[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ГРІЗНИЙ ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, ЙОГО ПРИЧИНИ: ЗРІСТ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ, ЕМІҐРАЦІЯ З ЗАХ. І ПІВН. УКРАЇНИ, РІЗКІ КОЛЬОНЇЗАЦІЙНЇ ЗМІНИ ЗА ПІВСТОЛЇТЄ.

На зріст козачини з кінцем XVI віка вплинули ріжні обставини. Перед усїм саме помноженнє тутешньої людности.

Останні десятилїтя XVI і перші XVII зазначили ся незвичайним поступом кольонїзащї в Східнїй Українї. Тільки порівняти стан залюднення початків XVII в. з кольонїзаційними обставинами які малюють перед нами люстрації середини XVI в. Тодї кілька міських осад при замках на цїлім просторі полудневої Браславщини, східно-полудневої й центральної Київщини; та цїлого майже Заднїпровя, і поза тим самі порожні простори, оживлювані тільки ватагами приходнїв, що виходили на промисли в степові уходи, а в близшім сусїдстві замків оброблювані тільки находом — міщанами й селянами, що виходили тільки на роботу або що найбільше — на робочі часи до своїх хуторів, пасїк, ріль, готові при кождій трівозї тїкати в замкові укріплення. Тепер побачимо величезну ріжницю. Край цїлком відминив ся в своїй фізіономії. Полїпшеннє кольонїзаційних обставин східньої України — з одного боку, погіршеннє обставин селянського житя й господарства в Українї Західнїй і Північній — з другого, викликають незвичайну еміґрацію в східно-українські простори ¹). Зріст півоселого козацького уходництва в степах, що заткало їх з часом сїтю своїх зимовників і городцїв; повстаннє козацьких твердинь і залог на Низу, успіхи дрібної партизанської козацької війни з Татарами, голосні походи на них другої половини XVI в. — все се утворило инакшу, далеко теплїйшу й привітнїйшу атмосферу оселій кольонїзації Східньої України. Розумієть ся, до повної безпечности и тепер ще було дуже й дуже далеко. Як ми бачили ²), господарство й тепер приходило ся вести під неустанною грозою татарських нападів, що під пограничні замки приходили, як висловляєть ся (не без гіперболїзму розумієть ся) черкаський староста — і по кілька разів на тиждень. Але так безпомічним і пропащим не чув уже себе тут оселий господар, а незвичайне погіршеннє економічних і правних обставин селянського житя в иньших, лїпше захищених частях України — незвичайний зріст селянського оподатковання, перетяженнє панщиною, забираннє ґрунтів — все се змушувало богатьох і богатьох виберати повне небезпечности житє на східно-українських просторах, нїж безвихідне поневоленнє в безпечнїйших сторонах західнїх і північних.

З українсько-білоруського Полїся, з Побужа й Галичини, з північно-західньої Волини суне маса селянського і маломіщанського осадника на полуднє і схід, посуваючи ся звичайно етапами — переходячи в поблизькі околицї: з Галичини на Поділє, з Побужа на Волинь, тим часом як звідси сила еміґрантів-утїкачів іде далї — в сусїднї части Браславщини й Київщини найчастїйше, поки кінець кінцем ся еміґраційна хвиля не перекотить ся до крайнїх своїх границь — заднїпрянських пустинь. Процеси про селян-утїкачів, дуже часті в тодїшнїх актах судів місцевих і трибунальських, дають по части понятє — коли не про розміри, то напрями сеї масової еміґрації. Бо переважні маси еміґрантів пропадали безслїдно для їх бувших панів і не знаючи, де вони опинили ся, їх пани не могли і вчинити процесу з їх новими дїдичами ³). Тому про великість сеї еміґраційної хвилї дають понятє скорше ті переміни в залюдненню Східної України, які являють ся результатом сеї еміґрації.

В серединї XVI в. на полудневий схід від лїнїї Київ-Браслав ми не бачили зовсїм постійних осель, з виїмком кількох (всього тільки трох!) правительственних замків. При кінцї першої чверти XVII в. міста і місточка рахують ся вже тут десятками, а села навіть сотнями. Так в Білоцерківщинї, де в серединї XVI в. що йно тільки сам замок збудовано, люстрація виказує 36 „сїл або хуторів” що належать до староства Білоцерківського, 9 таких же осад на міських ґрунтах, десяток сїл в шляхетських державах, крім того в Романівськім ключу 5 сїл, цїлий ряд міст і містечок: Таборівка, Трилїси, Гуляники, Cквира ⁴). На Раставицї три місточка й коло 20 сїл ⁵). Низше по Роси, в старостві Богуславськім 13 сїл ⁶), в Канївськім звиш 20 ⁷). За Днїпром в Переяславськім 25 сїл; крім Переяслава місточка Гелмязів, Яготин, Березань, Биків, Яблунїв, Ірклїїв, Голтва, Кропивна, Золотоноша (се приватне, иньші королївські) ⁸). Розширюєть ся значно сама територія кольонїзації. На крайній східнїй границї, під московським рубежем бачимо ряд осад на горішнїм Пслї: місточка Гадяч, Рашівка, Лютинка й ин. На Днїпрі зявляєть ся уже в першім десятилїтю XVII в. „староство Чигиринське,” в порічю Тясмина ⁹). Кольонїзуєть ся „пустиня Умань”, де в 1620-x рр. бачимо місточка Умань, Городецьке, Бабанку. На межирічю Бога і Днїпра осадчий кн. Збаразьких Василь Босий поставив замок на Бершади, і він стає гнїздом пограничників, що під проводом Босого ведуть звідси партизанську війну з Татарами й Турками (до котрих належав поблизький Ягорлик); замок зруйнованно на жаданнє Турків в 1617 р., але порічє Бершади кольонїзуєть ся далї. Над Днїстром в тім же часї зявляєть ся замок в Рашкові зруйнований Турками в тімже 1617 р., але кілька лїт пізнїйше (1623 р.) бачимо тут уже ключ Рашківський Замойских. За пятдесят лїт від першої Авґустової „реформи” козачини людність східньої України зросла в ріжних місцях в 15-20 і більше разів ¹⁰). А з тим незмірно зростала й чисельність самої козачини.

Примітки

¹) Кольонїзація Східньої України на поч. XVII в. В звязку з соціально-економічними обставинами досї не була предметом спеціальних студий, так само і розвій козачини в звязку з сими факторами. Лїтература по історії кольонїзації Східньої України XVI-XVII в. Вказана в прим. 1 сього тому і в т. VI с. 285 і далї в прим. 3. Лїтература відносин соціальних і економічних в т. V прим. 3 і 7. До житя козачини сих часів деякі інтересні помічення особливо у Кулїша Исторія возсоединенія Руси т. II і III, дещо у Каманїна Къ вопросу о козачест†до Б. Хмельницкаго (Чтенія київські, VIII, зі збіркою документів). Спеціальнїйше вказано низше при поодиноких місцях.

²) Див. с. 55-7.

³) Досї, на жаль, не роблено близших розслїдїв над сею еміґрацією, та розслїди ті утруднені й тим, що з актових книг найбільше інтересних з сього погляду судів — житомирського, київського, браславського дуже мало заховало ся. Яблоновский в своїй моноґрафії про українську кольонїзацію (Źródła XXII с. 128 і далї) вибрав деякі відомости, головно з процесів трибунальських, та на жаль подав їх в формі дуже мало пожиточній. Наведемо все таки дещо: в Котелянській волости Ружинських (полуднева Житомирщина) знаходять ся втїкачі з маєтностей корецьких, полонських, заславських; в Чуднові, Коднї, Слободищах тамже — втїкачі з маєтностей полїських, і з Кремінеччини; в Ружинї і Білиловцї (тамже) з Побожа і Зах. Поділя; утїкачі з Поділя в східнїй Браславщинї — в Пикові, Немирові, Краснім, Погребищах, Липовцю, Дашові й їх волостях; рідше стрічають ся мандрівки сюди з Галичини та Побужа, але й такі факти є в процесах (а ще частїйше мусїли бути в житю): в Тиврові, Браїлові, Краснім, Бортниківцях (в Браславщинї) знайшли ся втїкачі з землї Галицької, в Рогізній — з Підляша; теж саме в Коднї — втїкачі з Баворова; в Турчинцї (Житом. п.) з Володавської волости; з Бельзкої землї — в Білилівцї. Втїкачі з горішнього Побожа (Багринівцї, Маркушівцї, Коморовцї) спиняють ся в Корсунї, Стеблеві, навіть Золотоноші, з Мозирщини — в Чигринї, Переяславі, Жовнинї. Найбільше за Днїпро ідуть з східньої й полудневої Київщини — перед перспективою панського режіму, що наступав на них, шукаючи дальших і безпечнїйших від панських претензій країв. Виходнї з Черняхова (коло Житомира) йдуть до Гоголева, Боришпільської волости, Прилук; з Рожева (на зах. від Київа) до Бикова, Жеребятина, Лубень, Сенчі, з Ходоркова (на полуд. від Рожева) до Бобровницї, Бикова, Басани, Березни, Сенчі; з Ржищева і Триполя — до Остерської і Боришпільської волости, до Кропивни, Пещаното, Жовнина, Лукомля, Сенчі; в Пиратинї знаходять ся втїкачі з Новоселець (гор. Побоже), з Лучина, Безрадич, Княжич (на зах. і полуд. від Київа); в Прилуках — з Чорнобиля, Воронина (Макарова), Черняхова, Рожева, Кривого (київське Полїсє і Житомирщина).

⁴) Źródła dz. V с. 137-8.

⁵) Źródła dz. XXII c. 214.

⁶) Іb. V с. 136.

⁷) Ib. c. 131.

⁸) Źródła V с. 132-3.

⁹) Ib. XXI с. 146.

¹⁰) По підрахунку люстрацій 1545-1552 рр. в воєводствах Київськім і Браславськім виходить усього коло 4400 родин — господарств (Архивъ Ю. З. Р. VII. II передм. с. 32-3). По даним коло р. 1625 Яблоновский виводить для тих же воєводств (дуже приблизно розумієть ся) загальну цифру коло 92 тис. димів, отже зріст більше як в двадцять разів! Се дає деяке понятє, хоч на докладність цифр, розумієть ся, не можна покладатись. При тім треба памятати, що в лїпше залюднених північно-західнїх частях збільшеннє не було так значне; навпаки — в слабше залюднених східно-полудневих частях залюдненнє зростало незмірно.

Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 2.]