенту Карпатської України, яке відбулося 13-го березня 1939 р. Мадярські війська тоді вже рушили, щоб здавити волю його народу, і він приневолений був повертатися додому пішки вже під акордами гарматних вистрілів.

Він був застарим до того, щоб вхопити зброю в руки (мав біля 55— 57 років). Вертався додому мирно, без жодного спротиву з окупантами. Але мадяри не дивились на те, хто виступив зі зброєю в руках а хто ні, вони рішили фізично винищити ввесь активний провідний елемент карпато-українського народу.

У Волівці, недалеко його рідного села, зловило посла Ґриґу мадярське військо разом з місцевими терористами і ув’язнили. І почались для нещасного посла Ґриґи пекельні тортури. Прикладами побили його у плечі та у голову так, що другі в’язні, що сиділи з ним разом, його не пізнали. Голова була так спухла, що не видно було очей.

Мало того. Злочинці видумували способи нового катування, які тільки може видумати хвора фантазія безпощадного садиста. Потовкли послові голінки, криваві рани розтирали сіллю, а якийсь недолюдок із Нижніх Верецьок на ім’я Пагір тиснув йому пальці в дверях так, що не тільки руки йому попухли від палиць, але в дверях і пальці були поламані. Крім того, мадярські жандарми розпаленими цигарами обпікали йому ніс... Це з помсти за те, що був українцем, що був послом Сойму української землі, заступником українського народу, який нічого спільного не хотів мати з мадярами.

Збитого, змасакрованого посла повели із в’язниці відтак на гору у ліс під Яблоновим, вели його вже попід руки, підштовхуючи кольбами, бо він і осліп, і оглух від нелюдських побоїв, і там його замордували... Навіть і тіло його спрофанували: коли вже був застрілений, кат Пагір в поросі закривавленої землі копав до цієї розумної, вже мертвої голови, немов до футбольного м’яча...

Отак згинула ця ідейна людина, що стільки благ і добра принесла веречанській Верховині.

Багато сліз пролила його дружина, поки виплакала від катів його тіло, щоб поховати як слід. Коли вже лежав на катафалку в селі, на мертве тіло причепила дружина синьо-жовту стрічку... За це ув’язнили і її, знущалися над нею у в’язниці, де просиділа три тижні.



ЗАМОРДУВАННЯ ПРОФЕСОРА Д-РА ФІГУРИ І ВЧИТЕЛЯ Д-РА ЗАВАЛЬНИЦЬКОГО


В селі Воловому вчителював професор д-р Фігура за Чехословаччини в горожанській школі, а за нашої влади у Високій Промисловій Школі. Був він першорядним педагогом, серед молоді надзвичайно любленим. Третину своєї платні роздавав бідним учням, утримував кількох здібних хлопців в інтернаті на свій кошт. Не раз улаштовував збірки тільки тому, щоб мати змогу допомогти бідним учням.

Другим таким філантропом був д-р Завальницький, що учителював у Воловому. Допомагав, де тільки міг, "роззичаючи" гроші з своєї платні селянам не то що без проценту, але в більшості і сам капітал йому бідні селяни не повертали.

Д-р Завальницький був надзвичайно релігійним,ходив до церкви на кожне Богослужіння. Ані найбільший його ворог не міг твердити про нього, що він воював з мадярами, бо був до того і тілесно нездібним — горбатий каліка, низенький, слабої, хоровитої конструкції.

Як тільки прибуло в село мадярське військо і мукачівські "сабадчапати" (терористи), що були під військовою командою, цих двох людей арештували і зараз почали під смерть катувати. Крик і зойки було чути на ціле село. Тримали їх майже тиждень, і щодня прийшлось терпіти пекельні муки. За останні дні було вже чути тільки слабі, храпливі голоси.

Одної ночі в одинадцятій годині вели їх мадярські вояки в напрям Хуста. Це добре бачили ті селяни, що — з наказу сільського уряду — стерегли міст нижче села, біля крамниці Гана, на "Пустарі". Ув’язненим руки були пов’язані, ледве тримались на ногах, ледве лізли, їх прикладами стало підштовхували. Люди дивувалися, куди їх ведуть опівночі? Живим свідком цього ганебного морду є інженер Метельський, що тепер працює десь у Німеччині. Він також був у цій групі, його також мали розстріляти. Та він, будучи молодим і сильним, кинувся цілою силою під ноги старшого жандарма, так що його підломив і клубком покотився в близькі кущі... Поки кати опам’ятались, він уже був далеко...

Через три години вояки повертали без ув’язнених і люди, що стерегли міст, зразу зрозуміли, що нещасників нема вже між живими.

Виявилося, що відвели їх за приселок Поточина у ліс "Тісну", зійшли з дороги у правий бік над Ріку і на одній полянці, напроти звора "Козяй", дорізали їх. Наступного дня ще все лежали там трупи. Жандарми зігнали поточанських людей і ті третього дня поховали трупи на тій самій полянці — та в міжчасі дісталися туди й дальші два трупи невідомих осіб і тепер лежали вже чотири жертви. Люди з великим жахом сконстатували, що одному з трупів (здається д-рові Фігурі) з рота вибрали золоті зуби ще зажива багнетом. Це тому знали, що крови, яка стікала з уст, було повно і поза сорочкою — отже він мусів стояти... Другому трупові бракував палець — був свіжо відрізаний. Як видно, мадярський грабіжник злакомився на перстень, але тому, що не міг його стягнути, то відрубав цілий палець... Може, ще також зажива...

Пізніш у тій самій в’язниці в Воловому сиділи й інші люди і мені оповідали, що в келії, де сидів д-р Фігура, знайшли під солом’яником криваву сорочку, в якій були цілі жмути спеченої, згущеної крови. Сорочку винесли селяни, і опісля сконстатовано, що то була сорочка д-ра Фігури...



ЗНАСИЛУВАННЯ І МОРД ЖІНОК


Куди тільки не пройшло військо брутального окупанта, всюди почувся плач, ридання і тяжке горе. Убивали полонених січовиків, дорізували ранених, але з найбільшою насолодою накидувались на гарних дівчат і молодиць по селах і містечках. В Королеві заволочили якусь дівчину, догадуються, що це одна учителька, що день перед тим втекла з Севлющини, до школи. Тут її знасилувало десятки вояків, опісля, вночі, напівмертву відволочили і вкинули до Тиси...

В Хусті зловили одну українку-галичанку в січовій шапці. Заволочили її до одного будинку в колишній чеській колонії, де закватирувалось мадярське військо, і нещасної українки більше ніхто не побачив.

На великому копанянському полі під час боїв полонили мадяри січовиків, між ними й одну дівчину. Осмішили її, зірвавши з неї одяг, один мадярський вояк всадив до неї багнет у голі груди, а другий вояк пустив до неї кулю... Нижню частину черева здичавілі садисти покололи штиками...

На вишківському мості поповнили мадяри черговий морд жінок: у хустській школі, де кватирувало військо, знасилували туди заволочених двох жінок. Коли ті були вповні вичерпані і напівзімлілі, їх вкинули до авта і відвезли на вишківський міст. Тут, на самітному мості серед поля, далеко від людей, зв’язали нещасним українкам руки-ноги, прив’язали одну до другої і живцем кинули у глибоке плесо холодної води. Нижче Хуста вода викинула їх на берег. Селяни побачили два зв’язані трупи, але було заборонено туди ходити. Вояки, що доглядали побережжя Тиси, пустили трупи знов на воду.

Між Квасами і Ясіням, на Ловецькій дорозі в т. зв. "Труфанцях", по один бік дороги тиждень лежали чотири трупи зґвалтованих і замордованих гуцулок. Не дозволили їх поховати. Також і в Ясіня замордували мадяри двох знасилуваних гуцулок, яким ще, крім того, повідрізували груди...

Жертвами падали здебільша січовички-галичанки. За них не було кому інтервеніювати та падати навколішки перед злочинцями, як то робили нещасні автохтонні матері ув’язнених дочок. Котра з галичанок попалась у руки цих злочинців, а ще до того не знищила завчасу січової легітимації чи не спалила уніформи, ті всі після тілесних і душевних мук були ганебно замордовані.



* * *


Вище навів я лише кілька наймаркантніших випадків мадярського злочину, які були поповнені на цивільних особах, як на таких, що зі збройною обороною не мали нічого спільного.

А тепер подивімся, як поводились мадярсько-королівські війська супроти тих, які вхопили зброю, щоб боронити свою державу перед наїзником.

Мусимо зазначити ще й те, що, почавши від жовтня 1938 року, на наше пограниччя нападали мадярським генеральним штабом вислані терористи-бандити, від яких мадярська влада відгрібалася, мотивуючи, що це наші повстанці, хоч пізніше виявилось, що між ними було багато і активних старшин... Навіть супроти цих справжніх терористів наші уряди поступали гуманно.

Ось, подивімся на ці звірства.



МАДЯРИ ПОРЮТЬ ЧЕРЕВА, ЩОБ ВИЛАЗИЛИ КИШКИ...


Мадярська регулярна армія наступає на пограниччя Карпатської України... Нападають на Севлюш гарматами, літаками, кулеметами, працюють міномети і ручні гранати... Границю боронять січовики-семінаристи й учні севлюської Торговельної Школи. Але озброєння далеко невистачальне — всього тільки 20 крісів... Пізніш приходять свіжі відділи з трохи ліпшим озброєнням.

Та хоч як січовики героїчно боронять Рідну Землю, мадяри з літаків косять їх ряди, і вони приневолені відступати.

До полону попало декілька січовиків. Мадярські "культурні" старшини, вихованці 20-го віку, поводяться з ними гірше варварів. Порозрізували нещасним полоненим січовикам черева, намотали кишки на палиці, а вояки биттям заставляли січовиків бігти, щоб ліпше вилазили кишки з черева... Це сталося між Королевом і Веряцею.



РОЗСТРІЛ СТЕЖІ


Січовики відступали в напрямі Копані... Пішла у розвідку стежа з сімох січовиків, а потім ще інша розвідка з п’ятьох людей. Перед ними стократна перевага, і хлопці відступають, але вже запізно. Мадяри їх обійшли і всіх полонили. Здорових полонених мадяри розстріляли, а тих, що були ранені і лежали на землі, доколювали багнетами. Таким способом згинув тут семінарист Юда і десятка його інших товаришів.



ЗАМОРДУВАННЯ 30-ОХ ПОЛОНЕНИХ СТУДЕНТІВ-СІЧОВИКІВ. ПРОФАНАЦІЯ ЇХ ТРУПІВ


Від Копані до Хуста розвинувся український фронт, кілька разів мадярів відбили, але проти переваги не могли вдержатися. Над Тисою в копанському полі полонили тридцятьох наших січовиків, між ними й одну дівчину.

Брутально, безпощадно розстріляли їх поодинці усіх. Тут згинули Михайло Козичар з Тернова, студент IV кл. учительської семінарії, Іван Попович Мурга з Доманинець, студент IV кл. учительської семінарії, Салай з Ужгорода, студент семінарії і багато інших їх товаришів, студентів семінарії та торговельної школи, а також й інші урядом змобілізовані січовики.

Одним покололи лиця до непізнання зажива, а другим, вже мертвими, так, що коли трупи біля рокосівської станції поставили в ряд (вони там лежали кілька днів), то їх не було можна ідентифікувати.

Тіла замордованих спрофанували. Постягали з них не тільки уніформу й цивільний одяг зовнішній, але також і білизну так, що трупи лежали голі. З трупів мадяри смішкувалися: попідпирали та понаставляли трупів у той спосіб, що лежали "нацапки", задом-сідалом до сонця. До задниць стріляли з револьверів і пробивали багнетами.

Люди обурювалися над цією профанацією, і селяни з Великої Копані заслали до військової команди в Хусті делегацію, вимагаючи, щоб військова команда дозволила поховати трупи замордованих січовиків. З тяжкою бідою дістали на це дозвіл. Команда навмисно зволікала, щоб трупи валялись на найбільш рухливих місцях для постраху іншим. На цвинтарі у Великій Копані так поховано 26 січовиків, в Рокосові 5. Інші закопані по полях без жодного означення або покидані до Тиси.



ТОПЛЕННЯ СІЧОВИКІВ ЖИВИМИ В ТИСІ


Саме в час мордування студентів у Копані в Королеві топили мадяри січовиків живими в Тисі, яких полонили нижче моста. Шістьом січовикам зв’язали руки сильним дротом, окремо пов’язали мотузами ноги і ще раз зв’язали їх всіх докупи, неначе сніп перевеслом. Заволочили їх над берег плеса і живими вкинули "плавати".

Здається, ту саму групу Тиса в селі Бадалові біля Берегова викинула на берег. Було там 6 трупів січовиків, пов’язаних дротом. Староста села Бадалова дав наказ їх похоронити, але окружний уряд в Берегові покарав за те старосту та наказав на будуче трупи, викинені Тисою, вкидати знову до води... Селянам поздовж Тиси суворо заборонено ходити побережжям, зрештою, і не було можна, бо там ціле літо був сопух, а місцями незносимий сморід від трупів, що були викинені водою і на березі розкладалися.



ШТАБА ЗАЛІЗА ДО ШИЇ СІЧОВИКА


Відкрили мадяри гурт січовиків за Тисою на горбі, за відомою печерою біля приселка. Дорога їхнього повороту була відрізана, і вони старались перейти до Румунії, але в селі Хижа вже були мадяри. Відстрілювались вони, доки мали набоїв, відтак попали в полон. Немилосердні мадярські вояки жахливо скатували їх на місці, відтак заволочили на залізничий міст у Веряці, цілу групу зв’язали і пустили до неї кулемет. Ще деякі з них жили, як прив’язали до них штабу залізної шини, яку принесли із близької королівської станції, і вкинули їх у Тису...



ЗАМОРДУВАННЯ РАНЕНИХ СІЧОВИКІВ У ХУСТСЬКІЙ ІМПРОВІЗОВАНІЙ ЛІКАРНІ


Нещасний український Хуст і нещасна доля українців ... Два дні перед тим спричинив нам чеський кривавий генерал Прхала до шістдесяти трупів... По вулицях Хуста змішалися з болотом цілі калюжі української крові.

А ось третього дня вже мадярська королівська армія устроїла таке привітання, що людині перестав мозок думати. Ці "шляхетні витязі" вдерлися до імпровізованої в хустській Жіночій Домівці лікарні, в якій лікували ми також і їх полонених і людяно обходилися з мадярськими раненими, даючи їм навіть більші вигоди, як своїм. І ось за подяку мадярські вояки дорізували наших тяжко ранених, пробиваючи немилосердно багнетами таки там на діжках... Таким чином велика кількість наших ранених, яких привозили автами з фронту, знайшла тут люту смерть від рук азіата-монгола... Цим варварам їхня дикість здається їм самим геройством тоді, коли ці громадні масакри, морди і нелюдські тортури свідчать про підлість здичавілої душі нікчемного боягуза...

З убитих ранених січовиків стягнули уніформи, а трупи відвезли автом і закопали на полі, десь за Різницькою вулицею.



В ДЕРЖАВНІЙ ЛІКАРНІ В КРИВІЙ РАНЕНИХ РОЗСТРІЛЮЮТЬ КУЛЯМИ "ДУМ-ДУМ"


Ще не доходячи до Хуста, один відділ мадярських вояків під самою Кривою зловив гурт січовиків, що боронили державну лікарню під командою Петра Козака, студента III кл. семінарії. Перед розстрілом студентові багнетом видовбали очі...

Добившись до лічниці в Кривій, тяжко ранених січовиків розстрілювали на ліжках розривними кулями "дум-дум"... Коли це почули дальші ранені в інших павільйонах, то всі, що змогли піднятись, навіть той з одною ногою, зривалися з ліжка і рятувалися втечею. Мадярські гонведи гонили за ними, наче ловецькі пси за дичиною, багато з них багнетами покололи на подвір’ї, багато постріляли по полю, все ж таки декільком вдалося заховатись. Таким чином врятувались і пізніше про ці звірства оповіли іншим. Один з таких був пізніш арештований і сидів з нами в таборі. Між тими, що їх мадяри закололи в лікарні, було кілька хворих цивілів. Коли кілька тижнів пізніше цю лікарню перемінили на відомий зі страхіття концентраційний табір в Кривій, то в залах було ще видно брудні, кров’ю обприскані стіни.



ЗДИЧАВІЛІ ГОНВЕДИ РОБЛЯТЬ КРИВАВИЙ ЦИРК


На копанському полі, між Кривою і Хустом, на одному місці мадяри перервали фронт, обійшли і полонили десятьох січовиківстудентів. Повели їх над Тису, в холоді і на вітрі роздягли їх до сорочки, побили, попровалювали їм голови, опісля кривавих привели до одного смерекового дерева, що було відірване від дараби і викинене водою на берег. Тут нещасні хлопці мусили двигати для розваги здичавілої юрби гонведів тяжке дерево, причому ці дикуни реготались і били тих, що спадали з ніг. Опісля жертви були приневолені тримати дерево на плечах з піднятими руками, а кому руки хляли, того на очах інших розстрілювали... І так по черзі.

Нарешті студенти, всі як один, кинули деревом і зі словами на устах "Слава Україні, смерть мадярам!" гинули від куль мадярських гонведів.

Це бачили селяни з Криви, що були свідками проти своєї волі. Деякі трупи січовиків мадяри вкинули до Тиси, а деякі лишились таки там. На цьому місці селяни впізнали убитих хлопців Василя Маґдинця та Івана Дубовича.



СТОРОЖІВ БЕЗПЕКИ І ПОРЯДКУ ВИСТРІЛЮЮТЬ ЯК ГОРОБЦІВ


В новій столиці Хусті наша влада завела т. зв. помічну поліцію.

Були це інтелігентніші хлопці січовики, що здебільше мали чотири класи горожанської школи. З підстаршинського курсу січовиків 42-ох найздібніших приділено до поліції, де вчили їх на майбутніх поліціантів.

В критичний день багато з них виконувало службу безпеки на хустських вулицях тим більше, що їх колеги-чехи покинули Хуст ще день перед тим. Охорона життя і маєтку хустських мешканців була конче потрібна, бо голота і мадярське шумовиння вулиць піднімало голови і тут-там почало грабіжити, подекуди видаючись навіть за січовиків. Та хоч було чути мадярські кулемети і гарматні вистріли, українські поліціанти були на своїх місцях, боронили громадян та не допустили до грабежу. Не тільки за цілий час української влади, але навіть у цей найкритичніший день як у цілій Карпатській Україні, так і в її столиці Хусті був взірцевий порядок і дисципліна, що подивляли німецькі журналісти й інші об’єктивні чужинці.

Міст уже наші здали, вже мадяри входили і почали січові фронтові війська відступати, але українська поліція ще все стояла на вулицях. До декотрих підійшли наші люди, звернули їм увагу на прихід гонведів і радили їм також тікати.

— Я тут згину, а місця служби не залишу, доки мене не змінять, — була відповідь одного поліціанта-січовика.

Це були герої порядку, бо їх так учили в школі. Вони добре знали, що зміна вже не прийде, але хотіли зачекати на мадярську регулярну армію, щоб не допустити до розбоїв, грабіжництва та убивства на власний порахунок шумовиння. Де увійде порядна регулярна армія, там є забезпечений дальший порядок. Ці помічні поліціанти-січовики на фронті не воювали, отже, не було причини боятись. Навпаки, від кожної іншої порядної військової команди були б дістали похвалу. Їх могли відтак звільнити, коли новим панам не подобалася їхня фізіономія.

Але озвірілі відділи мадярських гонведів першими кинулись на помічну поліцію, хоч ті мали перев’язки на рукавах з написом "поліція". Вистрілювали їх, наче горобців.

Хто-небудь міг би думати, що це може сталось помилково, що мадярське військо думало, що це члени бойових рядів січовиків... Навпаки, мадяри добре знали, що це поліція. Навіть кілька днів пізніше робили обшуки та строгі ревізії по хатах за членами української січової поліції... Тих, що стояли на своїх службових місцях, розстріляли на місці, інших відводили з хат і вимордовували.

Десятки трупів помічної поліції гнило на Різницькій вулиці і за містом біля залізнодорожнього насипу. Щойно як тіла почали розкладатися і сопух був незносимий в цілій тій околиці, закликала військова команда циганів, їм дозволила ограбити трупи та зірвати з них одяг та обув’я, а за те мали їх закопати. Цигани цих нещасних поліціянтів відвезли на теліжках і закопали, немов стерво.



СМЕРТЬ МОЛОДОГО УРЯДОВЦЯ ПАНАСА КЕДЮЛИЧА


Від середини грудня працював у міністерстві внутрішніх справ молодий практикант Панас Кедюлич, родом із Перечина. Цей ідейний юнак належав до національно найсвідомішої молоді Перечина. Як молодий хлопець, політично не був заанґажований, а навіть вояком не був, так що ані найбільший його ворог не міг сказати, що воював проти мадярських гонведів.

Мадярські війська увійшли до Хуста. Панас нікому нічого злого не зробив, тим менше мадярам, то ж не думав тікати в невідоме за границю, а рішив залишитися в Хусті. Але коли мадярські війська і жандарми почали витягати людей із хат і розстрілювати, рішив вернутися до батьків до Перечина, може, там вдасться йому ліпше скритися у знайомих.

З Хуста вибрався загородами, але біля Ізької вулиці один місцевий мадяр впізнав його. Звернув увагу мадярським воякам, що він урядовець українського міністерства, і ті догнали Панаса і застрілили його.



ЗАМОРДУВАННЯ СТІЙКИ ПРИ ГОЛОВНІЙ ПОШТІ В ХУСТІ


Неочікуваний впад мадярських гонведів із двох боків унеможливив січовій стійці при головній пошті в Хусті поворот, і вона залишилася там.

Гонведи обсаджували по-перш важливіші публічні будинки, насамперед пошту. Січова стійка в числі чотирьох людей подалася на стрих і там заховалася за коминами. Не мали вже вони набоїв, бо при вуличних боях з вікон пошти повистрілювали. В одного з них була тільки одна-одинока куля. Після чотириденного перебування на пошті без харчів і води, після кількох невдалих нічних спроб утечі один січовик своєю останньою кулею поповнив самогубство. Інші сходами ступали вдолину, сподіваючись, що божевілля перших днів шаленого терору вже минуло і їх візьмуть у полон. Сподівались, що бодай один з них вийде живим.

У брамі мадярська стійка їх негайно ув’язнила. Призвали якогось старшину і той, без суду, без складення протоколу, а навіть без того, щоб розпитати, як називаються чи яка їх вина, таки там серед двору поштового уряду дав їх розстріляти...



УБИВСТВО П’ЯТЬОХ ПОЛОНЕНИХ КУЛЕМЕТНИКІВ


Щоб крити відворот бойової лінії січовиків, дзвіниці хустської катедри обслуговувало двома кулеметами п’ять січових кулеметників. Відворот для них був замкнений, але набоїв мали подостатком і вхід вежі-дзвіниці завузький до того, щоб гонведи могли до січовиків добратися. Розбити вежу гранатами намісник Бокшай, відомий мадярон, не позволяв.

Мадярський старшина гукнув на січовиків, щоб піддалися. Між кулеметниками були й такі, що знали мадярську мову. Вони відповіли старшині, що не здаються, все одно будуть розстріляні, то вже краще хай згинуть із зброєю в руках.

Але мадярський старшина дав слово честі військового офіцера, що не будуть розстріляні. Хлопці, повіривши в слово, зійшли із вежі і зложили зброю. Відвели їх на подвір’я перед церквою і поставили в один ряд — для розстрілу. Хлопці дивляться на все те з жахом і пригадують старшині його слово честі.

— Супроти "січ-банди" немає слова честі... — була відповідь старшини.

В цей мент виходить з хати намісник Бокшай і аж розкричався:

— Що?! Розстріляти їх?! Замало! Живе тіло треба з них рвати кліщами!

Бокшай багатьох наших людей послав під кулю. Він був головою Мадярської Народної Ради і разом з другим терористом д-ром Будаєм видавав смертні присуди, між іншим і на професора Митровича.

Здичілі гонведи обернули рушниці і на очах цього ката "панотця" почали бити по головах і по цілому тілі наших героїв так, що кров далеко прискала і куски тіла відлітали та ломались кості. Вже майже неживих, до непізнання змасакрованих хлопців дорізали багнетами і достріляли кулями.



ГОНВЕДИ ГРАБУЮТЬ, ШТИКОМ ВИДОВБУЮТЬ ЗОЛОТИЙ МІСТ ІЗ РОТА


Про розбої і грабіж мадярських гонведів буде слово пізніше, тепер наведу тільки один характеристичний злочин сполучений із грабежем, що стався на розі вулиць Духновича та Слов’янської і кривавим фіналом відігрався потім на подвір’ї міського дому. Аж морозом б’є, здавалося б, що це буйна фантазія, але, на жаль, це дійсна правда, про що оповідали мені очевидці.

На початку вулиці Слов’янської в Хусті зловила група гонведів одного цивіля, що з валізкою в руках старався перекрастися городами в напрям лісу за Рікою. Під претекстом шукання зброї гонведи почали лазити йому по кишенях, забрали від нього гроші, золотий годинник з ланцюжком і цілу валізку з речами.

Безперечно, був він українцем, бо один наш хлопець чув, як він сперечався з мадярами по-українськи. Коли б цей нещасник був плюнув на ті речі й відійшов, то, може, був би врятував голе життя, а то він почав голосно протестувати і вимагати повернення забраних речей — може, останнього свого майна. Хотів іти до самого коменданта на скаргу. Його штовхали, відбивали, але він кричав і вимагав своїх речей.

Як видно, вояки побоялись, що він справді може їх зголосити і, проходячи побіля будинку колишньої дирекції поліції, впала їм на думку чортівська думка, щоб замаскувати грабіж: з болота рову витягають брудну січову шапку, натягають нещасникові на голову і на ціле горло кричать: "Січак, січак..." Шапку він руками кілька разів скидав з голови, але тоді вояки мотузом зв’язали йому руки ззаду.

Один вояк відлучився від решти і зник із краденими речами, а другі вояки заволочили "січака" на двір магістрату, де вже лежали десятки трупів з передучорашніх прхалівських чеських боїв і трупи вже мадярами розстріляних січовиків. Тут його серед галасу воячні розстріляли. Але перед розстрілом видовбали йому багнетом золотий місток зубів із рота...

Таким чином мадярські гонведи "придбали" собі не тільки "здобич", але й постаралися, щоб власник украдених речей навіки замовк і не наробив їм неприємностей...



СТРАШНЕ ЗВОЖУВАННЯ МЕРТВИХ СІЧОВИКІВ


Днями, тижнями, ба навіть місяцями шалів терор, але особливо перші дні мадярського божевілля оп’янілої перемоги були невиносимі. Цей період у повному своєму образі не дасться ані описати, ані оповісти. То було пекло, то була якась кривава вакханалія здичілої озброєної товпи мадярських гонведів, терористів і різних "витязів" супроти безборонного населення. Очевидці оповідають про це із жахом. Це страхіття не має прикладу в історії боротьби білих народів. Дармо протестував хустський німецький консул д-р Гофман і німецькі журналісти. Водотопи та розстріли перестали лише після тижнів, аж тоді, коли обурився цілий культурний світ і відбувалась інтервенція за інтервенцією, щоб врятувати бодай поодиноких осіб. (Подібна інтервенція врятувала життя Федорові Реваєві й мені). Але ще й тоді масакри продовжувалися місяцями в добре закритих льохах в’язниць та за колючим дротом таборів.

Але не йдім так далеко, ми ще в перших днях шалу найбільшого терору в тому самому Хусті.

Команда мадярського королівського війська улаштовує "похорон" полеглих січовиків, який може видумати тільки фантазія хворого мозку. Від оцього "похорону" очевидці слабших нервів мліли, а інші крізь сльози придивлялися з жахом. Навіть нам неприхильні люди охнули і відверталися, щоб не бачити такої варварської профанації.

Команда наказала звожувати трупи сільськими возами, що возять гній, а також відкритими тягаровими автами, бічні дошки яких були навмисно зняті або відчинені, щоб було видно трупи і щоб тим більше настрашити і так перелякане українське населення.

І ось звожують трупи. Одному трупові тече гній з рота, як десь лежав серед бруду чи гноївки... Другому відбитий ніс, розбиті уста... руки звисають, ноги звисають і відпадають по дорозі від тулуба... Вояки відпалі частини тіла визбирували і знову кидали на вози. Тут очі виколоті, черево розпороте, губи відрізані... на голому хребті чи грудях десятки колотих ран від багнетів... Ноги поламані, руки потовчені, і біліються посукані та позаламлювані кістки...

Все те серед білого дня везеться головними вулицями, навіть увагу звертається публіці: вояки гукають, кричать, смішкуються, регочуться... Щоб бачило якнайбільше людей, щоб настрашилось... та щоб не відважилось ще раз робити Україну...

Це моральна пресія, це тортури, душевне катування! І так везуть на цвинтар, а там — напроти могили січовика Андрія Бойка, що перед кількома тижнями помер на запалення — вже гробокопи приготовляють величезну яму, до якої привезли вапно. Незабаром вкидатимуть туди наших мертвих.

Та це ще ніщо, а ось послухайте, що було дальше.



МАДЯРИ З МЕРТВИМИ ЗАКОПУЮТЬ І ЖИВИХ


Рівночасно з цим у хустській величезній в’язниці, де сидить кількасот політичних в’язнів, переводяться тортури. Особливо в одній келії пекло: тут сидить 27 "січаків", що були налапані по хатах, по стодолах, а навіть по вулицях, на кого мадяр або жид показав пальцем; "січ..." Ці помруть без вислуху, без розсуду, бо вже саме ім’я "січак" — це готовий присуд смерті... Але є між ними й такі, яким не можна доказати, що вони "воювали". Їх провина в тому, що мають ворогів, які мають на них "зуби", або стали для мадярів невигідні як організатори української партії, секретарі, експоновані учителі і взагалі люди, на яких є донос надійного мадяра... Ось тих треба послати зі світу, бо так веліла місцева Мадярська Народна Рада або якась впливова особа.

Кожної ночі з’являються до цієї келії детективи і вояки з "пір’яниками" (мадярські жандарми) і б’ють таки тут або ведуть до катівні і середньовічними муками випитують, "чи воював проти мадярів?" Тисненням пальців у дверях, ломанням костей і різним катуванням нещасники "признаються", а це вже готова смерть.

Ця група вже "перепитана", потрібно тільки розстріляти, але серед подвір’я в’язниці не хочуть розстрілювати, щоб не дразнити інших в’язнів, що тут сидять сотками, а також, щоб не робити гуку, бо недалеко, в хаті інспектора Ґулянича, живе німецький консул. Крім того, в’язниця находиться серед самого міста та ще біля католицької церкви...

Є ще один спосіб замордування — відвезти в’язнів над Тису і там розстріляти або потопити в Тисі без розстрілу... Але ціла група така збита, голодом і катуванням так вимучена, що ледве стоїть на ногах...

І ось мадяри знаходять спосіб, як січовиків з цієї келії замордувати. Жандарми, оті когутячим пір’ям удекоровані убивці, відводять нещасних людей до одного дальшого, сепаратного льоху і вкидають ручні гранати, а тих, що ще дихають, пробивають штиками...

Вечоріло, коли з великим поспіхом накидали трупи на вантажне авто, яке подалося в напрямі до викопаних ям і недалеко стало під беріжком. Одні вояки носили трупи до могили і вкидали їх до ями, а гробарі присилували їх верствою вапна. На те клали нові трупи. Гробарі з жахом замітили, що між трупами є й живі. Були такі, що ще дихали, стогнали, а навіть один шепотом благав крізь сльози, щоб його не вкидали до ями... Гробарі не хотіли погребати живих, протестували, але ті варвари вкинули живих разом з мертвими до ями і погребли...

Один гробокоп від того жаху днями не їв і не спав, а як заснув, то снились йому заживо поховані січовики, які погрожували. Гробокоп нервово не витримав і за кілька днів збожеволів.

Таким чином в самому Хусті повстали великі січові могили і багато менших — не згадуючи вже про тих невідомих могил по полях і про дно Тиси... В одній, найбільшій, лежать 92 січовики, в другій 40, потім 30, а в четвертій 27; багато лежить по нивах і загородах в двійці, трійці і одинцем. Крім того, як уже було сказано, в Тисі потоплено сотні жертв, далеко більше, чим у могилах, може, двічі, а може й тричі стільки. Сам окружний військовий комендант, полковник Голлоді признав, що в Хусті мадяри замордували 170 українців. Це тому знаємо, бо одного разу жінки ув’язнених прийшли до канцелярії полковника в Хусті благати за своїх чоловіків. Можливо, що жіночі сльози і ридання трохи зм’якшили кам’яне серце цього деспота. Як вступив до кімнати оберлейтенант Турзо, комендант лютих терористів, і вимагав від полковника затвердження розстрілу дальшої групи, то полковник Голлоді перед ридаючими жінками вибухнув словами:

— Доки хочете ще мордувати, та ж я вже підписав 170 смертних присудів...

Все це були жертви ганебного мордування. Замкову гору в Хусті українське населення назвало "Січовою горою".

В Хусті мадярські гонведи, жандарми, чорнорубашники й інші терористи, що були під військовою командою, поповнювали цілий ряд дальших злочинів. Але поки що лишім Хуст, ми ще до нього повернемося пізніше. Ідім слідами, як поступає мадярська армія. Побачимо, що мадярське військо всюди заповнювало свою владу громадними мордами та тяжкими побоями.



МАДЯРИ КАТУЮТЬ РАНЕНИХ 1 РОЗСТРІЛЮЮТЬ...


Бойова лінія січовиків завернулася з Хуста, гро січовиків подалося горами в напрямі Нанкова, бо битий шлях на Бичків був відкритий для ворожих панцирників, яких ми не мали. Але меншому січовому відділові була відтята дорога в гори, і він відступав долиною на Сокирницю. Дістали вогонь з двох боків і, може, були б пробилися, якби не брак набоїв. Над цим відділом також появилися два мадярські літаки дуже низько, косили кулеметами і ще ліпше розпорошили і так скромні сили січовиків, спричинюючи кілька мертвих і багато ранених. Відступ був неможливий. Добра десятка здорових і ранених січовиків попала в мадярський полон.

Безпощадні гонведи в нелюдський спосіб стягали ранених, били револьверами та рушницями в рани, потім волочили їх за ноги і за руки, стягали в одну купу і тут дорізували.

Здоровим полоненим постягали чоботи, черевики, відтак попідкочували штани до коліна, били їх оберненими рушницями і проколювали їм ноги. Котрий з них повалився на землю, того розстріляли. Нарешті і тому найсильнішому потовкли голінкові кістки, і він упав, щоб потім скатованого дострілити... Тут поляг зі своєю групою і надзвичайно відважний хлопець, хоробрий десятник Іван Банк, родом із Бедевлі.

Оповідали мені люди в таборі, що на цьому полі — але вже над Тисою — були розстріляні якісь два наші січовики на ім’я Ткачук та Горощак.

За селом Сокирницею нарахували 25 роздягнених змасакрованих трупів, що виглядали, неначе якісь страшні великі кроваві ковбаси. їх трупи вкинено до Тиси.



НОВІ РОЗСТРІЛИ В БЕДЕВЛІ І ТЕРЕСВІ


Між Бедевлею і Тячевом після розгромлення відділу січовиків, в якому взяли участь мадярські літаки й артилерія, розстріляли мадяри всіх полонених.

Другий відділ січовиків розбили мадярські війська недалеко Тересви, всіх ранених добили зараз таки на полі, а дев’ять полонених січовиків розстріляли на місці.

В Тересві, під горою "Качілкою", розстріляли мадяри і дальших двох січовиків-галичан, яких місцеві мадяри видали на розстріл.



УПРАВИТЕЛЬ ШКОЛИ, СІЧОВИЙ ЧОТАР ІВАН БЕЙЛАВАРІЙ, ГИНЕ ВІД РУКИ ТЕРОРИСТА


Іван Бейлаварій, родом з Великої Копані, був учителем в Няґові. Як вислужений військовий старшина, в селі зорганізував "Січ" і був її комендантом.

Коли мадярські війська обсадили район, терорист Еґрешій (про якого вже була мова), робив "чистку". Зі своєю шайкою терористів ув’язнив учителя, вивів його за село, над річкою Тересвою розстріляв, а його труп вкинув у воду.

Еґрешій розстріляв на власну руку десятки людей.



СТРАШНІ МАСАКРИ ТА ВБИВСТВА В СОЛОТВИНІ


Завдяки нашим соляним копальням і тій обставині, що Сигіт опинився в Румунії, дрантива діра — село Солотвина — швидко росла, як на дріжджах. З малого мадярсько-жидівського села виросло місто. Населення багатіло, мало добре плачену працю, і ось за ті всі добра солотвинські мадяри відплачували нам так само ганебно, як і тячівські.

Чехами до зубів озброєне мадярське шумовиння захопило владу у свої руки в тому самому часі, що й у Тячеві. Чеські війська до останньої хвилини не тільки що підтримували мадярську босячню, але навіть помагали вогнем із гармат на січовиків (як то робила артилерійська батерія в Тячеві.). Таким чином, ще Копаня була в наших руках, а в Тячеві і Солотвині (значить; за нашою спиною) були панами життя і смерті місцеві мадярські терористи.

В перших двох днях ловили всіх українців без виїмку, катували у в’язниці і в колишній чеській школі, а потім розстрілювали. Були й такі випадки, що тячівські терористи перепустили, але зловили його в Солотвині, і хто вже попався в їхні пазурі в Солотвині, той більше не вирвався з рук цих брутальних варварів. В перших двох днях солотвинські терористи розстрілювали або топили в Тисі десятки українців. Тільки кільком малознаним вдалося викрутитися через знання мадярської мови, а всіх інших замордували. Січовиків в уніформі мордували рафінованими муками. Кілька днів пізніше через солотвинський міст почали і румуни передавати мадярам січовиків. Всіх тих січовиків вимордували в найбрутальніший спосіб. Із Солотвини ані один в’язень не попався до іншої тюрми, ані до концентраційних таборів — всі до одного були збиті до непізнання і відтак дорізані або втоплені в Тисі...



СМЕРТЬ ПОЛКОВНИКА ГУЗАРА І ЖУРНАЛІСТА ТАРНАВСЬКОГО

В РУКАХ СОЛОТВИНСЬКИХ МАДЯРСЬКИХ БАНДИТІВ


Полковник Гузар, один із найбільших героїв української визвольної боротьби, приїхав на Карпатську Україну і став невидимим керівником ОНОКС.

Під час чеського нападу полковник Гузар обняв команду оборони будинку Головної Команди "Січі" при вулиці Румунській у Хусті.

Після проголошення самостійності Карпатської України, міністр війни Степан Клочурак призначив полковника Гузара заступником головного коменданта полковника Єфремова. Гузар був у протимадярській обороні гейби шефом генерального штабу.

Журналіст Тарнавський був ідейним провідником української молоді в Галичині (інакше називався Коссак). Він скоро став облюбленим і в Карпатській Україні. Його ідеологічні реферати були взірцем щирого патріотизму. За ним уже було вісім років польської тюрми за політичну діяльність.

Є свідки, що бачили, як полковник Гузар із Тарнавським опустили Хуст мотоциклом в пізніх годинах 16-го березня, коли вже мадярські війська були на мості.

Полковник Філонович в селі Апшиці бачив Гузара на коні, навіть просив його приєднатись і обняти команду цілого загону, що прямував на кордон Румунії під командою полк. Філоновича, але полк. Гузар був вичерпаний, залишився в Апшиці і від того часу пропав.

Тут, у таборі, сидів з нами один молодий українець, родом з Апші, на ім’я Добош і він нам оповів, що бачив, як один високий, стрункий мужчина з тонкими вусиками, а другий мужчина молодий, середнього росту, білявий із знаком на чолі, були арештовані в селі Апші. Ґардисти зараз пов’язали їх, страшно збили і відвели до Солотвини... Тут всі сліди за ними пропали і ніхто їх більше не бачив — у Солотвині їх гонведи замордували.

Після опису ми переконалися, що ці люди були полковник Гузар і журналіст Тарнавський.



МОРДИ В БИЧКОВІ


Ще 16-го березня о год. 16,45 на бичківському тисянському мості мадярські терористи — а саме бичківські мадяри Кароль та Сейнаші Янош, урядовець каси хворих — застрілили учителя горожанської школи Павла Волощука, що був районовим комендантом "Січі", коли той вибирався до Румунії. Мадярські терористи стріляли до авта, одна куля попала в ногу, а друга — смертельна — в голову. Опісля пустили вістку, що Волощук поповнив самогубство, але це брехня, бо його револьвер знайдено в кишені... Не тільки вбили його, але разом із гонведами ограбили його хату, забрали мотоцикл, документи, гроші. Також арештували його наречену, молоду вчительку Анну Ткачуківну, яку передержали кілька тижнів у тюрмі зате, що знайшли в неї його січову уніформу, деякі його документи та інші речі.

Бичків був одним із найсвідоміших українських центрів. 1 тепер, після трагедії й упадку державності, бичківські селяни переховували багато січовиків, які захоронились як у селі, так і по узбіччі гір у селянських хатах. Вдень і вніч гонведи шукали по хатах, по всіх закутинах і кого тільки зловили — розстрілювали. В Оріховому Потоці в Діброві є січова могила, в якій спочивають 32 розстріляні січовики, а також інша могила з 17-ма замордованими находиться в загороді Коперльоса під т. зв. Горолізом. Крім того, багато могил находиться одинцем, по горах і лісах, а також у самому Бичкові по нивах і на цвинтарі, не згадуючи вже могил замордованих інж. Литвицького, вчителя Дмитра Остапчука та поручника Павла Волощука.

В руханковій залі горожанської школи в Бичкові улаштували собі мадяри катівню середньовіччя, але про ці нечувані тортури буде слово пізніше.



ЗЛОЧИНИ МАДЯРІВ У ТРЕБУШАНАХ ЗАМОРДУВАННЯ 8-ОХ ЛЮДЕЙ У ЗВОРІ


В Требушанах за доносом місцевого попа-мадярона Євгена Посульки мадярські терористи з гонведами разом поповнили найганебніший злочин. Зараз після приходу мадярської регулярної армії озвірілі мадяри дня 20-го березня арештували 8-ох українців, а то: коменданта "Січі" чотара Василя Тимощука, січового організатора Івана Ґодвана, голову Української Національної Ради Федора Рознійчука, січовика Івана Полянчука (зятя старости Фіріщака), робітника Василя Мендришору і ще 3-ох людей. Про їхні прізвища довідався я пізніше. Це були о. К. Купар і Василь Небола, управитель школи, оба з Грушова. Третя жертва невідома.

Ці нещасні люди насамперед дістали криваві хрестини ще у в’язниці, а другого дня, 21-го березня, в передобідових годинах, посадили їх на військове вантажне авто і відвезли в напрямку Квасів. Під Квасами висадили всіх з авта і повели звором, де хотіли їх розстріляти. В цей мент один зірвався з місця і почав тікати — його звалили кулею. Щоб і другим не прийшло на гадку тікати, пустили кулемет у ноги, і вони, всі ранені, попадали на землю. До нещасників здичілі мадяри прискочили, неначе звірюки, і почали пороти черева, відрубувати вуха, відбивати та відрубувати носи, виколювати очі. Повідтинали губи, повідрізували полові органи і повкидали їх разом з торбами до розпоротих черев, а Іванові Полянчукові відрізані полові органи запхали до рота.

З великого, надлюдського болю нещасні жертви так страшно кричали, ревіли, що було чути із звора аж до Квасів. Іван Полянчук ще все був живий, і йому розкололи голову.

Вже вони лежали мертвими, як мадяри ще все били та кололи багнетами. Вони постріляні були тільки в ноги, щоб не втекли, а потім дотовчені та дорізані. Голова в кожного була так розбита, що мозок витікав, кістки поламані в цілому тілі, а шкіра і м’ясо неначе посічені.

Замордовані трупи лежали на тому самому місці два тижні, а тільки одна стара жінка, що була свідком цього страшного злочину, відважилась за деякий час оповісти людям. Скорше боялася кому-небудь сказати.

Трупи були так змасакровані, що тільки рідня могла їх впізнати після одягу.

Всі жертви цього немилосердного убивства були поховані у спільній могилі на цвинтарі біля залізничного тору у Квасах. На могилі 8 малих смерекових хрестиків говорить про злочин цих азіатських звірюк.

Третього тижня на цій могилі відбулася величава панахида, в якій взяла участь велика маса гуцулів. Брутальні мадярські жандарми розганяли товпу своїми методами, але вони таки прийшли, щоб поклонитися замордованим Героям.



МОРДИ У "ТРУФАНЦЯХ"


Вузькою, стислою долиною веде дорога з Квасів до Ясіня між горами вздовж Чорної Тиси. І ось, між Квасами і Ясіням, у так званих "Труфанцях", на Ловецькій дорозі, цілі три тижні лежало по одній стороні десять чоловічих трупів замордованих січовиків, а трохи вище, з правого боку, лежали чотири трупи знасилуваних і замордованих гуцулок,

Трупи чоловічі були змасакровані, ограблені, а трупи жіночі — посмішковані: двом гуцулкам відрізані груди, а одній полові органи і черево поколото багнетами...

Люди хотіли поховати трупи, але гонведи не дозволяли, сказали, що вони там мають залишитися для постраху іншим:

— Щоб ви знали, як по-друге піднімати зброю на гонведів...

І коли вже обурювалася ціла Гуцульщина і повідомила консула одної заграничної держави, мадяри одної ночі віднесли ці трупи десь у ліс і в невідомому місці позагрібали, щоб закрити сліди страшного злочину, бо на другий день мав це місце відвідати заграничний журналіст.



КИШКИ СІЧОВИКА НАКРУЧЕНІ НА ТЕЛЕГРАФІЧНИЙ СТОВП


Недалеко Кевелева (біля Квасів) знайдено труп в ярку вулиці, замордованого гонведами у такий спосіб, який заганяє муравлів людині під шкіру. Полоненого січовика біля телеграфічного стовпа зв’язали, розпороли його черево, і випустили кишки. Опісля кишки скобою пригвоздили до стовпа і страшними ударами приневолили січовика крутитися довкола стовпа, щоб чим ліпше вилазили кишки, і спричиняли йому нечувані болі. Відтак нещасника прокололи багнетом, і він повалився в рів. Його труп гонведи віддалили вже другого дня, занадто був він на очах.

Але про цей злочин кевелівські люди добре знають, і колись панам-мадярам відплатимо з відсотками!



ТРАГЕДІЯ ГАЛИЦЬКИХ СІЧОВИКІВ


В моїх березневих записках я вже коротко згадав, як у перших днях шаленого терору розстрілювали січовиків без виїмку, але пізніш, на польське бажання, цих нещасників передавали полякам. В тюрмі я мало знав, будучи вповні ізольований, а тут, у концентраційному таборі, маю можливість говорити з людьми, які ще днями, тижнями були на волі, а є й такі, яких недавно сюди привели. Ці люди зі всіх околиць і більше знають, як ми, що сидимо від першого дня... Є тут тайники, дроворуби, пастухи, що ходили по лісах і або були свідками нечуваних злочинів, або чули від інших. Мадяри дикі, а поляки такі самі варвари.

Нещасні наші галицькі брати перейшли кількакратну Голгофу страждання. З Галичини втекли через польську границю, щоб підсилити своїх рідних закарпатських братів. У Хусті звели героїчні бої з чехами, опісля воювали проти мадярів, а після погрому перейшли Тису, кордон Румунії, там їх румуни ограбили, побили і видали мадярам. Мадярня, ведучи їх Тячевом, знущалася над ними, катуючи всіх та лінчуючи тих з краю, що діставали найбільше ударів. Ескорта навіть не думала їх перед озвірілою товпою мадярні боронити, навпаки, ще помагала кольбами. Більш як половину мусили завести попід руки або таки на ношах занести до в’язниці.

В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам.

Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе — плащі, блюзи, черевики, хоч цей одяг був цивільний, власний, — мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам. Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли...



ПОЛОНЕНИХ ГАЛИЦЬКИХ СІЧОВИКІВ РОЗІП’ЯЛИ НА ДЕРЕВА


За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні,за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан.

Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували.

На землі лежав ще сніг, добра половина січовиків боса, бо забрали від них не тільки всі вартісні речі, але постягали й чоботи та черевики. Дехто з них загорнув ноги в онучі, в рушники, в торби, але були й такі, що йшли вповні босими ногами в снігу.

Із тридцятьох людей поляки вибрали шістьох і повели з собою. Чи це були шпигуни, чи одні з передових галицьких борців, що були заведені у польській "чорній листі", яких чекали ще гірші муки і смерть, не відомо.

Решту галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах. По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях. Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями. Відтак гонведи, а з ними разом і мадярський хуліган Цайґер та мадяронський бандит Данищук одного за другим розстрілювали...

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: "Слава Україні!" і співом "Ще не вмерла Україна..."



ЗАМОРДУВАННЯ ДОРІЖНИКА МАСЛЕЯ


Віденська арбітражна лінія перервала село-колонію Руська Долина біля Севлюша на дві частини — одна,нижня частина, припала мадярам, а менша, вища, до Карпатської України.

Селянські делегації дуже часто інтервеніювали у нашої влади в Хусті, щоб зробити з мадярами заміну, хоч би й за півмадярське село Фанчиково. В Руській Долині жили переселенці з марамороської Верховини, національне свідомі люди. Найбільш активним був доріжник Маслей, надзвичайно інтелігентний селянин.

Близько перед трагедією Карпатської України Маслея з помешкання мадярські жандарми відвели і замордували. Його труп, разом з трьома іншими трупами, знайшли в мадярському селі, у Вилоці.



* * *


Повище описані убивства поповнили мадяри на лінії від Севлюша до Ясіня. А тепер перейдім на Мукачівщину, Свалявщину та Ужгородщину, де також українська кров закривавила стопи мадярських гонведів... До опису дальших побоїв і знущань на Гуцульщині ми ще повернемо, бо свої "геройства" продовжували здичілі мадяри довгими тижнями.



МАДЯРИ СІЧОВИКІВ "УЧАТЬ" ПЛАВАТИ


Як тільки біля Мукачева мадяри переступили границю, зустрілися з відпором січовиків. Та хоч кілька разів вдалося мадярів відбити, недостатньо озброєні і числом заслабі січовики не мали змоги втриматись.

Між Росвиґовом і Підмонастирем мадяри полонили п’ятьох січовиків. Повели їх над Латорицю, де вода була досить глибока і сказали їм, що коли перепливуть плесо, то нічого їм не станеться. Січовики кинулись у воду, на те мадяри почали до них стріляти і чотирьох застрілили у воді. Тільки одному вдалося перебігти на другий бік, але і того постигла та сама доля: недалеко стояли гонведи, зловили його і розстріляли.



РОЗСТРІЛИ НА КОРОПЕЦЬКОМУ МОСТІ


За селом Коропці полонили трьох січовиків, а, крім того, серед дороги лежав один тяжко ранений. Раненого проколов гонвед зараз на місці багнетом, а інших відволочили на міст у Коропцях і там з найбільшим галасом озвірілої юрби хлопців розстріляли, а трупи повкидали до води.



В ПІДМОНАСТИРІ ДВОМ ПОЛОНЕНИМ СІЧОВИКАМ ВИКОЛОЛИ МАДЯРИ ОЧІ


З найбільшою брутальністю кинулись мадярські варвари поперш на василіанський монастир у Росвиґові. Здемолювали вони вартісне устаткування, а відтак руїнницькими руками сплюндрували велику і рідку бібліотеку і на цілу Європу славний старинний архів. Чудові старинні образи понищили або покрали.

Під самим монастирем зловили гонведи двох українців і під закидом, що вони "січаки" і воювали з гонведами, хотіли їх на місці розстріляти. Українці запротестували, боронячися тим, що у них не було навіть зброї.

Зразу повели їх до місцевої школи, де їх страшно збили, але що вони не признавалися, вояки відвели їх до замку в Паланку, який мадяри перемінили на в’язницю і де сиділо вже багато українців. Тут нещасних взяли на допити. Знайшовся "свідок", який твердив, що вони давали сиґнали січовикам з росвиґівського монастиря. Але тому, що вони не признавалися й надалі до вини, взяли їх на страшні муки. Озвірілі мадяри одному кольбою вибили всі передні зуби, другому шаблею відрізали вухо, а потім у замковій пивниці викололи їм очі і розстріляли.

Страшний крик і плач було чути на цілу тюрму. Люди, що пізніше попали в концентраційний табір, оповідали мені про це звірство з великим жахом. Були це хлопці з Гуцульщини, або з Галичини, бо звали рятунку літературною мовою, а не діалектом.

Як знущалися мадяри над в’язнями в цьому замку, опишу пізніше.



ЗАМОРДУВАННЯ 23-ОХ СІЧОВИКІВ ПЕРЕД ЧИНАДІЄВОМ


На долині між Підгорянами і Чинадієвом полонено 16 січовиків, крім того, 7-ох привели мадярські терористи з околичних сіл.

Всіх полонених вантажним автом повезли вище Чинадієва, під ловецьким каштелем графа Шенборна зсадили їх з авта і повели лівим боком у густий ліс, кілька кілометрів від каштелю. Тут січовики мусили викопати собі яму і відтак скорострілом над ямою всіх розстріляно. Гонведи трупи розстріляних ограбили, постягали уніформу і чоботи, постягали перстені, забрали гроші, годинники й інші вартісні речі і трупи загребли. Гонведів вів і розстрілами керував мадярський терорист на ім’я Пеленка, родом з Підгорода.

Під каштелем вантажне авто зачекало на гонведів і через дві години верталося в напрямку Чинадієва з самими вояками — без полонених січовиків.

Про цю могилу знає один наш лісник, який оповів людям, що сиділи в Кривій і в таборі в Вар’юлапоші.

Нижче Сваляви розстріляно також кілька наших хлопців.



РОЗСТРІЛЯЛИ УЧИТЕЛЯ ВАСИЛЯ ГАЛАСА 1 ТРЬОХ СІЧОВИКІВ


Січовий старшина, учитель з Лози Василь Галас, з відділом січовиків боронив Білки при мості з скорострілом.

Мадяри наступали зі всіх боків — і не було змоги вдержатись, і відділ січовиків попав у полон.

Полонених січовиків збили до непізнання, вивели на цвинтар і розстріляли. Тут загинули від куль окупанта:

Василь Галас, учитель з Лози;

Василь Бродій, селянин, родом з Броду;

Юра Петрені (Петраш), січовик;

Петро Микитюк, січовик.

Лежать вони у спільній могилі на цвинтарі в Білках.



ЗАМОРДУВАННЯ ДВОХ СІЧОВИКІВ У ЧОВНІ


Група гонведів, що наступала від Великих Лучок, в Давидкові полонила одного здорового січовика і одного раненого в ногу.

Зрозуміло, що дикуни монголи рішили і цих розстріляти, але ще перед тим хотіли трохи побавитись і розважитись на кошт цих нещасних хлопців. Дротами сильно зв’язали їм руки і прив’язали один до одного, відтак приволочили їх у Давидкові до човна, що вдержує комунікацію на Латориці.

Чоловіка від човна ніде не було (настрашений десь заховався), то гонведи сіли до човна самі "возитися", а полонених січовиків прив’язали до човна, але із зовнішнього боку — вони брели у воді. Нещасні хлопці в холодній воді синіли та цокотали в зуби, а це садистам-азіатам давало велику насолоду. Вони із втіхи реготались, вдаряючи січовиків то веслом, то рушницею.

Коли вже січовики, бродивши по шию у воді, були настільки вимучені, що не були в силі "плавати", гонведи їх дотягли до берега і там розстріляли. Знайшли тяжку каменюку, обмотали дротом і прив’язали до трупів. Відтак вкинули трупи до човна, відплили з ними, де була найглибша вода і вкинули їх у воду не для того, щоб закрити свій злочин, а тому, що це їх бавило.



ВОВКИ ТА СОБАКИ РОЗДИРАЮТЬ ТРУПИ СІЧОВИКІВ. РОЗСТРІЛИ В НИЖНІХ ВЕРЕЦЬКИХ


Полонених січовиків, як це видно з попередніх описів, мадяри

розстрілювали зараз же на місці зловлення. Але січовиків, ув’язнених по хатах, яким не можна було доказати, що мали зброю в руках, відводили до в’язниць і класифікували. Місцевих "мадярських" громадян (карпатських українців) розстрілювали в казематах в’язниць, якщо виявилось, що вони були січовиками і воювали. Багатьох побили до каліцтва і ті або повмирали вдома, або втратили здоров’я. Знов інших мучили по тюрмах і таборах довгими місяцями (але про це пізніше).

Після такої "класифікації" в найкращій ситуації були українці зі східніх земель. Вони, звичайно побувши довший час у мадярських тюрмах і таборах, якось викрутились. Але галичан посилали на границю і передавали у руки поляків.

Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких, де вже чекали польські старшини, вояки та детективи. Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли. Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих "трофеїв" мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого "геройства", При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить...

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали. Трупи розкладались... Весняне сонце все дужче й дужче гріло, і сопух був незносимий. Аж як один греко-католицький священик пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю.

В Ужгородщині також шалів мадярський терор. Все ж таки тут була поблизу словацька границя, і багато січовиків рятувало своє життя еміґруванням на Словаччину. Але й так мадяри розстріляли десятки найкращих синів нашого народу.



МОРДИ В ДОМАНИНЦЯХ. ПОЛОНЕНИХ СІЧОВИКІВ ПОСІКЛИ РУЧНИМИ ГРАНАТАМИ


Перше село за Ужгородом, Доманинці, що було, одним з найсвідоміших українських сіл, стало жертвою навали гонведів вже першого дня, як ті рушили на наші границі.

Місцева народна школа в Доманинцях находилася в хаті Штіфеля, яку від нього винаймав шкільний відділ. Якраз до цієї хати-школи привели гонведи дев’ятьох полонених січовиків, що впали у полон під час боїв за Доманинці.

Полонених січовиків пов’язали і вкинули до школи, а потім через вікна досередини вкидали ручні гранати, які на кусні рознесли нещасних хлопців.

Крім цих жертв, десь у цій околиці мадяри дорізали вже раненого поліціянта-січовика Петра Євича, що цілу зиму боронив перед мадярськими напасниками наші границі, а також розстріляли січовика Ґерзанича, родом з Дубриничів.



ЗАМОРДУВАННЯ ТРЬОХ СІЧОВИКІВ НА МОСТІ В ОРІХОВИЦІ


Ще того самого, дня (16-го) розстріляли мадяри дальших полонених січовиків; двох зараз на шляху за Оноківцями, а трьох повели на оріховецький міст й у варварський спосіб замордували на мості: пов’язали їм руки й ноги, відтак кожному зокрема прив’язали до ніг мотуз, а другий кінець мотуза прив’язали до бар’єра на мості, а потім всіх трьох перекинули через дерев’яний бар’єр так, що січовики живими звисали з моста головами вдолину.

Відтак гонведи зійшли з моста на берег Ужа і на яких 20 кроків почали ціляти в січовиків. По-перш стріляли в ноги, потім у черева, в груди, чванькуючись, котрий ліпше потрапив.

Січовики від клятого ворога не благали милосердя, але під цим, досить довгим, часом страшної екзекуції гукали "Смерть мадярам!" Кров шнурками стікала з них у воду...

Кати відтак повідтинали мотузи і трупи попадали в воду.

Всередині березня вода в Ужі була велика і сильна, і так трупи доплили аж до Ужгорода. Тут, на т. зв. Болотині, виловлювали їх цигани і на наказ мадярів закопували в Радванецькому лісі, не залишивши жадного сліду. Один труп застряг на гострих каменюках в Доманинцях, і його вночі два пастухи поховали.



РОЗСТРІЛ УПРАВИТЕЛЯ ШКОЛИ ВАСИЛЯ ОПАЛЕНИКА


Два повні дні напирала мадярська армія, щоб пробитися в ужанську долину. Січовики з кулеметних гнізд унеможливили їх заміри. Особливо на вузькій долині за Кам’яницею, нижче Ворочова, січовики тричі відбили мадярів і лише тоді, як стало обмаль набоїв, січовики відступали в напрямі Перечина. За ці геройства гонведи пізніше мстилися подібно, як на оріховецькому мості.

Думаючи, що січовиками мусів кермувати якийсь місцевий інтелігент, що знає терен, мадяри вдерлися до помешкання управителя школи Василя Опаленика в селі Ворочові і без жодного доказу (він не воював) і без суду його розстріляли... Один з найкращих культурно-просвітянських працівників згинув у руках наїзника.



МАСОВІ МОРДИ В ПЕРЕЧИНІ


Мадярські гонведи до Перечина добивалися двома напрямами: одні від Воронова побіля залізничного шляху, а другу групу гонведів вів перечинський мадярський терорист Гоєр, через гору Плішку.

Як тільки увійшла мадярська армія, місцеві мадяри та жиди пальцем показували на українців-січовиків. І почалися страшні масакри, биття і знущання. Дня 18-го березня мадярські гонведи, разом з терористами, розстріляли в Перечині 8-ох українців, а то: Андрія Ігнатка; лісничого, Пекара, січового десятника, родом з Перечина; Івана Сивохопа, січовика; робітника родом з Перечина і ще п’ятьох інших, здається, галичан, яких імен не знаємо.



ГОНВЕДИ ЗІСТРІЛЮЮТЬ СІЧОВИКІВ ІЗ ДЕРЕВ


Як я вже згадав вище, криваві бої відігрались особливо між Кам’яницею і Перечином, де мадяри знайшли сильний спротив.

Коли мадяри бачили, що здобуття цієї долини є для них досить твердим горіхом, послали мадярські літаки, які скидали бомби та кулеметами косили і так слабі січові ряди. Не було іншої ради, як податися на Словаччину.

Своїх трьох тяжче ранених, що не могли втікати, січовики залишили в селян. Ці селяни вночі віднесли ранених до далекого села Ярку в горах, де вони лікувалися, скриваючися тижнями. Січовики, в числі 15-ти людей, подалися горами попід хребет узгір’я Вігорлат. Між ними було й кілька легко ранених.

Вже над самими Собранцями, біля Хоньківців, попали січовики в мадярську пастку: ліс зайняли мадярські вояки і пильнували границю. З цієї пастки не можна було ніяк вирватись, а набоїв не було жодних. Січовики думали обманути гонведів тим, що повилізали на дерева, сподіваючись, що їх мадяри не побачать. Можливості іншої не було — ані сховатись, ані втекти і не було чим воювати. Але мадяри їхні сховки відкрили і всіх до одного зістрілили з дерев наче горобців.

З дерев січовики попадали вже трупами. Вігорлатські пастухи знають про цю трагедію.



МОРДИ В БЕРЕЗНОМУ


В Березному мадярські гонведи своїми мордами пописувались далі. В самому Березному розстріляли вони таких українців:

В. Анталика, урядовця соціальної опіки з Великого Березного, січового підстаршину Рогача з Великого Березного.

Крім цих двох, на одній полянці біля шляху в напрямку Стакчина повісили одного січовика на дерево, який висів там два дні.



ЗАМОРДУВАННЯ ПОРУЧНИКА ВИНОГРАДСЬКОГО


Микола Виноградський, здобувши учительський диплом, став

одним з найкращих просвітянських працівників. В чехословацькій армії був запасним старшиною (чотарем), за нашої влади організував "Січ", УНО й освідомлював цілу Турянщину.

Це йому мадяри не могли простити, і як тільки увійшли гонведи, на донос чорнорубашників забрали його автом до Туринських Реміт і там в лісі мучили його цілий день рафінованими муками: відрізали йому вуха, відтяли ніс і тільки під вечір напівживого замордували.



МАДЯРСЬКИЙ ПІДСТУП


Сотні, тисячі січовиків люті мадяри потопили, вивішали і розстріляли. Тисячі людей сиділо у в’язницях. Можете собі уявити, скільки людей заарештовано, коли не містились вони у переповнених в’язницях одинадцятьох округ. А ще, крім них, мусили мадяри імпровізувати окремі в’язниці та катівні по школах (Хуст, Бичків), по наших народних домах (Рахів), в різних таборах (Крива), а навіть у касарнях, де було перед тим військо (замок у Паланку біля Мукачева). Були села, з яких половина населення була у в’язницях, а друга половина скривалася у лісах (із самого Драгова сиділо у Тячеві 60 селян). В ці страшні часи в цілій Карпатській Україні по тюрмах сиділо біля 12,000 людей. Тюрми були настільки переповнені, що, наприклад, у Тячеві в келії величини 3x5 м збито по 40—50 людей...

Але крім тих, що вже були в "клітці" або в сирій землі, маса січовиків скривалася по лісах. Добрі селяни не тільки скривали січовиків по своїх розкиданих хатах по верховинських ґрунях, не тільки самі стерегли і сповіщали про найменшу небезпеку, але й харчували їх чим тільки могли, хоч і самі не мали що їсти.

Мадяри добре знали, що січовики скриваються по лісах. Надходив Великдень (9-го квітня), і тепер мадяри мали нагоду обманом дістати січовиків у свої руки.

Перед самим Великоднем випустили мадяри летючку неграмотною тарабарщиною в десяти тисячах примірників, розповсюдили її по селах, крім того, вибубнили і дали виголосити в церквах, щоб січовики поверталися до сіл.

— Хто з січовиків приголоситься і зложить зброю до 14-го квітня 1939, тому все прощається і не буде караний... — так звучав заклик.



ЗАМОРДУВАННЯ О. БЛЕСТОВА


Повіривши мадярам у гарні слова, вийшов із свого сховку і приголосився й хустський організатор Січі аспірант Олександр Блестів, що брав участь у боях у Хусті на Красному Полі і визначився на мості ріки Ріки з відділом кулеметників.

Блестова мадяри арештували, відвели до в’язниці і замкнули до одинки. Днями "вислуховували". При таких "допитах" били його кілька разів денно, били навіть і ті вояки, що були завжди нові, свіжі і приходили на зміну варти до в’язниці. Це тривало тиждень.

Особливо знущалися над ним хустські мадярські терористи Марко та Дулка, а, крім них, ще якийсь Барабаш, колишній хустський підстароста. Бідного хлопця ці бандити так побили, що оглух і з вух текла йому якась речовина.

Опісля хустська Мадярська Народна Рада на чолі з катами попом Бокшаєм та д-ром Вудаєм засудили хлопця на смерть і одної ночі повели нещасного Блестова за місто і розстріляли. Ведучи на розстріл вулицями, били його рушницями досхочу. Одна жінка бачила, як він під страшними ударами в голову повалився на землю.Тоді брутальні мадярські вояки піднесли його з землі багнетами, один вхопив за ланцюг, яким були зв’язані руки і волочив його по землі... В темноті відтягли кудись. Ніхто не знає, де його могила — або десь на полі, або, може, і він поплив Тисою за своїми січовиками.

Тут, у концентраційному таборі, оповів мені товариш недолі Кіштулинець, що в Хусті після розстрілу Блестова попався він до тої самої келії, де перед смертю сидів Блестів. На полиці знайшов він шпилькою видіравлений папірець такого змісту: "Я, О. Блестів, з Хуста, умираю за те, що любив свою Україну. На смерть засудила мене хустська Мадярська Народна Рада (Немзеті Танач), свідчив проти мене неправдиво професор Олас, Емерик Деяк та..."

Крім цих двох, на папірці було ще 9 інших імен, які проти нещасного Блестова фальшиво зізнавали, але Кіштулинець запам’ятав собі тільки текст та імена цих двох "свідків". Папірець приневолений був знищити,бо боявся ревізії.

Отакими методами позбавлялися мадяри провідного елемента українського народу.



ЗАМОРДУВАННЯ ПОРУЧНИКА ФЕДОРА ТАЦИНЦЯ І ТРЬОХ СІЧОВИКІВ


Федір Тацинець, один із найвідданіших членів нашої молоді, поручник "Січі", після трагедії державности з своїм відділом подався також на Гуцульщину. Тому, що в маловідомій Гуцульщині тяжко було скриватись, вернувся він у рідні околиці села Келечина і скривався в горах.

Як мадяри розповсюдили відому летючку і оголосили заклик до січовиків, взиваючи їх добровільно піддатись і тоді нікому нічого не станеться, зійшов із гір і Федір Тацинець, і зголосився в команді місцевої станції жандармерії. Зробив так само, як і Блестів у Хусті.

Першого дня йому жандармерія нічого не сказала. Але на донос волівського мадяронського агітатора Піфка та другого мадярського підлизня Івана Шуберта Олексового мадярська жандармерія арештувала Федора Тацинця і разом з трьома іншими січовиками повела до Волового. Один із січовиків був, здається, комендантом торунських січовиків (або його заступник), який, боячись також поляків, скривався по лісах побіля границі. Дуже можливо, що був то якраз чотар Дубик, один із найвизначніших січових старшин, комендант торунського гарнізону, що пропав без сліду. Другі два січовики були галичани.

Ув’язнених січовиків по дорозі били рушницями та палицями. В селі Сойми бачили їх селяни, ув’язнених, пов’язаних один до одного, збитих так, що їх обливала кров.

Зараз нижче Соймів, на кривулі біля мінеральних джерел т. зв. "Квасу", з лівого боку стрімкою горою тягнеться смерековий ліс. Збитих січовиків завели до того лісу і на одній полянці розстріляли всіх чотирьох. Герой Федір Тацинець із своїми трьома товаришами в цьому лісі віддав свою шляхетну душу Створителеві, сконавши в руках нелюдських азіатів.

Як перед тим нижче Волового (д-р Фігура, д-р Завальницький), так і тепер вище Волового виросли січові могили, як свідки жахливих мордів мадярської солдатески.



МАДЯРИ ОДЯГАЮТЬ СІЧОВИЙ ОДЯГ... ЗАМОРДУВАННЯ 25-ОХ СІЧОВИКІВ


Про ці найновіші і вже досить пізні мадярські вбивства (Блестів, Тацинець), що сталися кілька тижнів після їх замаршування в Карпатську Україну, рознеслись вістки кулями по цілій країні. Дармо закликали мадяри січовиків, щоб голосилися — вже ніхто мадярам не вірив. Січовики й надалі блукали по лісах. Їх селяни годували, скривали і повідомляли про небезпеку.

Але мадяри взялися за дальше своє чортівське діло: жандарми, вояки і мадярські терористи переодягалися в січову уніформу, яку постягали з мертвих січовиків та позбирали від полонених і ходили великими групами по горах, переловлюючи і розстрілюючи січовиків. Більшість із них мала тільки січові шапки-мазепинки і цивільний одяг, щоб чим більше подобали на січовиків.

Отак попався їм у пастку великий відділ січовиків у Квасах під полониною Менчіл на т.зв. "На Довжину", де знайдено могили 25-ох невідомих січовиків. Всіх цих двадцять п’ять жертв замордували мадяри в жахливий спосіб: повідрізували нещасним носи, вуха і полові органи та повиколювали очі, прибивши так на них свою монголську печатку... Трупи знайдено вже тоді, як гуцули вигнали худобу на полонину.

Подібним способом зловлено багато січовиків одинцем і меншими групами, яких відтак замордовано на місці зловлення.

Коли вже і ця пастка стала відомою, мадяри одягалися в селянський одяг. Січовики, що ще все скривались і жили "зайцем" по горах, були настільки обережні, що вже й від незнайомих селян утікали.

Вічно жити, наче та дика звірина в лісі, неможливо. При помочі селян маса січовиків втекла до Словаччини й Німеччини, а інші скриваються по горах і досі.



БАТЬКА І СИНА Б’ЮТЬ РАЗОМ, СИНА НА СМЕРТЬ...


В селі Пацканьові арештували мадярські жандарми просвітянина, старого Скучку і його 26-річного сина січовика Михайла Скучку. Повели їх на фару (помешкання священика) і перед мадяроном попом Міньом почали їх бити. А коли піп показав жандармам якісь свої записки і щось шепнув до вуха, то жандарми, б’ючи ув’язнених кольбою у спину, повели їх на нові тортури до школи.

Тут прив’язали їх до лавки і два жандарми й два вояки били їх цілий день за те, що були членами української "Просвіти", а особливо знущалися над сином за те, що був січовиком.

Вечором старого пустили додому, а молодого тримали там до другого дня без води і їди. Били його ще тричі, потовкли йому плечі, зломили два ребра і відбили нирки.

Опісля старий Скучка завіз сина до мукачівської лікарні і, хоч був він молодим, здоровим і сильним парубком, наслідком тяжкого побиття помер ще в лікарні.



* * *



МАДЯРСЬКЕ ЗНУЩАННЯ


Вище навів я наймаркантніші випадки мордів, убивств, що їх поповнили мадяри на нашому нещасному населенні, про які я при моїй ізольованості міг довідатися. Але повний образ їх злочинів можна буде змалювати аж тоді, як їх на нашій рідній землі вже не буде. Тепер ще люди застрашені, стероризовані, бояться говорити. Але як прийде час на те, то вони заговорять...

Майже з кожного села Карпатської України пропали люди, в більшості зникли без сліду — не тільки одиниці, але десятки найсвідоміших членів активного, провідного елемента. Люди говорять, що є села й околиці, де бракує половина мужчин. Одних порозстрілювали та потопили в Тисі, а інші приневолені були покидати рідні вогнища і скитаються на еміграції в чужині.

А тепер спробую описати бодай у сотій частині ті знущання, побої та інші інквізиції, які пережили січовики і несічовики по в’язницях і таборах. Мадяри, наче скажені собаки, кинулись на безборонних полонених січовиків і цивільних ув’язнених українців і з насолодою садистів видумували і проводили найбільш рафіновані муки.



ГРАБЕЖІ, ЗНУЩАННЯ І ПОБОЇ В БИЧКОВІ


Ось, що говорять січовики, які перейшли страхіття в Бичкові!

Ув’язнених і румунами переданих січовиків і несічовиків (своїх полонених мадяри давно розстріляли) мадяри завели до руханкової зали горожанської школи в Бичкові. Насамперед поставили їх у ряд і без жодного списку, без жодного зазначення забрали все, що тільки в’язні мали; гроші, документи, годинники, ножі, краватки, хустини, з пальців постягали навіть шлюбні перстені, окуляри. Забрали й черевики, і всі були босі. Речі складали на стіл і на підлогу без жодного порядку і без сортування. Зразу було видно, що всі речі призначені для грабежу. Речі зараз і віднесли (пізніше можна було бачити перстені та ланцюжки у вартових вояків).

Варту зараз перебрали мадярські гусари, поставили два скоростріли, і розпочались тортури. Всіх січовиків поставили обличчям до стіни, тісно один до одного, наказали клякати навколішки і підняти руки догори. Вояки приступали і почали січовиків збиткувати: плювали їм у вічі, копали черевиками у плечі, у ребра, били прикладами по голові і по цілому тілі.

Полковник Філонович мав поранену руку із визвольної боротьби і тому не міг добре її підняти. Зате вояк страшно збив його кольбою по голові і по хворій руці. Зранили йому голову, і його облила кров.

Січовиків мучили без перестанку півдня, щоб їх вимучити. Вечором наказали тісно один до одного лягати і тепер почались нові муки. Били кожного, а вже найтяжче тих, що були скраю. Коли вже всі лежали, гостро кованими черевиками ті дикуни почали їх місити і топтати, наслідком чого з босих ніг пустилася кров.



МАДЯРИ Б’ЮТЬ ЗА ТЕ, ЩО СТАРИЙ...


Румуни видали не тільки січовиків, але й старшин-українців, що служили в армії Чехословаччини. Таким чином між полоненими січовиками опинився і військовий лікар хустського гарнізону підполковник д-р Зарицький. Його гарна сива голова зразу впадала в вічі, вояки звернули на нього увагу.

Вночі приступили до нього вояки і включно з комендантом сторожі почали смішкуватися, а опісля збили його тільки за те, що... сивий...



КРИВАВІ НІЧНІ ВПРАВИ


Був між цими мадярськими гусарами один терорист, що втік із Карпатської України і тепер, у мундирі вояка, повернувся. Цей найбільше знущався. Також були між ними і місцеві мадяри, що помагали воякам бити січовиків, як вояки вже змучилися.

Той дезертир умів по-чеськи і запитав:

— Хто вміє по-чеськи говорити?

Ніхто не зголосився. Місцевий мадяр впізнав полк. Філоновича, якого знав із Бичкова і показав на нього пальцем, мовляв, він вміє чеську мову. Прикладами "підняли" його і повели до старшого вартового. Почали його з усіх боків бити, а один сильний і несподіваний удар звалив його з ніг і він, закровавлений, повалився на землю.

Це катів навело на нову думку, і вони взялися до нового способу тортур: звалити в’язня з ніг. Взяли д-ра Зарицького і інж. Д. Равича і били доти, поки вони не звалилися з ніг, тоді знову їх піднімали і били далі черевиками та кольбами.

Коли вже одна група впала з ніг і на побої більше не реагувала, то викликали дальшу групу на цю "забаву" й ударами в голову та в голінки валили на долівку. Від самої півночі до рана отак знущалися над полоненими, аж доки не перебили всіх.

Другого дня тортури розпочалися знову. Їсти мадяри взагалі нічого не давали. Щойно сполудні принесли місцеві селяни трохи їжі від Допомогового Комітету, який нашвидкуруч зорганізував Василіанин о. Лозяк.



ПОЛКОВНИК БАКОНІ ПОКАЗУЄ КУЛЬТУРНІСТЬ МАДЯРСЬКИХ СТАРШИН


Третього дня на залі появився в шкіряному плащі офіцер мадярської армії. Виявилося, що це полковник Баконі. З тією хвилиною почалося пекло. Баконі власноручно почав бити не тільки січовиків в уніформі, яких уважав головними винуватцями, але й старших ув’язнених українців-інтеліґентів. Бив револьвером, бив гумовою палицею, копав ногами.

На залі появився чорний, сухорлявий тип жидівсько-циганського вигляду. Обличчя в нього було подірковане віспою. Він заявив, що всіх знає, бо в Хусті шпигував за українцями. Представився, як колишній капітан, але деякі наші знали його як писаря в хустському магістраті навіть і за нашої влади. Називався Сабо. Ця падлюка показався лютим катом. Поламав грубезну палицю на головах січовиків, як та зломилась, то вхопив іншу, ту також поламав на тріски. Полковник Баконі до того всього приглядався, а коли в руках Сабова не стало і другої палиці, то полковник позичив йому свою гумову палицю, всередині якої була штаба заліза... Ця третя палиця розлетілася також у руках тієї звірюки. Січовики десятками були закривавлені, лежали на долівці без пам’яті, а полковник Баконі підходив до них і ще копав їх чоботами у боки.

Цей полковник був не тільки брутальною бестією, кровожадною звірюкою, але й злочинцем, бо любив грабежі та злодійства. На руках його кривавих помічників виднілися дорогі годинники, золоті пера, золоті ланцюжки і інші вартісні речі, які награбили від січовиків та інших в’язнів. Ці злодії уважали кожну приватну річ своєю здобиччю, забираючи їх для себе... От, мадярська культура!



"КЛАСИФІКАЦІЯ"


Довго знущався шпигун Сабо цього дня. Поламав не одну палицю над в’язнями, а тоді, наче скажена собака, впивався лазурями в обличчя, у волосся, і кожного валив на землю. Почали знову і жандарми бити людей по п’ятах, по головах і куди тільки попало.

Після того всього, шпигун цікавий був знати, хто є комендантом січовиків. Зажадав, щоб комендант виступив. Зразу зголосився і виступив поручник Сулятицький. Сабо накинувся на нього і збив його, відтак жандарми били його рушницями в такий немилосердний спосіб, що поручник д-р Сулятицький чотири рази впав на землю від тяжких побоїв. Били й інших старшин і підстарший.

Коли вже катів піт заливав від "праці", десь після 4—5 годин того пекла, почалася "класифікація". Полковникові не досить було того, що з десяткою бандитів масакрував людей півднини, він хотів знати тих найбільших винуватців, щоб знущатись над ними ще гірше.

В залі було понад 300 людей і тепер розбили їх на чотири групи; 1) на винних, яких мали розстріляти, — сюди попали карпатські українці, галичани, наддніпрянці і буковинці. Група складалася із 60-ти людей; 2) ця друга група була найбільша — тут було біля 200 людей, переважно галичани, яких мали віддати полякам.

Між ними одначе були й наддніпрянці; 3) в цій групі було біля 30 душ, між ними були люди, яких справа "не вияснена"; 4) до цієї останньої групи попало біля 12—14 людей, які, на думку мадярів, попали сюди випадково і їх у скорому часі мали пустити додому. Ці мали деякі привілеї — могли сидіти на лаві і їх менше били.

Цю "класифікацію" перевели мадяри "на око". До першої групи "найгірших" попали люди і зовсім невинні, які не брали ніякої участі і попали туди випадково... Тоді, коли в групі четвертій, яку мадяри уважали найменш "винною", були студенти семінарії, що брали участь у боях зі зброєю в руках. Також сюди попав і полк. Філонович, один з керівників оборони в Хусті, тільки був у цивільному одязі. Як вояка його тут ніхто не знав, а знали його в Бичкові лише як інженера.

Шпигун Сабо не дуже орієнтувався, дарма, що цілий час шпигував у Хусті. До "найгірших" дав він січовиків в уніформі, але деяких справді заангажованих січових старшин і політичних діячів заділив до останніх двох груп.



КРИВАВІ ЗБИТКИ НАД "СМЕРТНИКАМИ"


Групу першу, "смертників", які мають бути розстріляні, поставили на сцену і там їх масакрували. Вояки приходили як на яке видовище і хто тільки хотів, той бив. Жандарми просто запрошували всіх, щоб били "січак-банду".

Мадярські жандарми та вояки часом робили собі "розваги". Викликували поодиноко по двох та приневолювали бити один одного по обличчі. Як хто кого, на їх думку, не вдарив досить сильно, то вони задемонстрували на тому, хто заслабо вдарив. Цілі групи приневолені були гуртом падати на землю і гуртом вставати, а коли хто заскоро або запізно впав на долівку або піднісся догори, того били рушницями по плечах і палицями по босих ногах. Улюбленою забавою воячні було примушувати ув’язнених навприсядки плигати через залу від одного кута до другого.

На дверях руханкової зали — як я вже вище згадав — були поставлені два легкі кулемети, а один тяжкий, біля яких безперестанку сиділи жандарми або вояки. Крім того, на залі вартували 4 вояки і два жандарми стало, з насадженими багнетами. Що-дві години варта змінялася (подекуди що-шість годин), завжди приходили нові вояки і нові жандарми, а ті починали наново знущання над полоненими і тяжкі побої. Одні наказували сидіти нерухомо, склавши ноги під себе, другим треба було тримати цілу годину руки догори. Це назагал для всіх, крім четвертої групи. Але перша група — це вже не були люди, тільки висохлі, зблідлі тіні або опухлі криваві ковбаси здеформованого обличчя. В багатьох голова була спухла, в синяках, що не видно було очей ні носа, деякі оглухли від тяжких побоїв, іншим текло з вух. Інженерові Равичеві розкололи вухо палицею. Лікаря не допустили — навіщо, коли і так буде розстріляний...

Цього дня привели на залу інж. Литвицького та вчителя Дмитра Остапчука, яких немилосердно збили, вивели і, як я вже то описав раніше, в злочинний спосіб замордували.

Їсти не давали тільки раз на день і то тільки те, що принесли наші селяни. М’ясо, або ліпші страви, як молоко, не дозволяли вносити, тільки саму юшку і хліб. Ті, що були тяжко побиті, то й того не дістали.

Лікаря взагалі не допускали, а хворих від побоїв уважали симулянтами. Як такий "симулянт" не був у силі в приписаному положенні сидіти або стояти, то його викликали і змушували стояти струнко, били в обличчя, в ніс, у підборіддя, у живіт, доки той не падав з ніг на долівку.



"ВИСЛУХИ" НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ


Цілі три дні списували і переписували полонених, і при тому всіх били без виїмку. Стан чотирьох груп змінявся — той, що був у третій, нагло попадав до першої, не знаючи навіть, з якої причини.

П’ятого дня знову перевіряли і знову знущались Полонених били не тільки в залі, але і на дворі, як бігли босо снігом і болотом до виходку.

Цього самого дня появилася слідча комісія, щось 6 детективів, між якими був і колочавський м’ясник Кастнер, що був також лютим катом.

Комісія розпочала свою "працю" на першому поверсі, куди вели сходи. Була це не канцелярія слідчих, але катівня, про яку говорили мені ті нещасні люди, що перейшли нею, з найбільшим жахом. Знаки цих "допитів" можна було ще й місяцями пізніше бачити — поломані ребра, посукані кості, відбиті легені і нирки. Поручник Сулятицький в концентраційному таборі у Вар’юлапоші ще і в середині травня кров’ю мочив — йому якраз у Бичкові в жахливий спосіб побили нирки.

Ті "вислухи" в Бичкові відбувалися так. Із зали жандарм вів полоненого горі сходами на "допит" до кімнати на першому поверсі. Треба було пройти залою, перейти передпокій, де находилися два легкі кулемети, піднятись 10—12 ступенів по сходах угору, пройти по балкону побіля тяжкого кулемета, що був направлений на вхід зали і на подвір’я.

На сходах і балконі стояли вояки, одні біля кулеметів, а інші прийшли тільки на те, щоб бити січовиків.

На вислух викликаного провадив жандарм і кожного обов’язково бив у спину кольбою. Жандармам помагали бити вояки, що там стояли в службі або що прийшли знущатися (а таких завжди було повно).

По цій дорозі на Голгофу — як її прозвали січовики — кожен дістав по 20—25 сильних ударів, під якими падали нещасники на долівку. Били у спину, в ребра, у голову, у живіт, куди тільки попало. Тривало довший час, доки він пройшов через ці ряди нелюдських азіатів.

Збитий до крові попадав до катівні-канцелярії на "вислух", а тут тортури починалися з самого початку; не встиг кат запитатися слово, а вже прискочили до нещасної жертви 3—4 бандити з гумовими палицями і товкли по голові, по руках, плечах, спині і по босих ногах. Не раз так побили у п’яти, що побитий не міг знятися на ноги. Вертаючися з катівні, діставав він по дорозі страшні удари і втретє. Часом вояк копнув його так, що нещасний злетів долі сходами на череві. Люди верталися залиті кров’ю, зі зломаними ребрами і носовими кістками, поколотими вухами і розбитими колінами. Не були це нормальні допити, бо до протоколів вони писали, що захотіли, але була це справді катівня, а не канцелярія, призначена тільки на те, щоб під титулом вислухів абсолютно кожного побити. З трьохсот людей ні один не може твердити, що він не був битий.

Та найстрашніше і просто в нечуваний спосіб били січових старшин і підстарший. Поручник Сулятицький не міг рухнути ногами, і голова була йому розбита. А чотаря Граба так збили в канцелярії вже по-третє, що — він вернувся на залу увесь облитий водою — його так били, що він зімлів і його відливали водою. Добра десятка була побита так, що вони з місця не могли встати. Були випадки, що люди, повертаючи з катівні, падали на сходах чи на порозі, кров текла їм з горла, з носа і вух. Побили й полковника Філоновича, хоч спершу був він у четвертій групі. Детектив Кастнер сказав йому, що б’ють його за те, що він водив січовиків по горах... Видно було, що хтось зрадив.

Катівня ця була невеличкою кімнатою, біля 2x3 м, але виглядала жахливо: стіни були облиті, обприскані кров’ю від побоїв. Крик, стогін, плачі і зойки чути було далеко.

Тепер вже знущались на двох, а навіть на трьох місцях: в залі, на сходах і коридорі, в канцелярії. При допитах число "смертників" збільшилося на 77 душ. Сцена була переповнена. Розмовляти було суворо заборонено, тільки стало сидіти з витягненою шиєю. Як хто рухнувся, повернувся або нарушив випростовану лінію ряду, того вояки страшно збили.

Люди сиділи босі на долівці, поперехолоджувались і почали кашляти. Не мились, не роздягались і не голились тижнями. У тому бруді завелися воші. Люди попадали в розпуку, до того страшний терор шалів далі. Кожний день здавався тижнем, а тиждень місяцем, полегші не можна було сподіватись нізвідки.



КРИВАВИЙ БЕШКЕТ П’ЯНОГО МАДЯРА


Про Бичків швидко довідався культурний світ, заграничні інтервенції на мадярське заграничне міністерство стало натискали з одного боку, а з другого боку натискав хустський німецький консулат. Таким чином мадяри бичківських "смертників" не посміли розстріляти, занадто були вони на очах.

Дня 28-го березня мали всіх перевезти з Бичкова до концентраційного табору до Кривої біля Хуста. Але щоб ще востаннє познущатись над січовиками, щоб не забули Бичків ціле житя, вночі з 27-го на 28-го березня до зали впустили п’яного мадярського вояка і той, разом з іншими вояками, що були на варті тієї ночі, кинувся на "укран"-ів. По-перш розпасав ремінь, з якого звисав багнет і револьвер і в жахливий спосіб почав бити людей. Бив на зміну то багнетом, то револьвером по голові, по плечах і де попало. Опісля вихопив з рук іншого вояка рушницю і у своїй здичавілій скаженості бив далі, аж піт його обливав. Пазурями впивався нещасним в обличчя та у волосся й волочив їх за волосся по підлозі, копав чоботами у голову, в ребра, у живіт.

Масакра тривала цілісіньку ніч. Цієї ночі ніхто ока не зажмурив. Десятки були покатовані, закривавлені, немов барани під ножем, майже нікого не було, щоб не був битий. Спухлі голови, синяки по тілі, присохла кров, закривавлені очі, розбиті носи, поломані руки й ноги та попровалювані лоби говорили, що цієї ночі проводились неймовірні катування.

Наступного дня закували всіх і відпровадили до Кривої... Про звірства в Кривій уже було слово.



ПОБОЇ В РАХОВІ


Також сидить тут у таборі досить людей, що перейшли рахівську в’язницю — властиво, було їх дві, бо мадяри зарядили собі і другу катівню в Народному Домі товариства "Просвіти". Ті, що пройшли рахівські в’язниці, всі були биті. Били й жінок. Щоб не тратити часу, менших винуватців били групами: увійшло 5—6 вояків до келії і палицями,бичами, а навіть рушницями давай бити, як снопи!

У в’язниці окружного суду жандарми і воячня влаштували криваві вакханалії. Кожної ночі приходили разом з терористами в одностроях чи в цивілю і знущалися над в’язнями. Ясінського ветеринара д-ра Фарійона в брутальний спосіб побили одного дня гумовими палицями — а вночі вдерлися до його келії знову і рушницями побили йому голову і плечі так, що зомлів. А як повели його на "вислух", то і втретє збили його в п’яти. Здоровий, сильний чоловік був потовчений настільки, що довгими тижнями і місяцями не міг прийти до себе. Били його під закидом, що він в Ясіня зірвав із хати мадярський трикольор. Це була брехня. Його просто хотіли вигризти з села, стероризувати і збити так, щоб йому відійшла охота жити в Ясіня. Коли вже не могли причепити йому жодної політичної вини, то треба було видумати брехню і побити людину до каліцтва.

В підлий спосіб побили також і професора д-ра Хандрицького, що вчителював в Ясіня і одружився з місцевою гуцулкою. Носить він синці і рани від побиття ще й тепер.

На донос місцевих мадярів жахливо змасакрували й ясінського тайника Пнівчука просто за те, що його наша влада займенувала тайником району. Коли його арештували в Ясіня, то побили його на очах жінки і дітей і повели на розстріл, але він дивом врятувався. Про це я згадав вже раніше. Тижнями знущалися над ним і там, і тут. Бідолаха Пнівчук виглядає, мов смерть. Руки настільки має збиті, що ще і тут досить довго обували і роззували його товариші.

В Рахові побили управителя школи Саса й Івана Клемпуша, але найстрашніше побили і то протягом трьох днів Михайла Гузинця за те, що провадив збірку на Національний Даток, а також за фірмові таблиці, які в Ясіня перекладав торгівцям на літературну українську мову і то безплатно. Вже другий місяць лежить у ліжку і лікує його д-р Бах з Ясіня. Крім нього, побили Пластуняка, а також ясінського комісара гуцула Андрійканича. Цього Андрійканича роздягли до нага, накинулось на нього п’ять детективів з палицями і з вигуками: "Бийте його, бо це сильний, як полонинський ведмідь", — доти били його, доки їх піт не облив. Цьому гуцулові, сильному, як дуб, зашкодило найменше: плечі були тижнями з синяками, потім у таборі шкіра почала лущитись, але його здоров’я не ушкоджено. Згубив на вазі 22 кґ, та було з чого.

В Рахові били всіх, хто тільки попав до в’язниці. Сотнями сиділи тут селяни — по тижневі, по два і по три, їх вимучили голодом, побили до крові і пустили відтак додому. Ключником там був якийсь мадярон Ласлов Ґебіч, брутальна бестія! Він не тільки перемолотив разом з іншими бандитами цілий цвіт Гуцульщини, але й ограбив усіх. Опісля продавав ті речі в місті і з воячнею пиячив.



СТРАШНІ ТОРТУРИ В ХУСТІ


Про нечувані громадні морди в Хусті вже було слово на іншому місці. * Величезна тюрма була переповнена. Та хоч у кожній малій келії було і по 40-50 людей, все ж таки в’язниця показалася малою для сотень, ба тисячів ув’язнених, і мадяри утворили і другу в’язницю в будинку гімназії. Тут сиділи сотні провідного елемента нашого народу. Вартові знущались, в нелюдський спосіб збиткували ув’язнених на залі.



БАТЬКА Б’ЮТЬ — СИН ДОБРОВІЛЬНО ЗГОЛОШУЄТЬСЯ


В Хусті багато січовиків ще все скривалося, щоб не попасти в руки окупанта.

Молодий хустський січовик Михайло Ерфан вернувся до батьківського дому, вигріб собі глибоку діру в сіні в стодолі і там скривався. Три дні шукали його мадяри, перекинули цілу хату, шукали по подах, по скринях і по сховках, але не знайшли. Чергового дня знову прийшли мадярські жандарми з вояками і почали старого батька бити та змушувати, щоб видав сина, щоб прозрадив, де він находиться. Тато не хотів видати сина в руки катів, то його так страшно збили, що старий кричав на ціле горло.

Це вже син не міг витримати, щоб через нього так збиткували батька, він зліз із стріхи стодоли і добровільно зголосився.

Його по-перш жандарми збили на кров на очах батька і відвели до в’язниці та посадили до келії, де сидів д-р Сич з батьком, Обручар і старий Орос. Кожної години вояки брали їх на тортури.

В ті дні страшно побили Скляра з Хуста, Юрка Літуна, а також жінку старого Сича, матір лікаря.

[* Тут ще хочу додати тільки, що на помешканні пана Президента Волошина закватирувались мадярські старшини. Тероризуючи безустанно сестер пана Президента, не поводились як люди цивілізовані. Один капітан хвалився перед професоркою Ольгою Волошин, що він сам убив одинадцятьох січовиків. Щоб підтвердити це своє "геройство", показував фотографії замордованих січовиків, навіть хотів їх віддати їй, та вона не могла на ті документи їхнього звірства дивитись і не взяла.]



ЗНУЩАННЯ І ПОБОЇ У ВОЛІВЩИНІ


Про замордування у Воловому д-р Фігури, д-ра Завальницького і Тацинця вже було слово.

Після цих ганебних мордів прийшла черга й на інших.

Організатор політичного життя Волівщини д-р Дудикевич в останній хвилині виеміґрував з родиною, то на ньому особисто не могли мадяри помститися, зате помстилися на ньому інакше — ограбили його хату вповні. Як тільки увійшло військо до Волового, то самі старшини вломилися до його помешкання і позабирали цінні речі як образи, килими, прикраси, срібло, дзеркала, писальні машинки. Що не розкрали старшини, то завершила воячня і голота, почавши від спіжарні до вітальні. Що не понесли, то порозбивали, понищили.

Ув’язнили десятки інтелігентів з Волового й околиці й водили їх скованими по селах, щоб залякати селянство, відтак пов’язаних відвели до волівської в’язниці. Тут їх морили голодом і били по звірськи. Із Синевира повели учителів Миколу Скиру, Суботу, Ілька Ніроду і колочавського урядовця Поповича, з Торуня учителів братів Андрійканичів і десятки інших. Багато з них до Волового не дійшло, замордовано їх по дорозі, а навіть під горою Ґереґовище вояки замордували одного в’язня, як вели до Волового. Його труп закопали у зворині, але весняні зливи вимили, і вода віднесла труп. Це мені оповідали синевирські селяни.



БАТЬКА Б’ЮТЬ НА ОЧАХ ДИТИНИ


В неділю, як люди виходили з церкви, вели селом мадярські жандарми з насадженими багнетами пов’язаного шкільного інспектора Віктора Кураха. Повели до в’язниці і тут, під закидом, що він минулого року під час евакуації Мукачева стрілив у мадярський прапор, його страшно збили. Опісля знову водили його селом, то вгору, то вниз вулицями, щоб селяни бачили. Як його найменша дочка підбігла до батька, то на очах дитини його знову збили...

Інспектора Кураха так сильно скатували, що синці і тепер видно по цілому тілі, хоч вже кілька тижнів минуло. Ось, сидить біля мене тут, у таборі, спимо на одному ліжку...



ЗА ІНТЕЛІҐЕНЦІЄЮ ЧЕРГА НА СЕЛЯНСТВО


Як тільки інтелігенцію в Волівщині "впорядкували", прийшла черга і на селян. Активних інтелігентних селян, як, наприклад, ведучих просвітян, організаторів і працівників в УНО і ОНОКС, арештували відразу спільно з інтелігенцією, мучили і тягали по тюрмах і таборах. Селяни — організатори з Нижнього Студеного, як Василь Щадей, Іваницький й інші — сидять тут з нами. Але тепер мадяри своїми брутальними кулаками вдаряли вже й по тих, що не були взагалі активними, тільки були членами "Просвіти".

По селах волочилися жандарми масами. Не було вже там січовиків, тільки безборонні селяни. Жандарми ходили групами, озброєні по зуби. Вночі не виходять із приміщення, у вікнах касарень обов’язково лежать приготовані кулемети, і горе тому, хто посмів би наблизитись до жандармської станції — його моментально втягають і побивають до безтями. Люди обходять жандармські станції десятьма вулицями.

В селі Ізках попався до рук жандармів список членів товариства "Просвіти", а тому, що це село було одним із найсвідоміших, членами "Просвіти" були майже всі. Із далеких горбів та зворин стягали жандарми людей до школи і коли вже була заповнена школа, то 16 жандармів і вояків почало свою "працю" рушницями, гумовими палицями, бичами та звичайними палицями; побили селян, тримаючи їх без їди і без води дві доби. Опісля збитих пустили додому, але погрозили, що як ще посміють бути "укранами", то повішають їх на смереки.

Багато селян змушено було голоситися денно у жандармерії.



МАДЯРИ КАТУЮТЬ ЗА ЗНАЙДЕНУ ПЕЧАТКУ


В Неґрівцях (округа Волове) мадярські жандарми робили ревізію у місцевого селянина Гната Савка, що був секретарем "Просвіти". Знайшли в нього "корпус делікті" — печатку читальні товариства. Зате нещасного Савка так збили, що тижнями лежав хворим.



КАТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ В МУКАЧІВЩИНІ ТА СВАЛЯВЩИНІ


До села Страбичова прийшло мадярське військо разом з уніформованими терористами, які підлягали військовій команді. По-перш ограбили вони українців-інтеліґентів. Один місцевий терорист на ім’я Береш прийшов до помешкання бувшого посла парламенту Остапчука і ограбив хату.

Цей Береш був ноторичним злочинцем. За Чехословаччини був засуджений на 12 років тюрми за грабіж і злодійство, після відсидження кари втік на Мадярщину і видався за політичного мученика.

Остапчукові він сказав, що він тепер великий пан — він тепер "вітейз" (почесний титул, у вільному перекладі "герой")... що він тепер має таку власть, що хоч кого може застрілити і за те ніщо йому не станеться. Від Остапчука забрав гроші, забрав подушки, перини, забрав і харчі. Коли Остапчук питався жандармів, невже так можна робити в мадярській державі, то вони тільки сміялись.

Дальшим "подвигом" Вереша було те, що арештував чотирьох селян-просвітян, пов’язав їм руки і прив’язав до воза та наказав бігти за возом вісім кілометрів і при тому бив їх буком.

Чергового дня в Страбичові дав скликати людей і сказав:

— Мені Горті подав руку і дав велику власть. Маю дозвіл усіх вас постріляти, як псів, але я вас пускаю додому, ідіть собі... а ранком, хто має коні, має прийти мені орати, а другі повинні мені доставити по метраку пшениці або три метри бараболь...

Повів він мадярських жандармів до старости громади Страбичева, якого арештували, і цілу ніч били зате, що він був свідомим українцем. Потовкли його так, що другого дня до мукачівської в’язниці повезли його возом, бо він не був у силі триматися на ногах.

Береш наказав побити до безтями зятя Остапчука, учителя Калиновича, а також дав арештувати старого Остапчука, над яким мадярські садисти днями знущалися і били.

Але цього все ще було йому замало. Він поїхав до Бичкова, де був арештований син старого Остапчука, учитель з Кобилецької Поляни Дмитро Остапчук, і там таке набрехав головному катові полковникові Баконієві, що той наказав замордувати Дмитра Остапчука разом з інженером Литвицьким.



СТРАШНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ У ЛУЧКАХ


Під час великодніх свят в Лучках арештували соймового посла Поповича, старосту Великих Лучок Йосифа Поповича, Ілька Фенчака, Петра Шафара і повели всіх до імпровізованої в’язниці, де вже сидів учитель Дорій. Цих провідників громади били у страшний спосіб рушницями і буками, Їсти нічого не давали, тільки катували на зміну.

Та не тільки ці були ув’язнені і биті. В Лучках збито около 250 селян під час цих сумних свят. До школи приводили по 10 та 20 людей та били їх до схочу. Не вистачало вже вояків та жандармів, вони вже були змучені, "працюючи" палицями, то приїжджали десятками мадярські терористи з близького Мукачева. В Мукачеві була канцелярія, яка кожного дня платила по 20 пенге тим, хто бив українців... Вибирали до того різників, слюсарів та ковальських помічників, що мали сильно розвинуті кулаки.



ЗНУЩАННЯ В СТАРОМУ ДАВИДКОВІ


В цьому селі вояки та мадярські жандарми арештували 14 найсвідоміших селян, з Юрком Куняком та Василем Гранчаком на чолі. Ув’язнених завели до школи і били цілий день. Зойк і вереск чути було на ціле село. Такий страшний був крик, що не можна було слухати. Під нелюдськими побоями кілька хлопців зімліло, їх на долівці відливали водою, і коли вони прийшли до себе, то знову їх били.

Кількох дали до в’язниці і таборів, а інші місяцями змушені були голоситися на жандармерії кожного дня тричі.



ЗНУЩАННЯ В БІЛКАХ


Найгіршими "злочинцями" уважали мадяри тих, що за нашої влади мали якусь функцію. Народом вибраних законних соймових послів або замордували (як Івана Ґриґу), або волочили по тюрмах, а принаймні збили до крові. Посла Михайла Марущака у бичківській в’язниці били цілими днями. Перед здичавілими азіатами тікав хто тільки міг у світ за очі, в гіршому випадку скривався в горах. Майже всі соймові посли виемігрували, а котрий з них зістався, той неодмінно попав у їх брутальні руки.

Соймового посла Івана Ігнатка в Білках ув’язнили також, пов’язаного водили вулицями, вдаряючи його рушницями в плечі під регіт мадярської голоти. У в’язниці його мадярські вояки з жандармами побили до непізнання.

Знаючи добре мадярів, посол Ігнатко запропонував десять тисяч корон кавції, щоб його пустили на волю. Після тижня страшних мук мадяри гроші прийняли і його випустили... Зрозуміло, що ті гроші він вже більше не побачив...

Крім замордування учителя Галаса і трьох січовиків, про яких згадано на іншому місці, в Білках побито багато селян. Особливо накинулись мадярські жандарми на національносвідомий приселок Телятинець і тижнями знущались над безборонними селянами.



БРУТАЛЬНОСТІ В МУКАЧІВСЬКОМУ ЗАМКУ


З цілої Мукачівщини до замку в Паланках біля Мукачева водили українських політичних в’язнів. Січовиків порозстрілювали ще в перших днях або видали полякам на певну смерть. Інших в’язнів били так само, як і в інших в’язницях.

Тут сиділи наші росвиґівські отці Василіяни, над якими особливо знущалися. Старенького священика о. Петра Котовича привезли з Імстичова возом вже збитого, Тут його вояки били майже при кожній зміні варти. Одному Василіянинові, що мав довгу бороду, вибили зуби, тягали його за бороду, знущались над ним, потім микали йому бороду волосками, що текла кров, а потім насильно його поголили.

Тут збиткували також протоігумена о. Вулика й інших наших визначних людей.

Один підстаршина увійшов до келії з голою шаблею, вдарив одного в’язня по голові, але шабля поховзлася на лобі і відрубала в’язневі вухо. Рану навіть не завили, так і ходив з нею тижнями, доки сама не засохла.



ПОБОЇ ТА ВАНДАЛІЗМИ В ПІДМОНАСТИРІ


На Підмонастир, де знаходився відомий монастир чину св. Василія Великого на Чернечій Горі, мадяри були люті. Це село було дуже свідоме, Василіяни провадили культурно-освітню та релігійну працю, удержували українську гімназію, друкарню, тощо.

Як тільки мадяри переступили границю, першим їх "подвигом" було те, що накинулися на монастир. Ченців виарештували, в нелюдський спосіб їх побили і відвели до мукачівського замку.

Опісля накинулися на селян. Трьох передових просвітян так побили, що вони збожеволіли.



НЕ БУЛО СЕЛА, ДЕ Б НЕ КАТОВАНО ЛЮДЕЙ


В Косині селянина Івана Хому побили так, що втратив пам’ять, тижнями лежав у ліжку і ходив до нього лікар.

В Чобині Михайла Короля били буками у п’яти і рушницями в плечі. Два місяці відлежав,

В Худльові біля Середнього арештували мадярські жандарми Юрка Голяна й інших передових селян. Завели їх до хати старости Василя Могича, пов’язали їм руки-ноги і брутально побили.

В Солотвині ув’язнили Андрія Левуса, що якийсь час скривався. Його замкнули до в’язниці і били денно і по шість разів. Сидів на цементовій долівці, без ліжка і покривала, навіть лавиці не було. При тому били його в черево, в груди і по голові в такий жахливий спосіб, що він втратив мову...

В Страбичові побили учителя Калиновича так, що тижнями не міг із ліжка встати. Залізничника в пенсії Вереша, старенького батька фахового вчителя Вереша, побили буками тільки через те, що його син був урядовцем в українському міністерстві шкільництва...

В Баранинцях біля Ужгорода жандарми так страшно побили молодого хлопця Івана Шандора, що поламали йому ребра і поранили внутрішні части тіла настільки, що харкав кров’ю... Відтак кинули до в’язниці, де він сидить і досі, битий кілька разів на день.



КРИВАВА ВАКХАНАЛІЯ В НЕВИЦЬКОМУ


Мадяри хижим звіром кинулися на це свідоме село. Людей витягали із хат, знущалися над ними по-звірськи — батьків били на очах дітей, синів били до крові на очах батьків. Били і по-одному, але били й громадно, перебили та перекатували ціле село.

Але найстрашніше били провідну молодь. І так: Йосифа Гопка, брата відомого нашого діяча інспектора Гопка побили в такий нелюдський спосіб, що оглух. Жахливо побили колишнього краєвого посла Росула, Михайла Пуглика та Михайла Гопка. Сюди, до табору інтернованих, привели їх аж пізніше, бо не були в силі з місця піднятися. А тут, ледве трохи прийшли до себе, знов їх били.



МАДЯРИ ВИДУМУЮТЬ НОВІ МУКИ — БОСО ПО ТЕРНЮ...


Багато провідного елементу з ужанської ріки повтікало в світ за очі, щоб оборонити принаймні голе життя. Зате мадяри мстились на інших. У Ворочові,в Перечині, в Березному багато людей розстріляли, інших рафінованими муками доводили до божевілля та до каліцтва.

В Малому Березному ув’язнили селянина Михайла Микиту під закидом, що він січовик. Били буками, пекли папіросою у ніс, ломали пальці в дверях, але він не признавався до цього "злочину". Тоді мусів скинути взуття і босо ходити по снігу, якого ще досить багато було всередині березня, особливо в затінку, де ще не стопився. Відтак вивели його на поле, зав’язали очі і босими ногами водили його по терню, яке приготували наперед... Це була для тих нелюдів забава...



* * *


Годі описати те страхіття, яке пережило населення Карпатської України. Оце тільки занотував я частину, крадькома, що почув від моїх товаришів недолі в Тячеві, в Кривій і тут, у Вар’юлапоші, скриваючи та переховуючи папірці в черевиках, у підшивках та передаючи їх з рук до рук у безпечне місце. Багато записок передав я Марусі, як вона приїжджала до мене на візити.

Деякі люди бояться мені оповідати, хоч їх імена та дані записую шифром і не прозраджу, хоч би мене сікли на шматки...

Тяжко згадати про всі ті села, тих людей і ті муки, які нещасне українське населення перетерпіло. Коли б я був на волі і мав свободу руху, можна б написати цілі томи про муки і страхіття...

Але й на те прийде час.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.