[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна

III. Відносини культурні й національні: Національний склад і національні елєменти.

УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТУ В ГАЛИЧИНЇ, НАПЛИВ ЧУЖОГО ПАНСТВА, УКРАЇНСЬКІ ШЛЯХЕТСЬКІ ФАМІЛЇЇ В XV В., ЇХ ВИНАРОДОВЛЕННЄ, УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ГАЛИЧИНИ В XVI, ДРІБНА ШЛЯХТА, ЇЇ НЕЗАМОЖНІСТЬ, БРАК ВПЛИВІВ, НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ СЕРЕД ШЛЯХТИ — ВОЛОСЬКА ІРЕДЕНТА XVI В., БОРОТЬБА З УНЇЄЮ, РУХИ ПІД ЧАС ХМЕЛЬНИЩИНИ.

В попереднїм, слїдячи розвій форм і відносин полїтичних, суспільних, економічних, я вказував не раз, як відбивали ся вони спеціально на відносинах національних — на становищі тубильного, українського елєменту, на творенню й розвою поруч нього иньших національних ґруп на українській землї, та на відносинах їх до нього. Тепер з черги треба нам зібрати до купи сї помічення про національний склад (состав) людности й відносини національних елєментів, і доповнивши їх иньшими даними, які дає нам приступний матеріал, звести в оден образ національні відносини — так би сказати дати національний балянс українських земель, як він творить ся протягом XIV-XVI вв. і укладаєть ся в своїй останнїй формі при кінцї XVI та на початках XVII в.

В ріжних українських землях, під впливом обставин полїтичних, економічних, кольонїзаційних, сї національні відносини одначе укладали ся не рівно, не однаково виглядали в тім переломовім моментї, й тому мусимо оглянути їх з окрема, або поясами, в яких заходять з сього погляду відміни; вилучити пояс західнїй, що обіймає Галичину з Поділєм, Холмщиною й Підляшем, пояс волинський — з Побужем Берестейським і Пинщиною, пояс правобічний — Поднїпровє з Побожем, вкінцї — пояс заднїпрянський.

В поясї західнїм переміни, як ми знаємо, наступили з сього погляду найскорше і найсильнїйше. Як я вказував на своїм місцї, уже підчас боротьби за Галичину, в 1340-1370-х рр. вищі, привілєґіовані верстви української людности були тут сильно захитані й ослаблені ¹). Все що взяло якусь дїяльнїйшу участь в оборонї Західньої України від польської окупації, коли не згинуло в самій боротьбі, мусїло з перемогою Польщі або еміґрувати, до земель волинських, побужських і т. и., або спасти в долину наслїдком утрати, конфіскації майна. На їх місце, і взагалї — де відкривав ся якийсь простір привілєґіованій кольонїзації, правительство польське вводило привілєґіовані елєменти польські й всякі прихожі, на яких могло числити як на прихильників польської окупації. Щедрою рукою роздають ся земельні надання — і цїлі великі округи, правдиві князївства, як Ряшівська волость Яна Пакослава, Самбірщина Спитків, Ярославщина Тарновских, як величезні лятифундії Одровонжів, Кмитів, Бучацких, — і поменьші маєтности, сконфісковані від властителїв — тубильцїв, чи забрані за браком документів на право володїння від ріжних nullo jure possessores, і села свобідних селян. Поляками, або ріжними приходнями, що йшли в службу польській окупації, обсаджують ся всї вищі адмінїстраційні уряди. В великих масах вводить ся польський й иньший иноплеменний елємент в склад міщанства, а навіть і селянства — в селах орґанїзованих на нїмецькім праві.

Поруч того чужого панства на переломі XIV і XV вв. ще в значнім числї держать ся останки тубильних родів, але загалом взявши вони вже тодї відтиснені на другий плян. Цїкавий образ сих відносин дає нам нпр. склад третейського суду, зложеного в 1404 р. в Медицї в спорі Ягайла з Єлисаветою Пілецкою. В нїм з місцевих достойників і панів виступають: Мацей біскуп перемиський і Офанасій владика, Ян з Тарнова староста руський, Кміта воєвода Сендомирський, Іво з Клечицї, Яшко з Ряшева, Бенко з Жабокрук, Яшко Мазовшанин, Миколай з Куликова, Яшко Клюс, Кристин з Марцинкович, Миколай Пстроский (чи Пшерозкий), Яшко Фортуна, Франциск Борснич, Гринко Соколецький, Андрійко і Грицько Бибельські, Грицько Кердейович, Глїб Дядкович, Волчко Преслужич, Данило Задеревицький, Костьо Солнечкович, Костко судя перемиський, Яцко сяніцкий, Васько Тептюкович, Михайло Процович, Драгут (вор. Драгин) Волох, Ходко Чемер, Юрий і Васько Мошончичі, Волчко Кузьмич, Михайло Сенькович, Іван Данславич, Олешко Грудкович, Васько Чорткович ²). В сїм реєстрі поважнїйших „шляхтичів і земян Руської землї”, як їх називає документ, — а властиво західньої частини її, головно Перемищини, Русини, як бачимо, виступають ще в дуже поважнім числї (ряд їх, очевидно, розпочинає Гринько Соколецький, і до кінця, з виїмком того Драгина Волоха, се мабуть самі Русини, як в переважній части виразно показують се їх імена). Але фіґурують вони всї на другім плянї, по поляках, і серед них нема анї одного достойника з виїмком Костка Болестрашицкого, судї перемишського і такогож судї сянїцького урядників зовсїм не високих (се дїєть ся ще перед реформою галицькото судівництва).

Подібне бачимо і в східнїй Галичинї, де в першій половинї XV в. ще чимало виднїєть ся заможнього українського панства, але також без впливових позицій, на другім плянї. Між шляхецькими підписами на актї конфедерації землї Львівської й Жидачівської більшу половину становлять імена української шляхти, що і в самих іменах своїх ще задержує національний характер, а часом і руських печаток уживає — як Юрша з Ходоровстава, Станко з Давидова, (в 1410 він зветь ся ще Осташко з Давидова), Дмитро Лагодовский, Мартин Каленик з Підгаєць, Михно й Пашко з Борщева Юрий з Мальчиць, Сенько Галка з Іляшова, Сенько з Нагорець Олехно, Марко і Ленько з Дрогошова, Петро Волчко з Колоден Стецько, Онисько й Стецько-Ілько з Черкасів, Дмитро з Унятич, Федько з Чолганець, Федько і Стецько з Млинищ, Дмитро й Яцко з Дїдошиць (Дїдушицькі), Яцко з Рожнитова, Андрейко з Сваричова, Івашко з Дулїб, Іван з Кошави, Олекса й Лучка з Витвиць, Данько, Мика і Сенько з Балиць, Яцько з Новоселиць ³).

Все таки, хоч зрідка, бачимо руські імена на урядах і достойностях сих земель в XV в. — чи виборних шляхецьких (по рефомі), чи королем іменованих. Такий Сенько з Сїннова (de Syennow) підкоморій і tutor перемиський підчас конфедерації 1436-7 р., Ігнат з Кутищ довголїтнїй судя галицький (1438-1471), Васько з Риботич судя перемиський (1460-7), перед тим підсудок, Яцько Бибельський і Олехно alias Alexander Порохницький стольник і підстолїй перемиські, Глїб-Миколай з Сїннова підсудок (1472-7), а навіть і на каштелянстві перемиськім засїдав оден з Порохницьких (1449-54) ⁴).

Але був то заразом час, коли ті виднїйші роди українські, які задержали ся в вищій верстві місцевої шляхти, швидким темпом затрачували свою національність і безслїдно розмивали ся в польськім елєментї. Спільність клясових інтересів і бажаннє зрівняти ся не тільки de jure, але і фактично з привілєґіованим панством польським, доступити всеї повноти вигід і гонорів, на які могли числити шляхтичі чи маґнати польські, впливи шляхецької культури й католицької стихії, яка розвивала ся тут же під боком і заливала що далї то більше українські землї, нарештї — мішані шлюби з Польками і на відворот — всї сї чинники й впливи, про які ще будемо говорити, робили своє дїло дуже скоро. „Коли трапляло ся, — писав потомок одної такої зпольщеної фамілїї Ян Порохницький, арцибіскуп львівський і великий протектор єзуітів, описуючи з фамільних традицій сей процес польщення Руси, — що була панна одиначка з маєтністю, або вдова богата, то королї своїх Поляків-шляхтичів посилали до Руси, помагали їм своїми впливами і так женячи ся зчаста, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Руси перейшли до єдности з римським костелом, покинувши грецьку схизму” ⁵). Розумієть ся, звести так богато до сього впливу мішаних шлюбів, як то робить сей автор, не можна, але вони також мали своє значіннє — не тільки на перехід маєтків в польські руки, а й на польщеннє самих фамілїй. Так в тій самій родинї Бибельських — одної з найможнїйших українських родин Галичини, з котрої виводив себе арциб. Порохницький, внучка Ходка Бибельського Духна відданна була за Поляка Яна Бажі (Ваrzу) з Болозова ⁶) і підсилений маєтком Бибельських рід сей зайняв в XVI в. високе становище, займав високі сенаторські уряди, неприступні для Бибельських. З другого року з 1441 р. маємо нпр. шлюбну умову Сенька Бибельського з Фредром з Плїшович, де Фредро сватаючи свою доньку за нього, звязує його умовою, що Сенько має „вихрестити ся” перед шлюбом, розумій — на латинську віру: „Шл. Фридро з Плїшович, читаємо в актї, й шл. Яцко з Библа з братом своїм уложили між собою таку добровільну угоду, що Фридро просватав доньку свою Ядвигу за Сенька з Библа, з такою умовою, що супружество має бути довершене за чотири роки, і з тим весїлє ⁷), а коли котра сторона не дотримає, з виїмком смерти, то має заплатити другій сторонї тисячу гривен заруки, а Сенько під такоюж зарукою має вихрестити ся перед супружеством ⁸), і Фридро має дати Сенькови за тою дївчиною двіста гривен готовими грішми й стількиж в одежі, а Сенько має заплатити жінцї своїй Ядвизї віна і виправи 600 грив. на половинї тих маєтностей своїх, що йому припали при подїлї” ⁹).

Може сьвідками таких переходів, що в тишинї фамілїйних і всякого рода приватноправних відносин робили ся в великій масї протягом XV і XVI вв., служать подвійні імена, які стрічаємо в другій половинї XV в. у ріжних репрезентантів українських панських родів Галичини: Costhko alias Ioannes Порохницький, Ioannes alias Hryczko Бибельський, Глїб-Николай з Сїннова, й т. п. ¹⁰). Взагалї історія польщення сих українських родів, наскільки можемо її слїдити хоч би на підставі документальних вказівок, не була слїджена досї, хоч з становища культурної історії має воно чималий інтерес.

В XVI в. можних родів, які б держали ся української народности, в Галичинї майже нема вже ¹¹). Мало було вже навіть заможнїйшої шляхти — яка б держала ся української народности. В звісних петиціях до митрополита в справі галицької епархії 1539-40 рр. напр. беруть участь такі галицькі шляхтичі: Марко Шумлянський, Іван Станимирський, Іван і Стефан Демидецькі, Никандро Свистельлицький, Михайло і Марко Балабани, Павло Желиборський, Іван Лопатка, Петро Угорницький, Васько, Труфан і Іван Грабовецькі, Іван і Павло Загвоздецькі, Олехно Замостський, Іван Дубровицький, Василь і Юхно Ярмолинські, Костюк і Федор Яські, Петро Сербин, Іван і Олехно Чолганські, Іван і Васько Рожнитовські, Рашко і Стефан Сваричовські, Деонисий й Іван Горбачовські, Іван і Павло Самбори, Михайло й Яцко Ячниські ¹²). З них одначе лише кілька фамілїй належать до середньої, заможної шляхти — Балабани, може Демидецькі, Чолганські; иньші — рядова, або й зовсїм дрібна шляхта як Грабовецькі, Дубравицькі (Дубровські), Рожнятівські, Сваричівські, Ячниські і т. и. ¹³).

Тої дрібної — і ще дрібнїйшої української шляхти було в XVI віцї в Галичинї богато (особливо в Перемишльській землї), і до неї в XVII в. прилучають ся, розмноживши ся й підупавши ще більше в своїм упослїдженню — відсунені від усього що несли доходи і впливи, — майже всї ті українські роди, які не вигасли й не спольщили ся протягом XVI віка. От який катальоґ сеї української шляхти з першої половини XVII в. дають галицькі акти ¹⁴). В Галицькій землї виступають Березовські, Волковицькі, Голинські, Грабовецькі, Дрогомирецькі, Желиборські, Жураківські, Кнегинецькі, Креховецькі, Мединські, Свистельницькі, Сулятицькі, Струтинські, Татомири, Угерницькі, Хотимирські; в Львівській: Балицькі, Винницькі, Витвицькі, Гошовські, Дубровські, Копецькі, Лозинські, Підвисоцькі, Підлїсецькі, Плетенецькі, Погорецькі, Попелї, Передримирські, Свирські, Семигиновські, Сроковські, Чолганські; в Перемишській Бачинські, Березницькі, Билинські, Боярські, Братковські, Винницькі, Височанські, Городинські, Городиські, Добрянські, Желиборські, Ільницькі, Кальнофойські, Коблянські, Комарницькі, Копистинські, Криницькі, Крушельницькі, Кульчицькі, Литинські, Луцькі, Монастирські, Матковські, Пацлавські, Підгородецькі, Попелї, Радиловські, Ритаровські, Селецькі, Созанські, Сверечанські, Ступницькі, Терлецькі, Турецькі, Турянські, Тустановські, Унятицькі, Уруські, Яворські, Яминські, Ясеницькі; в Сяніцькій Добрянські й Лозинські. Переважно се були старі роди, що великими гнїздами сидїли, розмноживши ся на своїх дїдинах і подїливши ся на ріжні галузи з ріжними характеристичними призвищами й „придомками” як нпр. Княгиницькі-Проскурчата, Калиновята, Сенковята; Жураківські Лехнівські, Йосиповичі, Якобшовичі; Чайківські Беринди, Солонинки, Трунковичі; Пацлавсьві, Грицковята й Іскрята й т. и.) ¹⁵). Належали вони головно до двох спецефічно-українських гербових ґруп — Сас і Корчак (особливо до першого); походженнє й розповсюдненнє серед сеї української шляхти сих гербів лишаєть ся невиясненою і небезінтересною з культурно-історичного становища загадкою ¹⁶). Наскільки розмножена була ся українська шляхта, дають понятє шляхецькі пописи з першої половини XVII в. Так на пописї шляхти Львівської землї 1621 р. на 628 загального числа шляхтичів ставило ся 43 Чайківських, 34 Гошовських, 40 Витвицьких. На пописї Перемиської землї 1648 р. на загальне число близько 1000 шляхтичів ставило ся 70 Яворських, 46 Кульчицьких, 36 Винницьких, 23 Билинських, і т. д. ¹⁷). Подробицї пописів про уоруженнє й спорядженнє шляхти на тих пописах дають нам цїкаву характеристику і матеріального становища сеї шляхти. Дуже воно було незавидне. Не то що дуже мало було між нею таких, що могли привезти з собою який збройний poczet — а навіть і такі, що могли хоч особисто явити ся „конно і оружно”, були між ними в меньшости. Напр. з 43 Чайківських тільки трох ставило ся на попис на конях, решта пішаком. Всї 40 Витвицьких — всї піші, і т. д. Попис львівської шляхти 1628 р., даючи докладнїйші вказівки про уоруженнє пописаної шляхти, дає ще сильнїйші подробицї сеї шляхецької біди, показуючи, що у багатьох не тільки коня, а й порядної зброї не було. Напр. шл. Гриць Волчкович Ясницький з Яснищ ставив ся пішо бодай з шаблею і полгаком, але шл. Іван Волчкович Ясницький явив ся пішо тільки „з києм”; шл. Роман Гошовський іменем Антона Гобрича Гошовського батька свого, хорого на той час, теж пописав ся тільки „з києм”; шл. Федор Гошовський Клечкович ставив ся пішо з шаблею і полгаком, але шл. Стець Андроникович Гошовський був на пописї пішо тільки з палашом, шл. Федор Шумлянський з Браткович був пішо з києм, шл. Григорий Рудницький з Браткович ставив ся пішо з шаблею й полгаком, шл. Іван Заплатинський з Осталович пішо з шаблею, сокіркою і „пташою рушницею”, і т. д. ¹⁸).

Незаможність не давала сїй шляхтї спромоги доступити і того не високого рівеня осьвіти й культурности, на якому стояла заможнїйша — польська й спольщена шляхта. Се не волею, а неволею держало її близше народнїх мас і зберегло її українську народність, не тільки в XVII і XVIII вв., a й пізнїйше — аж до наших часів. Ся шляхта зістаєть ся вірною своїй „руській” вірі, старим традиціям — в XVII і XVIII вв., як в XV і XVI сї Васьки, Федьки, Грицьки з своїми часто не меньше характеристичними призвищами — Пугачі, Колодруби, Вовки, Головки, Тарапатичі, Поповята і т. д. сильно відбивають від Прецлавів і Прандотів, Збожних і Щенсних шляхти польської, gente чи natione ¹⁹). В них живе почутє своєї національности і вони не упускають часом нагоди заманїфестувати ся як репрезентанти „всеї Руси”, як вона в неясних, невиразних, але широких до безграничности контурах рисувала ся сим західнїм пограничникам її, стелячи ся і ховаючи ся в неясних горизонтах Сходу.

При польській конституції, що принціпіально уважала всїх шляхтичів за рівних; без ріжницї заможности, осьвіти, гонорів і урядів, а всякі справи рішала голосованнєм присутних, — ся дрібна шляхта, становлячи більшість шляхетської людности, могла б правити своїми землями й повітами, проводити своїх людей на уряди й задавати тон в провінціальнім житю. Але до сього бракувало й солїдарности, яснїйшого суспільно-полїтичного чи національного сьвітогляду, бракувало орґанїзації, і вона звичайно все і всюди відступала на заднїй плян перед заможнїйшими й впливовійшими своїми польськими „братями”.

Але бували хвилї, коли національні чи клясові інтереси, скристалїзувавши ся коло якогось конкретного факту, подвигали сю шляхецьку масу до живійшої й солїдарнїйшої акції. Мотиви й обставини таких фактів не завсїди нам звісні навіть тодї, як звісні самі факти. До таких загадкових виступів української шляхти в Галичинї нпр. належить масове прилученнє української шляхти Галицької землї до волоського воєводи Богдана підчас його походу на Галичину лїтом 1509 р. ²⁰). Припадком довідуємо ся, що тодї приступили до нього Іванко Демидецький і Іля Шумлянський, Іванко, Яцко, Васько Мищенські (?), Федько Дубрович, Зань Цуцилівський, Сенько Витвицький, Васько й Марко Княгиницькі, Семен, Іван, Сенько й Сидор Дрогомирецькі, Сенько Балицький, Дмитро з Данискович, Григорий, Сенько, Гринча, Григор, Фича й Івасько Березовські, Івасько Пишнинський (?), Андрей Луцький ²¹), Вони були проголошені за зрадників ²²) і маєтки їх конфісковано ²³). Але по погромі Волощини зимою 1509/10 р., коли господар мусїв обовязати ся в трактатї між иньшим звернути всїх людей, виведених з України, шляхтичі вернули ся з Волощини й виправдували ся, що пристали до воєводи не добровільно, а з примусу. Се оправданнє було прийняте, і ті шляхтичі були привернені до своїх прав і чести, але трудно увірити в правдивість сього оправдання. Та обставина, що в тім примусовім положенню знайшли ся як раз шляхтичі — Русини, вірні своїй народности, каже здогадувати ся инакших мотивів. Знаємо, що на ґрунтї спільної віри, письменства, культурних елєментів була все певна внутрішня звязь між західньою Україною й Волощиною, і в сїм фактї може вона також себе дати знати, хоч за браком всяких подробиць тяжко пускати ся в якісь близші здогади. Пригадаємо, що кільканадцять лїт перед тим мав місце такий же неясний, але ще більш інтересний рух звязаний з іменем Мухи, де провідником українського селянства Покутя й Галичини виступає волоський аґент (про се ще трохи низше). Рік пізнїйше воєвода волоський висунув якогось претендента (сучасний польський хронїст зве його Андрієм Барулом), що називав себе правним спадкоємцем Руси, котру Казимир силоміць загорнув собі; за помічю султана він пробував захопити західню Україну, але ненароком був зловлений слугами Мих. Бучацкого ²⁴). А двадцять лїт пізнїйше від того інціденту 1509 р. підчас волоського походу на Галичину, через Покутє на Галич, знову чуємо, що Русини майже поголовно переходять і піддають ся воєводї, й він їх приймає ласкаво, а католиків каже побивати ²⁵). Є в тих усїх епізодах кінця XV і першої половини XVI в. якийсь слїд українсько-волоської іреденти — на жаль так неясної через брак джерел.

Яснїйше представляють ся нам деякі рухи, що захоплюють шляхту в XVII в. В Західнїй Галичинї нпр. таким фактом була оборона перемиського владицтва від унїї протягом майже цїлого півстолїтя по смерти Копистенського (1610) ²⁶). Оборона православія від унїї в тім часї взагалї уважала ся, так сказати, питаннєм чести — не тільки релїґійної, але й національної; місцевій же шляхтї вона була близька й тому, що на всякого рода церковних посадах, від меньших — попівських і дяківських і до самого владицтва, було богато членів місцевих шляхетських родів, які тим чином були звязані дуже живими звязами з усякими єрархічними й церковними перемінами своєї епархії. Коли по смерти Копистенського, також місцевого шляхтича, що зістав ся по сторонї православія, король віддав перемиське владицтво за протекцією місцевого біскупа унїятови Атанасиєви Крупецькому, то місцева шляхта разом з духовенством виступила з виразною опозицією против сеї номінації і почала переслїдувати владику-унїята на кождім кроцї. Король Жиґимонт, наслїдком скарг Крупецького беручи його в спеціальну опіку і закладаючи величезну заруку 50 тис. дукатів на випадок якоїсь пригоди, вичисляє в своїм мандатї безконечний ряд місцевої шляхти, що взяла активну участь в сїй війнї за владицтво, настаючи на безпечність і житє Крупецького. Тут фіґурують: Іван і Микола Хлопецькі, Мартин Ритаровський, Федор Турянський, Андрій й Іван Созанські, Іван Манастирський, Іван, Павло, Іван, Миколай, Дука, Адам, Василь, Самійло і Михайло Лїтинські, Федор, Олександр, Андрій, Гаврило і Яцентий Копистянські, Василь Терлецький, Федор Винницький, Стефан і Богдан Радиловські, Мартин-Олександр Фарафунта Блажовський, Іван, Федір, Григорий, Павло і Грицько Попелї, Мартин Ясеницький, Грицько Коблянський, Олександр Угерницький, Іван і Василь Бунтовецькі (!), Федор, Іван і Григорий Височанські, Іван Криницький, Тимко, Іван, Григорий й Іванко Кульчицькі, Петро Рогозинський, Петро й Олександр Голятицькі, Іван Чайковський, Грицько Яноцький, Іван Тустановський, Федор Коблянський, Босько Хмитковський (!), Федор Куничковський, Дмитро й Петро Гординські, Іван Ільницький, Дмитро Сидорський, Дмитро Бурда, Федор Татомир ²⁷).

З поміж контр-владиків православних, противставлених Kpyпецькому шляхта підтримувала особливо енерґічно владику Гулевича, чоловіка енерґічного, що вмів, видно, зорґанїзувати сю шляхетську громаду і за її помічю оружною рукою викинув Крупецького з церковних маєтностей та відборонив ся від адмінїстрації, що хотїла Крупецького взяти в оборону, а шляхта через послів своїх вистарала ся у короля оправданнє для Гулевича і забезпеченнє йому владицтва до живота. По смерти Гулевича так само збройною рукою підтримують шляхтичі його наступника — православного владику Винницького, що викидає Крупецького з церковних маєтностей. Вони помагають йому против наступника Крупецького Поляка-унїята Хмельовского, якому унеможливляють не тілько володїннє, але й саме пробуваннє в перемиській епархії; заразом на соймиках земських проводять ухвали в інтересах Винницького, упоминають ся за ним через своїх послів на соймі й перед королем і забезпечають йому володїннє епархією.

Не так одноцїльна й солїдарна, бо скомплїкована ріжними відмінами в конкретних економічних і клясових інтересах, але також дуже замітна була участь східно-галицької шляхти в народнїх рухах часів Хмельнищини. Ареною їх була головно земля Галицька (західню Галичину рух зачепив розмірно слабо), а місцева шляхта виступає особливо в руху орґанїзованім на Покутю Семеном Височаном (можливо — одним з шляхтичів Височанських). Вона фіґурує тут в ролї ватажків, „полковників”, проводирів селянських і міщанських повстанцїв, з яких складало ся Височанове військо ²⁸). Тут і в иньших ватагах стрічаємо купу Грабовецьких, Голинських, Березовських, Скольських, Княгиницьких, Жураковських, Татомирів, Дрогомирецьких, Язвинських, Струтинських, Мединських, Гошовських, Попелїв. Всю загалом місцеву українську шляхту Поляки обвинувачували в прихильности до повстання, в замислах запанувати собі на місце Поляків і т. п. ²⁹). На жаль, брак якихось енунціацій з боку самих участників повстань не позволяє нам вглянути лїпше в мотиви повстання, як собі його українські шляхтичі-участники їх представляли.

Та й по за такими надзвичайними епізодами, в чисто буденнім житю не можна переочити те значіннє, яке мала ся дрібна шляхта в консервованню українського елєменту й його національної традиції. Яка-б не була бідна, некультурна, позбавлена впливу й поваги ся дрібна шляхта, всеж таки і своїм матеріальним становищем і добробутом, і що важнїйше — своїм суспільним положеннєм підносила ся вона над рівенем позбавленого всяких горожанських прав, до становища робучого інвентара зведеного панщинного селянства. Серед неї не бракувало одиниць, які ut in substantia sic in moribus et claritate виносили ся над той низький рівень, на який зіпхнуло польське панованнє український елємент. Що правда, в значній части те, що підносило ся над той рівень, скоро пропадало для українського елєменту — потягнувши ся культурним покостом, воно асімілювало ся в „культурнім” — польськім елєменті. Але все ж присутність сього повноправного і дещо заможнїйшого, бучнїйшого елєменту в українських рядах давала їм деяку моральну силу і — запомогала їх дїячами на ріжних полях. Перечитуючи вище наведені реєстри українських шляхецьких родів Галичини, читач певно ненароком пригадував собі Балабанів і Копистинських, Желиборських і Винницьких, Плетенецьких і Кальнофойських, Радиловських і Жураковських, що лишили свої імена в культурній історії України — не тільки самої Галичини, як дїячі на ріжних полях церковного, просьвітного, культурного житя. В великих масах виходило відси духовенство — добра половина тих шляхетських родів заразом стало родами, династиями духовними. Велика маса тих імен потім вписала ся в історію першого столїтя українського відродження в Галичинї...

Примітки

¹) Див. в т. IV c. 61-2, V c. 20-3.

²) Документ в бібл. Чорторийських в двох ориґінальних текстах — українськім і латинськім. Перший виданий в Актах Ю. 3. Р. І ч. 9 і у Головацкого, нове факсимильне виданнє в Палеографических снимках І ч. 31, текст латинський видано недавно в т. IV Kodeks Małopolski ч. 1084. В українськім текстї деякі польські імена зрущені, в латинськім навпаки, тому треба оглядати ся на обидва. Порівняти з тим реєстром деякі згадки останньої чверти XIV і перших років XV — як продажний контракт на Калеників монастир 1378 р. (Akta gr. і ziem. II ч. 9), де стрічаємо ще старого Ходка Бибельського з синами, Дворсковичів, Дрозда, Васька Кузьмича й ин., ibid. IV. 19, V. 14 й ин.

³) Akta grodz. i ziem. VII ч. 55, опись печаток тамже с. 108-9, кириличні написи мають вісїм печаток, деякі мають написи латинські, але з руськими формами імен — як Michn... de Borsofsky, Ilko Stecko dominus de Sirkaz, (Iac)konis de Dzedosicze.

⁴) Дати про них в індексах відповідних томів Akta gr. і ziem.

⁵) Витяги з сеї фамілїйної хронїки арц. Порохницького, писаної в першій чверти XVII в., в XLVIII т. Записок, с. 6.

⁶) Походженнє роду не ясне, але вже в 1-ій пол. XV в., судячи з імен, був то в кождім разї рід спольщений. Як документальна ілюстрація таких шлюбів — одна з багатьох — послужить нпр. і отся: gen. Oluchna de Hermanow consors gen. Alberti Swathek de Vyasd iudicis castr. leopoliensis — Akta gr. i ziem. VII ч. 53.

⁷) in quatuor annis debet fore copala et cum hoc nupcie.

⁸) et eciam Senko sub eodem vadio debet se baptizare prius quam copulam contraheret.

⁹) Akta gr. i ziem. XIII ч. 1491.

¹⁰) Akta gr. i ziem. VII ч. 63, IX ч. 81 і 110, й індекси т. XIII i XVII.

¹¹) 3 старих тубильних родів в XVI в. Яблоновский (1. с. с. 288) вичисляє такі маґнатські фамілїї: Липських (потомків Дмитра з Горая, обдарованого Казимиром великими маєтностями в Холмщинї), Чурилів (з тогож рода), Бибельських-Новомійських, Дершняків, Ходоровських і Жоравинських, Струсів і Дрогойовських — все гербу Корчак. Даниловичів, Дїдушицьких і Тарновських-гербу Сас. Иньших гербів — Кердеїв, Ваповських, Лагодовських. З виїмком Лагодовських, що ще в серединї XVI в. документують свою українську національність опікою над унївським монастирем, всї иньші не донесли свого українського характеру до половини XVI в. віку, а переважно стратили його ще до початків того столїтя.

¹²) Акты Зап. Рос. II ч. 193 і 198.

¹³) Пор. у Яблоновского op. c. с. 369 і далї, passim.

¹⁴) У Лозїньского Prawem і lewem 12 с. 290-1 (тутже характеристика тоїж дрібної шляхти). Катальоґ не повний, я доповняю його — теж без претенсій на повноту.

¹⁵) Див. у Яблоновского с. 353 і Лозїнского 1. с.

¹⁶) Див. про се прим. 4.

¹⁷) Цифри з пописів підраховує Лозїньский op. c. І с. 339-40, 342.

¹⁸) Кн. Львів, ґр. 380 с. 2581-5.

¹⁹) Пор. Лозїньского с. 291,

²⁰) Про сей напад Богдана і польський похід на Волощину спеціальна розвідка Пулаского Wojna Zygmunta I z Bohdanem wojewodą mołdawskim w 1509 r. — Szkice т. І. Факт, про який говоримо, зістав ся авторови її незвісним.

²¹) Матеріали І ч. 66 (деякі назви покручені).

²²) sua temeritate, fidelitate postiposita, sponte et non coacti ad eundem woywodam defecissent eidemque se absque legittima causa subiecissent — ibid.

²³) Ibid. ч. 65.

²⁴) Monum. Pol. hist. III c. 239-40.

²⁵) ad quem Rutheni illic paene omnes advolant et se illi gestibundi subjiciunt, quos ille benigne suscipit et tractat, eos vero, qui Romani ritus sunt, occidi jubet — Acta Tomiciana, XII ч. 393, лист з грудня 1530 р. Згадаю ще королївський наказ 1511 р., аби пани з Галичини не їздили на священнє до Волощини — вони suscipiendorum ordinum, ut ipsi putant sacrorum, causa solent se conferre in Valachiam et alias exteras partes et plerumque de rebus et statu regni apud hostes disserere positionemque regni prodere (Corpus iuris polon. III ч. 71).

²⁶) Про неї у Добрянского Исторія епископовъ еп. перемышльской, Łoziński Prawem і lewem І (с. 294 і далї), Голубевъ Петръ Могила т. II с. 135 і далї.

²⁷) Книга перем. ґр. 327 с. 18-19.

²⁸) Див. Томашівського Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XXIV і осібно) с. 39 і далї, пор. с. 121-3.

²⁹) Жерела IV ч. 42, 74, 83, 97, 152, V ч. 42, 63, 75, пор. Томашівського op. c. с. 41.

Попередня     ТОМ VI     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 1.]