[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна





IX. ПАНОРАМА ТОГОЧАСНОЇ УКРАЇНИ. ЗАГИБІЛЬ БРАСЛАВЩИНИ. ДРИЖИПІЛЬСЬКА КАМПАНІЯ ТА ЇЇ ЕПІЛЬОҐ (СІЧЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1655)


ПОДОРІЖ АНТІОХІЙСЬКОГО ПАТРІЯРХА МАКАРІЯ ЧЕРЕЗ УКРАЇНУ В 1654 І 1656 РР., ОПИСАНА ЙОГО СИНОМ АРХИДИЯКОНОМ ПАВЛОМ, РУКОПИСИ І ВИДАННЯ, ВРАЖІННЯ ВІД УКРАЇНИ, ПАТОС ВИЗВОЛЕННЯ, ЩО ВІДБИВАЄТЬСЯ В ОПОВІДАННЯХ ПАВЛА.



Сей рік-переломовий в політичнім життю, дає нам особливу нагоду приглянутися нашій країні в сім переломовім моменті завдяки переїздові через Україну антіохійського патріярха Макарія, описаного його сином архидияконом Павлом. З тих десятків і сотень чужоземців, що звідували коли небудь Україну і вважали потрібним щось записати з своїх вражінь і пригод, ніоден не дав такої яскравої, детальної, переповненої побутовими матеріялами записи як сей молодий Араб. Подоріж його батька-патріярха до Москви по милостиню, для визволення з довгів своєї убогої патріярхії, була першим виїздом в широкий світ, де сей малоучений провінціяльний клирик мав нагоду познайомитися з грецько-візантийським світом, в його пережитках турецьких часів, і з західньою цівілізацією-принаймі в тих відблисках, які розходилися від неї в землях балканських і східнєсловявських, і нарешті з великим східнєсловянським морем: Україною і Москівщиною, що йому прийшлося двічі переїхати від Дністра до Великого Новгорода. На Україні за першим разом він пробув 40 день, від 10 червня до 20 липня с. с. 1654 р. Потім ще, вертаючися в 1656 р., пробув на Українській землі трохи навіть довше, від 14 червня до 15 серпня, але головне значеннє має перший переїзд. З незвичайною вражливістю й безпосередністю свіжого, незагромадженого знаннями і досвідом інтелекту, з жадністю майже дикуна — ловить Павло і зафіксовує в своїх споминах вражіння-не викривлені якою небудь літературною рутиною — не маючи претенсій піклуватися ні ерудицією ні блискучим стилем, захоплений бажаннєм переказати землякам можливо докладно всі ті чуда і дива, котрі його господь сподобив побачити в тім православнім океані-подібно як наш ігумен Даниїл Руської землі пять віків перед тим побожно, і з такою ж скрупульозністю записував чуда і дива Святої землі 1). Для бідного Араба-християнина, призвичаєного бачити свою православну церкву, її віру і традицію в бідних останках, майже без сліду затоптаних турецьким пануваннєм, — чимсь неймовірним, фантастичним, казковим мусіла здаватися православна державність, православна многолюдність, незвичайно високе становище православної церкви як державної, богацтво її ерархії і головніших установ, пієтизм для її єрархії, для її приписів і обрядів, суворий риґоризм в їх виконанню. На його батьківщині, як звичайно в таких умовах поневолення, мимоволі відчувалося, що православні знижаються до виконування православних обрядів-роблять ласку предківській традиції, виявляючи деякий пієтизм своїй пониженій і підупалій церкві, — тим часом як на Україні, а ще більше на Москівщині відчувався грізний-не тільки моральний але й юридичний примус пильного виконування реліґійних і обрядових вимог. Все се автор-подорожник розуміється в особливо яскравих формах побачив аж на Московщині, і якби він побував на Україні, занурившися в московській стихії перед тим на два цілі роки, так як се йому довелося, — богато з вражінь українського життя пройшло б у його свідомости мабуть більше поверховно: воно здалось би йому слабим відблиском московського православія. Але на щастє-Україну він побачив наперед, і прийняв вражіннє східнє-словянського життя в українській формі з особливою свіжістю і безпосередністю, вони відбилися в нім незвичайно глибоко- так що стали мірилом для всього дальшого, і хоч як скромно потім виглядали в його уяві сі українські явища в порівнянню з ґрандіозними перспективами московськими, все же те що він побачив гарного, симпатичного, корисного на Україні, не стратило і пізніше своєї вартости в його уяві. Коли культурні засоби України поблідли в його очах після того як він побачив нагромаджене в Москві, і згадуючи, як колись заімпонували йому “вози книг у київських воєводів”, він потім завважає не без зневаги: “але що Київ в порівнянню з Москвою!” 2), — то з другого боку виїхавши з Москівщини назад на Україну, він записує такі характеристичні міркування з приводу свого нічлігу під сим скромним Київом:

“Сеї ночи ми спали на березі (Дніпра) в повнім задоволенню й спокою. Бо від тої хвилі як ми побачили Печерський монастир-як він здалі блистів своїми банями, і до нас долетіли пахощі сих квітнучих земель, душі наші затріпотіли від радости. Серця наші розкрились і ми висловили свою подяку Богові. Сі два роки в Московщині замок висів на серцях наших, а розум був стиснений і пригнічений до останнього. Бо в тій (Московській) землі ніхто не може себе почувати скільки небудь свобідним або задоволеним-хіба прирожденні її мешканці. Всякий же инший, як і ми-хоч би став володарем цілої країни, ніколи не перестане бентежитись в своїм духу і трівожитися в своїм серцю. Навпаки, країна козаків була немов би нашою власною країною, а її мешканці нашими добрими приятелями і людьми до нас подібними” 3).

З другої сторони як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв, самовідречення й ідеалізму. Тим часом як не тільки для Поляків і тих хто дивилися через їх призму, але й для Мусульман і для Москалів (хоча з політики вони підтримували козаків) і козаки і взагалі українські маси були все таки не більше як збунтовані невільники-не вважаючи на всі акти героїзму, військового хисту і т. д., — для сього малокультурного Араба се були носії найвищих людських прикмет, борці за найдорожчі кожній людині мрії визволення. Він з насолодою дихає сим повітрєм свободи, відчуваючи весь траґизм сього нетрівкого балянсування між її вживаннєм і розплатою смертю за неї і всіми иншими страхами війни і неволі. Його завваження на тему сього щастя визволення і тих жертв якими воно купувалося нераз дивують тонким відчуваннєм, так що воно глибоко вражає сучасного читача. Навіть в українській літературі ми не знаходимо такого безпосереднього ентузіязму; нічого подібного до кислих рефлексій якого небудь “Самовидця” що незадоволено рахує шибки, розбиті під час сього великого пожару. В наївних записках Павла ми наче чуємо голоси тих безпосередніх учасників, котрих він розпитував, і вони передавали йому в таких безперечно повищених, дещо екзальтованих, перебільшених виразах і свою огиду до старої неволі, котру вони скинули, і радість свободи окуплену от-такими страшними гекатомбами. Церковні, узько-конфесійні ноти, подекуди підчеркнені ним, не повинні перешкоджати нам відчути сей основний тон.

“Який се благословенний нарід! Яка се благословенна країна”-записує він переїхавши через многострадальну Браславщину, в антракті між двома польськими руїнними наступами: великоднім 1654 р. і новорічним 1655. “Велика її вартість у тім, що в ній нема зовсім чужовірців (“ні Ляха ні Жида!”-вертепної драми)-а тільки чисто православні: вірні й побожні! Щасливі наші очі, тим що вони бачили, уха наші тим що вони чули, і серця наші-тою радістю і захопленнєм, що вони пережили. Бувши колись у неволі, сі козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков. Спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті хоругви. Церкви-одні одної кращі, як ми вже казали. Іконостаси, рами, ікони-одни одних гарніші і ліпші. Навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди почали явно, ще з більшим завзяттєм вихваляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися, читати, співати гарним церковним співом. І вони варті (сього щастя). Бо в життю задовольняються дуже малим: їдять що дасться і одягаються в що трапиться” (с. 28).








Примітки


1) На жаль треба сказати, що при всій своїй незвичайній цінности сей твір далеко не так добре обслідуваний як він того варт. Його рукописна традиція слаба, хоча твір був видимо популярний. Першою стала відома копія датована 1765 р., придбана в поч. XIX в. в. Алєпо ґр. Гілфордом і передана до Британського музею. В рр. 1829-1836 Ф. Белфор (Belfour) випустив її англійський переклад п. з. The travels of Macarius, patriarch of Antioch, written by his attendant archdeacon Paul of Aleppo-переклад з деякими скороченнями і ріжними помилками (їх старався виправити де Сасі в статтях, що в міру виходу перекладу друкувалися в Journal des Savants). Арабський текст лишився невиданим, і сама рукопись десь зникла з Британського музею. Потім стала відома друга рукопись, датована 1700 роком: в 1840-50-х рр. вона була в Дамаску, і тут з неї зроблено було 3 копії для ріжних заказxиків з Росії: одна з них, 1847 р., опинилася потім в бібліотеці міністерства закорд. справ (т. зв. Учебнаго отделения в Петербурзі), друга-1849 р., замовлена звісним візантистом Порфириєм Успенским еп. чигиринським-в Петерб. Публичній Бібліотеці; третя-1859 р. в московськім Архиві Мін. Загран. справ. Арабський же ориґінал зник; як здогадуються-пропав підчас погрому православних в Дамаску 1860 року, і після сього не вдалося знайти ніде якогось нового кодекса. Ак. Кримському удалось придбати в 1896 р. неповний, скорочений арабський текст, як він його датує-середини XVIII в.: всі ж силкування російського перекладчика Г. Муркоса, прирожденого Араба, місцевого чоловіка, що спеціяльно їздив шукати кодексів сього твору в 1890-х роках, не привели до нічого.

Таким чином довгий час неповний і часто недокладний переклад Белфора був єдиним джерелом, з котрого черпалися відомости Павла з Алєпа; виданнє було мало приступне, і мало використовувалося. В московських “Чтеніях” 1875 р. почався був його російський переклад, але припинився. В “Трудах” київської дух. академії 1876 р. був надрукований огляд цілого Павлового твору зроблений Оболенским. Окремі виривки друкувалися в Київських Епархіяльних ВЂдомостях 1873 р. і в “Сборнике материалов по истории Киева” 1874 р. Нарешті в московських Чтеніях за рр. 1896-1900 з'явився новий російський переклад, зроблений згаданим уже Г. Муркосом, лектором московського орієнталістичного інститута (т. зв. Лазаревського), антіохійським Арабом-вихованцем московської академії. Окрема відбитка його під заголовком: “Путешествіе антіохійскаго патріарха Макарія въ Россію въ половинЂ XVIII вЂка, описанное его сыномъ, архидіакономъ Павломъ Алепскимъ”, вийшла в 5 випусках, Москва 1896-1900 р. Основою для сього перекладу послужила московська копія 1859 р.; перекладчик порівняв з нею також петербурзькі копії, але вони не дали йому нічого цінного, бо списані були з того самого арабського дамаського тексту. Льондонської ж копії відшукати не вдалось і російський перекладчик міг доповнити свій переклад тільки з белфорового перекладу (льондонський текст був ширший від московсько-дамаського). Не можучи добути льондонської копії Муркос не рішився приступити і до видання арабського ориґіналу.

Нижче я цитую сей переклад Муркоса, римські цифри означають випуски його відбитки, арабські числа-се сторінки II випуску, присвяченого Україні 1654 року.

Варіянти скороченого тексту, знайденого ак. Кримським я цитую за перекладом Т. Кезми, зробленого при катедрі арабо-іранскої філології Всеукр. Ак. Наук нею мині ласково уділеною.

Актовий московський матеріял про подоріж патр. Макарія зібраний в московських Чтениях 1906 р. кн. 4.

2) II с. 137.

3) IV с. 185. Але справедливість вимагає сказати, що автор міг тут мати на гадці також і спеціяльне трактованнє в Московщині приїзжих зі Сходу духовних осіб. Редактуючи свої записи, він записує при першім в'їзді своїм до Московщини такі пізніші свої досвідчення: “Досвідні люди казали нам: хто хоче скоротити своє життє на 15 років, нехай їде в край Москалів, поживе там як аскет, безнастанно себе обмежуючи, читаючи молитви і встаючи опівночи. Він мусить кинути жарти, сміх і свободу, бо Москалі ставлять при архиєреях і монастирях наглядачів, і ті пильнують усіх приїзжих в день і в ночи, через шпари в дверях дивляться, чи вони провадять час смиренно в мовчанню, пості, молитві, чи піячать, забавляються грою, жартують, посміваються чи сваряться. А як тільки помітять за ким небудь хоч великий хоч малий проступок, зараз засилають в край пітьми, з котрого не можна ні втікти, ні вернутись ні вирятуватись: засилають на Сибір-добувати там соболів, сірих білок, чорних лисів і горностаїв” — II с. 101. Автор признає що таку підозріливість заслужили самі приїзжі Греки своєю безсоромною поведінкою. Але незалежно від того весь склад московського життя очевидно пригнітив бідного Араба до крайности.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 1.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.