[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна

По-зборівські настрої і переговори: невдоволеннє з обох сторін зборівським актом і маскованнє його дїйсного змісту, офіціальне представленнє гетьманське, лєґенди про короля, оповідання про ясир, глибоке вражіннє від сього факту серед україн. людности, проклятє Хмельницькому. Обкроєннє козацької теріторії, гетьманське правительство затаює зміст умови і утримує status quo, пригнетений стан гетьмана.

Зборівський фінал був тяжким ударом і для одної і для другої сторони. Обидві відчули його як тяжке розчарованнє по всїх зусиллях — і тяжку зневагу, і обидві всїма силами старали ся не показати сього перед широким світом: удавали вдоволеннє з таких світлих результатів побіди, котру признавали собі і хвалили ся. Тим часом як свідки й участники зборівського акту Мясковскі в своїх листах характеризують його як найбільш траґичний момент, який переживала Польща в останнїх столїтях — вічно памятний будучим часам своїм погромом і втратами, — офіціальна реляція, виготовлена в королївській канцелярії під характеристичним заголовком „Реляції преславної експедиції, побіднїйшого поступу і щасливійшого замирення з ворогами”, розіслана до заграничних дворів, опублїкована в заграничних часописях, представляла зборівську експедицію незвичайним успіхом короля, що визволив нею обложене в Збаражі військо, вернув річи-посполитій втрачені провінції, придбав Польщі союз і поміч хана, забезпечив їй і всьому християнському світови спокій від сеї сторони. Подібно виславляла заслуги й успіхи короля уложена канцлєром кілька тижнїв по зборівськім актї інструкція на соймики: річ-посполита лишила короля без війська і грошей перед лицем усїх бід, полишених йому в спадщину безкоролївєм, але він „щастєм, відвагою, мужеством і бездоганністю” вивів Польщу з них, привівши до спасенної й почестної згоди, розтяв шкідливий союз поганства з військом Запорозьким і забезпечив їх поміч річи-посполитій против кождого неприятеля ¹).

І так же само великою побідою представлювано зборівський акт з козацької сторони. Митр. македонський Ґаляктіон, що по його словам бачив ся з Хмельницьким в тім часї, каже, що при нїм гетьман бив ся з королем литовським, побив у нього десять тисяч війська, і король по сїм, бачучи його побіду, „покорив ся і поклонив ся”, і помирили ся на тім, що ґетьман буде володїти від Константинова на низ усїми козаками, а король від Константинова вверх всею Литвою” ²). Лїкар Лукаш Климовський, що був в козацькім таборі, переповідає, очевидно, погляди рядового козацтва, що королю під Зборовим була „велика тїснота” від приступів і облоги козацької й татарської, і король писав до гетьмана, намовляючи його облишити кровопролитє і вчинити мир; гетьман його послухав і вчинив згоду, на тім щоб бути козацьким містам по Случ і Константинів, по Бар і Днїстер (себто згідно з військовими пунктами) ³). І таке представленнє річи в українських кругах було загальне.

Його підтримував сам гетьман. Перед московським послом Гр. Нероновим, висланим в падолистї т. р., гетьман висловляв повне вдоволеннє з результатів кампанїї: „Бог милосердний зглянув ся на наші слези і терпіннє, не допустив до кінця погубити, дав нам на них побіду — від їх проклятої віри (латинської) свободив, поступили (Поляки) їм, православним християнам в Запорозьку землю богато городів, і рубеж між собою учинили, і в тих городах лядським костелам і Ляхам і Жидам наперед нїколи не бути, а бути в тих городах тільки самим королївським урядникам, і то православним таки християнам, а не Ляхам” ⁴). А рік пізнїйше перед иньшим московським послом він так оповідав про зборівську угоду (по словам посла): „був у нас той мир під Збаражем, як я над королем польським змилосердив ся, дав їм житє — а всї вони були за помічю божою у мене в руках. А як я мирив ся з королем, тільки я з ним бачив ся, і король говорив минї, просячи з слїзми, щоб помиритись: і я його послухав — помирились, памятаючи королївську ласку до нас, війська Запорозького” ⁵).

Лєґенда йшла, розумієть ся, далеко далї. Оповідали, що король присяг перейти на руську віру, переїхати на резіденцію до Київа — дальші варіації того, що оповідали по попереднїй кампанії, що королеви бути „королем руським”, а инакше згодї не бути ⁶). Згоду і зроблено тільки з королем особисто, а не з панами — з ними далї згоди нема ⁷).

Але тим крикливійшим дісонансом вривали ся в таке оптимистичне представленнє річи ріжні прикрі, ганебні подробицї зборівського акту, котрі можна б ще було зрозуміти і витолкувати, приймаючи, що угода укладала ся по неволї, в обставинах примусових, безвихідних, але не можна було знайти їм нїякого оправдання, представляючи, що умови її диктували ся козацькою стороною.

Особисто гетьман був болюче ображенний, бо йому не вдало ся звести своїх рахунків з тяжким ворогом Чаплїньским, що брав участь в сїй зборівській кампанїї в ролї скромного ротмістра і так і зістав ся недосяжним для пімсти пишного гетьмана. Ми бачили, як він доконче добивав ся кари смерти на нього підчас зборівських переговорів. Польські дневники записують, що вже після присяги він зробив з сього приводу сцену комісарам ⁸). Заховав ся лист його писаний кілька днїв потім з-під Збаража, де гетьман ще раз вертаєть ся до сеї справи, не можучи, видима річ, переболїти сеї невдачі, і доволі не двозначно грозить розривом, коли Чаплїцкий не буде скараний смертю ⁹).

Але се була дрібна, особиста, хоч і болюча справа. Далеко важнїйша і небезпечнїйша для престіжу, для репутації гетьмана і всього гетьманського правлїння була иньша: що гетьман і старшина під натиском обставин мусїли прийняти до відома дане королем ханови ганебне позволеннє взяти ясир з українських земель — тих власне, що стояли під реґіментом і опікою козаччини. Коли ганьба сього позволення падала на польське правительство, на короля, то одіозність його виконання спадала — і спала дїйсно (не вважаючи на всї силкування відвести від себе сю відповідальність) на військо, старшину і особливо на самого гетьмана. Факт сей, очевидно, зробив в українських кругах, серед української людности вражіннє незвичайне й був обставлений зараз же ріжними лєґендарними подробицями. Звісний уже нам „Лукаш-лїкарь”, що був в козацькім війську під Збаражем, оповів по горячим слїдам, в вереснї т. р., довгу фантастичну повість, котра при всїй фантастичности своїй підтримуєть ся й иньшими меньш просторими й кольоритними оповіданнями ¹⁰), так що, без сумніву, являєть ся відгомоном тих оповідань, які ходили між козаками про ті дивні подїї, які привели до такого нечуваного й неймовірного факту: порозуміння гетьмана з королем і ханом що до „вибрання” українських городів, і помочи війська Татарам, щоб вони могли без труду і перешкоди зробити се страшне діло — вибити і вибрати в неволю українську людність.

Повість Лукаша Климовського власне інтересна тим, що в нїй доволї явно виступають разом і мотиви можливого оправдання гетьмана з сеї подїї і сугубі обвинувачення в якїйсь вишуканій безсердечности й підступности в відношенню до української людности, що віддала ся під його опіку. Лєґенда оповідала, що польські викупи для Татар були дані на руки гетьманови, і він подїлив ся ними з ханом і мурзами, а простим Татарам і своїм козакам не дав нїчого, і Татари домагали ся від гетьмана грошей, а він писав про се королеви, і коли король відмовляв ся, що більше не має що дати, — проєктував королеви пустити Татар за Вислу воювати замість окупа. Але король на се не пристав, а велїв гетьману пустити Татар воювати маєтности тих панів, через котрих підняла ся війна з козаками і пішла вся біда: Вишневецького, Заславського, Фірлея. Тепер навожу в цїлости найбільш інтересне місце:

„Котрі городи король велїв воювати Татарам, в ті городи післані були для віри від гетьмана козацького ¹¹) — бо він тими городами заволодїв — по два чоловіки Татар та по два чоловіки козаків, і як прийшло до згоди, то по королївському велїнню Хмельницький наперед Татар посилав до тих городів своїх полковників з козаками, потайки і оманою — нїби то для закуплення хлїба і поживи — аби Татари й козаки (поміщені в тих містах для віри) відчинили город; а Татарам Хмельницький велїв підїхавши під городи, стати в укритю; а як козаки й Татари відчинили городи, тодї Татари вибрали, вирубали і випалили без останку Заслав, Межибож, Ямполь й иньші городи і округи — городів з сїмдесять або й більше. А прийшли під усї ті городи Татари підступом, подїливши ся і в однім часї, аби по тих городах не було вісти про них, що їм велено ті городи воювати і руйнувати і в неволю забрати замість плати, по королївському і гетьманському велїнню. І козаки своїх людей, міщан в тих городах майно грабили” ¹²).

Привід до сих оповідань дав мабуть той факт, що з Ордою, провести її, були післані полковники Небаба і Нечай ¹³), не знати -чи для того, щоб не вийшло якоїсь війни між українською людністю, чи може щоб стримати можливо в тїсних межах козацьке вибираннє ясиру, і вийшло так, що Орда вибирала ясир при асистенції козацьких полковників, найблизших до гетьмана людей. Як се зістало ся в памяти сього поколїння, показує оповіданнє Самовидця, що при зборівськім трактатї — коли Хмельницький, мавши з ханом короля в руках своїх, випустив його, не бажаючи „жеби мЂлъ ся достати монарха християнскій в руки и в неволю бісурменскую”, рішено було дати ордї за плату „полономъ городовъ дванадцяти, которіє могутъ виняти”: „і Хмельницький з ханом кримським розправили орду, себто придавши (кождому) мурзї козаків, і так козаки позводили богато городів, і Татаре людей в неволю побрали, а козаки майно забрали, і спустїли значні міста”.

Пожалував, значить, короля, а своїх людей не пожалував.

Правдоподібно, сей то момент був закріплений звісною піснею-проклятєм:

         Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула,

         Що велїв брати дївки й парубки і молодиї молодицї!

         Парубки йдуть гукаючи ¹⁴), а дївчата співаючи,

         А молодиї молодицї старого Хмеля проклинаючи:

         Бодай того Хмельницького первая куля не минула,

         А другая устрілила — у серденько уцїлила! ¹⁵)

І гетьман, без сумнїву, відчув сам дуже боляче те прикре становище, в яке поставила його ся пригода. Ідучи з-під Збаража до дому він жалував ся перед московським висланцем, що от Татари забрали богато людей — а як би цар сповнив прошеннє його — поміг своїм військом, і люде сї не були б забрані Татарами ¹⁶).

Так, сей український ясир був найтемнїйшою плямою зборівського акту, але не одинокою. Були й иньші, не такі ганебні, але сильно болючі, і навіть іще з більш далекосяглим соціальним і полїтичним значіннєм.

Сильно обкроювала ся козацька територія, заводив ся реєстр, і вся людність не введена в його рамцї мусїла вертати ся до старого підданства, під власть польської шляхти. На визволену теріторію мали вернути ся королївські, властиво — шляхетські власти і взяти у свої руки всї ті економичні й юридичнї прероґативи, які їм прислугували перед великим повстаннєм, перед українським свободженнєм. Результати його для широких мас властиво перечеркували ся від разу; всї зусилля і жертви, вся кров і страждання ставали даремними. Се було так страшно, що гетьманське правительство не рішаєть ся навіть признати ся з сим перед ширшими кругами: одно затаює, иньше в переведенню силкуєть ся обставити можливо так, щоб воно як найменьше дражнило людність. Се замітно навіть в тім небогатім матеріалї, який ми маємо що до його правлїння, його тактики для тих місяцїв які пройшли перше, нїж неможливість хоч би приблизного виконання зборівського акту і якогось modus vivendi на підставі його стала зовсім ясною і перспектива нової боротьби на житє і на смерть стала з усею ясністю перед очима.

Я не сказав би, розумієть ся, що її неминучість не представлялась ясно, богатьом принаймнї, підчас самих зборівських переговорів — після того як зрада хана змусила гетьмана і старшину відступити від властивої проґрами війни, від її гасл, а тим більше коли прийшло ся поступити ся богато і з проґрами-minimum, себто „пунктів” війська. Але від разу — особливо поки свіжий був сей союз хана з королем і в нїм не вдало ся зробити нїякого вилому — гетьман і старшина, видима річ, не вважали можливим отверто й рішучо стати на правдиву позицію: признати зборівську угоду за прийняту примусово, до виконання неможливу, і з тим заявити, що відносини з Польщею не можуть бути утримані і нова війна неминуча. Вони вважали за краще, як ми й бачили, підтримувати гадку, що війна скінчила ся побідно, дала бажані результати, принесла задоволеннє домагань війська. Але через се неминуче приходилось таїти ся з дїйсним змістом зборівської угоди, як я тільки що сказав.

Перед усїм обкроєннє козацької території на Волини, Поділю і на сїверськім пограничу против військових пунктів зістало ся секретом гетьмана і старшини. Для відомости війська і людности і всїх стороннїх підтримувано, що границя козацької території уставлена так, як жадало військо в своїх пунктах — по Бар, Острог і Костянтинів, або як висловляли ся для короткости — по Случ і Сож ріку. Так заявляв сам гетьман, так говорили козаки, і військо козацьке. По словам московського аґента Литвинова, гетьман говорив йому в дорозї з-під Збаража: „Поступив ся король і Поляки гетьманови і козакам („Черкасомъ”) литовської землї і городів по Случ ріку і по Днїстер, по Костянтинів Новий і по Любар город: половинї того города по ту сторону Случи бути до польської сторони, а другій половинї по сю сторону Случи буть козацькою стороною, та по Острог і Бар-город” ¹⁷). Иньший аґент Жедєнєв, що теж був у Збаражі і був прийнятий гетьманом, доносив, що угода стала ся на тім, „як було по давньому — доки козацькі городи: по Случ річку та по Сож ріку, від тих міст до московського рубежа Полякам дїла нема, і лядським костелам і жидівським людям в тих місцях не бувати — „а панамъ за Случь рЂку и за Сожъ не выЂзжати” ¹⁸).

Козацькі війська з пограничних країв, відібраних від козацтва зборівською угодою, виведені не були. Ми побачимо, як ще в падолистї, в переддень сойму, що мав затвердити сю угоду, король в можливо мягких формах нагадував про опорожненнє сих країв. Поки ж козацьке військо не було зведено, не було тут фактично нїякого місця нї польському війську, нї польським урядам, нї шляхтї. Гетьманське правительство стояло на тім, що до спорядження реєстра, або „ревізії” козацьких прав — поки не відомо, хто має користувати ся козацьким імунїтетом, а хто підлягати ме власти урядів і панів, нї уряди нї пани не повинні нїде потикати ся на козацьку територію. В запасї ж була ще дальша проволочка — до соймового затвердження зборівської угоди у всїй повнотї. Тим способом утримувало ся — і всякими способами можливо протягало ся status quo, й підтримувало ся ілюзію, що воно і не міняєть ся з зборівською угодою. Ми тільки що бачили донесеннє московського аґента, що по зборівській умові пани-шляхта взагалї не мають показувати ся за Случею і Сожею, на визволеній українській теріторії — панському праву не буде туди повороту.

Страшачи польську сторону можливістю нового народнього повстання, радячи стримувати ся від всього, що могло подражнити народнї маси страхом привернення старого ладу і під сею вимівкою відсуваючи можливо всякі симптоми його повернення, з другого боку підгримуючи переконаннє, що згода стала ся на всїй волї козацькій, гетьманське правительство справдї встигло задержати майже вповнї се status quo, особливо потрібне в перших, найбільш небезпечних місяцях по угодї, поки переводила ся демобілїзація козацького війська і повстання. Вона пройшла доволї спокійно, і польські сподївання, що умови продиктовані гетьманови зараз викличуть замішання в козацьких рядах, народнє повстаннє на гетьмана і старшину, за те що видали їх на пімсту і власть панів ¹⁹), не справдили ся зовсїм.

Розумієть ся, все се підтримуваннє ілюзій було можливе тільки при тій умові, що дїйсний зміст угоди зіставав ся не звісним, і воно так і було. Урядник воєводи Кисїля, діставши ся під козацькою протекцією до Київа місяць по скінченій кампанїї, доносив воєводї, що „в тих краях не публїковано згоди”, людність зістаєть ся в старих настроях, і перейнята ще більшим завзятєм против польського режіму ²⁰). Їй зіставали ся невідомими всї викрути гетьманського правительства, котрими воно відкладало здійсненнє уступок зроблених зборівським актом до спорядження реєстру, до котрого не приступало до затвердження зборівської деклярації соймом, що здавало ся доволі проблєматичним з огляду на невдоволеннє, викликане зборівськими уступками в шляхетських кругах, і особливо на крайню дражливість зачеплених ними релїґійних питань. Гетьман справдї міг сподїватись, що обставини кінець кінцем увільнять його від зборівських зобовязань: дадуть підстави для того, щоб не вводячи їх в житє, зложити до архиву як уневажнені. Але, розумієть ся, і з тим усїм тяжкою занозою сидїла в його душі ся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне становище в зенитї його слави й могутности, в момент найбільшого розмаху його полїтичних плянів і мрій, і підтримуючи для стороннїх лєґенду про повне задоволеннє своє з зборівських здобутків, він хвилями не міг і перед сими стороннїми укрити своїх дїйсних почувань. Згаданий уже московський аґент, прийнятий гетьманом зараз по зборівській кампанїї, записав нам таку хвилю гетьманської щирости:

Випивши здоровлє царя, він сказав: „Не того минї хотїло ся і не так було тому бути, та не поволив цар, не пожалував, помочи християнам не дав на ворогів; а вони, Ляхи — погані, і різна у них віра, а на нас християн стоять за одно”. І говорячи се, заплакав — знати, дуже не люб йому мир, що замирив ся з Ляхами” ²¹).

Примітки

¹) Інструкція друкована в Пам. кн. Міхаловского с. 498, копії в кн. кор. канц., Осолїн. 225 і Чортор. 144 — тут вона має й дату: 10 вересня.

²) А. Ю. З. Р. III с. 341.

³) Тамже с. 346.

⁴) Тамже VIII с. 309.

⁵) Тамже с. 349.

⁶) Білгор. ст. 297 л. 78, 114. Вольнівський вістник, розвідавши ся в самих гетьманських кругах, збиває сї вісти - л. 349.

⁷) Лист нак. полтавського полковника Іскренка тамже л. 130, пор. 114.

⁸) Реляція Мясковского друкована у Кубалї говорить не про Чаплїцкого, а про Чаплїцку, й Кубаля думає, що від гетьмана під час переговорів зажадали, аби він віддав її чоловікови, і се викликало такий вибух з його сторони („кричав, аби король йому шию утяти казав”). Я певен, що тут непорозуміннє: про Чаплїцку не було мови, а гетьман добивав ся, щоб король велїв утяти шию Чаплїцкому, а зовсїм не йому, гетьманови, як виходить з друкованого тексту, і як приймає Кубаля: так воно справдї тепер видко в текстї нунція (с. 69).

⁹) Naiasnieyszy młciwy krolu panie, panie mоу młciwy dobrodzieiu. Nie rad bym, aby iaka dusza w panstwie w. kr. mci pana mego młciwego zgineła, ale y iedne zblo trawy, uznawszy iasną, miłosciwą a prawie oycowską łaskę w kr mci. Iednak iz zalu mego zadnym sposobem moderawac nie mogę, ktorego iest przyczyna Czaplicki, smiem w kr mci pana mego młciwego upraszac, aby on z swietobliwego decretu w kr. mci — poniewasz on iest wszystkiemu złemu początkiem, y przez niego tak wiele oyczyzna ucier piała. — szyie pod miecz dał. Co gdyby się tak stac nie miało, był o tym tego rozumienia, ze w niełasce w kr. mci opływam, o ktorą submittowalem sie zawsze starac. Oneyze y na ten czaz z wiernym poddanstwem moim pod nogi maiestatu w. kr. mci oddaie y reke całuię. Dat zpod Zbaraza d 14 augusti 1649 — Кн. кор. канцел. моск. арх. загр. справ. л. 23.

¹⁰) Таке напр. коротке оповіданнє Грека Миколая, що по його словам чув се від богатьох, Акты Ю. З. Р. III с. 352; пор. тамже с. 354. Наведу ще оповіданнє взяте, мовляв, з уст сотника „Петра Іванова” в Полтаві 30 серпня: Як король з гетьманом помирив ся, цар і царевичі гетьманови говорили, щоб він дав ,наєм' за те, що він їх, Татар, на поміч на Ляхів змовив, і король з гетьманом постановили дати Татарам полоном з своїх литовських городів козаків, їх жон і дїтей, і велїли Татарам самим брати по городах в полон козаків, їх жон й дїтей, і посилали з Татарами для того полону того полтавського сотника Петра Іванова. Татари повоювали сто литовських городів, взяли в полон богато людей, і сотник провожав їх з полоном за ріку Днїпро (Білгор. ст. 297 л. 114-115). Тамже на л. 106 оповідання козаків, що вернули ся з обозу, 3. IX: королевич з гетьманом постановили за плату кримському цареви дати полоном в тих городах що за Днїпром, і Татари повоювали 970 литовських городов „панскова имЂния”, а Ляхи дали Татарам в „наєм” сукнами і грошима, щоб уняти війну, і городов їх не воювали.

¹¹) В московській передачи сього оповідання скрізь: Черкаси, черкаські, я привертаю ті терміни, в яких мусїв се оповідати Лукаш.

¹²) Акты Ю. З. Р. III с. 347. Коротше і меньш лєґендарно оповідав про се потім Лукаш в Москві, уже в новій ролї московського довіреного — Білгород. ст. 297, л. 334-335.

¹³) Оповідає се Путивлець Петро Литвинів, що був з гетьманом при його поворотї з-під Збаража. Пор. згадку про козаків, що провожали Татар до Бару і за Бар тамже с. 342. Тойже сотник Петро, що провожав Татар, оповідав московському вістунови (иньшому), що кримський цар посилав в Крим з польським полоном своїх Татар двадцять тисяч, і Б. Хмельницький посилав провожати тих Татар до українних литовских городів своїх Черкасів сїм тисяч, і ті Татари взяли їх черкаських сорок городїв, а з собою брали в полон тільки молодих, а старих і малих всїх порубали (Білгор. 267 л. 218).

¹⁴) Се кращий варіант нїж: стріляючи.

¹⁵) Малорусскій литературный сборникъ 1857 р. с. 185. Антонович і Драгоманов Историч. пЂсни II с. 116. З записок Кулїша тут наведене й поясненнє співця „Хмельницький той був такий що з Турком знавсь. Поїде було до Турка да й продасть один, другий город або село. То Турки вже тії села розоряли і ясир брали. Медведовку і Ташлик два раза продавав.” Тут можуть бути згадки і про Хмельницького-сина. Але початковий мотив іде мабуть не від Жванецької угоди, як думав Костомарів і видавцї „Ист. пЂс.” — a від зборівської. Забираннє ясиру одначе не захопило Поднїпровя — всї звістки вказують на західнє пограниче козацької території, що мусїла вважати ся так як би страченою, натомість людність корінної козацької території гетьман і старшина мали всї причини можливо щадити. Лукаш Климовський в своїх московських оповіданнях (після нових розвідів на Українї) катеґорично заявив, що „за Случею і за Припетю і за Константиновим тих городів, що відійшли до Хмельницького Татари не воювали, хіба „тайно кого в полон взяли” (л. 385). І запись сеї пісни Костомаровим походить з Волини.

¹⁶) А. Ю. З. Р. III с. 343.

¹⁷) А. Ю. З. Р. III с. 342.

¹⁸) Тамже с. 350; пор. тамже с. 341-342.

¹⁹) Ґолїньский записує у себе під місяцем вереснем, зараз по звістках про закінченнє збаразької облоги: „Хлопи-чернь зібравши ся в кількадесяти тисячах, облягли Хмельницького, хотячи здобути його і козацьку старшину, за те що погодили ся з королем — не хотїли хлопи дозволити згоди, тільки щоб бути їм вільними і не бути нїкому підданими, над собою панів дїдичних не мати. Не хотїли вертати ся до домів своїх ті хлопи, подаючи таку причину — перше, що боять ся панів своїх, аби їх не карали за ті бунти і повстаннє; друге — що нема по що вертати до дожу, бо все спустїло, нема худоби в оборі, в стодолї, анї в полї не посїяно; третє — що їм Татари забрали жінок, дїтей, челядь вигинула, худоба — так що нема чим робити. А Хмельницький з своїми козаками, вибравши час, коли ті були безпечні, ударив на них і побив без милосердя кількадесять тисяч, і так панує між ними неперестанна колотнеча і битва”. Нунцій доносив з Варшави при кінцї жовтня н. с.: „Селяне не хотячи вертати ся до давнїйшої неволї, як кажуть, узброїли ся і вибравши собі проводирем Нечая, засїли в кількох містах” (Сборникъ II с. 76). Про чутки про Нечая низше.

²⁰) Донесеннє Кисїлевого служебника Сосницького з Київа 28 вересня в пам. кн. Міхаловского с. 497; ми ще вернемо ся до нього.

²¹) Акты Ю. З. Р. III с. 350.

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 4.]