[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна

СПРАВА ВІДНОВЛЕННЯ КОДАКА, КРИМСЬКІ УСОБИЦЇ — ІНАЄТ І КАНТЕМІР, ПРАВИТЕЛЬСТВО ДОЗВОЛЯЄ КОЗАКАМ ПІДТРИМАТИ ІНАЄТА, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО ДО МОСКВИ, РОЗДРАЖНЕННЄ МІЖ КОЗАЦТВОМ, КОРСУНСЬКІЙ КОНФЛЇКТ З ДАНИЛОВИЧОМ.

Комісія, проєктована ще торік і тепер знов обіцяна королем, одначе не виїздила. Причина була зовсїм проста і звичайна — не було з чим їхати, бо не було грошей на виплату задавнених грошей. Даремно король запевняв козацьких послів, що на різдвяні свята певно гроші будуть: їх не було і на великоднї. Се вже за чотири роки не виплачені були гроші. Нїяково було перед козаками по всїх доказах і подвигах їх льояльности, та правительство привикло вже до таких нїяковостей! Прикрійше відчувало воно свою неспромогу відновити зруйнований Кодацький замок.

Що дїяти. З ста тисяч асіґнованих весняним соймом 1635 р. лише частина була видана на будову Кодака, решта розійшлась на иньші потреби. Осїннїй сойм не ухвалив податків, і не було чим тепер будувати замку ¹). Кодацькі руїни лежали, як живий докір козацьким льоялїстам, і престіж, „достоєнство” річи-посполитої болючо терпіло від такої безсильности. Дорога на море лежала по давньому отвором, грозячи правительству ріжними несподїванками. А серед козаччини підіймала ся все густїйша хмара на тих провідників, що підведи козаччину під такий поганий учинок супроти старих вождів, а за се не тілько якихось нових щедрот, а навіть. і сповнення найелєментарнїйших обовязків правительства до козаччини не довелось діждати ся.

За браком грошей правительство думало полагодити козацьку справу т. зв. натуральним способом, як будували ся поднїпрянські замки за блаженних часів в. кн. Олександра і Жиґимонта Старого. Конєцпольский піддав сю гадку і король поспішивсь її сповнити. До всїх міст поднїпрянських видано унїверсали, аби з кождого міста і місточка вислано певне число робітників з лопатами і мотиками, скільки визначить гетьман коронний, а також приставлено певну скількість всякого припасу для прожитку залоги — мовляв скарб то потім заплатить. Для охорони робітників і на залогу поручено гетьманови післати 500 драґонів, а на заплату їм позбирати незаплачені податки з Київського воєводства попереднїх лїт. На артилєрію рішено забрати припаси гетьманські, що переховували ся в Барі і т. д. ²) Все се були одначе річи, які можна було вимогти хіба дуже енерґійною воєнною екзекуцією. Обставини змінили ся за ті півтораста лїт. Старости та державцї, привикнувши бути повновластними і безконтрольними володарями королївщин, зовсїм не мали охоти прикладати ся до виконання королївських чи гетьманських розпоряджень, і Кодацький замок лежав собі далї в руїнах ³).

Се було тим більше неприємне, що на полудневих границях підіймала ся нова буря. Виходила вона з кримських відносин, але близько зачіпала інтереси України та Польщі. Повторяла ся в досить близьких формах і навіть подробицях історія з-перед десяти лїт. Хан Джанібек-ґерай за лїниве сповнюваннє султанських роспоряджень стратив ханство в 1635 роцї й був вивезений на засланнє. Його місце зайняв син Газі-ґерая Інаєт-ґерай. Новий хан одначе на пунктї відносин до султанського дівану показав себе чоловіком ще меньше податливим, ще більше самостійним і гоноровитим. Він хотїв фактично привернути Кримському ханству повну незалежність від Порти, вернути ся до традицій перед 1479 роком, перед підданнєм під Турка ⁴). Його гордї пляни розпалювало ще більше те роздвоєннє, яке в останнїх десятилїтях повстало завдяки турецькій полїтицї. Ноґайські Татари Буджака (степів між Днїстром і Дунаєм), що вважали ся підданими кримського хана, під рукою Кантеміра фактично стали вповнї незалежними від ханів і стоячи в безпосереднїй залежности від дівана, стали вічним пострахом для ханства — дамоклевим мечем, який висїв над кождим ханом. Заразом своїми нападами на українські землї в останнїх роках Кантемір також уїв ся дуже польському правительству. Робив він напади то з турецького наказу, то з власної інїціятиви, під час трактатів, і коли навіть хан держав ся спокійно, не можна було з сього боку бути безпечним. З свого боку Кримцї складали все можливе і неможливе також на Кантемірових Ноґаїв. Через те при останнїм трактатї з Турками рішено було, що Ноґаї будуть переведені з Буджака до Криму ⁵). Сього добивала ся і Польща і хан. Одначе се не було сповнене, Кантемір сидїв собі дальше в Акерманських степах та робив напади на українські землї. В парі з сим ішли обопільні заїзди волоських і українських пограничників на Поднїстровю, козаків і панів. Все се служило приводом до дальших обопільних нарікань в дипльоматичній кореспонденції, а на тлї сеї полїтики розвивала ся все сильнїйше боротьба обох орд — Кримської і Ноґайської.

З огляду що діван пускав по-за уха всї представлення що до Кантеміра, хан мусїв радити собі власними способами, і шукав союзників заразом і против Кантеміра і против Порти. В сих обставинах, що так живо нагадували історію Шагіна і Магомета, Інаєт ґерай звернув ся туди-ж, де шукали помочи свого часу його попередники — до козаків. Перші зносини його з військом козацьким в сїй справі мали місце ще в осени 1635 р., але в тодїшнїм пароксизмі льояльности козацька старшина не відважила ся братись до сеї справи на власну руку, а пішла „по начальству”. В листї королївськім 12/XII н. с. маємо згадку, що „хан татарський закликає козаків на поміч против Кантеміра”, а король віддає се на розвагу Конєцпольского — позволити чи заборонити їм тої участи в кримських усобицях, з огляду що в тім походї козаки війшли-б на турецьку територію і можна побоювати ся з тої причини конфлїкту з Портою? ⁶) Конєцпольский, як можна судити з королївських листів ⁷), очевидно був заохочений такою доброю нагодою, вказував на трудні обставини, в яких опинила ся тодї Туреччина, на можливість союзу з Семигородом, так що король, в иньших випадках такий жадний війни, сим разом мусїв прохоложувати гетьмана, вказуючи на небезпечність війни з Туреччиною, коли замість готових засобів є тільки безконечні незаплачені довги війську.

Тим часом про хана приходили вісти одна одної привабнїйші. Писали, що він піддаєть ся під протекцію короля і просячи прислати йому козацьке військо, обіцює ріжні користи. Хоче перекочувати до полудневої Молдави і тут служити заборолом для Польщі від Туреччини. Говорили про можливість повороту до Криму Шаґін-ґерая, що тодї сидїв в турецькім засланню на Родосї, і навіть про союз з Кантеміром против Туреччини ⁸).

В правительственних кругах польських було богато прихильників для сеї авантюри. На засїданню сената 3/VII н. ст. рішено іти слїдами полїтики Жиґимонта III: козакам позволити взяти участь в усобицї, але так щоб правительство польське не було нїчим вмішане ⁹). Але король дуже скептично брав сї ради, бояв ся вмішувати в сї справи козаччину, і в листї до Конєцпольского (5/VII) радив почекати дальших подїй, щоб бачити, які шанси успіхів жатиме хан ¹⁰).

Кримська спокуса таким чином козаччину поки що обминула. За те трівожні чутки доходили про якісь зносини козаччини з Москвою, котрої становище, не вважаючи на тільки що потверджену вічну згоду, будило ріжні підозріння наслїдком усяких пограничних непорозумінь. Весною 1636 р. Тарас їздив в Москву „з певним числом козаків”. Москва, як з вдоволеннєм завважає Володислав — підозріливо прийняла сї козацькі пропозиції, побоюючи ся в тім якоїсь зрадливої інтриґи ¹¹), але польське правительство все таки непокоїло ся далї.

Трівожно прислухало ся воно до глухого рокоту козацького невдоволення, і боязко роздумувало над можливістю нового вибуху, маючи нечисте сумлїннє за невиплачені гроші, за несповнені обіцянки в справі старостинських кривд і дописання реєстру. Визначений до тих усїх справ комісаром Лукаш Жолкєвский не мав з чим їхати, бо грошей все не було. В перших днях мая вислав король до козаків лист, повідомляючи, що гроші вже вислані, але їх все таки не було. Потім терміном до виплати визначено св. Івана, потім — Ілїю (20/VII с. с.). Конєцпольский просив Жолкєвского конче їхати до козаків, щоб їх заспокоїти. Жолкєвский, не вважаючи на нездоровє, поїхав дїйсно до Переяслава, але застав дуже грізний настрій між козаччиною, якусь тишу перед зловіщою бурею. Ось як описує він се в своїй реляції Конєцпольскому ¹²):

„Приїхавши 24/VII (14 с. с.) до Переяслава, застав панів молодцїв дуже тихих і скромних, не знаю одначе — на зле чи на добре готових. Бо перед тим від старшого їx вийшло кілька унїверсалів, аби всї зі зброєю і живністю ждали як на війну, — скоро тільки від нього дадуть їм знати, та збирали ся туди, куди він їм скаже. Одначе згодили ся чекати того Ілї і мого приїзду, сподїваючи ся, що їм привезу принаймнї дві плати (за два роки). Та я побачив, що грошей і писаря скарбового не чувати, і побояв ся, щоб без грошей менї з тої ради не вийшло якоїсь халепи, тай комісію не вважав можливим відправляти без грошей. Тим часом довідавсь, що вони вже за унїверсалом старшого почали збирати ся до ради, і не мав що иньшого робить, як зараз тої-ж години написати до старшого, сповіщаючи його, що маю поручення від короля і гетьмана і жадаю, аби здержали ся з тою радою, поки не буде відомости про писаря скарбового або принаймні від гетьмана. І ще не дав він менї відповіди, а тим часом принесено дуже горячий унїверсал, розісланий по всїх полках, де суворо, під грозою смертної кари, наказано всїм полкам збирати ся як на ґвалт, і день і нїч іти до армати, а причиною подано, що якісь незносні кривди стали ся від воєводича руського в Корсунї.

„Не знаю, що там властиво стало ся, подаю до відомости, що міг вивідати ся за короткий час. Воєводич, приїхавши до Корсуня, поставив, очевидно, свою челядь по домах у реєстрових, а друге — силоміць позабирав маєтности, які досї тримали, не знаю — за яким правом, київські черцї Микольського монастиря: містечко Бужин, Вороні Лози і Пива, котрі він вважає за осаджені на ґрунтї королївськім, і черцїв відти вигнав. Що вийде з того їх розруху, я ще не знаю. Писав до воєводича, аби не розпалював пожару під таку хвилю і навіть якби було щось таке незаконне, аби почекав з тим догіднїйшої хвилї. Писав я і до старшого знову в ночи, аби не зважав ся на нїякі своєвільства, а донїс королеви про ті кривди війська”.

При тім Жолкєвский, наскільки міг орієнтувати ся, мав те вражіннє, що старшина сама дуже нерада рухови, і дуже була-б вдоволена, як би прийшли гроші і „взявши їx, можна-б було сидїти спокійно”. Але „чернь” хоче своєволї „сердечно”, і рада вхопити ся якого небудь приводу. „Одні бунтують, щоб іти до Київа і на волость і там чекати своїх грошей, бо і коронне військо так робить, як йому не платять; иньші ведуть до того, аби йти з гарматою на Запороже”. Приводом служило з одної сторони недодержаннє стількох обіцянок заплати, а другої — ті ріжні кривди від старостів, для котрих правительство нїчого не робило, щоб їх усунути. Інцідент з „воєводичом руським” послужив важкою краплею, що по гадцї всїх прихильників козацького своєвільства повинна була перелити чашу козацької довготерпеливости.

Станислав Данилович був сином звісного маґната, воєводи руського Яна Даниловича, зятя Станїслава Жолкєвского. Батько Ян відступив Станїславови кілька своїх держав — випросив від короля передачу їх, в тім староств чигиринського і корсунського, де він сам хандричив ся свого часу з міщанами (с. 328). Новий староста прикладом батька почав приводити до послуху сю людність, і не шанував при тім прав козацьких. Львівський лїтописець оповідає про се з деякими цїкавими подробицями, коли не дуже автентичними, то в усякім разї характеристичними для того часу і його обставин:

„Воєводич руський Данилович поїхав з сема стами люду відбирати староство, до міст де мешкають козаки, і казав їм зарівно відбувати підданство, як міщанам так і козакам. Ті відмовляли ся: ,Мисьмо люд рицерський, тому сьмо не привикли, бо то нам не звичай, але тя прохаєм: заховай нас з ласки своєї, милостивий пане, бо можем на що вам придатись'. А він їм відповів: ,Я о вас не дбаю, бо я маю над вас лїпших рицарів'. Скоро вони то почули, подякували за мешканнє” (заявили, що виходять з його держави до иньших осад).

Моральна наука з того була така, що погордувавши козаками, Данилович потім з своїми вояками вибрав ся на Татар і не знаючи степових доріг, попав ся в руки Татарам, давав за себе величезний окуп, але ті окупу не прийняли і там він згинув з рук татарських. З тою наукою епізод сей, видко, був дуже популярний на Українї ¹³). Нам він інтересний як конкретний образок сих старостинських утисків, які в сих роках стають стереотиповою фразою в устах козаків. І дїйсно, сам Кисїль, що за хоробою, а потім смертю Лук. Жолкєвского стає в тім часї головним речником в справах козацьких, свідчить, що старости і особливо їx урядники і заступники давали причину до жалїв і нарікань козакам, і для заспокоєння війська окрім виплати грошей він вважав конче потрібним видати якісь суворі унїверсали до тутешнїх урядників, „аби заспокоїли козаків в їх кривдах ¹⁴).

Примітки

¹) Listy ч. 224.

²) Listy ч. 216, 224-5

³) Listy ч. 232.

⁴) Див. про сї відносини особливо у Смірнова Крымское ханство с. 506 і д.

⁵) Польсько-турецька кореспонденція 1635-6 ркп. Публ. бібл Пол. Nr 94.

⁶) Listy ч. 209.

⁷) Listy ч. 232.

⁸) Listy ч. 242, 250, 261, 265.

⁹) Записки Ольбр. Радивила 1 с. 319.

¹⁰) Listy ч. 242.

¹¹) Listy ч. 242.

¹²) ркп. Публ. бібл. Nr. 99 с. 46 (дещо покорочую титулятуру, для лекшого читання).

¹³) Львів. лїтоп. с. 253-4, записка Радивила І с. 328 і 330 (Memoriale c. l58. — кінця 1635 і всього 1636 р. в копії Осолїньских бракує).

¹⁴) ркп. Публ. бібл. Пол 94 с. 55.

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 5.]