[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна





ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: МОСКОВСЬКА СМУТА: УЧАСТЬ КОЗАКІВ В ПОХОДЇ ЦАРЕВИЧА, МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, МОСКОВСЬКІ СМУТИ 1605-8 Р. І УЧАСТЬ В НИХ КОЗАЧИНИ. ЗАЧІПКИ З ТУРКАМИ І ТАТАРАМИ; ПОГРОМ ВАРНИ 1606 Р., ПОХОДИ МОЛДАВСЬКІ. СВОЄВІЛЬСТВА НА УКРАЇНЇ, „БУНТИ” КОРСУНСЬКІ, КОНСТИТУЦІЇ НА УКРАЇНСЬКУ СВОЄВОЛЮ 1607 РОКУ, ПОСТАНОВИ 1609 Р., ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ.



Але на місце погамовання українського своєвїльства, жаданого правительством і кругами шляхетсько-панськими, ті ж сами круги кинули в козацькі круги новий фермент, який ще сильнїйше зміцнив українську анархію і під покровом її дав спромогу далї зростати козацтву і козацькій деструкції польсько-шляхетського режіму. Була то московська авантура, сотворена українськими маґнатами, але кінець кінцем підтримана і самим правительством. З початку король не хотїв мішати в сю аферу державу й полишив її інїціативі маґнатів. В другій половинї 1603 р. Вишневецькі висувають звісного „царевича Дмитра” як московського претендента, законного сина царя Івана, і вже від зими 1603/4 рр. мусїло роспочати ся вербованнє охочих до задуманого походу на Москву. Між участниками мусїли в першій лїнїї знайтися козаки. Уже в передових полках, які повів з собою „царевич” з кінцем лїта 1604, ішов цїлий ряд українських пограничників — кн. Вишневецький, Ружинський, Струсь, староста остерський Ратомский, і вони мусїли рушити з собою цїлу хмару українського козацтва — козаки справдї згадуються в сїм війську 1). У в тих операціях, які вели ся разом з сим на полудневій границї московській, від Посемя, нема теж сумнїву, що поруч донських брали участь також козаки запорозькі. Головні маси їх рушили одначе пізнїйше, в осени 1604 р. Під Новгород Сїверський в груднї 1604 р. прийшло велике запорозьке військо — 12 тисяч, з доброю гарматою, „котрим царевич (Димитрий) давно був післав корогву (закликаючи до походу); вони мали з собою добру армату, кілька гарматок, і царевич був їм дуже радий, богато покладаючи ся на їх мужність, і велику силу їх війська” 2). Надїї сї не дуже справдили ся, бо в великій битві під Добриничами козаки, як нарікав потім царевич, не додержали йому компанїї й утїкли 3). Але хоч головне козацьке військо кинуло Дмитра, українські козаки зістали ся участниками дальшого походу, і на місце першого їх корпусу мобілїзували ся дальші партії їх в московський похід. Київська шляхта в своїй інструкції, писаній в перших днях грудня н. с., згадує про дальші їх ватаги, що громадили ся ще на Українї, „вигребши ся з Низу”, і наповняли страхом місцеву шляхту, що сподївала ся від них нових поборів і контрібуцій та нарікала на всякі безправства, особливо в заднїпрянських волостях, де громадили ся козацькі полки для походу в Московщину 4). На соймі, на початках 1605 р. Януш Острозький на підставі відомостей, які приходили з України, оповідав, що козаки справдї „росписали унїверсали по тамошнїх краях, кажуть собі платити гроші, і з тим боїмо ся, що б і хлопи наші не приставали до козаків і до них не прилучали ся при такім своєвільстві безкарнім” 5). Правительство було зайняте иньшими справами і не вважаючи за добре стримувати козачину, що головно підтримувала тодї московську авантуру (від якої сподївалися в двірських кругах великих користей полїтичних), не вважало можливими брати ся до якихось значнїйших репресій. Тим більше що козачина заразом несла й пограничну службу против Татар: напр. 1605 р. вони погромили Татар на Піднїстровю, а з кінця 1606 р. маємо лист Григорія Ізаповича „гетьмана” і всього рицарства запорозького, де вони остерігають усю людність „України Поднїпрської” про скорий напад татарський (правдоподібно оден з многих, сей лист заховався тому, що гетьман просив його лист записати до актів, на доказ козацької служби) 6). А коли з початком 1606 р. прокинув ся грізний внутрішнїй рух против короля і його близких дорадників, що приводить до оружного рокошу (1606-8), правительство вже не мало анї часу анї спромоги думати про що небудь иньше крім сього небезпечного руху, що грозив самого короля скинути з престолу 7).

Козачина буяла, вмішуючи ся в заграничні авантури. Далї брала участь в московських замішаннях, підтримуючи після упадку царевича Дмитра († 17/V. 1605) повстаннє, що розвинуло ся на сїверськім пограничу против його наступника царя Вас. Шуйского під проводом Болотнїкова, з сильною соціальною закраскою, в дусї української козачини (лїто 1606 — осїнь 1607). Повстаннє терських козаків, що виставили претендента названого царевичом Петром, внуком царя Івана, і з ним рушили на Поволже, ще за житя царя Дмитра, також знайшло собі помічників між Запорожцями. Дмитро Другий (чи так званий потім „Тушинський вор”), що виступив лїтом 1607 року і підняв повстаннє на тім же сїверськім пограничу, підтриманий ріжними авантурниками з Польсько-литовської держави (кн. Роман Ружинський, Ад. Вишневецький, Ян Сопіга, Тишкевич, Лїсовский), крім козацьких ватаг, навербованих ним, був також ущасливлений запорожськими полками, особливо коли справа Болотнїкова і „царевича Петра” була рішучо убита (жовтень 1607 р.). Так в походї сього „другого Дмитра” з Сїверщини, в тімже жовтнї прилучили ся до нього в Карачеві запорожські ватаги 8), а хоч скоро відстали, то з початком 1608 р. почали до нього прибувати нові ватаги козацькі, з своїми ватажками і під проводом ріжних шляхетських авантурників з України 9). І з дальшими успіхами, коли „Дмитру” удало ся пройти під саму Москву й заложивши табор тут в с. Тушинї, взяти Москву в бльокаду, козаків все прибувало до нього. З кінцем 1608 р. рахували в його таборі Запорожцїв до 13 тисяч 10), і вони брали визначну участь в московський „смутї” й пустошенню московських земель разом з иньшими авантурничими ватагами, що під фірмою претендента, якому нїхто не надавав значіння, зробили своїм ремеслом пустошеннє і войованнє Московщини 11). Під весну 1609 р. потягнули туди нові ватаги: в сучаснім листї (з 1/III) чуємо про Низовцїв, що йдуть туди через Білорусь, в числї, як казали, до 8 тисяч 12).

Разом з тим не переривали ся козацькі зачіпки з Татарами й Турками; в переговорах Порти з Польщею незмінним Leitmotiv-ом повторяють ся жадання приборкання козаків, а польське правительство повторяє старі оправдання, що воно нїчого не може на се порадити, бо се „племя не постійне, не послушне, безпутне, зложене з утїкачів московських, татарських, турецьких, руських, волоських, без отчини, без закону, без постійного осїдку, що живе з грабунків і розбоїв, безпечне в сховищах і пристановищах своїх на Днїпрі й иньших ріках, свого майна не має, чужому небезпечне, нїякої власти над собою не признає і не зносить” 13). З кінця 1605 р. маємо королївський унїверсал, де згадуєть ся про якісь недавні напади козаків на турецькі землї (козацы... в земли єго (цесара турецкого) вривати се и шкоди немалыє чинити мели), і король наказує старостам, аби більше таких нападів не допускали 14). Лїтом 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста чорноморського побережа, ходили на Кілїю і Білгород, взяли навіть з собою і королївського дворянина, присланого до них для порядку. Забрали на морі десять турецьких ґалєр з людьми, запасами і товарами. Напали з моря на Варну, вибили мешканцїв і забрали більш як на 180 тис. золотих здобичи з собою 15). До сього походу прикладаєть ся з деякою правдоподібністю стара пісня про взятє Варни:


              А в недїлю пораненьку

              Зібрали ся громадоньки,

              До козацької порадоньки:

              Стали ради додавати,

              Відкіль Варни доставати —

              Ой чи з поля, чили з моря,

              Чи з тої річки невелички?

              Послали посла під Варну,

              Поймав же посел Турчанина,

              Старенького ворожбита,

              Стали його випитувати,

              Відкіль Варни діставати —

              Ой чи з поля, чили з моря,

              Чи з тої річки невелички?

              „Анї з поля анї з моря,

              А з тої річки невелички”,

              А в недїлю пораненьку

              Зібрали ся громадоньки

              До козацької порадоньки.

              Стали ради радувати,

              Відкіль Варни діставати:

              Ой чи з поля, ой чи з моря,

              А чи з річки невелички?

              Біжуть, плинуть човенцями,

              Поблискують весельцями;

              Ударили з самопалів,

              З семи пятдесят 16) запалів,

              Півсоткою із гармати

              Стали її добувати,

              Стали Турки нарікати.

              Стали Варни діставати,

              Стали Турки утїкати,

              Тую річку проклинати:

              Бодай річка висихала,

              Що нас Турків в себе взяла.

              Була Варна здавна славна.

              Славнїйшії козаченьки,

              Що тої Варни дістали

              І в нїй Турків забрали 17).


Припадком довідуємо ся далї, що в осени 1608 р. козаки ходили на Перекоп, „дивною хитрістю здобули, розграбили й спалили” се місто, як записує сучасний єзуітський хронїст 18). Потім з 1609 р. (в осени) маємо звістку, що козаки на 16 чайках напали на устє Дунаю, попалили й пограбили придунайські міста: Ізмаїл, Кілїю, також Білгород, але не встигли забрати всю здобичу, бо їх сполошили Турки 19). Та се тільки уривкові, припадкові звістки про походи, що стали явищем хронїчним, звичайним.

Крім нападів на землї турецькі і татарські далї давали козакам поле для подвигів нещасливі краї волоські — тепер уже Молдава, де з смертю Єремії Могили в р. 1606 почали ся довгі усобицї, з незмінною участю ріжних шляхетнороджених авантурників і козаків. Польща підтримувала синів Єремії; конкурентами виступив з початку давнїй претендент Степан Богдан. Весною 1607 р. султан довідав ся, що він подав ся на Україну й збирає там козаків, щоб іти на Молдаву; він просив короля його зловити там, але король, розумієть ся не міг сього зробити 20). З сих заходів Богдана не вийшло нїчого, і далеко серіознїйшим претендентом виступив брат Єремії Симеон (невдалий господар мунтянський). Він купив собі ласку турецького двору і мав його протекцію; скинув Константина Єреміїного сина з господарства, але в поміч Єреміїній родинї пішов їх шваґер Стефан Потоцкий, зять Єремії, і зігнав Симеона. Симеон скоро потім умер, як казали — отруєний Поляками, і пішла боротьба між синами Єремії і Симеона, поки Константина Могилу не висадив з сїдла иньший претендент Стефан Томша (син претендента з часів Дмитра Вишневецького). Стефан Потоцкий пішов знов — висланий уже королем в поміч Константину, але не міг подужати його конкурента: Потоцкого погромлено дуже гірко — стратив усе військо, сам попав ся в неволю Туркам, і польське правительство мусїло зрікти ся своїх впливів на Волощину 21). Підчас сих усобиць козаки, без сумнїву, не переставали брати участь в молдавських справах, хоч ми тільки з рідка маємо про се виразні звістки 22).

Разом з сим розмахом козацької воєнної енерґії і повної свободи й безкарности, яку козацька стихія стрічала на Українї в сїм часї, розвиває ся все більше „козацьке своєвільство” серед місцевої людности, козацька „непослушність” серед ріжних верств її. Побоювання українських маґнатів, що з розвоєм козацької енерґії, як козацтво не тільки наберає фонаберії, але і дїйсно „дуже бере гору на Українї”, воно потягне за собою й народнї маси, міщан і „хлопів” 23), не були марні. Се були часи незвичайного розвою „непослушности”, коли величезні маси людности, задаючи ся під козацьку зверхність та присуд, вимовляли всяку послушність своїм „законним” зверхникам, старостам і дїдичам, і наповнивши ся козацького своєвільного духу не хотїли признавати над собою нїякої власти.

Особливого розголосу з сих епізодів набрали „своєвільства міщан браславських і корсунських”, констатовані королем на соймі 1607 р. — що у них „анї комісії анї декрети наші (королївські) не мають нїякої ваги”, і через те король віддав їх на волю старостинської власти, віднявши право апеляції до яких небудь вищих інстанцій 24). В справі корсунських бунтів трапило ся минї відшукати рішення королївського суду, числом аж три, які досить добре ілюструють тодїшню українську своєволю, заправлену козачиною. Почали ся спори між корсунськими міщанами і їх старостою й війтом звісним маґнатом Яном Даниловичом (а властиво його урядником) за справи досить дрібні: мішане не хотїли мостити мостів за містом і стачити ся перед старостиними урядниками „на муштру або оказованьє”. Але далї пішло вже на всякі иньші „бунты розмаитыє, ростерки и розненья”, які кінець кінцем староста характеризує як „досить значную ребелию”. Перестали йому платити арендну плату за право варення і шинковання напитками й иньші вигоди. Далї відмовили ся юрисдикції замкової, старостинської, тримали ся виключно своїх судів, а старосту почали бойкотувати: всїх міщан послушних, які хотїли далї зіставати ся під юрисдикцією старости, вони зганяли з міських ґрунтів, як се описує позов до них: „всю юрыздыцыю замковую старостинскую собе прывлащаєте, справы и розсудки всЂ межы укрывжоными, узявшы тоє з моцы старосты нашого, сами надъ звыклость давную одправуєте, а хто бы ся у реєстръ вашъ, в юриздыцыю вашую не вписалъ и противъ старосте нашому з вами не переставалъ, тогды з мЂста проч од маєтности выганяєте, добра ихъ берете”. Коли староста хотїв повідшукувати між міщанами утїкачів, підданих ріжних панів, що тих утїкачів добивали ся, і їх панам видати, міщане рішучо не позволили їх видавати, а як урядники хотїли їх силоміць видати, то міщанство почало ладити ся до оружного відпору, заявивши, що тих бувших підданих боронитимуть „до горл своїх” 25).

На сойм 1607 р. шляхта українських воєводств принесла цїлу пачку жалїв і нарікань на се українське своєвільство, і на соймі ухвалено цїлий ряд законів на погамованнє його. Окрім конституції „Про україннї міста”, зверненої головно против міщан браславських, але виданої, здаєть ся, взагалї як норма для всяких таких міщанських своєвільств, — маємо ще кілька постанов в високій мірі характеристичних для тодїшнїх українських відносин. Конституція „Про своєволю українську”, видана „для приведення в добрий звичай і порядок міст і староств українських”, постановляє, що в воєводстві Київськім міщане 26), а в Подольськім — міщане і бояре мусять бути під властю і зверхністю старост, повинні сповняти воєнну і замкову службу на їх роспорядженнє, і старости мають відправляти суд в справах міських і боярських (видко, що вже перестали ті суди й відправляти ся, бо нїхто їх не хотїв слухати); для переведення в житє сих прав і постанов старостам повинні помагати воєнними силами гетьмани 27). Конституція „Про козаків запорозьких”, потверджуючи давнїйші постанови (1589, 1590 і 1601 р.), пригадувала, що козаки, мешкаючи по королївщинах, мають підлягати юрисдикції старостинській, а ті що мешкають в маєтностях приватних і духовних — власти своїх панів і їх суду, „а також каранню за всякі проступки”; на своєвільні купи козацькі даєть ся право репресій як на бунтівників 28). Нарештї серед конституцій в. кн. Литовського, ухвалених на тім де соймі, на першім місцї читаємо довгу постанову „Про погамованнє своєвільних українських людей”, де дають ся широкі судові і екзекутивні права на всяких своєвільних людей, „плебеїв” і шляхтичів, які зберають людей, нападають на чужі держави і нарушають спокій та стягають клопоти на річ посполиту 29).

Всї сї постанови одначе полишили ся тільки виразом ріа desideria української шляхти та характеристикою українських відносин. Бо ж вони нїчого не давали нового адмінїстрації: всї ті широкі права на своєвільників вона мала й перед тим, і як не могла з ними перед тим нїчого позитивного вчинити, так само і тепер, коли правительство полишало її далї своїм силам. А правительство далї було вповні занято рокошевим рухом, що з новою силою зірвав ся по сїм соймі, і не могло думати нї про що иньше; а рокошевий рух і сусїдні замішання московські тільки далї підсилювали всякі своєвільні елєменти в державі, а в тім і козацьку стихію. Тому в постановах найблизшого сойму (поч. 1609 р.) ми знову читаємо постанову про своєвільних людей, яка констатує ще більше множеннє таких своєвільних воєнних компанїй в останнїх часах, а далї довгу й інтересну постанову „Про козаків запорозьких”, яка свідчить тільки про дальший розвій козацької стихії в супереч всїм шляхетським постановам і ляментаціям 30). Згадавши про попереднї ухвали, що козаки мають признавати власть і юрисдикцію дїдичів і державцїв королївщин, вона констатує, що дїєть ся зовсїм противне: „всупереч тій конституції й давнїм звичаям сї козаки чинять велике безправє і своєвілє, не тільки не признають власти старост наших і панів своїх, але мають своїх гетьманів і иньшу форму своєї справедливости (власний козацький устрій і суд); тим вони утискають міста і міщан наших, роблять перешкоди власти наших урядників і уряду українного (конкуренцією свого козацького присуду), чинять безкарно незносні шкоди й кривди, насильства і убийства; нарештї — своєвільно, без волї й відомости нашої й урядників наших воєнних збираючи великі купи, чинять наїзди на міста наші у волостях і на замки неприятельські, нарушаючи публичний спокій і наші договори з сусїдами”. Супроти сього сойм наказує містам і міщанам, аби не піддавали ся під юрисдикцію козацьку і синам своїм того не позволяли. Для приведення ж козачини до порядку визначає комісарів, які разом з гетьманом коронним, яко воєводою і старостою київським 31), мають зробити суд над всякими допущеними своєвільствами, покликавши до сього козаків запорозьких, „які мешкають на вільностях”; козакам низовим наказує настановити старшого і завести між ними порядок; міста від козацької юрисдикції й „опресії” увільнити; взагалї забезпечити ті сторони від своєвільства, „приладжуючись до обставин і потреб тих країв і мешканцїв їх”.

Наскільки пусте одначе було все се говореннє, буде нам ясним, коли пригадаємо, що той же сойм принціпіально (хоч і неофіціально) ухвалив війну з Москвою, і удїлив кредити для неї, і король з гетьманом в дїйсности думали не про приборканнє козачини, а про притягненнє її в розмірах можливо як найбільших для будучого походу на Московщину як незрівняно дешевого, а користного війська. Не маємо близших відомостей про визначену комісію, але можемо сказати на певно, що визначені комісари навіть не пробували сповнити вложене на них порученнє. З кінця серпня, вже з походу на Москву, король висилає лист з своїм дворянином до сенїора українських маґнатів кн. Януша Острозького, поручаючи йому „загамувати козацьке своєвільство по Українї, аби не збирало ся до купи і не нарушало договорів з сусїднїми державами”. Але кн. Острозький, неприхильний плянам московської війни, досить різко відповів королеви, що він не чує себе з силами своїми особистими заходами направляти того, що псують з усїх боків: на Українї як раз іде вербунок козацтва на королївську службу, і се дає права кому небудь заявляти себе королївським військом і підносити всякі претенсїї. „Тепер іменем вашої кор. милости по Українї корогви носять і ріжні люде називають себе слугами ваш. кор. милости, хоч то і не правда; і я бачу, що під такою управою не тільки я, але й сильнїйший від мене не потрапить вгамувати сього” 32). Острозький не міг виразно сказати в очі королеви, що він сам своїми вербунками підтримує українську самоволю, і щож тут жадати від поодиноких українських достойників, аби вони ту самоволю гамували!








Примітки


1) Див. лист в Archiwum Radziwiłłów c. 233 (переказана реляція очевидця). В історичній лїтературі сих козаків, що брали участь в першій стадії царевичевих операцій, вважають донськими (новійший перегляд питання у Жуковича Сейм. борьба, вип. I, с. 119). Але зовсїм неймовірно, щоб донські козаки прилучили ся до царевича ще на правім боцї Днїпра, перед Київом; се мусїли бути українські. З сучасних мемуаристів нїхто не називає їх донськими (Маскєвіч каже, що царевич мав в битві з Новгородом 2 тис. запорозьких козаків, Борша називає їх козаками українськими — Pamiętniki S. Maskiewicza c. 2, Рус. ист. библ. I с. 367; оден з ватажків сих козаків — Куцко навіть виглядав на давнїйшого гетьмана Куцковича). Донцї мусїли зявити ся вже далї за Днїпром. І в московських повістях про цар. Дмитра першими союзниками його виступають козаки українські, а пізнїйше вже донські — Рус. ист. библ. III с. 25, пор. 156, 799).

2) Рус. истор. библіотека с. 383, Сказаній современниковъ о ДимитріЂ — самозванцЂ II с. 16, кор. Собраніе госуд. грамотъ II с. 171 (тут згадано тільки 4 тис. — мабуть передовий полк).

3) Рус. ист. библ. І с. 387-388, Сказанія II с. 20-1. Критичні замітки до сих оповідань у Пірлїнґа La Russie et la Sainte Siege III c. 139-140, пор. Жуковича op. c. прим. 14.

4) Жерела VIII ч. 78.

5) Жерела VIII ч. 82.

6) Жерела VIII ч. 84, Архивъ III. І ч. 45.

7) Про рокошевий рух див. в т. VI с. 577-8.

8) Рус. ист. библ. I с. 125, 127.

9) Marchocki Hist. wojny moskiewskiej c 9-10.

10) Звістки зібрані у Соловйова 847 й далї.

11) Пор. оповіданнє Мархоцкого про екскурсію з Тушина під Новгород kozaków Zaporoskich, ktorych sie iuż było do nas nagarnęlo nie mało (c. 47).

12) Листи Мик. Радивила в Публ. бібл., Пол. № 185.

13) Кореспонденція 1606 р., — Жерела ч. 80-90 і записка в Соllectanea-х Сенковского І с. 123.

14) Матеріали до історії гетьманства Сагайдачного в Чтеніях київських т. XV ч. 2; проф. Жукович толкує, що тут мова про замір козаків іти на турецькі землї (ор. с. І с. 122), але се не вірно.

15) Рукоп. Публ. біблїот. Пол. № 119 с. 2063 (інструкція на соймики, 24. II. 1607). Бантиш-Каменський (І с. 23 в 1 вид) пустив сей епізод з датою 1605 р., і так він ходив з сею датою до останнїх часів (Антонович і Драгоманов І с. 247, Каманинъ Очеркъ гетьманства Сагайдачнаго с. 5, й инш.); з правдивою датою подав його доперва Жукович (І с. 122).

16) Др. Франко поправляє: семипяденних.

17) Русалка Днїстрова і Ź. Pauli Pieśni ludu ruskiego I с. 134, відти у Антоновича і Драгоманова І с. 246, варіанти ще у Франка Студії ч. XIV. Пісня сильно деформована в укладї і зіпсована в мові і ритмі; вибераю з неї те що певнїйше належить до первотвору, справляючи дещо й форму, наскільки се можливо. Перша половина піснї — жалї царицї (ханової чи султанової жінки на море, що втопило її сина єдинака: „Кляла цариця вельможная пані”) не вяжеть ся з другою, властивою, і ті спільні подробицї, на які звернув увагу др. Франко, могли в нїй зявити ся уже пізнїйше.

18) Велєвіцкий II с. 280.

19) Жерела VIII ч. 93.

20) Жерела VIII ч. 89.

21) Pisma Źółkiewskiego c. 413 і 452-7.

22) Крім наведеного вище листу султана з 1607 р. див. згадку Острозького з 1610 р. — Жерела VIII ч. 92; пор. і реєстр війська, післаного з Потоцким 1612 р. (Pisma c. 452), де чимало також рот козацьких, навербованих ріжними панами, і пізнїйші козацькі заходи до походу на Волощину в рр. 1613-4 (як низше).

23) Жерела VIII ч 78 і 82, пор. теж ч. 86.

24) Volum. legum II c. 443.

25) Акти т. зв. Руської Метрики, 1604-5 рр.

26) 3 київських міст спеціально сїй конституції мають підлягати:Корсунь, Чигирин, Стеблїв і Данилів.

27) Volum. legum II с. 443.

28) Ibid. c. 447, пор. вище с. 278.

29) Volum. legum II с. 448.

30) Volum. legum II с. 465, пор. вище c. 278.

31) Сей уряд київського воєводи Жолкєвский (що став гетьманом великим по смерти Замойского в р. 1605) одержав незадовго перед соймом 1609 р., по Андрію Сопізі, що наступив по кн. Конст. Острозькім.

32) Жерела VIII ч. 92.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 2.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.