Попередня     Головна     Наступна





Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ

ВЕЛИКА, МАЛА І БІЛА РУСЬ


[Український світ. — 1992. — №1. — С.16-17; №2. — С.20, 29-31.]




І.


Ся трьохчленна формула, котру я поставив в заголовку отсеї статті, загально звісна, і, мабуть, власне, через загальне призвичаєння до неї, її походження не викликало цікавости у дослідників.

Принаймні я не можу собі пригадати якихось спеціяльніших екскурсій в сім напрямі. Розуміється, всім відомо, що вона веде свій початок з московського титулу "государя Великої, Малої і Білої Русі". В спеціяльних курсах знайдуться вказівки, що сей титул з'явивсь за царя Олексія, в 1655 р.1 , — автори посилаються при тім звичайно на стару працю Лякієра, що й досі зістається по сьому питанню одинокою: "Исторія титула государей Россіи" 2. Там без ближчого розгляду вказані документи, видані в "Собранії Госуд. Грамотъ и Договоровъ" і "Полномъ Собранії Законовъ"; офіціяльне проголошення сього титулу і потім розпорядження (очевидно, розіслане по урядах) про його уживання в урядових паперах.

Акт проголошення звучить так:

Государь, царь и в. кн. Алексій Михайловичъ всея Великія, Малыя и Білыя Россіи самодержецъ указалъ служилымъ всякихъ чиновъ людямъ свой государевъ указъ сказати таковъ:

"Стольники и стряпчіе, жильцы і т. д. Великій Государь і т. д. велілъ вамъ сказати: По милости всесильнаго... Бога... мы великій государь наше царское величество взяли у польскаго короля предковъ нашихъ государскихъ великихъ князей россійскихъ в. кн. Литовскаго стольный городъ Вильну и иные многіе городы и міста поймали и заступили, также и Білую Русь. Да по нашему * указу войска Запорожскаго гетманъ Богданъ Хмельницкій co всімъ войскомъ Запорожскимъ Польскаго ж короля городы и міста въ Волыни и по Подолію поималъ. И за милостію Божіею мы * учинились предковъ нашихъ великих государей россійскихъ на в. кн. Литовскомъ и надъ Білою Россіею и на Волыни и Подолію великимъ государемъ. И указали мы * въ своемъ государскомъ именованьи и титлі писати себя: Великимъ Государемъ, Наше Царское Величество, Великимъ Княземъ Литовскимъ и Білыя Россіи и Волынскимъ и Подольскимъ. И Вамъ бы то відать и впредь намъ * служить", і т.д.3

В "Собраніи Гос. Гр. и Дог." сей акт не має дати. "Въ Полномъ Собраніи Законовъ" він виданий з датою 3 вересня 1655 р. Але ся дата викликає деякі сумніви. Пок. Карпов, видаючи акти походної канцелярії Олексія Михайловича 1655 р. в XIV томі актів Южной и Западной Россіи, одмітив як найбільш ранній документ з таким титулом резолюцію на чолобитню могилівського війта П. Лук'янова (sic), котру положено було "въ нашемъ государскомъ поході, на стану, въ нашемъ, царскаго величества, городі Вилні літа 7164 сентября въ 7 день" (с. 819).

Акти з попередніх днів не мають сього титулу і се робить сумнівним, щоб проголошення сього титулу могло статись в Москві 3 вересня. Чи не пізніше трохи се було — напр. 13 вересня?

З дня 19 вересня видано було з приказу згаданий наказ провінціяльним урядам про уживання нового титулу в їх писаннях:

"Указали мы, великій государь, въ нашихъ грамотахъ и въ отпискіхъ наше государское именованіе писать: всея Великія и Малыя и Білыя Россіи Самодержцемъ. А сына нашего государева * Алексія Алексіевича писать всея же Великія и Малыя и Білыя Россіи. И какъ къ тебі ся наша грамота придеть, и ти бъ на Білой и въ Більском уїзді 4 нашего царскаго величества и сына нашего * титлу въ отпискіхъ къ намъ и къ сыну нашему * всея Великія и Малыя и Білыя Россіи писалъ, и въ челобитныхъ и во всякихъ нашихъ ділахъ велілъ писать противъ сего нашего указу" 5.



1 Напр. Градовскій, Начало русскаго государственнаго права, І (1875), ст. 159-60. Романовичъ-Славотинскій, Система русскаго государственнаго права въ его историко-догматическомъ развитіи, І (1886), c. 145.

2 Журналъ Министерства Нар. Просвещенія 1847 кн.4, ст. 129-130.

3 Звіздкою надалі означено місця, де пропускаю ріжні етикетальні слова, які нічого не дають до зрозуміння тексту. Собраніе Г. Гр. и Дог. III с. 537 (пояснено, що друкується з копії). Полное Собраніе Законовъ, N 164. Тексти мають деякі незначні відміни.

4 Наказ адресований воєводі більському. Такі накази, очевидно, були послані всім урядам.

5 Полное Собр. Законовъ, N 167.



Констатуючи, що від сього часу в московськім урядованню заводиться сей титул на місце давнього "всея Руси", дослідники, як напр. і сам Лякієр, не завсіди звертають увагу на те, що новий сей трьохчленний титул не заступив безпосередньо стару титулятуру. В дійсности перед титулом "Великія и Малыя и Білыя Россіи" півтора року вживався той титул, що заступив собою титулятуру "всея Руси": "всея Великія и Малыя Россіи самодержецъ".

Правда, старий титул "всея Руси" держався разом з ним в уживанню, але новий "Великія и Малыя Россіи" уживався також, особливо в зносинах з Україною, з котрих він і вийшов. І напр. в згаданій збірці актів походної канцелярії царя Алексія власне він заступається потім трьохчленним титулом "всея Великія и Малыя и Білыя Россіи". "Вся Русь" з початку була розвинена в титул двохчленний і потім тільки до нього був уведений третій член, "Біла Русь".





II.


Титул "всеї Великої і Малої Росії", так би сказати, піднесено московському цареві від України. Вживаю сих виразів "так би сказати" тому, що не знаю відомостей про який-небудь церемоніяльний акт піднесення його, — хоч се ще не значить, розуміється, що якогось такого акту й не було в дійсности. Але безсумнівним в усякім разі зістається факт, що сей двохчленний титул вийшов з українських правлячих кругів і цар Олексій прийняв його з українських рук. Се можемо вказати доволі докладно.

В просторім справозданню московського посольства на Україну, для приймлення її під царську руку, ми стрічаємося з сею формулою в привітанню московських послів на в'їзді до Переяслава, призначеного для сього акту. Воно було виголошене переяславським протопопом дня 31 грудня. В справозданню його промова передана в сих словах:

"Радостію исполняемся, благородній царстіи мужіе, всегда зримъ благополучное благородія вашего отъ царскаго пресвітлого величества пришествіе, о немъ же слухомъ уха услышевше, мы, меншіе и нижайшіе богомолцы ваю, изыдохомъ, чающе, яко ныні Господь Богъ пришествіемъ вашимъ усердное желаніе исполнилъ православія нашего, еже совокупитися во єдино Малой и Великой Россіи подъ єдиного великодержавнаго благочестиваго царя восточнаго кріпкою рукою. Еже мы отверстыми серцы воспріемше, желаемъ усердно, да не точію сію Господь Богь нашъ соединитъ Малую Росію, но и всего міра царства да покоритъ подъ его царского пресвітлого величества непреборимую руку. Желающе же радостно благородіямь вашимъ, благопривітствуемъ и духовно цілуемъ; цілующе васъ, царстіи мужіе, съ радостію вамъ глаголемъ: Радуйтеся, сынове Сіона, радуйтеся, горы высокія, радуйтеся, ребра сіверова! Радующе же ся внійдите въ богоспасаемый градъ сей, совітуйте мирная, благая и полєзная всему христіанству,— яко да вашимъ благоустроеніемъ подъ его царского пресвітлого величества тихо осіняющима крылами почіетъ и наше Малыя Росіи православіе" 1.

Скільки було особистої інвенції в сім самого отця протопопа, се, розуміється, ми не можемо сказати. Але, що власне тут, в Переяславі, при укладанню угоди з Москвою, ся формула сполучення була прийнята правлячими українськими кругами, в тім нема сумніву.

Правда, найближчий своєю датою документ з сею формулою викликає деякі сумніви власне в своїй даті. Се грамота гетьмана цареві, де він сповіщає його про довершення угоди з московськими послами. Вона датована "з Переяслава дня 8 генваря" і має повний титул. В московській копії він читається так: "Божіею милостію великому государю, царю и великому князю Алексію Михайловичю всея Великія и Малыя Русій самодержцу". Пок. Карпов справедливо завважив, що ся грамота не була, мабуть, передана московським послам раніше, як 13 січня, бо про се нема звістки в справозданню послів і не могла вона бути привезена до Москви гінцем Матвєєвим 17 січня, як се значиться в приказній московській поміті на сій копії 2. Може бути, що й дата поставлена заднім числом і грамота була писана кількома днями пізніше. Але в змісті її і в тім, що вона була зложена в Переяславі дуже скоро після угоди, за кілька день, нема нічого непевного.

Значить, ми можемо прийняти се за факт, що гетьманське правительство приложило цареві сей новий двохчленний титул зараз по угоді. Тим більше, що доволі скоро по тім, як сей гетьманський лист, чи взагалі реляції про сей новий царський титул могли прийти до Москви, — московське правительство починає його вже й уживати в своїх зносинах з Україною. Так, висилаючи на Україну в місяці лютім свого гінця до гетьмана й митрополита з повідомленням про народини у царя сина, воно титулує царя в грамоті до гетьмана новим титулом: "всея Великія и Малыя Русій самодержца", і в мовах до гетьмана і митрополита велить гонцеві титулувати царя "самодержцем всея Великія и Малыя Росіи" — хоч поза тим, в самій сій інструкції, цар називається старим титулом "царя и в. князя всея Русій" 3.



1 Акты Ю. З. Р. X. с. 206.

2 Тамъ же с. 261.

3 Акты Ю. З. Р. X. с.307-311.



Гетьманське правительство тримається потім і далі в зносинах своїх з Москвою сеї титулятури. В грамотах, виготовлених до московського правительства, що мало повезти українське посольство, гетьман також титулує царя новим титулом. Грамоти мають дату "з Чигирина 17 дня февраля", але ведуть свій початок правдоподібно ще від переяславських нарад. Се само по собі правдоподібно, бо рішено се посольство було тоді й на се ж вказує та обставина, що в посольство включено депутацію переяславської міської громади. І знов не безінтересно, що коли се українське посольство прибуло до Москви — в царськім указі з 11 березня, що уставляв церемоніял його в'їзду до Москви на другий день, цар Олексій титулується "царем і в. князем всеа Русій", а в церемоніялі авдіенції сьому посольству, визначеної на день 13 березня, він прописаний своїм, так би сказати, українським титулом: "Государь, царь и вел. князь Алексій Михайловичъ всеа Великія и Малыя Росіи самодержецъ, указалъ быти у себя государя на дворі запорожскаго гетмана Богдана Хмелницкого посланникомъ, Самойлу Богданову да Павлу Тетері съ товарищи" — і далі слідує програма авдіенції.





III


Я підчеркую сю подробицю, що новий двохчленний титул вийшов з кругів гетьманських і військових, хоч підданий їм був, мабуть, людьми духовними, чи духовного виховання, котрих було в військових кругах безчисленно. Бо, якби не факти, то можна було б a priori здогадуватися, що він пішов з кругів єрархічних, тому що находження сього титулу без сумніву єрархічне.

З'явився він, як відомо, з поділом старої київської митрополії в XIV в. Коли в перших роках XIV в. відокремлено від неї галицьку митрополію, вона тоді ж одержала назву "Малої Руси", чи в грецькій формі "Малої Росії", η Μικρα Ρωσια. Тим відріжнювано її від митрополії "всеї Росії", зв'язаної традиційно з Київом, хоч фактичний осідок митрополита перенісся до земель Ростово-суздальських, до Володимира і Москви 1. Тоді ж термін "Малої Руси" став переноситись і на области, що входили в склад сеї вилученої митрополії, як означення територіяльне, політичне. Так уже в 1330-х рр. Галицько-волинська держава зветься Малою Русю, і кн. Юрій Болеслав в грамоті 1335 р. називає себе dux tocius Russie Mynoris, a в звісній петиції до царгородського патріарха 1371 р., галицькі бояре, виступаючи в справі відновлення галицької митрополії в імени короля Казимира, називають його "королем Ляхії і Малої Росії", κχραλην της γης της Λαχιας και της Μικρας Ρωσιας 2.

Одначе поняття сеї "Малої Росії" зовсім не визначалось виразністю, тому що за весь час істнування сеї митрополії Малої Росії зіставалось непевним. То її фактично касовано, то наново відновлювано, в розмірах дуже відмінних, в залежности від політичних комбінацій. В додатку ще поруч неї вела таке ж непевне істнування "митрополія Литовська", яка теж, в залежности від політичних відносин, то протягала свої претензії на Київ, Турово-пинські землі і навіть Волинь, то вступалась і полишала своє місце саме митрополії Малої Росії. Через се в поняття "Малої Росії" то включався Київ і Турово-пинські землі, то воно обмежалось фактично на землях Галицько-волинської держави.

Таким чином на протязі XIV в. термін "Малої Росії" не встиг відповідно стверднути і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні, тому що єрархічний зв'язок між обома митрополіями ("Малої" і "всеї Руси") розірвався спочатку через розрив єрархічного зв'язку з царгородським патріярхатом з боку західньої митрополії, а потім так само і східньої. Митрополити східні і західні, ігноруючи один одного, однаково титулували себе митрополитами "київськими і всеї Руси" 3, і з тим, виявляючи свою єрархічну основу, виходить з уживання взагалі й термін "Малої Росії".

Випливає він наново, коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошевих і всяких инших підмог з московського скарбу. З огляду, що московські митрополити, а потім патріярхи писались титулом "всеї Руси", київським митрополитам незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе дома — "митрополита київського, галицького і всеї Руси". Уживаючи далі в усіх инших випадках сього титулу, титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії". Так напр. Петро Могила, титулуючи себе (і так титулований завсіди у себе) митрополитом київським, галицьким і всеї Руси 4, в своїх грамотах до московського царя пише себе "митрополитом київським, галицьким і всея Малої Росії 5. Паралельно сьому з'являється в уживанню і термін "Великої Росії" і навіть "Великороссіи" для православних московського патріярхату. Київські книжники 1620-х рр. напр. уживають сього терміну, коли приходиться відріжняти свою, зближену до народньої мову і протиставляти її старій слов'янській мові, уживаній в московських виданнях 6.



1 Про сей розділ митрополії і вагання в нім докладніше в моїй Історії України-Руси, т.III, с. 268-274 і V. с. 385-398.

2 Рус. пет. библ, VI с. 125.

3 Про західню митрополію матеріял в V т. Історії України-Руси, с. 400 і д.

4 Див. напр., в збірці Голубева "П.Могила", т.І, дод. 85 і дальші.

5 Напр. акты Ю. З. Россіи, III, с. 29, 65, 70, 79 та ин.

6 Передмова до Тріодіона 1627 р.: "Сему да не прерікутъ Великоросси, Болгары и Сърби и прочіи подобніи намъ въ православіи".



Титулом "Малої Росії" титулував митрополита і боярин Бутурлін, приїхавши до Київа після Переяславської умови, 16 січня 1654 р.:

"Божіею милостію великій государь, царь и в. князь Алексій Михайлович всеа Русіи самодержецъ * васъ, преосвященнаго Селивестра, митрополита кіевского, галицкого и всеа Малыя Россія, и епископа черниговскаго и архимандрита печерскаго и весь освященный соборъ... велілъ спросить о вашемъ о спасенном пребываніи"...7. Але митрополит Сильвестр Косів титулує царя в своїх промовах старим офіціяльним титулом, "самодержця всея Руси", і тим чином засвідчує свою непричетність до проголошення його "государем всея Великія і Малыя Руси", що сталось перед тим в Переяславі.

Се й зрозуміло вповні. Митрополит Сильвестр не брав ніякої участи в переговорах з Москвою про перехід України під царську руку і всяко відгребався від якої-небудь причетности до сеї справи. В його очах вона, очевидно, була небажаною й небезпечною політичною авантюрою. Будучи єрархом могилянського типу, він і по складу своїх понять і з огляду на свою позицію не міг квапитись на се. Подібно, як і Могила, він високо цінив правительственну санкцію, одержану православною церквою від короля Володислава і пильнуючи високо тримати канонічний престиж своєї єрархічної власти, з другого боку вважав потрібним держатись кріпкої лояльности супроти польської корони і не брати ніякої участи в яких-небудь двозначних і явно ворожих виступах супроти неї. І він, і взагалі єрархічні верхи київські, весь час стояли осторонь від козацького повстання, нічим не підчеркуючи своєї солідарности з ним. І коли тепер козацька політика вступала в нову фазу — повного розриву з польською короною і з'єднання з московським царством, се, кажу, була в його очах тільки прикра авантюра, яка ставила митрополію і його самого в дуже трудне становище. Справді, можна вірити оповіданням свідків-киян, що митрополит і духовенство, стрічаючи московських послів у Київ і "за слізми світу не бачили, а митрополит від жалю аж обумерав" 8.

Чим би не скінчилась справа прилучення козацької України до Московщини, воно грозило розірвати митрополію і ставило перед київськими митрополитськими кругами прикру дилему: або зістатись при Москві й стратити зв'язок з західно-українськими і білоруськими землями, які зіставались в володінню Річи Посполитої, або покинути Київ і зріктись східних українських єпархій, які зіставались під гетьманським рейментом. Коли московські посли, приїхавши до Київа, поручили митрополитові прислати до присяги цареві своїх людей, він, і так само печерський архимандрит, рішучо сього відмовили, толкуючись тим, що се могло викликати репресії польсько-литовського правительства против православних тамошніх єпархій. Коли московські воєводи хотіли зайняти церковні ґрунти під Київську кріпость і відзивались до лояльности митрополита, він рішучо відмежувався від усяких зв'язків з московською зверхністю. Він заявив, що під царську руку не просився, посольств від духовенства про се не посилав, "живе з духовенством сам собою, під нічиєю властю", був підданим королівським, а в будуччині під чиєю властю Бог йому звелить, під тою й буде, і зовсім не вірить тривкості московської зверхности ("почекайте, та й ждіть собі скорого кінця!") 9.

При таких настроях і такій тактиці, розуміється, митрополит і взагалі єрархічні верхи не могли бути ініціяторами плану наділити московського царя титулом "государя Малої Росії", себто українських і білоруських земель, які входили в склад київської митрополії того часу. Ся гадка з духовних, чи освідомлених з єрархічними традиціями кругів могла в тім часі вийти тільки незалежно від єрархічних українських верхів.



7 Акты Ю.З.Р., X, с. 254.

8 Лист протопопа чорнобильського з 22 січня 1654, що переказує сі оповідання — Чтенія московські. 1861.III.

9 Акты Ю.З.Р., X, с. 257-8, 389-90.





IV.


Що проголошуючи царя государем "Малої Руси" українські політики признавали йому право зверхности не тільки на ту "Малу Русь" козацьку, за якою потім ся назва прийнялась пізніше, а щось більше, — на всі землі Київської митрополії, се само собою можна б було думати, знаючи історію сього титулу. Але можна знайти й більш конкретні вказівки про те.

От напр. перед нами промова звісного ніжинського протопопа Максима Филимоновича, проголошена перед царем в вересні 1654 р. Титулуючи його "всея Великої і Малої Росії самодержцем", висловляє він утіху з того приводу, що Бог дав йому гадку, аби він "расточенныхъ сыновъ русскихъ злохитріемъ лятцкимъ воєдино собралъ, разділенныхъ составовъ воєдино тіло русского великого княженія совокупил,... дабы преславное имя русское въ Малоросіи уничиженно и гноищемъ насильствованія лятцкого погребенное воскресилъ и въ первое достояніе привелъ". Накликає його не пожалувати праці "ради освобожденія толикого правовірного народу христіанского и земли свойственной Русской" з теперішнього її упадку. Описавши мізерний стан Київа й Чернигова, додає: "что реку о львовской земли, Подолской, Покутцкой, Подгородской (читай Подгорской), Поліской, Білоруской и о ихъ широкихъ княжествахъ, славныхъ городахъ, в них же при державі в. князей русскихъ не токмо многое множество людей русскихъ, но и благочестіе яко кринъ процвіташе", і т.д. "На кого тогда вся Малая Русь толикими бідами отъ супостатовъ иновірных обложенна, ради освобождения все упованіе свое по Господі Бозі возлагаетъ, аще не на ваше царское величество яко дідича, отчича и наслідника своего? Вімы бо, вімы, яко многими неисчетными царствы, государствы, княжествы и землями отъ щедрыя руки Господни пресвітлый престолъ вашего царского величества почтенъ есть. Но Малую Русь, истинную землю Рускую, восточное дідичьство вашего царского величества, яко изгибшую драхму подобаетъ вашему царскому величеству изыскати, яко заблуждшее овча отъ зубовъ жестокихъ звірей вырвати", і т.д.10

Тут ясно бачимо, що під назвою "Малоросії", котру цар мав визволити з лядського пановання і взяти під свою руку, українські книжники, що нагородили царя сим титулом, розуміли не тільки козацьку Україну, вже визволену, а всі українські й білоруські землі. Ясно, що в се поняття входить і західня Україна — Поділля, Галичина, земля Львівська, Покуття, Підгір'я (Перемищина в тім), і українсько-білоруське Полісся, а може й Підляшшя (себто треба читати: Подліской), і нарешті "Білоруська земля", себто взагалі білоруські й українські землі в. кн. Литовського.

Се й зрозуміло. Великий визвільний український рух 1640—1650-х рр. ставив своїм завданням визволити від лядського пановання не тільки землі українські, а й білоруські, себто всі православні краї Польсько-литовської держави, зв'язані одністю своїх релігійних, культурних і соціяльних інтересів, єрархічного зв'язку і спільністю домагань українсько-білоруського демосу. Від перших початків повстання в 1648 р. воно захоплює сусідні білоруські території й ватажки його прикладають всі старання до того, щоб підтримати тутешній рух та зв'язати його з козацьким, і довго ще потім і пізніше білоруські землі зістаються в сфері українських інтересів: ще Дорошенко вимовлює Україні землі "до Нємана" 11. Віддаючи Україну під царську руку і сподіваючись з царською поміччю довести до краю свою боротьбу з Польщею, гетьман і провідні українські круги могли собі думати, що аж тепер можна буде зібрати всі землі, "де жили руські люде благочестиві і церкви були" безпосередньо під гетьманським рейментом, посередньо під рукою царя як верховного протектора України. Наділяючи його титулом "государя Малої Росії", вони, мабуть, так і мислили, що за поміччю Москви можна буде об'єднати землі київської митрополії, прилучити їх до козацької України, і таким чином цар буде їх зверхником, государем Великої й Малої Руси.

Одначе зараз же, найблизші місяці принесли прикрі розчарування в тих планах, які українські політики покладали на Москву. Цар не хотів вдоволитись тою ролею, яку йому призначили українці — протектора і сюзерена вільної України, який би підпомагав їй своїм військом, користувавсь її поміччю в своїх потребах, щонайвище — побирав з неї титулом свого сюзеренства якусь річну данину і не мішавсь у внутрішні українські справи. Ні, цар хотів правити на Україні, а ті землі, які спільними силами здобували українські й московські війська, він хотів забирати під свою власть, а не лишати під гетьманським рейментом. Се виявилось дуже скоро, вже в літній кампанії 1654 р. на Білорусі, де козацьке військо під проводом Івана Золотаренка вело діло до того, щоб прилучити здобуті території до Гетьманщини і покозачити людність, а московське правительство сього не хотіло й між московськими воєводами і козацькою старшиною почалась явна конкуренція, яка часами доводила й до явних колізій 12. Те ж саме на другий рік показалось і в спільних козацько-московських операціях, під проводом самого гетьмана і боярина Бутурліна в Західній Україні, і гетьман кінець-кінцем обірвав тут операції та залишив війну, для того, щоб не пустити в тутешні городи московських залог, як того хотіли москалі, а лишити їх свобідними від Москви. Так поясняв гетьман шведському королеві 13.

І от у сих обставинах наступає нова зміна царського титулу, вже, очевидно, зовсім не з української ініціятиви.



10 Акты Ю.З.Р., XIV, с. 175-8. Промова ся очевидно була подана цареві в авторськім автентичнім тексті, з його підписом.

11 Акты Ю.З.Р., IX, с. 167.

12 Про те студії О.Терлецького: Козаки на Білій Руси в 1654-5 рр., Записки львівські, т. XIV, і Герасимчука: Виговщина і Гадяцький трактат, там же, т. LXXVII і д.

13 Архивъ Юго-зап. Россіи, III т., VI, с. 87-8.





V.


З попереднього, думаю, стало досить ясно, що об'єктивних причин для переміни двохчленної формули "Велика і Мала Русь" на трьохчленну — "Велика, Мала і Біла Русь" властиво не було. Коли з погляду теперішньої термінології може здаватись природним і логічним, що з об'єднанням України з Московщиною з'явився двохчленний титул "Великої і Малої Руси", а з окупацією білоруських земель треба було влучити до титулу і Білу Русь, то в дійсности так не було. "Мала Русь" і "Біла Русь" тоді ще зовсім не значили того, що стали значити пізніше. Термін "Мала Росія" покривав собою всі українські і білоруські землі, котрі Москва з Україною могли здобути. Коли ж прийшла гадка розбити, чи обтяти се поняття Малої Руси, увівши до титулу нове поняття "Білої Руси", то на се мусіли бути осібні причини, і здається, що вони вже виступають з попереднього ясно.

Цар проголошує себе в перших днях вересня 1655 р. государем литовським, Білої Руси, волинським і подільським. Се було за місяць після того, як здобуто Вильну і цар в'їхав туди, значить, робилось не в чаду успіху, і, мабуть, не для того тільки, щоб прикрасити царський титул кількома гучними йменнями. І коли місяць пізніше гетьман власне пише шведському королеві про московські аспірації на західньо-українські міста, що змусили його облишити спільні операції з московським військом, то се дає нам зрозуміти, чому московське правительство вважало потрібним підчеркнути, що цар став государем білоруським, волинським і подільським. Не через піддання гетьмана, не з українських рук прийняв сі землі, титулом "Малої Росії", а здобув їх сам, силою зброї, московської й української. Так, я думаю, треба розуміти сей факт, який мав наслідком ту привичну всім нам трьохчленну формулу.

В кн. Литовське, Волинь і Поділля в тіснішім царськім титулі не зістались, але Біла Русь увійшла до тої трьохчленної формули "трьох руських народностей". Ввійшла одначе зовсім не як свідоцтво етноґрафічної свідомости, що хотіла зазначити окремішність сеї третьої руської народности, а для того, щоб підчеркнути політичну осібність білоруських земель в. кн. Литовського від Гетьманщини. Московське правительство, ставши на сій позиції, добилось виводу козацьких військ з окупованої території, скасовання Чауського козацького полку — хотіло так само відібрати й Стародубщину, на тій підставі, що се була теж територія в. кн. Литовського, тільки гетьманське правительство її не дало таки. І скінчилось на тім, що під Малою Росією стала розумітись українська Гетьманщина, а під Білою Росією — білоруські землі горішнього Подніпров'я.

Так згодом викристалізувався й сей, такий же, або й ще більше неясний, ніж назва Малої Росії, термін Білої Руси.





VI.


Я не можу тут ширше застановлятись над його історією. Нагадаю тільки, що в XV—XVI вв. назвою Білої Руси на заході означались північні землі в дуже ріжних розуміннях — то прикладали сю назву до земель великоруських, то білоруських в нашім розумінню. Великий князь Іван III, фундатор нової московської держави, котрий ще не володів ані кусником Білої Руси в нашім розумінню, називавсь володарем Білої Руси. Офіціяльна хроніка папської курії, записуючи його посольство і грамоту до папи, принесену 1472 р., так перекладає її вступну фразу: Великому Сікстові, папі римському, наставникові, Іоан князь Білої Руси чолом б'є 14. Коли навіть прийняти, що не сам в. кн. назвав себе князем Білої Руси, а так його, примінюючись до сучасної географічної термінології, назвали переводчики, все-таки зістається фактом, що тут під Білою Руссю розуміється Велика Русь теперішньої термінології 15. Письменники XVI в. називають Білою Руссю то землі нововідібрані Москвою від в. кн. Литовського, себто Смоленщину, то саму Московщину. В наведеній промові Филимоновича під Білою Руссю розуміється щось близьке до того, що ми вкладаємо тепер в се поняття. Але в Москві, якраз навпаки, "Білою Руссю" тоді залюбки називали Україну. Біла Русь значила у московських книжників руські землі Польсько-литовської держави, українські і білоруські, "білорусці" — цивільну, так би сказати, людність, в протиставленню до козаків, котрих звали черкасами, "білоруське письмо" — мову і письмо українське (і білоруське також), і т. ин.16



14Annales Ecclesiastici ubi desinit card. Baronius auctore Oderico Raynaldo, X, c. 538 — автор цитує грамоту, писану lingua ruthenica, посилаючись на рукопис ватиканського архіву: Mango Sixto Pontifici Romano institutori Ioannes dux Albae Russiae percussa manu fronłe reverentiam exhibet.

15 Сю назву "Білої Руси" пробували пояснити в зв'язку з назвою "Білого царя", — як у турецьких і монгольських народів і самім великоруськім народі називавсь московський цар в значінню свобідного, самостійного, в зв'язку з таким уживанням слова "білий" в протиставленню до "чорного" (обілити" — увільнити від податків, "біломістці" — свобідні від податків, і т. и.).

16 Напр. білоруським письмом звуться в московському приказі грамоти Хмельницького і Виговського — Акты Ю.З.Р., III, с. 599-600, с. 6, VII, с. 303 і т. ин. "Білорусцы изъ Кіева, Білой Церкви и ин. городов къ Черкасам пристаютъ" — там же, III, с. 229, пор. 267, VIII, с. 277, 278 й ин.



І от, коли московське правительство захотіло означити якоюсь окремішною назвою землі горішнього Подніпров'я, воно взяло назву "Білої Руси" в тім розумінню, яке вкладалось в се поняття в книжних кругах українсько-білоруських, і сей ужиток остаточно і вплинув на викристалізування і вишліфування всіх трьох термінів: Великої, Малої й Білої Руси.

Кінець кінцем вони набрали характеру етнографічного, національного, але початок їх був зовсім не етнографічний, і значіння свого вони набрали під впливом чисто політичним. Се й хотів я вияснити в сій своїй статті.

Тема тут поставлена, мала розглядатись в IX т. моєї Історії України-Руси. Коли робота моя над нею перервалась, я, сидячи в Казані і не маючи змоги займатись роботою над самою "Історією", задумав обробити сю тему в осібній статті і взявсь до неї літом 1915 р. Стаття зісталась початою і недокінченою, коли мене переведено до Москви, де я міг зайнятись більш важною для мене роботою — докінченням VIII тому. Дописую її тепер і випускаю, не маючи змоги зайнятись близше деякими порушеними тут питаннями. Може, висловлені в сій статейці гадки спонукають кого-небудь зайнятись близше згаданими тут справами. Напр. цікаво було б прослідити уживання і значіння термінів Великої, Малої і Білої Руси в українських і московських кругах до 1654—5 рр. і зібрати більш матеріялу про обставини, в яких наступило їх проголошення. Я не можу сим зайнятись, але вияснення їх має свою вагу для зрозуміння і сучасних відносин і пізнішої національної ідеології.


17.XI.1917.


















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.