[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ V. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ II     Розділ V     Наступна





ЧЕРНИГІВЩИНА: ЇЇ ВІДОКРЕМЛЕННЄ, ЇЇ ТЕРИТОРІЯ І ГРАНИЦЇ; ПОСЕМЄ. ЗМАГАННЯ ЧЕРНИГІВСЬКИХ КНЯЗЇВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, ЕМУЛЯЦІЯ З СУЗДАЛЕМ, ГАЛИЦЬКІ СПРАВИ. ДРОБЛЕННЄ ЧЕРНИГІВЩИНИ: ПОДЇЛ ДИНАСТИЇ НА ЛЇНЇЇ, „ЛЇСТВИЧНОЄ ВОСХОЖДЄНІЄ”; ЧЕРНИГІВСЬКІ КНЯЗЇВСТВА. ПОЛЇТИЧНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДИ; ВІЧЕ ЧЕРНИГІВСЬКЕ, СТАРОДУБСЬКЕ. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: РОЗВІЙ ДРУЖИННОСТИ Й ДРУЖИННОЇ ПОЕЗИЇ; ЛЇТЕРАТУРНІ ПАМЯТКИ; ЦЕРКОВНЕ ЖИТЄ; МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.



По Ярославовому подїлу Чернигівщина з сими своїми аннексами стала удїлом рода Сьвятослава Ярославича, і сей рід закоренив ся глубоко: поодинокі, дрібні княжі роди з сеї династиї зацїлїли тут, у східно-північній частинї землї, ще в XV-XVI в.

Уже Сьвятослав, видко, постарав ся загнїздити ся в Чернигові й уважав його своїм містом. Навіть здобувши Київ, заповів він себе перенести до Чернигова й поховати у св. Спаса — в церкві, заснованій першим чернигівським князем — Мстиславом, хоч сам у Київі збудовав свій патрональний монастир св. Симеона. І сї звязки навязані з Чернигівщиною Сьвятославом, дали себе знати зараз по його смерти: коли Всеволод захотїв заграбити Чернигівщину собі, місцева, сїверянська людність скільки могла противила ся сьому, всякими способами тримаючи ся і боронячи Сьвятославичів. Коли зараз по смерти Сьвятослава Олег прийшов в Чернигівщину, його прийняли тут без всякого противлення. Коли ж Всеволод прийшов добувати собі назад Чернигів, Чернигівцї замкнули ся, не пустили його й волїли терпіти все, нїж піддати ся йому. Всеволод попалив місто, люде повтїкали в замок і далї боронили ся, в інтересах Олега, хоч самого його в містї не було. А коли кільканадцять лїт опісля попробував був засїсти в Чернигові Мономах й боронити ся від Олега, ситуація в містї, очевидно, не була для нього добра, бо мусїв зараз скапітулювати. Два роки пізнїйше Мономах вибрав ся на Олега; на сей раз Олег не зістав ся в Чернигові, а замкнув ся в Стародубі, й тут знову людність боронила ся скільки сил, „бяху ся из города крЂпко”, і не вважаючи на тяжку облогу (изнемагаху люди в городЂ), тримала ся звиш місяць, поки Олег не рішив капітулювати  1).

Сї факти, сї тяжкі жертви людности в інтересах династиї Сьвятослава виразно показують полїтику, змагання тутешнїх громад. Бо хоч все се факти більш пасивного характеру, то не треба забувати, перше — як бідні і припадкові взагалї наші відомости, друге — що й таке пасивне підпираннє династиї було звязане з великими жертвами. Очевидно, земля бажала конче задержати ся при династиї Сьвятослава й при своїй окремішности під її управою. При тім не треба забувати, що власть Всеволода чи Мономаха мала би своїм наслїдком нову злуку до купи Переяславщини й Чернигівщини: очевидно, і того собі в Чернигові не бажали.

В значній мірі завдяки сїй підпорі зі сторони людности — пасивній в наших джерелах, але може далеко активнїйшій в дїйсности, Сьвятославичі в кінцї вибороли собі Сїверщину. Молодший Сьвятославич — Ярослав дістав Муромо-рязанську волость, старші два подїлили Сїверщину з її иньшими аннексами. Як був переведений подїл Сїверщини, лїтопись не каже, але знаємо, що Давид дістав „большеє княженіє” — Чернигів, а Олег мусїв дістати Новгород сїверський, і від тодї мусїв почати ся подїл землї на сї два головні князївства — Чернигівську і Новгородську волость  2), що держить ся й пізнїйше.

Давид пережив на кілька лїт Олега, що умер 1115 р. Коли умер Давид (1123), в Чернигів перейшов найменьший з Сьвятославових синів — Ярослав, по принципу родового старшинства. Але пять лїт пізнїйше син Олега Всеволод несподїваним нападом опанував Чернигів, побив Ярославову дружину, заграбив майно, а самого Ярослава пустив назад у Муром. Ярославу обіцяв поміч київський Мстислав, але з тієї помочи не вийшло нїчого 3). Ярослав мусїв лишитись при своїй Муромо-рязанській волости, й від тепер вона відокремлюєть в його родї, виходить з комплєксу чернигівських земель, а Ярославова династия перестає претендувати на чернигівські землї. Тим закінчило ся сформованнє Чернигівського князївства, чи властиво системи князївств 4).

Чернигівська земля, як вона тепер сформувала ся, обіймала в головнім басейни Сожі, Десни і верхньої Оки. Західньою границею уважав ся Днїпро 5), але в дїйсности границею міг він тільки уважати ся з грубшого. Вище я вказував, що скрайка лївого берега Днїпра коло Київа належала, правдоподібно, до Київщини, а вище Припети чернигівська границя переходила на правий бік, і Річиця і „иные городЂ мнози” належали тут до Чернигова 6). Як далеко „чернигівська границя сягала на північ на Поднїпровю, ми можемо судити орієнтуючись хиба тільки тим, що верхівя Сожі вже належали до Смоленська, бо зрештою між Річицею і крайнїм смоленським містом — Кописем по Днїпру не знаємо нїяких міст на певно. На лївім боцї Днїпра верхівя Сожі, Іпути, Десни належали вже до Смоленська — бачимо тут ряд смоленських волостей: Мстиславль на Вехрі, Прупой — правдоподібно Пропойськ на Сожі, Ростиславль — Рославль на Острі, Зарой — на Іпути, Ельна і Пацин на Деснї 7). Крайнїми чернигівськими городами, нам звістними, був тут Чичерськ на Сожі і Вщиж на Деснї.

На північнім сходї, Окою, висувала ся земля Вятичів далеко. Її границя не була тут певною, і се зрозуміло: в сїм напрямі йшла кольонїзація з славянських земель до фінських, і чернигівсько-рязанська границя могла бути не меньше конвенціональною, як чернигово-переяславська. Не диво, що за поокське пограниче йшли якісь суперечки між чернигівськими та рязанськими князями 8). Зі сторони Чернигівщини тут крайня, напевно нам звістна волость — се Лопастень чи Лопасна — очевидно на Лопастнї, правім притоцї Оки; крайня рязанська волость — Коломна, на устю Москви до Оки. Область самої Москви належала до Ростово-суздальської землї, тим часом як область р. Протви, другого притока Оки, належала до Смоленського князївства: тут така, або ще й більш конвенціональна і неясна границя, як у Чернигівщини з Рязанщиною, дїлила тут Смоленське князївство з Ростово-суздальською землею, куди також як до Рязанської ішла словенська кольонїзація в фінські землї. Таким чином чернигівські землї тут мусїли протягати ся узенькою скрайкою понад лївим боком Оки.

На правім боцї Оки крайнїй рязанський город — Ростиславль, на устю р. Осетра, збудований в серединї XII в. Далї на полудень знаємо тільки, що область р. Пронї належала до Рязани (город Пронськ на середнїй Пронї, столичне місто), а область р. Зуші (городи Мценськ, Новосиль) — до Чернигова. Уважаючи на пізнїйші звістки про напрям і область рязанської кольонїзації, з деякою правдоподібностю чернигівсько-рязанську границю можна і в давнїйші часи, в XII-XIII віках класти на вододїлї Дону й його притоків Пронї й Сосни з одного боку, Упи і Зуші — з другого. (В Дїдилові, недалеко Упи, звичайно бачать вятицький Дїдославль, але на се, окрім не дуже близької звукової подібности, доказів нема).

На полудню „Посемє” — землї по р. Сейму займали непевне, спірне становище між Чернигівщиною й Переяславщиною. За Олега Сьвятославича вони належали до Чернигова 9); потім, під час боротьби Всеволода Ольговича з стриєм за Чернигів, Посемє забрав Мстислав, і воно якийсь час лучило ся з Переяславом; Всеволод відобрав собі його доперва 1136 p.  10). Тутешня людність тягнула більше, здаєть ся, до Переяслава (маємо в такім дусї заяву Курян Ізяславу, що вони готові бити ся з Ольговичами, тільки не з Юриєм, князем популярним в Переяславщинї взагалї  11), але Посемє таки зістало ся при Чернигові. Воно й не диво: Переяславське князївство було дуже слабе й довго зіставало ся bonum nullius між князями, Чернигів же був далеко сильнїйший і легко міг задержати спірну територію. Крайнїм городом Посемя на полудневім сходї був Курськ, се було вже пограниче з степом, небезпечне й трівожливе, але кольонїзація хоч би й слабша, могла йти далї в степ, судячи з істновання города Донця в XII в. в басейнї верхнього Донця.

На просторони між Десною й Днїпром пограничними городами Чернигівщини від Переяслава були городи в области Остра  12), з котрих знаємо місце Бохмача (теп. Бахмач) і Білої вежі (коло верхівя Остра)  13), так що тутешню границю можна класти на вододїлї Остра і полудневих Днїпрових притоків. Одначе Остерський городок, инакше Юрїв городок — тепер Остер, на устю Остра в Десну, не належав до Чернигова. Не належала здаєть ся й надднїпрянська скрайка між Десною й Днїпром, як я вже згадував. Як крайні чернигівські осади знаємо тут Лутаву і Моровійськ на Деснї  14); як на правдоподібну границю можна вказати на тї болота, звані Видра, що впадають тут у Десну (колись то була ріка).

Уложивши ся в сї границї Чернигівське князївство не переживало особливих територіальних перемін. Дальша територіальна історія його сходить на сї два моменти: з одного боку — невдатні заходи чернигівських князїв для своєї розмноженої династиї захопити иньші волости, по за Чернигівською землею, з другого боку — Чернигівське князївство, завдяки розмноженню династиї, дїлить ся на дуже зложену й розгалужену систему дрібнїйших князївств. Я насамперед огляну полїтику чернигівських князїв в XII-XIII в., заразом історію їх династиї, що привела землю до того роздроблення, а потім перейду до огляду тієї системи столів і волостей в Чернигівській землї.

Як ми вже бачили, перший чернигівський князь Сьвятослав осягнув був перше місце в руській полїтичній системі, але здобутки сї були не трівкі, і в результатї його узурпація Київа привела до того, що у синів його відібрано й Чернигівщину. Не вважаючи на співчутє землї, Сьвятославичам, властиво — Олегу, що головно вів сю боротьбу, тільки по двадцятьлїтнїй боротьбі удало ся вернути собі батьківщину, і то головно тільки завдяки свому союзу з Половцями. Але й вернувши її, вони зістали ся в другорядній полїтичній ролї, служачи підручниками київських князїв — з початку Сьвятополка, потім Мономаха, князя з молодшої лїнїї. Пізнїйше внутрішня боротьба в чернигівській династиї — Всеволода Ольговича з Ярославом, здавало ся, ще більше ослабила чернигівських князїв, бо вмішала київського князя у внутрішнї чернигівські справи, і Чернигівищна понесла навіть територіальні страти (утрата Посемя). Заразом розмноженнє династиї (в другій ґенерації Сьвятославичів було вже пятьох князїв) ставило перспективу ослаблення землї через роздробленнє.

Але та внутрішня боротьба, висадивши на перше місце Ольговичів серед иньших чернигівських лїнїй, як раз забезпечила Чернигівщинї знову визначну полїтичну ролю. Всеволод Ольгович, зміцнивши своє становище в Чернигові, використав нагоду реваншу — вмішав ся у внутрішню боротьбу Мономаховичів, потім перейшов до самостійної боротьби з ними і здобув назад Посемє, а слїдом заявляє претензії на Київ, і дїйсно по смерти Ярополка засїдає на київськім столї. Потрапивши при тім задержати при собі спору пайку своїх чернигівських земель і притягнути до себе Мстиславичів (здуривши їх обіцянками), Всеволод, як його дїд, знову зайняв перше місце в руській полїтичній системі і надїяв ся задержати Київщину і першенство на Руси в своїй династиї на далї.

Сього не удало ся. Чернигівська династия не здолала прилучити Київщину до своїх волостей. Але вірна традиціям Всеволода, вона від тепер аж до повного упадку Київа, до половини XIII в., нїколи не залишає претензий на Київ, і кождий „старійшина” чернигівської династиї має своєю метою — вийти в кінцї на „золотий стіл” київський. Заразом се стає головною точкою в чернигівській заграничній полїтицї. Справа не була так легка. Чернигівські князї мали против себе по перше — київську громаду, що була їм ворожа насамперед тому, бо вони перебивали дорогу її улюбленій династиї — Мстиславичам, а окрім того не симпатична і з иньших причин — через союз з Половцями, недбалу управу і т. ин. Та київська громада, як ми вже бачили, активністю не визначала ся. Острійшу боротьбу треба було все видержати з сими Мстиславичами, що уважали Київщину своїм удїлом, орудували досить значними силами і переважно визначали ся особистими здібностями. Тим часом чернигівські претенденти володїли не дуже вже великими чернигівськими волостями, їх сили залежали від солїдарности свояків, котрих приходило ся притягати ріжними обіцянками та помочи половецьких орд, котрими вони зміцняли свої сили. Але головним союзником їх була внутрішня боротьба серед Мономахової родини: з початку боротьба Мстиславичів з молодшими Мономаховичами, потім молодших Мстиславичів з своїми стриями, Ростиславичами.

В результатї від часу до часу чернигівським старійшинам таки удавало ся засїсти на київським столї. По Всеволодї Ольговичу се удавало ся Ізяславу Давидовичу (аж трома наворотами, між 1155 і 1161 р.), Сьвятославу Всеволодичу, що теж кількома наворотами засїдав у Київі і в останнє, на підставі компромісу просидїв від 1181 до 1194 р., потім сидїли в Київі Всеволод Сьвятославич (теж кількома наворотами, між 1207 і 1214 р.) і Михайло Всеволодич (перед Батиєвим походом).

Але се були здобутки більше морального характеру. Не кажучи за Ізяслава Давидовича і Михайла, що тільки хвилево сидїли на київськім столї, — Сьвятослав і його син Всеволод опанували Київ якось тривкійше тільки на підставі компромісів, подїливши ся Київщиною з иньшими претендентами і зіставши ся майже при самім лише Київі. Таким чином, здобуваючи Київ, вони задоволяли тільки свою амбіцію — стати на першім місцї в княжих кругах на Українї, старшиною Руси, але територія Чернигівщини з того не розростала ся, тим більше, що нїхто з тих князїв не міг числити навіть на той київський стіл і малий київський округ: його здобувано силою, при нагодї, кождий раз на ново, без можливости передати в спадщину не то що його, але навіть і права до нього.

Так само не збільшив собою чернигівських волостей і Великий Новгород, куди почавши теж від часів Всеволода Ольговича попадали від часу до часу, і навіть досить часто, чернигівські княжичі на стіл. Новгородський стіл в сї часи вже не мав у собі нїчого певного, становище князя залежало від ґруповання партий в Новгородї й було дуже хистке, так що князї (що в другій половинї XII в. приходили головно з трох династий — ростово-суздальської, смоленської й чернигівської) міняли ся раз у раз, і не могли числити на новгородську волость.

Від останньої чверти XII в. полїтика чернигівських князїв стає більш скомплїкованою. До тепер вона, як я казав, була головно звернена на Київ, бо тут була волость, котру можна було здобути, і полїтичний центр руської системи, що давав свому князю першенство між князями. Отже чернигівська полїтика до тепер, можна сказати, звернена фронтом на захід. На східних границях Чернигівщина не мала особливих клопотів: і Ростово-суздальське князївство, і Муромо-рязанське були досї другорядними силами, при тім ростово-суздальські князї були союзниками чернигівських князїв у боротьбі з Мстиславичами. Але в другій пол. XII в. Ростово- суздальське князївство виростає на найбільшу полїтичну силу і забирає зовсїм під свій вплив рязанських князїв. З тим на самій границї Чернигівщини встає нова сила, репрезентанти котрої дуже завистно й пильно слїдять за змаганнями чернигівських князїв до першенства. При тім інтереси суздальських князїв в ріжних місцях стрічали ся з чернигівськими: і на окськім пограничу, де були якісь спірні землї, і в Новгородї, де міняли ся князї з обох династий, і в Київі, де хотїли загнїздити ся чернигівські князї, тим часом як суздальські пильнували ослабити впливи й значіннє Київа, і т. д.

Сьвятослав Всеволодич, змагаючи ся до першенства „в Руській землї” почув сю емуляцію Суздаля і в 80-х рр. попробував побороти ся з ним: почала ся боротьба на рязанськім теренї, потім перейшла на новгородський  15), але Сьвятославу дуже скоро прийшло ся скапітулювати, тим більше, що вів заразом боротьбу на два фронти — з Ростиславичами за Київ, і з Всеволодом суздальським, — мусїв мовчки признати те становище, яке заняв суздальський князь, відступити йому Новгород, признати його впливи в Рязани і помагати йому своїми полками  16).

Так справа першенства серед всїх земель Руської держави була, програна Чернигівськими князями. Їм лишило ся пильнувати тільки можливо впливового становища серед українських князїв. Полишивши на боцї Суздаль, вони далї енерґічно змагали до розширення своїх волостей і впливів. Так при кінцї XII в. вони беруть дуже дїяльну участь в полоцьких справах, хоч ми й не знаємо близше мотивів і цїлей сеї полїтики  17). З початком XIII в. по при Київ вони знаходять собі новий терен в Галичинї; сей напрям чернигівської полїтики мав уже свою досить стару історію, бо вже Ізяслав Давидович хотїв взяти ся до галицького стола, піддержуючи галицького претендента — Івана Берладника. Потім Сьвятослав Всеволодич, як тесть останнього галицького князя, мав теж охоту до галицьких справ і вислав був сина до угорського короля, „творяше, якоже дадять єму Галичь”, але перепинив його Рюрик  18). За Романа була в Галичу між боярством чернигівська партія (Ігоревичів). Коли Роман вмер, Всеволод Сьвятославич з своякам розпочинає походи на Галичину, аби здобути її для своєї династиї, та справа несподївано закінчила ся на разї тим, що Галичане закликали до себе на стіл Ігоревичів, синів славного Ігоря Сьвятославича, що й засїли в Галичинї й на Волини (1206). Хоч Всеволод, правдоподібно, призначав сї волости не Ігоревичам, але все ж се був важний здобуток для династиї. Разом з тим Ольговичі здобувають Київ від Ростиславичів і Переяславщину від суздальської династиї і таким чином раптом приходять до небувалого блеску й слави  19).

Та тільки сей блеск був ефемеричний. У Переяславі син Всеволода просидїв лише кілька місяцїв. Попробувавши зломити галицьку боярську партію, Ігоревичі викликали повстаннє бояр і загинули в нїм. Всеволод схотїв відібрати від Ростиславичів решту Київщини, але стратив і самий Київ  20). Знову плян показав ся за широкий і ведучи боротьбу на кілька фронтів, Ольговичі знову не змогли удержатись; знову справа скінчила ся на компромісї з Ростиславичами, на підставі котрого Всеволод дістав собі самий Київ і на тім мусїв заспокоїти ся по всїх тих тріумфах.

Син Всеволода Михайло з своїм сином Ростиславом, супроти повного упадку Київа, старали ся головно здобути Галичину; в Київі же Михайло засїв тільки хвилево, не надаючи вже йому особливого значіння. Татарська катастрофа, ослабивши Чернигівщину, зробила кінець сїй традиційній чернигівській полїтицї.

Як бачимо, протягом сих півтора столїть полїтика чернигівських князїв була все аґресивна. Від часів Любецького з'їзду нїхто не старав ся захопити чернигівських земель. Правдоподібно — значна солїдарність чернигівської династиї та її тїсний союз з людностию, з землею, великою і сильною, були тому причиною. Противно, чернигівські князї все старали ся захопити щось та розширити свої волости, але се їм не вдавало ся.

При тім одначе цїкавий факт: слаба сусїдня Переяславщина, що в значній мірі була теж довго bonum nullius, розмірно дуже мало звертала на себе апетити чернигівських князїв. Се виглядає дуже дивно, і причину хиба можна вказати одну — змагання переяславської людности до відокремлення від Чернигова; вони не виступають нїде виразно, але в еволюції обох земель не трудно їх відгадати.

Не розширяючи ся територіально, Чернигівщина тим часом неустанно дробила ся в серединї. По відокремленню наймолодшої лїнїї Сьвятославичів — муромської, в Чернигівщинї зістало ся дві лїнїї — Давидовичі і Ольговичі. Всеволод Ольгович, захопивши Чернигів у стрия Ярослава, відтиснув на другий плян Давидовичів, старшу лїнїю. Вони одначе з тим не помирились і встигли були поправити свою позицію: коли Всеволод перейшов у Київ, він мусїв віддати Чернигів Володимиру Давидовичу, а до смерти Всеволода Давидовичі задумали навіть, користаючи з війни Сьвятослава Ольговича з Мстиславичами, позабирати всї чернигівські волости від Ольговичів. Се одначе їм не удало ся, а вкінцї їх перфідна, цинїчна полїтика пошкодила їх родинї: Володимир Давидович загинув на Перепетовім полї, Ізяслав Давидович, що зайняв його місце в Чернигові, наложив головою під Київом, стративши перед смертю й Чернигів в своїх заходах коло Київа, і останнїй з сеї лїнїї — Сьвятослав Володимирович зістав ся другорядним князьцем, на незначній волости — Вщижі (на верхнїй Деснї), де й умер. З ним вигасла старша лїнїя Давидовичів. Після того чернигівські волости зістають ся в руках одної галузи — Ольговичів, що подїляєть ся в другій пол. XII в. на дві лїнїї — старшу від Всеволода Ольговича, і молодшу — від Сьвятослава Ольговича. Хоч і між сими двома лїнїями бували конфлїкти і замішання при перемінї столів, які ми бачили в старших поколїннях  21), але загалом узявши князї сеї лїнїї жили між собою розмірно ще досить згідно й тримали ся певного порядку в переходї столів від князя до князя.

Старшою волостию (большоє княженіє) зіставав ся Чернигів, другою по нїм Новгород сїверський. Коли чернигівський князь здобув собі Київ, він відступав Чернигів другому, старшому по нїм, а той віддавав Новгород старшому по нїм  22). Як ішли дальше волости в сїм степенованню, не знаємо, тай не можемо навіть сказати, чи й було усталене практикою також степенованнє иньших волостей як сих двох — Чернигова і Новгорода, бо взагалї дуже мало знаємо про иньші княжі столи. Посемє, бодай часами, служило третею волостию, безпосередно низшою по Новгородї; так славний Ігор Сьвятославич, нїм перейшов до Новгорода, сидїв на Посемю  23). Але що другорядних волостей бувало й більше, в тім нема сумнїву; нпр. при кінцї XII в. бувало в чернигівській династії по сїм, по вісїм дорослих князїв у тім самім часї і всї мусїли мати якісь волости.

Старшинство числило ся не в простій лїнїї, а від брата до брата, і то з початку в старшій, а потім у молодшій лїнїї. Нпр. до смерти Сьвятослава Всеволодича на чернигівський стіл прийшов його рідний брат Ярослав, по нїм Ігор Сьвятославич — з молодшої лїнїї, і аж по нїм син Сьвятослава Всеволодовича — Всеволод. По Всеволодї Сьвятославичу йдуть його рідні брати Глїб і Мстислав, по Мстиславі на Чернигів мав права і претензії їх стриєчний брат Олег Ігоревич  24), але Чернигів перебив у нього син Всеволода Михайло, і т. и.

Се т. зв. „лЂствичноє восхожденіє”  25). На сїй чернигівській практицї оперла ся в XIX столїтю дуже популярна теорія, що, мовляв, взагалї правильним в давнїй Руси уважав ся перехід княжого стола від старшого репрезентанта одної лїнїї до старшого репрезентанта другої і так далї. Се одначе неоправдане узагальненнє. Подібний порядок істнував лише подекуди, і з українських земель тільки в Чернигівщинї. При тім і тут волость переходила від брата до брата в самій старшій лїнїї, аж потім ішла до молодшої лїнїї.

Завдяки поясненій вище практицї в переходї столів, Чернигівщина, не вважаючи на істнованнє кількох княжих лїнїй, і кількох, принаймнї двох або трох на все уставлених княжих волостей, не подїлила ся на кілька осібних, відокремлених князївств. Кождий бо член династиї, коли не вмер передчасно і не перескочив йому хто дороги, мав переходити зі стола на стіл, почавши від найменьшого до самого Чернигова. За ним пересували ся його брати. Коли він доходив старших волостей, десь з заду зачинали свій марш його сини. Сей круговий оборот князїв неустанно звязував до купи всї волости землї і не давав їм відокремляти ся. Коли дрібнїйші волости, можливо, не мали в собі нїчого певного й дуже часто або навіть звичайно визначали ся молодшим князям старшими кождий раз ad hoc  26), то й се теж впливало на неподїльність землї.

Загалом узявши відносини між чернигівськими князями, як я вже сказав, в порівнянню з иньшими землями можна признати добрими. Хоч не бракувало конфлїктів і внутрішнїх воєн  27), але за те з другого боку дуже часто виступали тутешнї князї солїдарно всї разом, особливо де бував спільний інтерес — придбати якусь сторонню волость, особливо Київ. Здобутє Київа опорожняло чернигівський стіл і давало нагоду всїм чернигівським князям посунути ся о оден щебель вище в порядку столів, отже мало спільний інтерес. Подібно і здобутє столів сторонньої волости опорожняли звичайно котрусь чернигівську волость.

О скільки при тім уставили ся навіть головні чернигівські волости, о скільки територія й границї їх були докладно вироблені, про се трудно сказати, бо відомости дуже скупі. Маємо лише кілька натяків. І так бачимо, що до Чернигівської волости в тїснїйшім значінню належали радимицькі городи і земля Вятичів, тим часом як до Новгорода належало, бодай часами, Посемє і район р. Снови  28).Таким чином Сїверщина була подїлена між сими двома волостями, але аннекси належали до Чернигова. Що вже в першій половинї XII в. була якась бодай ідеальна територія Чернигівської волости (в тїснїйшім значінню), видно напр. з такої заяви Сьвятослава Ольговича, котрому Ізяслав Давидович, переходячи в Київ, відступив Чернигів: „взяхъ Черниговъ съ 7-ю городъ пустыхъ, а всю волость Черниговьскую собою держить”  29). Остаточно границею Чернигівської й Новгородської волости бачимо р. Убедь а пограничним чернигівським городом Сосницю. Так уложила ся отся границя мабуть в XII-XIII вв., судячи з деяких натяків; катеґоричні відомости маємо вже з литовських часів, але вони можуть служити не тільки для XIV-XV в., але і для попереднїх часів  30).

Як меньші волости знаємо Вщиж, Посемє і дрібнїйші волости на Посемю — Рильськ і Путивль, на Подесеню Трубчевськ. Останнї волости відомі нам з історії походу Ігоря на Половцїв 1185 р., і сї відомости цїкаві о стільки, що можуть бути до певної міри типовими для роскладу чернигівських волостей. Старший чернигівський князь (Сьвятослав), сидїв тодї у Київі, другий (Ярослав) в Чернигові, третїй — Ігор в Новгородї, четвертий Всеволод — мав Курськ (головну волость на Посемю  31), а окрім того волость на Подесеню — Трубчевську. Се була старша ґенерація, з молодшої не знаємо удїлів найстарших — Сьвятославичів (але декотрі з них могли бути й при батьку, в Київі). Син старшого Ігоревого брата Олега сидить в Рильську, син Ігоря в Путивлю. Неясним і суперечним для чернигівських князїв було, бодай до останньої чверти XII в., — чи чернигівський князь, переходячи у Київ, має віддати свому наступнику всї чернигівські свої волости чи нї. Ми бачили, що на Всеволода Ольговича були його свояки незадоволені, що він перейшовши у Київ, задержав у себе землю Вятичів; подібні претензії мав, як що йно бачили-сьмо, і Сьвятослав Ольгович до Ізяслава Давидовича. Але практика задержування Вятичів в руках київського князя затримала ся: так зробив потім Сьвятослав Всеволодич. Чи протестували проти того його свояки, не знаємо.

Про полїтичну дїяльність місцевої, властиво тілько сїверянської людности, „землї”, віча — не богато маємо відомостей. Найвизначнїйший момент з сього погляду — се та не дуже головна, більше пасивна, але дуже важна участь людности в боротьбі Сьвятославичів за свою отчину, про котру я вже казав. В тім виявило cя змаганнє землї до своєї окремішности, а з другого боку також і тїсні звязки земських впливових верств Сїверщини з князївсько-дружинним устроєм, які помічали ми нпр. і в Київщинї (Полянській), приготовлені довгою суспільною еволюцією тутешнїх міських центрів. По за тим маємо в наших джерелах властиво тільки два виразні виступи громади. Коли 1138 р. Ярополк з великими силами приступив під Чернигів і Всеволод Ольгович задумав тїкати з міста, чернигівська громада вмішала ся в сю справу й примусила Всеволода, як ми знаємо, покорити ся Ярополку. „Ти надїєш ся втїкати до Половцїв, а волость свою лишаєш на пропаще! по що маєш потім вертати ся? лїпше залишн свою пиху (остани ся высокоумья своєго) та проси згоди”. Всеволод послухав сеї ради, покорив ся Ярополкови, і стала ся згода  32). Лишивши на боцї вложені при тім в уста чернигівської громади, комплїменти Ярополку, що були, мабуть додані прихильним йому лїтописцем, ся заява віча вповнї авторитетна і характеристична для громади. Громада бояла ся, що їй прийдеть ся потерпіти дуже за свого каязя (війська Ярополка були занадто великі, аби можна було надїяти ся утримати ся против них) і примусила його залишити свої пляни. В її словах Всеволоду: „по що маєш потім вертати ся”? („то к чему ся опять воротишь”) звучить погроза, що громада не схоче, виречеть ся його, коли він тепер її не послухає, і власне ся погроза мусїла й вплинути на Всеволода.

Другий епізод маємо в Стародубі  33). Між Сьвятославом Всеволодичем, тодїшнїм чернигівським князем, і Олегом Сьвятославичем новгородським була ворожнеча, де правда мала лежати по сторонї Олега, як признавав безстороннїй Ростислав: „Ростислав усмотривъ правду, оже Святослав обидитъ Олга”, як каже лїтописець. Справа була в тім: Сьвятослав задержав деякі землї, що мали перейти до Олега, і між ними, здаєть ся, був Стародуб, звісний нам уже з історії боротьби за Чернигів Олега з Мономахом. Було то, видно, визначне місто, сильна громада, що тодї тяжко і завзято боронила Олега. Тепер, коли Сьвятослав не сповнив жадання Ростислава, не відступив спірних земель Олегу, Стародубцї вислали своїх людей до Олега, закликаючи його до міста та обіцюючи піддати ся. Олег пішов у Стародуб, але Ярослав, Сьвятославів брат, випередив його, приславши свою залогу до міста, „и горожаномъ нЂлзЂ бЂ мысли своея сотворити”. Олег розгнівавсь, але мусїв вернути ся, зірвавши серце тільки на здобичі, „много взя в полон”. Сьвятослав потім відступив йому чотири городи, і між ними стала ся згода, але Стародуб зістав ся при Чернигові, і сього не міг переболїти Олег. Десять лїт пізнїйше  34) він розпочав на ново війну, приступив під Стародуб, але не міг взяти города; чому се не вдало ся йому, не сказано на жаль: чи знову залога перешкодила, чи зразив собі Стародубцїв Олег попереднїм грабуваннєм. На сей раз він позаберав худобу в підгороднїх селах і пігнав до себе. Так Стародубцям їх полїтична акція на добре не вийшла.

На сїм кінчать ся наші звістки про участь громади в полїтичних справах, хоч фактів такої участи мусїло бути далеко більше. Підчас конфлїктів між чернигівськими князями за столи громада теж, певно, бодай часом, мусїла ставати по сторонї того чи сього претендента. Але про якісь конфлїкти з князями не маємо звістки в XI-XIII в., ледви чи й були якісь гострійші. Характеристику, може й підмальовану трохи, але завсїди інтересну, — солїдарности землї з князївсько-дружинним устроєм дає нам оповіданнє про славний Ігорів похід на Половцїв  35). Коли довідали ся про його неудачу, каже лїтопись, „заклопотали ся посемські городи, був жаль і люта туга, якої ще не бувало на всїм Посемю, і в Новгородї сїверськім, і по всій Чернигівській волости: князї в неволї, а дружину поневолено, побито; настало замішаннє, як в бурю, по містах завірушеннє  36), не тїшили тодї кождого його власні справи, але душ своїх вирікали ся, жалкуючи за своїми князями”.

Розвій і розцьвіт дружинности, воєвничости, лицарськости і поруч того — розцьвіт дружинної лицарської поезиї в Сїверщинї запечатані невмирущими тонами Слова о полку Ігоревім, що стоїть, очевидно, в певній внутрішнїй звязи з сїверянськими дружинними кругами і з особливим замилованнєм спиняєть ся на воєнних чеснотах сїверянської дружини:

„Мої Куряне, каже в нїм Всеволод Сьвятославич, славні вояки: вони під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані; дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (кождої хвилї) натягнені, сагайдаки вітворені, шаблї вигострені; вони скачуть як сїрі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави”  37).

„Дрімає в полї Ольгове хоробре гнїздо  38), далеко залетїло! не на те родило ся воно, аби обиджав його сокіл, кречет, анї ти, чорний круче, поганий Половчине!” 39).

„Уже не бачу, каже Сьвятослав Всеволодич, великого війська мого брата Ярослава з чернигівськими боярами, Могутами, Татранами, Шельбирами, Топчаками, Ревугами, Ольберами  40). Вони бо без щитів, з самими ножами  41), одним покриком своїм побіджають ворогів, звонячи в прадїдівську славу”  42).

Що до дружинної поезиї Сїверщини, то окрім самого Слова, що хоч писане може й не Черниговцем, стоїть в певній внутрішнїй звязи з чернигівською дружиною, з чернигівськими мотивами  43), маємо ще й иньші звістки про неї. В самім Слові згадуєть ся поетичні утвори Бояна, а може й ще иньших поетів, де осьпівували ся чернигівські князї XI в. — Мстислав, Сьвятослав, Олег, Роман Сьвятославич і їх походи. Богатство тих чернигівських тем Бояна, згаданих в Слові, піддає гадку, що й Боян міг бути теж поетом особливо близьким до чернигівського двора  44). Фраґменти поезій про чернигівських князїв — може бути Боянових таки — про Мстислава, Романа Сьвятославича, бачили ми в Найдавнїйшій лїтописи  45).

В Київській лїтописи знову стрічаємо останки історичних записок, писаних безперечно сторонниками чернигівських князїв, що своєю тенденцією дуже виразно відріжняють ся від записок київських сторонників  46). Можна б думати, що то писав якийсь чернигівський партизан у Київі, і дїйсно в одній записцї  47) маємо виразну вказівку, що вона писана була на лївім боцї Днїпра („на сей сторонЂ ДнЂпра”), правдоподібно в самім Чернигові  48).

Окрім того з Чернигівщини маємо ще дві визначні памятки. Одна — Паломникъ Данила Мниха, правдоподібно Сїверянина з роду, що подорожував в Палестину на поч. XII в.  49), Друга — Анонїмне слово на перенесеннє мощей Бориса і Глїба, що має характер полїтичного поучення князям (воно й надписуєть ся часом словом „о князьяхъ”) і висловляє той звичайний ідеал суспільности, щоб менші князї корили ся старшим і взагалї оминали усобиць. Поученнє ілюстроване історією князя Давида Сьвятославича, описаного тут ідеалом княжих і взагалї християнських чеснот; ся подробиця, як і деякі поменьші вказують зовсїм певно, що маємо тут чернигівський утвір, і то значно пізнїйший від часів Давида  50). Слово се було дуже популярне, переробляло ся потім і розширяло ся, а інтересне як оден з дуже нечисленних церковних творів на суспільно-полїтичні теми.

Про церковне житє в Чернигівщинї знаємо досить мало. Катедра в Чернигові мусїла бути заснована дуже рано, можливо що й за Володимира, як каже Никон. л.  51), у всякім разї за Мстислава мусїла бути (зовсїм певні згадки про чернигівських епископів маємо з останньої чверти XI в.  52). Але ся катедра нїчим особливим себе не заявляла за всї часи. Перший чернигівський князь Мстислав роспочав будову головної чернигівської сьвятинї — катедральної церкви сьв. Спаса, докінчену вже по його смерти (церква заховала ся в цїлости з тодїшнїх часів). Сьвятослав і його внук Всеволод поставили потрональні монастирі в Київі, але може скорше з вимог доброго тону, обовязкового для київського князя, нїж з побожности, бо в Чернигові подібних патрональних монастирів так як не знаємо. Тут поставив церкву Бориса і Глїба Давид, церкви Благовіщення і св. Михаіла Сьвятослав Всеволодич.

Князї чернигівські взагалї досить визначали ся своєю побожністю, більш або меньш щирою, не тільки фундували церкви, й у себе в Чернигові, й у Київі, а часто постригали ся і в черцї, князї й княгинї, чи перед смертю чи за житя. Згадував я вже, що Давид Сьвятославич славив ся своїми христіянськими чеснотами; згадане слово малює його вповнї сьвятим, прославленим ріжними чудами в момент смертї. Його сестра Предслава і син Сьвятоша постригли ся в чернцї в Київі, і Сьвятоша, з іменем Миколи, тут прославив ся як сьвятий (мощі його й досї лежать в київських печерах), а заразом звістний як любитель книг, подібно як його дід Сьвятослав свого часу; для нього переклав Теодосий Грек посланнє папи Льва В., і в Печерськім монастирі лишила ся по нїм його біблїотека  53). Сьвятим називаєть ся забитий Киянами Ігор Ольгович, що по своїй неудачі на київськім столї постриг ся був теж в чернцї. Постриженнє перед смертю зрештою досить практикувало ся чернигівськими князями. Всеволод Ольгович постриг ся перед смертию в Київі, з іменем Кирила, теж і його син Сьвятослав, що прославляєть ся в Київській лїтописи за свою побожність. Чернигівські синодики згадують іще кількох князїв, пострижених перед смертию в черцї  54).

Та хоч чернигівська династия визначала ся прихильністю до церкви й чернецтва, але монаше житє, здаєть ся, не мало в Чернигівщинї особливого розвою. Цїкаво, що й Предслава Сьвятославна і Сьвятоша, задумавши постригти ся, ідуть в Київ, а не лишають ся в якім чернигівськім монастирі  55). З рештою ми з джерел знаємо тут з сих часів напевно тільки два монастирі — оден коло Чернигова, на Болдиних горах, св. Богородицї, звістний з середини XI в., коли тут перебував Антонїй печерський (теперішнїй Єлецький монастир); другий — Бориса і Глїба, очевидно — при тій поставленій Давидом церкві; Чернигівський монастир св. Ілїї традиція теж зачисляє до передтатарських часів, і се о стільки правдоподібно, що тутешня церква належить до тих часів; новгородський монастир Спаса зачисляють до XII в. на підставі написи, що мала бути знайдена там в минулім віцї, але се, розумієть ся, дуже непевний доказ, бо написи сеї тепер не маємо, а теперішня будова його далеко пізнїйшого часу. О скілько християнство слабо було розповсюднено в масах, особливо в більш глухих частинах Сїверщини, сьвідчать звістки про Вятичів, що були ще поганами in optima forma при кїнцї XI в. і забили тодї проповідника християнства св. Кукшу.

Що до матеріальної культури Сїверщини, то я тут зазначу тільки, що з її території (головно з самого Чернигова) маємо досить значний запас предметів давнього руського артистичного промислу і побуту, і між ними деякі дуже важні і інтересні з ріжних поглядів (нпр. срібні роги з Чорної могили, срібна чарка кн. Володимира Давидовича, з його іменем, т. зв. чернигівська гривна — найінтереснїйший з усіх зьмієвиків, які маємо і т. и.), але оглядати їх осібно від загального огляду староруської технїки й штуки нема по що — вони входять туди як інтеґральна часть, тїсно вяжучи ся з технїкою київською. Згадаю ще, що Чернигівщина дає нам найбогатші звістки про велике (княже) господарство XII в. (в історії війни Олеговичів і Давидовичів) — ми познайомимо ся з сими звістками в своїм місцї.








Примітки


1) Іпат. с. 140-l, 157.

2) Іпат. с. 221-2.

3) Див. с. 122-3.

4) Про звязану з тим сформованнєм справу Посемя я згадаю трохи низше.

5) „Како насъ роздЂлилъ дЂдънашъ Ярославъ — по ДьнЂпръ”, кажуть київські князї — Іпат. с. 426.

6) 1 Нов. 196; судячи з сього лїтописного тексту, Річиця могла бути тут крайнїм чернигівським городом на півночи.

7) Фундаційний привилей Смоленської катедри, Іпат. с. 328, коментарі у Голубовского Исторія Смолен. земли с. 79-82.

8) „Олегь зая СвирЂлескъ (від Рязанцїв), бяше бо и то волость Черниговская” — Іпат. с. 408; пор. с. 456 ”рЂчи про волости” у чернигівських князїв з рязанськими.

9) Іпат. с. 269.

10) Див. вище с. 135.

11) Іпат. с. 250.

12) Іпат. с. 252.

13) Книга Большого Чертежа вид. Спаского, с. 86.

14) Іпат. с. 406.

15) Див. вище с. 205-7.

16) Іпат. с. 415-6, Лавр. 367-9, 1 Новг. 156-8, для характеристики пізнїйших відносин Сьвятослава до Всеволода — Іпат. 422-3,456-7.

17) Іпат. 464-6, пор. 419.

18) Іпат.с. 446, пор. вище с. 209.

19) Див. вище с. 230.

20) Див. с. 233-5.

21) Нпр. по смерти Сьвятослава Ольговича попробував був засїсти в Чернигові його син Олег, але мусїв уступитись перед стриєм Сьвятославом; Михайло Всеволодич перебив Чернигів у стрия — Олега Ігоревича і воював ся з ним, і т. и.

22) Візьмем нпр. Іпат. 337: „умиравше ся даша Святославу Ольговичу Черниговъ, а Всеволодичю (Святославу) Новгород, а Изяславъ (Давидович) йде в свой Києв”.

23) Іпат. с. 428.

24) Лїтописи (Лавр. 426, Воскр. І с. 133) не називають його батька, але очевидно, що се був Ігоревич.

25) Переповідаючи історію конфлїкту Мономаховичів з чернигівськими князями 1196 р. Никонівська компіляція так парафразує слова Ярослава чернигівського : „якоже и отъ прадЂдъ нашихъ лЂствицею кождо восхожаше на великое княженіе Кіевское, сице же и намъ и вамъ лЂствичнымъ восхоженіемъ кому аще Господь Богъ дасть взыти на княженіе великаго Кіева, ceгo, братіе, не разоряйте!” — II с. 26. Чи термін сей давнїйшої дати, чи вимишлений редактором сеї компіляції XVI в., в кождім разї він добре віддає сей порядок переходу столів і тому був досить прийнятий в новійшій історичній лїтературі.

26) Се я підозріваю, судячи по згадках про „наділяннє” молодших свояків старшими — нпр. Іпат. с. 358: „а брати ти надЂлю Игоря и Всеволода”, або тамже с. 358-60.

27) Окрім згаданих вище війн — Всеволода Ольговича з Ярославом, Ольговичів з Давидовичами в 1140-60 рр., див. Іпат. с. 359-60 (Сьвятослав Всеволодич воює із стриєм), 393-4 (він же воює з стриєчним братом Олегом).

28) Так Сьвятослав Ольгович, кн. новгородський, каже чернигівському князю Володимиру Давидовичу: „держиши отчину мою, и тогда взя Курескъ ис Посемьємъ и Сновьскую тисячю у Изяслава” — Іпат. с. 269, про Курськ іще і в. с. 221. Про приналежність Вятичів до Чернигова див. с. 314, 316, 344 (їх трактують як чернигівську волость); видко се також і з того, що чернигівські князї як Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодич, переходячи до Київа, задержують у себе землю Вятичів — Іпат. с. 222, 430, 456. Про радимицькі городи див. Іпат. с. 358 (Гомій). Стародуб (ib. 360, 408) виступає як би суперечна волость і здаєть ся, що вона мала належати до Новгорода, але Сьвятослав Всеволодич силоміць задержав її при Чернигові.

29) Іпат. с. 343.

30) Опись чернигівських границь з початку XVI в. (видана в Документах архива юстиціи І с. 64) називав граничними осадами Сосницю і с. Волинчо (теп. Волинка) на Убеди (Волынчо село черниговскоє, граница з Новымъ Городкомъ, Сосница черниговскоє, граница черниговская, рубеж з Новым Городком), а до чернигівських зачисляє також с. Козлиничі і Домислин (теп. Домошлин), при Убеди-ж. Сьому вповнї відповідає лїтописне оповіданнє про війну 1234/5 р., коли Данило з Володимиром київським попустошили чернигівську волость Михайла Всеволодича: ”грады многи по ДеснЂ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновескъ, и иныи грады мнози” (Іпат. с. 514). Сосниця і Хоробор (що лежав в сусїдстві і в описи XVI в. виступає як крайнїй чернигівський город при Деснї) правдоподїбно названі й тут як крайнї чернигівські городи. На се справедливо звернув недавно увагу проф. Голубовскій (Ж. М. Н. П. 1903, V). Комбінуючи лїтописні звістки XII в. з сею описею, виводить він, що в XII в. границею Чернигівської волости з Новгородською була р. Мена, але се вже дуже гіпотетично.

31) Се знаємо з Слова о полку Ігоревім.

32) Іпат. с. 207, пор. вище с.136.

33) Іпат. с. 360, 1166 р.

34) Іпат. с. 406.

35) Іпат. с. 435.

36) „Мятяхуть ся акы в мотви, городы воставахуть” — метафорична опись, наче про хвилі підчас бурі.

37) Розд. II.

38) Сї слова можуть належати і до князїв і до всього війська.

39) Розд. IV.

40) Се, очевидно, імена визначних чернигівськнх бояр, пор. Олбиря Шерошевича — Іпат. 344, „розбійника Могута” — Нїкон. І. 69, але „могути” може бути тут і синонїм „билї” — бояре, бо значить теж δυνάσνης, див. Словар Срезневского sub vocibus.

41) Засапожникь — нїж за холявою.

42) Розд. IX.

43) Писане підчас князювання в Київі Сьвятослава Всеволодича, воно дає амальґаму мотивів і тонів київських і чернигівських.

44) Забєлїн висловив гадку (Археол. ИзвЂстія 1894, X), на мою думку дуже правдоподібну, що кінцеву частину Слова треба читати: рекь Боянъ и Ходына, і т. и., себто: сказали Боян і Ходина, співцї старих часів Ярослава, поети Сьвятослава, улюбленцї Олега. Себ відкривало перед нами ще одного поета чернигівських дружинних кругів, а заразом давало виразне сьвідоцтво, що Боян був дїйсно чернигівським дружинним поетом.

45) Див. І с. 573, II с. 19-20, 72.

46) Особливо се видно в записках про війну 1146-7 р., нпр. партії нa с. 331, 234, 236, 238 Іпат. и ин.

47) Іпат. с. 315, 1152 р.

48) Недавно ак. Шахматов висловив гадку, що була якась чернигівська лїтописна компіляція, зладжена при кінцї XIII в. і використана в північних володимиро-суздальських компіляціях — общер. лЂтоп. своды, гл. IV. Сей здогад одначе досить слабко обставлений і мало правдоподібний.

49) Виданнє Норова, (накладом петербурської археоґрафічної комісії) 1864 р. і нове Веневітінова, накладом Палестинського Товариства, Спб., 1885. Про самий твір — статї Веневітінова — в Лїтописи археоґраф. комісиї т. VII і Журналї мин. нар. просв. 1883 V і 1887, І. На Сїверщину як на вітчину автора вказує його порівнянне Йордану з р.. Сновию.

50) Особливо се виразно вказують слова: „княжаше в Чернигове в болшемъ княженьи, понеже бо (бЂ) старий братьи своєй” — очевидно, проповідник мав на гадцї иньші чернигівські ж князївства і братию чернигівської династиї; на пізнїйший час вказують ґенеальоґічнї пояснення, хто то був Давид. Недавно проф. Голубовский в спеціальній розвідцї висловив здогад, що слово виголошене було 1175 р., з нагоди боротьби Сьвятослава Всеволодича з Олегои Сьвятославичем — „Опытъ пріуроченія Древнерусской проповЂди „Слово о князьях” къ опредЂленной хронологической датЂ” — Древности-Труды археогр. ком. москов. археол. общества, вип. III

51) І с. 65.

52) Іп. с. 145

53) Посланиє видано в Чтеніях московських 1848. VII, про біблїотеку Сьвятоші згадує Патерик.

54) За Всеволода каже оден давнїй синодик, що я проглядав в копії (див. вище с. 145): великаго князя Всеволода кіевскаго въ иноцЂхъ Кирилла, великаго князя Георгія, убіеннаго въ КіевЂ. Про Сьвятослава — Іпат. с. 457, про иньших — Любецький синодик чернигівських князїв — ЛЂтопись зан. археогр. комиссіи т. IX.

55) Про Предславу Сьвятославну не сказано виразно, що вона постригла ся в Київі (Іпат. с. 204), але се виникає власне в того, що лїтопись записала її смерть без означення місця постриження.











Попередня     ТОМ II     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ V. Стор. 2.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.