[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ II. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ II     Наступна





ОБЯСНЕННЯ ПОЧАТКІВ КОЗАЧИНИ. КОЗАКОВАННЄ ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ І КОЗАЦЬКЕ ІМЯ: КОЗАЧИНА ЯК ПОБУТОВЕ ЯВИЩЕ: ДАВНІСТЬ ЯВИЩА, АНАЛЬОҐІЇ В СТАРОРУСЬКІМ ЖИТЮ. ТЕРМІН „КОЗАК” — ЙОГО УЖИВАННЄ У ТУРЕЦЬКИХ НАРОДІВ В XIII-XV ВВ.; ПЕРЕНЕСЕННЄ МІЖ СЛОВЯН, КОЗАЦЬКЕ ІМЯ В ПАМЯТКАХ XV В.; РІЖНІ ЗНАЧІННЯ СЛОВА „КОЗАК” — РОЗБІЙНИК, СВОБІДНИЙ, БЕЗДОМНИЙ ЧОЛОВІК, СТЕПОВИЙ УХОДНИК, ДОБИЧНИК-ПАРТИЗАН; КОЗАЦТВО ЯК ЗАЙНЯТЄ, А НЕ СУСПІЛЬНА ВЕРСТВА АБО ҐРУПА В ПЕРШІЙ ПОЛ. XVI В.



Коли ми хочемо собі здати справу з походження козачини — як і коли вона зародила ся, як розвивала ся й формувала ся, ми повинні докладно розріжняти ріжні сторони сього питання. Мусимо відріжняти козачину як побутове явище і як певну орґанїзовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розріжняти козачину як явище, і її термін, з яким вона спеціалїзуєть ся і кристалїзуєть ся.

Козачина як явище, побутове, знане нам з часів староруських. Своє козацьке імя в тім матеріалї, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV в. А формуєть ся в певну суспільну верству протягом цїлого XVI в. і певні орґанїзовані форми й певне правно-признане значіннє дістає аж на переломі XVI і XVII в. І тільки з кінця XVI в. про козачину можна говорити як певну суспільну ґрупу, орґанїзацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. и.

Як явище побутове, ті прояви українського житя, які в XVI в. стають нам звісними під технїчною назвою „козацтва”, — старі як Україна. Се результат відвічної боротьби побуту оселого, хлїборобського з хижою, розбійничою, кочовою людністю степів, що віками тягнеть ся, все в нових і нових формах, в нових відмінах на тійже території України. І коли полишимо на боцї часи давнїйші і будемо тримати ся тільки історичних часів нашого народу, ми на кождім кроцї будемо стрічати ся з попередниками української козачини XVI в. І сї степові бродники, українська людність Чорноморя, вибита з обставин культурного, оселого житя кочовим потоком, віками спожитя серед кочових орд приладжена до обставин сього трівожного, півдикого житя, загартована й воєвнича, а заразом неминучо здичіла, пересякнена елєментами турецького кочового житя. Сї „Берладники”, „вигонцї галицькі” й иньші ріжноіменні чи безіменні промисловцї, що ходили на рибу й на иньший промисел в низини Дунаю, Днїстра, Днїпра, Дону, готові серед сих промислів кождої хвилї перетворити ся в воєнну дружину, щоб відбити ся від ворожого нападу чи самим вдарити, пограбити купцїв чи иньших промисловцїв, або пустити ся походом в глубину краю 1). І близше — на пограничах оселої кольонїзації з степами — ся погранична людність українська на Посемю, на переяславськім пограничу, Поросю й Побожу, воєвнича, завзята, готова дати відправу однаково всякій степовій напасти, і всяким претенсіям княжої власти чи боярської адмінїстрації. Сї „Куряне, славні вояки — під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані”, як їх описує Слово о полку Ігоревім — „дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (завсїди) натягнені, сагайдаки відчинені, шаблї вигострені — вони. скачуть як сірі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави” 2). Сї „чернигівські билї” з словянськими й турецькими іменнями, що „без щитів з самими ножами за халявою однім покриком проганяють ворогів, звонячи в прадїдівську славу”. Ті Поршане, ще за Володимира Вел. „нарубані” з ріжних країв і провінцій Київської держави, й пізнїйше складані з ріжних преріжних елєментів, з яких трівожне житє, очевидно, висївало найбільш тверді, загартовані на воєнну трівогу части, — що держали ся тут серед періодичних спустошень, перемішані з кочовою чорноклобуцькою людністю, приладивши ся до сусїдства і пожитя з сими турецькими елєментами, в вічній боротьбі присвоївши собі манєри і практики віковічного ворога „поганина”. Все се прототипи козачини, — теж побутове явище, яке на переломі XV і XVI в. здобуває собі імя „козацтва”.

Коли ми читаємо на останнїх сторінках Київської лїтописи припадком поданий нам образ сього пороського житя — сих сміливих, але безцїльних наїздів на Половцїв, диктованих тільки бажаннєм „сайгатів”, здобичи, — видумуваних самою пограничною людністю з сих мотивів, а чинених місцевими молодшими князями в супереч бажанням князїв старших, розважнїйших полїтиків. Коли слухаємо вирази невдоволення сих „старійшин Руської землї” на сї наїзди на половецькі кочовища, — бо се лупленнє половецьких веж і стад викликає тільки, як реванш, нові напади половецькі, — і заразом чуємо те співчутє, яке викликала в пограничнїй людности, в дружинних кругах ся безконечна погранична війна, де так приємно було застукати бісурман серед їх нападу на Руську землю, чи при поворотї, з здобичею, де небудь на тяжкій переправі, на порозї степів, або заїхати десь несподївано половецькі кочовища, забрати „колодники, и кони, и скота, и челяди и всякого полону” — ми чуємо себе в обставинах пізнїйшого XVI в. А слїдячи рух сих пограничних громад Побожа против князївсько-дружинного режіму XIII в., їх піддаваннє Ордї, щоб виломити ся з під власти князїв, — чуємо прототипи козацької полїтики кінця XVI, XVII-XVIII вв., її вічної опозиції державному ладу й суспільному режіму Польщі, її союзів з Кримом і Портою й змагань в сих турецько-татарських силах знайти опору против шляхетського режіму Польщі, против централїстичної полїтики Москви.

В XV в. сї старі прояви українського пограничного, свобідного і трівожного войовничого житя здобувають технїчну назву козацтва. Назва знов таки стара: в турецькім світї вона здавна означала вояка, при тім легкого і малоцїнного, так би сказати — низшої катеґорії. В словнику половецькім з 1303 р. знаходимо слово козак в значінню передової сторожі: понятям сторожа, варта відповідають половецькі слова „караул”, „козак” 3). В татарськім світі, з яким Українї прийшло ся житя в такій близькій стичности в XIII-XV вв., козак має значіннє чоловіка свобідного, незалежного, воєнного авантурника, але знов таки низшої катеґорії — волоцюгу, партизана, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого 4). В такім значінню — досить широкім, непевнім і не легкім для докладнїйшого означення, се слово переходить до сусїдньої, людности, яка мала дїло з степовиками — в кримські міста на Україну і в Великоросийські землї. В приписках на синаксарі XII в. міста Сурожа (Судака) знаходимо записку, очевидно сучасну, про якогось молодика Алмальчу, вбитого „козаками” в 1308 р. 5); очевидно козаки — тут кримські чи степові розбійники, татарські чи якісь иньші. В статутах кримських ґенуезьких кольонїй 1449 р. не раз згадують ся козаки з Кафи й иньших ґенуезьких міст, чи то з місцевих вояків (т. зв. орґузіїв — кінної полїцийно-воєнної сторожі при консулї м. Кафи), чи з иньших людей, що займали ся добичництвом — забирали чи переймали (interceptio) у Татар худобу й ріжну здобич 6). На великоросийськім пограничу, в Рязанській землї, першу звістку про свійських, рязанських козаків, як легке військо, стрічаємо в р. 1444 7), але в пізнїйшім лїтописнім оповіданню, так що автентичність сього терміна для 1440-х років не безсумнївна (в документальнім матеріалї що до Рязанської землї ми про них зачуваємо тільки в перших роках XVI в.) 8). На Українї документальні, вповнї виразні згадки про козаків свійських, українських, маємо з 1490-х років, а меньше ясні натяки — з 1470-х років. При тім одначе в звістках, які дотикають України, і в иньших сучасних слово „козак” (казак), „козацтво”, „козаки” уживаєть ся в ріжних значіннях, які передають ріжні відтїнки сього понятя.

Козак — степовий розбійник, добичник. З одного часу ми маємо дві таки згадки, що являють ся заразом найстаршими слїдами уживання козацького імени на Українї. Під 1469 р. Длуґош записує: „велике татарське військо, набране з утїкачів, розбійників і вигнанцїв, яких звуть вони своєю мовою козаками, під проводом заволзького хана Маняка, трома віддїлами напало на землї Польської корони” 9). В 1474 р. громада м. Кафи заносила своїм зверхникам скаргу, що кілька років тому пограбували в степах великий караван їх купцїв „розбійники й козаки”. 10) з земель в. кн. Московського, і на се вони не дістали нїякої сатисфакції, а навпаки своєвільство і сміливість „сих розбійників і иньших сусїднїх зросла до того, що майже що дня чинять пребагато шкоди Кафинцям” 11). В обох оповіданнях імя козаків безпосередно прикладаєть ся до добичників неукраїнських 12), але заразом вони натякають досить виразно, що назва козаків прикладала ся широко до ріжного роду степових добичників (convicini nostri, як їх називають Кафинцї). Тим поясняєть ся фразеольоґія актів з кінця XV і початків XVI в. Хан напр. скаржить ся в 1492 р. в. кн. Олександру, що Кияне і Черкасцї розбили під Тягинею татарський корабель; а в. князь відписуючи повідомляє, що він поручив трусити „козаків” 13). Отже „козаки” — се ті Кияне і Черкасцї, які промишляють в степах розбиваннєм. Півстолїтя пізнїйше, виправдуючись перед турецьким правительством в справі пограблення Очакова козаками, польське правительство подібним же способом поясняло, що се зробили „прокляті ті розбійники, люде неоселі, що тягають ся по степах” 14).

Козак — чоловік свобідний, нїкому не підлеглий, над яким нема анї власти, анї екзекутиви. „Вільний козак” стало орґанїчним понятєм в пізнїйшім козачім житю. В тім же очаківськім епізодї, правительство польське, спихаючи з себе всяку відповідальність, писало, що згода не може бути порушена „своєвільством і злочином розбійників, котрих провідниками були московські піддані, а решта люде не оселі в державах королївських, і за ними пішла вся наволоч; вони не мають постійних осель і живуть в степах як дикі звірі, живлять ся з грабунку, нїчиїй власти не підлягають, і через те не легко таких людей ловити й карати” 15). Правительство Баторія на всякі скарги татарські й турецькі на козаків повторяло, що „то купа людей з ріжних народів, які ходять самопас, не мають нї постійного пробутку, анї певних законів, анї якоїсь власти над собою 16).

Козак — взагалї чоловік бездомний, неоселий, неприкаянний, без певного зайнятя. „Окромъ осилихъ бояръ и мещанъ бываютъ у них прихожиє козаки” — читаємо в ревізії черкаського замку 1552 р., по вичисленню оселої людности міста. Подібно при Канїві, на закінченнє реєстра, де вичислені бояре, міщане, слуги, вояки, люде панські й монастирські: „А окромъ того бываєть там людей прихожихъ, козаковъ неоселыхъ — а бываєтъ ихъ не ровъно завжды, але яко которыхъ часовъ” 17). „Козаків, людей неоселих, прихожих нїколи не держати по селах довше трох днїв, і коли козак прийде до кого і коли буде відходити, все село повинно про се знати, бо від таких дїєть ся по селах богато шкод і злодїйства”, постановляє пізнїйша ревізія кремінецька, і уставляє, що як би хто пустив до свого дому „такого козака, неоселого чоловіка”, не повідомивши громади, або так само випустив, або перетримав над три днї, і за той час стала ся б кому шкода, — то він має за те відповідати 18).

Зайнятя козака люстрації 1552 р. описують так: „Козаки которыє домовъ тамъ въ Черкасахъ не мають, и тыє дають старосте колядки по шести жъ грошей и сена косять єму по два дни на лете толоками за єго стравою и за медомъ; а которыи козаки не отходячи у козацътво на поле ани рекою у низъ, служатъ въ местехъ в наймехъ бояромъ або мещаномъ, тыи старосте колядки давати ани сена косити не повинни” 19). Першу фразу можна розуміти на двоє: що під козаками треба розуміти неоселих людей, в противставляннє міщанам, або що були такі козаки, що мали доми й тому розуміють ся в катеґорії міщан, а тепер мова про неоселих (при широкім значінню слова „козак” обидва толковання вповнї будуть на місцї, як ще побачимо). Сї неоселі козаки або ходять на свій козацький промисел, „у козацтво” в степи й низ, або служать за наймитів в містї. Се друге теж важне, бо відтїнює те понятє бездомного, пролєтарського характеру козацтва, яке вище я зазначив; але перед усїм характеристичне для нашого козака перше — його козакованнє в степах, яке роскриваєть ся в дальших понятях.

Претвич, виправдуючи в своїх записках партизанську війну з Татарами, пише: „що до лягання на полю між шляхами, яке зветь ся козацтвом 20), — то вийшовши на степи за дуброви там такі болота, що як би й чотири чоловіки йшло, то не може закрасти ся, бо на болотах всюди їх можна вислїдити — і такою службою на степах між шляхами трапляло ся минї часом не допустити Татар в землю королївську, а часом підстеріг, як вони йшли в землю королївську, підстерігав і побивав” 21). Так отже ще в серединї XVI в. „козацтво” було технїчною назвою для степової партизанської війни, підстерігання ворога в степах, щоб при нагодї його „улузати”, як казали. (Се розуміннє „козацтва”, як бачимо, сходить ся дуже близько з тим, в якім се слово вперше приходить в наших памятках — в значінню варти, сторожі). „Козацтво” люстрації 1552 р., очевидно, ширше понятє: „іти у козацтво” в нїй, очевидно, означає не спеціально тільки степове розбиваннє чи пограничну війну, а степовий промисел взагалї — рибні й звірині лови і нерозлучну з тим партизанську війну. В такім більше спокійнім характері степових промисловцїв виступають перед нами козаки в однім з найранїйших звісток, в уставній грамотї м. Київа 1499 р.: „Которыи козаки зъ верху ДнЂпра и съ нашихъ сторонъ ходять водою на низъ до Черкасъ и далЂй, и што тамъ здобудуть, съ того со всего воєводЂ десятоє мають давати; а коли рыбы привозять зъ верху або зъ низу просолныи и вялыи до мЂста кіевского, тогды маєтъ осмъникъ воєводинъ то осмотрЂти и обмытити и маєтъ на городъ взяти онъ бочки рыбъ по шести грошей, а отъ вялыхъ рыбъ и свЂжихъ десятоє” 22). Тут козаками звуть ся степові промисловцї, навіть прихожі люде з Полїся, що ходили на уходи й вертали ся потім з рибою й иньшими продуктами уходницького господарства.

Отже козак на українськім Поднїпровю другої половини XV і першої половини XVI в. — се з одного боку неоселий, нїкуди не приналежний чоловік, в тім родї як ludzie lóżni, гультяї польського права. З другого боку се чоловік такий, що незалежно від свого становища суспільного, — чи буде то чоловік неоселий, чи оселий міщанин, боярин, пан, — промишляє в українських степах і спеціально займаєть ся тут пограничним спортом, степовим добичництвом, а ще спеціальнїйше — практикує партизанську війну з Татарами. В анальоґічних значіннях се козацьке імя уживало ся в тім же часї також і серед Татар, де сим іменем називали ся вільні, неприкаянні вояки, степові добичники 23), і в світі великоросийськім, де крім свого пограничного воєнного козацтва — донського, стрічаємо козаків в ріжних місцях в значінню наємних робітників, промисловцїв і певних воєнно-служебних контінґентів 24); а навіть і на Білоруси і Литві, так далекій від татарського світу, були безземельні воєнно-служебні козаки з татарських осадників 25).

Нї в першім значінню — неприкаянного пролєтаріату, тим меньше в другім, добичницькїм, українське козацтво кінця XV і першої половини XVI в. не представляє з себе нїякої замітної, скільки небудь орґанїзованої суспільної верстви. З одного боку воно розпливаєть ся в тій рухливій хвилї уходників, що набігає з весною в поднїпрянські міста й уходи й відливає відси з кінцем степового сезону, розпливаючись по ріжних кінцях України; з другого боку воно всякає й непомітно переходить в місцеві суспільні верстви східно-полудневої України — особливо в міщанство. „В козацтво” ходять тутешнї міщане, селяне і навіть дрібне боярство; з „козаків” рекрутують ся „почти” служебників місцевих старост і державцїв. Козацтво і в сїм часї і довго ще пізнїйше — більше зайнятє нїж суспільна позиція, і тодї як про дїла, походи, зачіпки козацькі стогдом стогне в тутешній українській атмосфері, козацтва як суспільної верстви, як якихось „громад”, про які стільки писало ся в новій українській історіоґрафії, — не видно й не слїдно в нашім документальнім матеріалї довго-довго, майже до самого кінця XVII віку.

Поки що ми переконаємо ся про се, коротко переглянувши найстарші звістки про українську козачину, з кінця XV і початків XVI в.








Примітки


1) Пор. т. II 2 с. 520.

2) Пор. т. II 2 с. 331.

3) Codex Gumanicus bibliothecae ad templum Marci Venetiarum ed. Géza Kuun, c. 118. В сїм словнику на слово латинське даєть ся слово перське, потім слово або два або цїла ґльоса половецька. В данім разї маємо такий ряд: guayta — naobat — ghasal cosac. Ceредновічно-латинське guayta, у Дюканжа gaita — eхсubіае, vigil; перське naobat — як толкує видавець, значить сторожу (ехсubiае, custodia); ghasal, по його поясненню, зіпсована транскрипція karaul. Отже cosac відповідає словам варта, „караул”.

4) В турецькім словнику Радлова (Опытъ словаря тюркскихъ нарЂчій) читаємо: козак в мові джаґатайській, в діалєктах кримськім і казанськім — „чоловік вільний, незалежний, авантурник, волоцюга”, ein freier, unabhängiger Mensch, Abenteurer, Vagabund; в джаґатайсько-турецькім словарі Велямінова-Зєрнова — розбійник, der Rauber, Wegelagerer; козак дієслів в джаґат. — розбійничати, raubend umherziehen.

5) „ЗамЂтки XIII-XIV вЂка, относящіяся къ крымскому городу СугдаЂ (Судаку), приписанныя на греческомъ синаксарЂ” (Записки одеського істор. тов.V с. 613: τη αύτή ήμέρα έτε λιωδ ό δoυλ τoύ θύ άλμαλτηoύ ύιός τoύ σαμακά, φευ ό υέoς ξίφη σφαγης υπo καζακων. ινσ ς τoύ ςώις έτ. — „того дня (17 мая) умер раб божий Альмальчу син Самака, ой! — молодик, убитий мечем козаків, р. 6816 (1308)

6) Див. статути, видані в V т. одеських Записок с. 757: si соntinget fieri aliquam predam terrestrem per casachos orgusios seu homines Caphe tam de rebus bestiaminibus et bovis Tartarorum quam aliorum quorumcunque, — устава забороняє кафинській адмінїстрації відбирати від них здобичу, а навпаки консул повинен tales casachos orgusios et interceptores sustinere et eis dare omne аuхіlіum et favorem, a за відібраннє здобичи ab interceptoribus (добичників) predictis уставляєть ся кара. Стороженко в своїй моноґрафії про Баториєву реформу перекладає сей текст так, що тут іде мова про козаків та орґузіїв та иньших Кафинцїв (с. 17), але я вважаю правильним переклад і толкованнє видавця, проф. Юрґевича (див. прим. 108 на с. 830), що тут мова про козакованнє орґузіїв та иньших кафинських людей — отже слово „козаки” толкуєть ся дальшими словами — се або орґузії (що як люде воєнні особливо сим добичницьким спортом займали ся), або иньші Кафинцї. Що таке орґузії, поясняє устава на с. 699-700, се воєнна ескорта консуля, анальоґічна з старостинськими „почтами”, що так само козакували на Українї (про походженнє сього слова у Смірнова Крым. ханство с. 43). Устави Судака і Чембало (Балаклави) (тамже в Записках V с. 783 і 789) додають іще постанови про подїл козацької здобичи. Інтересні своїми анальоґіями з українською практикою: четверту частину дістає консуль, решта дїлить ся по половинї між громадою і козаками (de quacunque preda fienda de quibuscumque rebus inimicorum seu aliorum, qui quovismodo contrafecissenfc decretis Caphe, perveniat in consulem dicti loci quarta pars (et) relique tres quarte partes dividantur inter comune et dictos cazachos seu alios interceptores, videlicet quemlibet eorum per dimidia — ibid. c. 189 і теж саме с. 783).

7) Никон. III с. 62: „козаки рязаньскіа на ртахъ съ сулицамя и съ рогатинами и съ саблями”. В коротшім оповіданню Воскрес. л. (т. II с. 111) нема про них згадки.

8) Звістки зібрані у Иловайского Исторія рязанского княжества (Сочин. І с. 202).

9) ex fugitivis, praedonibus et exulibus, quos sua lingua kozakos appellant — V c. 530.

10) per publicos latrones et cosachos illius domini de Mosco.

11) tantum crevit libido et audacia horum latronum et aliorum convicinorum nostrorum — Codice diplomatico delle colonie tauro-liguri II т. II ч. 1102, передрукований сей текст з коментарем в моїй статї: Козаки в 1470-х роках (Записки Наук. тов. ім. Шевченка LIV).

12) Порівняннє сеї кафинської скарги з дипльоматичною кореспонденцією московською показує, що пограбили кафинський караван татарські „козаки” московського васаля „царевича” Касима.

13) Pulaski докум. ч. 24.

14) a perditis illis latronibus, qui nunquam certo loco consistunt, sed per campos vagantur. В польськім концептї сього листу: сі ludzie, ktorzi w Oczakowie skodi pocynieli, beli kozacy polni, a nie osiedli na iednem mieisczu. Збірка документів до епізоду 1545 р., видана Е. Барвінським (Набіг козаків на Очаків 1545 р.) в Записках Науков. тов. ім. Шевченка т. XVIII с. 15.

15) Ibid. ч. 1.

16) Гайденштайн (II с. 113), пор. інструкцію Батория — Źródła dz. IV с. 77.

17) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 89 і 106.

18) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 114 (1563).

19) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 82.

20) Co sie dotycze legania na polu między szlaki na straży, ktore zowią kozacwo.

21) l. с. с. 52. Пор. оповіданнє Бєльського, як 1516 р. Предслав Лянцкороньский вибрав ся під Очаків w kozactwo (c. 991 — оповіданнє се наведене низше).

22) Акты Зап. Россіи І ч. 170.

23) Див. напр. Памятники снош. съ Крымомъ II с. 128, 231-4, 613 — татарські козаки азовські й білгородські, тамже с. 230 — „козакъ ордынскій”, с. 376-9 „козаки мещерські” (татарські, служебні московського в. князя); в Актах Ю. З. Р. II ч. 143 поіменний реєстр 24 козаків білгородських, що вступають на службу в. кн. Литовського (характеристичні татарські ймення).

24) Див. напр. звістки зібрані у Костомарова у вступі до Б. Хмельницького (вид. 1884, г. 6-7).

25) У Любавского Обл. дЂленые с. 529-30.











Попередня     ТОМ VII     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ II. Стор. 2.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.