[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ X     Розділ II     Наступна

ПОСОЛЬСТВО ІСКРИ, ПОСОЛЬСТВО ЛІСНИЦЬКОГО, ПОСОЛЬСТВО БЕРЕЖЕЦЬКОГО, ВИПРАВА АЛФІМОВА, ВИПРАВА СКУРАТОВА, МІСІЯ ШЕРЕМЕТЄВА.

Не маю докладної дати коли посланці Пушкаря і Довгаля з'явилися в Москві, але 17 (27) квітня позначені вже їх статті, “прислані” ними до Приказу, і тим же днем датований протокол списаний з ними: “апріля в 17 день велів в. государ розпитати посланців полк. М. Пушкаря ¹), в яких справах він їх прислав, і чи він сам тільки, чи й інші полковники” ²).

На це питання посланці Пушкаря і Довгаля дали доволі невиразну відповідь, що послав їх Пушкар, а також ніженський (!) і чернь полку миргородського і всього війська Зап., з скаргами на Виговського і Лісницького — що від них треба сподіватися зради, тому нехай би вел. государ велів гетьмана і полковників “учинити” нових, і для того зложив раду.

На запитання, що вони знають про зраду Виговського і Лісницького посли повторяли тільки загальні фрази, що Виговський веде зносини з заграничними державами без царського указу, хоче посадити на польському королівстві Ракоція, — тому вони його гетьманом мати не хотять і просять нової ради.

Дяки пояснили докладно, що на Переяславській раді справа покінчена, сам Пушкар кінець кінцем на це погодився і присяг на вірність цареві і на те щоб жити з гетьманом в згоді і нової ради скликати не можна. На це Іскра з товаришами відповіли; “Рада в Переяславі була неповна, були тільки ті полковники, що одної гадки з Виговським, а з ними сотників і черні чоловіка по 10, або й ще менше, а з задніпрянських полків і нікого не було ³). На гетьманство Виговського вибрано не всім військом, булаву йому дав сам тільки Хитрово, а не полковники і не чернь. Присягав гетьман, побачивши, що вся чернь від нього відхилилась. А Пушкар як приїхав до Лубень, так він присяг в вічне підданство цар. в-ву, а щоб йому в послуху гетьманові бути — про це ані згадано не було ⁴), і Пушкар допевнявсь у Хитрово, щоб для гетьманського вибору зложено нову раду, а Хитрово об'явив царський наказ: коли Ів. Виговського не хочуть, то ц. в-во велить нову раду “по траві”, в якімсь підхожім місті, а ця Переяславська рада — не рада. Тому М. Пушкар і вся чернь прислали просити ц. в-во, аби зволив зложити нову раду для вибору гетьмана, з тим щоб кого виберуть, мусив би їхати до царя, від ц. в-ва був учинений гетьманом, а не сам собою. Також щоб і полковників вибрати, кому військо буде вірити і ц. в-во потвердить (изволитъ) — таких що були б ц. в-ву вірні і зради за ними б не було”.

Дяки знову вернулися до цього обвинувачення в зраді, котра в нічім більше не виявлялася як тільки в зносинах з чужими державами: “В листах гетьмана, що він посилав (до чужих держав) ніякої зради не виявилось. А що він приймав чужоземних послів, не просивши на те царського указу, то про це йому було сказано на раді, він признав свою вину, і з царського наказу той проступок йому пробачено. Для всякої певності гетьман ще раз “підтвердив себе” присягою на євангелії і після того за ним не виявилось ніяких проступків, і служить він ц. в-ву вірно”.

Посли вказали на останню посилку Тетері до Польщі — “очевидно не для чого як тільки для зради”. Дяки завважили: “Неймовірно аби давши таку тверду обіцянку вірної служби, гетьман так зараз задумав зраду: хоч і послав кудись Павла (Тетерю), то не для зради”.

Посли заповіли, що повні докази зради дасть сам Пушкар, коли приїде до Москви, зараз по їх повороті. І додали, що з ніженського полку також збиралась масова депутація, з обвинуваченнями на Виговського, здибали вони її в дорозі, було їх чоловіка з 500, хотіли їхати разом з Іскрою, але він їх намовив вернутись, мотивуючи тим, що в усіх справах послано вже їх, полтавців і миргородців, а в такім великім числі їхати до царя не годиться ⁵).

Цей новий вияв українського “бунтовства” не був приємний московській бюрократії. Хоча в останнім рахунку ця усобиця була водою на млин московської політики, але в данім моменті, як ми бачили, царський уряд став на тім становищу, що завдяки йому його мудрій і доброзичливій інтервенції українські бунти заспокоєно, військо приведено в послух гетьманові й старшині, починаються реформи — згідно з бажаннями заявленими гетьманським урядом і всією людністю. Гетьман і старшина цю реформу — заведення московської адміністрації повинні прийняти — хочби з вдячності за московську інтервенцію на їх користь і помогти її переведенню. Новий прояв бунтівства — непримиреного завзяття опозиції на гетьмана і вірних йому полковників був з цього погляду несвоєчасний, і хоч обережні московські політики не виявили різко свого невдоволення цим новим жалібникам, згідно з своїм правилом — ніколи не знеохочувати донощиків, — але як то можна було бачити і з наведеного протоколу, їх скарги прийнято не дуже сприятливо.

На нараду викликали до Приказу того ж дня Максима Филимоновича. Розповіли нові скарги занесені на гетьмана — що його вибрано без повної ради, і його гетьманом мати не хочуть, бояться, що він буде їх воювати; закидають йому, що він дав в їх полку маєтності Немиричу, а той заводить у них “свої уряди” (на панський взірець). Питали його гадки — як ту усобицю заспокоїти.

Мабуть протопоп виразної поради не дав, тільки потвердив, що дійсно бунт Пушкаря і К° треба негайно приборкати, бо він загрожує тим що інші полки прилучаться до Польщі (ці доводи його я навів вже вище — с. 158). Потверджував, що закиди неправильності виборів безпідставні, так само обвинувачення за Немирича: Немирич був на Переяславській раді, просив прийняти його до війська за товариша і присяг цареві на вірність в присутності Хитрово. Неприйняти його було неможна — “в війську Зап. здавна вже такий звичай: хто б звідки не прийшов, коли попросить прийняти за товариша (“назоветъ себя товарищемъ”) — його до війська приймають”. А маєтності дав йому гетьман ще перед радою, перед різдвом, тому що це були його маєтності надані від польських королів. Дяки ще допитувались, чи прийшов він ще за Б. Хм., і від нього дістав ті маєтності, чи дістав тільки гроші на утримання? ⁶). Филимонович пояснив, що дійсно прийшов ще за життя Хмельницького, за 2 або 3 тижні до його смерті, пок. гетьман його прийняв і дав гроші на утримання, але маєтностями не володів.

Розпитували про полтавських і миргородських депутатів, чи він їх знає — чи “в війську Зап. вони значні люди чи прості?” Протопоп відповів, що знає Іскру — як великого бунтівника, котрого багато в тім полку слухали. Знає також Апостола — він був сотником за Лісницького, Лісницький був для нього добрий, а тепер Апостол підіймає на нього бунти. Інших не знає ⁷).

На підставі цих розмов, як мені думається, зробили ще останні виправки в інструкції Апухтіна і виправили його в миротворчу місію — він виїхав, як я вище зазначив, мабуть другого дня, 18 (28) квітня. А два дні пізніш послано помішника Алмаза, дяка Єфима Юрьєва, на розмову до Лісницького, що мабуть прибув саме — розпитати, з якими він дорученнями приїхав, з чим, чи від гетьмана, чи від усього війська, в військових тільки справах, чи і в своїх власних ⁸).

Лісницький відповів, що його прислав гетьман, полковники і все військо з листом з Чигрина, а то з таких причин: Коли гетьман по виїзді Хитрово вернувся до Чигрина і з ним приїхали всі полковники, під той час Іван Донець, що приїздив до Москви в посольстві Барабаша, з намови Пушкаря зібрав кількасот гультяїв і напав на Чигринський полк: багато людей вирубали, стяли, пограбували і в порозумінню з Пушкарем все зібране військо поставив залогами в Чигринськім полку, пускаючи в війську Зап. такі чутки, нібито по траві буде нова рада на Солониці — а хто йому про ту раду казав невідомо.

“Полковники, що були з гетьманом в Чигрині, хотіли йти війною на Донця, щоб його знищити до решти, насилу гетьман їх від того відмовив. Він зложив раду, і на тій раді, бачачи таке замішання і усобицю в війську Зап., хотів зректися гетьманства і віддати булаву — ледве тільки полковники його умовили. З тієї ж чигринської ради вислали мене, з сотниками й товаришами різних полків гетьман і полковники до вел. государя — прохати послати нашвидку до Пушкаря грамоту, щоб він своє своєвольство залишив і був у згоді з гетьманом. А після того зволив вислати зі мною своїх комісарів — значних людей, щоб розібрали козаків в війську і писали 60-тисячний реєстр, переписали полковників і сотників, щоб те було ц. в-ву відомо, і вже надалі щоб гультяї не могли писатися козаками; бо той теперішній великий бунт від гультяїв і счинився — тому що кожний зве себе козаком. Також переписати всі млини і оранди, а які будуть доходи — це покладаємо на волю ц. в-ва, тільки нехай би зволив наказати, щоб реєстровим козакам давалося його жалування, згідно з статтями даними П. Тетері з тов. (1654 р.).

“Далі полковник говорив: гетьман хотів негайно їхати до ц. в-ва — бачити його пресвітлі очі, але тепер того йому ніяк не можна було зробити, тому що усобиця в війську Зап., ще не заспокоїлася. Також прийшли нові вісті, що ляхи, побачивши нашу усобицю, вислали під Межибіж кн. Дм. Вишневецького з військом і воно стоїть на поготові, вичікуючи, що у них буде в війську Зап. Також турецьке і кримське військо, розвоювавши Мунтянську землю, і вигнавши волоського господаря, стоять близько границь Малої Росії (“Украины Малые Росіи”), і ще невідомо, де сподіватись їх нападу, тому треба триматись великої обережності.

“Бєновського гетьман відправив, учинивши перемир'я до Зелених свят: чей же до того часу військо Зап. заспокоїться, а за той час цар дасть розпорядження, і воно їх буде виконувати. Посольство до шведського короля, наказане царем, затяглося через різні клопоти аж досі, але тепер гетьман уже послав Фед. Коробку, і мабуть він уже у короля, а як повернеться, гетьман зараз царя сповістить.

“Тим посланцям, що прийшли тепер від того бунтівника, М. Пушкаря, нехай би государ в нічім не вірив, бо вони ворохобники.

“А інші справи, що гетьман доручив, об'явлю, як побачу пресвітлі очі цар. в-ва”.

Склад посольства протокол записує такий: сотник ніженський Федір Завадський, канівський Іван Кондратенко, глухівський Артем Миронівський, п'ять миргородських (сотників чи просто козаків, неясно), та товаришів з ними чоловіка з 70 ⁹). Велике посольство, як бачимо.

Переведення реєстра царськими комісарами, перепись всяких джерел доходу — все це були речі, які московському урядові саме вчас було почути від правлящої старшини; незалежно від того Лісницький і персонально зробив, видима річ, приємне вражіння, на московських політиків. Обміркувавши подані Лісницьким відомості, цар себто боярська рада, визначили зараз же на переговори з ним Шереметєва і Хитрово, і на день 1 травня (21 квітня с. с.) Лісницького з товаришами закликано до них, до Посольського приказу. На повторені питання — з чим вони прислані і чи привезли листи від гетьмана, — Лісницький пояснив, що першим завданням посольства являється засвідчення щирого бажання гетьмана служити цареві, згідно новозложеній присязі, а далі почав викладати справи вичислені в його наказі-по-чавши з спорядження реєстра царськими комісарами. Бояри запитали, чи не викличе воно якогонебудь бунту в війську, коли почнуть вибирати козаків до реєстру? “Котрі козаки лишаться поза реєстром, почнуть нарікати, що вони служили в війську против неприятелів рівно з іншими, а тепер їх відставляють”, — чи не буде з того перешкод (помЂшки) — труднощів для реєстрації, чи може шкод військовій службі — це не зовсім ясно, про що саме питання.

Лісницький і тов. запевняли, що коли цар дасть наказ і пришле своїх комісарів, нема чого боятись якоїнебудь “помЂшки”. “Військо буде військом! тепер, поки нема реєстру, багато називають себе козаками, а як почнуть писати в реєстр, то аби ще тих правдивих, старих, заслужених (служилих) козаків таке число, 60 тис. знайшлося. Бо то все гультяї, а не правдиві козаки. Тільки б цар прислав комісарами людей визначних (“мочных”), а при них військо, щоб у війську був страх і ніхто не починав бунтів.

Бояри розповіли, що саме вислано Апухтіна з царськими грамотами до всіх полків против бунтів і спитали Лісницького і тов., чи можна сподіватися, що бунти після цього затихнуть? Ті висловили таку надію, і додали, що Пушкар “і сам не рад тому, але збивають його своєвільники та гультяї”. “Уже після нашого виїзду Іван Донець з своєвільниками хотів наступити на Чигрин але сам Пушкар його стримав, і він тепер стоїть в Чигринськім полку. А з Пушкарем бунтує тільки його полтавський полк, та в миргородськім — новообраний полковник Довгаль — людей з ним не багато”.

Спитали про інкріміновану Іскрою і тов. місію Тетері — з чим його послано, і чи вернувся. Посли відповіли, що це вже було після їх від'їзду, а чули вони так, що ляхи всупереч перемир'ю почали захоплювати пограничні містечка, і гетьман вислав на границю, до Острога і Корця, велів бути там “на залозі” і писати гетьманам, щоб вони не робили ніяких зачіпок до комісії; а скільки послано з ним війська вони не знають.

Взялися за Немирича, зводячи до купи те що говорили Іскра з тов. і що сказав Филимонович: коли йому гетьман дав маєтності і нащо? Чи був він на Переяславській раді і просився до війська за товариша. Лісницький і тов. не був приготований до цих питань і значно розійшовся з Филимоновичом. Прийшов Немирич ще за гетьманства Хмельницького, Виговський Кременчука, Переволочни і Котельні йому не давав; Кобеляки, Білики і Санжарів, Немирич називав своїми давнішими маєтностями, запевняв намір просити царя, щоб йому їх дав; гетьман дозволив до царського указу збирати з них стацію, але не давав в володіння.

В Переяславі на раді Немирич був, але гетьман його вислав з ради геть, а бути в війську за товариша він не просився. На показані їм листи Немирича (привезені від Пушкаря) Лісницький з тов. сказали, що в листах тих нічого лихого нема.

В чорновику протокола було написано, що з цього приводу сказав Хитрово — але потім чомусь вичеркнено: “Як гетьман Виговський побачив того Немирича на раді, сказав мені, що йому бути на раді не годиться, і велів його вислати з ради, і його вислали, а щоб його прийняли за товариша, того він на раді не говорив”. І посли потвердили, що бувши на раді вони чули від гетьмана, що він велів Немирича вислати з ради ¹⁰).

Потім Хитрово нагадав послам, що гетьман просив донести цареві його бажання — жити в Переяславі; Хитрово доніс це бажання, і цар позволив. Далі, гетьман просив, щоб по значніших містах були царські воєводи, так це бажання також: цар визначив своїх воєводів до Білої Церкви, Корсуня, Ніжена, Полтави, Чернігова і Миргорода. Посли подякували іменем гетьмана і війська — “тому що тим бунти в війську заспокояться”. “Коли б вел. государ велів і по інших городах бути своїм воєводам, то в війську було б далеко краще і спокійніше: от окольничий Б. М. Хитрово виїзджаючи небагато царських ратних людей лишив — самих Путивльців, а й то стало краще війську, бунтівникам страх!”.

На закінчення посли передали свій наказ — наведений уже вище, а також лист від Юрка Хмельниченка, отриманий в дорозі (Лісницьким мабуть) — прохання, щоб цар велів звільнити його челядь, забрану в гадяцьких маєтках: Тимоша, Поривая й інших, “аби хоч живі були при мені, бо побитих не підняти! а їх 30 душ невинно замучено” ¹¹).

Але того ж дня з'явилися в Приказі нові посланці, вислані гетьманом 30 с. с. березня, під вражінням нових подій на Лівобережжі і Задніпров'ю. Листа до царя присланого з тими посланцями — Прокопом Бережецьким і тов., ми не маємо ¹²), тільки наказ і лист до Лісницького — з них можемо судити про зміст листу до царя.

“Наказ, що має бути поданий через Прокопа Бережецького й Івана Богуна ¹³), моїх посланців до пресвітлого царського лиця:

1. Покірно просимо твого цар. в-ва, аби неправдивим байкам Пушкаревих посланців не вірив, бо їх бунтів не інша мета, як тільки щоб під час замішання людей убогих з усіх достатків пограбувати, якнайбільше христіанської крови пролляти та неприятелям дорогу в землю твого цар. в-ва показати.

2. А на доказ того, що не для іншої причини піднесли вони бунти, як тільки вищезгаданої, то даємо знати твоєму пресвітлому лицю про замучення покійного Івана Боклевського з жінкою в Жабках, з котрими так нехристіансько обійшлися, що тіла здорового, списами (“рогатинами”) не пробитого ні на палець! Ще й до найглибшого рову сам-десятого вкинуто і на похорон христіанський трупів не видано. Все те з науки Довгалевої — що тепер іще й Солонинку, сотника лукомського, утопив з багатьма козаками — за те що не був в його волі.

3. І то твоєму пресвітлому лицю даємо знати: з того часу як Стринжа дав фальшиву вість на Запоріжжя про грамоту твого цар. в-ва, ніби дозволяєш вибрати на Запоріжжі гетьманом кого схочуть, і про це має бути рада по траві, так за його підущенням так люди розбунтувалися, що всі чисто повиходили на Запоріжжя, жінок і дітей лишивши в пустих хатах; тому сповіщаю твоє ц. в-во, що колиб за наказом твоїм прийшлося б іти на ляхів, не було б з ким і боротися за віру православну христіанську. І ще більшу підіймаючи своєволю, Пашка, вірного підданого твого цар. в-ва, з отаманства скинули, а Шекурку гетьманом настановили! Та хоч незносні злості чинять, більші утрати поносять, ніж ми — все військо Зап., що вірно твоєму ц. в-ву служимо, не жалуючи здоровя для гідності твого ц. в-ва і доказуючи діла рицарські на чужосторонніх неприятелях.

4. Про господаря волоського сповіщаємо, що мав бажання уступитися з усіми скарбами до землі української ¹⁴), але почувши нашу незгоду, пішов до Венгрів рятуючи здоров'я, коли на нього наступали турки з Гікою ¹⁵), великим дворником поставленим на господарство. І про мунтянського господаря дає знати, що по тім як баша сілістрійський зруйнував його панство і забрав ясир до Криму, він пошукав собі пристановища в Венгерській землі.

5. Просимо покірно, щоб послам нашим як трапляться, позволив єси посольства свої виправляти перед твоїм престолом, бо через це правда не може виявитися — хто прав, а хто винуват, що одні перед другими уганяючи фальшиві вісті сіють і слухи твоєму ц. в-ву бентежать, не стаючи ніколи на-віч одні перед другими.

6. Чолом б'ємо про звільнення Тимоша Прокоповича і Поривая і просимо грамоти до воєводи (колонтаївського), щоб їх звільнено без затримки — бо вони в нічім присяги не порушили.

7. Покірно і низько чолом б'ючи прохаємо грамоти, котра б була противна брехні Стринджі і всіх бунтівників, і щоб прислали якогось гідного і розсудного чоловіка від боку в. цар. в-ва, аби пізнав їх учинки. Запевняємо, що бунти не можуть заспокоїтися інакше як таким способом. Бо Стринджа написавши на грамоті твого ц. в-ва під печаттю що хотів, так своїм підступом людей здурив, що не вірячи правдивим грамотам, при тім тільки стоять, що з тієї фальшивої грамоти Стринджі чули. Через те й Пушкар не хоче коритися указові в. ц. в-ва, ні в любові жити, як йому велено, а вимовляється тим, що поїде до твого пресвітлого лиця — в багатьох листах до нас присланих.

8. Маємо також відомості від певних людей, що Пушкар підняв цю своєволю з науки воєводів: колонтаївського, ахтирського, волівського і білгородського — бо йому обіцяли в потребі помагати. Просимо покірно в. ц. в-во, аби за те їм дано нагану, аби напотім не важились чинити такої незгоди.

9. Про Іскру даємо в. пресв. лицю знати, що він тих усіх бунтів був перший привідця, хоч ніколи в козаках не бував і ніякої послуги в. ц. в-ву не вчинив, тільки все за торгівлею ходив. А тепер хоч присяг мені, що не буде причиною ніякого замішання, поїхавши наробив ще більше всякого лиха, і тепер посланий до в. ц. в-ва, аби своїм підступом стягнути на військо всяку біду ¹⁶). Просимо покірно в. пресв. лице, аби там же (в Москві) за свої нехристіанські вчинки був і покараний, — аби його прикладом і інші закаялися своїх шахрайств.

10. За сербів просимо твого пресв. лиця: вони також христіани, а їх без відомості в. ц. в-ва випускати не хочуть; просимо покірно, щоб їх випущено через вашу грамоту.

11. І про це просимо в. пресв. лиця царського, щоб лукавим брехням людей нам неприязних не давав єси віри, але коли прийдуть, до нас відсилав, або на місці карав по заслузі їх.

І ще раз прошу на ті пункти (“статті”) грамоту мені прислати, а послів, котрих посилаю, щоб при боку в. ц. в-ва не затримувано” ¹⁷).

Лист додає деякі подробиці — але він такий інтересний весь, що варто його подати (на жаль маємо теж тільки в московськім перекладі) ¹⁸).

“Мені великоласкавий пане полковнику миргородський! Як я словесно обіцяв в. м. подавати всякі відомості з нашого краю, так і тепер, сповняючи своє слово даю знати, що замість аби по слову ближнього й ц. в. (окольничого) мало бути заспокоєння землям, своєволя ще більше помножається, так що добрі люди по домах спокійно перед своєволею сидіти не можуть. По від'їзді в. н., 18 марта ¹⁹) шурина мого Боглевського у власнім домі його сам-десятого тирансько замучивши там же й трупи на жир псам покинули, на ніщо не вважаючи, а мало того — чернцеві що при нім був, і ховати збороняють, і хто б хотів до такого христіанського діла взятись — б'ють і відганяють.

“А до тих своїх злостей ще й це придали, що зібравшися з полків насамперед Пашка з отаманства скинули, і всіх, хто не хотів би їм у цій своєволі помагати, хочуть побивати — так і йому самому відгрожувалися. Потім 20 марта раду мавши, постановили третього дня конче на Чигрин іти, або на Самару пустившися до Пушкаря перебратись, договорившися на траву раду відправити, згідно з універсалом своїм, що вони видали. І справді 28 марта мали-сьмо від кременчуцького сотника (відомість), що напевно пішли, щоб сполучитися з ним (Пушкарем). А все то наробила грамота, дана від ц. в-ва Мих. Стринджі, котру він інакше ніж була воля ц. в-ва обернув і набрехав, що цар його м. дав волю обрати на Запоріжжю гетьмана, якого схочуть. Так тією грамотою побунтував людей, що всі на Запоріжжя вийшли, лишивши тільки жінок і дітей, а так буде, що коли ляхи схочуть на нас наступити, не матимемо з ким ставитися і готовити військо, згідно з указом царським, даним через окольничого. Хоч були ми забезпечені його словами про заспокоєння землі нашої, одначе досі нічого доброго не дізнаємо, але всюди убийства і розбої множаться, і з таких учинків нічого більше неможна сподіватись, тільки скорого упадку нашої землі, знищення православної віри, а всіх православних христіан полону. Так воно й буде, коли ц. в-во не схоче з ласки своєї запобігти тій своєволі, приславши грамоту тій першій противну, і з нею якогось мудрого і розважного боярина від боку свого, щоб їх суворо за ті бунти покарав. Зволь в. м. про це старатися з послами нашими, про таку грамоту на Запоріжжя і щоб якогось розсудного чоловіка з нею послав й. ц. в-во, щоб заспокоюючи ту своєволю намовляв крові між собою не розливати, щоб сильнішими бути против всякого неприятеля — ставитися за гідність й. ц. в.

“Про господаря волоського пише до нас паркалаб сороцький, що подякувавши зложив в Ясах булаву, і бачучи наше замішання уступився до Венгрів перед Гікою, вел. дворником, що з турками і татарами наступає на господарство. Перед тим обіцяв конче до нашої землі з усім перевезтися, і якби не той наш домашній пожар, був би господар волоський дуже потрібен й. ц. в-ву і нашій землі. Але в тім перед усім винна наша усобиця, що побачивши у нас таке, розсердився і не схотів повірити свого здоров'я таким неспокійним людям. Про всі інші речі посли наші, що виїздять повідомляють в. м. Я тільки бажаю аби в. м. пильно старався про військові справи, будучи певен якоїсь нагороди від нас і від усього війська й. ц. в-ва, а при тім в. м. господеві поручаємо. Дано з Чигрина 30 марта” і т. д. А далі приписка:

“Від певних людей маємо відомість, що воєводи волівський, колонтаївський, ахтирський і білгородський підучили на той бунт, обіцяючи повсякчас поміч; зволь пам'ятати в. м., говорити й. ц. в-ву, щоб їх за це укарано. Солонинку Довгаль, потім як він від мене вернувся, само-шоста утопив. Яка небезпека тут, коли таке діється! Про Іскру найбільше пам'ятай в. м. запевнити й. ц. в-во, що він був найбільшим підпалячем тих бунтів, хоч бувши у мене присяг, що нічого злого не буде починати, тому зволь прохати й. ц. в-во, аби за ту своєволю був скараний. Про сербів постарайся в. м., щоб їх з Білгорода випущено — щоб дано було таку грамоту до воєводи”.

В долученню посилав реляцію лохвицького протопопа, про убийство Боклевського, котру теж варто побачити в цілості:

“Ясновельможний, а мені многомилостивий пане гетьмане, пане, пане і добродію мій! Не знаю дійшла чи не дійшла в. мил., м. м. пана, та непотішна вість — а саме про убийство і тиранське замучення небожчика ²⁰) Пана Івана Боклевського приятеля вашої мил. Минулої четвертої неділі, з четверга на п'яток ²¹) о півночі вбито його тирансько і немилостиво від жителів жабських, бербеницьких і шмиглянських — з маєтностей його, злих і запам'ятаних людей, разом з жінкою його, з Рузьким челядником пана Груші, що був на Лузі, і з Іваном шафарем і з Бутом — пішли грішні з цього світу. І так страшно битий, катований і не полюдськи на всім тілі жахливо скалічений (измучен), що думаю — нема на світі такого бісурменина, який би денебудь таку нелюдськість мав би вчинити. Як з свиньми якими небудь! Коли наші лохвицькі жителі довідались про цю наглу смерть, зараз сотник з отаманом і з товариством впав до Жабок і того вбитого в ганебнім місці, в глибокій ямі де лазня була (“в банищи”) знайшли голих, ледви зверху присипаних. З великим трудом витягли їх звідти, але замість аби вчинити розслідування, заледви самі втекли, боячись аби й їм не сталось того ж від тих безбожних убийців. А коли ті тіла до Лохвиці привезено, богобойні люди лохвицькі, чоловіки й жінки, поприносили сорочки, простирала, і поробивши пристойні домовини, тих замучених тіла туди вложили, і зараз їх чотирьох на бажання отця ігумна Густинського до монастиря відвезено, а челядника одного тут у Лохвиці, а другого — Бута — в Жабках поховали. Шостий ²²) — чернець Гуловський — також немилосердно на всім тілі побитий від тих зрадників, теж жити не буде — умре певно. А в дворі не тільки челядь ²³) пострашили, худобу забрали, скрині й одежу вибрали, не лишили й пера, так чисто все забрали. Де ж страх у тих зрадників подівся? де свята справедливість загостилася, що так довго її кличуть? Чому господь праведний гніву свого не виллє на тих мужів беззаконних, аби погибли? Та мабуть заховав їх на страшніші муки, до огню вічного.

“Старші наші, довідавшися про таку безвинну смерть, того ж часу послали були 4 чоловіка до в. вельможності, пана м. м., але з Лубень їм велено вернутись. Тепер я з оказії п. Бочковського, що до вашої п. милості їде, я негідний слуга в. м., з великим жалем по своїм добродію подумав дати знати цим убогим листом. Ті самі зрадники головні тепер на наше місто похваляються, приходячи на те подвір'я, де тіла тих побитих лежать, з мертвих глузують і наругу велику чинять. Хто ж за це уступиться? де святої справедливості шукати? до кого удатися? Тільки сльозами обливатися можна, на те дивлячися...” ²⁴).

Бережецького розпитувано в посольськім приказі того ж самого дня, що й Лісницького, в присутності Шереметєва і Хитрово ²⁵), але він не мав що додати до своїх документів - “словесного приказу съ ними никакова нЂтъ”. На запитання бояр, чи бунти в війську затихли, Бережецький досить несподівано заявив: “Полковник М. Пушкар заспокоївсь і живе дома, і війська при нім нема. Робить бунти новообраний полковник миргородський Довгаль з гультяями; він в Переяславі при Б. М. Хитрово хреста не цілував. Під Чигрином ворохобників і бунтівників нема. Ляхи стоять під Межибожем, але там єсть залога війська Запорізького”.

Дав ще деякі пояснення про воєводів волоського й мунтянського на запитання бояр, що видимо заінтересувалися їх долею, а головно мабуть можливістю їх приїзду: гетьман закликав волоського воєводу до себе, і поляки також його кличуть.

Другого дня знову закликано Лісницького до Приказу — до самого тільки Шереметєва ²⁶) і задано низку доволі неприємних питань.

Перед усім про спорядження реєстра: прохання це посольство підносить іменем всього війська — а на наказі нема підписів ні гетьмана ні полковників. Чи можна вважати це проханням війська? Лісницький потверджував, що це прохання гетьмана і війська; тоді Шереметєв зажадав, щоб принаймні посли підписали цей наказ, і Лісницький велів писареві своєму розписатися іменем його й інших послів — що писар і вчинив. Урядові хотілося очевидно, можливо твердо уставити, що ініціатива цієї доволі рискованої реформи виходить від самого війська, чи то старшини, так що відповідальність за можливі розрухи з цього приводу можуть спасти на неї ж.

Далі спитали — маючи на увазі очевидно заспокоюючі вісті Бережецького, чому вони на останній розмові не потвердили того, що раніш розповідали Юрьєву про напад Донця на Чигринський полк. Лісницький признав цю свою неуважність і розповів кілька небезінтересних подробиць про ці події: Після того як Хитрово намовляв Пушкаря спинити свій похід, і він пішов назад до Полтави, Донець почав збирати гультяїв у Лохвиці, і пішов з ними на Чигринський полк; від цього походу Пушкар його відмовляв, але Донцеві гультяї наробили чимало бешкету: грабували і побивали людей, а в Миргороді і Лохвиці в зв'язку з тим, за їх прикладом теж виникли бунти: вбито двох сотників і трьох челядників Лісницького.

Шереметєв підчеркнув, що з цих пояснень і зі слів Бережецького виходить, що властиво Пушкар не такий уже промотор бунтів, як виходило з інших заяв. Лісницький це потвердив: “Ми це й говоримо — почалися бунти з-початку від Пушкаря, а тепер він і сам їм не рад, хотів би заспокоїтись, та не може відстати: збивають його Стринджа й Донець, а своєвольців намножилося так, що мабуть і самого Пушкаря вб'ють. А в Чигринськім полку ті своєвольці що туди прийшли, і досі стоять там залогами”.

Порушив іще раз справу Немирича: Лісницький вчора говорив, що Виговський не давав йому маєтностей — одначе він розсилав свої листи, називаючи тих людей своїми підданими, а з того підіймається таке замішання і ненависть на гетьмана; чи варто йому накликати на себе таку ненависть зза якогось лютра? Лісницький запевняв, що тепер як гетьман про все це довідається, то він і все військо Немирича за ті листи проженуть.

Вислухавши ці пояснення, Шереметєв об'явив таку царську резолюцію: Писав гетьман, що своєвольники на Запоріжжю кошового отамана Пашка відставили, вибрали іншого. Збирається багато гультяїв, хочуть наступати на Чигрин та інші козацькі городи. Бунтівники Стринджа і Донець пішли на Запоріжжя, пишуть в своїх листах, піднімаючи ворохобню, нібито цар дозволив їм по траві зложити раду на Солониці, й цар, мовляв, посилає їм в поміч 40 тис. війська. Супроти того гетьман просить царя послати на Запоріжжя свою грамоту, з якимсь тямущим дворянином, який би потрапив тих бунтівників і своєвольників заспокоїти. Цар на це дав згоду — посилає на Запоріжжя грамоту і дворянина; в грамоті наведено текст грамоти посланої з Стринджею і тов. і додано, щоб вони видумкам Стринджі не вірили і всякі бунти надалі залишили. Дворянин, приїхавши на Запоріжжя, має скликати раду, вичитати на ній прилюдно царську грамоту і наказати, щоб тих які розвівали такі ворохобні чутки, покарано за військовим правом, як належить, аби то бачучи інші не квапилися таких бунтів счинити і військо в заміщання приводити.

Лісницький з товаришами за таку велику ласку дякували, і радили, щоб дворянин царський попередню грамоту відібрав, а щоб їхав він з Путивля на Чигрин, а не на Полтаву (не попав в руки і впливи Пушкаря і Ко) — з Чигрина їх гетьман скоро і безпечно відправить на Запоріжжя, а на Полтаву їхати небезпечно і далеко: тепер от Бережецький їхав на Прилуки і Путивль, бо коло Лубень збираються гультяї. На Запоріжжя Пушкар послав свого старшого сина — підіймати бунтівників і своєвольників на гетьмана і на козацькі городи. Спільником його в тім “бунтовстві” Довгаль, і на Запоріжжя тепер вибирається багато своєвільників.

З приводу бажання гетьмана, щоб цар покарав Іскру, як головного провідника бунтів, за його бунтівства і не христіанські вчинки, — царська відповідь була така: бажаючи згоди і спокою між христіанами, цар хоче утихомирити усобицю без крові, тому на ніяку кару не годиться, щоб не привести військо до гіршого замішання. Лісницький з тов. просив принаймні затримати Іскру в Москві, для страху. Шереметєв спитав, чи з того не вийде в війську гіршого замішання. Посли запевняли, що великого замішання з того нема чого боятись, а бунтівникам і своєвольникам все таки буде не малий страх. А на повне викорінення своєвільства треба щоб цар прислав своїх воєводів з військом.

На тім переговори закінчилися, Лісницького і Бережецького кілька день потім відправлено разом, і з ними стольника Петра Скуратова. Лісницькому і Бережецькому дано окремі грамоти, з датою 25 с. с. березня, короткі і малозмістовні — цар повідомляв, що вислухавши ці посольства він посилає свою відповідь з Скуратовим, а для полагодження “наших государских и войска Зап. дЂлъ” виправляє до Києва Шереметєва, а до інших міст воєводів ²⁷). З Скуратовим було послано ширшого листа — він заховався без початку ²⁸); в нім переказувалися прохання і справи порушені гетьманом, спеціально цар спинявся на жалях гетьмана, “що ті, які цареві не служили ні роботали і надалі не те що служити не хочуть, але й великі бунти счинають — у ц. в-ва мають більшу віру і ласку, ніж гетьман за свої великі служби”. “Ми, в. государ, вам, гетьманові, милостиво об'являємо: Як від початку вашого вірного підданства під нашу високу руку почали ми держати до тебе нашу ласку, так і тепер держимо незмінно: твоя служба і старання нам відомі і пам'ятні, а хто нам вірно не служить, або від кого якінебудь замішання чиняться, ті понесуть кару відповідну своєму злому ділу, а в довір'ю і в милості нашого ц. в-ва такі ніколи не бували, і ми їх за негідних уважаємо (далі було написано, але зачеркнено: “в рівні з ними, без нашої ласки ми тебе з такими мати не будемо: в тім ти на нашу ласку покладайся”).

“Кого до нас присилають в якихнебудь справах, ми їх справи — прохання слухаємо і даємо відповідний указ, але коли б хтонебудь на тебе видумував якінебудь наклепи, ми таким наклепам не віримо, в тім ти на нашу ласку покладайся і ні трохи не сумнівайся. Що твої посланці просили за Тимоша і Прокопа ²⁹) Поривая і людей їх, також про сербів, затриманих без нашого указу в Колонтаєві, це нам не було відоме, і ми веліли зараз же звільнити, і про це вже наш указ посланий спішно. А до вас з цією грамотою послали нашого стольника П. Д. Скуратова.

Білгородському воєводі дійсно був посланий наказ — повипускати присланих від Пушкаря бранців, відставити їх на границю до Путивля та дати по 5 карбованців на дорогу, щоб могли собі їхати куди хотять. З Колонтаєва приставлено Тимоша Самойловича і Прокопа (Поривая?), писали до Ахтирки і Вільного — але там бранців не знайшлося ³⁰). Пушкаревих і Довгалевих посланців затримано на якийсь час, а до Пушкаря і Довгаля послано тим часом стольника Алфімова з суворою доганою за своєвільні вчинки і з наказом бути в послуху Виговському. Грамота Пушкареві заховалася, тільки в уривку ³¹), з нього бачимо, що на царський уряд зробили сильне вражіння лохвицькі розрухи: убийство Боклевського і Солонинки. Довгаля він трактував як самочинного полковника — узурпатора, миргородський полк під його проводом — головним огнищем замішання, а Пушкаря винено в тім, що він дав привід до всього того своїм конфліктом з Виговським. Грамота не датована, але з звідомлення Алфімова знаємо, що його відправлено 23 с. с. квітня ³²). Одночасно поїхав на Запоріжжя, до Барабаша дворянин Никифор Волков ³³), очевидно з аналогічним дорученням, але ближче нічого про його місію не знаємо.

Нарешті виготовлено наказ Шереметєву ³⁴). Приїхавши до Києва, коли б не було ніяких бунтів і замішань у війську, мав він повідомити гетьмана про свій приїзд, і свою головну місію — переведення реєстра, згідно з проханням переказаним через Лісницького. Гетьман і військо прохали царя прислати для цього своїх комісарів, і цар прислав для того Шереметєва — нехай гетьман з полковниками і старшиною приїдуть до Києва і про все “договір учинять”. Інструкція щодо переведення реєстру і організації фінансів для утримання реєстрового війська і царських залог по козацьких городах були вже наведені вище. Тепер я ще спинюсь на чисто політичних дорученнях вложених до цього наказу. Мав Шереметєв провідувати, чи після присяги в Переяславі (де Виговський обіцяв нібито надалі без царського указу заграничних зносин не вести) мав він які зносини з польським королем і сенаторами? з турецьким султаном і кримським ханом? чи може далі будуть якісь посольства до нього і він царя про них не повідомлятиме? При побаченні з гетьманом нагадати йому резолюцію 1654 р. — не відправляти послів без царського указу, і в тексті присяги, на який він присягав за Б. Хмельницького і тепер при Б. М. Хитрово, сказано було, “що йому з неприятелями ц. в-ва не зсилатись”. “А польський король ц. в-ву відомий неприятель, гетьман же з ним зсилається, послів своїх посилає, і його послів приймає і відправляє без відома ц. в-ва — цього йому против своєї присяги робити не годиться” ³⁵).

Далі доручалось поговорити з приводу Немирича — пощо гетьман дав йому городи? на що він тримає при війську лютрів і тим підіймає на себе ненависть в війську? Коли б гетьман вимовлявся, що Немирич прийшов ще за покійного гетьмана, а він йому городів не давав, тільки позволив вибирати стацію до царського указу, і Немирич свої листи розсилав без його відома ³⁶), — то в такім разі, коли Немирич то робив з свого дурного розуму, нема чого держати його в війську. “І говорити, щоб він (гетьман) вислав його з війська”.

Говорити з гетьманом вважаючи на обставини (“смотря по тамошнему дЂлу”); коли б з гетьманом не довелось побачитися — посилати до нього своїх товаришів. Так само і в інших справах — коли Шереметєв довідається, що гетьман або пoлкoвники щось зачинають без царського указу, має спішно писати цареві, а сам гетьмана і полковників “утверждати і на всяке добро наводити, аби були в своїй правді (присязі) вірні і постоянні”.

Розвідуючи про все, доносити цареві, спеціально про зносини з Польщею. Між іншим про перемир'я гетьмана з поляками до Зелених свят: сказати гетьманові щоб він більше таких замирень з поляками без царського указу не робив, а чекав, що буде на з'їзді царських великих послів з поляками; всякі зачіпки щоб заборонив, а коли б поляки зачіпали - боронитись і повідомляти государя.

“А до гетьмана, згідно з попереднім проханням послати дворянина, а з ним сто чоловіка стрільців, щоб були при гетьмані — в Переяславі чи в Чигрині, а що буде гетьманом діятися, мав той дворянин повідомляти Шереметєва, а той у важніших справах має докладно писати цареві”. В цій ролі тим часом мав “побути” у гетьмана стольник Апухтін, як ми вже бачили ³⁷).

Примітки

¹) Акты XV, с. 47.

²) Довгаля московський уряд не признавав за правосильного полковника, і його миргородські посланці звуться просто миргородськими сотниками. Коли Розряд запитував, хто в Миргороді полковником, дано йому інформацію (мб. з Малоросійського Приказу), що там наказний Олекса Козел (котрого Довгаль скинув) — т. XV, с. 162.

³) Розуміти — очевидно — треба про сотників і чернь.

⁴) “и в поминЂ не было”.

⁵) Акты Ю.З.Р, XV. с. 48-55.

⁶) “или ему гетман давал скарбъ”. Очевидно дяки мали на гадці “казну” але приміняючись до української термінології невпопад переклали це словом “скарб”.

⁷) Акты XV, с. 451 — 6.

⁸) Акты VII, с. 206, мову Лісницького я перевожу місцями на першу особу.

⁹) Там же, с. 207.

¹⁰) Акты Ю.З.Р. IV, 109-110.

¹¹) Протокол друкований двічі — в т. IV і т. VII Актів Ю.З.Р. в т. IV одзначено місця зачеркнені в чорновику.

¹²) В Приказі Бережецький заявив, що привіз лист від Виговського до царя але Виговський велів його віддати Лісницькому “тому що з ним (Лісницьким), не було послано листа до царя”. Ця фраза викликає деякі сумніви. Виходить, що лист Виговського до царя датований 19 березня — де він виправдується, що сам не їде до Москви, а посилає Лісницького (Акты VII, с. 215 — вище) був присланий з Бережецьким, наздогін.

¹³) Акты Ю.З.Р. VII, с. 215. Виходить, що в посольстві мав їхати і Богун, але, очевидно, не поїхав — в Москві про нього не чути (див. нижче), але дивно, що він стоїть тут на другім місці після якогось Бережецького, безтитульної і видимо незначної особи — простого гінця.

¹⁴) “в землю Украинную”.

¹⁵) В друк.: “Дикою”.

¹⁶) “мучительскіе поступки”.

¹⁷) Акты Ю.З.Р. VII, с. 216.

¹⁸) Акты VII, c. 218-9.

¹⁹) Себто відомість про це одержав Виговський, після того, як виправив Лісницького до Москви.

²⁰) В моск. копії “набойщика”.

²¹) З 18 на 19 березня с. с., так як пише й Виговський.

²²) Не рахуючи самого Боклевського.

²³) В пер.: “во дворЂ не только дворъ устрашили”.

²⁴) Акты Ю.З.Р. VII, c. 219-220.

²⁵) “Апреля в 21 день указалъ в. государь В. Б. Шереметеву, Б. М. Хитрово, думному дьяку Алмазу Ів. да дьяку Е. Юрьеву гетмана Ів. В. посланцовъ: Прокофья Бережецкого да Ив. Богуню в посольскомъ приказе спросить...” Акты IV, с. 110. На цій підставі пишуть про Бережецького і Богуна, як дійсне посольство (напр. Барсуков, Родъ Шереметевыхъ V, с. 25-7). Але Богуна написано тут тільки тому, очевидно, що ім'я його стояло на наказі, поданім до Пос. Приказу. В Москві його не видно.

²⁶) Акты Ю.З.Р. VII, с. 212.

²⁷) Малорос. Приказу стовб. 5840/29 л. 49-41.

²⁸) Видано в Актах Ю.З.Р. IV, ч. 63.

²⁹) В оригіналі помилково: “о Тимоше Прокофьеве и Порывае”.

³⁰) Акты Ю.З.Р. XV, с. 55-8.

³¹) Акты Ю.З Р. IV, ч. 62.

³²) Акты VII, с. 221, ст. 1.

³³) Там же, с. 225, ст. 1,

³⁴) Акты Ю.З.Р. VII, ч. 75, див. вище

³⁵) Акты VII, с. 204.

³⁶) Як бачимо, це те, що говорилося Лісницькому в Приказі 22 с. с. квітня.

³⁷) При чорновику наказу на осібній картці ще такий факт до обслідування: “Показав гетьман Василю Кікіну лист полковника Нечая своєму шуринові Юрасю Хмельницькому, було в нім написано, що ц. в-во на полк. Лісницького гнів свій положив, велів його заслати на Сибір. Василь просив того листа, але гетьман не дав: “Тому не треба вірити, ми знаємо государську ласку до нас”.

Попередня     ТОМ X     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 9.]