[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XIII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XIII     Наступна





БРАК СУЦІЛЬНОСТИ В ПОЛІТИЦІ ХМ-ГО І ЙОГО ОКРУЖЕННЯ, РІЖНИЦІ МІЖ ДОМАГАННЯМ Р. 1648 І 1649, МІЖ 1649-54 І 1655. ХТО РОБИВ УКР. ПОЛІТИКУ В ПОЧАТКАХ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ, ПЕРЕЛОМ ПІД ВПЛИВАМИ КИЇВСЬКОГО ОСЕРЕДКА В 1649, ХИБНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЗБО.РІВСЬКОГО ДОГОВОРУ, УПАДОК УКР. РЕВОЛЮЦІЇ, НИДІННЄ І РОЗПОРОШЕННЄ СИЛ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА НЕ ВНОСИТЬ В ПОЛІТИЧНІ ПЛЯНИ ЯСНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ, НОВІ ПЛЯНИ 1655 Р., ВОНИ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ ПО СМЕРТИ ХМ.-МІЖ ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ І ВИГІВЩИНОЮ НЕМА МЕЖІ.



Насамперед отся сама теза, поставлена вище — одноцільний політичний плян в Хмельниччині. Скільки небудь уважний і об'єктивний перегляд подій Хмельниччини промовляє проти неї. В першім році повстання Хмельницький, чи може треба всюди говорити точніш: Хмельницький і гурток його впливових дорадників, що направляли його діяльність, бо мабуть в питаннях політики він сильно підлягав впливам своїх дорадників — Хмельницький і К-о безоглядно відкинули всі ті можливости, котрих потім запопадливо, але даремно добивалися в 1655-7 рр. Вони могли тоді розвалити Польщу або зробити державний переворот, поставивши певні конституційні умови конвокаційному, чи елєкційному соймові. Принаймні могли взяти Західню Україну — що їм лізла тоді до рук, ще не обезкровлена, сорозмірно сильна, не розчарована в козацькім режімі. Татари тоді ще не напрактикувалися в тактиці політикування на два фронти для утримання рівноваги між Україною і Польщею, як пізніше, і Тугайбей, що командував татарськими силами був вірним приятелем Богдана-як сам Богдан потім хвалився. Хмельницький і К-о в 1648 р. могли богато здійснити з того, що вони прагнули пізніше, але видно — в тім році вони не мали тих бажань і плянів, що в 1655-7 рр., не тільки підчас весняної, але й осінньої війни 1648 р. Сі війни, очевидно, велися в цілком іншім аспекті. І не тільки в 1648 — навіть в 1653 р. ми не бачимо сліду тих плянів які стали на черзі два роки пізніше; Хмельницький і К-о не виявляють ніякого інтересу до тих Західнє-українських земель, котрими вони заінтересовалися так живо потім; вони полишають їx немилосердному татарському знищенню, що в значній мірі й обезцінило їx для пізніших плянів гетьмана. Ми не бачимо підчас сеї довгої війни ніяких заходів на те щоб притягти на свій бік західнє-українську шляхту і городи. Очевидно, пляни 1655-7 рр. прийшли пізніше.

Я думаю, що весь 1648-й рік, підчас обох війн, весняної й осінньої Хмельницький стояв під впливами козацьких і шляхетських мальконтентів, тих що стали його товаришами, коли він утік на Низ в 1647 році, і тих, що влилися в його гурток з польської армії розгромленої під Камінним Затоном, Жовтими Водами і Корсунем. З їx участю складалися (я хотів сказати — під їх диктат писалися, але не хочу вживати виразів занадто різких, нижче читач побачить, чому саме такі вирази йшли мені на гадку), так кажу — за їх порадою складалися постуляти-minimum вислані з-під Білої Церкви королеві: 12 тис. козацький реєстр і поверненнє церков православним 1). Вони б укладали й більш далекосяжні побажання, котрі мали бути поставлені комісарам нового короля; ми їх не почули, і тому можемо тільки гіпотетично про них говорити, на підставі заяв на елєкційнім соймі і ріжних балачок 2). Військо Запорізьке мало підлягати тільки королеві; на козацьку територію не мало вступати коронне військо; коронні урядники і достойники, воєводи і старости на сій території або позбавлялися зовсім своєї влади або дуже обмежувалися в ній (козацьке “удільне панство”, як се називали 3); мабуть обмежено було б маґнатське землеволодіннє; в реліґійній сфері-вже не оборона православної церкви від насильства, а повне скасованнє унії. Так можна приблизно уявляти собі домагання тодішньої компанії Хмельницького -в духу козацько-шляхетських побажань (перетворення “старинного козацтва” в своєрідну шляхту Козацької України) і шляхетсько-козацького монархізму (зміцненнє влади короля супроти можновладців, безпосередній звязок з ним козацького війська, вже сильно насиченого-в його горішніх верствах-шляхетським мальконтентським елєментом, епоха великих війн під королівським проводом, честь і місце відважним енерґійним воякам — як в часах Баторія або в часах Московської смути).

Ясно сформулованих домагань сього менту не довелось почути, тому що на гурток Хмельницького, з його приїздом до Київа при кінці 1648 р. налягли нові впливи- київської інтеліґенції, єрархії української і грецької, концепції визволення української церкви і східнього християнства, — українська національна проблєма в церковнім аспекті. На своїм місці я вияснив, чому я думаю, що досі Хмельницький здалека стояв від сих кругів, і ся ідеольоґія була для нього новою і чужою. Походженнєм і вихованнєм він був близько звязаний з тими “покривдженими шляхтичами”, що окружили його в перших стадіях його повстання 4) і вибрали його своїм проводирем, а потім ще гойно доповнились суголосними елєментами з виходом Богданового війська на волость. Син панського офіціяліста, що вважав себе шляхтичем, вихований мабуть на польськім маґнатськім дворі, потім в єзуїтській колєґії, в такім же шляхетськім окруженню, позбавлений “фортуни” утвореної з панської ласки, він мислив тими ж катеґоріями, що й сі шляхетські “неудачники”, що його окружали і більш менш однаково реаґував на сучасні обставини і події повстання. Але ніщо не вказує на які небудь звязки його з національно і церковно настроєними кругами — которих Київ був тоді осередком 5), і тим ріжчий перелом настав в його гадках, плянах, тактиці, коли сей київський осередок проголосив його надією християнства, порівняв з Мойсеєм, Макавеями, Костянтином Вел., і сим комплементам притакувала не менша особа як вселенський патріярх, називаючи його князем Руси, фундатором нової православної держави, підчеркуючи ту велику ролю, яку може ся козацька держава відограти в боротьбі за визволеннє православного світу. Під впливом задушевних розмов на сі теми з патріярхом, митрополитом, найвизначнішими представниками київського церковного і ученого світу творяться нова політична проґрама, котру Богдан накидає своїм товаришам. “Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру”, формулував він сам сю політичну зміну. Формула буде мабуть вірна, коли “свою шкоду і кривду” ми візмемо не в чисто персональнім розумінню, а приложимо се до “кривди” тої верстви, з котрою зсолідаризувався Богдан, підіймаючи повстаннє, а “православну віру” візьмемо в національнім аспекті-визволення православної Руси, “по Львів, по Холм і Галич”. Богдан не хотів уже ні говорити про чисто козацькі справи: реєстр. права козацькі. Метою ставив повну державну незалежність України в її історичних границях, в сім розумінню очевидно називав себе “єдиновладцем і самодержцем руським” — не в значіню монарха з необмеженою владою, як се інтерпретує Липинський, а голови суверенної держави, в противставленню до торішнього роялізму — плянами автономної козацької України в безпосередній владі короля. Доводилося йому инколи й тепер збиватися на сі роялістичні ноти, але політика його цілком ясно орієнтується на незалежну Україну.

Я таким чином рішучо відкидаю погляд, що Хмельницький і його однодумці в 1649 р. далі лишились на ґрунті козацької автономії в рамцях Річипосполитої так як стояли в р. 1648, і мовляв Зборівський договір дає нам вираз їх політичної проґрами 6). Зборівський договір був їх капітуляцією, продиктованою зрадою хана; він не виявляв ніякої програми, се був тільки примусовий виступ з безвихідної позиції, до котрого Хмельницький і його компанія навіть не вважали можливим признатися перед військом, як то було, здається мені -досить ясно показано в попередній частині сеї праці 7). Козацько-шляхетська проґрама — minimum скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і К 0 до неї більше не поверталися-хоч прихильників у cеї програми в козацько-шляхетських кругах і далі не бракувало. Проґрама незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького — але виявилися всі труднощі її переведення. Фіяско зборівське, далі берестецьке ясно показували, що Крим перестав бути козацьким союзником, а хоче бути арбітром в українсько-польських змаганнях і не допустить до повної емансипації України від Польщі. З другої сторони ясно виявлялася зневіра маси селянської і почасти — козацько-хлеборобської (“черняків”) до політики старшини.Ся маса маліла через спустошення й еміґрацію, а то що з неї лишилось, ставало все менш охочим до підтримки українського уряду. Крива української революції безповоротно заломилася в зборівській капітуляції і більше не змогла випростуватись. Небезпечні повстання раз-у-раз ставлять грізне мементо перед очима Богдана, він не може обходитися без підручної татарської орди і німецької ґвардії. Його гурток розпучливо шукає зовнішньої сили, яка б могла заступити місце зрадливої Орди в усякого рода стратеґічних плянах — і скріпила б становище уряду супроти своїх мас. Москва, Порта, Євангелицька ліґа з Ракоцієм і Радивилом на чолі (поки не вдається завязати ближчих звязків з Швецією і Брандебурґом) — мляво й безуспішно се йде. Порта не жалує чемностей і компліментів, але не може дати нічого реального. Москва зловіщо вичікує. Ракоцій і Радивил не рішаються виступити відважно. Швеція ще безвладна під проводом свого старого канцлєра.

Україна нидіє, розпорошує свої сили. В суперечних борсаннях українського уряду трудно вхопити яку небудь тактичну лінію. В сих скоках з одної орієнтації в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко підпадав впливам близьких людей; в сій затяжній крізі спиралися суперечні гадки ріжних близьких йому людей і він давав себе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що був тільки оден пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку йому давала його інтуіція — там де панував інстинкт самозаховання — себто заховання своєї влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому. В політиці ж і у нього не було твердої лінії, і тому що в сім політичнім присмерку інстинкт не виручав і “по — ночи всі коти сірі”, він так легко йшов то за одною орієнтацією то за другою.

Особливо се ясно показують його хитання між орієнтацією мусульманською й антимусульманською. Ходячі фрази того часу про спільний інтерес всього християнства і святий обовязок боротьби з мусульманським світом очевидно не перешкоджали йому бути повним індіферентистом в сих справах, і він був би твердим прихильником Отоманської системи, якби вона могла послужити для нього твердою політичною базою. Але в сей мент вона була нездатна на се — так само як і католицька, против мусульманська ліґа. Тому Хм. виходить то на ту стежку то на сю, не жалує фразеольоґії-але нічого конкретного на сих стежках не знаходить і тільки заплутує ситуацію своїми перескоками.

Не вносить в політику його ніякої послідовности і Переславська умова-як се хоче довести Липинський. Я се говорив свого часу і тепер можу тільки повторити, що в той мент Хмельницький і К° зовсім не відчували епохального, фатального значіння сього акту; для них се був цінний в даних обставинах мілітарний союз, ще оден в додаток до союзу з Татарами, з Турками, з Молдавою. Цілком байдужо сипали вони обіцянками, аби тільки прискорити московську інтервенцію-зовсім де журячися тим, як то прийшлось би здійснювати сі обіцянки на практиці. 1653 рік був одним з найбільш похмурих на небозводі сеї компанії, й інтервенція Москви була незвичайно потрібна щоб переплисти се Mare Tenebranun (море мряки). Слідом виявилось, що союз з нею веде за собою дуже серйозні недогоди у внутрішніх і зовнішніх відносинах і не дає змоги обійтися без помочи Татар-сеї тяжкої болячки української державної політики. Не можна згодитися навіть з поглядом Липинського, ніби то Переяславська угода морально еманціпувала Україну від Польщі, і змусила Поляків трактувати Україну як союзну політичну силу. Дрижипільська кампанія і спустошеннє Браславщини Поляками і Татарами на спілку виявили ясно, як мало дає українсько-московський союз в обставинах утворених Переяславською угодою. Непорозуміння на білоруськім фронті викрили політичні розбіжности між тенденціями українського і московського уряду. Віроломство Москви в справі української еміґрації їх довершило. Стало очевидним, що Москва не може бути базою української політики.

Натомість розгром Польщі Карлом-Ґуставом літом 1655 р. здався нашим політикам початком нової епохи. Оживає стара програма — Української держави в межах руської віри, “де жили руські люде і церкви були”, — але з сильними модификаціями. Західні козацькі території за сей час страчено, знищено, випустошено. Підступити тут з козацькою проґрамою було неможливо; тільки довгими і обережними заходами, обминаючи конфлікти з шляхтою, можна було б орґанізувати козаччину в тутешніх королівщинах, перетворених в державні маєтки Запорізького війська: Українська держава, хотячи прилучити сі землі, мусить шукати порозуміння з шляхтою й містами. Починається третя стадія Хмельниччини, незвичайно інтересна. У неї широка, краще усвідомлена проґрама. Вона проводиться більш продумано й серйозно-рахуючи не на ріжних утікачів, авантурників, а на елєменти осілі на місцях, національно і громадсько настроєні. Але вона не кінчиться з смертю Богдана, навпаки — треба підчеркнути, що смерть його не робить в сій проґрамі ніякого перелому, ніяких змін, робота йде тими самими шляхами, викінчуючи почате за життя Богдана-тими самими руками, очевидно, що вели її за Богдана. Крах що її спіткав за Виговського, можна було передбачати в повній мірі і за життя Богдана: для неї так само бракувало твердих підстав тоді як і потім.

Таким чином з одної сторони Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою й одним пляном. З другої сторони — вона фактично не відмежована скільки небудь виразно від пізнішої доби, від часів Виговського. Уявленнє, що часи слави, сили, політичної мудрости урвалися з смертю Богдана і наступило замішаннє, упадок, безглуздє, усобиця-цілком невірні. Що смерть Богдана була шкодою, може навіть і великою для політичного престижу України і її внутрішньої рівноваги — се певно. За Богданом був певний авторитет, традиція великих побід, “весни” української революції. “Тебя, какъ первую любовь, России сердце не забудет” 8). Те що я говорив вище з приводу смерти Золотаренка, ще в більшій мірі треба сказати про Богдана. Але він вмер своєчасно для свого авторитету! Те що розгорнулось за Виговського, в повній мірі починалось уже за Богдана. Недавно оден з наших молодих дослідників M. H. Петровський висловив гадку, що “Руїну” треба рахувати вже з Виговського  9), се має рацію, але тоді треба сказати, що руїна починалась уже за Хмельницького. Я сказав, що крива революції заломилася під Зборовим, з моменту коли шведський король утік від Ракоція і козаків, провалилась остання політична комбинація Хмельниччини й почалася руїна в повній формі. Москва вважала себе звільненою з усяких зобов'язань супроти гетьманського уряду — за його нельояльну ліґу з Шведами і Ракоцієм. З ханом знову конфлікт. На Запоріжжю бунти. В війську повстаннє. Треба було знову стинати, давити, або ластитись і упокорятись; клеїти угоду з Бєньовским, робити уступки Москві. Се було вже чисто Вигівщина — але вона почалася за Хмельницького.

Не хочу зменшувати індивідуальности Хмельницького, ні трохи. Але хочу запобігти фальшивому і шкідливому в своїх наслідках для історичної перспективи поглядові, що се ніби то був тітан між піґмеями, втіленнє державного розуму і державного будівництва, до котрого ніколи не могли піднестися його наступники. Мовляв за Хмельницького діялося щось таке, чого ні збагнути не могли його помічники і епіґони; що коли б він прожив ще довший час, ми б побачили Українську державу он яку — а не ту Руїну яка наступила.

Я в повній мірі признаю, що Хмельницький був великий чоловік-але його велич не лежала в площині ні політичного ні державного будівництва Нової Европи. В нім занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочовиків, фундаторів держав-Орд. З тою важною відміною, що для нього матеріялом, гарматним мясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний нарід. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити пануваннє своє і своєї династії, чи своєї компанії в другій половині, але і звідси розігнав половину людей, примусив тікати за кордони України, поза межі досягнення його влади. В нім просто вражає ся марнотратність українським людським матеріялом в кампаніях і байдужість про захованнє території. В нім цілком не видно елєментарної державної економіки, руки “державного хазяїна Української землі”, як колись говорилось. Справедливо завважив оден з дослідників 10), що Хмельницький все вів війну на українській території, ніколи не стараючись перенести її на неприятельську, навіть коли і мав на се змогу. Се була крайня неощадність — бо ж сі війни звязані були з мандрівками Орди і наступами польських військ — котрі Хм. і К° так як би заманювали звичайно в глибину української території, і тому страшенно нищили її, підтинаючи економічну і популяційну базу Козаччини. Се був метод скитських царів, що пропонували Дарієві шукати їx в безмежних українських степах. Хмельницький відновляє перед нами постать такого Великого Скита-але се не годиться на провідника европейської держави, а Україна XVII в. була все таки Европою, і хотіла нею бути, кождим суставом свого єства! Се була тактика козацьких війн кінця XVI і поч. XVII в. — але се вже не годилось для Козаччини доби Хмельницького, коли вона хотіла репрезентувати Українську державу!

Велика дезерція українських мас за кордон, глибоко неоправдана з політичного погляду, знаходить своє повне психольоґічне оправданнє супроти такого відношення до них Хмельницького і К? — такого державного господарства сеї компанії.








Примітки


1) Див. т. VIII. III с. 15.

2) Див. тамже с. 114.

3) Тамже сс. 11-12.

4) Див. VIII. II с. 166 (Міхалов. с. 6, Памятники с. 196). Я вважаю правильною гадку Липинського (Україна на переломі с. 154-5), що тут треба розуміти шляхетських мальконтентів — ріжну шляхетську публику подражнену як не тою то іншою стороною режіму Річипосполитої. Він влучно вказує на паралєльні звістки Кунакова — з оповідань, які він збирав у Польщі по гарячих слідах повстання: до Хмельницького, на Низ почали приїздити. козаки, шляхта, “вольные люди” в великім числі, і саме шляхта найбільше намовляла його до рішучої розправи з Річ посполитою, мовляв “такої нагоди нам більше не трапиться, тепер їх треба приборкати, доки вони не прийшли до себе” (Акты ЮЗР. III с. 281 і 404).

5) Див. т. VIII. III с. 129.

6) На такім становищі ще стоїть Липинський, для нього Зборівський трактат се вияв політики козацького автономізму в межах Річипосполитої (“Зборівська умова єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпечення українській нації в рамах польської державности: 1-о політичної автономії на території козацькій, і 2-о культурно-національних прав в цілій Річипосполитій”-с. 19). На його погляд ся доба потяглась аж до Переяславської умови, що вперше проголосила повну політичну емансіпацію від Польщі- хоч уже безпосередні наслідки Зборівської умови показали, “що без радикальної зміни внутрішнього устрою Польської Річипосполитої, місця для козацької України в межах польської державности бути не може”, а “державний організм Річипосполитої був уже заслабий на те, щоб таку радикальну реформу і таку засадничу зміну свого устрою перевести” (с. 20 і 22).

7) VIII. III с. 220 дд.

8) Вірші на смерть Муромцева, першого голови Державної Думи.

9) До історії Руїни, Зап. Ніжин, інституту VIII с. 12.

10) “Умер Хмельницький саме тоді як розрухав основні стихії горожанського й домового ладу, а не забезпечив на будуче долю Україні, ні в її власнім нутрі ні в відношенню до сусідніх держав. Зістався тільки слід сеї безрезультатної довголітньої боротьби, веденої несамовитою пристрастю обопільної непевности, — такою фактично видається його політика позбавлена на перший погляд ясної мети і добірних способів і певного методу її осягнення. Через се пішли на ніщо величезні і грандіозні пориви народу. Їх прибив і звів до нікчемних результатів і гетьман сам, в своїх поглядах доволі консервативний, що не зовсім гаразд числився з народніми постулятами ані з голосами радикальнішої старшини, та особливо, що ніколи не оперся на народі, не утворив з'організованої народньої платної армії, якаб завсіди стояла на гетьманський розказ, — до чого його нераз взивали. Через се не завдав ніколи свому смертельному ворогові рішучого удару, а противно — давав іно деморалізуюче оружє в руки до дальшого проливу крови. А ще прикрійший був наслідок цього факту, що питаннє воєнного щастя рішав на своїй власній землі, і через се наносив таку рану своїй вітчині, що її не гоїли навіть і найсвітліші побіди. Смілі побідники инакше робили і перед ним і по нім” — В. Герасимчук, Виговщина і Гадяцький трактат ст. 14 (Зап. H. Тов. ім. Шевченка т. 87).

Я навів сю цитату як оден з скептичніших українських поглядів; дещо з нього придасться нам ще далі.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XIII. Стор. 3.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.