[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ VI. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ VI     Наступна

ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: ПОТЇЙ — ЙОГО ЛИСТ ДО ОСТРОЗЬКОГО І ВІДПОВІДЬ КЛИРИКА, АНТІРРІЗІС, ИНЬШІ ПИСАННЯ ПОТЇЯ, ПОСЛАННЄ МІСАІЛА, ПИСАННЯ ПРАВОСЛАВНІ, ПЕРЕСТОРОГА.

Вишенський і Філялєт — се дві кольонни величавого порталю сеї полємічної, чи релїґійно-публїцистичної лїтератури. На иньших репрезентантах її й їх писаннях ми можемо спинити ся тільки коротко, оцїнюючи їх головно з культурно-історичного становища.

Рукавичку кинену Філялєтом оборонцям унїї в його Апокрізісї, спеціально самому Скарзї, з порадою, „не вибирати мякших кусків, обминаючи кости, якими міг би подавити ся”, — старий єзуіт не підняв. З унїятсько-католицької сторони можемо занотувати тільки одну книжку (і то близше нам незвістну, бо не дїйшло анї примірника її) п. т. „Справедливоє описаньє поступку и справы сыноду берестейского”, видану в Вильнї в 1597 р. ¹). Зрештою, як показує дальша історія лїтературної боротьби, унїятські круги і не розпоряджали лїтературними силами. Потїй серед них зістаєть ся надовго одиноким лїтературним чоловіком, а круги католицькі сим разом не приходили в поміч. Може бути ще й те, що від коли реальна перевага, завдяки рішучій помочи правительства, виразно виявила ся по сторонї унїї, в унїятсько-католицьких кругах не вважали й потрібним дуже висилювати ся на полєміку, в надїї, що православна опозиція сама буде слабнути й упадати з часами, коли єрархічна й правительственна сила рішучо буде по сторонї унїї. І ми бачимо, що по своїм першім виступі на лїтературній аренї Потїй збирає потиху голоси серед українського панства (адреса волинських панів з 1598 р. — про неї низше), та приватними листами звертаєть ся до панів, як от до кн. Острозького, нагадуючи його давнї унїятські пляни й заохочуючи до „згоди” ²).

Та лист до Острозького послужив початком полєміки: князь поручив звісному нам „острозькому клирику” написати відповідь на сей лист, і ся відповідь живо і зїдливо написана слїдом була видрукована (1598) ³). В нїй „Клирик” досить зручно й сильно збивав Потїєві заохоти до „згоди”, доказуючи, що не кожда згода добра; виступав против ріжних арґументів за унїєю, і між иньшими, щоб діскредитувати фльорентийську унїю, до котрої відкликували ся унїяти, видав при своїй відповіди осїбну „Исторію о листрикійскомь то єсть розбойническомъ ферарскомъ обо флорентийскомъ синодЂ”. Написана тенденційно, безцеремонно що до фактів, але також зручно і лїтературно, закінчена фантастичною, але патетично написаною історією афонського погрому, ся „исторія” справдї могла зогидити фльорентийську унїю в очах читачів і викликала через се велике невдоволеннє й трівогу серед унїятів. Потїй поспішив ся відповісти на „Отпис”, коротко полємізував тут між иньшим і з поглядами на фльорентийський собор і його історією, а спеціальну публїкацію заповів на пізнїйше. Чи вийшла ся відповідь його осібно, не знаємо — маємо її при виданню великого трактату, який виладив тим часом Потїй против Апокрізіса і випустив у сьвіт з початку в текстї українськім (1598), а потім і польськім (1600) під назвою „Апокрізіс” ⁴).

Трактат сей був виданий анонїмно. Пізнїйша унїятська традиція називає автором його Петра Аркудія, Грека з Корціри, спровадженого Потїєм з Риму ⁵). Але лїтературна манєра книги настільки Потїєва, що він, був, безперечно, не тільки інспіратором, але й автором Аптіррізіса. Написаний він з полємічним темпераментом, як всї писания Потїя, що у всїм — чи в приватнім листї, чи в теольоґічнім трактатї виявляє свою різку, нервову, неповздержливу вдачу. Виклад живий, не без дотепу, але досить вульґарний, і різкість тону — далеко гострійшого і безцеремонного, нїж в Апокрізісї, не викупаєть ся нї щирістю чутя, нї чаром поезії як то було у Вишенського. Метод, який вибрав собі в нїм Потїй, робить сей трактат мало прозорим і тяжким до читання, при всїм інтересї деяких детайлїв. Потїй переходить крок за кроком, параґраф за параґрафом книгу Філялєта, щоб поправити невірний, на його погляд, факт або вказівку, дати иньше осьвітленнє справі, або й просто дати духу свому темпераменту — відповісти терпким словом або грубою лайкою на якийсь докір свого антаґонїста. Особливу увагу дає він насамперед самому берестейському соборови, з нагоди поданого Філялєтом соборного унїверсалу; далї спиняєть ся коло документальної історії унїї, доповняючи поданий Філялєтом матеріал иньшими документами, які в лїпшім сьвітлї мають представить унїонні заходи владиків, і дїйсно дають нераз інтересні відомости й подробицї. Багато місця займають потім полємічні замітки до другої частини Апокрізіса — і знов таки детайлї з історії берестейського собора. Взагалї Потїй зайняв ся головно історично-полїтичною стороною Апокрізіса — тим що дотикало унїї 1596 р., її переведення й її державної правосильности, а в теольоґічних і церковно-історичних справах відіслав читачів до апольоґетики Белярміна ⁶), і взагалї двом останнїм роздїлам Апокрізіса присьвятив розмірно мало місця й уваги ⁷).

В сумі відповідь Потїя стоїть низше Апокрізіса як арґументацією, так із лїтературного погляду, і супроти гордого поклику Філялєта не вибирати з його книги „мякших кусків” досить смиренно звучать слова Потїя, що він полишає „кому ученшому” зайняти ся полємікою з теоретичною частию Апокрізіса — „да Богъ найдетъ таковый побожный католикъ, который ужаливши ся цнотливого народу росейского и заведенья ихъ невиннаго, откажетъ тому щекарови геретическому на тыє вси потвари и выкруты єго” ⁸). Православні, устами Смотрицького, мали повне право поіронїзувати з Потїя приповідкою: in magnis voluisse sat est ⁹). Всеж таки серед унїятської лїтератури Антіррізіс зайняв одно з перших місць, і серед Потїєвих писань лишив ся твором найважнїйшим. А найбільшим ударом, який він дав православним своєю книжкою, був вивід, що оборонцем їх в Апокрізісї виступив не православний, а „єретик” — одна з тих слабих сторін православної акції, на яку унїяти і католики не преставали вказувати і в лїтературі і в полїтичній боротьбі.

Иньші полємічні писання сих років меньше важні. Новий лист Потїя до кн. Острозького, де той доводив, що владики-унїяти нїчого не нарушили „в церкві східнїй”, викликав нову відповідь — мабуть тогож „Клирика”, звісну нам в рукописях; чи була вона друкована — незнати ¹⁰). Упоминальний лист напр. Мелетія до Потїя, висланий ним в 1599 р. (надрукований в Дермани в 1605 р.) ¹¹), де патріарх полємізував против деяких доґматів і поглядів католицьких богословів, — викликав простору й різку відповідь Потїя, де він боронячи католицьких поглядів, закидав сучасний грецькій церкві, що й вона поєретичила, підпала впливам протестантизма. Самого Мелетія прозивав „ауґсбурґським пастирем, що намішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвина і трутину Цвінґлї” ¹²). В 1603 видав він обіцяну давнїйше Апольоґію фльорентийського собора, звернену против виданої Клириком „Історії”, з початку по польськи, під іменем ректора виленської колєґії Федоровича ¹³), а на другий рік по руськи, также в Вильнї п. т. Оборона собору флорентийского осмого ¹⁴). Рік пізнїйше він з тріумфом представив в виленскім маґістратї лист Місаїла до папи Сикста, відшуканий ним по його словам в церкві кревській, як доказ того, що православні в. кн. Литовського в тих часах признавали ся до фльорентийської унїї ¹⁵). Він слїдом видав його в ориґінальнім текстї (де в чім одначе підправивши його досить незручно), крім того по польськи в книжцї Prawa i przywileie od naiasniejzsych królów polskich. Православні проголосили зараз сей лист фальсифікатом. „Присмотри ся пилно самую рЂчь, — писав автор Перестороги — и знайдешъ, же хоть такіє писма старыє змышляютъ, але рЂчъ вся ПотЂева, як усты сам мовилъ; при томъ знайдеш тамъ слова вЂка теперешного людми уживаємыє, которых старыє предки наши не уживали: бо якъ Поляцы у свой языкъ намЂшали словъ латинскихъ, которыхъ южъ и простыє люди зъ налогу уживаютъ, такъже и Русь у свой языкъ намЂшали словъ польськихъ и оныхъ уживаютъ ¹⁶). Сей відзив не безінтересний, як взірець тодїшньої фільольоґічної критики, але, як виказував я на своїм місцї ¹⁷), критика була несправедлива: лист Місаїла не можна вважати унїятським виробом, і тільки деякі підправки вказують на пізнїйшу руку. Сї підправки одначе дали оправданнє поглядови на лист як на фальсифікат, і православні навіть не вважали потрібним скільки небудь серіозно ним займати ся.

Зі сторони православних окрім згаданих писань Вишенського на книжку Скарґи можемо занотувати також ненадруковані: „Вопросы и отвЂты православному зъ папЂжником”, де в формі відповідей на запитання католика дають ся пояснення на питання доґматичні, обрядові, історичні й культурні, які служили предметом суперечок між православними й унїятами та католиками; книга написана досить приступно і ясно, в дусї Вишенського, з писань котрого таки й користав автор ¹⁸). Зміст вказує на р. 1603. Другий трактат з того часу, т. зв. „книга о вЂрЂ”, надрукована в Вильнї десь в початках XVII в. ¹⁹), звернена не тільки против католицької науки, а також і против протестантської та антітрінїтарської. Се можна вважати відгомоном тої опозиції, яку в правовірних духовних кругах викликала тодїшня тенденція православних полїтиків до найтїснїйшого союзу православних з протестантами, що вела за собою нахил до можливого погодження самих конфесій та легковажаннє релїґійних ріжниць між протестантськими доктрінами і православною наукою (виленський зїзд 1599 р.) ²⁰). Ще виразнїйшу тенденцію — підчеркнути релїґійні ріжницї між православними та протестантами, — уже з унїятської сторони, мала иньша, де що пізнїйша книжка: „Гарьмонія албо согласіє вЂры, сакраменътовъ и церемоней святоє восточъное церкви съ костеломъ) рымъскимъ” (1608, Вильна, в двоязичнім текстї, руськім і польськім). Вона мала на метї виказати, що православних від католиків відріжняють самі другорядні відміни, тим часом як від протестантства і перших і других дїлять ріжницї глубокі, кардинальні ²¹). Більш примітивний характер має реєстр унїятських єресей, споряжений київським монахом єрдодіаконом печерським Леонтієм — тут начислено 34 „єреси”, в суміш доґматичні ріжницї й другорядні чисто формальні відміни (убирати ся на католицький спосіб, числити роки від сотворення сьвіта не по грецькому, а по латинському рахунку. і т. и.) ²²).

Вінчає перше десятилїтє православної полєміки против унїї добре вже звісна нам „Пересторога”, анонїмний трактат, написаний десь коло р. 1605-6 ²³). Автором його вважають тепер звісного львівського братчика Юрка Рогатинця, але від такого визначного дїяча можна булоб сподївати ся відомостей докладнїйших і вірнїйших, нїж фантастичні історії, які оповідає Пересторога. Виданий він був тільки в серединї минувшого столїтя і тодї притягнув до себе живу увагу дослїдників. З початку користували ся ним як історичним джерелом, пізнїйше історична критика виказала баламутність його оповідань про унїю, але „Пересторога” не перестала бути через се дуже цїнною культурно-історичною памяткою, як інтересний образ поглядів і настрою українських православних кругів того часу.

Автор дає цїлий історичний погляд на долю українського народу. Ми знаємо його вже ²⁴). Задумуючи ся над історичною долею України-Руси, над полїтичним упадком, культурним і суспільним занепадом її, він в дусї тодїшнїх просьвітнїх змагань добачає головну причину сього занепаду в браку культури, осьвіти, а головно — добре орґанїзованої школи, бо без неї мертвим капіталом в українських руках зістала ся навіть Візантийсько-руська книжність, яку дістала й мала стара Русь. В другій половинї XVI в. Русь стала піднїмати ся з сього занепаду, завдяки головно інїціативі й опіцї патріархів (спеціально брацький погляд), почала виходити на добру дорогу — з'явили ся друкарнї, школи, почали засновувати ся брацтва, на єрархічні становища стали виходити люде більш учені — „православіє наше почало было просіявати яко солнце, люди учоныє почали были в церкви божієй показовати ся, учители и строители церкви божієй, и книги друкованыє почали множити ся” ²⁵). Але враг роду людського, побоявши ся такого спасенного поступу, посїяв страх і трівогу в серцях владиків супроти патріарших мішань в справи руської церкви й привів їх до апостазії й піддання папі. Берестейський собор мав то все вивести на чисту воду, але владики, щоб їх не скинено, оголосили Никифора за самозванця й підвели його під процес. Досить коротко й загально оповівши про берестейський собор, хоч автор там „былъ въ тыхъ всЂхъ хоженіяхъ и отправованіяхъ”, він ширше спиняєть ся коло процесу Никифора, потім на процесї против волинських владиків на соймі 1600 р., при тій нагодї вкладає в уста присутного львівського братчика широку промову против унїї, а кінчить потім свою „пересторогу” виводами против римського прімату, зачерпненими в значній мірі з протестантської лїтератури (головно з тогож Люберта De papa romano). Широко закроєний трактат таким чином зістав ся не видержаний в конструкції й застрягає, як то кажуть, у піску, а навіть робить вражіннє чогось недокінченого, урваного. Можливо, що дїйсно він не був викінчений, а його фінал, де автор, перед тим такий горячий прихильник осьвіти й науки, несподївано дає копняка „философії поганскій, аристотелевій науцї”, що „слово божіє выворачаєтъ и инако вЂрити кажетъ”, очевидно таки був дописаний иньшою рукою.

Примітки

¹) Антіррізіс с. 503.

²) Лист сей Потїй видав потім при Антіррізісї. (Пам. полем. лит. III).

³) Передрукована в Пам. полем. лит. III.

⁴) Передрукований в обох текстах в т. III Пам. полем. лит. Український текст містить в ориґіналї 434 сторінки малого формату. Неясною зістаєть ся звістка, що було ще й латинське виданнє, з іменем Фільотея (її підтримав новійшими часами Леґран, Bibliographie hellenique, III — статя про Аркудія).

⁵) Stebelski Dwa wielkie swiatła I, передм. с. 15. Новійший перегляд питання в статї проф. Студинського — див. прим.

⁶) Антіррізіс с. 899.

⁷) Перегляд перших двох роздїлів займає коло 360 сторін українського тексту, двох останнїх коло 60.

⁸) Антіррізіс с. 899.

⁹) Antigrafe — Пам. полем. лит. с. 1155.

¹⁰) Видана в т. V Памяток.

¹¹) В російськім перекладї видав його Малишевський, M. Пигасъ, II.

¹²) Відповідь Потїя, разом з листом Піґаса, видана була в збірцї: Kazania i homilie Нір. Pocieia, 1714 (Супрасль), по польськи. Проф. Студинський (Ze studyów c. 78) каже, що в 1605 р. вона була видана по грецьки й руськи але таке виданнє минї не звісне.

¹³) Obrona s. synodu Florentskiego powszechnego dla prawowiernej Rusi napisana przez Piotra Fiedorowicza w Wilnie kollegiuni ruskiego i. m. ks. mitropolity ruskiego rektora, a przez Gellasia Rusowskiego, archimandritę wileńskiego na polski język przełożona. Авторство своє відкрив Потїй в листї до Сапіги, толкуючи се тим, що рішив книгу присьвятити кн. Острозькому, а від нього князь присьвяти не прийняв би (Archiwum domu Sapiehów ч. 433).

¹⁴) Див. Голубева Библіограф. замЂчанія с. 359. Докладнїйшої описи сього видання досї не було подано; в показчику Каратаєва воно фіґурує під назвою „Апології флорент. собора”. Крім сих Потїєвих публїкацій на порученнє біскупа київського видана була книжка: Swięty a powszechny sobor we Florencyi odprawiony, переложена єзуітом Пентковским.

¹⁵) Руське виданнє (дефектне і без титулової картки) передруковане в Архиві Югозап. Рос. I т. VII.

¹⁶) Акты Зап. Рос. IV с. 229.

¹⁷) Т. V с. 531 і далї.

¹⁸) Видана в II т. Памятників полем. литературы.

¹⁹) Досї звісні самі дефекти, без титулових карток. Див. про сю книгу Голубева Библ. замЂтки с. 363 і далї.

²⁰) Див. про нього низше.

²¹) Видані в т. II Памятників полем. литературы.

²²) Виданий в II т. Актів Ю. З. Р.

²³) В ориґіналї титул безконечний: „Пересторога зЂло потребная на потомныє часы православнымъ христіаномъ... абы вЂдали, яко нЂкоторыє епископове панствъ коронныхъ, которыє исперва завше подъ владзою и подъ послушенствомъ святЂйшаго виленскаго константинопольскаго патріарха были, а потомъ... отъ своєго патріарха отступили и римскому папежови ся отдали”... Одиноке виданнє в Актах Зап. Рос. IV. Лїтературу див. в прим.

²⁴) Див. с. 330 і 474-5.

²⁵) с. 206.

Попередня     ТОМ VI     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ VI. Стор. 3.]