[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна





Дипльоматичні зносини осени 1649 р. і гетьманська полїтика: чигринські авдієнції, відновленнє відносин з Ордою, гетьман пильнує заінтересувати хана, зносини з Портою та її васалями, зусилля до роздмухання більшого міжнароднього полїтичного конфлїкту, пляни похода на Москву, мотивованнє його в укр. масах, занепокоєннє сими вістями в Москві, місія Неронова до Хмельницького, дипльоматичний обряд гетьманського двору по його реляціям, гетьман висловлює своє невдоволеннє і докори московській полїтицї, погрози Донови, прихильнїйші ноти при прощанню, поголоски про союз України з Кримом против Польщі.



З київського зїзду з Кисїлем, давши всякі можливі для даної хвилї докази своєї льояльности для річи-посполитої, гетьман поспішив до Чигирина, аби прийняти зграю послів і висланців, що чекали побачення з ним 1). Пильнуючи до слушного часу затримати добрі відносини з королем з найменьшим нарушеннєм українського statu quo, заходив ся він заразом скріпити і поширити свої дипломатичні звязки, заручити ся угодами й союзами, не тільки на випадок зірвання з Польщею, що де далї виглядало все більш неминучим, а і для більшої ваги й самостійности в своїх відносинах до неї, поки вони ще трівали. На жаль, і сим разом маємо з сеї сфери гетьманської полїтики переважно самі відірвані звістки, поголоски й чутки, які не зовсїм можна навіть повязати до купи.

Перед усїм, як ми бачили, гетьман постаравсь утримати в цїлости й силї свій союз з Ордою, стоїчно знїсши зраду хана під Зборовим, вдоволивши всї його бажання і не завагавши ся навіть стягнути на себе обуреннє й гнїв народнїй за надмірну улеглість татарській волї (в справі ясира). Сею дорогою цїною він окупив справдї захованнє тїсного контакту і приязни з ханським двором і посміяв ся з похвалок польського правительства, що зборівськими уступками воно, мовляло, розірвало такий небезпечний для Польщі козацько-татарський союз. Союз зістав ся цїлим і ненарушеним. Частина орди, як і торік, лишила ся під рукою у гетьмана, в сусїдстві Чигрина 2), а на другий рік, з огляду на татарські недостатки — неврожай збіжа й трави від саранчі, він позволив Татарам по всьому Заднїпровю прикочувати під козацькі городи, за двадцять-тридцять верстов, щоб їздити до міст на торги і купувати всяку харч 3). Служило се на осторогу Польщі — і ще більше може всїм домашнїм мальконтентам, охочим підняти руки против непопулярної гетьманської полїтики: против них гетьман кождої хвилї міг пустити орду.

Хана ж він пильнував привязати до себе ріжними обіцянками й плянами, які могли б заінтересувати його й Орду. Виговський оповідав московському послови, що гетьман убезпечав хана, аби він „жив не боячись турецького царя, бо він, гетьман, буде боронити його, кримського хана”, і посилав своїх послів до турецького царя за порозуміннєм з ханом, „щоб турецький цар кримського царя не переміняв і нї в чим його не тїснив”. Безпосередньої відповіди на се посольство до Високої Порти, вислане гетьманом за порозуміннєм з ханом, як з сього виходить — дуже скоро по поворотї з-під Зборова, ми не маємо — тільки в листах привезених турецьким посольством лїтом 1650 р.; в дуже підчеркнених виразах задоволення, які там читаємо, можна справдї побачити потвердженнє того, що демонстрованнє сього союзу перед диваном з боку гетьмана і хана мало значіннє певної полїтичної остороги на адресу Порти 4). Тїсний союз з ханом вводив Україну в систему держав, в головах котрої стояла Порта — тепер дуже ослаблена двірським переворотом і більше нїж коли небудь готова цїнити всяку перспективу свого зміцнення, і з другого боку він же давав ханови добру опору — прикладом попереднїх союзів з козаками — супроти всяких можливих несподїванок з боку нових фактичних правителїв Порти. Разом з тим гетьман зручно заохочував хана ріжними проєктами спільних воєнних операцій в інтересах Криму: походу для покарання ворохобників Донцїв, непокірних Черкесів, експедиції на московські україни і т. д. Ми зараз вернемось до тих поголосок, котрі пішли про сї проєкти — тепер тільки зазначимо, що вони зявляють ся зараз же по зборівській угодї, коли гетьманови так важно було утримати тїсну спілку з Ордою -нїзащо не дати польській дипльоматії її розбити.

З иньшими турецькими васалями — Семигородом і волоськими князївствами гетьман також не залишив обміняти ся посольствами зараз же по зборівській угодї, щоб запевнити їх, що вона нї в чім не зміняє його полїтики, і з тим поновити й скріпити завязані полїтичні звязки. До Ракоція вислано в посольстві Тетерю, з заохотою, аби князь не залишав своїх плянів в Польщі й рахував і далї на спочутє і поміч гетьмана; Ракоцій відповів на се перепросинами за те, що не підтримав козаків в їх кампанїї з Польщею, як то собі бажав гетьман, але в будучій війнї, просив, аби гетьман рахував на нього певно 5). Разом з тим він прикладав руки і до полїтики гетьмана на Волощинї — полїтики дуже складної і все ще не ясної в подробицях. Волоські князївства здавна стали клясичним гнїздом полїтичної інтриґи, в котрій не легко буває розібратись; очевидно і сим разом противники молдавського господаря Лупула хотїли використати козачину против нього, а Лупул старав ся затримати приязні відносини з гетьманом, але не досить ішов на руку йому і Ракоцієви, бо по щирости тягнув до Польщі, дуже цїнив свої звязки з Радивилами, і се рік пізнїйше привело до звісної козацької експедиції на Молдаву 6).

Заходами про утриманнє приязних відносин з боку української дипльоматії її робота, розумієть ся, не кінчалась. Її очевидно гнїтила та полїтична рівновага, що уставила ся в Східнїй Европі з 1630-х рр. так міцно, що нї-руш не можна було її захитати — навіть всїма зусилями покійника Володислава. Ігумен Йона з Батурина доволї влучно охарактеризував перед московськими властями сю козацьку тактику, — що козаків непокоїть згода Польщі з усїми сусїдами: „з Москвою, з турецьким султаном, з нїмецьким королем і з иньшими охрестними царствами — щоб король і пани-рада, зєднавши ся з котроюсь державою, на них, козаків, війною не пішли — бо вони, козаки, надїють ся тільки на одного кримського царя” 7). Гетьманови й старшинї хотїло ся бути в центрі якогось конфлїкту, щоб грати ролю язичка при вазї, своїм союзом і помічю даючи перевагу тій чи иньшій сторонї і дорого кажучи їх собі оплачувати, себ то хотїло ся того, що прийшло пізнїйше, з 1654-1655 роками — прийшло запізно, коли козаччина була вже сильно виснажена й не могла використати сих обставин, як могла б в рр. 1648-1649. До того часу всї силкування її, щоб якось кинути Москву на Польщу, або Польщу на Турцію, Крим на Москву, не приводили до бажаних результатів, не вважачи на всї дуже витрівалі (хоч і досить примітивні) заходи в сїм напрямі.

Гетьман і його товариші з спочутєм притакували мріям польських полїтиків, що відогрівали Володиславові пляни лїґи против Турків. Самі розвивали пляни великого союзу християнських народів против Порти, запевняли, що наслїдком тїсного союзу з козаками і Татари підуть тепер з ними против Турків. І заразом з таким же спочутєм відкликались, а може й піддавали Ордї пляни походу на Москву, на Дін і т. иньше. Заховані в доволї значній скількости дипльоматичні акти й донесення московських аґентів з сього часу досить докладно малюють сю сторону гетьманської полїтики.

Зараз таки після зборівської угоди по московському пограничу пішли чутки, що козаки з Татарами замість сеї так несподївано перерваної кампанїї замишляють спільний похід на московські краї. В перших днях вересня с. ст. оден київський міщанин оповідав в секретї московським аґентам, що казав йому також в секретї батуринський (чернигівський) полковник Небаба: що гетьман козацький напевно піде скоро походом на московську державу, під Путивль і иньші московські городи. Але се що той міщанин оповідав їм в такій великій тайнї від Небаби, „сильно наказуючи, щоб вони сього нїкому в литовських (українських) городах не говорили”, сим же аґентам довелось почути „по всїх черкаських городах”, де їм довелось бути, без усякої тайности: „ті ж річи всї Черкаси говорять не тайно, що йти їм з гетьманом невідмінно на Московську державу, під Путивль і иньші городи, за те що не вчинив їм цар ратними людьми помочи на Поляків” 8). І де далї такі розмови й остороги приходили з ріжних кругів і сторін, вказуючи не тільки на поширеннє, але й заінтересованнє в широких кругах сим пляном, що може й популяризовав ся на те, аби відтягнути увагу козацтва від дражливих питань звязаних з угодою.

Так наприклад, московський аґент, побувавши за границею в Нових Млинах в 20-х днях вересня, чув від якогось запорозького козака такі похвалки: „буде у нас з вами, Москвичі, велика війна, за те що від вас Хмельницькому помочи на Поляків не було” 9). Иньшому аґентови оповідав якийсь конотопський міщанин, що військо Запорозьке відшукало старі грамоти московських царів, як давали вони Запорозькому війську „жалованье”, і гетьман буде посилати до царя в сїй справі, а як цар йому давати того жалування не звелить, то підуть козаки з Татарами на Московське государство, і вже тепер гетьман велїв козакам готуватись до походу 10).

Сам гетьман висловляв ся на сю тему нїби то дуже льояльно. Перед звісними вже нам московськими висланцями, що були в козацькім таборі під Збаражем і разом з гетьманом вертали назад, він говорив: „казав нам кримський цар, щоб минї, гетьманови, разом з ним Московську державу воювати; а я Московської держави воювати не хочу, і кримського царя намовив, щоб Московської держави не воював”. І пив здоровє царя, запевняючи про своє бажаннє служити цареви з усїм військом козацьким 11).

Але иньшим післанцям, путивльських воєвод, що приїхали з ріжними пограничними претенсіями за захоплені україньськими людьми ґрунти і пасїки і попали до гетьмана під сердиту хвилю, скоро після його повороту до Чигрина, прийшло ся послухати зовсїм иньшої мови: велїв сказати словесно (воєводам путивльським) — не то „що їх люде царською землею за границею володїють, а ждати їм його скоро під Путивль: іде він, гетьман, зараз війною на Московське царство, — ви за дубину та пасїку говорите, а я все — і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить, і той від мене на Москві не відсидить ся, — за те що не вчинив йому цар помочи на Поляків ратними людьми: він, гетьман, з царем не мирив ся і хреста нї в чім не цїлував і король польський, що мирив ся і хрест цїлував (Москві) — і він помер” 12). Лист пересланий гетьманом з сими післанцями до воєвод був писаний дуже коректно (гетьман обіцяв, що всї кривди, на які скаржили ся воєводи, будуть нагороджені, і на будуче вони заборонені); але тим небезпечнїйше відбивали від сеї силуваної коректности ті зловіщі слова, котрими прохопив ся гетьман в хвилї роздражнення.

І далї йшли до Москви чергуючи ся - запевнення гетьманського правлїння в приязни і трівожні вісти про пляни козацького походу, пограничні зброєння і роздражненнє на Москву за її ухильчиву полїтику. Вольнівському воєводї, що написав гетьманови листа, довідуючи ся про Татар, чи їх сподївати ся в українних городах, гетьман відписав (десь в перших днях жовтня с. с.), що хан на московські городи не піде, бо він з гетьманом в братерстві — хиба Татари ноґайські, ханови непослушні 13). Але якраз з того ж часу з українського сїверського погранича йшли одні за другими уперті вісти про мобілїзацію козацьких сил, про гетьманські листи, щоб козаки по першому слову були готові сїсти на коня, і сам гетьман має туди прибути 14). В Чигринї оповідали, що хан зажадав у гетьмана пропуску для орди на московські землї, і гетьман обіцяв 15). І сам гетьман нема-нема тай пригадає, що цар, мовляв, не сповнив своєї обіцянки, не поміг йому на Ляхів і полишив при самім союзї з ханом 16).

Московське правительство всїм сим було серіозно занепокоєне. Хмарою летїли з Москви до пограничних, українних воєвод накази жити „з великим береженнєм”, провідувати про татарські й українські замисли і бути на поготові. Але се нїчого не полагоджувало. Воєводи відписували, що укріплення у них лихі, людей мало і на випадок казацько-татарського походу боронитись нїчим. Треба було думати про те, щоб йому запобігти. Саме в сїм часї йшла мова про формальне потвержденнє чи відновленнє, з огляду на зміну особи на польськім престолї, польсько-московського трактату. З сим приїхало до Москви зараз до зборівській угодї польське посольство, але московські полїтики сильно завагали ся що до дальшого характеру своїх відносин до Польщі з огляду на великі зміни в польській полїтицї в звязку з Зборівською угодою, про котру не мали докладнїйших відомостей, та на сї трівожні вісти, які від першої половини вересня почали приходити до Москви з України. Польських послів відправлено з нїчим, причепивши ся до ріжних титулових і етікетальних недоглядів в привезеній ними грамотї польського короля, і слїдом по тім того самого дня, 3 жовтня с. ст. вислано своїх. Гінця Кунакова до Варшави, нїби то оповістити про рішеннє царського правительства вислати до польського короля великих послів, а в дійсности — роздобути акти зборівської угоди і розвідати ся яко мога докладнїйше про відносини польсько-українські і внутрішнї польські. А на Україну, до гетьмана вислано посольство зложене з Гр. Неронова й підячого Богданова: з дарунками гетьманови й близьким йому людям, з похвалами за те що гетьман, мовляв, відмовив хана від походу на московські краї, а вважаючи по розмові — із намовами далї хоронити Москву від яких небудь прикростей з боку Криму та памятаючи спільність православної віри стримувати ся взагалї від усяких ворожих замірів против неї. Донесення сих висланцїв, переховані до наших часів, дають доволї цїнний матеріал для оцїнки полїтичного моменту (Кунаков крім того зібрав богату збірку всяких оповідань, чуток і лєґенд на сучасні полїтичні теми, сповняючи дане йому порученнє, Неронов обмежив ся важнїйшим, що належало безпосередно до його місії). По части сей матеріал був уже використаний нами вище, і тепер ми спинимось на тім, що характеризує тодїшню полїтичну ситуацію — а заразом виберемо деякі інтересні подробиці з обстанови гетьманського двору: порівняннє справоздань Унковского і Неронова показує, що тут уже виробив ся церемонїал в прийманню послів 17).

Неронов був задержаний в дорозї в Переяславі, поки гетьман їздив до Київа на побаченнє з Кисїлем; 12 падолиста відти приїхав переяславський полковник і виправив послів до Чигрина. Під Чигрином за версту стрів їх чигринський отаман Коробка з 20 кінними козаками, провівши закватрував близько гетьманського двору у одного міщанина, і зараз привезли їм корму: три хлїби житні, щучини вялої і „бочечку меду відер в шість”, а коням тільки сїна, і отаман перепрошував, що за великою водою свіжої риби не можна було вловити, а овса нема, бо хлїб не родивсь, а подекуди за війною його й не сїяли. Попереднього посла, Унковского справдї приймали щедрійше, але що показували йому й більшу честь, то й убогість кормів для Неронова очевидно треба розуміти не тільки як наслїдок недостатків, а як вираз і певної холодности для московського правительства. Унковского стрічав гетьманич Тимофій, заступаючи недужого, мовляв, батька, з обома писарями, осаулом, війтом 18), сотниками і отаманами, закватировано його у чигринського „городничого”, привезено крім ріжного мяса і сиру всякого вина (угорського, мальвазії, „двійного і простого”), пива, меду, а що б знадобило ся кому з питя чи „пряного зїля”, гетьман сказав йому посилати на гетьманів двір, і там велено все видавати. Тепер всього сього не було. Все ж зараз по приїздї своїм до Чигрина гетьман прийняв Неронова на парадній авдіенції. Виговський з осаулом військовим привезли йому запросини гетьмана, що прислав під нього і своїх коней. Підячий напередї віз на конї царську грамоту, за ним їхав Неронов, за Нероновим Виговський з осаулом 19) і приїхавши під ґанок гетьманської господи, просили послів війти до світлицї, де їх стрів „недалеко дверей” 20) гетьман. Посол, виступивши на середину світлицї, передав гетьманови царську грамоту. Підчас сеї церемонїї при гетьманї стояли, по лїву руку від нього, сини його Тимофій і Юрий, а коло них два писарі — Виговський і Іван Кричевський, військовий осавул Михайло і отаман Федір Коробка (на приїздї Унковского старшини було більше — видимо вся, яка була під той час в Чигринї). Гетьман, принявши грамоту „до печати приложив ся й поцїлував” 21). Потім посол сказав йому і війську царське „милостиве слово” себто спитав ся про здоровє гетьмана, полковників „і всього війська Запорозького православної християнської віри”, і гетьман і ближні люде, котрі були при нїм, за царське милостиве слово кланялись, і по тім гетьман так само питав ся від себе і від полковників і війська про здоровє царське. По сїм посол подав царські дарунки: гетьманови три „сороки” соболїв в триста рублїв 22), синам його і ближнїм людям по парі соболїв цїною по десять рублїв 23). Гетьман і люде його дарунки прийняли, кланялись і дякували, і гетьман обіцяв цареви службу свою і війська за превелику царську ласку.

Далї наступила властива мова посла: він переказав гетьманови царську похвалу, що коли кримський цар, відходячи після замирення, похвалив ся перед гетьманом, що на весну піде війною на царські українні городи, гетьман його від сього заміру відмовив. Гетьман потвердив, що він дїйсно казав кримському цареви, щоб він на царя православного не посягав, на його українні городи не нападав і православних християн не нищив, і кримський цар його послухав — обіцяв на українні городи Московської держави не нападати. Тодї посол напоминав гетьмана, щоб він і на будуче, „памятаючи Бога і спільну православну християнську віру”, цареви служив і добра хотїв: бісурмен від усього злого відводив, сам з ними на Московське царство не підіймав ся й стримував запорозьких козаків, котрі б з кримськими Татарами схотїли б іти на Московське царство — тому що він, гетьман, з московськими людьми одної віри і знає, як в Московській державі ся православна віра сяє й стоїть як стовп непохитний. Так як гетьман і все військо підняли ся на Поляків за православну віру, а за те від Бога дістали поміч і побіду, — годить ся їм і далї промишляти про покій християнський і Московське царство від злого татарського замислу хоронити: довідавши ся що-небудь про заміри кримського царя або царевичів чи воєнних людей їх, нехай писав би цареви або пограничним воєводам, а його служба і охота у царя забута не буде. Гетьман запевняв про своє бажаннє служити всїми силами православній вірі і своїм одновірцям — „аби православна християнська віра від иновірцїв свобідна була”, і по скінченню сеї парадної части авдіенції просив послів до обіду 24).

За обідом гетьман повів перед Нероновим далї мову на порушену послом тему козацької боротьби за віру.

Згадав лядські утиски православній вірі, як то вони, „безвірні, проклята віра Ляхи” православних християн силували до своєї „проклятої лядської віри” 25), аж милосердний Біг зглянув ся на сльози і страждання українські — „повелїв над всїм військом Запорозьким і над всїми православними християнами в Запорозькій землї начальником бути йому і над Ляхами побіду мати”, дав їм в поміч кримського царя з усею ордою і тепер вони визволили ся від Ляхів і Жидів і від лядських костелів і лядських урядників. Звучало се само по собі доволї сильною (мабуть свідомою) іронїєю по всїх попереднїх відкликах московського посла до релїґійної звязи України і Москви і полїтичної солїдарности задля сеї православної спільности. Гетьман, як бачимо, піднїс, що в боротьбі України за віру (котру сам посол підчеркнув як основний мотив польсько-української боротьби) Українцї дістали підмогу тільки від бісурменської орди, від котрої Москва просила тепер гетьмана її хоронити, а православне Московське царство зістало ся глухим на всї поклики гнобленої України. Гадки сї не були висловлені гетьманом виразно, але вони очевидно вплинули на розвій його мови. Він згадав „біду і досаду велику”, яку вчинили йому під час сеї останньої боротьби з Ляхами царські піддані Донцї: цар не тільки, значить, сам не поміг Українцям, а й того мінїмального, що у нього просив гетьман, не зробив — своїх козаків не стримав. -

„Як у нього, гетьмана, почалась з Ляхами війна, він писав донським козакам, щоб вони поміч учинили і на море для здобичи на кримського царя і на його улуси війною не ходили. І от як кримський цар з ним, гетьманом, і військом Запорозьким був на війнї — разом против Ляхів стояли, донські козаки приходили війною на улуси кримського царя і велике знищеннє починили. І цар кримський до нього, гетьмана, писав, що донські козаки його, гетьманського, листу не послухали — богато улусів повоювали і знищеннє велике вчинили — щоб отже гетьман і військо Запорозьке вчинили йому, кримському цареви, поміч на донських козаків, як він їм помагав против Ляхів. Він, гетьман, хоче вчинити поміч кримському цареви на донських козаків — щоб їх більше не було (знищити їх до решти), тому що вони поступають забувши Бога і православну віру: помочи їм (Українцям) не вчинили, а кримського царя з гетьманом розводять — щоб він їм на будуче не помагав. Цар і так не поміг ратними людьми їм (Українцям) і за християнську віру не уступив ся, а коли тепер гетьмана і Запорозьке військо не пожалує — буде боронити донських козаків і їм помагати, то він (гетьман) буде разом з кримським царем наступати на царські українні городи”. І говорив се гетьман з великим гнївом, завважає посольське справозданнє 26).

Посол заспокоював схвильованого гетьмана звичайними московськими балачками на тему, що донські козаки поступають у всїм по своїй волї, а не по інструкціям московського правительства, що на Дону пробуває богато й запорозьких козаків і ходить разом з Донцями на море, гетьману ж годить ся памятати царську ласку і нї в якім разї не складатись з бісурманами на православних християн. Адже царське правительство задля православної віри не сповнило прохань польського правительства, коли воно в 1648 і знову в 1649 р. просило помочи царя против Запорозького війська. І то треба памятати Українцям, як під час замішання збіже у них не родило ся і соли нї звідки не привозило ся через війну: як би цар не позволив їм купувати збіжа і соли в своїх городах і звідти до них пропускати, то й стояти против Поляків вони не могли б. Також і то велика ласка царська, що він дозволяє приїздити українським торговим людям до московських міст і там торгувати не платячи нїяких оплат. Гетьман і все військо, памятаючи се, повинні відвдячувати ся своєю службою, а не входити в спілку з бісурманами против православного господаря — инакше сам Бог буде їм противником і мстителем.

Гетьман, заспокоївши ся, перепросив за свої слова, сказані „з серця — тому що йому досадили донські козаки”. Царську ласку він знає й признає, на православну віру не повстане і навіть Донцям не буде мститись, коли так, і кримську Орду з ними помирить.

В такім лагіднім тонї виготовлено й листа царському правительству, що мав відвезти Неронов 27). Гетьман і військо дякували цареви за ласку і пожалованнє, показане їм посольством; обіцяли на будуче свою службу й прихильність. Сповіщаючи, що наслїдком нападу Донцїв на кримські землї хан замишляв похід на московські володїння, гетьман заспокоював царя, що він уже намовляв хана залишити всякі ворожі пляни на православних християн і буде далї умовляти, щоб він не нападав на царські городи, — аби тільки цар наказав Донцям на будуче „бути в згодї з Кримським царством”. „Все військо татарське по нашій сторонї”, так що гетьман має повну надїю на успіх своїх заходів.

Устно, на прощальній авдіенції 28), приймаючи посла прощальним обідом, гетьман пішов ще далї в таких оптимистичних виводах. Він запевняв, що хан війшов у такий тїсний союз з ним, що заявляв своє бажаннє разом з Запорозьким військом, по тім як воно переможе Ляхів і визволить ся з підданства польському королеви, признати над собою власть того володаря, которому піддасть ся гетьман з військом: коли гетьман писав цареви, просячи прийняти його з військом і всїми городами під свою царську руку, то і кримський цар йому говорив, що й він з усею ордою піддав ся б під власть царя. Сим разом — обережно жалував гетьман — „Вседержитель і творець нашої спільної віри тому бути ще не зволив”, але він думає, що недалекий той час, коли й бісурманські і ріжних вір держави перейдуть під східнього царя, — тільки не знає він, гетьман, чи судило ся йому до того дожити.

Коли Неронов відповів на сї виводи скептичною заміткою, що, мовляв, кримський хан з волї і власти турецького султана вийти не посміє, „бо від турського царя кримські царі страшні”, — гетьман став запевняти його, що ті часи, коли турецький цар розпоряжав ся кримськими по своїй волї, часто скидав їх і переміняв, вже минули. Тепер навпаки турецький боїть ся кримського царя і „великого війська Запорозького”: військо кримського царя не видасть, і покладючи ся на нього кримський нї в чім не буде слухати турецького царя. І як що зборівська умова буде затверджена і закріплена „в правду”, то гетьман, зложивши ся з кримським царем, з Волохами, Мунтянами і Сербами, задумує воювати з турецьким царем: кримський цар, Волохи, Серби й Мунтяне і „білгородські князї” (буджацькі мурзи) безустанно присилають до нього, закликаючи Запорозьке військо до походу на турецького царя, і вже у гетьмана стоїть готових 300 чайок на Днїпрі під Кодаком 28), та ще велїв він зробити 200, бо хоче козаків післати на війну на турецького царя водою, а сам з головним військом Запорозьким піде сухопуть, на Білгород. Турецькому цареви против них не встоятись, бо у нього богато війська вибили Венеціяне, се він знає певно. Буде там де йому і війську Запорозькому добути собі „зипунів” 24). Коли ж, навпаки, польський король і Ляхи того, на чім помирились, не сповнять і в правді своїй не встоять, то війна буде з ними: гетьман буде за те стояти, і кримський цар його не відступить. І він таки думає, що без того не обійдеть ся: Ляхи в своїй правдї певно не встоять, на соймі договорних статей не потвердять і пічнуть війну з Запорозьким військом. Гетьман і військо того не боять ся і всї однодушно готові полягти за православну віру і святі божі церкви, і коли Господь їх помилує, дасть побіду на Ляхів і свободить від них, то гетьман і військо не хочуть мати над собою иньшого володаря крім царя. Коли ж Господь за їх гріхи не помилує і дасть перемогу Ляхам, також і гетьман і військо не мають иньшої надїї як тільки уступити на царську сторону, під царську руку, а нїкуди инде до иньших держав переходити гадки у них нема 25).

Неронов на се відповів, що „вічна угода” з Польщею не виключає права Москви приймати до себе перебіжчиків і еміґрантів, а зрештою всї устні доручення гетьмана він донесе цареви 26).








Примітки


1) Перед московським послом в Чигринї гетьман звиняв ся, що не міг його відправити скоро, „бо в тих днях (23-25 падолиста) були у нього посланники й гінцї иньших держав” — АЮЗР. VIII c. 311. Пор. вище с. 235.

2) В падолисті 1649 р. оповідали московському послови Неронову на Українї, що від Чигрина верст з 25. під Чорним лїсом, на річках Інгульцях, Великім і Малім, кочує Татар тисяч з десять, і до гетьмана раз-у-раз присилають післанцїв, питаючи ся, чи король і Ляхи сповняють умову і чи не замишляють чого небудь злого Запорозькому війську. Бо коли б Ляхи Запорозьке військо утїснили, договорних статей на соймі не потвердили, то нехай гетьман пише ханови, а хан зараз по давньому з усею ордою зараз буде йому в поміч. — АЮЗР. VIII с. 315.

3) Тамже с. 355.

4) Акти і відомости що до сього турецького посольства в АЮЗР. VIII с. 352-353, Архивъ ЮЗР. III. IV с. 497-498, Міхалов. с. 554.

5) Посольство Тетері до Семигороду, 29. XI 1649 — Bellum bоrео-orientale I c. 55. Пізнїйші вісти про сї зносини — Архивъ ЮЗР. III. IV с. 498.

6) Див. також Архивъ с. 497-498.

7) Розпити іг. Йони в Путивлї 9. II. 1650, Білгород. ст. 297 л. 50-51.

8) Акты ЮЗР. III с. 353.

9) Тамже с. 357.

10) Тамже с. 358.

11) Тамже с. 350.

12) Акты ЮЗР. III с. 353.

13) Білгор. стов. 197 л. 346.

14) Тамже, вісти з Новгорода Сїверського і Глухова л. 284, 297, 382.

15) Тамже л. 338.

16) Тамже л. 347.

17) Про дипльоматичні переговори Польці й Москви в сих роках див. у Соловьова X с. 1588 і д., Кубалї Poselstwo Puszkina w Polsce — Szkice, І. Відправа польського посольства з Москви 20 н. ст. вересня 1649 р. в Пам. кн. Міхаловского с. 485. Посольське справозданнє Неронова в аюзр. VIII с. 303 і д. Акти посилки Кунакова АЮЗР III с. 362 і д.

18) Війт Павлович, а не війт паволочський, як в статї Востокова.

19) І тут Унковскому, було бїльше чести приходили по нього оба писарі з осаулом, війтом і отаманом Коробкою і провожали до гетьманського двору пішо.

20) Унковского — „у дверей”.

21) На авдіенції Унковского велїв поцїлувати її й обозному Чорняті.

22) Соболї привезені Унковским були дешевші: тільки оден „ сорок (40 шкірок) за 100 рублїв, а иньші два по 50. Подробиця в тодїшнїх звичаях не маловажна. Москва була в осени 1649 р. щедрійша для гетьмана, нїже весною, але він був скупіший.

23) Жінка гетьмана, що того дарунку не дістала, упоминала ся за ним і теж дістала пару соболїв; на жаль, посольське справозданнє не поясняє, чи була вона і упоминала ся тут же на авдіенції, чи пізнїйше.

24) На авдіенції Унковского посол сказав коротшу промову, посилаючи ся на царську грамоту, „і гетьман государеву грамоту розпечатав і читав стоячи потиху („не в слух”), а прочитавши государеву грамоту поцїлував в печать і віддав писареви, потім подякував за царську ласку, „і гетьман сам сїв, і Григорію (Унковскому) і підячому велїв сїсти на лавцї коло себе, а війська Запорозького начальні люде сидїли „в лавке же і в скамЂ не блиско гетмана”. І гетьман попросив на обід (л. 109-110). За обідом розмови не записано: очевидно не було нїчого замітного. Розмови вели ся на осібній авдіенції через день. Посла запрошено і введено з тою же церемонїєю. Гетьман привитав посла „и посидЂв немного пошол в комнату, а Григорю и подячему велЂл ити c собою, да писарю Івану Выговскому, а которые войска Запороского начальные люди были при гетмане и тЂ остались в передней” (л. 111), — тут відбуваєть ся властива конференція, в вісїм очей.

25) Не знати, чи посольське справозданнє не прибільшило тих густих епітетів.

26) АЮЗР. VIII с. 309-310.

27) АЮЗР. VIII с. 303.

28) Про се ще Паісій оповідав в Москві, що гетьман замишляє (на весну 1649 р.) похід на Турків і вже „струги” зачато робити — Греч. д. N. 7 л. 122.

29) Я остерігаю ся цїлком реставрувати сю московську термінольоґію, в яку вложені гетьманські мови послами-справоздавцями.

30) Акты Ю. З. Р. VIII с. 313.

31) Проводили Унковского теж пишнїйше, нїж Неронова: гетьман дарував йому і підячому по коневи і луку з сагайдаком (просив відвести цареви срібний золочений „колчер” (рід стілєта), але Унковский вирік се того кажучи, що без царського указа того не сміє взятись), грошима Унковскому дано „в дорогу на корм 100 ефимков, в них русскими денгами 30 рублей”; підячому 50 і людям їх 30 ефимків. Проважали його до перевозу Тиміш Хмельниченко, полковники, осаули, писарі, сотники і отамани з старшиною, „с гетманским знаменем і c литавры и c трубами”. Неронову з підячим гетьман дав тільки по коневи, грошима 50, 30 і 20 єфимків, і проводів, видно, нїяких не було, бо справозданнє того не згадує.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 6.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.